Лекція 1. Політика і наука про політику Політика і наука про політику 1. Політична наука: предмет, функції та методи. В рамках вивчення у Вищій школі дисциплін суспільно-гуманітарного циклу знань ─ філософії, історії, правознавства, соціології, політичної економії, психології, етнографії, культурології, вивчається політична наука. Оскільки в Україні, на відміну від США, Вища школа згідно з європейською традицією, готує фахівців широкого профілю, всебічно освічених, то вважається, що знання політики необхідні всім випускникам Вищої школи. Окрім того, в Україні, на відміну від тих же США, кожен дорослий, повноправний громадянин обов’язково включається в списки виборців і повинен виконувати свій обов’язок обираючи представницькі органи державної влади і місцевого самоврядування. З огляду на це вивчення основ знань про політику у ній є обов’язковим. Їх і дає політична наука. У цьому питанні ми вивчаємо сутність та особливості, предмет та структуру політичної науки, її взаємодію із суміжними дисциплінами. Метою вивчення теми є пізнання та осмислення науки про політику – політичної науки. При цьому слід зауважити існування відмінностей в тлумаченні назви дисципліни. Так, у більшості держав Заходу, згідно з прийнятою Асоціацією політичних наук при ЮНЕСКО класифікацією, визнається існування “політичних наук” в широкому значенні – системи спеціальних наукових дисциплін, які вивчають політичні явища та процеси, а також інших соціальних і гуманітарних наук, які вивчають політику. Відповідно до цієї класифікації виділяється окрема “політична наука” (political science), предметом якої є політичні системи та інституції. Натомість у пострадянській науці цю галузь суспільних знань називають “політологія”. Хоча, останній термін на Заході також вживають – у французьких та італійських навчальних посібниках – стосовно вужчої дисципліни, предметом якої є порівняльний аналіз політичних режимів, інституцій і сил громадянського суспільства. В англо-американській традиції відповідна дисципліна називається “порівняльним правлінням (урядуванням)” (comparative government). Її викладають у багатьох університетах поряд із політичною (political sociology). В рамках даного курсу автор дотримується саме термінології, прийнятої ЮНЕСКО. Політична наука (політологія) (за А. Колодій) – це комплексна наука, що поєднує вивчення змісту, інституційно-організаційних форм політичної діяльності та способів взаємодії учасників політичного процессу. Вона вивчає політику, закономірності функціонування і розвитку політичної сфери суспільного життя в контексті досягнення і здійснення суб’єктом політичної влади. З 1970-х pp. – часу “постбіхевіоральної революції” у політичній науці вважаються головними не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Метою політичної науки, за львівським політологом А. Колодій, є допомогти людям уникнути песимізму та безнадії у поглядах на політичне життя, з одного боку, а також ілюзій і завищених очікувань щодо можливостей розв’язання тієї чи іншої проблеми політичними методами. Термін “політологія” походить від грецьких слів: “політика” – державна, суспільна діяльність і – “логос” – слово, вчення, зміст, що дозволяє досить широко тлумачити об'єкт науки. Це політика, політичне суспільство, політична сфера суспільного життя. Перше слово (поняття) ввів у науковий вжиток Арістотель, друге – Геракліт. Синтез цих слів визначає політологію як науку про політику. Термін „політика” і став таким ключовим поняттям в однойменній праці Арістотеля про державу, правління та уряд. А слово „поліс”, що являв собою створену в давній Греції форму суспільного устрою як прототип сучасної національної держави, дало життя іншим термінам: „політея”, тобто „конституція”, „політичний устрій”; „політес” – „громадянин”; „політікос” – „державний діяч”. Як будь-яка наука, політична наука має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом наукового дослідження розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду – це відносини, процес чи явище, що породжують проблему, проблемну ситуацію. Один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Натомість предмет дослідження – це певний аспект дослідження відносин, процесу чи явища в межах обраного об’єкта, який досліджує конкретна наука. Тому об’єктом політичної науки є політична сфера суспільства (уся політична складова соціальної реальності) і всі факти, явища й процеси, що до неї відносяться (політичне життя, політичні відносини, політичні проблеми, події, прогнози, “технології” політичних процесів, у їх взаємозв'язку і взаємозалежності). Зокрема у глобальному суспільстві – це політична підсистема, яка взаємодіє з його економічною, соціальною, ідеологічною (духовно-моральною) підсистемами. У політичній підсистемі реалізується взаємодія різних соціальних спільнот (націй, класів, груп, верств та ін.) щодо організації та функціонування політичної, зокрема, державної, влади і визначення її сучасного політичного курсу. Соціальнополітичні інституції (звичаї, традиції, правові норми) та інститути (організації, установи) опосередковують таку взаємодію. Держава – найважливіший політичний інститут, а участь в її діяльності визначає основний зміст політичних відносин людей. Особливість об'єкта політики в тому, що він включає головні процеси суспільного, економічного, духовного життя суспільства, процеси та інститути, які безпосередньо задіяні в політичних відносинах. Окрім різних наук в рамках галузі власне політичних наук, політику в широкому розумінні цього слова і з специфічної точки зору, досліджують і суміжні гуманітарні та соціальні науки (більше десяти) – філософія (зокрема політична), соціологія (зокрема політична), психологія (зокрема політична), історія, теорія держави і права тощо. Оскільки кожна з цих наук має власний предмет вивчення виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає її всебічному дослідженню. Окремі відмінності між політичної наукою і деякими з цих дисциплін за А. Колодій можна оукреслити так: Для політичної філософії соціальна реальність є джерелом міркувань про принципи політичного устрою; справедливість, свободу, рівність і т. ін. Вона займається також проблемами, пов'язаними з сутністю влади і владних відносин, державою, її призначенням, апелюючи переважно до нормативних питань. Політичну філософію цікавить те, як повинно бути. Вона намагається з'ясувати, наскільки відповідають істині та моралі прийняті в суспільствах політичні цінності, чи достатньо вони обгрунтовані, прагне визначити магістральну лінію політичного розвитку, ставлячи під сумніви існуючий порядок і концепції, що його пояснюють. Політичну науку – навпаки – більше цікавлять емпіричні дослідження дійсності. Вона цікавиться насамперед тим, що є у житті, на практиці й на емпіричних фактах будує теорію. Політична наука формувалася у тісному зв'язку з історією. “Історія це минуле політики, а політика – це сьогоднішній день історії” (Е. Фрімен). Історики мають справу з минулим часом, вони можуть спостерігати початок, розвиток, кінець подій суспільного життя. Політологи дивляться на історію як на спектакль і сприймають її як дію. Політологічний аналіз, на відміну від історичного, містить свідому зацікавеність щодо проекту, який можливо перетворити на політичну реальність. Не менш тісні зв'язки має політологія із соціологією. Вони особливо розширились та поглибились з уведенням в політичну науку кількісних методів дослідження, посиленням ролі опитувань громадської думки, вивченням поведінки окремих індивідів і соціальних груп. Про головну відмінність між політологією і політичною соціологією дуже влучно висловилися Р. Бендікс і С. Ліпсет, на думку яких “наука про політику виходить від держави і вивчає те, як держава впливає на суспільство, тоді як політична соціологія виходить від суспільства і вивчає те, як суспільство впливає на державу, тобто на офіційні інститути, що служать розподілу і здійсненню влади”. Кожна із суміжних наук, із якими співпрацює політологія вносить у вивчення політики свої особливі дослідницькі методи, свій категоріальний апарат, і це зумовлює різноманітність різних думок про сутність і зміст предмету політології. Водночас, предмет політичної науки не характеризується суворою демаркацією від предметів інших наук, тому постійно збільшується кількість її спеціальних тем. Як відзначає луцький політолог Б. Ярош, переважна більшість політичних теоретиків предмет політичної науки виводить співвідносно з політичною владою, яка виражає сутність феномену "політика". Так, іспанський політолог Л. Саністебан вважає, що предметом політичної науки є дослідження структури та функціонування політичних систем. Тому предметом політичної науки є вся сукупність закономірностей виникнення і розвитку політичних явищ, систем, процесів, інституцій, концепцій, аналіз явищ політичного розвитку суспільства, але в першу чергу – феномен політичної влади, закономірності її становлення, формування і розвитку, форми і способи її зміни, функціонування й використання в державно-організованому суспільстві. Вона забезпечує системний, комплексний аналіз влади, а також досліджує політичні явища, діяльність інститутів та організацій поза полем зору відповідних наук: політичний світогляд, культуру, поведінку, методику й методологію аналізу політичних процесів. За Б. Ярошем при аналізі предмету політичної науки вирізняють теоретичний і прикладний рівні політичних знань. До перших належать: вивчення й узагальнення, теоретичні висновки, створення концепцій, обгрунтування парадигм і концепцій тощо. До других – формування механізмів досліджень, конкретний аналіз і реалізація практичних технологій, аналіз конкретних політичних ситуацій і явищ тощо. Для виділення фундаментальних і прикладних досліджень (предмету) використовують такі критерії: а) функції; б) роль суб'єкта аналізу; в) зв'язок із практикою; г) фази пізнавального циклу; г) моделі; д) зв'язки з часовими та просторовими параметрами. За А. Колодій виділяють три основні тенденції в розумінні предмету науки про політику: 1) “традиційна” поєднує політико-філософські проблеми з інституціональним підходом до політики. Досліджує загальні принципи і організаційні основи політичного життя і тяжієза своїми методами і предметом дослідження до політичної філософії, історії, теорії держави. 2) емпірико-аналітична протилежна до традиційної школи. Як операціональна, інструментальна наука є складником політичного самоврядування. Схиляється до розгляду політики на індивідуальному рівні і спирається на емпіричну соціологію, соціальну психологію і, частково, на економічні науки. Найбільших успіхів досягнула у вивченні індивідуальної поведінки (дослідження виборів), виявленні раціональних альтернатив при прийнятті рішень, аналізі політичних взаємодій, що виходять за межі однієї держави. 3) критико-діалектична повязана з марксистськими та неомарксистськими дослідженнями – аналізом взаємозв'язку політичних інститутів та процесів та суспільних умов їх функціонування. Дотримується політико-економічної орієнтації і критикує інші напрями за ігнорування відносин власності і трактування політичної сфери як автономного утворення відокремленого від інших сфер суспільного життя. Перспективи розвитку науки про політику визначатимуть досягнення усіх трьох охарактеризованих напрямів. Водночас, предметна структура політичної науки є сукупністю теоретичних наук і емпіричних досліджень. Основні сфери дослідження політичної науки за рішенням ЮНЕСКО: – політична теорія (і історія політичної думки); – політичні інститути (конституція, влада центральна, регіональна і місцева, публічна адміністрація, економічні й соціальні функції уряду); – партії, групи і громадська думка; – міжнародні відносини (міжнародна політика, міжнародні організації і міжнародне право). Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус проблематики політичної науки зумовлюють необхідність її вивчення у системі координат, що задається різними рівнями методології науки. Методологія (від грец. metodus – шлях, спосіб, метод і logos – слово, вчення, знання) – це вчення про правила мислення при створенні теорії науки; система принципів і засобів побудови політичних теорій, проведення емпіричних досліджень за допомогою політологічного аналізу, перетворення політичної дійсності. Вона виступає технологією застосування методів, конкретних способів дослідження і відповідає на запитання: як пізнавати? Методологічний інструментарій оснащення політичної науки різноманітний і включає в себе принципи, підходи і методи. До методологічних принципів відносять принципи: термінологічний, об'єктивності, науковості, історичного підходу, плюралізму, діалектики (єдності й боротьбі протилежностей, постійного розвитку та оновлення). Будь-яке теоретичне дослідження в політичній науці потребує опису, аналізу та уточнення понятійного апарату, тобто термінів і понять, що їх використовують в роботі фахівці. Термінологічний принцип (метод термінологічного аналізу) передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, опрацювання їх змісту та обсягу, взаємозв’язку і субординації, обґрунтування їх місця в апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Є певні правила визначення апарату категорій. Нове поняття має бути чітким і однозначним. Якщо важко обґрунтувати одну ознаку, називають кілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Визначення нових явищ і фактів має органічно увійти в чинну терміносистему науки. При цьому наукове визначення аналізованих явищ і фактів (складних і простих) не обмежується формально-логічними вимогами. У роботі з термінами слід послуговуватись, тлумачними, етимологічними та професійними словниками. Об'єктивності – орієнтує на вивчення об'єктивних закономірностей, які визначають політичний розвиток, розгляд кожного явища як багатогранного й суперечливого. При цьому вивчають всю систему чинників які нва нього діють — як позитивних, так і негативних. Об'єктивність політичних знань передбачає, що їх здобуття відповідає незалежним від людини законам пізнання реальної дійсності, а об'єктивність і науковість їх висновків базується на доказовості наукових фактів. Історизму – передбачає розгляд фактів і політичних явищ у їх конкретно-історичних обставинах, у взаємозв'язку та взаємозумовленості, з урахуванням розстановки та політичної орієнтації соціальних груп, зокрема національних, верств, громадських організацій. Оцінюючи політичні системи, важливо брати до уваги генезис і зміст їх компонентів, їх еволюцію і тенденції розвитку. Соціального підходу – застосовується для подолання вульгарного соціологізму, міфологізації політичної реальності, протиставлення загальнолюдських, національних і класових ідеалів та цінностей. Цей підхід особливо важливий при оцінці політичних партій – їх програм, реальної діяльності, лідерів, їх ролі у політичному розвитку суспільства. При цьому беруть до уваги характер соціальних і класових інтересів, співвідношення соціально-класових сил у політичній боротьбі. Соціальний аналіз дає змогу зіставити класові інтереси із загальнолюдськими, оцінити вплив класових сил і партій на розвиток політичних процесів, їх відповідність інтересам народу й людського співтовариства в цілому. До її дослідницьких підходів включають: загальнотеоретичні, загальнологічні та емпіричні. Група загальнотеоретичних підходів сучасної політичної науки включає: соціологічний, культурологічний, нормативний, функціональний, системний, інституціональний, антропологічний, психологічний, діяльнісний, критико-діалектичний, історичний. Соціологічний підхід – це аналіз політики „від суспільства”, з’ясування соціальної обумовленості політичних явищ, впливу відносин, що складаються в інших підсистемах соціуму, на політичну систему. Культурологічний підхід, як окремий вияв соціологічного методу, розкриває обумовленість політичної системи сукупністю культурних чинників, її залежність від політичної культури. Нормативний (нормативно-ціннісний) підхід вимагає здійснювати оцінку політичного через етичні норми й цінності і з’ясовувати значення політичних явищ для суспільства і особистості з позиції поєднання суспільного й індивідуального блага, свободи, добробуту тощо. Функціональний підхід полягає у вивченні залежностей між політичними явищами, окресленими в досвіді, – взаємозв’язків між рівнем економічного розвитку і політичною активністю населення, між кількістю партій і виборчою системою тощо. Системний підхід передбачає філософські уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об'єкта, активний характер діяльності суб'єктів соціальнополітичних систем, аналіз політики як складноорганізованого, саморегульованого механізму, що перебуває в безперервній взаємодії з навколишнім середовищем через „вхід” і „вихід” системи. Системноісторичний підхід передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства і соціальнокласова структура, а в кінцевому підсумку — характер економічних відносин суспільства. Цей підхід дає змогу не лише пізнати закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв'язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем. Інституціональний (інституційний) підхід полягає у вивченні структур (інститутів), за допомогою яких здійснюється державна влада і політична діяльність і т. д. Антропологічний підхід походить з обумовленості політики не соціальними чинниками, на відміну від соціологічного, а природою людини як родової істоти з оригінальним набором основних потреб. Психологічний підхід подібний до антропологічного, але на відміну від нього розглядає не людину взагалі, а конкретного індивіда, враховуючи його родові характеристики, соціальне оточення, суб’єктивні механізми поведінки, типові психологічні мотивації та роль підсвідомого чинника у його поведінці. Діяльнісний підхід розглядає політику як циклічний процес, що має певні етапи та стадії. Критико-діалектичний підхід вимагає критичного аналізу політики, вивчення ефективності діяльності лідерів і груп, полягає у вивченні суперечностей у політичних явищах та інститутах як джерела їх руху та соціально-політичних змін, політикоекономічний аналіз із соціально-ідеологічними висновками. має своєю основною метою аналіз взаємозв'язку політичних інститутів і процесів та суспільних умов їх функціонування. Його представники дотримуються політико-економічної орієнтації і критикують інші напрями за ігнорування відносин власності і трактування політичної сфери як автономного утворення, відокремленого від інших сфер суспільного життя. Практичний підхід орієнтує дослідника не тільки на вивчення змісту політичних процесів, а й на особистісні, соціальнопсихологічні, моральні компоненти політичного буття. Онтологічний підхід вимагає виявлення першооснови, якісного виміру політики. Нормативно-онтологічний емпірико-аналітичний. Метод – це спосіб пізнання, а "науковий метод" є теоретично обгрунтованим пізнавальним засобом. Загальна кількість методів, які застосовуються у політичній науці – надзвичайно велика. Та лише органічне поєднання можливостей різних методів допомагає фахівцям всесторонньо і максимально об’єктивно оцінити практику життя і прийняти оптимальне політичне рішення, співвідносне з призначенням науки. конкретні методи у своїй сукупності виступають методикою дослідження. Методологія і методика використовуються залежно від складності об'єкта і предмета політичного дослідження. За А. Колодій виокремлюють три групи методів: логічні (загально-філософські) – стосуються не до безпосереднього предмету дослідження, а до організації і процедури пізнавального процесу, загальнонаукові – логічно-евристичні та філософсько-аксіологічні принципи вивчення політичного життя, емпіричні методи – методи здобування первинної інформації про політичне життя. Методи політології а) загальнонаукові (використовуються в інших суспільних науках): · системний; · структурно-функціональний аналіз; · біхевіористський; · порівняльний; · термінологічний; · історичний; · теорія катастроф; · синергетичний. б) логічні: · аналіз; · синтез; · індукція; · дедукція; · сходження від абстрактного до конкретного; · узагальнення; · діалектика. в) математичні, кібернетичні, моделювання. г) еміричні: · використання статистики, зокрема, електоральної; · вивчення документів; · контент-аналіз (аналіз змісту – Г. Лассвел); · аналіз конкретних ситуацій (case study), · спостереження; · івент-аналіз (аналіз подій – Е. Азар, Л. Блюмфельд), · усні методи опитування (в тому числі експертне опитування), інтерв'ю, бесіда; · письмові опитування (анкетування); · соціометричні тести; · генетичний аналіз; · когнітивне картування (аналіз сприйняття і обробки інформації людиною через побудову матриць, які фіксують поведінку людей у стабільних і кризових умовах; конфігуративні дослідження та ін. – О. Холсті, Р. Аксельрод); · факторний аналіз (зведення багатьох емпіричних даних до визначальних); · експеримент у формі ігрового моделювання; · теорію ігор (аналіз альтернатив поведінки – Р. Аксельрод). Зокрема, до загальнонаукових відносять структурно-функціональний, термінологічний методи, а до емпіричних – біхевіористський. Іншу класифікацію груп методів політичного пізнання, за Б. Ярошем, пропонує політична теорія: загальнонаукові, соціально-гуманітарні, спеціально-наукові. а) загальнонаукові, до яких належать логічно-евристичні та філософськоаксіологічні принципи вивчення політичного життя; б) соціально-гуманітарні методи, до яких зараховують ті, що використовуються в основному в соціально-гуманітарних науках, на відміну від природничих (аналіз документів і джерел, порівняльні, історичні методи); в) спеціально-наукові методи розуміють як методи, що напрацьовані самою політологією (моделювання політичних ситуацій, теорії ігор, рейтингове оцінінювання лідерів, порівняльний аналіз політичних систем і режимів). Емпірична політична наука виділяє якісні й кількісні методи. Якщо перші вивчають якісні показники і властивості, то другі застосовують переважно математичну формалізацію на основі сучасних технологічних і електоральних можливостей. Ще одним критерієм класифікації методів є їх функціональне призначення. Це передусім методи збору первинної політичної інформації (контент-та івентаналіз, опитування, інтерв'ю, споглядання, узагальнення). Відносно новими й перспективними методами є моделювання політичних процесів, "експертні системи", синергетичні підходи. У свою чергу В. Бебик групує методи політичної науки так: - загальнологічні; теоретичні; - соціологічні; - соціально-психологічні; - порівняльно-історичні; - емпіричні; - системно-функціональні; - діяльнісні (теорії політичних рішень). До спеціальних методів дослідження в політології належить група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів — методи, запозичені політологією з інших наук. Широко використовують методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Біхевіористський метод передбачає вивчення поведінки окремих осіб та груп і вимагає експліцитності (зрозумілого пояснення) й верифікації (достовірності) напрацьованих теоретичних знань практичним досвідом. Полягає у дослідженні політики через призму поведінки різних суб'єктів політичного процесу, передусім індивідуальних, їх об'єднань, їх моделювання та прогнозування. Психологічний метод передбачає вивчення психологічних характеристик учасників політичного процесу (лідерів, еліт, груп); Метод теорії груп розглядає політичну діяльність через боротьбу за політичну владу, утвердження панування і впливу, боротьби між групами, перш за все методом прийняття рішень; Структурно-функціональний метод розглядає політику як цілісність, систему зі складною структурою, кожен елемент якої має певне призначення і виконує певні функції, спрямовані на задоволення потреб системи. Він є формою застосування системного підходу до аналізу політичних явищ і процесів. Полягає у розділення складного об'єкта на складові частини у вивченні зв'язків між ними та у визначенні притаманних їм специфічних функцій (ролей), спрямованих на задоволення відповідних потреб системи з урахуванням цілості останньої та взаємодії з зовнішнім середовищем. передбачає вивчення функціональних зв'язків, взаємодію елементів, функціональне призначення політичних інституцій (Т. Парсонс); суспільство і його інституції розглядаються за їх функціональними можливостями й залежностями. Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування і розвиток процесів і явищ у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв’язків, закономірностей та суперечностей, притаманних об’єктові дослідження. Полягає у тому, щоб розглядати політичні системи, інституції та процеси не як незмінні, а з погляду їх генези в минулому, сучасного стану та тенденцій розвитку в майбутньому. дотримання хронологічних вимірів явищ і подій, дослідження в часовому вимірі, виявлення зв'язків минулого, нинішнього й майбутнього. Системний метод передбачає комплексний аналіз складних механізмів функціонування сучасних багатофакторних політичних явищ, організацій та інститутів; розгляд політики загалом як складної саморегульованої системи із "входами" і "виходами" (Д. Істон), яка знаходиться в логічній взаємодії із зовнішнім середовищем за принципом зворотного зв'язку. Порівняльний (компаративістський) метод передбачає зіставлення однорідних і однотипних політичних явищ, напрклад політичних систем, партій, виборчих систем для виявлення спільних рис і специфіки, знаходження найефективніших форм політичної організації та процедури пізнавального процесу (Арістотель). Сприяє усвідомленню проблем цілісного, взаємопов'язаного й суперечливого світу, орієнтує на пошук не лише відмінностей, а й спільних рис. Актуальна проблема — пошук і використання показників для порівняння. Протиставлення – показує наукову неспроможність та методологічну хибність певної концепції. Синергетичний (грец. sinergetikos — спільний, узгоджено діючий) – передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку. виходить не з однозначного, загальноприйнятого поняття політична система, а з притаманного їй набору властивостей — взаємопроникнення, відкритості, самоорганізації, випадковості, наявності асиметричних структур, нерегулярності зв'язків і функціональної нестабільності. Виділяють також антропологічний, нормативний, ціннісний, соціологічний, комунікативний, цивілізаційно-культурологічний та інші загальні методи. В сучасних умовах дослідник має можливість обирати будь-який метод чи яку завгодно комбінацію методів для дослідження політичної дійсності. Функції науки показують, яких саме результатів можна очікувати від цієї галузі знань. В даному випадку – від політичної науки. Так, гносеологічну (пізнавальну) функцію пов’язують з накопиченням, описом, вивченням фактів політичної дійсності, аналізом конкретних політичних явищ і процесів, виявленням найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. На цьому етапі дослідження встановлюють “діагноз” політичній ситуації, політичному явищу в конкретному часовому і просторовому відрізку. Описова – пов'язана з бажанням отримати відповідь на запитання: якою насправді є політична діяльність? Систематизуються факти ситуації, дається її діагноз на даному відтинку часу і простору. Пояснювальна – дає відповідь на питання, чому саме ці а не інші факти є в політиці? Чому їм притаманні саме такі, а не інші риси? Перехід від спостереження і фіксації фактів до з'ясування їх причин, з'ясування суті явищ. Прогностична функція науки про політику полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Вона відповідає на запитання: якою буде політична дійсність і коли відбудуться ті чи інші події? Результатом цієї функції є перш за все гіпотеза, політологічне прогнозування, які ґрунтуються на об’єктивних наукових даних. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо. У нинішніх умовах зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб'єктів у різних регіонах країни, наслідків здійснюваних політичних акцій. Прогнозування спирається на пізнання об'єктивних законів суспільно-політичного розвитку, політичних інтересів, потреб, стимулів. При цьому беруться до уваги співвідношення політичних сил у суспільстві, їх взаємодія, стан політичної свідомості й культури, національні традиції. Інструментальна (практична) функція повинна відповідати на запитання: які потрібно прийняти рішення, щоб досягти бажаного результату, або що потрібно зробити, щоб бажані результати стали дійсністю ? Результатом цієї функції політичної науки будуть певні рекомендації щодо поведінки груп та індивідів, безпосередньо зайнятих політикою. Нормативно-орієнтуюча (ідеологічна) функція відповідає на запитання: до якої мети треба прагнути, яких цінностей слід дотримуватися та в ім’я чого проводити ту чи іншу політику? Цю функцію виконує політична теорія, яка описує, аналізує. Вона розрізняє найважливіші чинники, дійові сили та структури, які визначають політичне життя. Дає обгрунтування переваг вибору і формулювання нормативних політичних політичних моделей (альтернатив). Італійський політолог Д. Даол відзначає, що політологія не може уникнути оцінок — етичних та ідеологічних. За київським політологом Бабкіною відмовляючись від аналізу цінностей політики і займаючись самими фактами, наука втрачає головне: вона не може розв'язувати актуальні проблеми політики. Так званий нейтральний політичний підхід приречений на інтелектуальне безсилля. На думку американських політологів Г. Алмонда, Д. Істона та Д. Річчі, сучасна політологія перебуває в ситуації гострої неблагополучності саме внаслідок ідеологічної нейтральності. Російський політолог С. Малетін також виділяє функції: политичної соціализації, політичної рефлексії, інструменталістську діагностичну. У межах цих функцій здійснюється поступ політологічного знання від накопичення емпіричного матеріалу до його узагальнення в теорію й гіпотезу розвитку. Нормативно-орієнтуюча функція політології для нефахівців (зокрема і студентів): – громадянська позиція в умовах державотворення; – необхідність реалізації власних інтересів; самопізнання, моральний та інтелектуальний розвиток особистості. Також, серед функцій політичної науки Б. Ярош виділяє: - аналітичну; - теоретикопізнавальну; - методологічну – охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань; - світоглядну – зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб'єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на вміння оцінювати політичні події у зв'язку з конкретними історичними умовами; - підтримання цілісності суспільства; формулювання загальних цілей суспільства; - мобілізації і розподіл ресурсів і цінностей; попередження і регулювання конфліктів; - вироблення норм поведінки для всіх суб'єктів політичних відносин; - залучення громадян до управління суспільними й державними справами; - забезпечення соціальної справедливості. Інтегруюча функція (Бабкіна). Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості. Ця функція політології набуває поширення в сучасному західному суспільстві. За Бабкіною власне політична наука і політологія як навчальна дисципліна мають суттєві відмінності. Політична наука охоплює всю сукупність знань з цього предмета, а навчальна дисципліна вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного матеріалу: динаміку розвитку політичного життя, взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності; розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної культури; роль людини в політичному житті сучасного світу; роль і місце демократії в політичному житті суспільства як способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб'єктів політичного процесу. Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм. Орієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов'язаних з формуванням знань про принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань. 2. Політика як суспільне явище. Теоретичні підходи до визначення політики. Слово “політика” – грецького походження. В своєму первісному (давньогрецькому) розумінні воно означало важливі справи для великих груп людей, мистецтво управління містом-державою – полісом. Однозначного визначення терміна «політика» у сучасній політичній науці, за С. Малетіним, немає. Це пояснюється складністю політики, багатством її змісту, різноманіттям властивостей. Відповідно до різних дослідницьких методів виділяють три основні групи визначень політики: соціологічні, що характеризують політику через інші суспільні явища – економіку, право, мораль, культуру; субстанціональні, що орієнтують на розкриття її першооснови; науково сконструйовані, що розкривають, її діяльнісний характер. Більшість дослідників дотримуються субстанціонального трактування політики, розглядаючи в якості її першооснови влада і її носіїв. Політика – це дії, спрямовані на владу, її знаходження, утримання й використання. «Політика» є одним з найбільш неоднозначних термінів. Це виявляється насамперед у повсякденному житті, коли політикою називають будь-яку цілеспрямовану діяльність: мистецтво управління суспільством, громадську активність, сферу задоволення амбіційних і користолюбних прагнень людей тощо. Неоднозначність побутових уявлень про політику пов'язана зі складністю й багатогранністю її виявів. Саме тому побутують різні наукові тлумачення, в яких політика постає як одна зі сфер життєдіяльності суспільства; система певних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, держав між собою і з владою; сукупність дій, заходів, установ, за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення; прагнення здобуття і використання державної влади, цілеспрямованого впливу на неї; участь у справах держави, у визначенні форм, завдань, змісту її діяльності; наміри, мета і способи дій правлячої еліти та її оточення; прояви хитрощів, обережності, таємничості, ухилянь, обачності. Перелічені варіанти інтерпретації політики не вичерпують багатоманітності її визначень, а лише відображають найважливіші з них. Узагальнюючи вищезазначені іпостасі політики, можна запропонувати її наступне визначення. Політика — одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень. У політичній науці Заходу на позначення різних аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни: — «polity» — форма політики, тобто її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабільності й здатності регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми); — «роlісу» — зміст політики, втілений у її цілях і цінностях, у проблемах, які вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень; — «politics» — політичний процес, який відображає складний, багатосуб'єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів. Політика виникає та існує там, де ведеться боротьба за вплив на владу. Все більше аналітиків політику та її прояви пов'язують із державною політикою, зокрема з владними відносинами в найширшому розумінні. Так, Томас Дай вважає носієм державної політики владу і всі її рішення, які приймаються й аналізуються владними інституціями. Вільям Дженкінсон розуміє політику як державну справу і трактує її як "як набір рішень, прийнятих суб'єктом політики чи їх групою для вибору цілей та засобів їх досягнення в рамках специфічної ситуації, у якій ці рішення мають, у принципі, бути в межах повноважень цих суб'єктів". Отже, політика (державна) реалізується як процес. Вільям Дженкінсон наголошує, що державна політика реалізується владою і саме влада визначає мету та набір засобів для її реалізації. Теоретично й методологічно важливим є уточнення В. Дженкінсона, що вибір політики завжди обмежується наявними ресурсами, альтернативними внутрішніми та зовнішніми впливами. Адже політичні явища — це не лише система владних відносин та інститутів, а й динамічний, соціально-конфліктний процес, у якому беруть участь і різнорідні соціальні спільноти, і не завжди формалізовані соціальні угруповання, незалежно від того, чи є вони носіями легітимної влади. Політичні процеси охоплюють не лише діяльність політичних інститутів та органів влади, а й функціонування інших політичних сил та суб'єктів, що також впливають на характер політичного життя. До визначення політики Джеймс Андерсон підходить як до ще більш загального явища, характеризуючи її як "цілеспрямований курс дій, що виконується суб'єктом чи їх групою, які займаються проблемою або питанням". Важливим тут є розуміння того, що політика може робитися не тільки одним суб'єктом влади, а й групою суб'єктів. Ці та інші підходи стверджують, що дослідження політики є складним завданням, воно не може зводитися лише до вивчення політичних рішень, виступів та постанов. Політика залежить великою мірою від політичного досвіду та усталених традицій. Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники: — конкретно історичні умови розвитку соціуму, гео-політичні умови й географічне розташування держави; — рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ; — спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості; — етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку; — відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості; — реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості. Перехід до чесної та гуманної політики є складним і тривалим процесом, тісно пов'язаним із корінними змінами у свідомості мас. Особливо це стосується тих країн, які перебувають на стадії переходу від тоталітаризму до демократії, від закритих до відкритих суспільств. М. Вебер визначає політику так: Що ми розуміємо під політикою? Це поняття має надзвичайно широкий зміст і охоплює всі види діяльності по самостійному керівництву . [Вебер М. c.645] Політична наука розглядає під політикою: керівництво або надання впливу на керівництво політичним союзом, тобто в наші дні – державою (за М. Вебером). [c. 645]. Політика і політична діяльність випливають з необхідності узгодити, підпорядкувати інтереси окремих груп населення головному інтересові: збереження єдності і цілісності розшарованого суспільства, яке без централізованого управління приречене на самознищення, або - в кращому випадку - на повернення до стану примітивного (неполітичного) животіння. За цих умов політика ─ це мистецтво (ще не наука) задоволення інтересів станів, класів, релігійних громад, зрештою держави; політика ─ це діяльність великих груп людей і ненасильницький спосіб розв'язання конфліктів. політика необхідна для того, щоби раціоналізувати суспільні відносини, згладити соціальні протиріччя і направити ситуацію на пошук зважених рішень. Різновиди політичних змагань виявлятимуть себе щоразу, коли певні суспільні групи свідомо/несвідомо демонструватимуть прагнення задовольнити свої бажання за рахунок обмеження інтересів інших груп шляхом насильства, яке здійснюватимуть озброєні люди. Суперництво таких суспільних груп досягатиме рівня політики завжди, коли частковий інтерес якоїсь одної групи ставатиме пануючим, подаватиметься як загальний, обов'язковий для всіх. Основні підходи: Директивний – це боротьба за завоювання і утримання влади Н.Макіавеллі, М.Вебера, К Маркса, в американській політології. "Потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які воно в себе включає" (М. Вебер). Функціональний – це управління суспільством діяльність з вирішення всіх проблем, за винятком моральних (Д. Істон, Г. Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д. Істон), як спосіб регулювання конфліктів. процес визначення того, "хто, що, коли і як отримує" (Г. Лассуел). Комунікативний – політика засіб багатостороннього спілкування здатність прийти до певної згоди і забезпечити інтеграцію суспільства. У реальному житті політика, в тому розумінні в якому її розглядає, політична наука існує у взаємозв'язку з іншими сферами суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний компонент. Не всі органи державної влади займаються політикою (діяльність податкової і митної служб, судочинство). Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об'єктом тільки морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності законодавчих органів. Для того щоби показати межі поширення політики, в науці використовується поняття політична сфера. Політична сфера – це галузь політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей. Найбільш складною проблемою дослідження політичної науки є явище "політичного", власне політичної сфери як особливої сфери поруч з економічною, духовною тощо. Ханна Арендт "політичне", визначала як "ґрунт, на якому стоїмо, і небо, що лежить над нами". Політичне — це особлива сфера людської діяльності, у якій реалізується "політична людина" (за Арістотелем). Політичне – це бажання людства жити спільно у згоді та справедливості. Однак політичне перебуває в постійній рансформації. Політичне є сферою практично перетворюючої діяльності узагальнюючої людини як вольового й визначального суб'єкта. Крім того, політичне, політика – багаторівневе явище, яке постійно змінюється. Політика – це прояв і результат політичної дії, зіткнення і реалізації інтересів. Політична сфера й політичний процес функціонують за певними тенденціями. До основних з них належать: - загальні тенденції виникнення і формування політичних інтересів; - розвиток політичних поглядів, ідей і теорій; - функціонування політичної влади; - розвиток політичних процесів; - розширення політичної участі; - підвищення ролі еліт і лідерів під час стабільних, кризових і перехідних періодів; - посилення глобалізації. Політичною може стати будь-яка проблема, породжена якою-небудь суспільною сферою. Це значить, що для її вирішення недостатньо моральних чи правових норм. Але у політики є межі здійснення впливу на суспільні відносини. В іншому випадку суспільство стикається зі штучною політизацією. Політизація означає посилення впливу політики на інші сфери життя; надання скількинебудь значним питанням суспільного життя політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві. Крайніми проявами політизації є практика контролю тоталітарної держави за всіма сторонами життя, включаючи особисте життя людини, заміна механізму економічного саморегулювання політичним, в основі якого лежать ідеологічні стереотипи, наприклад: ринок – "погано", планування – "добре". Позитивною стороною політизації є активне залучення населення до участі в політиці, яке безпосередньо передує падінню тоталітарних і авторитарних режимів. Політичне життя є об'єктом вивчення багатьох суспільних наук, позаяк у суспільстві кожна подія і кожен факт мають політичне забарвлення. Торкаючись інтересів людей, вони можуть бути відповідно інтерпретовані або мати політичні наслідки. З цієї точки зору суспільство в цілому є політичним. Як зауважив французький політолог Ж. Бюрдо, «реальність нейтральна, політичною ж є свідомість». Політика виникає значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність регулятивної ролі моралі. Як відносно самостійна сфера суспільного життя, політика виникла водночас із соціальною, етнічною та релігійною диференціацією суспільства. Покликали її до життя ускладнення механізмів матеріального виробництва, культурний прогрес, зростання соціальної мобільності суспільства. Внаслідок цих об'єктивних процесів виокремилися групи людей з підвищеною конфліктністю, непримиренністю. А механізми обміну й розподілу в сфері суспільного виробництва, догмати й ідеали релігійної віри, звичаї, традиції та інші регулятори людських відносин виявилися неспроможними ефективно усувати суперечності, що перманентно виникали в суспільстві. Постала нагальна потреба в соціальній силі, здатній забезпечити реалізацію особистих, групових, суспільних інтересів, регулювання відносин між людьми для збереження цілісності суспільства. Тому політика заявила про себе як мистецтво суспільного існування, необхідний чинник збереження цілісності диференційованого суспільства. Своєрідність політики в системі суспільних зв'язків визначається тим, що вона покликана бути засобом регулювання всієї різноманітності відносин між людьми. Власне з політичної сфери суспільства виходять основні імпульси управління соціальним організмом, які скеровують зусилля багатьох його складових на виконання поточних і перспективних завдань спільноти. Засоби політики, політичної сфери дозволяють сконцентрувати економічний, соціальний, духовно-культурний потенціал суспільства для досягнення поставленої ним мети. Сучасні дослідження доводять, що політика постійно присутня в суспільних відносинах. Однак не все можна вирішити за допомогою політики. Політика, політична діяльність – це дуже складна форма людської діяльності, що вимагає високої майстерності від її учасників. Адже політична діяльність не схожа на діяльність сім’ї, ремісничого цеху або людини за комп’ютером. Людина, потрапивши в цю сферу, входить у гру, яка має свої правила. Політична практика ставить і примушує вирішувати набагато складніші завдання. Людину в політиці не завжди можна судити за релігійною чи побутовою мораллю: вона не завжди діє у цій сфері людських відносин, де на перше місце історія висуває закон, інтереси держави, народу, єдність суспільства, безпеку нації. Політика – це сфера хитрощів, інколи навіть обману, загравань. Водночас тут грають чисто і чесно. Тимчасом політика – це ділянка обдуманої грандіозної діяльності з далекоглядними планами і наслідками, яка впливає на долю величезної кількості людей. У ній є свої першокласники, студентиновачки. Тих, хто не здобуває знань, політика безжально списує, поповнює свої лави новими – амбітними й умілими учасниками, які прагнуть відзначитись у цій важливій сфері діяльності. Політика – багатофункціональний соціальний феномен. Значення політики обумовлене функціями, які вона виконує в суспільстві, а самі функції характеризують її найважливіші напрямки впливу на суспільство Витоки функціональності політики беруть свій початок у всіх сегментах та інститутах суспільства, хоча найбільш помітною є діяльність держави. Тому політика служить універсальним засобом залучення членів суспільства до його організації, визначення мети, мобілізації та комунікації. Зазначені функції політики становлять найважливіші напрямки її впливу на суспільство. До них відносяться: забезпечення цілісності й стабільності суспільства як складної соціальної системи (його інтегративної якості); визначення його цільових настанов і орієнтирів; авторитарний, обов’язковий для всіх його членів розподіл дефіцитних цінностей і благ; підтримання громадського порядку; попередження і регулювання соціальних конфліктів. інтеграцію різних верств населення; керування й регулювання соціальними процесами; вираження владне значимих інтересів усіх груп і шарів суспільств; авторитарний розподіл цінностей у суспільстві; політичну соціалізацію особистості; мобілізацію й ефективність загальної діяльності. Крім цих, властивих будьякому суспільству завдань, політика виконує функції, специфічні соціальних систем певного типу: підтримання класового панування, захист основоположних прав людини, забезпечення соціальної справедливості, залучення громадян до управління тощо. Багатофункціональність політики свідчить про її глибоке проникнення в суспільство, що закономірно висуває проблему меж поширення політики, або моральності політики. Що засвідчує взаємозв’язок духовно-морального, а також соціального чинників у створенні політичних форм та інститутів, регулюючих життєдіяльність суспільства. Г. Алмонд акцентує на двох основних групах функцій: “вводу” – впливу суспільства на політику й функції “виводу” – впливу політики на суспільство. Наявність багатьох функцій політики свідчить про її глибоке проникнення у суспільство, поширення на широкий спектр суспільних явищ і процесів, взаємозв'язок з іншими сферами. Функціонування політики розмежовують за різними критеріями: — за сферами суспільного життя (економічна, соціальна, культурна, національна, військова тощо); — за орієнтацією (внутрішня, зовнішня); — за масштабами (міжнародна, світова, локальна, регіональна); — за носіями й суб'єктами (політика держави, партії, руху, особи); — за терміном дії, (коротко-, середньо, довгострокова). У політології виокремлюють (здебільшого на загальнодержавному рівні) такі функції політики: — задоволення владно значущих інтересів усіх груп і верств суспільства; — раціоналізація конфліктів і протиріч, спрямування їх у русло цивілізованого діалогу громадян і держави; — примус в інтересах окремих верств населення або суспільства загалом; — інтеграція різних верств населення шляхом підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства; — соціалізація особистості (залучення її до складного світу суспільних відносин); — забезпечення послідовності та інноваційності (оновлюваності) соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої людини. Функції політики засвідчують її всеосяжний характер, неперервний вплив на суспільство й неперехідне значення для врегулювання суспільних відносин. Політика тісно пов'язана з різними сферами суспільного життя: економікою, мораллю, правом, релігією, культурою, екологією тощо. Відносини між політикою та економікою, як доводять теоретичні розробки західних та вітчизняних політологів, слід розглядати не в розрізі залежності політики від економіки (марксистський підхід), а з огляду на їхню взаємозалежність і взаємопов'язаність. Так, досвід колишнього СРСР та інших соціалістичних країн свідчить, що централізація влади призводить до посилення авторитарних, навіть тоталітарних тенденцій, які гальмують економічний розвиток, деформують економічну систему. І навпаки, в розвинених країнах децентралізація влади ініціює плюралістичну демократію, яка відкриває простір для економічної ініціативи, сприяє економічному зростанню. Суть економічної політики в демократичних державах полягає в підтриманні адекватного її можливостям економічного розвитку, орієнтованого на забезпечення зайнятості населення; в застосуванні гнучкої системи оподаткування; у використанні ефективних важелів стимулювання виробництва (кредитування та інвестиції). У тісних відносинах перебуває політика із суспільною мораллю. Трагічні сторінки вітчизняної історії XX ст. свідчать: якщо політика нехтує загальнолюдськими цінностями на користь класових, групових, корпоративних інтересів, тоді різко деформується суспільна мораль. За ста-лінщини, наприклад, нормою вважали доноси, зраду друзів і родичів, зневажання людської гідності. Поєднання політики із загальнолюдською мораллю, характерне для демократичних країн, досягається консенсусом, компромісами, цивілізованим ставленням до опозиції, запереченням фанатичної жертовності. Політика є специфічним доповненням до суспільної моралі, яка з огляду на різні чинники неспроможна вичерпно забезпечити регулятивну функцію. А позаяк головні суспільне значущі функції політики і моралі збігаються, то політика, як і мораль, повинна захищати спільне благо й соціальну справедливість, хоча це їй далеко не завжди вдається. Взаємозалежність політики і права має суперечливу природу. З одного боку, право може бути використаним проти політичних опонентів, стати знаряддям антидемократичної політики. З іншого — саме право визначає межі й можливості діяльності як опозиції, так і правлячих кіл, забезпечує стабільність політичного режиму. Правова політика за демократичних умов — це діяльність, спрямована на вдосконалення права й забезпечення його дотримання громадянами, організаціями й установами. У правовій політиці виявляється залежність права від суспільного розвитку, реалізуються законотворчі можливості. За допомогою нових законів, особливо в період цілеспрямованого реформування суспільства, політика здатна кардинально змінювати суспільні відносини й задіювати нові форми суспільної організації. Отже, всі сфери суспільного життя не тільки активно впливають на політику, а є об'єктами свідомого політичного керівництва й управління. За сучасних умов суспільно-політичного розвитку, коли людство винайшло потужні демократичні регулятори політичних відносин і політичної діяльності, політика покликана бути засобом регулювання економічних, соціальних і духовних відносин, орієнтувати розвиток суспільства на мінімальну конфліктність й максимальну життєздатність суспільних процесів. Політика має складну структуру. У якості основних елементів звичайно виділяють політичні: 1. відносини та діяльність (відображають стійкий характер взаємодії суспільних груп між собою та з інститутами влади); 2. cвідомість (свідчить про принципову залежність політичного життя від свідомого ставлення людей до своїх владно значущих інтересів); 3. організацію (характеризує роль інститутів публічної влади як центрів управління й регулювання суспільних процесів); 4. культуру; 5. інтереси; 6. суб'єктів. Організаційну структуру політики формують різноманітні інститути публічної влади (держава: сукупність органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади; партійні та громадсько-політичні інститути, групи тиску, громадські організації та рухи, керівні посадові особи різних рівнів; політичні та правові норми, програми партій тощо), які надають їй стійкості, стабільності й дозволяють свідомо регулювати поведінку людей у цій сфері суспільного буття. Політика — явище надзвичайно складне, її соціальний, гуманістичний, культурний, ідеологічний зміст багатоманітний і різноплановий, як і її окремі форми. Незмінність структурних характеристик політики супроводжується неповторністю її конкретних виявів у ході розвитку людської цивілізації. Як засіб організації й регулювання суспільного життя, політика не має собі рівних і, напевне, збереже своє значення в майбутньому. За демократизації, гуманізації та індивідуалізації суспільного життя основним завданням політики має стати підвищення її ефективності й відповідальності. 3. Суб’єкти політики: суть, класифікація та форми взаємодії. Політика в суспільстві стає зрозумілою, коли відомі її суб’єкти (хто її здійснює) і об’єкти (на що вона спрямована). Суб’єкт політики – особистість, організація чи суспільна група, яка здатна постійно і відносно самостійно брати участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів, впливати на становище та поведінку інших, викликати своїми діями важливі зміни в політичних відносинах. “Агент” (за П. Бурдьє) – це носій політичних відносин, актуалізований у багатомірному просторі “політичного поля”, яке виступає у вигляді сукупності діючих у ньому сил і контрольованих ними видів ресурсів (“капіталів”): економічних, соціальних, символічних, культурних і т.д. “Агенти” і “групи агентів” у політику визначаються й характеризуються сукупністю позицій у різних полях або зонах контролю. Політику як тип соціальних відносин (“соціальне поле”) у подібному ракурсі можна описати в якості багатомірного простору, у якому позиція кожного політичного агента, що володіє активними властивостями, що не зводяться до його індивідуальних намірів, може бути визначена як сукупність капіталів, що перебувають у різних вимірах (їх обсягів і ваг), їм контрольованих. Зокрема, за кількістю учасників суб’єкти політики поділяються на: індивідуальні та групові. Головним суб’єктом політики є окрема особа як громадянин і саме завдяки її діяльності існують соціально-політичні спільноти та створені ними організації. Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією діяльності особи як суб’єкта політики, прискоренням її політичної соціалізації, зростанням рівня політичної культури. Особа є носієм політичних уявлень, орієнтирів, мотивів та навичок політичної діяльності. Особа виступає як учасник політичного процесу, представником якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-правовою суб’єктністю. Виділяються наступні рівні політичної суб’єктності особи: ¾ “пересічний” громадянин, який бере участь у політиці через виконання громадських обов’язків або через громадську організацію; ¾ член політичної партії; ¾ громадсько-політичний діяч (лідери громадських організацій і рухів); ¾ адміністратор (чиновники – призначені працівники органів державної влади і місцевого самоврядування); ¾ професійний політик (депутати Верховної Ради); ¾ політичний лідер (лідери політичної партії, найвищі керівники держави). Безпосередні індивідуальні суб’єкти політики відрізняються між собою за: - мірою нормативної (правової і позаправової) регламентації їх політичної діяльності; - об’ємом часу (загального і життєвого) який витрачається ними на політичну діяльність; - об’ємом коштів, які вони витрачають на політику і отримують від політики; значимістю для суспільства рішень, прийнятих ними; - кількістю політичних рішень, яких вони приймають повсякденно і протягом життя. Груповий суб’єкт політики – це елемент соціальної структури, який усвідомлює власні групові інтереси й намагається їх виразити на рівні держави, а також групи тиску, громадські організації, політичні партії та владні структури різного рівня (державного, регіонального, місцевого). Залежно від сили впливу суб’єктів на прийняття політичних рішень вони поділяються на: первинні (базові), вторинні і безпосередні. До первинних суб’єктів політики відносяться спільноти: вікова, статева, етнічна, національна, класова, страта, каста, професійна, релігійна, конфесійна, які: по-перше, виникли “природно-історичним шляхом”, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії, по-друге, втрачають власні інтереси (соціально-економічні, територіальні, професійні і культурні) не прямо, а опосередковано через політичні організації; по-третє, створюють різноманітні політичні організації, надають їм усіляку підтримку; по-четверте, через власні соціальні інтереси визначають зміст і вектори сучасної політики, забезпечують утвердження принципу політичного плюралізму. Специфікою цих суб’єктів політики є те, що членам таких груп неможливо або складно змінити свою групу за власним бажанням, внаслідок свідомого вибору (наприклад, перейти змінити стать, вік, місце народження). Участь у них визначається фактом народження в такій групі. Тому особа приймає цінності та інтереси такої групи внаслідок соціалізації і захищає їх як свої власні в разі виникнення загрози для такої групи. За звичайних умов такі групи відрізняються низьким рівнем консолідації і прямої участі у політиці не беруть. Їх інтереси переважно виражають інші, високо консолідовані суб’єкти політики: вторинні (партія, профспілка, лобі) або безпосередні (політична еліта чи її окремі представники – професійні політики, політичні лідери). Такі групи переважно виступають як суб’єкти політики у випадку, коли є загроза їх існуванню або іншим істотним інтересам чи цінностям. Такі ситуації виявляються за умов неефективності або розпаду політичної системи, в яких базові чи вторинні суботи політики нездатні функціонувати. Наприклад, в умовах міжкласової громадянської війни (в Україні чи Росії у 1917-1920-х рр., у Німеччині й Угорщині у 1919 р.), етнічного конфлікту (грузиноосетинський, грузино-абхазький, вірмено-азербайджанський, сербо-хорватський, сербоалбанський у 1990-х рр.), конфесійного (Визвольна війна 1648-1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького, Варфоломіївська ніч, реформація в Англії, Голандїі та Німеччині) і т. ін. Серед цих суб’єктів найбільш впливовими у політичному житті є етноси, нації і класові групи. Етноси і нації виступають суб’єктами політики за таких обставин: ¾ на етапі боротьби за національну державу або національно-територіальну автономію; ¾ при визначенні національних пріоритетів у період становлення політичних інститутів; ¾ у міжнародних відносинах; ¾ у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин. Класи – це спільноти, які різняться між собою за матеріальним становищем, владою, престижем, освітою, способом життя (звичками, манерами, звичаями). За цими ознаками класи поділяються на вищі, середні, нижчі та люмпенізовані верстви. Вони мають різні інтересів (часто діаметрально протилежні) і різні можливості виявити ці інтереси на державному рівні. Скажімо, якщо вищі і середні класи зацікавлені у зниженні державних видатків на соціальні потреби, то нижчі, навпаки, у їх збільшенні. У цих класів також різні можливості у реалізації власних інтересів через політику, адже вищі класи мають кращі фінансові, організаційні й інтелектуальні передумови для відстоювання вигідних позицій, ніж нижчі чи навіть середні класи. У суспільствах колишнього соціалістичного табору вищим панівним класом виступала номенклатура (перелік посад, затверджений вищими партійними органами). У сучасних суспільствах Заходу відбувається вирівнювання можливостей впливу різних класових груп на розподіл влади у суспільстві. Вторинні суб’єкти створюються як специфічні інститути здійснення влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб’єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей. Ці суб’єкти мають специфічні політичні інтереси щодо здобуття і здійснення державної влади. До вторинних суб’єктів політики відносяться. Явні (групи тиску і партії) та приховані (латентні) групи інтересів (клани, кліки, мафії, родинно-земляцькі об’єднання). Групи тиску – це об’єднання громадян безпосередньо не борються за владу, але відстоюють власні інтереси при здійснення політики (профспілки, промислові і торгівельні асоціації, культурні товариства тощо). Різновидом груп тиску є лобі. Лобі – це неформальні кулуарні об’єднання високооплачуваних агентів тих суспільних груп, які домагаються пріоритетного врахування своїх інтересів в політиці. Сьогодні лобізм у західних демократіях, особливо в США й Англії, набув легітимності: його діяльність регулюється законодавством. Групи тиску впливають на законодавчий процес, виборчі кампанії, адміністративні органи, виходячи з інтересів соціальних груп, які висунули їх на політичну арену, надають їм фінансову й ідеологічну підтримку. Партії – це вторинні суб’єкти політики, які безпосередньо борються за владу, тісно взаємодіючи з цією метою з різними групами тиску й електоратом. До безпосередніх суб’єктів політики належать: структури державної влади і місцевого самоврядування, керівні органи політичних і громадських організацій, політична еліта, політичні лідери, які беруть безпосередню участь у прийнятті і виконанні політичних рішень. На цьому рівні виникає і функціонує політична еліта – група людей, що займає провідні позиції у різних політичних структурах. Для здобуття й збереження власної влади, зокрема престижу, політичної еліти використовують партії, групи тиску, соціальні групи і масові спільноти, виражаючи дійсні або уявні інтереси останніх. Між суб’єктами політики існує динамічна система взаємовідносин – залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце та роль того чи іншого суб’єкта політики визначається його готовністю впливати на поличні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури. Суб’єкти політики За рівнем згуртованості за кількістю осіб індивідуальні Групові За ступенем впливу на прийняття політичних рішень безпосередні Первинні (нація, народ, етнос, клас, страта, каста, демографічна, статева і територіальна групи) Вторинні За рівнем легітимності і узаконеності домагань - - явні (партія, професійна спілка, лобі) приховані (мафія, кліка, клан) За Бабкіною суперечності є джерелом й рушійною силою політичних процесів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізуються закони політичного життя, якому властиві різні протиріччя: між суб'єктами політичного життя, класами, націями, соціальними групами, особами. Ці суперечності визначають характер і спрямованість політичних процесів, структуру політичної системи, організацію та функціонування політичної влади. Значний вплив на конкретні форми, процеси політичного життя мають протиріччя між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між політичною практикою і політичними нормами, політичними інститутами і політичною культурою та свідомістю. Розмежування основних і похідних суперечностей сприяє з'ясуванню тенденцій політичного розвитку. Досліджуючи політичні суперечності, конфлікти, важливо виявляти їх джерело, структуру, спрямованість, шляхи розв'язання. Суб’єкти політики діють під впливом інтересів – спонукальних сил до діяльності взаємодіючи між собою у двох формах – конфлікту і співпраці. Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціальнополітичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства. Крайня його форма – війна – продовження політики іншими засобами. Співпраця базується на компромісі і консенсусі й може призвести до консолідації. Консенсус – згода між суб’єктами політики з певних питань, на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних і політичних груп суспільства; прийняття рішення без голосування за виявленням всезагальної згоди. Консолідація – це форма політичної взаємодії, що веде до об’єднання заінтересованих груп для досягнення спільних цілей. Суб’єкти політики взаємодіють з метою отримання влади. До суб'єктів політики переважно належать особи, структури, великі й малі суспільні групи, які активізують політичні відносини завдяки своїй політичній суб'єктності.
