Жур-л «Вопросы философии» №2, 1989, ст. 24-35. Евандро Агацці Людина як предмет філософії 1. Розмежування сфер? Назва цієї статті допоможе пригадати відомі дискусії, що стали модними біля століття тому, коли позитивістська філософія досягла вершини своєї репутації, і отримала широке розповсюдження ідея про те, що філософія вже завершила свою традиційну місію і тому має поступитися науці. Ті ж, хто не погоджувався з цим твердженням, а також ті, хто не міг задовольнитися підпорядкованою роллю, яку позитивісти надали філософії — бути чимось ніби-то “другого читання” науки, що має зміст для формування загального світоглядного відношення, яке спрямовує хід наукових відкриттів,— часто були готові припустити, що претензії на повноту знань про природу слід визнати за наукою, але одночасно відстоювали точку зору, згідно якої справжнім предметом філософії є людина. Це було не просто тактичним вивертом з метою врятувати хоча б шматок території, на якій філософія могла б залишатися суверенною, але й природнім продовженням реальної традиції в ході історичного розвитку західної філософії. Дійсно, коли Галілей започаткував сучасну науку, в його працях вона постала як новий спосіб пізнання природних субстанцій, і хоча ще досить довго осмислення результатів цього пізнання залишалося в компетенції старої “натурфілософії”, методи і концептуальні засоби науки настільки відрізнялися від тих, що були властиві традиційній філософії (и ця традиція існує досі), що поступово наука почала розглядатися як певний рід особливого мислення, відмінного від філософії. З іншого боку, в рамках самої філософії відбулася значна спеціалізація досліджень, і, звичайно, не випадково основні результати цих досліджень були отримані головним чином в теорії пізнання, етиці, політичній теорії, у філософії історії, освіти, релігії, тобто у тих сферах, які безпосередньо пов´язані з діяльністю людини, її життєвими реаліями. “Трактат про людину”, “Етика”, “Про громадянина”, “Проблеми свободи”, “Необхідність і випадковість”, “Очерк про людське розуміння”, “Трактат про природу людини”, “Діалог про природню релігію”, “Критика чистого розуму”, “Критика здатності судження”, “Лекції з філософії історії”, “Феноменологія духа” — ось скорочений перелік найважливіших віх сучасної філософії, що з´явилися одночасно із вражаючим ростом сучасної науки, який може слугувати явним свідоцтвом вказаної тенденції. Класичним виразом цієї дихотомії, можливо, стало картезіанське розмежування (а не лише розрізнення) res cogitans и res extensa; перше — сфера компетенції філософії, друге — область математичного природознавства. Навіть коли мова йде про людину, це розмежування може бути виражено твердженням про те, що тіло людини відноситься до природи (res extensa) і тому може розглядатися як механізм, тоді як “істинна людина” залишається у віданні філософії (оскільки, за словами Декарта, “Я—це зовсім не те саме, що моє тіло”). Тому, коли говорять, що сучасна філософія “відкрила суб´єкта”, це можна розуміти як наслідок того, що філософія віддала науці вивчення природи, але зберегла за собою вивчення людини. 2. Виникнення наук про людину Така зручна ситуація мирного співіснування була порушена виникненням наук про людину у другій половині минулого століття (психології, історії, соціології і багатьох інших, не говорячи вже про той величезний вплив, який мала біологічна теорія еволюції). Тут доречно пригадати яскравий вислів Г.Тена в 1870 р.: “Наука, зрештою, дійшла до людини. Озброївшись точними і всепроникними інструментами, що довели свою вимірювальну силу протягом трьох століть, вона спрямувала свій досвід саме на душу людини. Людське мислення у процесі розвитку своєї структури і змісту, його корені, безкінечно заглиблені в історію, і його квітучі вершини, що підносяться над повнотою буття,— ось що стало її предметом”. Звичайно, потрібно зазначити, що стиль мислення “точного природнознавства” і раніше був предметом захоплення філософів: геометричні методи надихали філософію Декарта і Спінози, вплив емпіричних методів скрупульозного спостереження явно проглядається у локківському дослідженні розуму, яке Кант влучно назвав “фізіологією розуміння”, та й сам Кант знайшов у ньютонівській механіці модель, що слугувала джерелом ідей його доктрини людського знання; у Юма ми знаходимо явну думку про застосування ньютонівських методів в області “моральних наук” (а скільки інших мислителів претендувало на те, щоб вважатися ньютонами у своїх дисциплінах!). Але все це були спроби знайти застосування когнітивних процедур, запозичених із точних наук, всередині самої філософії, тоді як смисл наведеного вище висловлювання Тена полягав у заклику витіснити філософію із сфери людського буття, до якої зрештою “дійшла наука”. Важко заперечувати, що така думка мала під собою певний ґрунт, і що після бурхливого розвитку наук про людину ця думка мала визначний вплив на духовність нашого часу. Чи може бути оспорена ця думка? Безумовно може, принаймні двома способами. По-перше, критика могла б спиратися на результати різних досліджень, проведених в останні десятиліття у рамках філософії науки. Вони досить переконливо показали, що наукові теорії (розглянуті не лише як деякі загальні гіпотези, але як і певні реалізації вимог методологічних критеріїв) набувають своєї форми в певних загальних концептуальних рамках, які прийнято вважати “метафізичними”; хоча смисл цього терміна, можливо, не зовсім коректний, все ж є достатні підстави зближувати його з тим, що ми називаємо філософією. Це дозволяє нам враховувати герменевтичний компонент науки, яким, на жаль, часто зневажали, але сьогодні за ним визнається все більше значення. Герменевтична компонента не лише дає попередню орієнтацію у процесі конструювання теорій, але постійно наявна в їх еволюції, взаємодіє з ними за принципом зворотної сили, бере участь у визначенні релевантності фактичного і експериментального матеріалу, грає важливу роль у процесі вибору теорії. Якщо це вірно стосовно фізики, хімії, біології і космології, то ще більш вірно стосовно наук про людину; певна філософська концепція людини лежить в основах будь-якої психологічної, соціологічної, економічної, історичної, лінгвістичної або кібернетичної теорії (і навпаки, за принципом зворотнього зв´язку, розвиток цих наукових областей сприяє певній ревізії загальнофілософських концепцій людини). Другий шлях критики, спрямованої на адресу концепції витіснення філософії, полягає в тому, щоб зазначити такі аспекти або виміри людського буття, такі специфічні людські проблеми, які навряд чи можуть бути зрозумілі і вирішені за допомогою одних лише наук про людину. Ставши на цей шлях, одначе, не слід тлумачити цю критику як визнання деякої недоступної для наук “залишкової” сфери. Саме така помилка здійснюється, принаймні неявно, тими, хто вважає, що філософія змушена “відступати” перед натиском прогресуючих наук, залишаючи за собою лише найнеприступніші для такого наступу райони. Це повністю узгоджується із позитивістськими нападками на філософію, коли остання ототожнюється з примітивним, туманним, неясним підходом до дослідження речей, котрий неминуче мусить поступитися науковим поясненням явищ. На противагу подібним твердженням ми вважаємо, що філософії є що сказати навіть у тих областях, в яких наука досягла своїх найбільших успіхів, адже саме ці успіхи не лише не приводять до втрати значення, елімінації філософських проблем, але навпаки, ще більше підкреслюють це значення, а часто і сприяють постановці нових проблем філософського рангу. Візьмемо хоча б сучасну фізику: ні теорія відносності, ні квантова теорія не дали остаточних рішень, не “видалили” такі класичні проблеми філософії природи, як проблеми часу, простору, причинності й детермінізму; навпаки, розвиток цих теорій надав цим проблемам ще більш гострого характеру. Точно такі ж сучасні досягнення біомедицини поставили перед людством ряд нових етичних проблем, які виходять за рамки компетенції цієї науки і стають серйозним викликом етиці та філософії людини. 3. Людина і сфера “належного” Філософи завжди намагалися визначити специфіку людини і найчастіше вбачали її в розумі: “раціональна істота” або “розумна тварина” — найкласичніші визначення людини. Иноді підкреслювались інші аспекти, наприклад, “бути політичною твариною” або “бути творцем історії”, “володіти мовою”, “бути здатним до релігійного ставлення до світу”. Але це не заважало науці розповсюджувати свій вплив на ці сфери: психологія, соціологія, політична наука, лінгвістика, релігієзнавство — прикладів достатньо. Всі ці аспекти, звичайно, ще чекають і свого філософського дослідження, без якого вони навряд чи можуть бути повністю зрозумілими: тут, однак, ми віддамо перевагу, як видається, більш 1 ясному і тому більш “оперативному” способу вияснення специфіки людини, що полягає в тому, що ця специфіка не зводиться до визначення ознак, які відокремлюють людину від усіх інших живих істот, але вимагає для свого розуміння методологічного підходу, відмінного від методів науки. Така специфічна характеристика може бути коротко виражена твердженням, що кожна людська дія пов´язана з тим, “як належить бути”. Для уникнення непорозумінь одразу зазначимо, що зовсім не все, що робить людина, є власне “людською дією”. Скажімо, коли ми їмо, дихаємо або мимовільно відсмикуємо руку від вогню, наші дії нічим не відрізняються від дії тварин. Але у власне “людських діях”, які прості вони б не були (не говорячи вже про такі високі рівні, як моральні дії), обов´язково наявне це “як належить бути”, що пронизує таким чином всю складну ієрархію людської діяльності зверху й донизу. Ремісник, що виготовляє, скажімо, табуретку, вже наперед знає, якою вона “повинна бути”, і коли його робота завершена, він оцінює її результат як більш чи менш хороший (як правило він визнає, що цей результат “недосконалий” порівнянно з тим, що “повинно було бути”, з тим, що він мав на увазі і що ми могли б назвати “ідеальною моделлю”). Те саме можна сказати про господиню, що готує пиріг, і взагалі про будь-яку людську діяльність, метою якої є виготовлення певної речі Назвемо такі дії операціями. Інші людські дії не мають на меті виготовлення певного предмету як такого, і в таких випадках “як належить бути”, “досконалість”, “ідеальная форма” — скорше відноситься до способу, яким здійснюються ці дії: мова, письмо, танець, малювання, роздуми — приклади таких дій, які ми назвемо виконаннями (до таких, як правило, підходять характеристики “добре” чи “погано”). Зрештою, багато людських дій вважаються “хорошими” чи “поганими” не тому, що вони дають в результаті “хороший” чи “поганий” предмет, і не тому, що вони “погано” чи “добре” виконуються, а тому, що вони співпадають з певними ідеальними образами, які, як прийнято вважати, безпосередньо співвідносяться з такими діями. Це типово для моральних дій, які тут ми назвемо діями у строгому смислі. Звичайно, такі розрізнення робляться винятково з метою аналізу, і нам ніколи не треба забувати, що більшість людських дій поєднують в собі названі характеристики, які, щоправда, відіграють в таких діях неоднакову роль. Тепер, здається, ми маємо підстави назвати цінністю певну досконалість, ідеальну модель, певне «як належить бути», те, що спрямовує будь-яку людську дію; таке найменування виправдано принаймні за двома обставинами: 1) оцінюючи людські дії, ми зазвичай використовуємо терміни “добре” і “погано”, які самі по собі суть найбільш загальні й типові ціннісні предикаты; 2) мы також звично говоримо, що результат дії має велику або малу цінність, або зовсім не має жодної цінності, залежно від того, як далеко цей результат знаходиться від конкретної “досконалості”, про яку йде мова у конкретному випадку. Коротше кажучи, людські дії підлягають оціночним судженням тому, що вони ціннісно-орієнтовані. Зрозуміло, що тут ми використовуємо поняття цінності в найбільш загальному смислі, але зовсім не у його «аристократичному» значенні, коли говорять про т.зв.“великі цінності”, спираючись при цьому на той простий факт, що поняття “добре” і “погано” вживаються набагато більш широко, аніж їх специфічні моральні репрезентанти. 4. Цілеспрямована і ціннісно-орієнтована поведінка Можливо, тут доцільні деякі пояснення, чому цінності відіграють роль також і в людських діях простіших рівнів — в операціях і виконаннях. Дійсно, легко помітити, що багато тварин виготовляють унікальні за своєю досконалістю предмети, такі, як бджолині вулики або гнізда деяких птахів, або здатні до чудового виконання — згадаємо солов´їні трелі або стратегію полювання деяких хижаків. Одначе поведінку тварин можно назвати цілеспрямованою, лише якщо дотримуватися певної антропоморфної точки зору; тварина не виявляє жодної тенденції для досягнення “досконалості”. Вона просто слідує природному механізму, який, можливо, оснащений устроєм “зворотнього зв´язку”, що регулює її взамозв´язок із середовищем подібно до того, як це має місце в наших комп´ютерах з гомеостатичним влаштуванням. Инакше кажучи, те, що у тварин виглядає як прагнення до певної “досконалості”, в дійсності являється просто способом їх існування, у тварин немає жодного “як належить бути”, до якого б вони свідомо прагнули або яке намагалися раціоналізувати. Навпаки, людина наперед визначає свою мету, і її дії оцінюються за тим, наскільки вони ведуть її до цієї мети, за ступенем досконалості, що визначається за допомогою цих оцінок. Ось чому людина отримує можливість користуватися інтенціональними, ідеальними об´єктами так, що деякі з них можуть стати для неї цілями й орієнтирами дій, тоді як тварини (наскільки нам це відомо) здатні лише до того, щоб пізнавати конкретні наявні матеріальні об´єкти. Ось чому всі реальні людські дії являються інтенціональними, в смислі досягнення певного, більш високого рівня інтенціональності, що дає людині можливість визначати ще неіснуючий стан речей і приймати рішення, керуючись при цьому певними критеріями досконалості у досягненні даної мети. Таким чином, ми можемо визначити різницю між простою цілеспрямованістю і реальною ціннісно-орієнтованою поведінкою. 5. Закони, правила і норми Із зазначених вище розрізнень можна зробити висновок, найбільш важливий для розуміння і пояснення людських дій (а відповідно, й для розуміння людини). Щоб зрозуміти поведінку чисто фізичних об´єктів, ми насамперед уявляємо їх як те, що характеризується певними властивостями, такими, як маса, заряд, енергія тощо, й намагаємося вивести цю поведінку з певних фізичних законів, до формулювання яких входять предикати, що виражають ці властивості (в конкретних випадках ці предикати можуть бути представлені як параметри, вимірювані величини). Щоб зрозуміти і пояснити деякі феномени життя, ми так само намагаємося уявити те, що характеризується певними предикатами (метаболізм, репродукція тощо), і потім вивести поведінку живих об´єктів із біологічних законів, до формулювання яких входять ці самі предикати. Щоб зрозуміти і пояснити більш складну поведінку живих істот, в тому числі їх цілеспрямовану поведінку, ми також звертаємося до специфічних понять і відповідних природніх законів (тут ми спеціально вживаємо це поняття в найзагальнішому його значенні, щоб деяким нередукціоністським чином охопити всі типи таких законів). У відповідності з таким зразком пояснення мета не переслідується як така, а просто досягається, будучи детермінована природними законами результатом. На відміну від такого зразка ціннісно-орієнтована дія здійснюється не в силу якогось закону, а в силу деякої наперед наміченої цілі; звичайно, така дія невільна від підпорядкування певним правилам, але самі ці правила, як легко можна побачити, дуже відрізняються від природніх законів. Задамо питання: як може бути втілена в дійсність певна “досконалість”, наближення до ідеальної моделі, до того, що “належить бути”, тобто того, що існує лише в чиємось розумі, в ході специфічної людської діяльності? Іноді можливо отримати певні “конкретні моделі”, які визнаються прекрасними наближеннями до шуканої досконалості, до яких намагаються дотягнутись. Але частіше формулюються певні правила, завдяки яким може бути досягнутий хороший результат (це не виключає й одночасного створення згаданих моделей-зразків). Одначе, на відміну від пояснень на основі природних законів, такі правила вводяться якраз таким чином, щоб їх застосування вело до досягнення вже відомої цілі; при цьому розмірковують приблизно так: “Якщо ви прагнете до даної цілі, то вы повинні діяти так-то і так-то (тобто, ви повинні дотримуватися певних правил)”. Такого роду “практичний висновок” протилежний за смислом висновку, заснованому на застосуванні природних законів, коли розмірковують так: “Оскільки вихідні умови такі-то й такі-то, кінцевий результат дії — ціль —повинна бути такою-то”. Але це ще далеко не все: природні закони діють самі собою, тоді як правила, за якими діють люди, застосовуються інтенціонально і можуть також порушуватися або зовсім ігноруватися. Тому можно сказати, що в той час як природні явища, до яких ми відносимо і суто цілеспрямовану поведінку, відбуваються у відповідності із законами, ціннісно-орієнтована поведінка відбувається у відповідності з правилами, прийнятими суб´єктами дії (і це знову ж таки підкреслює важливість інтенціональності). Ми говорили про правила, маючи на увазі те, що ми назвали вище “операціями” і “виконаннями”. В цих специфічних контекстах такі правила можуть бути названі конститутивними. Така назва овиправдана тим, що виконання даних правил є обов´язковим для того, хто хотів би здійснити певну конкретну річ (наприклад, щоб зробити годинник, не можна довідно з´єднати різні коліщатка і пружинки, це потрібно зробити за певними правилами, що відповідають влаштуванню такого механізму). Те саме можна сказати про ігри (наприклад, щоб грати в шахи, треба принаймні знати правила цієї гри). Застосування правил у “виконаннях” менш жорстко пов´язане з очікуваним результатом, та й самі ці правила більш гнучкі (щоб “правильно” користуватися мовою, потрібно дотримуватися граматичних і синтаксичних правил, але, звичайно ж, саме собою таке дотримання ще не забезпечує гарне володіння мовою; те саме вірно відносно 2 техніки фортепьянної гри,— до того ж правила цієї гри трактуются більш вільно, аніж правила граматики тощо). Важливо зазначити, що конститутивні правила говорять про те, “як належить бути” при виконанні якоїсь дії, але самі ці правила залежать від того, як влаштований (конституйований) предмет, який є метою цієї дії. Тому в таких правилах не заключна реальна належність, вони внутрішньо гіпотетичні: “Якщо ви хочете досягнути данної мети, то ви, повинні діяти так-то і так-то”, але в них немає імперативу: “Ви повинні зробити те-то і тето, ви повинні досягнути такої-то мети”. Міркування наше було б неповним, якби ми залишили поза увагою питання про “досконалість” або “ідеальну модель”, про які мова йшла вище; справа в тому, що це питання виводить нас за рамки, в яких виконання правил розглядається як умова досягнення певних цілей — вимога “досконалості” передбачаєт вибір найкращого з усіх можливих способів досягнення цієї цілі. Тут ми підходимо до розуміння того, що досконалість безумовна, вона має смисл «сама по собі», і це дуже суттєво для обґрунтування того, що поняття цінності доцільно також і в тих випадках, коли мова йде про операції та виконання. Перейдемо до того, що ми назвали людськими діями в строгому смислі, прикладом яких є моральні дії. Тепер ми будемо говорити вже не про правила, а про норми, підкреслюючи істотну відмінність між ними: норми не “конститутивні”, а “прескриптивні”. Вони предписують діяти таким-то і таким-то чином не тому, що це точний шлях до досягнення певної наперед визначеної цілі, а тому, що вони прийняті як деяке безумовне благо, як цінність в собі і для себя. Неважко тут побачити аналогію з кантівським розрізненням гіпотетичного і категоричного імперативів: норми ніби-то відносяться до сімейства категоричних імперативів, а цілі, з яких вони “виводяться”, можно тому назвати цінностями в наибільш повному і специфічному смислі. Підводячи підсумок, можна зазначити, що суто природна поведінка пояснюється природними законами, тоді як поведінка людей може бути пояснена правилами і нормами. Існування норм залежить від визнаних цінностей. Одначе, оскільки певною мірою цінності відіграють роль і в операціях і виконаннях, то вся людська діяльність в кінцевому рахунку пояснюється наявністю певних цінностей. Хоча це і здається зайвим, нагадаємо все ж таки, що всі ці розрізнення і розмежування проводяться лише в аналізі і зовсім не заважають визнанню того, що будь-яка людська дія, у всій своїй складності, має безліч сторін і аспектів, частина яких не пов´язана з цінностями, а обумовлена природними — біологічними, фізіологічними та іншими— факторами. Кожний такий аспект може успішно і коректно досліджуватися відповідною науковою дисципліною окремо від інших аспектів; з одного боку, це означає, що інтенціональність і цінності можуть бути вилучені з розгляду, коли людина вивчається, скажімо, фізіологією, з іншого боку, це означає, що коли досліджуються власне “гуманістичні” аспекти людської діяльності, можна і навіть потрібно, відволікаючись від природничих дисциплін, зосередитися на інтенціональності й цінностях, зробивши саме їх предметом аналізу. 6. Науки і “як належить бути” Очевидно, що зазначеного вже достатньо, щоб зрозуміти: наука не може бути кращим засобом дослідження тих аспектів людського буття, які стосуються того, “як належить бути”. Адже протягом майже всієї своєї історії ціннісна нейтральність науки вважалась її відмінною рисою, її перевагою, що убезпечувала від упередженості і необ´єктивності. Сьогодні це твердження вже не висловлюють так категорично, маючи на увазі, звичайно, не те, що зміст науки, знання, яке вона добуває, може залежати від прийнятих людьми цінностей, а просто ту обставину, що наукова діяльність ціннісно-оріентована (як колись, так і зараз, і в майбутньому), тобто, спрямовується певним свідомо-ціннісним вибором. Все саме так, а не інакше, оскільки наукова діяльність — рід людської діяльності, і в цьому своєму статусі вона не може не орієнтуватися на цінності. Ця обставина і створює проблемну ситуацію, коли ми намагаємося визначити науковий статус “наук про людину”. Дійсно, те, що ми можемо вивчати людину за допомогою фізики, хімії та фізіології, не зважаючи при цьому на жодні цінності, безсумнівно (оскільки це означає, що ми розглядаємо людину лише як певний комплекс фізичних процесів хімічних реакцій, як тварину, що володіє певними життєвими функціями); у той же час набагато проблематичніше те, що так само можуть чинити науки, адресовані до специфіки людини, до людини як такої. Напрошується висновок, що такі науки повинні брати до уваги цінності й намагатися зрозуміти і пояснити людські дії на основі їх мотивації, а не на основі детерміністичних механізмів різного роду, як це дуже часто намагалися зробити. Саме в цьому, очевидно, полягає найбільш важлива різниця між природничими науками і людинознавством (а не в певних методологічних характеристиках цих областей). Зокрема, це означає, що у дослідженні людини повинен бути знову застосований телеологічний підхід, викинутий із науки декілька сторіч тому. Підкреслимо: навіть коли цінності розглядаються як істотний елемент людської реальності, наука про людину повинна утримуватись від ціннісних суджень: це означає, що історик, соціолог, психолог повинні намагатися розкрити, які цінності даного співтовариства і даного індивіда спрямовують дані дії або є джерелом правил і норм їх реалізації. Але самі ці вчені не повинні висловлюватися про такі цінності, критикувати або захищати їх, хвалити чи хулити людей, що діють відповідно до таких цінностей. Інакше кажучи, проблема обґрунтованності цінностей не стоїть навіть перед науками про людину. Це протирічило б специфіці і структурі науки. Наука говорить про те, що дійсно має місце, які речі, як вони можуть бути або як вони не можуть бути, але вона нічого не говорить про те, чим чи якими вони повинні бути, оскільки відповідь на подібні питання вимагала б виходу за рамки емпіричного досвіду, єдиного джерела знань, що допускає наука. Тому цінності розглядаються як дещо таке, що може бути обґрунтовано емпірично або виведене із людської поведінки для того, щоб зрозуміти цю поведінку як інтенціональну, цілеспрямовану і побачити в цьому дійсно буттєву її характеристику. Таким чином, цінності вписуються в певну картину світу, і для цього не потрібно жодного додаткового виправдання або вказівки на джерела, майже у тому ж смислі, в якому Ньютон називав гравітацію вищою “причиною”, що дозволяє пояснити природні яища, але для якої він не міг знайти причину її самої і не намагався цього зробити в межах тієї науки, засновником якої він був. 7. Чим власне повинна займатися філософія? Найбільше, що можна вимагати від науки,— це дослідження людських дій як інтенціональної цілеспрямованої поведінки; ми вже побачили, однак, що до цього не зводиться їх ціннісна орієнтованість. Завдання філософії людини, яка б не протиставляла себе, а доповнювала цей рівень дослідження, полягає в тому, щоб освітити цей інший простір, в якому те, “як належить бути”, є передвизначенною метою і тому — цінністю в істинному смислі. Зазначимо, що всі добре відомі пояснення того, “як належить бути”, в термінах соціальних традицій, виховання, біологічної зумовленості або фізіологічних механізмів, психології без свідомого тощо, є прикладами того, як, намагаючись захистити права науки, легко вступити в протиріччя із самим духом наукової методології, а зовсім не прикладами того, як наука здатна пояснити цей рівень. Дійсно, адже метод науки — це емпіричне дослідження і пояснення його даних, але зовсім не таке пояснення, за якого з досвідом поводяться як з ілюзією, застосовуючи до нього неперевірювані інтелектуальні конструкції, що легко обходяться без причинних обґрунтувань. Більш того, всі названі механізми здатні не більше, ніж на вказівку деяких конкретних “форм”, в яких виступає це саме “як належить бути”, але вони не можуть навіть вийти на цей рівень, на якому цей вимір людської дії має існування (наприклад, вони можуть допомогти нам зрозуміти, чому кровна помста вважається моральним обов´язком в деяких суспільствах, але вони не здатні пояснити існування самого почуття морального обов´язку). Коли цього не помічають, то повторяють помилку, вже колись змальовану в платонівському “Федоні”, де Сократ підкреслює абсурдність міркування, за яким виходило б, що “причина” його добровільного приходу в тюрьму і того, що він залишається в ній як в´язень, полягає у русі його ніг за допомогою мускулів і нервів (наукове пояснення) , тоді як дійсною причиною його поведінки є повага до законів поліса (тобто дія, вчинювана у відповідності з певною цінністю). Розгляд того, “як належить бути”, не лише необхідна умова дослідження причинності у сфері людської діяльності, але також і умова вивчення деяких інших аспектів, глибоко характерних для людини. Ми не будемо тут детально на цьому зупинятися, але лише коротко і без коментарів перерахуємо деякі з них. Почнемо з відповідальності та свободи. Відповідальність як найбільш властива людській особистості рис, в тій же мірі, як внутрішня структура будь-якого людського співтовариства, є ні чим іншим, як конкретним впливом того, “як належить бути”, на різноманітні людські дії (і не випадково, що ті пояснення, які, по суті, відкидають те, “як належить бути” під впливом 3 сцієнтистського способу думки, про який мова йшла вище, часто сприяють розповсюдженню тієї скорботної безвідповідальності, якою просякнуте наше сучасне життя). Що стосується свободи, то вона не лише з необхідністю стосується того, “як належить бути” (адже це дещо таке, що не відбувається і не протікає саме по собі, з внутрішньої необхідності, але інтенціонально обирається і укріплюється волею), але і взагалі втрачає смисл без останнього (якщо все або необхідно, або рівно можливо, свобода або неможлива, або рівна випадковості). Щоб продовжити приклади, ми могли б пригадати всю проблематику,пов´язану з т.зв. “смислом життя”: протест проти не справедливості, проти бессмисленності страждань, переживання тяжких сумнівів у прийнятті життєво важливих рішень — все це яскраво виражене внутрішнє неприйняття того, що “є”, тому що цього “не повинно бути” (установка,що здається абсурдом з будь-якої можливої наукової точки зору), або деякий драматичний пошук того, що “повинно бути” зроблено, щоб наше існування не втрачало свій смисл (у будь-якому випадку, ми відчуваємо, що цей смисл був би дуже різним при виборі тої чи іншої з можливих альтернатив). І зрештою пригадаємо проблеми, пов´язані із сферою людської гідності і прав людини, які так широко обговорюються сьогодні. Ці проблеми прямо і недвозначно підводять нас до сфери того, “як належить бути”, а тому марно “виправдовувати” ці проблеми за допомогою якоїсь “наукової” методології. Наукове дослідження (в широкому смислі), звичайно, корисне для визначення конкретного “змісту” прав людини і для того, щоб знати, “як” ці права могли б реалізуватися, але воно не здатне розкрити їх як права за їх внутрішньою суттю. 8. Когнітивний стиль філософії Наведених прикладів достатньо, щоб показати, як багато проблем і аспектів людського буття не можуть бути розглянуті через призму науки, але тим не менше вимагають дослідження, а можливо, і рішення. Наука утримується від ціннісних суджень, але людям вони потрібні (оскільки вони повинні керуватися ними у всіх своїх власне “гуманістичних” діях). Науковий опис може об´єктивно і неупереджено представити увесь спектр цілей, правил і норм, актуально існуючих у соціальному співтоваристві, але людині хотілося б знати, які з них “дійсно” значущі, тобто, чому варто дотримуватися одних і відкидати інші. Наука може показати нам величезне різноманіття можливостей (і визначити найефективніший шлях їх реалізації). Але вона не взмозі допомогти як раз в тому, що найчастіше складає для нас найважливіше: як вирішити, яку з можливостей нам потрібно спробувати реалізувати. Сучасний філософський підхід до людини виражається впевненістю у тому, що цей аспект і пов´язані з ним проблеми, як і інші, підлягають раціональному дослідженню, хоча й виходять за межі того, що може дати наукове дослідження. Останнє перегукується із запереченням позитивістської і сцієнтистської тези про те, що все, що не підлягає аналізу за допомогою інструментарію науки, повинно бути віднесене до сфери емоцій та ірраціональності. Тепер виникає резонне питання:які ж відмінні від наукових когнітивні методи повинна застосовувати філософія, щоб успішно працювати з цими аспектами і проблемами? Наука розробляє власні когнітивні методи як варіації двох основних типів: знання, отримуване через безпосереднє знайомство з об´єктом, і знання, отримуване в міркуванні. У природничих науках перший тип втілений у спостереженнях, озброєних приладами, а другий — головним чином у математичних доведеннях і обчисленнях. Із розширенням сфери науки перший тип починає трактуватися більш вільно, але все ж залишається певною формою спостереження, безпосереднього ознайомлення з емпіричним матеріалом, який повинен отримати інтерсуб´єктивний вираз. Другий тип також трактується вільніше, але все ж таки обмежений побудовою моделей дедуктивно-неоспоримого міркування. І лише філософія, крім цих типів, які вона, звичайно ж, не відкидає, вводить третій тип, який можна було б назвати знанням, отриманим за допомогою рефлексії. Така рефлексія як правило здійснюється не над окремими і обмеженими фрагментами емпіричного матеріала, але над глобальними і комплексними фактами і ситуаціями, смисл яких, умови і можливості філософія намагається зрозуміти і дослідити, добираючись при цьому і до умов їх осягнення. Ці факти і ситуації розглядаються не через емпіричний матеріал як такий, а через феноменологічну очевидність, яка за свою точку відліку має не зміст певного інтерсуб´єктивного спостереження, а зміст живого переживання. Свобода, відповідальність, цінності, інтенціональність не можуть бути об´єктами “спостереження”, вони не можуть логічно виводитися із спостережуваних фактів. Вони можуть лише прийматися як дане в контексті особистого досвіду, або концептуалізуватися у рефлексії, що намагається надати значення цій переживає мій очевидності і розпізнати умови, за яких це можливо. З точки зору науки, такий спосіб мислення міг би здатися “суб´єктивним” і тому непригодним. Однак ми знаємо, що ті, хто розробляє ці методи (наприклад, трансцендентальний метод, феноменологічний, аналітичний — всі ці методи суть окремі випадки методу філософської рефлексії), мають на меті досягнення рівня об´єктивності більш глибокої і більш радикальної, ніж навіть рівень інтерсуб´єктивності, що досягається науками (які вимушені миритися з великою кількістю неявних припущень і не аналізованих передумов). Іншими словами, звернення до суб´єкта не обов´язково призводить до суб´єктивності, але може бути навіть умовою для обґрунтування знання про “об´єкти”, оскільки саме це знання нічого не може додати до характеристики пізнаючого суб´єкта і в кінцевому рахунку залежить від нього. Не будемо тут дискутувати, кращі чи гірші ці методи, ніж методи науки: зрозуміло, що вони не менш строгі (коли їх строго застосовують), ніж наукові методи, і раціональні. До того ж варто сказати, що вони застосовні не лише до дослідження людини, але і до пізнання природи, хоча в цьому випадку вони не примножують сукупності знань про природу, а дають лише загальну інтерпретацію того, що відомо завдяки науці. Але у дослідженні людини вони мають особливу цінність, адже тут преславута “нейтралізація суб´єкта”, майже неминуча у природничих науках, не має смислу. Дійсно, саме те, що людина є суб´єктом, відрізняє її від інших природних об´єктів; тому будь-яка програма, що ігнорує буття людини в якості суб´єкта, не може вважатися програмою її дослідження як людини. Ось чому, якщо ми зводимо вивчення людини до вузько наукового рівня, тим самим ми заперечуємо її специфічно людську природу. Тому філософія зобов´язана продовжувати дослідження людини своїми методами, оскільки це не лише поновлює її права як філософії, але й реабілітує специфіку людини, без чого всі наші разміркування, спрямовані проти “оречевлення” людини або на захист її прав і гідності, її свободи і творчості, є не більше, ніж повчальна риторика. Іншими словами, якщо специфіка людини піддається елімінації шляхом суто наукового аналізу і пояснення, тим самим кидається виклик самому існуванню людини як людини. Був час, коли одним із найсерйозніших завдань філософії вважалося доведення буття Бога; очевидно, вже важко сумніватися у тому, що в наш час найважливішим завданням філософії є доведення буття людини. 4
