1 Дисципліна країнознавство тема: історія фомування пострадянського простору страниц 30 уникальность 60% 2 ЗМІСТ ВСТУП……………………………………………………………………………..3 РОЗДІЛ 1 Основні етапи формування пострадянського простору…………….5 1.1. Розпад СРСР та утворення нових незалежних держав…………………..5 1.2. Створення СНД…………………………………………………………….8 РОЗДІЛ 2 Соціально-економічні та політичні проблем нових держав після здобуття незалежності…………………………………………………………...11 2.1. Країни Балтії: загальна характеристика регіону та характерні риси розвитку в пострадянський період……………………………………………...11 2.2. Країни Центральної Азії: трансформаційні процеси в регіоні……………14 2.3. Республіки Закавказзя – особливості розвитку в умовах незалежності: спільне та відмінне……………………………………………………………….18 ВИСНОВОК……………………………………………………………………...28 ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………...30 3 ВСТУП Актуальність дослідження. Пострадянський простір — це насамперед особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена і спільністю (часто багатовіковою) попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціальноекономічних умов і проблем протягом досить тривалого часу залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині світу. Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні, характерні для всіх молодих держав, риси. Насамперед, це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої політики і входження до складу світового співтовариства, здійснення соціальних і економічних перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил тощо. Як би пафосно це не звучало, але становлення держав, які вийшли з-під крила СРСР триває до й понині. Мета даного дослідження полягає у особливостях формування молодих країн пострадянського простору. Виходячи із поставленої мети варто виокремити наступні завдання, а саме: - дослідити розпад СРСР та утворення нових незалежних держав; - розглянути створення СНД; - провести характеристику країн Балтії: загальна характеристика регіону та характерні риси розвитку в пострадянський період; - схарактеризувати країни ЦентральноїАзії: трансформаційні процеси в регіоні; 4 - розглянути республіки Закавказзя – особливості розвитку в умовах незалежності: їх спільне та відмінне. Обєктом дослідження виступають країни пострадянського простору. Предметом дослідження є інтеграційні процеси на пострадянському просторі як засіб реалізації національних інтересів країн-вихідців з СРСР. Дослідженням даного питання займалася низка науковців. Серед них особливої уваги заслуговують праці О. Волошина, Р. Жангожа, О. Ірхіна, Б. Канцелярук, П. Пашковського, С. Шергіна тощо. Серед плеяди дослідників цієї проблематики варто назвати і західних вчених: З. Бжезинський, Я. Бугайські, Т. Грем, Е. Качінс, П. Кеннеді, Г. Кіссінджер, А. Коен, Р. Пайпс, С. Телбот. Методологічна основа даного дослідження ґрунтується на поєднанні системного, діалектичного, історико-хронологічного, інституційного, структурно-функціонального, порівняльного, а також методів політичного аналізу та прогнозування, які дали змогу комплексно та всебічно дослідити історію формування пострадянського простору. Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків та переліку використаної літератури. Загальний обсяг роботи складає 31 сторінку. 5 РОЗДІЛ 1 Основні етапи формування пострадянського простору 1.1. Розпад СРСР та утворення нових незалежних держав У світовій та вітчизняній науковій і публіцистичній літературі затвердився термін «пострадянський простір». Це особлива соціальна і політична реальність, суперечлива цілісність котрої зумовлена спільністю попереднього розвитку народів, що її становлять, і особливо спільністю радянського соціалістичного етапу їхньої історії. Отже на політичній арені після розпаду Радянського Союзу утворилося суверенних незалежних держав. Вони отримали можливість самостійно розбудовувати свої держави, обирати внутрішні та зовнішні шляхи розвитку. Одні шукали можливість кооперації з колишніми союзними республіками, інші спробували тісніше співпрацювати з Західними країнами. Становлення і розвиток усіх пострадянських нових незалежних держав, незважаючи на певні особливості кожної з них, мали спільні характерні для всіх молодих держав, риси. Це формування державних органів управління і владних структур, обрання парламенту, прийняття Конституції країни, визначення зовнішньої співтовариства, політики здійснення і входження соціальних і до складу економічних світового перетворень, запровадження власної валюти, створення національних збройних сил та ін. Всі держави у перші роки незалежності опинились у складній економічній кризі. Перед урядами суверенних держав постала необхідність пошуку засобів створення власних нових політичних й економічних систем [17, c. 31]. Незважаючи на спільні економічні проблеми, кожна держава мала відмінні стартові можливості для розвитку власної економіки, та політичної системи, відповідно обирала свою, несхожу на інших, модель здійснення економічних та соціальних перетворень. Звичайно ж домінуючим гравцем на пострадянському просторі є Російська Федерація. Вона намагається зберегти вплив на колишні союзні республіки. Росія захищає свої геополітичні 6 інтереси, для цього вона розвиває всебічне співробітництво і партнерство з країнами СНД, в тому числі й у сфері безпеки та співробітництва. Росія вважає недопустимим повтор Балтійського сценарію, тобто виходу з її впливу інших країн пострадянського простору. Адже першими у черзі на вихід є Грузія та Україна, Азербайджан та Молдова. Країни, що мають важливе з геополітичної точки зору розташування для Російської Федерації. Серед колишніх республік СРСР дещо осторонь перебуває Білорусія, яка намагається поєднати відтворення, збереження або пожорсткішання режиму держаного управління економікою і зміцнення жорсткого авторитарного політичного режиму з уповільненим освоєнням ринкових відносин. Феномен сучасної Білорусі привертає дедалі більшу увагу аналітиків різних країн, адже вона випадає з загальних тенденцій у європейських посткомуністичних країнах. Білорусь стала наочним доказом зворотності демократичних процесів. Геополітична особливість Білорусі полягає в тому, що країна розташована на межі двох світів – європейського та російського. Аналізуючи взаємини Білорусі із зовнішнім світом, спроби вписатися в нову систему міжнародних відносин, необхідно констатувати, що білоруське суспільство та еліта країни продемонстрували нездатність адаптуватись до нових історичних та геополітичних умов. Заперечення західних цінностей, неприйняття європейських стандартів демократії спричинили міжнародну ізоляцію Білорусі. Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулись комуністи. Серед країн СНД геополітичне становище Молдови є особливо заплутаним, внаслідок підвищеного інтересу до неї з боку Румунії, Росії та України. Особливо проблемними для Молдови є існування самопроголошеної Придністровської Молдавської республіки і гостре протистояння прихильників та супротивників прорумунської орієнтації. Також варто зауважити, що попри проведені реформи в економіці Молдова залишається найбіднішою країною у Європі [16, c. 121]. 7 На пострадянському просторі значно вирізняються країни Центральної Азії. Їх політичні системи варіюються від жорсткого авторитаризму до неототалітаризму. В економічних і соціальних системах цих держав помітну роль відіграють напівфеодальні методи, патріархальні форми буття, а також методи капіталізму позаминулого століття. Розвал Радянського Союзу став цілковитою несподіванкою для його центральноазіатських республік. Місцеве керівництво до кінця опиралося розпаду Союзу. Ці республіки останніми вийшли зі складу СРСР, і досі вони добровільно зберігають чимало внутрішньо радянських зв’язків. Зі здобуттям незалежності більшість держав Центральної Азії встали на шлях авторитаризму та напівавторитаризму, а деякі (Туркменістан і частково Узбекистан) перетворились по суті на диктатури. Типовою для регіону стала модель «імітації демократії». Центральноазіатським державам не вдається подолати складнощі демократичного транзиту, і становище в більшості з них навряд чи зміниться найближчим часом. Певний час більшість коментарів стосовно політичного розвитку Закавказзя акцентувала домінування націоналістичних проблем. Тому уявлення про Закавказзя складалось насамперед із конфліктів у Нагірному Карабасі, Південній Осетії та Абхазії. Це є особливістю Кавказу – його надзвичайно висока конфліктогенність. Внутрішні та зовнішні проблеми трьох закавказьких республік мають як деякі спільні так і відмінні риси, зумовлені характером влади, прийнятими керівництвом економічними і соціальними програмами, їхньою зовнішньою орієнтацією [5, c. 17]. Розпад СРСР і утворення незалежних закавказьких республік призвели до суттєвої зміни їхнього геополітичного становища. У зовнішньополітичний організації закавказькі держави, які втратили через відсутність транспортних шляхів через зони політико-економічних конфліктів російські ринки, все більше схиляються в бік географічно близьким їх країн Близького та Середнього Сходу. Також слід пам’ятати, що Кавказ є регіоном, що викликає підвищену увагу таких держав, що борються за світову гегемонію. Закавказзя має виключно важливе розташування: територія держав, розміщених між 8 Чорним та Каспійським морями, - найкоротший транспортний, насамперед трубопровідний, коридор із Центральної Азії до Європи. Саме тому вважається, що той, хто контролюватиме територію Азербайджану, Вірменії та Грузії, держить доступ до практично неосвоєних природних багатств Каспійського басейну та Середньої Азії. Країни Балтії, подолавши великі складнощі перехідного періоду в цілому здійснили постсоціалістичну трансформацію з меншими втратами для себе, ніж інші пострадянські республіки. Тут відобразились інші історичні традиції, національний менталітет, рівень національних еліт, розвиненіший громадянський настрій населення, а також швидкий відрив від СРСР і національний консенсус стосовно орієнтації на європейські стандарти громадського життя, відкритість іноземному капіталові. Тобто держави Балтії пройшли шлях становлення і зміцнення незалежної держави успішніше, ніж країни СНД [8, c. 114]. Радянського Союзу як єдиної держави більше немає. Однак становлення нових держав відбувається протягом років і навіть десятиріч. І доки триватиме цей процес, попри всі зміни, що сталися і ще стануться в його колишніх частинах, спільна історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем, протягом досить тривалого часу залишатиметься факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процесі у цій частині світу. 1.2. Створення СНД Співдружність Незалежних Держав (СНД) утворено 8 грудня 1991 року керівниками Республіки Білорусь, Російської Федерації та України, які підписали Угоду про її створення. 21 грудня 1991 року в Алма-Аті глави одинадцяти суверенних держав підписали Протокол до цієї Угоди, у якому підкреслили, що Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан та Україна на рівноправних засадах утворюють СНД. У 1993 році до СНД приєдналася Грузія, а у 2008 році - парламент Грузії 9 прийняв рішення залишити СНД і вона офіційно перестала бути членом організації. У 2005 році зі складу СНД вийшов Туркменістан [12, c. 125]. 22 січня 1993 року в м. Мінську на засіданні Ради глав держав було затверджено Статут Співдружності. Його підписали глави 7 держав СНД: Вірменії, Білорусії, Казахстану Киргизстану, Російської Федерації, Таджикистану та Узбекистану. Україна Статут не підписала. Таким чином, Україна є державою-співзасновницею СНД, але не державою - членом Співдружності, оскільки не підписала Рішення про прийняття Статуту СНД. Україна бере участь у роботі Ради глав держав, Ради глав урядів, Економічній раді, Раді міністрів закордонних справ та інших статутних та галузевих органах, створених в рамках СНД. Вищим органом СНД є Рада глав держав. Вона обговорює і вирішує принципові питання, пов’язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Рада глав держав проводить свої засідання двічі на рік. Рада глав урядів СНД координує співробітництво органів виконавчої влади в економічній, соціальній та інших сферах. Рада глав урядів проводить свою роботу в період засідань, що проводяться чотири рази на рік. Рішення зазначених вище двох рад приймаються за спільною згодою - консенсусом. При цьому будь - яка держава може заявити про свою незаінтересованість у тому чи іншому питанні [4, c. 11]. На сьогоднішній день в рамках СНД функціонує близько 73 галузевих органів. Виходячи із Заяви Верховної Ради України та національного законодавства, Україна не бере участі у роботі низки органів співробітництва в рамках організації, а в деяких – бере участь у якості спостерігача. Головні інтереси України у співпраці в рамках СНД у гуманітарній сфері пов’язані з наявністю в більшості країн-учасниць чисельних українських громад, а також із проблемою відновлення прав депортованих осіб, національних меншин та, насамперед, із добровільним поверненням в Україну представників українського народу. Так, Україною основоположних угод з зазначеного питання, а саме: підписано ряд 10 - Декларацію про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини та основних свобод від 24 вересня 1993 р.; - Конвенцію про забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин від 21 жовтня 1994 року. Основні цілі організації: – співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; – всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції; – забезпечення прав і свобод людини; – співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння; – взаємна правова допомога; – мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації. До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться: – забезпечення прав і основних свобод людини; – координація зовнішньополітичної діяльності; – співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики; – співпраця в розвитку систем транспорту, зв’язку; – охорона здоров’я та навколишнього середовища; – питання соціальної і міграційної політики; – боротьба з організованою злочинністю; – співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів [1, c. 84]. Утворення СНД певною мірою забезпечило мирні умови для цивілізованого «розлучення» республік колишнього СРСР. Виникнення СНД пов’язано зі спробою подолати відцентрові тенденції, що виникли в колишньому СРСР, і створити певне об’єднання на засадах інтеграції. Процес інтеграції в СНД має значні недоліки та суперечності: багато органів створювалося нашвидкуруч, без достатнього обговорення, організаційного і правового забезпечення; низька ефективність прийнятих рішень, договорів, угод тощо; у багатьох договорах і угодах брала участь лише частина державчленів співдружності; 11 РОЗДІЛ 2 Соціально-економічні та політичні проблем нових держав після здобуття незалежності 2.1. Країни Балтії: загальна характеристика регіону та характерні риси розвитку в пострадянський період Наприкінці 80-х – у 90-і роки країни Балтії зазнали радикальних змін, серед яких найважливішими стали перехід до ринкової економіки, представницької демократії, формування засад громадянського суспільства. Реформування політичної системи насамперед передбачало вибір форми правління та оптимальної моделі виборчої системи, а також формування на її основі представницької влади за цінностями західної демократії. Складнощі та успіхи постсоціалістичних країн Балтії розглядаються у колективних монографіях, у працях Г.В. Голосова, А.М. Макарова, О.Ю. Мелешкіної, А. Шайо Варто зазначити, що до особливостей трансформації виборчих систем у пострадянських країнах Балтії можна цілком слушно віднести швидкий перехід до пропорційної (Латвія, Естонія) або змішаної системи (Литва) із дотриманням відповідних міжнародних виборчих стандартів, становлення демократичного режиму, перехід до другого етапу демократизації [20, c. 307]. Істотні зміни відбувалися не завжди послідовно, зокрема у виборчому законодавстві Естонії. Спочатку зміни проходили у в бік розширення обсягів виборчих прав, а потім – у бік звуження. Так, звернемо увагу на підвищення вікового цензу для активного виборчого права до 21 року (з 2001 року), а також про позбавлення права голосу засуджених (з 1998 року). Водночас до 1999 року в Естонії можна було агітувати навіть в день виборів. За нині чинним законодавством така агітація заборонена. Обравши парламентську форму правління, Естонія закономірно надала перевагу пропорційній системі виборів до парламенту з багатомандатними округами. Заслуговує на увагу створення в Естонії і національного реєстру виборців та запровадження карток виборців, що теж зменшує ймовірність 12 порушень під час виборів. До того ж, за виборами наглядає Національний виборчий комітет, який їх забезпечує та організовує інструктажі для членів виборчих органів. Вирішивши до кінця 90-х років ХХ століття проблему громадянства, досягнувши володіння державною мовою на належному рівні всіма громадянами, Естонія не ставить володіння мовою перепоною для набуття активного виборчого права [15, c. 65]. Аналізуючи трансформаційні зміни у Латвії, підкреслимо, що тут теж використовується пропорційна система виборів до Сейму із багатомандатними округами та з використанням методу дільників СентЛагю для розподілу мандатів між кандидатами в депутати. Особливі вимоги латвійське законодавство висуває до пасивного виборчого права. Кандидати в депутати повинні відмежуватися від радянського минулого і, якщо вони раніше співпрацювали зі службами безпеки, розвідки або контррозвідки СРСР, Латвійської РСР або іноземної країни; після 13 січня 1991 року були активними членами КПРС (КП Латвії), міжнародного фронту робітників Латвійської РСР, Об’єднаної ради робочих організацій, Організацій ветеранів війни та праці, вселатвійського комітету порятунку або його регіональних організацій, то відповідно до статті 5 Закону про вибори до Сейму вони не можуть бути внесені до списків кандидатів [6, c. 18]. Особливо варто відзначити вимогу володіння національною мовою на ІІІ (найвищому) рівні. Спеціальна Глава 5 Закону найдетальніше з-поміж законодавства інших прибалтійських країн регламентує участь у виборах до Сейму громадян Латвії, які проживають в іншій країні на час виборів. З’ясовуючи процеси змін у пострадянський період в Литві, ми відзначаємо, що в даній країні пішли значно далі шляхом демократизації виборчого процесу. Тут виборче законодавство характеризується «зрілістю» та демократичністю і найбільше відповідає міжнародним стандартам. Поперше, литовський законодавець особливо наголошує на гласності при проведенні виборів. Тим самим забезпечуються прозорість виборчих кампаній, на що не всі країни 13 молодої демократії наважуються. Особливо це стосується фінансування виборчих кампаній. По-друге, у Литві ставляться максимально високі перепони використанню адміністративного ресурсу шляхом заборони передвиборної агітації з використанням службового становища, забезпечення діяльності спостерігачів та протистояння поширенню компромату на учасників виборчих перегонів. Далі, у 2000 році до законодавства внесено доповнення щодо проведення агітації по литовському радіо та на телебаченні виключно у формі дискусії, що примусило партії самостійно вести дебати або зі суперниками по виборчих перегонах, або з ведучими програм. Закон забороняє Національному радіо та телебаченню вести передачі передвиборної агітації, окрім передач, спеціально визначених спільно з Головною виборчою комісією для ведення виборчої агітації, протягом однієї години на радіо і однієї години – на телебаченні [6, c. 24]. По-третє, громадськість та державні органи прагнуть не допустити до зайняття посад Президента та парламентаріїв осіб, які проходять дійсну військову або альтернативну службу в органах національної безпеки, оборони, поліції й внутрішніх служб та ін., які за 65 днів до виборів не вийшли в запас. І, водночас, у виборчій практиці Литви законодавцем успішно ставляться загорожі поширенню компромату під час виборчої кампанії. Слід підкреслити й те, що майже мононаціональна держава Литва використовує змішану систему виборів. Законодавці надали перевагу розподілу мандатів за допомогою квоти Хейра при явці 25 відсотків виборців, а при використанні мажоритарної системи запропонували визначати переможців відносною більшістю, але за наявності 40 відсотків явки виборців. Як і у Франції, в разі однакової кількості голосів мандат одержує старший за віком кандидат [8]. Загалом, реформи місцевого самоуправління у постсоціалістичних країнах Балтії можна розділити на два типи: адміністративні та політичні, які проходили у кілька етапів. Перший етап муніципальних реформ був пов`язаний з переходом від централізованої планової економіки і авторитарної 14 політичної системи до вільного ринку і демократії. На даній стадії всім трьом державам довелось вирішувати схожі задачі, що витікали з Європейської Хартії місцевого самоврядування, прийнятої з ініціативи Ради Європи у 1985 році [6, c. 31]. Суттєві відмінності між країнами прослідковуються лише у темпах проведення перетворень. Теоретично можливі були три основні варіанти : 1. поступовий, покроковий перехід від авторитарної до демократичної системи управління на базі ринкових реформ в економіці; 2. швидкі, недостатньо продумані політичні та економічні трансформації при більш-менш зваженій, і у деяких випадках непослідовній політиці центральної влади; 3. так звана «шокова терапія», коли рішення приймаються настільки швидко, що не залишається часу на їх широке обговорення. Литва, Естонія і частково Латвія пішли третім шляхом. І навіть з огляду на це, держави здійснили досить значні перетворення у сфері місцевого самоврядування, орієнтуючись на конкретний досвід муніципальних реформ скандинавських країн та Німеччини. Успішне вирішення задач, що випливали із Європейської Хартії, дозволило країнам Балтії вже до середини 90-х років створити демократичні, системи місцевого самоврядування, які, тим не менш, мали суттєві відмінності. В Естонії та Литві статус місцевого самоврядування закріплений на конституційному рівні, у Латвії лише планується включення відповідних статей до Основного Закону. Починаючи з 2002 року, в Естонії та Литві правом голосувати на муніципальних виборах володіють всі особи, які постійно проживають на території муніципального утворення. У Латвії ж таким правом наділені лише громадяни республіки, що призводить до дискримінації національних меншин [11, c. 207]. 2.2. Країни ЦентральноїАзії: трансформаційні процеси в регіоні. Після розпаду Радянського Союзу в Центральній Азії (далі - ЦА) склалася нова геополітична ситуація, яка вимагала від нових незалежних держав збереження територіальної цілісності, політичної стабільності, 15 розвитку демократії, створення нової економіки, відстоювання власних національних інтересів. Поряд із цим постало багато нових проблем національного й регіонального характеру. Одна з них - забезпечення національної безпеки. Виникли нові нетрадиційні загрози, які вимагали кооперації зусиль у цій сфері. У 1991 р. і протягом подальших 20 років регіональної, суто центральноазіатської системи національної безпеки не було створено. Геополітичний вакуум активізував інтерес до регіону нових політичних гравців. У пострадянський період Центральноазіатський регіон (далі - ЦАР) перетворився з периферійного на регіон, де переплелись інтереси провідних країн світу: США, Росії, Китайської Народної Республіки. Особливо це проявилось після вересня 2001 р. Про свої інтереси в Центральноазіатському регіоні заявили Туреччина, Індія, Пакистан та Іран. Їхні інтереси не мають ідеологічного характеру, у них домінують політична й економічна складові. Провідні країни світу найбільше стурбовані міжнародним тероризмом, релігійним екстремізмом, незаконним обігом наркотиків, протизаконною міграцією, які ускладнюють внутрішньополітичне становище нових незалежних держав ЦА і несуть загрозу цілому регіону. Геополітика передбачає застосування внутрішніх ресурсів для реалізації зовнішньої політики. Зовнішньополітичний потенціал держави, в першу чергу, визначається станом економіки, збройних сил, внутрішньополітичною стабільністю, участю в міжнародних організаціях, географічним фактором [10, c. 81]. Фактор географічної замкнутості Центральноазіатського регіону, його віддаленості від світових ринків, нерозвинених комунікативних характеристик теж негативно впливає на трансформацію, інтеграцію країн у сучасний світ. Відповідно до рейтингу індексу людського потенціалу (індекс тривалості життя, індекс освіти, індекс ВВП) держави ЦА можна поставити в такому порядку: Казахстан, Туркменистан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан. Усі країни цього регіону залежні від зовнішніх запозичень 16 (Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк), що теж несе певні виклики суверенітету й незалежності. Економіка центральноазіатських республік зберігає кризові тенденції, що привело до розділення суспільства на багатих і бідних, збільшило ріст безробіття та міграційні процеси (легальні й нелегальні), сформувалися прошарки населення за межею мінімальних доходів. Знизився загальний рівень життя. Середня зарплата в центральноазіатських республіках найнижча серед країн СНД. Середня зарплата в Таджикистані станом на 2010 р. становила $ 86. Усе це породжує радикальні настрої серед населення, у тому числі релігійний екстремізм, особливо серед молоді [9, c. 201]. На тлі соціально-економічних негараздів має місце контрабанда наркотиків і розширення наркобізнесу, що пояснюється близькістю Афганістану, одного зі світових центрів із виробництва наркотичних речовин. 80% героїну в Європу надходить саме звідти. Основна частка наркотиків проходить через афганотаджицький кордон, Гірсько-Бадахшанську область, Ферганську долину, а далі по майже неконтрольованій автотрасі Хорог-Ош (Киргизстан) - Андижан (Узбекистан). Каракорумське шосе, яке з’єднує Китай, Пакистан, Індію планують поєднати з автострадами країн ЦА, що стане комунікативним фактором розповсюдження наркотиків у Центральній Азії. Ці чинники поширюють корупцію й негативно впливають на стабільність у державах, загрожують їхньому суверенітету. Наркобізнес фінансує організовану злочинність і терористичні організації з метою відвернути увагу від себе. Наведені факти несуть реальну зовнішню загрозу національній безпеці центральноазіатським країнам. Афгано-таджицький кордон несе особливу небезпеку ЦА у вигляді міжнародного тероризму, релігійного екстремізму, контрабанди наркотиків і зброї, нелегальної міграції. Тому регіональні проблеми центральноазіатських держав неможливо розглядати й оцінювати без афганського фактора. Афганістан прагне припинити міжусобні війни й інтегруватись у Центральноазіатський регіон, але політика Талібану націлена 17 на боротьбу із Заходом. До інших регіональних загроз слід віднести латентні внутрішні військові конфлікти в сусідньому 15-мільйонному Афганістані, недостатню захищеність спільних кордонів, транснаціональну організовану злочинність, відсутність єдиної ідеології, послаблення інтелектуального й виробничого потенціалу. На даний час Афганістан залишається реальною загрозою для ЦАР. Лідери терористичних організацій розглядають Таджикистан як найбільш придатний для поширення міжнародного тероризму в ЦА. Бойовики Ісламського руху Узбекистану на озброєнні мають зброю радянського й російського виробництва, що вказує на її доступність і дешевизну. Незаконний обіг зброї - ще одна проблема центральноазіатських країн, яка тісно пов’язана з міжнародним тероризмом і релігійним екстремізмом [17, c. 21]. Бідність викликана безробіттям, що супроводжується ростом трудової міграції, в основному до Росії й Казахстану. Для прикладу, об’єкти Зимової олімпіади в Сочі 2014 р. споруджували біля 100 тис. вихідців із Центральної Азії, що становило близько 90% робочої сили. Така суспільно-економічна ситуація примушує осіб слов’янської національності виїздити з країн Центральної Азії. Тільки з Киргизстану в період 1991-1998 рр. виїхало 300 тис. росіян та українців. Трудова міграція заважає розвитку національних економік. Грошові перекази трудових мігрантів із РФ становлять половину ВВП Таджикистану й Киргизстану, близько 1/5 ВВП Узбекистану. Із викладеного можна зробити висновок, що нові незалежні держави Центральної Азії слабкі, бідні й малорозвинені. З метою забезпечення національної безпеки їм необхідно кооперуватись між собою для створення регіональної системи безпеки, інтегруватись в існуючі міжнародні безпекові організації, розширювати двосторонні стратегічні відносини з провідними країнами світу (Росія, США, ЄС, КНР) [18, c. 221]. Азійсько-Тихоокеанський регіон (АТР), куди входять країни, розміщені по периметру Тихого океану плюс острівні, намагається переорієнтувати центральноазіатські країни у свій бік, після Росії та ЄС. Центральноазіатська 18 геополітика знаходиться в ситуації критичної нестабільності. Кожного міжнародного партнера вони розглядають як можливого потенційного інвестора або фінансового донора. Геополітична трансформація країн ЦА не завершилась, цей процес триває й потребує тривалого терміну реалізації. ЦАР залишається периферійним у світовій політиці, що маргіналізує нові незалежні держави регіону в глобальній політиці. Багатовекторна політика характерна для всіх нових держав ЦА, вона виправдана в умовах слабких інтеграційних регіональних процесів та пояснюється активністю нових гравців (США, ЄС, Туреччина, Іран та ін.), зменшенням значення ролі Росії у регіональній політиці. 2.3. Республіки Закавказзя – особливості розвитку в умовах незалежності: спільне та відмінне. Сьогодні Закавказзя або так званий Південний Кавказ, як називають його останнім часом, - це місце протистояння трьох наймогутніших сил світу – США, Росії та Європейського Союзу (ЄС). Влітку 2004 р. Вашингтон оголосив регіон сферою своїх стратегічних інтересів. Разом з тим Південний Кавказ є традиційною сферою впливу Російської Федерації (РФ), яка має з ним безпосередні кордони. Однак Москву все більше хвилює проникнення в Закавказзя ЄС, ніж США й НАТО. Розширення ЄС на пострадянський простір позбавляє Кремль можливості здійснювати активну економічну експансію в країни регіону, де російські товари поки що залишаються конкурентноздатними [18, c. 201]. Усі зацікавлені сторони велике значення приділяють співпраці з Азербайджаном, передусім як з найбільшою державою на Південному Кавказі і єдиною в регіоні, що володіє значними покладами вуглеводів. Водночас викликає інтерес позиція самого Азербайджану, який потрапив в епіцентр протистояння наймогутніших міжнародних гравців. Атлантичний напрямок, який розпочала грузинська столиця - Баку, віддавшт пріоритет західному напрямку в зовнішній політиці, зумовило низку 19 чинників. Насамперед передувало цьому поступове проникнення американців у Закавказзя на початку 90-х років ХХ ст., коли в регіоні були виявлені значні запаси нафти і газу. Намагаючись встановити свій контроль над ними та майбутніми шляхами їх транспортування, США відкрито оголосили Каспійський басейн зоною своїх важливих інтересів. У 1993 р. Єврокомісія Європейського Союзу запропонувала програму TRACECA – Транспортного коридору Азія-Кавказ-Європа, що отримала назву «Відродження Великого шовкового шляху». Програма передбачала будівництво нових і відродження старих транспортних шляхів для доставки нафти і газу з Центральної Азії і Каспійського басейну західним споживачам. До TRACECA пострадянські країни Закавказзя виявили значну зацікавленість. США підтримали реалізацію програми, водночас прагнули залучити країни Центральної Азії та Каспійського регіону до співробітництва з НАТО, що, зокрема, мало гарантувати безпеку TRACECA в майбутньому [7, c. 101]. У 1994 р., після підписання Азербайджаном, Нагорним Карабахом і Вірменією спільної угоди про припинення вогню, закавказькі держави (Грузія, Вірменія й Азербайджан) уклали з НАТО договір про співпрацю в рамках програми «Партнерство заради миру». Кожна країна мала індивідуальну програму партнерства. Найбільший інтерес НАТО проявляло до Азербайджану, як найбільшої держави Закавказзя за своїм економічним потенціалом, територіальними розмірами та чисельністю населення. До того часу як у зовнішній політиці, так і в галузі воєнного будівництва Баку орієнтувався переважно на Туреччину. На середину 1990-х років у воєнноосвітніх закладах цієї країни навчалось близько 500 азербайджанських військовослужбовців, більш ніж з двадцяти воєнних спеціальностей [3, c. 21]. У співробітництві з НАТО Азербайджан виявляв зацікавленість натовським досвідом врегулювання воєнних конфліктів, управління кризовими ситуаціями, обміном інформацією щодо контролю за звичайними озброєннями, а також питанням охорони трубопроводів. Відповідно до ІПП республіка брала участь у навчаннях Альянсу та конференціях з їх планування. 20 Влітку 1998 р., виступаючи на засіданні Ради Євроатлантичного Партнерства (РЄАП), міністр оборони Республіки Азербайджан (РА) С. Алієв закликав натовські країни надати двосторонньому співробітництву з Баку пріоритетне значення. Міністр виходив з того, що Азербайджан, порівняно зі своїми сусідами (Грузією та Вірменією), досяг у співпраці з НАТО більших успіхів. Крім того, беручи до уваги великий фактор загроз і ризиків для Баку, С. Алієв вважав за необхідне розвивати з НАТО «особливе партнерство», оформлене на основі двосторонніх угод [2, c. 37]. Азербайджан намагався залучити НАТО і США до розв’язання нагорнокарабахського конфлікту. У свою чергу, Вашингтон, західноєвропейські країни, а також Туреччина, прямо зацікавленні в розв’язанні вірмено-азербайджанської проблеми, адже стабільність у регіоні Південного Кавказу гарантуватиме їм безпеку видобутку та транспортування нафти й газу, насамперед нафтопроводом Баку-ТбілісіДжейхан, через територію Азербайджану і Грузії . У 1998 р. США оголосили Каспійський регіон не лише зоною своїх життєво важливих інтересів, а й включили його в бойові плани та зони оперативної відповідальності американських збройних сил. Закавказька частина регіону (Азербайджан, Грузія та Вірменія) потрапили до зони відповідальності Європейського командування збройних сил США [3, c. 241]. У квітні 2001 р. за посередництва Вашингтону в Кі-Уесте (Флорида) відбулась конфіденційна зустріч між президентами Вірменії та Азербайджану, під час якої вони досягли усної домовленості щодо головних принципів мирного врегулювання конфлікту. Передбачалось повернути Нагорний Карабах під юрисдикцію Азербайджану, вірменські війська повинні були звільнити шість окупованих азербайджанських районів, а вірменська община мала отримати в Нагорному Карабасі право на самоуправління, а також сформувати національну гвардію і вільну економічну зону. Однак перша спроба Вашингтону врегулювати азербайджансько-вірменський конфлікт зазнала невдачі через гостру критику домовленості з боку громадськості не лише у Вірменії та Азербайджані, а й у Нагорному Карабасі. Після провалу 21 домовленостей Баку поставив за мету збільшити свій військовий потенціал за рахунок нафтодоларів і тісної співпраці з Вашингтоном і НАТО, щоб за сприятливих умов бути готовим до силових методів розв’язання конфлікту [3, c. 126]. Через три роки, 12 травня 2004 р., у десяту річницю підписання домовленості між Баку і Єреваном про припинення вогню в Нагорному Карабасі, президент Азербайджану Ільхам Алієв (молодший) заявив, що азербайджанський народ і його армія в будь-який момент можуть розпочати заходи з метою відновлення територіальної цілісності держави. Разом з тим, він зазначив, що Азербайджан буде прагнути розв’язати карабахську проблему шляхом переговорів на основі міжнародного права. Своєю заявою міжнародних азербайджанський посередників у президент розв’язанні намагався активізувати вірмено-азербайджанського конфлікту, передусім Москву, яку явно влаштовує подібний стан речей у цьому питанні. Баку вдалося досягнути певних успіхів з цієї проблеми. Зокрема, у січні 2004 р. на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) більшість депутатів схвали резолюцію з питань формування демократичних інститутів в Азербайджані, у якій уперше на міжнародній арені невизнана Нагірно-Карабахська республіка була названа територією, яку Вірменія завоювала в Азербайджану. Новий етап співробітництва Баку із Заходом розпочався після подій 11 вересня 2001 р. в Нью-Йорку. З того часу активізувалось американське проникнення в Закавказзя з метою формування там центрів антитерористичної боротьби. У березні 2002 р. Вашингтон підписав з Азербайджаном угоду про модернізацію збройних сил республіки за натовськими стандартами. Угода передбачала розширення можливостей азербайджанського Воєнно-морського флоту (ВМФ) у гарантуванні безпеки морських кордонів країни, а також проведення стандартизації контролю аеродромів і повітряного простору. У квітні 2002 р. на реалізацію угоди Вашингтон виділив Баку 4,4% млн. дол. [8, c. 249]. 22 Баку вийшов на новий рівень у взаємовідносинах з НАТО, Європейським Союзом і США. Навесні 2004 р. узгоджена індивідуальна програма співробітництва Азербайджану з Північноатлантичним блоком, яка стала проміжним етапом на шляху отримання РА статусу кандидата в члени альянсу. У березні 2004 р. між Вашингтоном і Баку підписана угода про воєнне співробітництво, згідно з якою на території республіки тимчасово планувалося розмістити так звані мобільні підрозділи американських збройних сил. Баку і Вашингтон заявили, що співробітництво лише сприятиме обміну воєнним досвідом, включатиме навчання азербайджанських військових у США та проведення спільних військових маневрів і не передбачає створення воєнних баз на території Азербайджану. Така форма співпраці пояснюється тим, що в Азербайджані існує закон про національну безпеку країни, який забороняє розміщувати на її території іноземні воєнні бази, тому американські військові підрозділи назвали «мобільними силами». У серпні 2004 р. під час візиту міністра оборони США Рамсфельда до Баку було остаточно прийнято рішення про розміщення восени того ж року американського мобільного контингенту [16, c. 341]. В Азербайджані американські воєнні патрулюють і гарантують безпеку трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан і розміщуються в м. Кюрдамі і селещах Насосний і Гала. Це дозволить їм також контролювати територію Ірану завдяки радіолокаційній станції. Крім вище зазначених факторів, Баку зацікавлений у розміщенні на своїй території американських військових частин, оскільки це сприятиме створенню додаткових робочих місць для місцевого населення і є надійним джерелом надходження валюти до держбюджету (від оренди своєї території іноземними військовими частинами), а в політичному плані гарантує підтримку існуючому політичному режиму. В останні роки Азербайджан все тісніше співпрацює з країнами ЄС, кур на співпрацю з якими розпочався після розпаду СРСР. Тривалий час західноєвропейські держави не відносили Закавказзя (Південний Кавказ) до сфери своїх геополітичних інтересів. Старий світ сподівався на 23 євроатлантичну солідарність, вважаючи, що весь Захід на Південному Кавказі гідно представляють США. Але останні події у нафтодобувних регіонах світу (Іракська війна) показали, що ці інтереси не завжди співпадають. Євросоюз на чолі з Францією та Німеччиною заявив, що в нього є свої власні інтереси в Закавказзі. Тому 2004 р. країни регіону, і зокрема Азербайджан, стали членами програми Європейського Союзу (ЄС) – «Розширення Європи – нові сусіди» [20, c. 316]. Останнім часом Азербайджан отримав від ЄС через різні канали допомогу на суму 303,3 млн. євро. З них 140 млн. євро від Німеччини. Берлін надає Баку стабільну економічну й політичну допомогу, при цьому не акцентує увагу на питаннях дотримання демократичних принципів і прав людини в Азербайджані. Це відбувається на фоні регулярної і досить різкої критики Баку з боку інших європейських держав та міжнародних організацій, які вважають, що в Азербайджані постійно порушуються права громадян і вимагають розв’язати питання з політв’язнями. Німеччина ж намагається досягнути значного економічного проникнення в Азербайджан. У такій співпраці зацікавлений і Баку. У 2004 році були досягнуті домовленості про ліквідацію подвійного оподаткування й укладено низку угод економічного характеру. Отже, це ще раз підтверджує слова президента Азербайджану, що він у своїй зовнішній політиці віддає пріоритети економічним питанням перед політичними. Разом з тим, можна констатувати, що Баку перебуває в значній економічній, воєнній і навіть юридичній залежності від західних держав. Але він намагається грати на незначних суперечностях між США і ЄС та окремими державами Західної Європи [13, c. 161]. Зважаючи на те, що в Ірані проживає в 3–4 рази більше азербайджанців, ніж у самому Азербайджані, ворожі стосунки із сусіднім Іраном не можуть задовольняти Баку. Крім того, населення Азербайджану на 95% складається з мусульман, тому в умовах антиамериканських настроїв у мусульманському світі, здійснювати проамериканську політику і підтримувати Вашингтон у 24 його протистоянні із сусідньою мусульманською державою небезпечно. Усе це добре розуміє керівництво як Азербайджану, так і Ірану. Як наслідок, наприкінці 2004 р. під час зростання американської загрози Ірану Тегеран активізував свої стосунки з Азербайджаном. Тоді Баку відвідали спеціальний представник президента Ірану з питань Каспію, міністри безпеки, оборони та охорони здоров’я. Міністр безпеки А. Шахмані, зокрема, заявив: «Безпека Азербайджану – наша безпека. Наша обороноздатність – ваша обороноздатність. Ми готові до встановлення будь-яких взаємозв’язків з Азербайджаном і немає сили, що перешкодить цьому». Отже, Іран намагався швидкими темпами розв’язати всі суперечливі питання з Азербайджаном. Крім того, Тегеран пропонував Баку виступити посередником у його переговорах з Вашингтоном, оскільки після подій в Україні був не зовсім упевнений у позиції свого головного союзника в регіоні – Росії. Взамін Іран зобов’язався надати гарантії безпеки в договірному порядку, обіцяючи ні за яких обставин не розв’язувати суперечливих питань між двома державами силовими методами. Тегеран також висловив згоду поділити суперечливі частини каспійської акваторії за національними секторами по серединній лінії, а спірні родовища розділити порівно. Іранський уряд дозволив відкрити азербайджанське консульство в Тебризі, чого Баку не вдавалося зробити протягом десяти років. У цих політичних торгах іранське керівництво відкрито натякало, коли США використають територію Азербайджану для інтервенції чи нанесення ракетно-повітряного удару по Ірану, то ракетний удар у відповідь буде завданий по азербайджанській території (ракети середньої дальності, якими володіє Іран, можуть досягнути будь-якої точки території Азербайджану). Крім того, Тегеран не двозначно натякнув, що на випадок виникнення збройного протистояння в регіоні Азербайджан може стати мішенню для ісламських терористів, чого до цих пір йому вдавалось уникати [7, c. 131]. Після розпаду СРСР стосунки між Азербайджаном і Росією загострилися через Нагорний Карабах, оскільки Москва явно підтримувала в 25 ході конфлікту Вірменію. Згодом Кремль став виражати невдоволення стосовно будівництва нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан, який спрямує каспійську нафту в обхід Росії. Але антиросійські кроки азербайджанського керівництва не спричинили загострення стосунків між двома державами. Незважаючи на присутність американських військових на території республіки і її співпрацю з НАТО, Баку має тісні економічні зв’язки з РФ, які не дозволяють йому не враховувати інтереси північного сусіда. До того ж економічна співпраця є пріоритетною в зовнішній політиці нового президента – Алієва-молодшого. Нині в Росії існує чимала азербайджанська діаспора та велика кількість емігрантів-заробітчан. За офіційним даними, наприкінці 1990-х років їх нараховувалось 500 тис., а за неофіційними – 800 тис. тільки в Москві. У цілому по Росії – до 2 млн. осіб, що становить 25% населення Азербайджану. Загальна сума азербайджанського прибутку в легальному і нелегальному секторах російської економіки оцінюється неофіційними експертами в 25–26 млрд. дол., половина з них приходиться на Москву. Це значно більше, ніж валовий національний продукт (ВНП) самої республіки [7, c. 139]. Тісні економічні стосунки, незважаючи на суперечності з приводу Нагорного Карабаху та будівництва нафтопроводу в обхід Росії, зробили Москву і Баку стратегічними партнерами. Правда, війни в Чечні та теракти в Москві завдають шкоди азербайджанському бізнесу, оскільки за порушення паспортного режиму азербайджанських емігрантів-заробітчан, як осіб кавказької національності, депортують на батьківщину. Баку заборонив перебування на своїй території чеченських бойовиків. Азербайджан тяжко переносить обмеження торгово-економічних відносин з Росією. Так, після теракту першого вересня 2004 р. В Беслані Москва ввела жорсткий пропускний режим на кордоні з Азербайджанською республікою без попередніх консультацій з її керівництвом. Це викликало невдоволення, насамперед, жителів прикордонних районів республіки, і Баку відразу став вимагати проведення переговорів. Їх наслідком стала нова 26 домовленість. За ради поновлення попереднього пропускного режиму на кордоні з РФ Азербайджан зобов’язався не тільки не пропускати на свою територію чеченських терористів, а й затримувати та передавати їх у руки російської влади. Таким чином, Москва зберігає вагомий чинник економічного тиску на Баку. Однак останній проявляє зацікавленість до розширення й поглиблення двосторонньої економічної співпраці. Політологи вважають, що така сенсація стала можливою після візиту В. Путіна до Туреччини, де під час переговорів розглядалось питання про підключення Росії до нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. Можливість такого кроку з боку Росії, яка не має жодних проблем з транспортуванням власних енергоносіїв на світові ринки, обумовлюється зростанням американського політичного та економічного проникнення на Південний Кавказ, а також намаганням Москви посилити економічний вплив на Баку. За 2004 р. взаємний товарообіг між двома країнами збільшився на рекордну цифру – 50% і досяг майже 800 млн. дол. [7, c. 145]. Разом з тим, здійснювати таку багатовекторну зовнішню політику Азербайджану стає все складніше через економічну й воєнну слабкість, порівняно зі своїми головними партнерами – Росією та США. А також через те, що останні, ведучи між собою боротьбу за домінування на Південному Кавказі, домагаються від Баку визначитися з пріоритетами, тим самим позбавляють його можливості проводити незалежну політику. Дипломатичний торг і пріоритет економічних інтересів є характерною рисою зовнішньої політики Азербайджану і водночас є проявом традиційної підприємницької жилки азербайджанського народу. Але підприємницька риса через занадто велике бажання керівництва країни збагатитися та відсутність необхідного дипломатичного досвіду ведення зовнішньополітичних справ інколи призводить до промахів, які перетворюють країну в політично залежну від інших держав, підривають до неї довіру на міжнародній арені. Баку перебуває у значній воєнно-політичній, економічній і навіть юридичній залежності від західних держав. Щоб послабити свою залежність 27 від Заходу він намагається грати на протиріччях між США і ЄС та окремими державами Західної Європи. Водночас надання пріоритетності західному, передусім проамериканському, напрямку зовнішньої політики азербайджанським керівництвом ускладнює його стосунки з найбільшими сусідніми державами (Росією й Іраном), важливими для нього як щодо національної безпеки, так і розвитку торговельно-економічних відносин. Зростаюча енергетична залежність Азербайджану від морських родовищ нафти, також негативно позначилась на його стосунках із сусідніми Туркменистаном й Іраном, які мають з Баку суперечки щодо розподілу нафтових родовищ на Каспійському морі. Прагнення Баку мати добрі стосунки з Тегераном, незважаючи на окремі територіальні суперечки і на противагу політиці Вашингтону, обумовлено низкою етнічних, релігійних, торговоекономічних і геополітичних чинників. Зокрема, Іран може сприяти Баку в розв’язанні вірмено-азербайджанського конфлікту [13, c. 189]. Важливість північного вектора зовнішньої політики Республіки Азербайджан, тобто взаємовідносин з Росією, визначається передусім економічними чинниками. Росія є головним ринком для азербайджанської сільськогосподарської продукції, поки що головним транспортним шляхом для постачання азербайджанської нафти на світовий ринок, а також – головною державою для азербайджанської трудової еміграції. Тільки останній чинник дозволяє забезпечувати засобами до існування майже половину населення РА. Разом з тим, завдяки економічному фактору Москва може вагомо впливати на політику Баку. Офіційне озвучення ідеї про можливість транспортування російської нафти нафтопроводом Баку-Тбілісі-Джейхан можна розглядати як чергове досягнення в російського-азербайджанських відносинах. 28 ВИСНОВОК Порівняно з іншими республіками колишнього Радянського Союзу, Латвія, Литва та Естонія швидше і більшою мірою інтегрувались у світові, і зокрема, європейські структури. У 1995 р. Литва, а слідом за нею Латвія і Естонія досягли вищого рівня демократизації не лише у системі владних відносин, але й у інших царинах суспільного розвитку. Не дивлячись на наявні відступи у ряді випадків в країнах Балтії від демократії на початку ХХІ ст., варто відзначити значний загальний прогрес їх у напрямі демократизації в порівнянні навіть з роками кінця перебудови радянської доби. Позитивна сторона представлена реально наявною і діючою демократією у країнах Балтії. Ці країни, додають новий важливий вимір як демократичній Європі, так і трансатлантичному альянсу, вони демонструють можливості досягнення у історично короткий час соціального прогресу. Все це слід взяти до уваги вітчизняним політичним лідерам, владним інститутам та всім прихильникам нових, демократичних засад розвитку України. Усі нові незалежні держави Центральної Азії стали на шлях часткової демократизації. На сьогодні нові держави ЦА не спроможні самостійно впоратись з існуючими загрозами, глобальними викликами й потребують колективних зусиль із їх нейтралізації, у тому числі зовнішньої допомоги. Основна причина внутрішньополітичних конфліктів лежить у площині непомірно великого розриву між бідними й багатими. 70-80 % жителів Таджикистану й Киргизстану проживають за межею бідності. Процес регіональної інтеграції країн ЦАР проблемний через різні моделі політичних систем, різні темпи соціально-економічного розвитку, присутню конкуренцію за регіональне лідерство. Перед ними стоїть єдина мета - закріпити положення повноправного члена міжнародного співтовариства. Міжнародна спільнота частіше розглядає ЦАР не як суб’єкт міжнародних відносин, а як геополітичний простір, на якому зійшлися інтереси великих держав. Глобальні загрози для Центральної Азії мають довготерміновий характер, тому форми протидії потребують входження нових центральноазіатських держав у 29 глобальні й регіональні системи безпеки. На сьогодні найбільш успішними є ОДКБ, ШОС, ЄврАзЄС. Суверенітет для радянських республік Середньої Азії став несподіванкою. Усі вони були послідовниками СРСР і до кінця відстоювали позицію м’якого союзного договору, всі увійшли до СНД. Отже, після розпаду СРСР перед новими державами постали надзвичайно складні завдання, які мусили виконуватися одночасно: формування власне держави3 (водночас зі зміною методів державного управління економікою – так званою «революцією менеджерів»); трансформація економіки на ринкових засадах; адаптація до жорстких міжнародних умов, норм і правил міжнародного розподілу праці та міжнародної торгівлі. Крім того, нові незалежні держави вийшли на світовий економічний простір як самостійні гравці та, з одного боку, потрапили під вплив світових тенденцій і жорстких умов глобального економічного розвитку, з іншого – отримали можливість вибору як торговельних партнерів, так і напрямів торговельної інтеграції. Отже, процеси регіональної і субрегіональної економічної інтеграції на пострадянському просторі відбувалися під впливом комплексу різноманітних чинників як локального, так і глобального характеру. Ці чинники в поєднанні призвели до наступних наслідків. У кінцевому підсумку, в пострадянських країнах були сформовані моделі національних економік, що ґрунтувалися на застарілих технологіях, виробництві продукції з низькою часткою доданої вартості, визиску природних ресурсів і дешевій робочій силі. Такі моделі, по-перше, спричиняють внутрішню конкуренцію виробників однотипної продукції, і їх конкуренцію на ринках третіх країн. Загальним наслідком стало гальмування тих економічних трансформацій, які вимагали відмови від активного впровадження заходів, спрямованих на посилення ринкових і позаринкових інститутів, підвищення технологічності виробництв, формування стійкого базису забезпечення прав власності, зниження рівня монополізації і тінізації національних економік та суспільного життя загалом. 30 ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Безуглий В.В., Козинець С.В. Регіональна економічна та соціальна географія світу: Посібник. К.: Академія. 2003. - 633 с. 2. Бойко Н. А. Экономическая и социальная география: Учеб. пособие. К.: КНЕУ, 2002. - 216 с. 3. Вітман К. М. Інтеграційні процеси на пострадянському просторі як продовження дезінтеграції СРСР // Держава і право. – 2010. – № 48. – 601 с. 4. Волошин О. А. Політика Росії щодо Співдружності Незалежних Держав: автореф. дис. На здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.04 «Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку». – К., 2012. – 20 с. 5. Горобець І.В: Горобець І.В., Мартинов А.Ю. Іранський вузол глобальних протиріч // Зовнішні справи. 2011. №2. – 112 с. 6. Головченко В.І., Кравчук О.А. Країнознавство: Навчальний посібник. К., 2006. - 236 с 7. Дахно І.І., Бовтрук Ю.А. Міжнародна економіка: Навч. посіб. К.: МАУП, 2002. - 216 с. 8. Дахно І.І., Тимофієв С.М. Країни світу: Довідник. К.:МАЛА, 2005. 610с. 9. Ігнатьєв П.М. Країнознавство. Країни Азії: Навч. Посібн.10. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб. 2-е вид. Чернівці: Книги XXI, 2006. - 423 с. 10. Ігнатьєв П.М. Країни Азії: особливості культури та побуту. Чернівці, 2011. - 286 с. 11. Країнознавство: Підручник. 2-ге вид., переробл. і доповн. В.П. Крижанівський, М.С.Дорошко, В.І.Головченко та ін.; за ред. М.С. Дорошка. К.: «Знання», 2012. - 439 с. 12. Мальська М.П., Антонюк Н.В., Занько Ю.С., Ганич Н.М. Країнознавство: теорія та практик.: Центр учбової літератури, 2012. 528 с. 13. Міжнародні відносини і Л.С.Голопатюка. – К., 2005. – 250 с. євроатлантична інтеграція /Під. ред. 31 14. Незалежна Україна в системі міжнародних відносин: Навчальний посібник. – Львів: Оберег, 2000. – 160 с. 15. Овсій О.І. Зовнішня політика України. Навчальний посібник // О. І. Овсій. – К.: Освіта, 2008. – 140 с. 16. Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і політика /А.Колодій, Л.Климанська, Я.Космина, В.Харченко. – 2-е вид., перероб. та доп. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003. – 664 с. 17. Поп Ю.І. Нова історія країн Азії//Ю.І Поп.- Київ: Академія, 2012. – 63 с. 18. Регіонознавство /Заг. ред. акад. НАН України Л.В Губерського, В.А. Смолія К.: Київ ун-т., 2014. - 642 с. 19. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Навчальний посібник для вузів. – К., 1996. – 250 с. 20. Чекаленко Л.Д. Зовнішня політика України: Підручник. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.
