s

Коли Чень Чжень у своєму сніговому заметі налаштував око підзорної труби на великого вовка, він побачив два ока — ніби блискучі металеві конуси. Аж волосся на тілі Чень Чженя стало сторчма, мов голки в дикобраза, ледь не піднімаючи сорочку над тілом. Старий Біліґ був поруч, але Чень Чжень уже навіть не відчував свого подиху, хоча холодний піт, по волосинках, що стали сторчма, просочувався назовні.
Попри те, що Чень Чжень прожив тут уже два роки, він усе ще боявся великих вовків монгольського степу та їхніх зграй. Тут — глибоко в горах і далеко від табору, опинившись перед такою великою зграєю вовків, він відчував, як навіть подих його тремтить. Ні Чень Чжень, ні Старий Біліґ не мали цього разу з собою ані рушниці, ані довгого ножа, ані запряжки, навіть якоїсь залізяки, як от стремено, в них не було. Вони мали лише два аркани на випадок, якщо вовки учують людський дух — тоді їм обом можна було заздалегідь провести обряд поховання просто неба.[4]
Чень Чжень насмілився зробити півковтка повітря, і лише після цього повернув трохи голову вбік, щоб подивитися на Старого. Біліґ саме спостерігав в іншу підзорну трубу загінний ланцюг, що його утворила вовча зграя. Стишивши голос, він сказав:
— І на що ти здався, такий боязкий? Як вівця, не інакше. Ви, ханьці,[5] аж до кісток боїтеся вовків. Тільки ханець у степу завжди буде битий.
Зауваживши, що Чень Чжень не видає жодного звуку, він нахилив голову вбік і прошепотів:
— Однак цього разу не розгубись, поворушися хоч трохи, це тобі не іграшки.
Чень Чжень трохи нахилив голову і схопив у жменю сніг, який склеївся в його долоні в крижану грудку.
На схилі гори, навскоси від них, сторожко скубла траву велика отара дзеренів,[6] однак вони ніби ще не помітили вовків. А один кінець вовчого загінного кільця вже наближався до снігового замету, де зачаїлися двоє чоловіків, і Чень Чжень не насмілювався поворухнутися, відчуваючи, що вже майже перетворився на крижану статую.
Це був уже другий випадок, коли Чень Чжень зустрічав у степу вовків. При згадці про першу зустріч він знову затремтів усім тілом. Він був певен, що жодний ханець не втримав би в цій ситуації репутацію сміливця.
Коли два роки тому Чень Чжень прибув з Пекіна на це віддалене пасовище до виробничої бригади,[7] був кінець листопада, і Орхонський степ уже був укритий сліпучо-білим снігом. Окрема юрта для молодої інтелігенції ще не була облаштована, тому Ченя поселили до Старого Біліґа і йому випало стати чабаном. Одного дня, через місяць після приїзду, він поїхав зі Старим за 80 км від пасовища до Комітету пасовища отримати свої документи про навчання й купити заодно якісь побутові речі. Уже перед поверненням Старого як члена революційного комітету скотарських господарств раптово затримали на збори, а документи, згідно з директивою Комітету пасовища, слід було негайно доправити голові бригади, тому Ченю нічого не лишалося, як самому верхи повертатися додому. Перед від’їздом Старий віддав йому свого вороного коня, який був швидким і добре знав дорогу додому, а також попередив його в жодному разі не з’їжджати з торованого машинами шляху, вздовж якого через кожні 20–30 км є монгольські юрти, тоді все буде гаразд.
Щойно Чень Чжень сів у сідло, як відчув під собою силу першокласного монгольського скакуна, і в нього виникло бажання помчати верхи. Коли дорога завела його на гребінь гори, і він побачив верхівки гір Цаґаан уул,[8] що «отаборилися» на віддалі, він умить забув про попередження Старого й свавільно з’їхав із торованого машинами шляху, що ним слід було робити гак у понад 20 лі,[9] та поїхав до головної бригади навпростець, ближчим шляхом.
Ставало дедалі холодніше. Десь на півдорозі почало здаватися, ніби навіть сонце так змерзло, що аж труситься з легеньким шелестінням і сідає за горизонт зіщулившись. У повітря від укритої снігом землі піднімався холод, тож його шкіряний плащ став цупким на морозі. Коли Чень Чжень махав рукою, згинав її чи нахилявся, плащ рипів. Піт на тілі коня перетворився на шар білої паморозі, а ноги коня грузли в снігу, тому він уповільнив ходу. Навколо була дика місцевість без жодних ознак людського житла. Пагорбки минали один по одному. Вороний біг собі підтюпцем, не виказуючи жодних ознак утоми. Він ішов рівно, не підстрибуючи, щоб вершникові було зручно, тож Чень Чжень відпустив вудила, дозволивши коню самому розраховувати силу, швидкість і напрямок. На якусь мить, правда, його пройняло тремтіння від незрозумілої тривоги — він раптом злякався, що кінь заблукає, що погода переміниться й повалить сніг, що він замерзне на смерть у цій сніговій пустелі… А от кого забув злякатися — так це вовків!
Вони під’їжджали до роззявини гірської ущелини, коли вуха вороного, що він ними тріпотів усю дорогу, дослухаючись до звуків зусібіч, раптом завмерли просто в напрямку роззявини. Кінь почав закидати голову, форкати, збився з кроку. Оскільки Чень Чжень тоді вперше їхав сам-один такою далекою дорогою по засніженому степу, він і гадки не мав про небезпеку, що чигала попереду. Вороний схвильовано роздував ніздрі, закочував очі, і, зрештою, зробив спробу змінити напрямок, щоб поїхати в об’їзд. Однак Чень Чжень ніяк не розумів намірів коня, тому натягнув вудила і все-таки спрямував його підтюпцем у попередньому напрямку. Та кінь біг дедалі безладніше — то переходив на крок, то знову біг, то підстрибував, до того ж із такою силою бив копитами, ніби збирався наступної миті помчати щодуху. Чень Чжень знав, що взимку слід берегти сили коня, тому намертво затягнув вудила, не дозволяючи тварині зірватися з місця.
Вороний, побачивши, що жодне з попереджень не діє, повернув голову і почав скажено гризти піми[10] Ченя, та коли той раптом прочитав приховану небезпеку в наляканих очах коня, було вже пізно, оскільки вороний тремтячи в'їхав у схожу на отвір труби роззявину похмурої гірської ущелини.
Коли Чень Чжень рвучко повернув голову, щоб подивитись углиб ущелини, він ледь не впав з коня від страху. На засніженому схилі, не далі, ніж за 40 метрів від нього, у світлі вечірньої заграви йому раптом явилася велика зграя лютих монгольських вовків, їхнє хутро сяяло золотом. Вони всі чи прямо, чи скоса дивилися на нього, встромлюючи в нього свої гострі конусовидні погляди, аж він від того почувався їжаком. Найближче до нього якраз були кілька величезних вовків, розміром з леопарда. У порівнянні з вовками, яких він бачив у Пекінському зоопарку, ці були вдвічі грубші, наполовину вищі й уполовину довші. Якоїсь миті більше десятка великих вовків, котрі сиділи на снігу, раптом одночасно підвелися, і їхні хвости — від першого до останнього — настовбурчилися, ніби шаблі, готові бути вийнятими з піхов. Усім своїм виглядом вони засвідчували, що зайняли командну висоту й готові кинутися на ворога. У зграї вовків вирізнявся білий вовк-ватажок, оточений іншими вовками. Його шия, груди й живіт були сіро-білими, тому він випромінював біло-золоте світло, що різало очі, а разом з ним і страшний авторитет лиходія. У зграї було не менше, ніж 30–40 вовків. Згодом, коли Чень Чжень докладно розповідав ситуацію Біліґу, Старий вказівним пальцем змахнув із чола холодний піт і сказав, що, напевне, у вовків була саме нарада з приводу атаки на табун коней, які паслися тоді по той бік гір, і вовк-ватажок саме віддавав накази своїм підлеглим. Ще пощастило, що вони були неголодними, адже вовки з блискучим хутром — це не голодні вовки.
А в той момент Чень Чжень справді вже втратив будь-які відчуття. Останнє, що залишилося в його пам'яті, — ніби з голови випорснув легкий, але надзвичайно страшний звук, схожий на чистий передзвін срібних монет високої проби. Це мав бути звук ударів його душі об тім’я. Чень Чжень відчував, що його життя перервалося на кількадесят секунд, і на цей час він став бездушною тілесною оболонкою, яку залишила душа, нерухомим шматком м’яса. Ще довго після тієї зустрічі з вовками Чень Чжень у душі відчуватиме безмежну вдячність Старому Біліґу і його вороному коневі, адже він не випав із сідла тому, що їхав не на звичайному коні, а на відомому мисливці, який виріс і загартувався в боях із вовками.
І ось, коли все мало скінчитися і їхнє життя трималося на волосині, вороний раптом зробився надзвичайно спокійним. Удаючи, ніби він зовсім не бачить вовчої зграї, або, принаймні, не збирається заважати їм проводити збори, кінь потихеньку просувався собі вперед кроком звичайного перехожого. Він зібрав усю свою відвагу й чітко контролював копита — не хитався, не мчав, а максимально стабільно ніс у сідлі свого тимчасового господаря, ніби акробат у цирку несе на голові піраміду зі склянок і тарілок. Він чуйно добирав ходу й обережно контролював поставу Ченя — щоб вісь його хребта була вертикальною, а центр тяжіння не зміщувався, інакше той втратив би рівновагу і впав просто вовкам у зуби.
Можливо, ця грандіозна сміливість і мудрість вороного повернула назад душу Ченя. А можливо, Чень Чжень раптом заручився духовною підтримкою Тенґера (Неба), який повернув його душі віру й сили. Коли душа його, що кількадесят секунд літала в морозному повітрі, знову повернулася до тілесної оболонки, він відчув, що вже дивним чином воскрес і при цьому напрочуд тверезий.
Чень Чжень помпезно розпрямився в сідлі й, мимоволі наслідуючи вороного, мобілізував та сконцентрував усю свою відвагу, що лишилася, аби вдавати, що також не бачить зграї вовків, хоча краєм ока напружено стежив за ними. Він знав, якими швидкими є вовки монгольського степу — ці кілька десятків метрів, що відділяли їх від здобичі, вони здолають за кілька секунд, не докладаючи особливих зусиль. Відстань між вершником і вовками скорочувалась, і Чень Чжень чудово розумів, що в жодному разі не можна виявляти ані крихти страху, слід бути як Чжуґе Лян[11] з його тактикою «окозамилювання противника»: робити такий вигляд, ніби вони — це сміливий авангард, за яким іде могутня кавалерія. Тільки так можна було дотиснути жорстоких і недовірливих степних убивць — монгольських вовків.
Він відчув, як вовк-ватажок витягує шию, щоб здалеку оглянути схил гори за його спиною, і довгі вуха всіх вовків зграї, ніби радари, повертаються в напрямку погляду ватажка. Усі лиходії тихо чекали його наказу. Однак те, що цей самотній неозброєний вершник так самовпевнено наважився під’їхати аж до зграї вовків, змусило ватажка й великих вовків повірити йому.
Вечірня заграва поступово зникала. Кінь і вершник ще трохи наблизилися до вовчої зграї. Ці декілька десятків кроків були, можна сказати, найнебезпечнішим і найдовшим шляхом у житті Ченя. Коли вороний зробив ці кілька кроків, Чень Чжень раптом усвідомив, що один з вовків попрямував до засніженого схилу за його спиною, і зрозумів, що то — розвідник, спрямований ватажком перевірити, чи справді за ними є «підкріплення». Чень Чжень відчув, що його душа, яка щойно зажевріла в тілі, ладна знову залишити його.
Кроки вороного теж ніби стали не такими впевненими. Ноги людини і тіло коня одночасно затремтіли, від чого швидко виник страшний резонанс, який тільки підсилив їхній спільний страх. Вуха вороного притислися до тіла, і він напружено зосередився на тому розвідникові. Коли вовчий посланець з’ясує справжній стан справ, кінь і вершник саме наблизяться до зграї впритул. Чень Чжень уже бачив себе в пащі величезного вовка, між двома щелепами гострих вовчих зубів, що ось-ось із клацанням зімкнуться. Вороний почав злегка присідати, щоб зібратися на силі для останнього ривка. Однак коли кінь із ношею — ривок безуспішний.
Чень Чжень раптом, як степові скотарі у критичні моменти, подумки почав закликати Тенґера: «О, Передвічне Небо, Тенґере, простягни мені свою руку, допоможи мені!» Він також стиха покликав Старого Біліґа. «Біліґ» монгольською означає «мудрий», тож він сподівався, що Старий зможе чимшвидше передати йому мудрість степовиків. Однак в Орхонському степу було тихо і не чути жодної відповіді. Він розчаровано підвів голову, щоб востаннє поглянути на прекрасного, крижано-блакитного Тенґера.
І раптом на нього, ніби й дійсно з неба, зійшли слова Старого й загули в його барабанних перетинках, ніби удар грому: вовки найбільше бояться трьох речей — рушниці, аркана й залізного приладдя. Рушниці й аркана в нього не було. А залізне приладдя? Його ступні аж нагрілися — є! Ноги встромлені у величезні сталеві стремена! І його ноги аж затремтіли від скаженої радості.
Вони з Біліґом помінялися кіньми, але не сідлами. Не дивно, що свого часу Старий дібрав йому такі великі стремена, ніби знав наперед, що настане день, коли вони йому стануть у нагоді. Однак тоді Старий казав, що коли починаєш учитися їздити верхи, маленькі стремена не даватимуть упевненості: якщо кінь почне брикатися, нога може легко вислизнути й будеш розчавлений копитами. А в цих стремен отвір був широкий, а «підошва» — кругла, тож порівняно зі звичайними мілкими й квадратними залізними стременами вони здавалися вдвічі більшими і вчетверо важчими.
Поки зграя чекала на розвідника, вершник під'їхав до них упритул. Чень Чжень миттю вийняв ноги зі стремен, нахилився і потягнув стремена вгору — кожною рукою по одному. Від цього руху тепер залежало його життя! Він напружив усі сили, рвучко повернувся і загорлав просто до найбільш щільної частини зграї, після чого підняв важелезні стремена на рівень грудей і почав люто стукати ними одне об одне.
«Дзень, дзень…»
Від ударів стремен виходив такий звук, ніби молотком б'ють у рейку, — такий чистий і високий, що аж закладало вуха. Він різонув вовчу зграю, ніби гострий меч. Для вовків цей неприродний залізний звук був страшніший за гуркіт грому і навіть страшніший за брязкіт капкана, що його найбільше боїться степовий вовк. Уже перший звук, який видав Чень Чжень, так налякав вовків, що вони разом затремтіли. Він ударив ще кілька разів, і зграя, за наказом ватажка, почала відступ у повному складі. Притиснувши вуха, втягнувши шиї, вони вмить зникли в горах, ніби жовтий вітер. Навіть той розвідник облишив своє завдання й швидко приєднався до своїх.
Чень Чжень не міг повірити своїм очам: такі страшні й величезні монгольські вовки раптом відступили, злякавшись двох стремен! Він у ту ж мить розхоробрився: то скажено бив у стремена, то розмахував руками, жестикулюючи, як степові кочовики, коли закликають один одного, і кричав назад себе: «Хурдан! Хурдан! (Швидше! Швидше!) Вовки — тут! І їх багато!»
Можливо, монгольські вовки розуміють монгольську мову і мисливську мову жестів. Так чи інакше, але зграя була так налякана загінною тактикою цього сумнівного для них мисливця, що швидко відступила. При цьому вовки відходили організовано, навіть під час втечі вони дотримували того бойового порядку, який здавна склався в усіх степових вовків: молоді самці — в авангарді, ватажок — попереду, великі вовки — прикривають відступ. Зовсім не так безладно, як розбігаються птаство й інша звірина. Чень Чжень аж завмер, дивлячись на це.
Не встиг він оком зморгнути, як від вовчої зграї не залишилося й сліду. Тільки сніг і туман вкривали ущелину.
Денне світло вже згасло. Не встиг Чень Чжень ще як слід прилаштувати стремена назад, як вороний вилетів з ущелини кулею, і скажено помчав до бригади найближчою відомою йому дорогою. Морозний вітер задував за комір і в рукави, тож холодний піт на тілі Ченя майже перетворився на крижинки.
Врятований з вовчої пащі Чень Чжень почав з тих пір, як і степовики, шанувати Передвічне Небо Тенґера. А щодо монгольських степових вовків у нього виникло змішане почуття страху, поваги й зачарування. Монгольські вовки не тільки глибоко зачепили його душу, але й «охопили до кісточок» його тіло. Невже степові вовки могли містити в собі таку велику привабливість? У них таїлося щось таке, чого не побачиш, не торкнеш, щось химерне, але водночас міцне, — можливо, це був духовний кумир або первісний тотем. Чень Чжень відчував, що, напевне, ступив на духовну територію степовиків. І хоча він лише випадково прочинив двері, шпарина привернула його увагу.
Протягом наступних двох років Чень Чжень більше не зустрічав такої потужної вовчої зграї. Удень, коли пас овець, іноді здалеку міг побачити одного-двох сірих. Якщо доводилося пройти відстань до сотні лі, міг щонайбільше побачити трьох-п'ятьох вовків. Однак набагато частіше він бачив загризених вовками овець, корів чи коней, щонайменше — одного-двох, двох-трьох, трьох-чотирьох, а щонайбільше — ціле поле, всіяне трупами. Відвідуючи інших степовиків, він бачив вовчі опудала, які майоріли, ніби такі собі вовчі прапори, на високих жердинах біля жител кочових мисливців.
Старий Біліґ продовжував нерухомо лежати в сніговому заметі і, примружившись, дивитися на дзеренів, що паслися на пагорбку, та на вовчу зграю, що поступово наближалася. Він прошепотів до Ченя:
— Ще трохи потерпи! Коли вчишся полювати, насамперед слід навчитися терпіння.
Коли Старий Біліґ був поруч, Чень Чжень почувався значно впевненіше. Він струсив з вій паморозь і довірливо подивився на Старого, потім підніс до ока підзорну трубу і також подивився на схил навпроти — на дзеренів та на вовче кільце. Він бачив, що вовки поки що не вдаються до жодних дій…
Після тієї першої сутички з вовками, він раптом зрозумів, що степовики весь час живуть у вовчому оточенні. Удень, коли він пас овець, варто було вийти з юрти, як недалеко вже проступав на снігу рядок свіжих вовчих слідів; на гірських схилах відбитків лап було ще більше, і траплявся сіро-білий свіжий вовчий послід. А вночі, майже щоночі, він міг бачити схожі на привиди вовчі тіні; особливо зимовими ночами смарагдові вовчі очі з’являлися лише за десяток метрів від овечої отари — найменше дві-три пари, п’ять-шість пар, більше — до двадцяти. Одного разу з невісткою Біліґа Ґасмаа вони нарахували з ліхтариком найбільшу кількість вовчих очей — двадцять п’ять. Первісні кочовики — ніби партизани: спорядження у них найпростіше, загін для овець узимку вони споруджують з возів, жердин та великих шматків повсті, влаштовуючи загорожу від вітру. Саме від вітру, але не від вовків. Великий отвір з південного боку загону[12] охороняється лише собаками та жінками, які по черзі чергують уночі. Іноді вовки забігають у загін, тоді розпочинається битва між ними та собаками, під час якої тіла тварин можуть битися об стіну юрти і будити людей, які сплять, притулившись до неї. Чень Чжень так двічі прокидався від удару вовчих тіл, і якби не стіна-хана, вовки б просто опинилися в нього на грудях. Людей, які живуть у первісних кочових умовах, іноді від вовків відділяють тільки два шари повсті. Однак досі Чень Чжень ще не мав можливості по-справжньому помірятися силами з вовками. Можливо, тому, що монгольські степові вовки, вправні в нічних битвах, ще більш невловимі, ніж партизани північно-китайських рівнин. Ночами, коли їхні зграї сновигають туди-сюди, Чень Чжень змушував себе спати сторожко і просив Ґасмаа, коли вона чергувала вночі, кликати його, якщо вовки забіжать у загін, щоб він вийшов і допоміг їй відлякувати чи відганяти вовків. Старий Біліґ, посмикуючи свою борідку гірського цапа, злегка посміхався й казав, що зроду не бачив ханьця, який би так цікавився вовками. І скидалося на те, що Старого тішив такий незвичайний інтерес до сірих з боку пекінського студента Ченя Чженя.
Нарешті Чень Чжень усе ж побачив зблизька, у світлі ліхтарика, криваву битву між вовками, собаками й людьми. Це сталося однієї зимової ночі, якраз у хуртовину, ще першої — суворої — зими його перебування в степу.
Чень-чень (Чжень)! Чень-чень (Чжень)!
Тієї ночі він прокинувся від переривчастих звуків голосу Ґасмаа, яка кликала його, та скаженого рику собак. Коли він похапцем натягнув піми й шкіряний плащ, узяв ліхтарик і аркан та вибіг з юрти, його ноги сильно тремтіли. У світлі ліхтарика, що проходило крізь безладний рій сніжинок, він несподівано побачив, що Ґасмаа саме тягне за хвіст величезного вовка. Цей вовк у довжину — від хвоста до голови — був на зріст дорослої людини, а вона хотіла витягнути його зі щільного натовпу овець! Вовк з усіх сил намагався повернути голову, щоб укусити її, однак перелякані на смерть дурні й жирні вівці, які боялися що вовка, що вітру, уперто купчилися поближче до загорожі, унаслідок чого сніг між їхніми тілами перетворювався на пару і посилювався різкий овечий запах. Вони затисли вовка спереду так, що той не міг і поворухнутися. Він міг лише, вчепившись пазурями в землю, рватися вперед і безладно кусати всіх, хто потрапить йому під зуби. Вовк з усіх сил намагався вирватися від Ґасмаа, вискочити з натовпу овець, щоб розвернутися й кинутися на жінку. Чень Чжень підбіг хитаючись, однак не знав, з чого йому починати. Дві великі собаки позаду Ґасмаа також нервували, бо не могли пробратися крізь отару, вони тільки скажено гарчали й гавкали, щоб принаймні таким чином тиснути на вовка. Інші п’ять-шість лютих собак Біліґової родини з усіма сусідськими собаками саме вовтузилися з вовками на східному боці загону. Там стояв собачий гавкіт, рик і виття. Чень Чжень хотів наблизитися до Ґасмаа, щоб допомогти їй, однак його ноги трусилися й не переступали. Його гаряче прагнення торкнутися живого вовка власноруч ураз ущухло, ніби заледеніло від страху. Ґасмаа ж, яка подумала, що Чень Чжень справді поспішає їй на допомогу, схвильовано закричала:
— Не підходь! He підходь! Вовк може вкусити! Швидше розжени овець, щоб собаки могли підбігти.
Ґасмаа сильно відхилилася назад, з усіх сил тягнучи вовка за хвіст, аж на обличчі в неї проступив піт. Вона обома руками перегнула вовчий хвіст так, що вовк від болю почав хапати морозне повітря своєю закривавленою пащею і, не втримавшись, повернувся, щоб розірвати людину на шматки. Зрозумівши, що вперед ходу немає, вовк раптом рвучко відступив назад, повернув половину тулуба й кинувся на Ґасмаа. «Кх» — почувся звук, і половина поли її шкіряного плаща залишилася у вовка в зубах. У вузеньких монгольських очах Ґасмаа спалахнула іскра ненависті й промайнув погляд розлюченої пантери. Вона вчепилася у вовка мертвою хваткою, потім рвучко відстрибнула на крок назад, вирівнявши таким чином вовче тіло, і з усіх сил потягла вовка в бік собак.
Чень Чжень запанікував: однією рукою він високо тримав ліхтарик, спрямувавши його на Ґасмаа й вовка, оскільки боявся, що вона не зможе вчасно побачити рух хижака і той її вкусить, другою рукою він розмахував арканом, б’ючи ним по головах найближчих баранів. В отарі зчинився безлад — боячись, що в темряві є вовк, вівці кинулися до місця, освітленого ліхтариком, і Чень Чжень уже не міг їх нікуди зрушити. Він помітив, що в Ґасмаа незабаром забракне сил тягти вовка, бо він уже протяг її на кілька кроків уперед.
— Мамо! Мамо! — почувся переляканий дитячий голос.
Це дев’ятирічний син Ґасмаа Баяр вибіг з юрти, однак, побачивши побоїще, він змінив інтонацію. Він миттю кинувся до матері, проскочив по спинах баранів і, опинившись поруч, також схопився за вовчий хвіст. Ґасмаа закричала:
— Хапай його за ногу! Хапай його за ногу!
Баяр миттю вчепився обома руками в задню ногу вовка і з усіх сил потягнув за неї, послабивши йому силу ривка вперед. Таким чином, мати й син удвох майже зупинили хижака. А собача зграя на сході загону продовжувала битву. Вовки, очевидно, вдалися до підступу — перетягли на себе основні сили собак, щоб прикрити атаку чи відступ вовків, які забігли в загін. Тож лінія оборони на заході загону тільки завдяки впертості Ґасмаа і Баяра не дозволила цьому великому вовку вигнати частину овець через західну стіну повстяної загорожі.
Старий Біліґ також підбіг до отари. Він то лякав овець, то кричав у західний бік до собак:
— Бар! Бар!
«Бар» монгольською означає «тигр». Так звали найбільшого і найвідчайдушнішого собаку з його зграї, який походив від тибетської вівчарки. Хоча довжиною тіла він і поступався звичайним вовкам, по висоті й ширині грудей перевершував їх. Почувши голос господаря, Бар миттю залишив бійню і примчав до Старого. Коли він різко зупинився, відсапуючись, з його пащі пішов запах вовчої крові. Старий вихопив з рук Ченя ліхтар і спрямував стовп світла просто в середину отари на вовка. Бар мотнув головою, ніби сердитий охоронець, який утратив свою роботу, і, скаженіючи від люті, рвучко застрибнув на овечі спини, а потім, скочуючись по овечих головах, кинувся до вовка. Старий крикнув до Ченя:
— Жени отару на вовка! Потрібно його затиснути! Не дати втекти!
Потім він потягнув Ченя за руку, і вони вдвох погнали овець щільними рядками в бік вовка і Ґасмаа.
Розлючений Бар, вивергаючи з пащі пару і кров, нарешті дістався Ґасмаа, однак тіло вовка все ще було затиснуте вівцями, що й не дихали від страху. Справжній мисливський пес монгольських степів знає правила: він не кусатиме вовка за спину чи за тіло, щоб не пошкодити його шкуру. Тож не знаходячи місця, за яке вкусити, Бар безладно гарчав і гавкав від хвилювання. Однак, побачивши Бара поряд, Ґасмаа раптом повернулася боком, підняла ногу і перекинула через коліно довжелезний вовчий хвіст, який міцно тримала обома руками. Потім вона голосно крикнула, збираючи всю силу в руки і «кхх» — все-таки переломила вовчий хвіст, ніби дерев'яну палицю. Вовк захрипів від болю і на мить розслабив лапи, що дало змогу матері й синові витягти його з купи овець. Тіло вовка здригалося в корчах від болю, він обернувся оглянути рану, і тут Бар, скориставшись нагодою, встромив зуби йому в горло. І хоча вовк брикався й шкрябався, дві ноги Бара намертво притислися до його голови і грудей. Зуби пса зімкнулися, і дві цівки крові бризнули з артерій на шиї вовка. Звір бився в агонії ще хвилину чи дві, але потім обм'як і впав на землю, з його зубастої пащі вивалився закривавлений язик. Ґасмаа витерла з обличчя вовчу кров і глибоко зітхнула. Ченю здалося, що її червоне від морозу обличчя ніби нарум’янене вовчою кров’ю, а вона сама — така дика, войовнича і прекрасна, якими були ще доісторичні первісні жінки.
Запах крові мертвого вовка рознісся в повітрі, й гавкіт собак у східній частині загону раптом завмер, а вовки по одному відступили й швидко зникли в темряві. А через деякий час з північно-західної частини степу долинуло моторошне виття вовчої зграї — вовки оплакували свого хвацького генерала, який загинув у бою.
«Я ні на що не здатний, боязкіший за вівцю!» Ченю було соромно зізнатися:
— Я — слабший за степового пса, слабший за жінку, навіть слабший за дев’ятирічну дитину!
Ґасмаа, сміючись, захитала головою:
— Ні, ні, що ти! Якби ти не прийшов мені на допомогу, вовк би з’їв баранця з тельбухами.
Старий Біліґ також засміявся:
— Мені ще в житті не траплявся ханьський студент, який би допомагав заганяти овець і світив ліхтариком!
Ченю нарешті вдалося торкнутися вовчого тіла — вже мертвого, але ще теплого. Він справді шкодував, що йому забракло щойно хоробрості допомогти Ґасмаа тягти вовка за хвіст, і він втратив таку рідкісну можливість набути досвіду боротьби з вовком голіруч, яка взагалі-то рідко коли випадає ханьцю за життя. Вовки Орхонського степу справді такі великі, що аж лячно — ніби волохата горила, що впала на землю і, здається, лише знепритомніла, але щомиті може з риком підскочити. Чень Чжень погладив Бара по голові, і, набравшись сміливості, присів навпочіпки біля вовчого тіла. Він зміряв його довжину своєю великою п’яддю. Виявилося, що від кінчика носа до кінчика хвоста — дев’ять п’ядей, тобто близько одного метра вісімдесяти сантиметрів. Це навіть на кілька сантиметрів більше за його власний зріст! Чень Чжень ледь не захлинувся холодним повітрям.
Старий Біліґ посвітив ліхтариком на отару. Виявилося, що вовк таки відкусив і з’їв жирненькі хвостики трьох-чотирьох овець, тож їх зади були закривавлені, а цівки крові на них уже заледеніли. Старий сказав:
— Якщо вважати, що ми обміняли хвости цих овець на такого великого вовка, то ми — не в збитках.
Старий із Ченем удвох затягли важке вовче тіло до юрти, щоб сусідські собаки не погризли йому шкуру. Чень Чжень звернув увагу на те, що вовча лапа набагато більша за собачу. Він порівняв її зі своєю долонею — лапа виявилася приблизно такою ж великою, як і його долоня, якщо не враховувати пальців. Тож не дивно, що вовки так стійко тримають рівновагу під час бігу по кам’янистій або засніженій рівнині.
Старий сказав:
— Завтра я навчу тебе білувати вовка.
Ґасмаа винесла з юрти половину великої миски маслаків з обрізками м’яса у винагороду Бару й іншим собакам. Чень Чжень також вийшов за нею. Він обома руками гладив Бара по голові й широкій, як маленький столик на кані,[13] спині. Бар з хрускотом розгризав маслаки і при цьому виляв хвостом на знак подяки. Чень Чжень не втримався, щоб не спитати в Ґасмаа:
— Ти щойно боялася?
— Аякже, боялася! — відповіла вона, сміючись. — Боялася, що вовк розжене овець і я втрачу трудову одиницю. Я ж — голова виробничої групи! Ганьба мені була б, якби я втратила овець.
Ґасмаа нахилилася і злегка поплескала Бара по голові, примовляючи: «Сайн (гарний) Бар! Сайн (гарний) Бар!» Пес відразу ж облишив свої маслаки й потягнувся головою до долоні господарки, заліз своїм носом їй у рукав і так радісно завиляв хвостом, що аж здійняв вітер. Чень Чжень відзначив, що голодний і змерзлий Бар все ж вище поцінував моральну винагороду господарки.
Ґасмаа сказала:
— Чень-чень (Чжень), після Свята весни я подарую тобі гарне цуценя. Утримувати собаку — ціле мистецтво. Ти його вигодуєш, і воно виросте таким, як Бар.
Чень Чжень подякував.
Увійшовши до юрти, він, усе ще під враженням, сказав:
— Ну й злякався я щойно!
— Я тільки взяв тебе за руку, як дізнався про це, — сказав Старий. — Чому б це вона тремтіла без упину? А якби потрібно було битися, ти б шаблю втримав? Якщо хочеш залишитися в степу, маєш бути сміливішим за вовка! Якось візьму тебе на полювання. Колись Чингісхан для свого війська спеціально обирав професійних мисливців.
Чень Чжень закивав головою: «Я вірю, вірю… Якби Ґасмаа сіла на коня і пішла в битву, то вона б перевершила Хуа Мулань… Це — здавна відома у ханьців жінка-воїн».
— Серед вас, ханьців, є трохи таких, як Хуа… Хуа Мула (лань), а серед нас, монголів, таких, як Ґасмаа, — повно, у кожній родині є, — і старий засміявся, хекаючи, мов старий вовк.
З тих пір Ченю дедалі більше хотілося наблизитися до вовків, спостерігати за ними, досліджувати їх. Він відчував, що степові вовки мають якийсь містичний зв’язок із людьми степу, тож тільки з’ясувавши все з вовками, можна зрозуміти таємничий монгольський степ і самих монголів. Але вовки монгольського степу були якраз найбільш містичною і невловимою ланкою у цьому ланцюгу. Чень Чжень сподівався збільшити свої безпосередні контакти з вовками, він навіть додумався, що можна роздобути собі вовченя й власноруч виростити справжнього степового вовка, на якого завжди можна подивитись і якого завжди можна помацати. Коли йому спала ця думка, він спочатку аж сам злякався, але що ближче було до Свята весни, то палкішим ставало це його бажання мати вовченя.
Старий Біліґ був найвідомішим мисливцем в Орхонському степу. Однак він дуже рідко ходив на полювання. А коли й ходив, то це було полювання на лисиць, але не на вовків. За ці два роки всі переймалися «культурною революцією», тож традиційне для степу напівкочове напівмисливське життя було порушене, ніби сніжна буря налетіла на отару овець і розігнала її. І тільки цієї зими, коли великі отари дзеренів перетнули кордон і прийшли в Орхонський степ, Старий Біліґ нарешті, можна сказати, дотримав слова і привів його з собою у це місце, звідки рукою подати до вовків. Це — дійсно було місце, де Старий випробовував його сміливість і підвищував його мудрість. І хоча Чень Чжень мав тут можливість упритул перетнутися зі степовими вовками, однак це все-таки була ще не справжня битва.
Проте він усе ще був надзвичайно вдячний Старому за його замисли й наміри.
Чень Чжень відчув, що Старий штовхає його ліктем у бік і вказує на схил. Чень Чжень швидко спрямував туди підзорну трубу й побачив, що велика отара дзеренів усе ще похапцем скубе траву, однак один вовк вибіг за межі загінного кільця й побіг у західному напрямку до гір. У хлопця тьохнуло серце, і він пошепки спитав у Старого:
— Вони що, передумали нападати? Отже, ми дарма мерзли тут півдня?
Старий сказав:
— Вони не можуть відмовитися від такої рідкісної можливості. Напевне, ватажок розцінив, що дзеренів дуже багато й послав цього вовка за підмогою. Така можливість трапляється, може, раз на п’ять-шість років. Схоже, що апетит у вовчої зграї не маленький. Тож і битва має бути великою. Все ж я недарма узяв тебе з собою сьогодні. Почекай ще, у мисливстві можливості вичікуються…
2
У правителя гунів-шаньюя народилися дві доньки надзвичайної краси, усі в його державі вважали їх богинями. Шаньюй сказав: «Я не можу видати заміж таких дочок за звичайних чоловіків, я віддам їх Небу!» Він улаштував насип на півночі країни в безлюдній місцевості й оселив там дочок, сказавши: «Нехай Небо зустріне їх…» Через рік туди почав приходити старий вовк, він сторожував насип і вив біля нього день і ніч, а потім вирив під ним нору. Тоді молодша донька сказала: «Мій батько відправив мене сюди, щоб віддати Небу, і ось прийшов вовк, то, може, він є духом-посланцем Неба? Я спущуся до нього».
Її старша сестра злякалась і сказала: «Він же тварина, ти зганьбиш батьків!» Однак молодша сестра її не послухала і спустилась униз та стала вовку за дружину, і в неї народився син. Потім їх нащадків збільшилося так, що вони утворили цілу країну. Ось чому мешканці цієї країни полюбляють співати протяжні пісні, а також вити, як вовки.
«Історія династії Вей. Життєписи жужанів, гунів, тухе та турфанів»
З'явилося шестеро-семеро вовків, які нишком проникли в загінне кільце, відтак три фланги цього кільця були сформовані. Чень Чжень, прикриваючи рот рукавом, обшитим манжетом у вигляді кінського копита, стиха спитав:
— Батьку, це вони, нарешті, починають облаву?
Ще ні, — стиха відповів Біліґ. — Ватажок ще чекає нагоди. Вовки планують облаву значно ретельніше, ніж чоловіки-мисливці. Подумай своєю головою: чого ватажок ще чекає? — Старий поворушив білими від снігу бровами і з них посипалась паморозь. Його шапка з лисячого хутра, яка прикривала чоло, обличчя й спадала на плечі, також уся була притрушена памороззю. Вона майже повністю закривала обличчя Старого, тож було видно тільки його світло-карі очі, які все ще світилися бурштиновим блиском.
Вони лежали в сніговому заметі вже досить довго. І якоїсь миті разом звернули увагу на дзеренів на схилі навпроти. У цій отарі було близько тисячі голів, і ось декілька великих баранів із довгими чорними рогами, тримаючи в роті жмутики трави, підвели голови й почали вглядатися в далечінь та принюхуватися, але решта кіз усе так само похапцем підривали копитами сніг і вискубували траву.
Це було резервне пасовище другої бригади, облаштоване проти пожеж узимку, воно мало двадцять-тридцять лі по окружній, і було з навітряного боку гір. Трава тут була високою, густою, гарної якості, її не валяв вітер і не покривав сніг.
Старий стиха сказав:
— Подивись уважно і ти зрозумієш. Цей схил розташований в надзвичайно вигідному місці, просто на великому протязі, проти північно-західного вітру. Чим більша хуртовина, тим гірше тут затримується сніг. Коли мені виповнилося вісім років, в Орхонському степу стався такий снігопад, який буває, може, раз на сто років: снігу в долинах випало стільки, що він покривав юрту. На щастя, тоді вдалося випередити лихо й під керівництвом кількох старих людей вивести майже всю худобу. Коли снігу насипалося по коліно, зібрали всіх коней — декілька тисяч — і погнали їх у сніг протоптати шлях, потім пустили по цьому шляху декілька десятків черед корів, щоб вони його втоптали й проклали в снігу шлях вівцям та возам. Так ішли три дні й три ночі, аж поки дісталися цього пасовища. А тут снігу було всього 1–2 чи,[14] ще й паростки трави пробивалися крізь нього заввишки в три пальці. Замерзлі й голодні до напівсмерті тварини, побачивши траву, заволали, мов божевільні, й кинулися на неї. Люди з плачем попадали просто на сніг і почали бити поклони Тенґеру, занурюючи голову в сніг. Вівці й коні тут могли підривати сніг і скубти траву, а корови, які так не можуть робити, могли йти за ними і їсти залишки трави, тож більшість тварин дожили до весни. Тим же, хто не встиг сюди переміститися, — не пощастило. Хоча люди й змогли втекти, однак худобу всю поховало під снігом. Якби не було цього пасовища, то люди й тварини в Орхонському степу давно вимерли б. Згодом ми вже не боялися снігопадів. Коли починалося лихо, ми переміщалися сюди й тут його перечікували.
Старий злегка зітхнув:
— Це — рятівне пасовище, яке Тенґер подарував мешканцям Орхонського степу. З давніх давен чабани щороку приходили до тієї гори, що навпроти, і на її верхівці приносили жертви Тенґеру та духам гір. Однак останні два роки, відколи почалися ці рухи,[15] ніхто не насмілюється на жертвопринесення, проте в душі всі все одно моляться. Ця гора — священна. Чабани Орхонського степу, якою б сильною не була посуха і як би сутужно не було з травою, ніколи не насмілювалися впродовж трьох сезонів — весни, літа й осені — чіпати це пасовище. Щоб уберегти його, конопасам було найбільш скрутно. Навіть вовки охороняють цю гору — приходять сюди раз на п’ять-шість років, щоб уполювати дзеренів, ніби люди — принести жертву духам гір та Тенґеру. Ця священна гора рятує не лише людей і скотину, але й вовків. Вовки відчувають навіть краще за людей — ті з худобою ще не перебралися, а ці вже тут. Удень вовки ховаються між нагромадженням каміння в горах або з протилежного боку гір, де твердий сніг, а вночі виходять, виривають з-під снігу замерзлих на смерть корів чи кіз. Коли вовкові є що їсти, він не полізе шукати клопоту до людей з їхньою худобою.
Декілька розкішних хмар розступилися й відкрили небо. Старий підвів очі й подивився на крижано-блакитного Тенґера; його погляд був сповнений поваги і щирості. Чень Чжень подумав, що тільки на західних релігійних картинах можна побачити такий чистий погляд.
Цього року сніг на пасовищі випав рано, тому закріпився. Нижня частина листків трави ще не встигла пожовкнути, як була накрита снігом, і тепер ця трава, ніби свіжоморожені овочі в льосі, крізь просвіти в снігу поширювала ледь відчутний аромат. Тож отара дзеренів під тиском голоду й снігопадів у північніших державах вимушена були перетнути кордон і дістатись сюди, ніби до своєрідної оази посеред зими. Вони були так захоплені пахощами зеленої трави, що не хотіли перебиратися на інше пасовище, і вже так набили животи, що вони стали схожі на великі барабани. Ще трохи, й вони не могли б зрушити з місця.
І тільки ватажок степових вовків та Старий Біліґ знали, що дзерени тут припустяться великої помилки.
Ця отара дзеренів була невеликою. За рік перебування в Орхонському степу Чень Чжень час від часу міг бачити величезні отари у десять тисяч голів і більше. Кадровики з Комітету пасовища розповідали, що під час трирічного періоду скрути в 60-х pp. військові кількох великих північних округів приїхали в долину на військових машинах полювати на дзеренів з гвинтівок, щоб нагодувати військових, і перебили цих тварин без ліку. Через це всі тутешні дзерени втекли за кордон. Однак останнім часом на кордоні виникло напруження, тож великомасштабні полювання на дзеренів припинилися, і в розлогому Орхонському степу знову можна було побачити цих прекрасних і величних тварин. Коли Чень Чжень пас овець, йому траплялися великі табуни цих диких тварин, і тоді здавалося, що повз його отару, припадаючи до землі і вкриваючи весь навколишній простір, несеться граційний жовтий[16] вітер. Він так лякав свійських овець, що ті збивались докупи і, витріщивши очі, з острахом і заздрістю, дивилися на своїх диких родичів, що мчать, мов вільний вітер.
Людину без зброї дзерени Орхонського степу ні в що не ставили. Одного разу Чень Чжень верхи на коні увірвався в щільну отару дзеренів, сподіваючись скористатися безладом і заарканити одного з них та поласувати дичиною. Однак дзерени надзвичайно швидко бігають: вони — найшвидші копитні в степу, їх не можуть наздогнати навіть найспритніші вовки чи собаки. Як не підстьобував Чень Чжень коня, однак йому так і не вдалося навіть волоска на хутрі дзерена торкнутися. Отара «жовтих» баранів на ходу розімкнулася перед ним і продовжувала бігти повз нього, обминаючи на кілька десятків метрів з обох сторін, а потім зімкнулася недалеко попереду й помчала собі вперед, налякавши його так, що він аж завмер посеред степу і замилувався ними.
Отара дзеренів, за якою вони спостерігали зараз, була середніх розмірів, однак Ченю здавалося, що для кількох десятків вовків, які згуртувалися в цю зграю, отара все ж завелика. Кажуть, що вовки — найбільш жадібні істоти в світі, тож йому хотілось дізнатися, наскільки великі вовча жадібність і вовчий апетит. А ще хотілось дізнатися, наскільки високою є їхня майстерність влаштовувати облави.
Така ж можливість, як зараз, рідко коли випадала вовкам, тому їхні дії були повільними і якомога непомітнішими. Щойно кількість баранів в отарі, які піднімали голову і вглядались у далечінь, збільшувалася, як вовки миттю залягали в траву і нерухалися, навіть пара від їхніх подихів ставала ледь помітною.
Дзерени продовжували похапцем скубти траву. А двоє людей спокійно чекали.
Старий знову пошепки сказав:
— Ці дзерени — справжнє лихо для степу: бігають швидко, їдять багато — тільки поглянь, скільки трави за собою не доїли! Людям і худобі так важко доводиться утримуватися, щоб зберегти це пасовище недоторканим, а вони ось за кілька днів половину спаскудять! А якщо ще табунів прибуде, то, дивись, і всю траву виїдять. Цього року сніг великий, скидається на лихі снігопади, тож якщо не вберегти це резервне пасовище, і людям і худобі буде сутужно. На щастя, є вовки. Вони повинні за кілька днів розправитися з цими дзеренами — кого вполюють, а інших розженуть.
— Не дивно, що ви не полюєте на вовків! — сказав Чень Чжень, аж здивований цим відкриттям.
— Полюю, але мало, — відповів Старий. — Однак, якщо вовків повністю знищити, степ тоді не виживе. А якщо помре степ, як же будуть жити люди й худоба? Ви, ханьці, ніяк не зрозумієте цієї простої істини.
— Ну, зараз я трохи починаю її розуміти.
В душі Ченя промайнуло якесь важко висловлюване відчуття того, ніби він бачить перед собою примарну тінь вовка-тотема. Два роки тому, перед від’їздом з Пекіну, він читав і збирав книжки, що стосувалися кочовиків. Тоді він і дізнався, що вони поклоняються вовку-тотему. Однак тільки зараз він нібито почав розуміти, чому кочовики обрали своїм звіром-предком і тотемом саме вовка, якого так ненавидять хлібороби, зокрема й ханьці.
Старий насмішкувато примружив очі і сказав до Ченя:
— Вже понад рік як для вас — студентів з Пекіна — поставили окрему юрту, однак повстяне покриття на ній дуже тонке. Тож цього разу вполюємо побільше дзеренів, підемо на закупівельний пункт і обміняємо їх у кооперативі на повсть, щоб вам чотирьом було трохи тепліше.
— Гарна ідея! — відповів Чень Чжень. — У нас і справді тільки два шари повсті, тож навіть чорнильниця в юрті заледеніла й тріснула.
— Ну що ж, бачиш цю вовчу зграю? Зараз вони тобі зроблять подарунок, — засміявся Старий.
В Орхонському степу одна туша дзерена, разом зі шкурою, продавалася за 20 юанів — майже половина встановленого місячного прибутку чабана від трудової одиниці! А зі шкур цих баранів шиють шкіряні куртки вищого ґатунку. На закупівельному пункті розповідали, що одяг льотчиків шиють саме зі шкури дзеренів, а китайським льотчикам така розкіш поки що недоступна. Щороку всі шкури дзеренів, що виробляються в монгольських степах, ідуть на експорт — до Радянського Союзу чи Східної Європи, — в обмін на сталь, автомобілі та зброю. А з філе дзеренів виготовляють консерви вищого ґатунку, які також повністю йдуть на експорт. І тільки рештки м’яса та кісток залишаються в країні на ласунок місцевим мешканцям, однак навіть у самій Внутрішній Монголії на прилавках м’ясних магазинів вони є великою рідкістю і придбати їх можна лише по талонах.
Цієї зими дзерени масово мігрували до країни, тому прикордонні кооперативи та місцеве начальство безмежно раділи. На всіх закупівельних пунктах вже напнули намети для складів, готуючись розпочати закупівлю. Кадровики, мисливці й скотарі, ніби рибалки перед сезоном рибної ловлі, готувалися до великої події. Мисливці й конопаси були найбільш спритними — більшість із них уже осідлали своїх швидких коней, прихопили мисливських собак і рушниці й помчали за дзеренами. Чень Чжень цілими днями був ніби припнутий біля своєї отари і не мав ані рушниці, ані патронів. До того ж чабани мали лише по чотири коня, на відміну від конопасів, у яких було сім-вісім, а то й більше десяти «службових» коней. Тож молоді пекінці могли тільки, кліпаючи очима, спостерігати, як мисливці наввипередки скачуть на полювання. Позавчора ввечері Чень Чжень пішов до юрти мисливця Лхамжава, який, ще не пройшло й кількох днів після появи дзеренів, уже встиг уполювати одинадцять великих цапів, причому одним з пострілів поцілив аж двох відразу. Тож його прибуток за кілька днів у мисливстві швидко мав сягнути розмірів тримісячної зарплатні конопаса. Він із задоволенням повідомив Ченю, що вже відклав собі гроші на сигарети й вино на рік уперед, але збирається полювати ще кілька днів, щоб купити в родину новий транзисторний приймач марки «Червоний ліхтар», а старого занести до пересувної юрти конопасів. У нього в юрті Чень Чжень уперше скуштував свіжого м’яса дзеренів і подумав, що це і є справжній смак степу. Дзерени, охочі бігати, зовсім не накопичують жиру, крім того, кожна їхня м’язова волокнина «гартується» в тривалих атлетичних змаганнях із вовками, тож їхнє м’ясо анітрохи не поступається м’ясу козулі.
Відколи в Орхонському степу з’явились дзерени, молоді пекінці відчули, як їхній статус упав до статусу простого робітника. За два роки, що вони перебували тут, вони вже навчилися самостійно пасти корів і овець, однак у полюванні нічого не тямили. Проте серед усіх форм виробництва, які практикувалися в степах середньої та східної частини Внутрішньої Монголії, мисливство посідало найважливіше місце. Предки монголів спочатку були мисливцями в лісах у верхів’ях Амура і тільки згодом поступово розселилися по монгольських степах та почали вести напівмисливський, напівкочовий спосіб життя. Тож мисливство було важливим, навіть основним, джерелом прибутків кожної родини. Серед кочовиків Орхонського степу найвищий статус мали конопаси, і найкращі мисливці здебільшого виходили саме з цього прошарку. Однак серед молодої інтелігенції було мало таких, хто міг би стати конопасом, а хто таки ставав, усе одно мав лише статус учня, який тільки-но ступив на поріг до вчителя — їм до справжніх конопасів було ще далеко. Тож перед початком цього великого полювання молоді пекінці, які почали вже було вважати себе новими кочовиками, раптом помітили, якими недолугими вони були.
Чень Чжень, наївшись м’яса дзеренів і прихопивши ногу цапа, подаровану йому Лхамжавом, з обуренням побіг до юрти Старого Біліґа.
Хоча молоді інтелігенти давно вже оселилися в своїй окремій юрті, Ченю Чженю все одно подобалося часто приходити до Старого-батька. Його юрта була просторою й красивою, заможною й теплою. На стінах по колу висіли килими із монголо-тибетськими релігійними зображеннями, підлога ж була застелена килимами із зображеннями білих оленів. Срібний посуд на низенькому квадратному столику, як і олив’яні миски та чайники на полицях, були начищені до блиску. Політичні події здавалися далекими звідси, і хунвейбіни з їхнім рухом «за знищення 4 пережитків»[17] ще не пробилися крізь килими Старого Біліґа. У юрті, в якій мешкав Чень Чжень, усі четверо молодих людей були однокласниками ще з середньої школи, причому решта троє хлопців у Пекіні вважалися «буржуазними синками» й «вихідцями з інтелігентиків». Їм випала спільна доля, тож вони однаково відчували відразу до радикальних і неглибоких хунвейбінів, і на початку зими 1967 року гуртом розпрощалися з буремним Пекіном та прибули сюди в степ шукати спокійного життя. Тому вони знайшли між собою спільну мову. Однак юрта Старого Біліґа була ніби табір вождя племені, тож Чень Чжень отримував тут більше тепла й піклування і почувався тут, ніби дома в безпеці.
За два роки, усі в родині Старого почали сприймати його як члена родини, а книжки, що заповнювали дві великі валізи, привезені Ченем із Пекіну, особливо ті китайські й іноземні, що стосувалися історії монголів, надзвичайно зблизили Старого-батька з цим його «сином» ханьської крові. Старий був надзвичайно цікавий; у нього було декілька друзів-оповідачів серед монголів, які знали чимало легенд і бувальщини з монгольської історії. Коли Старий побачив Ченеві книжки, особливо ті, що були з картинками й картами, він відразу ж виявив великий інтерес до того, що писали китайські, російські, перські та інші письменники й історики про історію монголів. Тож Старий Біліґ, який тільки на половину розумів китайську, почав швидко навчати Ченя монгольської, щоб той міг роз’яснити йому зміст книжок, при цьому він розповідав Ченю різні монгольські оповідки й історії. Через два роки вчитель і учень могли вже вести досить пристойну бесіду напівмонгольською-напівкитайською мовою.
Однак Чень Чжень усе ще не насмілювався переповідати Старому зміст тих книжок, де старі китайські або деякі західні історики висловлювали ворожі погляди на адресу монголів. Тут, у степу, він не насмілювався більше співати «Тече ріка червона» Юе Фея[18] або якось жартувати на тему «реваншу». Чень Чжень хотів з’ясувати джерела любові й ненависті між кочовиками й землеробами, і хотів дізнатися причину, через яку нечисленні монголи змогли вибухнути у світовій історії такою потужною силою, що вивільняється, мабуть, тільки під час розпаду атомного ядра.
Чень Чжень спочатку не хотів залишати юрту Старого Біліґа. Однак, оскільки пасовиська Орхонського степу були дуже поживні, в отарі постійно прибувало. В одній з отар після народження ягнят кількість голів сягнула аж трьох тисяч, а це було занадто для одного чабана, щоб за нею належно доглядати. Коли отара збільшується, необхідно її розділити. Тож Чень Чжень, слідом за новою отарою, вимушений був переїхати до окремої юрти й жити разом із трьома товаришами. Однак, на щастя, обидва табори були розташовані неподалік один від одного, тож вівці й собаки могли навіть «перегукуватися» між собою, а сідло ще не встигало нагрітися під вершником, як той уже прибував до сусіда; туди й назад можна було обернутися за один день. Проте після розділу отари Чень Чжень так само часто, як і раніше, їздив до родини Старого-батька, щоб продовжувати свої бесіди. Але цього разу все було заради дзеренів і стосувалося вовків.
Чень Чжень підняв важку повстяну завісу на вході до юрти, зваляну з верблюжої вовни й розшиту символами щастя, увійшов усередину, сів на товстий килим і налив чаю з молоком. Старий сказав:
— Що, очі вилазять від заздрості, Що хтось уполював так багато дзеренів? Нічого, нічого… завтра Старий-батько поведе тебе в таке місце, звідки можна привезти цілу машину жовтих кіз. Я був цими днями в горах і дізнався, де можна вполювати дзеренів. До того ж я вже не раз думав про те, щоб показати тобі ближче вовчу зграю. Ти ж тільки про вовків і говориш? Але ви, ханьці, — боягузи, ви схожі на травоїдну вівцю, а ми, монголи, є хижими вовками. Але тобі вже час мати трохи вовчої сміливості.
Наступного дня рано-вранці Чень Чжень уже був зі Старим на схилі гори серед масиву Південно-західних гір, де вони облаштували засідку. Дивно, але Старий не взяв із собою ні рушниці, ні собак, а лише підзорну трубу. Чень Чжень до цього не раз ходив із ним полювати лисиць, але щоб іти на полювання голіруч — це було вперше. Він уже декілька разів запитував у Старого, чи вони будуть полювати на дзеренів з підзорної труби, але Старий тільки посміхався, нічого не відповідаючи. У Старого була така манера навчати іншого тих знань і вмінь, які він хотів передати, — викликати в учня цікавість і сумніви.
І тільки коли Чень Чжень побачив у підзорну трубу вовчу зграю, що стиха підкрадалася кільцем до дзеренів, він зрозумів мисливський план Старого-батька. Він зрадів, і Старий також лукаво посміхнувся до нього. Чень Чжень почувався тим рибалкою з байки про сварку кулика й беззубки: коли двоє сваряться — виграє третій. Утім, Чень Чжень був лише маленьким рибалкою, а справжнім риболовом тут був Біліґ. Він і справді був найсміливішим і наймудрішим старим мисливцем в Орхонському степу, і ось сьогодні привів його в таке місце, де риба сама пливла до рук. З тієї миті, як Чень Чжень побачив вовків, він забув про холод — кров потекла в його жилах ледь не вдвічі швидше, а той жах, який викликали в нього вовки, поступово зник.
Над пасовищем, що ховалося глибоко в горах, не було ані вітерця, повітря було сухе й холодне. Ноги Ченя вже майже повністю оклякли, і він все дужче відчував холод під собою, тож подумав, як би добре було мати зараз товсту підстилку з вовчого хутра. Раптом у нього виникло питання, із яким він стиха звернувся до Старого:
— Подейкують, що найтепліша в світі підстилка — з вовчого хутра. Місцеві мисливці й кочовики вбивають немало вовків, однак чому в їхніх родинах немає таких підстилок? Навіть конопаси, коли сторожують взимку на снігу, все одно ніколи не використовують їх? Я бачив підстилку з вовчого хутра тільки в родині Доржа, і бачив, що його батько надягає на штани з овечої шкіри гетри з вовчого хутра, ще й тим хутром назовні. Він казав, що такі гетри — найкращий спосіб лікувати ревматизм, він носив їх кілька місяців, і його ноги, які ніколи не пітніли, почали пітніти. Батьку, у вашої дружини теж ревматизм, чому ви не зробите їй гетри з вовчого хутра?
— Дорж походить від північно-східних монголів, — відповів Старий, — його предки були вже осілими, хоча й мали трохи овець та корів. Там багато ханьців, яких вони почали наслідувати. Ці приходьки давно вже забули свою монгольську душу і монгольське коріння. Коли в них у родині хтось помирає, вони вкладають його в дерев’яний ящик і закопують у землю, а не віддають вовкам на їжу, звісно, що в їхній родині можуть використовувати і підстилки з вовчого хутра, і гетри. У степу справді вважається, що вовче хутро — найтовстіше, найщільніше і найкраще зберігає тепло. Навіть якщо скласти разом дві овечі шкури, вони не так грітимуть, як одна вовча. Це тому, що Тенґер милостивий до вовків, тож і дав їм таке хутро. Однак степовики справді ніколи не роблять з вовчого хутра підстилок, адже монголи поважають вовків, ті, хто не поважає, — то не справжні монголи. Степові монголи краще замерзнуть до смерті, ніж спатимуть на вовчому хутрі. Монголи, які сплять на підстилці з вовчого хутра, ганьблять монгольську душу, тож хіба їхня душа підніметься потім до Тенґера? Поміркуй, чому Тенґер так охороняє вовків?
— Ви ж самі казали, що вовк — це дух-охоронець степу.
Старий насмішкувато примружив очі:
— Ото ж і воно! Тенґер — це батько, степ — це мати. Вовки вбивають тільки тих тварин, які шкодять степу, як же Тенґер не охоронятиме вовків?
У вовчій зграї промайнув якийсь рух. Обидва мисливці миттю навели свої підзорні труби на кількох вовків, що саме підняли голови. Але вовки майже відразу поховали голови і знову не рухалися. Чень Чжень ретельно вишукував їх у високій траві, однак так і не помітив жодного руху.
Старий передав свою підзорну трубу Ченю, щоб той міг відновити з обох труб бінокль і з нього спостерігати за вовками. Цей бінокль, який колись розламали на дві окремі підзорні труби був радянським військовим біноклем багаторазового збільшення, його Біліґ підібрав з поля бою між радянськими та японськими військовими в Орхонському степу ще двадцять років тому. Річ у тім, що Орхонський степ розташований у західній частині південного краю Великого Хінґану, рівно на північ над Пекіном і на самому кордоні з Монголією. З давніх давен ця місцина слугувала прохідним шляхом на південь з Північного Сходу та з монгольських степів, і з давніх давен вона перетворювалася на поле бою між різними націями й кочовиками різних національностей, які хотіли її завоювати. Кочові скотарі й осідлі ханьці перетягували її кожний на себе, мов пилку, тож і для них вона приховувала конфлікт. Під час Другої світової війни трохи на північ звідси точилися масштабні й жорстокі бої між радянськими і японськими військами, а наприкінці війни це місце стало великим прохідним шляхом для радянських і монгольських військових, які звідси виступали на північний схід. Навіть досі в Орхонському степу залишилося декілька глибоких колій, прокладених гусеницями танків, які вилися долиною, мов висохлі річки, а також і остови самих танків та бронетранспортерів. Скотарі в тих краях майже всі мали в себе або радянські, або японські військові ножі, чайники, заступи, каски, біноклі тощо. Наприклад, довгий залізний ланцюг, яким Гасмаа припинала теля, насправді був гальмівним ланцюгом радянської вантажівки. Але серед усіх цих радянсько-японських речей найбільше поціновувалися кочовиками біноклі, і на сьогодні вони перетворилися на важливе знаряддя виробництва для мешканців Орхонського степу.
При цьому скотарі Орхонського степу пристосувалися розламувати біноклі на дві окремі підзорні труби: по-перше, так було компактніше їх носити з собою, по-друге, їх можна було накладати одна на одну задля сильнішого збільшення. Скотарі надзвичайно цінували речі, які не могли виробляти самі. Зір у монгольських степовиків був відмінний, однак не міг зрівнятися з вовчим, проте підзорна труба саме давала змогу зрівнятися або й перевершити вовків у здатності далеко бачити. Біліґ зауважував, що відколи в степу з’явилися біноклі, у мисливців побільшало здобичі й стало легше знаходити коней, які загубилися. Однак Біліґ також додав, що йому здається, ніби й зір вовків став значно гострішим, адже якщо дивитися здаля в бінокль на вовка, іноді можна побачити, що він саме пильно дивиться у твій бінокль.
Після того як Чень Чжень прожив у юрті Старого півроку, якось той вийняв зі скрині, пошарудівши аж на її дні, другу половину бінокля й подарував її Ченю, що викликало страшенну заздрість у сина Біліґа Бата, який, хоча й був конопасом, однак мав лише бінокль вітчизняного виробництва. Радянський же бінокль, хоча й уже старий, із подертим та потертим корпусом, був, однак, високої якості й багаторазового збільшення, тож Чень Чжень майже не випускав його з рук, загортав у червону шовкову хустинку і дуже рідко користувався ним, хіба що потрібно було допомогти чередникам знайти корову або конопасам знайти коня. Він також брав його з собою, коли йшов із Біліґом на полювання.
Тепер Чень Чжень розглядав у бінокль «мисливський майданчик». Відколи в нього з’явилися ці «очі» мисливця, пробудилася нарешті і його мисливська сутність, прихована в душі. Адже предки всіх людей були мисливцями, мисливець — це була перша в світі роль, яку зіграла людина, і грала її найдовше. Чень Чжень подумав, що якщо вже він приїхав із прогресивної столиці в цей дикий степ, то варто «здичавіти» і спробувати на собі цю найпершу роль людства. Однак він відчув, що його мисливська сутність пробудилася дещо запізно й пошкодував, що є нащадком землеробів. Землероби давно вже, може, протягом десятків сотень поколінь, вживаючи в їжу зернові й овочі, перетворилися на боязких овечок і втратили кров своїх кочових предків Янь-ді та Хуан-ді.[19] Причому вони не тільки втратили свою мисливську сутність, але й самі перетворилися на об’єкт мисливства.
Вовча зграя все ніяк не виявляла своїх намірів, тож терпіння Ченя майже вичерпалося. Він спитав Старого:
— Ну вони сьогодні почнуть, нарешті, облаву чи ні? Може, вони чекатимуть, доки стемніє?
Старий, стишивши голос, відповів:
— Щоб воювати, потрібне терпіння. Як же без нього? Усі можливості в світі даються тільки терплячим людям та звірям. Навіть знавець своєї справи може розгледіти можливості тільки завдяки терпінню. Як би інакше кіннота Чингісхана могла розбити стотисячну армію Цзінів чи підкорити десятки держав? Тільки вовчої войовничості для цього замало, потрібна ще й вовча терплячість. Як би багато ворогів не було, і якими б сильними вони не були, у них все одно будуть моменти неуважності. Здоровий кінь може втратити пильність, і тоді невеликий вовк матиме можливість його загризти. У кого бракує терпіння — той не вовк, не мисливець, не Чингісхан! Ти тільки й говориш, що хочеш зрозуміти вовків, зрозуміти Чингісхана… а ти спочатку навчися бути терплячим!
Було помітно, що Старий трохи гнівається, тож Чень Чжень більше не наважувався запитати, а вирішив терпляче загартовувати свою терплячість. Він навів підзорну трубу на одного з вовків, якого розглядав уже з усіх боків, але той так само лежав собі вже півдня, ніби мертвий, анітрохи не ворушачись. Пізніше Старий уже поблажливіше спитав:
— От ти лежиш тут уже півдня, а ти подумав за цей час, на що саме чекають вовки?
Чень Чжень похитав головою, тож Старий відповів:
— Вони чекають, поки дзерени наїдяться і їх зморить сон.
Ченя вразила ця думка:
— Не може бути, щоб вовки були такими розумними! Невже вони знають, що слід починати діяти тоді, коли кози не зможуть зрушити з місця з повними животами?
— Ви, ханьці, зовсім не розумієте вовків! Вони ще розумніші за людину! Ось я перевірю це на тобі: скажи, один великий вовк зможе самотужки впіймати одного дзерена чи ні?
Чень Чжень, трохи подумавши, відповів:
— Три вовки: два будуть заганяти, один — сидіти в засідці, тоді їм, напевне, вдасться подужати одного дзерена. Один вовк самотужки ніколи не подужає.
— Віриш чи ні, — похитав головою Старий, — але один злий вовк самотужки здолає дзерена одним ударом.
Чень Чжень знову з острахом подивився на Старого:
— Як же це в нього вийде? Я ніяк не зрозумію.
— У вовків є свій спосіб ловити дзеренів. Удень вовк підшукає собі цапа, але не буде його чіпати. Коли стемніє, цап знайде собі затишне містечко, де немає вітру, на товстому шарі трави, і засне. Проте й зараз вовк його не чіпатиме, бо знає, що не подужає його тепер: адже хоча цап спить — його ніс і вуха не сплять, і тільки-но десь виникне найменший рух, як він підхопиться й побіжить, а вовк його не наздожене. Тож і вночі вовк не вдається до жодних дій, а лежить недалечко, ніби мертвий, і чекає, чекає аж до ранку. А на ранок у цапа розбухне сечовий міхур, бо він усю ніч стримувався, і тут вовк угледить свою можливість і кинеться за цапом. Той же не може випустити сечу на ходу, тож вона буде бовтатися в міхурі під час бігу, аж той швидко лусне. Тоді задні ноги дзерена зведе в корчах, і він уже не зможе бігти далі. Бачиш — як би швидко не бігали дзерени, є такі моменти, коли вони не можуть бігти, а старі вовки і ватажок зграї знають, коли вони настають і коли можна впіймати дзерена. Тільки найбільш дотепні дзерени не пошкодують залишити тепле й затишне містечко вночі, щоб устати й випустити сечу, зате вони можуть не боятися, що вовк їх наздожене. Мисливці Орхонського степу часто рано-вранці йдуть відбирати у вовків здобич, і коли розпанахують цапам живіт, у середині в тих — сама сеча.
Чень Чжень аж стиха засміявся:
— О Небо! Вбийте мене, я б ніколи не додумався, що вовки можуть утнути такі капості! Оце так терплячість! Однак монгольські мисливці — теж хитруни!
— Монгольські мисливці — то учні вовків, — загиготів Старий. — Хіба ж вони можуть не хитрувати?
Нарешті більшість дзеренів підвели голови. Їхні пуза були набиті, мов барабани, і випирали навіть більше, ніж за повного сечового міхура. Деяких баранів так розперло, що вони ледь трималися на ногах. Подивившись уважно в підзорну трубу, Старий сказав:
— Дзерени об’їлися. Дивись, тепер вовки починають.
Чень Чжень аж розхвилювався. Вовки почали потроху стискати схожий на півмісяць загінний ланцюг: тепер на півночі, сході і заході табуна були вовки, а на півдні — великий гірський хребет. Чень Чжень подумав, що, напевне, частина вовків уже обійшла цей хребет з тилу і чекає там: щойно почнеться загальна атака, зграя пожене дзеренів через хребет, якраз назустріч цим вовкам, таким чином, вони долучаться до облави разом з іншими трьома флангами. Він чув, як чабани розповідали, що коли декілька вовків оточують одного дзерена, то вдаються саме до такого способу. Тож він запитав:
— Батьку, а скільки вовків чекають з того боку гори? Якщо небагато, то облава може й не вдатися.
Старий підступно засміявся:
— За хребтом немає вовків, ватажок їх не міг туди послати.
— Як же ж вони тоді збираються оточити кіз? — В очах Ченя засвітився сумнів.
Старий знову стиха засміявся:
— У цей сезон і в цьому місці облава з трьох флангів буде більш вдалою, ніж із чотирьох.
— Я все одно не розумію, які хитрощі замислили ці вовки зараз?
— За цим хребтом — відома в Орхонському степу велика снігова западина. Навскоси від неї — цей навітряний трав’яний схил. Коли починається буря, сніг на цьому схилі не втримується і його здуває за хребет. Тому з того боку гір, з-під вітру, утворився великий сніговий вир. З краю там снігу — людині по пояс, а в середині, в найглибшому місці — на висоту древка прапора буде. Ось зачекай, ці три фланги вовчої зграї переженуть дзеренів через хребет і там їх дотиснуть. Чим не гарне побоїще?
У Ченя Чженя аж потемніло в очах, коли він уявив, що падає в глибоку снігову яму. Він подумав, що на місці давнього ханьського воїна, який опинився б тут, серед степу, він ніколи б не здогадався про такі грандіозні підступи й пастки. І він почав розуміти, чому мінський генерал Сюй Да,[20] який здобував перемогу за перемогою на китайській території і прогнав монголів назад у їхні степи, тільки-но сам ступив у степ, як відразу ж потрапив у пастку і втратив майже всю свою армію. І чому інший мінський генерал Цюй Фу,[21] який переможно вів свою армію монгольськими степами аж до річки Херлен, все-таки потрапив у пастку, коли його армію було відрізано від основних сил, а коли він загинув у бою і його солдати запанікували, монгольській кінноті вдалося добити їх одним ударом.
Старий сказав:
— Вовки краще розуміються на війні, ніж люди. Ми, монголи, всього навчилися у вовків — і полювати, і влаштовувати облави, і воювати. На ваших же землях немає великих вовчих зграй, тож і протистояння відсутнє. У протистоянні ані кількість людей, ані широта територій не мають значення. Ключ до перемоги в тому, чи ти вовк, чи — вівця…
І раптом розпочалася атака. Два великих вовки із західного флангу на чолі з білогрудим і білошиїм ватажком, мов блискавки, рвонули до невеличкого пагорбка поблизу від табуна: очевидно, це було останнє неприкрите місце у їхньому загінному ланцюгу. Зайнявши цю висоту, вони замкнули кільце. Було схоже, ніби вистрелили три сигнальні ракети й дали сигнал до загальної атаки. Зграя, яка довго стримувала свої сили, одним стрибком з’явилася з трави і люто кинулася на дзеренів із заходу, сходу й півночі. Чень Чжень ніколи не бачив на власні очі такої жахливої атаки. Люди йдуть у бій із криками «Уперед!», «Уб’ю!» тощо. Собаки кидаються в атаку з гавкотом і виттям, накидаючи, таким чином, собі авторитету й лякаючи противника (однак насправді це є ознакою бравади й невпевненості в собі). Вовки ж ішли на приступ без жодного звуку, навіть без єдиного заклику чи виття. Однак у момент їхньої появи між небом і землею, в очах і серцях людей вибухнув найбільш дикий, жорстокий і добре відомий у світі жах: вовки йдуть!
Вовки прошуміли степом, мов десяток торпед, що швидко розрізають хвилі, озброєні гострими зубами й колючими поглядами, і кинулися на дзеренів.
Кози ж справді так наїлися, що не могли рухатись, тож просто падали від страху праворуч і ліворуч. Основна зброя, яка допомагає дзеренам протистояти вовкам, — це швидкість. Коли вона відсутня, дзерени — все одно, що отара свійських овець, а то й узагалі проста купа м’яса. Ченю спало на думку, що в цей момент дзерени повинні переживати ще глибший жах, ніж він, коли вперше побачив вовчу зграю. Більша частина кіз просто тут на місці й випустили дух, і той полетів до Тенґера. Решта залишалися тремтіти на своєму місці, а в декого підгиналися коліна, тож вони падали на землю і так і стояли — з висолопленим від паніки язиком і підібганим хвостом.
Так Чень Чжень на власному досвіді дізнався, що таке мудрість, терплячість, організованість і дисципліна степових вовків. Зграя неперевершено володіла собою — вони могли тимчасово стримувати свій голод і жадобу й терпляче чекати такого вдалого моменту для атаки, який трапляється раз на декілька років. І ось тепер так легко обеззброїли дзеренів.
Його вразила думка: ось чому безграмотний Чингісхан, а також цяни й жуни, гуни, сянбійці, тюрки, монголи і, нарешті, чжурчжени, полководці й генерали в яких були здебільшого безграмотними або напівграмотними, раптом змогли розгромити Великий Китай з його відомим на весь світ Сунь-цзи та його класичним твором «Мистецтво війни»! Аж, виявляється, вони мали таких видатних вчителів військової справи, мали таку чудову можливість спостерігати на «уроках» за реальними військовими діями, і ще — мали довготривалу практику війни з відбірними вовчими військами! Чень Чжень відчував, що ці декілька годин «наочної» військової практики значно корисніші за роки штудіювання Сунь-цзи й Карпа Клаузевіца, адже вони набагато краще допомагають відчути власний характер і душу. Він з дитинства захоплювався історією і завжди хотів збагнути цю найбільшу в світі таємницю — звідки взявся військовий геній у маленького народу, який змів пів-Європи і створив найбільшу за всю світову історію імперію — Монгольську? Він не один раз запитував про це в Біліґа, проте рівень освіти Старого був неналежним, щоб відповісти. Однак глибока мудрість підказала йому спосіб навчання — можливо, найбільш первісний, але й найбільш передовий, що допомагав поступово розв'язати всі питання, які накопичилися в Ченя. Чень Чжень переймався глибокою повагою до степових вовків і до степовиків, які шанували вовка як тотем.
Війна і урок тривали.
Отара дзеренів нарешті була вимушена зрушити з місця. З усієї отари тільки старі цапи разом з очільником, загартовані тривалими випробуваннями життя в пустелі, могли вистояти перед спокусливим запахом свіжої трави посеред зими і втримати обсяг свого живота в тих межах, які не шкодили швидкості. Тож вони миттю розвернулися й побігли туди, де не було вовків, — на гірський хребет, ще й повели за собою більшу частину табуна. Із набитими животами, загрузаючи в снігу, та ще й на гору — з великими ж труднощами бідолахи дісталися верхів’їв хребта! Так, це була справжня бійня, і покарання від мудрості за дурість і необачність! В очах Біліґа вовча зграя була виконавицею волі Неба і рятівником степу.
Вовки ж навіть не поглянули в бік тих цапів, у яких луснули животи й вони попадали на землю, самі собі заподіявши лихо, коли зуб вовка до них навіть і не торкався. Вовки кинулися на тих, які збилися в купу. Великі вовки у стрибку повалили на землю кількох великих цапів і перекусили їм горло — від схожих на феєрверки цівок крові в повітрі поширився запах, кров розтеклася по траві. Смердючий цап’ячий дух заповнив на певний час холодний простір навколо. Дзерени ж, наділені гострим зором і тонким нюхом, так злякалися цього видовища, що помчали щодуху вище на хребет. Однак коли великі цапи, які вели перед у кількох купках дзеренів, вискочили на верхівку, вони вимушені були зупинитися і схвильовано закрутитися на одному місці. Ніхто з них не наважувався стрибати вниз. Очевидно, цапи-проводирі відчули загрозу, яку таїв у собі білий вир унизу, де крізь сніговий покрив не пробивалося жодної травинки. Старі ж дзерени, обізнані з життям степу, одразу викрили вовчі хитрощі.
Раптом дзерени, що скупчилися на верхівці схилу, ніби селевий потік, ринулися з гори у зворотному напрямку. Десяток великих цапів, ніби колективно зваживши ризики обох небезпек, обрали ту, яка була найменшою, — прорвати вовче оточення. Кози зібралися з духом і вирішили зважити життям, а не зважати на смерть. Приблизно половина табуна стали плече до плеча, пузо до пуза, опустили голови й виставили вперед свої міцні й гострі роги — ніби списи й піки. І так пішли на вовків. Інші дзерени, які ще могли бігати, швидко приєдналися. Чень Чжень дуже добре знав, які в дзеренів лихі роги — чабани роблять з них шило для роботи зі шкурами, і ним можна наскрізь прохромити цупку коров’ячу шкіру, не кажучи вже про вовчу. Ця рогата атака дзеренів миттю справила належний ефект: у вовчому кільці утворилася прогалина і кози вискочили на волю, ніби жовтий паводок прорвав дамбу. Чень Чжень дуже розхвилювався, бо боявся, що вовча атака так і завершиться нічим. Однак він швидко помітив, що ватажок зграї стоїть поряд із самісінькою прогалиною із таким зосередженим виглядом, ніби робітник дамби, який спеціально відкрив шлюз, щоб спустити надлишок води. Щойно дзерени, які ще не втратили швидкості й гострих рогів, вискочили назовні, ватажок подав сигнал іншим вовкам — і шлюз знову закрився. На цей момент у середині загінного кільця залишилися тільки ті цапи-нездари, які не мали ні швидкості, ні зброї, ні, зрештою, голови. Ще один смертельний кидок вовчої зграї, і неорганізований натовп цих кіз, які втратили свого ватажка, так злякався, що знову подерся на хребет, а потім з гуркотом покотився у сніговий вир. Чень Чжень цілком міг уявити, який кінець чекав на тих кіз, — з їх гострими копитами, тонкими ногами й напханими животами.
Отара дзеренів і зграя вовків зникли за тією лінією, де гори перетиналися з небом. Коли кози розбіглися, над мисливським майданчиком, залитим кров’ю, раптом запала тиша. На трав’яному схилі лишилося тільки сім-вісім козячих тіл та ще декілька поранених кіз конали безсилі. Увесь «бій» — від початку загальної атаки — тривав не більше десяти хвилин. Чень Чжень дивився на все це, мов зачарований, і його серце так сильно калатало, що аж збилося зі свого ритму.
Старий підвівся, потягнувся, а потім сів, схрестивши ноги, в бур’яні поряд зі сніговим заметом. Зі своїх монгольських повстяних чобіт він дістав нефритову люльку з мундштуком, набив її ґуаньдунським тютюном і запалив, потім ще й прикрив отвір люльки срібним юанем із зображенням Юаня Шикая,[22] щоб притиснути тютюн, який нагрівався й розбухав, нарешті, глибоко затягнувся. Чень Чжень знав, що цю люльку Біліґ ще в молодості виміняв за двадцять лисячих шкур в одного ханьського торговця з Чжанцзякоу, який мандрував Монголією. Молоді пекінці зауважили, що такий обмін був збитковим для Старого, однак той надзвичайно любив цю люльку. Він казав, що торговцям теж нелегко — їздять у таку далечінь, та ще й шляхами, де повно розбійників, які не тільки коней вкрадуть, а ще й дивись життя позбавлять.
Старий декілька разів ковтнув дим і сказав:
— Допалю цю люльку й підемо додому.
Чень Чжень, у якого тільки-но прокинувся мисливський азарт, похапцем запитав:
— Хіба ми не підемо на хребет подивитися, що там? Мені цікаво поглянути, скількох кіз вовкам удалося-таки загнати!
— І оце з нас двох ти насмілишся туди піти? — уїдливо запитав Старий. — Можеш не йти, я й так знаю. Щонайменше декілька сотень. Утекти звідти могли лише малі, худі, а ще ті, кому пощастило. Решта — всі пішли до Тенґера. Ти не турбуйся, ці вовки багато не з’їдять. Навіть якщо ми прийдемо всією бригадою, і то всіх не вивеземо.
— А чому малі й худі барани змогли втекти? — спитав Чень Чжень.
Старий, примружившись, відповів:
— У них тільця легенькі, вони не провалилися під снігову кірку, тож змогли в кругову втекти, а вовки їх і не наздоганяли, — він засміявся. — Ну що, дитино, сьогодні побачив, яка від вовків користь? Вони не тільки можуть замість людей охороняти пасовища, а ще й такі ось подарунки на Новий рік роблять! Так, цього разу ми гарно посвяткуємо Новий рік! Раніше всі дзерени, яких задирали вовки, діставалися власникам пасовищ, аристократам чи князям. Тепер, після звільнення, все отримує народ. За правилами Орхонського степу, такі мисливські трофеї належать тому, хто перший їх побачив. Ви завтра гуртом зі своєї юрти приходьте й беріть більше, оскільки це ми вдвох із тобою побачили. Для монголів важливо, щоб за добро було віддячено, тож надалі більше не теревень цілими днями з іншими мисливцями — ханьцями чи прийшлими — про полювання на вовків.
Чень Чжень так радів, що хотів просто зараз притягти воза й повезти дзеренів додому. Він сказав:
— Стільки всього натерпівся від цих вовків за два роки в степу, аж сьогодні поживився за їхній рахунок! І хто б міг подумати?!
Старий зауважив:
— Монголам багато чого перепадає за рахунок вовків, — і піднявши батога, вказав ним у напрямку далеких гір, що виднілися трохи вбік від них і назад. — Ген за тими горами є ще один масив великих гір, що вже не належать до нашого пасовища, однак дуже відомі. Старі люди переповідали, що великий воєначальник Чингісхана Мухулай, коли там воював, то одного разу загнав у снігову пастку декілька тисяч кіннотників ворожих Цзінів. Коли настала весна нового року, Великий хан послав людей, щоб зібрали військові трофеї. Тоді піки, луки, залізні шоломи, сідла й стремена були складені на купу розміром з гору. Чи це не в вовків позичене вміння вести війну? Якщо перебрати в пам'яті десятки великих монгольських битв, то виявиться, що більшість із них велася за вовчою тактикою!
Чень Чжень підхопив думку Старого:
— Так! Так! І коли син Чингісхана Тулуй привів свої війська до Трьох піків у провінції Хенань, йому з тридцятьма тисячами кінноти вдалося знищити двохсоттисячну армію Цзінів, на чому й сама династія Цзінь обірвалася! Тулуй спочатку побачив, що сили Цзінів значні, тож і не вступав у бій. Він чекав, як вовк, моменту, поки піде великий сніг, ще й наказав військам зачаїтися в теплому місці. Так вони чекали, доки половина людей і коней Цзінів замерзне, аж раптом оточили їх і підступно напали. Тулуй, як і ця зграя вовків, не шаблею й мечем переміг ворога, а вітром і снігом! Не інакше, як він мав вовчий апетит, терплячість, лютість і сміливість! Насправді чжурчженська кіннота, яка підпорядковувалася Цзіням, також не пасла задніх! Вони знищили Ляо й Північну Сун, розгромили пів-Китаю, ще й захопили двох китайських імператорів! А Тулуй лише з десятком тисяч кіннотників наважився на таку велику облаву! У китайських підручниках з військової справи пишуть, що наважуватися на облаву слід тільки тоді, коли твої сили переважають противника більше, ніж у десять разів! Так, монгольська кіннота така ж лиха, як і вовча зграя, у них один рахується за сотню. Вони мене підкорили, а в ті часи цілий світ мусив їм підкоритися…
Старий вибив свою люльку і, сміючись, сказав:
— То тобі відомо про цю битву? Однак ти, напевне, не знаєш, що сніг ішов тоді три дні і три ночі? А хто його послав? Тенґер! У військах Тулуя був шаман, який випросив у Тенґера снігу. Так передається в монгольських легендах. Цзіні були ворогами монголів, їхній імператор та його поплічники татари вбили батька Чингісхана Єсугея та дядька Амбахая. Їхня загибель була трагічною. І тільки вигравши цю битву, монголи, нарешті, помстилися. Ось бачиш, Тенґер завжди на боці вовків, — і Старий загиготів, аж зморшки на його обличчі закрутилися баранцями.
Вони прийшли в ущелину, що була позаду їхнього снігового замету. Вороний кінь Старого, побачивши господаря, від радості затрусив головою. Щоразу, коли Чень Чжень бачив цього коня, який урятував йому життя, він плескав його по чолу на знак подяки. А кінь відразу ж починав тертися об його плече, ніби віддячуючи за ласку. Однак цієї миті в серці Ченя раптом виникло дивне бажання — поплескати по чолу вовка.
Вони розплутали стриножених коней, скочили в сідла й помалу поїхали додому.
Старий, піднявши голову й глянувши на небо, сказав:
— Тенґер милостивий до нас — завтра вдень не буде завірюхи. Якби сьогодні ввечері почалася заметіль, то ми б уже не знайшли жодного цапа.
3
Правителя усунів звали Гуньмо, його батько правив на землях, що на західних кордонах гунів. Гуни вбили батька Гуньмо, але залишили Гуньмо живим, викинувши його в поле. Ворон видзьобував мошву з його тіла, а вовчиця годувала його молоком. Гунський правитель шаньюй здивувався цьому і вирішив, що тут не обійшлося без втручання духів, тож підібрав хлопчика й виростив його. Коли хлопчик виріс, він почав командувати військами і мав численні звитяги. Шаньюй повернув Гуньмо народ його батька і наказав йому охороняти західні кордони… Коли шаньюй помер, Гуньмо забрав свій народ і переселився в далекі землі, став самостійним і більше не з’являвся на з’їзди гунів. Гуни ж направили за ними військо, однак не змогли перемогти, тож вирішили, що тут втрутилися духи, й відпустили їх.
Сима Цянь. «Історичні записки. Опис Даюані»
Наступного дня зранку справді не було ні вітру, ні снігу. Струмки диму над юртами були схожі на тоненькі високі березки, що своїми верхівками прямісінько тягнуться до неба — до Тенґера. Корови й вівці ще повільно ремиґали, коли сонячне проміння розігнало холод зимової ночі, тож білий шар паморозі на їхніх тілах, щойно перетворюючись на росу, відразу ж випаровувався легеньким білим серпанком.
Чень Чжень домовився зі своїм сусідом Ґомбо, щоб той замість нього попас один день овець. Ґомбо раніше мав статус власника худоби, тому тепер перебував під особливим наглядом і втратив право пасти овець, однак четверо молодих пекінців по можливості просили його виходити їм на заміну, а Ґасмаа записувала йому ці трудові години. Тож Чень Чжень з іншим чабаном на ім’я Ян Ке запрягли вола у невеликий візок із залізними колесами й поїхали до Біліґа.
Ян Ке — однокласник Ченя Чженя й сусід по юрті — був сином знаменитого професора в одному з відомих пекінських університетів. У них удома було стільки книжок, що вистачило б на міні-бібліотеку. У старших класах середньої школи Чень Чжень і Ян Ке часто обмінювалися книжками та враженнями після їх прочитання, при цьому виявлялося, що вони часто мали спільну думку. У Пекіні характер Яна Ке був м’яким і соромливим — коли він розмовляв з незнайомцями, то червонів. Хто б міг подумати, що, поживши два роки у степу й поївши баранини, яловичини та молочного доуфу[23] і засмагнувши на відкритих ультрафіолетовому випромінюванню монгольських високогірних рівнинах, він дуже швидко перетвориться на міцного степового здорованя із засмаглими аж до фіолетового відтінку обличчям і руками — як у справжніх чабанів, і характером перестане скидатися на інтелігента. Тепер Ян Ке був схвильований ще більше від Ченя Чженя — сидячи на возі, він постукував батогом по крупу корови й казав:
— Я вчора цілу ніч не спав! Коли наступного разу батько Біліґ піде на полювання, я теж мушу піти з ним! Навіть якщо доведеться лежати в снігу дві доби, я все зможу! Я ще ніколи не чув, щоб вовки зробили людям таку добру справу! Повірю тільки тоді, коли власноруч вирию з-під снігу цапа!.. А ми направду зможемо притягти цілий візок кіз?
— Чому ж не направду? — засміявся Чень Чжень. — Батько сказав, що потім буде складніше їх вирити. Однак ми повинні завантажити наш візок і повезти обміняти баранів на новорічні товари, а також на повсть, щоб утеплити нашу юрту.
Ян Ке від радості такзалускав батогом по волу, що той аж вирячив очі. Ян сказав Ченю:
— Видно, твоє захоплення вовками за ці два роки не минулося задарма. Тепер я теж буду вчитися у вовків бойового мистецтва. Дивись, ще й знадобиться, якщо війна буде… Напевне, ти справді маєш рацію — усі кочовики, які тривалий час жили в цьому степу, врешті-решт починали поклонятися вовку: і гуни, й усуни, й тюрки, й монголи — для всіх вовк був учителем. І в книжках так написано. Усі, тільки не ханьці. Вважаю, що ми, ханьці, і декілька століть прожили б у степу, а все одно не поклонялися б вовку як тотему.
— Ну, це не обов’язково. — Чень Чжень шмагонув коня. — Ось мене, наприклад, степові вовки підкорили лише за два роки, поки я живу в цьому степу.
— Однак переважна більшість китайців — землероби або вихідці із землеробів, тож ханьці так заскорубли в своїй селянській свідомості, що завітай вони в цей степ, дивним було б, якби вони не почали спати на шкурі вовків. Землероби-ханьці — травоїдні, вони всім нутром ненавидять вовків і бояться їх, як же вони можуть обожнювати цей тотем? Вони поклоняються іншому тотему — дракону, який опікується головними важелями сільського господарства, і можуть тільки падати долу та бити поклони йому, тремтливо підкоряючись волі обставин. Вони й не насміляться, як монголи, вчитися у вовків, охороняти вовків, поклонятися їм і вбивати їх. Тотем, який обирає собі нація, безпосередньо впливає на її дух і характер. А різниця в характерах кочовиків і землеробів надто велика. Поки ми жили серед ханьців, це не відчувалося, але щойно прибули в цей степ, як наші вроджені землеробські звички виявилися. Не зважай, що мій батько — професор, однак його дід і бабуся моєї матері були селянами…
— Особливо в давнину, — продовжив Чень Чжень його думку, — монголи, населення яких складало ледь не одну соту від ханьців, так струсонули весь світ, що ханьцям далеко до такого впливу. Навіть нині на Заході китайських ханьців називають монголоїдами, і вони самі приймають цю назву. Однак коли імператори династій Цінь і Хань об’єднали Китай, предки монголів ще й цієї своєї назви не мали! Мені сумно за ханьців. Їм більше подобалося будувати Стіну і займатися самохвальством, вважати себе центром світу, центральною імперією. Однак в очах Заходу Китай залишався лише «шовковою державою», «порцеляновою державою» та «чайною державою», а росіяни взагалі тривалий час вважали, що Китай — це лише маленька територія киданів, вони й нині називають нас китайцями.
Мабуть, вовки таки варті захоплення.
— Це ти мене заразив! — сказав Ян Ке. — І я тепер у кожній історичній книжці шукаю як не західних жунів, так східних ійців, північних ді або південних манів. І чим далі, тим більше хочу помірятися силами з вовками.
— Я бачу, ти теж незабаром станеш монголом. Увіллємо тобі трохи вовчої крові, адже перевагу має той, в кого змішана кров!
— Я справді маю тобі подякувати за те, що підбив мене поїхати в цей степ. А знаєш, які твої слова тоді найбільше запали мені в душу? Забув? Ти сказав — у степу є безмежні дикість і воля.
Чень Чжень послабив віжки і сказав:
— Напевно, дослівно це було не так, ти додав підливи в мої слова!
Вони розсміялися, а з-під колес возика навсібіч полетів сніг.
Натовп людей, зграя собак і череда возів утворювали на сніговій рівнині живу декорацію людного циганського табору.
Виробнича бригада Ґасмаа у повному складі, чотири хота (один хот складається з двох розташованих поряд юрт) і ще вісім юрт виділили людей і волів. Вісім-дев’ять возів були завантажені великими шматками повсті, довгими мотузками, дерев’яними лопатами, дровами та дерев’яними жердинами з гаками на кінці. Люди були вдягнені в залиснілі від бруду й почорнілі від старості шкіряні плащі, ще й у жовтих латках із баранячої шкіри, в яких зазвичай виконували тільки важку й брудну роботу. Однак люди й собаки так раділи, як і племена, що ходили в давнину за монгольською армією й прибирали поле бою та забирали трофеї. І вершники, і пасажири возів дорогою пили й співали, жінки підносили чоловікам пласкі чайники для вина, закутані в повсть, які потім передавали по руках. Варто було зазвучати одній пісні, як інші народні, хвалебні, військові, застільні пісні й пісні про кохання вже не припинялися. Сорок-п’ятдесят великих монгольських собак із товстим хутром збіглися сюди заради такої рідкісної можливості побути разом; вони були такі збуджені, ніби діти перед гостями, крутилися й борюкалися навколо возів, дражнячи й задираючи одне одного.
Чень Чжень, два конопаси — Бат і Лхамжав, — і ще п’ятеро-шестеро чабанів скупчилися навколо Старого Біліґа, ніби представники давнього племені навколо свого вождя. Лхамжав, у жилах якого текла тюркська кров, і який вирізнявся великими очима, широким обличчям і прямим носом, сказав, звертаючись до Біліґа:
— Навіть якщо я стрілятиму ще точніше, все одно не перевершу ваших здібностей! Вам без рушниці й патронів удалося забезпечити багате святкування Нового року для кожної родини в нашій бригаді! Однак ви за своїм ханським учнем Ченем Чженем зовсім забули про монгольських учнів! Я б і не подумав, що вовча зграя влаштує в тих горах облаву.
Старий, прискіпливо дивлячись на нього, відповів:
— А ти іншим разом, коли щось уполюєш, ділися побільше зі старими та приїжджими в бригаді, а то ти тільки даєш їм м’яса понюхати, а поїсти від тебе не дочекаєшся. Ти додумався подарувати Ченю Чженю козячу ногу тільки тоді, коли він прийшов до тебе в гості. Чи так монголи приймають гостей? Коли я був молодим, ми завжди першого впольованого в новому році цапа і першу видру віддавали літнім людям і гостям. А ви, молоді, зовсім забули старі правила, встановлені потом важкої праці. Ось я тебе спитаю: скільки вовків тобі ще потрібно вполювати, щоб наздогнати Буха — прославленого мисливця на вовків з колгоспу Баянговь? Ти справді хочеш потрапити в газети, на радіо, отримати той приз? Якщо ви переб’єте всіх вовків, то куди піде твоя душа після смерті? Чи може ти хочеш, як ханець, зруйнувати після смерті шмат степу, відняти в нього шмат землі й бути похованим на поживу хробакам? Твоя душа тоді не підніметься до Тенґера, — Старий зітхнув і продовжив: — Коли я минулого разу їздив до хошуну[24] на збори, то почув, як старі люди з південних колгоспів жалілися, що вже півроку не бачили вовків і хочуть переїхати жити до Орхону…
Лхамжав зсунув на потилицю свою лисячу шапку й сказав:
— Якщо не вірите мені, запитайте в Бата — він же ваш син і ви йому повинні довіряти — чи я прагну прославитися як мисливець на вовків?! Тоді, коли ці кореспонденти з аймаку[25] прийшли до табуна мене шукати, Бат теж там був, тож якщо не вірите, запитайте в нього, чи я не називав удвічі меншу цифру?
Старий повернувся до Бата й запитав:
— Було таке?
— Було, — відповів Бат, — однак ті кореспонденти не повірили, бо вони на закупівельній станції дізналися, скільки вовчих шкур продав там Лхамжав. Ви ж і самі знаєте, що коли вполюєш вовка, то про ціну домовляєшся згідно з якістю хутра, а на закупівельній станції ще й видають у нагороду 20 патронів. Тож ті кореспонденти знайшли чеки й порахували, а коли повернулися до аймаку, то оголосили по радіо, що Лхамжав незабаром наздожене Буха. Бідний Лхамжав так злякався цього, що після того просив когось замість нього віднести хутро на закупівельну станцію.
Старий насупився:
— Ви вдвох найбільш жорстокі до вовків. На всьому пасовищі ви вбили їх найбільше.
Бат же заперечив йому:
— Однак нашим табунам дісталися пасовища, найближчі до Зовнішньої Монголії, там багато вовків, і якщо їх не вбивати, то з-за кордону їх прийде ще більше, і тоді від коней і лошат зовсім нічого не залишиться!
Старий знову запитав:
— А як це ви зараз удвох сюди прийшли й залишили Чжана Цзіюаня самого сторожувати табун?
— Уночі вовків багато, тож ми сторожували в його зміну, а зараз він би один і не підняв дзерена, тож краще вже ми вдвох.
Сонце в степу взимку високо не піднімається, навіть навпаки — здається, що воно притягується до землі. Синє небо стає білим, і білою ж здається трава, від якої відбивається сонячне проміння. Снігова кірка трохи підтає і перетворюється на безмежне біле дзеркало. Натовп людей, зграя собак і череда возів у потужному білому світлі перетворюються на тіні. Усі чоловіки надягають чорні окуляри, а жінки й діти затуляють свої очі манжетами-підковами. Декілька чабанів, які вже мають снігову сліпоту, щільно стуляють повіки, однак і в них течуть сльози. Проте в собак очі, як і раніше, широко розплющені, вони стежать за зайцями, що стрибають удалині, або, опустивши голови, винюхують на дорозі свіжі сліди лисиць.
Ближче до місця облави собаки помітили на засніженому схилі рештки вчорашнього побоїща і з гавкотом кинулися вперед. Ті з них, які були голодними, накинулися на залишки м’яса й маслаків, загублені вовками, але Бар і декілька відомих і великих мисливських собак бригади, настовбурчивши хутро на загривках, скрізь винюхували на снігу вовчі «мітки» і повільно поводили очами, по-своєму ретельно розмірковуючи й оцінюючи кількість і реальні сили вовчої зграї, а також хто саме з ватажків тут був. Біліґ казав, що Бар знає майже всіх вовків в Орхонському степу, так само, як і вони його знають. Побачивши, як настовбурчився загривок Бара, люди могли визначити, що вовчі сили були чималими.
Вершники один за одним в’їжджали на місце облави й, опустивши голови, ретельно розглядали сліди на землі. Від більшості дзеренів, що померли на гірському схилі, вовки лишили тільки голови й дебелі маслаки. Біліґ, указуючи на відбитки вовчих лап на снігу, сказав:
— Учора вночі сюди приходили ще декілька зграй вовків, — і вказуючи на декілька жовто-сірих шерстинок, продовжив: — Дві зграї ще й побилися між собою. Вочевидь, зграя по той бік прикордонних стовпів теж відчула запах дзеренів і прибігла на нього. У них їжі менше, тож вони й зліші.
Вершники нарешті дісталися гірського хребта і, ніби побачивши ріг достатку, почали схвильовано й безладно кричати, а також розмахувати шапками до возів, що петляли позаду. Ґасмаа першою зістрибнула з воза й маленькими кроками побігла вперед, тягнучи за собою вола. За нею те саме зробили й інші жінки, щосили підганяючи своїх волів. Воли без їздців пішли швидше, і колона возів нарешті помітно зрушила з місця.
Очі Лхамжава ледь не вискочили з орбіт, коли він побачив, що коїться внизу:
— Оце так! Ця зграя вовків — просто жах! Загнали таких старих дзеренів! А ми — конопаси й чабани — позаминулого року вдвадцятьох ледь не втратили коней, а змогли загнати тільки тридцятьох!
Старий Біліґ зупинив коня, приставив до очей бінокль і почав ретельно оглядати сніговий вир й навколишні гори. Інші вершники також зупинилися й розглядалися навсібіч, чекаючи, поки Старий заговорить.
Чень Чжень також дивився в бінокль. Біля підніжжя схилу лежала та сама снігова западина, яка поглинула незліченну кількість дзеренів і, можливо, поховала давніх воїнів. Серце западини виглядало відносно рівним, ніби велике високогірне озеро, закуте в кригу і вкрите снігом. Але в багатьох місцях на схилах поряд із цим «озером» виднілися рештки дзеренів. Проте найбільш жахливими були сім-вісім жовтих плям у середині «озера», які ще ворушилися — Чень Чжень чітко бачив, що це — дзерени, яких загнали в снігове озеро, але вони не остаточно потрапили в його тенета. На снігу поряд з озером виднілися десятки великих чи маленьких ямок, і чим далі від нього, тим їх ставало більше, — це були сліди, залишені дзеренами, які потонули тут у снігу. Тим снігове озеро й відрізняється від водяного — усе, що в ньому тоне, залишає на поверхні чіткі сліди.
Старий Біліґ сказав, звертаючись до Бата:
— Ви залишайтеся тут і прокладайте дорогу в снігу, щоб вози могли проїхати далі вперед.
Сам же Старий з Ченем і Лхамжавом повільно пішли до озера. Старий сказав Ченю:
— Тримайся відбитків вовчих лап та козячих копит і не ступай туди, де немає трави.
Вони втрьох спускалися схилом верхи, дуже обережно. Шар снігу ставав дедалі товщим, а трави все меншало. Кроків через двадцять на поверхні снігу зарясніли маленькі цяточки — розміром з кінчик палички, і з кожної з них визирало сухе й пожовкле, але достатньо міцне стебельце трави — саме воно, хитаючись на вітрі, протирало на сніговій поверхні дірочку. Старий сказав:
— Усі ці дірочки Тенґер спеціально зробив для вовків, інакше як би вони могли учуяти, де під цим глибоким снігом поховане падло.
Чень Чжень посміхнувшись кивнув головою.
Цятки й трав’яні стебельця означали безпечний шлях, однак ще через двадцять кроків вони зникли, відбитки ж козячих копит і вовчих лап було видно дуже чітко. Дебелі монгольські коні з хрускотом проламували тверду снігову кірку в три пальці завтовшки й глибоко провалювалися під сніговий покрив, однак крок за кроком наближалися до снігового озера — до найближчої купи решток дзеренів.
Коли коні вже не могли просуватися вперед, люди вимушені були спішитися й відразу потрапили в глибокий сніг. Їм довелося докласти зусиль, щоб натоптати таку собі платформу, на яку вони могли принаймні повернутися. Під ногами в Ченя валявся обгризений дзерен, а трохи далі на снігу був розкиданий замерзлий вміст його шлунка. На цьому місці вовки впіймали й з’їли близько сорока кіз, однак далі цього місця не пішли.
Піднявши голову і подивившись удалечінь, Чень Чжень побачив таку трагічну картину, якої ніколи не бачив раніше: на відстані ста метрів звідси на засніжених схилах або трохи далі по «озеру» стояли, тремтячи, вісім чи дев’ять живих кіз, оточені сніговою ямою, яка поховала їхніх братів; тварини були так налякані, що боялися ступити ще хоч крок, хоча той невеличкий острівець снігової кірки, який їх тримав, міг щомиті провалитися. Ще декілька дзеренів устромилися своїми тонкими ногами в сніг, і їх тіло підперла знизу снігова кірка, підтримуючи на поверхні. Вони були ще живі, але не могли рухатися. Ці вільні степові істоти, створені для бігу, сьогодні раптом замерзали голодні, не в змозі зрушити ані на крок і вимушені терпіти жорстокі випробування смерті. Але найбільш жахали декілька козячих голів, що стирчали з-під снігу, хоча тіла й шиї тварин уже потонули в ньому. Можливо, під ноги цим тваринам під товщею снігу трапився маленький пагорбок або вони сперлися на трупи своїх товаришів, тому могли тримати голову над снігом. Ченю здавалося, що він бачить у бінокль, як ці кози розкрили пащі й кличуть на допомогу, однак звук у них не виходив. Можливо, вони вже замерзли на смерть або задихнулися, ставши пам’ятниками останньої миті життя.
Снігова кірка на поверхні «озера» й схилу виблискувала, ніби білий лід, однак була підступною й безсердечною, чим, зрештою, її наділив Тенґер на благо степовим вовкам і степовикам — адже вона була таємною й холодною зброєю для охорони степу, що мала найпотужнішу вбивчу силу. Снігова кірка, що утворювалась узимку в горах Орхонського степу, була спільним шедевром від степових завірюх і сонячного проміння. Коли завірюхи, одна за одною, видували легенькі сніжинки, ніби полову під час віяння, більш важкі сніжинки, що встигли злипнутись у снігові «зернини», розміром із дробинки, залишалися. Ці зернини лягали на пухнасту снігову поверхню і вкривали її зверху твердим шаром. Удень, коли сонце припікало й не було вітру, снігова поверхня трохи підтавала, однак під вечір, коли задував холодний вітер, вона знову підмерзала, тож після кількох завірюх на сніговій поверхні утворювалась кірка в три пальці завтовшки, в якій сніг вмерзав у лід, і яка була міцніша за сніг, але крихкіша за лід, рівна й гладенька, хоча й неоднакова за товщиною. Де шар був найтовщим, вона могла витримати людину, однак здебільшого була недостатньо міцною для кроків гострокопитних дзеренів.
Найближча до людей картина була ще жахливішою: усі дзерени, яких вовки могли дістати з-під снігу, були вириті з снігових ям і витягнуті на поверхню. Уздовж краю глибокої западини тягнувся сніговий рівчак — слід, який проклали вовки, коли тягли своїх «полонених». Цей рівчак завершувався місцем бійні й дикого бенкету. Вовки були марнотратниками — з’їли лише нутрощі й гарніше м’ясо, а рештки залишили розкиданими по снігу. Очевидно, зграя почуяла людей і собак, що наближалися сюди, тож щойно полишила це місце — ще сніг курів за їхніми лапами, а политі вовчою сечею місця ще не встигли замерзнути.
Вовки монгольського степу — майстри польових битв на снігу, вони знають міру війні. Дзеренів, які забігли далі вглиб — чи виднілися вони на поверхні, чи потонули в снігу, — вовки полишили, навіть слідів спроб зайти далі не було. Витягнутих ними з-під снігу баранів було достатньо, щоб нагодувати декілька вовчих зграй, а тих дзеренів, які залишилися в снігу, вовки хотіли зберегти свіжомороженими до весни, коли розтане сніг. Тож ця широченна снігова западина з її сніжним озером була природним холодильником, де вовки взимку зберігали їжу. Старий Біліґ казав, що в Орхонському степу у вовків скрізь є крижані або снігові «льохи», цей же — найбільший з-поміж них. Знайшовши такі крижані льохи, вовки часто складують там м’ясо, щоб забезпечити собі запас на голодну весну. Ці м’ясисті й жирненькі замерзлі дзерени — порятунок худим і голодним вовкам, яким удалося перетерпіти чергову зиму; вони — навіть більш ласий шматок їжі, ніж схудлі за зиму живі тварини. Старий, вказуючи на снігову западину, засміявся:
— Степові вовки вміють пожити ще краще, ніж люди. Це у вовків чабани навчилися того, коли слід різати корів і овець та заморожувати їхнє м’ясо про запас — саме на початку зими, коли тварини нагуляють жирок.
Бар та інші собаки, побачивши живих кіз, кинулися сюди, загрузаючи в снігу на кожному стрибку — в них прокинулись мисливська жилка й жадоба крові. Однак і вони зупинилися на місці, де закінчувалися вовчі сліди, не наважуючись просуватися далі вперед, однак витягуючи нервово шиї й завиваючи та гавкаючи на дзеренів.
Декілька боязких дзеренів так злякалися, що стрімголов кинулися в снігове «озеро», однак, не зробивши й кількох кроків, провалилися під кірку і з клекотанням пішли на дно снігової ями крізь пухкий і розсипчастий сніг. Вони борсалися з усіх сил, однак уже за мить зникли з очей, хоча сніг за ними ще стікав униз, ніби в пісковому годиннику, і чим далі, тим глибше, утворюючи на тому місці вир. Одному з баранів тієї миті, коли кірка тріснула, вдалося зачепитися передніми копитами за відносно тверду поверхню, тоді як задня половина його тіла опинилась у сніговій ямі, тож на короткий час він зміг урятувати одну свою половину.
Дорогу в снігу нарешті прокопали, і вози спустилися згори. Дійшовши до кінця дороги — а далі рухатися вони вже не могли — вози зупинилися рядком і люди почали відкидати сніг, щоб звільнити місце для вантажу.
Усі чоловіки підійшли до Біліґа. Він сказав:
— Погляньте, як міцно змерзся сніг із західного боку! І ямок у снігу там майже немає, натомість багато «міток» дзеренів і слідів від їхніх копит — видно, чимало кіз таки втекли.
Чабан Санж сказав:
— Однак, я дивлюся, що й вовки тут припустилися прорахунку — якби їхній ватажок послав трьох-п'ятьох із них перекрити цей шлях, то вони б не втратили жодної кози з цієї отари.
— Якби ти був вовчим ватажком, то б, напевне, помер з голоду, — пирснув Біліґ. — Якщо вбити всіх кіз за один раз, то що ти наступного року їстимеш? Вовки не такі жадібні, як люди, і розраховують усе краще за нас! Вони знають, як зводити рахунки!
— Ну, цього року дзеренів так багато, що вбий їх ще з тисячу, все одно всіх не переб’єш, — засміявся Санж. — Я ж хочу заробити побільше грошей, поставити собі нову юрту й одружитися.
— А що робитимуть твої діти й онуки, коли настане час одружуватися, а в степу не виявиться жодного дзерена? — запитав Біліґ, пильно дивлячись на нього. — Ви, молоді, чим далі, тим більше поводитеся тут, як захожі чужинці.
Побачивши, що жінки вже розвантажили вози і розчистили рівчак, прокладений вовками, коли ті тягали туші дзеренів, Біліґ піднявся на один зі снігових заметів, підняв голову до блакитного неба й почав читати якісь слова. На догадку Ченя, Старий просив у Тенґера дозволу для людей витягати зі снігу кіз. Старий заплющив очі і так завмер на певний час, потім розплющив їх і звернувся до всіх:
— Під снігом є багато мерзлих кіз і вони нікуди не дінуться, тож притримаємо трохи свою жадібність і спочатку звільнимо всіх тих, що залишилися живими, а потім повернемося і вириємо мерзлих. Якщо Тенґер не дозволив цим козам померти, ми, люди, теж повинні зберегти їм життя. — Потім Старий нахилив голову і сказав до Ченя Чженя й Яна Ке: — Коли Чингісхан влаштовував облави, він наприкінці відпускав частину жертв. Тому монголи вже впродовж кількох сот років, улаштовуючи облави, не винищують тварин дощенту, тому й мають щороку кого ловити. Цього вони теж у вовків навчилися.
Старий Біліґ розподілив між усіма родинами ділянки, на яких вони мали збирати й відкопувати дзеренів, і наказав працювати. Дотримуючи правил мисливства в степу, найближчі до возів відрізки, де баранів було побільше й звідки їх було легше носити, дісталися Біліґу й молодим пекінцям.
Біліґ повів Ченя Чженя з Яном Ке до свого воза, з якого зняв два товстих рулони повсті, кожен з яких виявився метрів зо два завширшки й чотири метри завдовжки. Було схоже, що на повсть заздалегідь розбризкали воду, тож вона на морозі затверділа. Чень Чжень і Ян Ке взяли по рулону й пішли стежкою вперед. Біліґ закинув на плече довгу жердину, зроблену зі стволу берези, до кінця якої було прив'язано залізний гак, скручений із залізного дроту. Бат і Ґасмаа, також тягнучи за собою повсть, підійшли до глибокого снігу, а малий Баяр з довгим гаком на плечі йшов за батьками.
На межі перед заглибиною Старий наказав двом пекінцям розгорнути один з рулонів і розстелити зверху на снігову кірку, після чого попросив кремезного й важкого Яна Ке стати на повсть, щоб перевірити, яку вагу вона може витримати. Широка, рівна й товста повсть «працювала», як велика лижа: коли Ян Ке став на неї, сніг під повстю тільки злегка зарипів, однак і не думав провалюватися. З власної ініціативи Ян Ке ще й підстрибнув — укрита повстю поверхня лише злегка прогнулася під ним, та все одно не проломилася. Однак Старий швидко припинив його експерименти:
— Ти не дуже тут вередуй, бо якщо продавиш повсть — станеш як мерзлий цап! Це тобі не іграшки! Гаразд, Чень Чжень легший за тебе, тому спочатку зі мною піде він, і ми принесемо двох кіз, а потім уже підете ви вдвох і будете носити самостійно.
Яну Ке довелося зістрибнути з повсті. Він підсадив туди Старого, а Чень Чжень піднявся сам. Крім них двох, повсть могла витримати ще й двох кіз.
Переконавшись у надійності першої повстяної доріжки, Старий разом з Ченем підтягли вдвох другий рулон і перекотили його по краю вже розстеленої доріжки наперед. Зрівнявши кінці другої доріжки з першою, вони перескочили на неї, притиснувши її довгими гачками, а потім повторили ту саму процедуру з першою доріжкою і т. ін., пересуваючись цими повстяними доріжками, мов на якомусь сніговому ковчезі, углиб до того місця, де перебували живі дзерени.
Чень Чжень нарешті на власному досвіді «покатався» на особливому степовому диво-кораблі, який винайшли кочовики у боротьбі з білою стихією, як «насніжний» транспорт. Невідомо, скільки кочовиків з монгольського степу урятувалися на такому диво-кораблі від обіймів снігової прірви протягом сотень і тисяч років, і скількох кіз і собак удалося врятувати завдяки йому, а також скільки мисливських та військових трофеїв витягти зі снігових заметів, що їх загнали туди вовки, мисливці чи військова кіннота. І Старий Біліґ не тільки не приховував від нього — чужака іншої національності — цей монгольський секрет, а, навпаки, власноруч навчав його володіти цією «зброєю». Ченю пощастило стати першим студентом-ханьцем, який кермував цим первісним монгольським ковчегом.
А повстяний ковчег рухався дедалі швидше, і зрідка можна було почути рипіння снігової кірки під ним. Ченю здавалося, ніби він сидить на казковому килимі-літаку і пливе-летить по білому снігу. Небезпека збуджувала, і він почувався небожителем, який ширяє на хмарах. Мимоволі він пройнявся надзвичайною вдячністю до степових вовків і степовиків, які подарували йому таку можливість пожити казковим первісним життям. На сніговому озері вісім летючих човнів — шістнадцять квадратних летючих килимів — одночасно летіли вперед, ніби змагаючись між собою, хто перший, і здіймаючи за собою химерні візерунки снігової куряви. Собаки гавкали, люди кричали, а Тенґер на все це посміхався. Раптом на небі з’явилась велика хмара і скинула на землю холод. Снігова поверхня, що ледь підтанула, аж потріскуючи змерзлася в ожеледь, так запросто збільшивши коефіцієнт надійності снігової кірки ще на одну третину, так що повсть тепер цілком могла витримати навіть трьох овець. Люди раптом познімали чорні окуляри, широко розплющили очі, підвели голови й радісно привітали: «Тенґер! Тенґер!» Після цього рух летючих кораблів став швидшим і сміливішим. Чень Чжень у той момент ніби відчув присутність вічного Тенґера, оскільки його душа знову зазнала ласки цього степового бога.
Раптом з «берега» на схилі долинули крики Яна Ке й Баяра, і Чень Чжень, обернувшись, побачив, що ті вигукують:
— Є один! Ми вирили одного барана!
Взявши на допомогу бінокль, Чень Чжень помітив, що Ян Ке, напевне, за вказівками Баяра, невідомо як, але вирив одного великого дзерена, і вони вдвох тягли його до воза, узявшись кожний за ногу. Люди, які залишились на «березі», тримаючи дерев’яні лопати, один за одним побігли в глиб «озера».
Повстяний корабель був уже далеко від безпечного місця, поступово наближаючись до одного з великих дзеренів. Це була самиця, в очах якої бринів жах розчарування, крізь який світилося слабке благання. Вона стояла на клаптику снігової кірки завбільшки з кухонний стіл і могла щомиті провалитися в снігову прірву, що її оточувала. Старий сказав:
— Слід помалу підштовхувати повсть уперед, але не можна занадто повільно. У жодному разі не слід злякати її, адже їх зараз уже двоє. У степу всім важко жити, тож слід залишати одне одному шанс вижити.
Чень Чжень кивнув головою, ліг на живіт і почав легенько підштовхувати повсть уперед, крізь снігову прірву, аж поки підсунув її під ноги вівці. Снігова кірка при цьому не проломилася. Можливо, ця вівця колись уже зазнавала порятунку від людей або ж прагнула надати останній шанс на життя своєму маляті в животі — так чи інакше, але вона одним махом стрибнула на повсть і впала на коліна, вона вся так тремтіла, ніби її розбив параліч від утоми чи вона зовсім заклякла від морозу чи збожеволіла. Чень Чжень нарешті видихнув із полегшенням, і вони зі Старим обережно перейшли на передню повсть, помалу перетягнувши задню по краю через прірву і підштовхнувши її до твердого місця на західному боці. Так вони пересували свої повстяні доріжки з десяток разів, поки, нарешті, дісталися безпечного місця на сніговому схилі, під яким не було прірви, а натомість виднілися сліди козячих копит і «міток». Старий сказав:
— Ну от і добре! Тепер відпустимо її. Якщо вона знову кудись провалиться — це вже означає, що на те воля Тенґера.
Чень Чжень поволі підійшов до дзеренихи. Але вона тепер здавалася йому не козою, а лагідною й покірною оленихою, до того ж у неї справді були великі й прекрасні, схожі на оленячі, очі. Чень Чжень погладив її по голові, і її великі перелякані очі ще збільшилися, а погляд сповнився благанням про життя. І поки його рука торкалася цього слабкого створіння, яке безпомічно лежало на колінах у нього в ногах, його серце раптом здригнулося від думки: як це він не пристав на захист цих травоїдних тварин — миролюбних, ніжних і прекрасних, а якось непомітно перейшов на позицію тих кровожерливих вовків?! І тут у Ченя, який виріс на казках про вовчицю, Пана Дунґо й вовка та інших, де висловлюється ненависть до вовків, мимоволі вирвалося:
— Бідні дзерени! Ці вовки справді люті, вбивають безневинних направо й наліво, ставлять життя за ніщо, зітерти б їх на порох!..
Обличчя Старого тієї миті так різко змінилося, що Чень Чжень злякався й ледь не проковтнув подальші слова. Він усвідомив, що образив Старого до глибини душі, зачепив тотем степовиків. Однак забрати назад свої слова він не міг.
Прискіпливо дивлячись на нього, Старий прохрипів від хвилювання:
— А що, трава — це, по-твоєму, не життя?! Степ — не життя?! У монгольському степу трава і долина — це велике життя, а решта, навіть вовки й люди — це мале життя. Мале життя може існувати, тільки спираючись на велике. Тому травоїдні тварини насправді лютіші за м'ясоїдів. Ти жалієш дзерена, а трави тобі не шкода?! У дзерена є чотири ноги і зазвичай він бігає так швидко, що замучить будь-якого вовка, який за ним поженеться. Дзерен, коли схоче пити, може побігти собі до річки й напитися, а коли змерзне — вибігти на схил і погрітися на сонечку. А трава? Хоча вона й є великим життям, її власне життя — крихке й гірке. Поживна земля тонка, корінці сидять неглибоко. Оскільки росте з землі, то побігти — далеко не розбіжиться, посунутися — далеко не дотягнеться. Хто завгодно може топтатися по ній, їсти її, гризти її, псувати її. Один кінь як помочиться, так і спалить цілу галявинку трави. А якщо трава виросте на піску чи між камінням, то їй так не пощастить, що навіть і колосків не зможе випустити й насіння дати. Якщо вже когось і жаліти в степу — так це траву! Монголи найбільше жаліють і вболівають за степ і траву. А якщо говорити про вбивць, то дзерени — жахливіші за косарку. Хіба те, як вони безбожно псують пасовища — це не вбивство? Чи вони не вбивають велике життя в степу? Але якщо велике життя помре, то й мале зі степу зникне! Дзерени — це лихо, ще страшніше за вовчу зграю. У степу, крім білого лиха й чорного лиха, є ще й жовте лихо. Жовте лихо — це, вважай, коли дзерени їдять людей…
Ріденькі вуса старого аж тремтіли — ще дужче, ніж тіло дзеренихи.
Чень Чжень був уражений до глибини душі. Кожне слово Старого, ніби удар барабана, змушувало калатати його серце. Він відчував, що кочовики не тільки були мудрішими у військових справах і перевершували хліборобів за стійкістю характеру й сміливістю, але й пішли далі хліборобів у розумінні багатьох речей. Ця давня степова логіка відразу схоплювала сутність тисячолітньої боротьби не на життя, а на смерть між націями-м'ясоїдами й травоїдними націями. Ця промова Старого ніби виявляла зверхній погляд мешканців монгольських високогір'їв на Північно-китайську рівнину — погляд сторони, яка перебуває на висоті, й демонструвала їхні гострі вовчі ікла, була промовистою й проникливою, і… нищівною — адже йому важко було щось заперечити. І завжди красномовний Чень Чжень мовчав тієї миті, ніби йому відібрало мову. Його — ханьця і хлібороба — погляди на життя, на існування, на долю, зазнавши потужного удару логіки й культури степу, ніби обрушилися на певний час. Чень Чжень вимушений був визнати, що сліпуча Істина на боці кочовиків, адже «велике життя», яке вони охороняють — життя степу й природи — значно цінніше, ніж людське життя. А хлібороби охороняють «мале життя» — для них найціннішим у світі є життя й доля людини. Однак «якщо велике життя зникне, то й малого не буде» — Чень Чжень повторював про себе ці слова, а його серце стискалося від болю. Він раптом згадав, що протягом усієї історії кочовики переслідували хліборобів і силоміць перетворювали зорані землі знову на пасовища, тож його сумніви ще поглибилися. Раніше Чень Чжень вважав, що так поводяться тільки відсталі варвари, однак сьогоднішній хід Старого змушував поглянути на це питання під іншим кутом зору — з позиції відносин між малим життям і великим життям, і тепер Чень Чжень відчував, що таку поведінку не слід сприймати тільки як «варварську», оскільки в цьому «варварстві» прихована глибока культура охорони бази для існування людства. З точки зору «великого життя», хлібороби, які випалюють рослинність, готуючи ріллю, й піднімають цілину, посилаючи військових охороняти нові землі, тобто руйнують велике життя степу й природи, наражаючи тим самим на небезпеку мале життя людства, — є ще більшим варварством. Як на Заході, так і на Сході люди вважають, що земля — це мати, тож хіба може вважати себе цивілізованим той, хто шкодить матері?
Нарешті Чень Чжень зовсім без ентузіазму запитав:
— Навіщо ж тоді ви щойно наказали рятувати живих кіз?
— Дзерени виманюють на себе вовчі зграї, тож, полюючи на них, вовки менше шкодять свійським тваринам. Крім того, дзерени дають непоганий додатковий прибуток скотарям — багато монголів саме завдяки їм можуть побудувати свою юрту, одружитися, народити дітей. Монголи здебільшого мисливці, тож без полювання їхнє життя буде прісне, мов м’ясо без солі. Без полювання монголи стануть телепнями. У полюванні монголи ще й охороняють велике життя степу: травоїдних тварин вони вбивають на вісімдесят відсотків більше, ніж м'ясоїдних. — Старий зітхнув: — Ви, ханьці, ще багато чого не розумієте. Ти багато читаєш книжок, але скільки ж у них всього викривлено! Ханьці все пишуть за себе, а монголи — у збитках, бо не вміють писати книжок. Як би було добре, аби ти виріс монголом і замість мене написав книжку!
Чень Чжень кивнув головою. Тепер він пригадав багато казок з дитинства про «сірого вовка», де той був змальований незграбним, жадібним і жорстоким, а лисиця — завжди винахідливою, хитрою, але милою. Тільки потрапивши в степ, Чень Чжень помітив, що в природі насправді не існує більш довершеної й розвинутої дикої тварини, ніж «сірий вовк». Отже, книжки й справді можуть вводити людей в оману, а що вже казати про казки!
Старий підняв дзерениху і легенько виштовхав її на сніг. Тут над сніговою поверхнею витикалися кінчики сухого очерету, тож зголодніла коза почимчикувала до них і в два роти почала їх ковтати. Чень Чжень швидко відсмикнув повсть. Усе ще тремтячи, вівця зробила кілька кроків, а коли помітила низки баранячих слідів на снігу, не обертаючись побігла до хребта і зникла між горами.
Бат і Ґасмаа підвезли на повсті до схилу величеньке козеня. Ґасмаа, примовляючи до нього: «Хеєрхій, хеєрхій (бідненький, бідненький)!» — і плескаючи по спинці, підштовхувала на сніг, поки воно теж не побігло в напрямку хребта. Чень Чжень, піднявши великий палець, жестом підтримав її, а Ґасмаа засміялася на це й сказала:
— Його мама впала у снігову прірву, і він бігав навколо того місця, не наважуючись відійти. Ми вдвох ганялися за ним півдня, аж поки не притисли його жердиною.
Інші снігові плоти потроху «підпливали», й незабаром урятовані дзерени вже утворили маленький табун, що побіг у гори. Старий сказав:
— Тепер ці кози будуть розумними, і вовки більше їх не впіймають.
4
Тюрки — один з родів гунів. Рід Ашина колись був одним з їхніх племен, яке знищили його сусіди, напавши на нього. Проте з племені залишився живим десятирічний хлопчик, якого солдати пожаліли вбити, проте відрубали йому ноги й викинули в болото. Його знайшла й вигодувала вовчиця. Коли хлопчик виріс, він зійшовся з вовчицею, і та завагітніла. Князь, дізнавшись, що хлопчик вижив, послав людей його вбити. Посланці, побачивши поряд вовчицю, вирішили спочатку вбити її, однак вовчиця втекла в гори, що на півночі держави Ґаочан, де була печера… Вовчиця заховалася там і згодом народила десятьох хлопчиків. Коли вони виросли, то одружилися з жінками з інших місць, утворили кожен свій рід і взяли прізвища матерів. Рід Ашина був одним з них.
«Історія династії Чжоу. Тюрки»
Нарешті люди могли йти забирати новорічні подарунки, що їм належали. Холод над сніговим озером посилювався, й снігова кірка ставала дедалі міцнішою. Старий сказав мисливцям:
— Тенґер підганяє нас, тож поквапимося.
Люди мов полетіли по сніговому озеру до своїх «наділів» і над мисливським майданчиком атмосфера знову пожвавішала.
Старий і Чень Чжень зупинилися, підійшовши до краю величенької ями. Старий сказав:
— Не слід шукати велику яму, адже у великій ямі багато кіз. Але в купі з десятка-двох померлих від задухи тварин зберігається багато тепла, тож снігу в ямі буде недостатньо, щоб відразу заморозити стільки кіз. Пробувши в теплі ніч і півдня, їхні животи спухли, ноги натомість задерев’яніли й сперли живіт, тож м’ясо тих кіз, що поменше, вже стухло. Хоча тепер вони, можна сказати, й замерзли, однак половина з мерзлих кіз — тухлі. Якщо притягти такого цапа на закупівельний пункт — і півціни за нього не виручиш. Закупівельники тільки побачать живіт цапа, відразу ж визнають його другосортним і дадуть тобі гроші тільки за шкуру, а за м’ясо нічого не отримаєш. Однак для вовків ці напівтухлі кози — улюблений харч. Орхонські вовки, напевне, всю зиму опікуватимуться похованими тут тваринами. Так що залишимо вовкам їхню улюблену їжу.
Старий ліг на повсть і почав устромляти березовий гак у снігову яму. — вона виявилася глибшою за два метри. Мацаючи раз за разом, Старий невдовзі рвучко зафіксував жердину, потім сказав Ченю:
— Зачепив одного! Разом будемо тягнути його нагору.
Витягуючи тіло дзерена нагору, вони раз по раз утрамбовували ним сніговий пісок, який продовжував стікати вниз і заповнював прогалину, утворену тілом тварини. Так помалу підтягли його під поверхню. Тоді підвелися й поволі потягли вбік. Зі снігової ями з’явилася голова мерзлого дзерена, вся в снігу. Залізний гак не схибив і якраз зачепив тварину за горло, нітрохи не пошкодивши шкури. Чень Чжень нахилився й обома руками схопив дзерена за голову, потім з усіх сил потягнув і нарешті поклав на повсть здобич вагою двадцять п’ять — тридцять кілограмів. Дзерен затвердів на морозі, його живіт не був здутим — це означало, що він задихнувся й замерз дуже швидко.
Старий сказав:
— Це — першосортний дзерен. За нього дадуть найвищу ціну! — а потім зітхнув і додав: — Усередині є ще. Тепер ти тягни! Тут потрібно діяти так, ніби витягаєш цебро з дна колодязя — спочатку намацати предмет, а вже потім докладати зусиль. У жодному разі не можна, щоб гак зіпсував шкуру, бо тоді за неї нічого не отримаєш.
Чень Чжень підтакуючи підтягнув до себе жердину і встромив її в снігову яму, потім повільно поворушив нею і з’ясував, що на дні ями є, напевне, ще два дзерени. Витративши чималенько часу, він нарешті з’ясував обриси одного з них, а потім помалу намацав його шию і після кількох спроб зачепити її, нарешті міцно встромив у неї гак. Тепер він мав змогу витягнув свою першу «велику рибину» зі снігового озера в степу! Одним гаком, так би мовити, упіймав відразу здобич, яку зазвичай і на швидкому коні не наздоженеш — дзерена вагою двадцять п’ять — тридцять кілограмів. Він збуджено закричав до Яна Ке, який залишився на березі:
— Поглянь! Я теж виловив одного! Він такий великий! Оце так подія!
Ян Ке схвильовано закричав у відповідь:
— Швидше повертайся! Повертайся! Я теж хочу піти! Нехай батько відпочине!
Над озером, над схилом — скрізь здійнявся гул здивування. Один за одним зі снігу виловлювалися великі дзерени із чудовим хутром і жирним м'ясом. Один за одним снігові плоти летіли до берега. Моторна молодь уже розпочала «другий вилов». Повстяні плоти Бата з Ґасмаа та Лхамжава були найбільш вправними — гачок у руках їхніх господарів працював точно й швидко і зачіпляв, ніби навмисно, великих гарних кіз. Якщо ж на гачок траплялися малі або середні тварини, або ж великі, але зі здутими животами чи натягнутою шкірою, за яких не дадуть гарної ціни, то вони викидалися назад у снігову яму. У дикому засніженому степу можна було спостерігати картину, характерну лише для часів весняного приплоду, коли раділи прибуткам. Вовки, які спостерігали за цим з далеких гірських вершин, мали казитися від люті. Найвправніші розбійники степу — вовки — раптом були пограбовані людьми! Чень Чжень не міг стримати радості.
Старий і Чень повели свій плот, навантажений двома дзеренами, до берега. Коли повстяний човен пристав до схилу, Ян Ке і Баяр допомогли Старому зійти вниз. Чень Чжень зіпхнув дзеренів з плоту, і вони вчотирьох потягли їх до своїх возів. Чень Чжень раптом помітив, що на обох їхніх возах уже лежить кілька дзеренів, тож запитав, звідки вони взялися. Ян Ке пояснив:
— Одного викопали ми з Баяром, а інших нам подарували родини, які пристали раніше. Вони сказали, що такі є правила орхонського степу. — Ян Ке засміявся: — Старий батько й справді показав нам шлях до зиску.
Старий на це теж посміявся й зауважив:
— Ну, ви тепер теж степовики, тож надалі повинні пам'ятати степові правила.
Старий стомився, тож сів біля воза й запалив свою люльку. Він звернувся до пекінців:
— Ідіть тепер удвох, але будьте обережними! Якщо раптом провалитеся, то швидше схрестіть ноги й витягніть руки, а також вдихніть і затамуйте подих, тоді глибоко не підете. Хто працюватиме гаком, стежте, щоб не зачепили собі обличчя, а то потім ніхто за вас заміж не піде, — було незрозуміло, чи Старий кахикає, чи — сміється. Він покликав Баяра, щоб той приніс дрів, розпалив багаття, й вони почали готувати обід.
Чень Чжень і Ян Ке радісно побігли до повстяного плоту. Наближаючись до краю снігової прірви, Чень Чжень раптом помітив снігову печеру, до якої вів ніби своєрідний тунель у снігу, що продовжувався й далі в глибину. Ян Ке сміючись розповів:
— Поки батько був поруч, я не наважувався тобі розповісти: це ми з Баяром вирили цю нору і витягли звідти того великого дзерена. Баяр хоч і маленький, але кмітливий! Коли ви пішли, він, скориставшись тим, що маленький і легенький, розстелив шкіряний халат, ліг на нього й поплазував таким чином по снігу вперед, а снігова кірка його витримала! Помітивши за п’ять-шість метрів попереду снігову печеру, він повернувся й покликав мене допомогти йому рити хід. Прорили хід ми досить швидко, а потім він заліз у печеру й прив’язав до ніг дзерена мотузку. Коли він повернувся, я вже самотужки витяг дзерена. Баяр — такий сміливий! Я, мабуть, більше за нього боявся, що сніг провалиться й поглине його…
— Я це давно зрозумів! Адже якщо він не побоявся голіруч вхопити вовка за ногу, то що йому варто в нору залізти? Якщо монголи вже в дитинстві такі зухвалі, то які ж вони виростуть!
— А коли я його застеріг не лізти в ту нору, то це бісеня сказало, що й воно увовче лігво залазило, а хіба в снігову нору побоїться? Він розповів, що коли йому було сім років, він заліз у вовче лігво й витягнув звідти вовченят. До речі, ти ж мрієш мати вовченя, от якось і підемо з Баяром за ним.
Чень Чжень поквапився заперечити:
— Я на таке не наважуся. Мені залишається тільки заздрити монголам.
Коли пекінці розмістилися на монгольському плоту, Ян Ке так зрадів, що його юне обличчя аж засяяло і по ньому пішли зморшки. Він сказав:
— У степу найцікавіше заняття — полювання. А пасти овець і чергувати по ночам — нудьга! Я помітив, що як тільки починаєш тут мати справу з вовками, так життя відразу набуває смаку.
— Степ широкий, а людей мало, на десятки кілометрів навколо можна не зустріти жодної монгольської юрти. Якщо не мати справ із вовками, як ти кажеш, не ходити на полювання, то помреш з нудьги. Нещодавно я зачитався однією книжкою, з якої зробив висновок, що степовики поклоняються вовку як тотему вже декілька тисячоліть.
Хлопці за ранковим чаєм досхочу наїлися тушкованої яловичини, тож тепер працювали на повну силу, аж пар з них ішов. Ніби веслярі на драконових човнах під час змагання, вони злагоджено й швидко пересували повстяні доріжки, тож здавалося, що їхній «пліт» летить, мов сніговий мотоцикл. Яну Ке нарешті вдалося власноруч витягти великого дзерена, тож він так радів, що ледь не проломив «пліт». У Ченя аж холодний піт виступив з переляку, і він поквапився вгамувати товариша. Поплескуючи тушу дзерена, Ян Ке примовляв:
— Коли я дивився, як інші виловлюють кіз, я вважав, що це сон. Але зараз я відчуваю все наяву. Це — справжнє! Справжнє! Таке справді буває! Дякую вам, вовки!
Ян Ке мертвою хваткою вчепився в жердину з гаком і позбавляв Ченя можливості навіть пальцем її торкнутися. Чень Чжень же не наважувався боротися з ним на такому хисткому човні, тож вимушений був задовольнитися роллю чорнороба. Ян Ке загачкував і витяг трьох великих дзеренів. Він захопився і не хотів повертатися на берег, а зловтішно посміхаючись, казав:
— Ми спочатку їх повитягуємо, а потім перевеземо, так ефект буде кращий, — сказавши це, він розклав витягнутих кіз на твердій сніговій поверхні.
А на березі Старий Біліґ допалив люльку, підвівся й покликав людей, які залишилися на березі, щоб розчистити біля возів ще більший майданчик. Господині кожної з родин повитягали привезені ними з дому старі дерев’яні дошки, зіпсовані дерев’яні осі возів та інший дерев’яний непотріб та склали все на дві великі купи на майданчику для багаття. Потім розстелили біля них стару повстяну доріжку, знесли сюди теплі чайники із чаєм з молоком, а також чайники з горілкою, дерев’яні миски та солонки, й розставили це все на доріжці. Санж з одним із хлопчиків добили двох поранених кіз, яким сніговою кіркою поламало ноги. Слід знати, що чабани Орхонського степу ніколи не їдять м’яса померлих дзеренів, тож ці дві скалічені, але живі тварини якнайкраще підходили як їжа на обід. Собаки на цей момент вже об’їлися вовчих недоїдок, тож байдуже дивилися на ще тепле м’ясо оббілованих і випатраних дзеренів. Коли запалало одне з багать, Старий Біліґ, жінки й діти дістали залізні або дерев'яні дротики й почали нанизувати на них свіже м'ясо, яке ще смикалося у них в руках, посипали його сіллю й сідали біля багаття його смажити, а потім пили чай і їли. Привабливі запахи чаю, молока, вина й м'яса линули разом з димом від багаття над озером, ніби закликаючи мисливців повернутися відпочити й разом пообідати.
Під обід повстяні човни кожної з родин встигли зробити по дві-три ходки, тож на возах цих родин уже виднілося по шість-сім кіз. Тепер чоловіки поступилися місцем жінкам і дітям, які вже наїлися й напилися, тож тепер хутчій «попливли» в глиб «озера» виловлювати дзеренів.
Шашлики зі свіжого м'яса дзеренів — це фірмова страва монгольського степу. Особливо, коли їх готувати відразу на місці полювання на справжньому багатті й одразу ж їсти. Така розкіш раніше була доступна тільки ханам і аристократам, а звичайні мисливці в степу були позбавлені цих переживань спільної радості. Чень Чжень і Ян Ке нарешті офіційно в статусі мисливців доєдналися до такого первісного бенкету. Вони вже давно забули про пекінські ресторанчики м'ясних страв. Мисливське натхнення й фізична праця збуджували апетит, тож Чень Чжень, напевне, сильніше за монгольських ханів радів сьогоднішнім здобуткам, оскільки все відбувалося на місці дикого бенкету, щойно полишеного дикими вовками, і навколо були розкидані обгризені ними рештки дзеренів. У такій атмосфері люди мов здичавіли — їли напівсире м'ясо, ще й жадібно, з вовчим апетитом. І в Ченя Чженя, і в Яна Ке в грудях раптом зродилась якась монгольська гордість і вони, не зговорюючись і не стримуючись, вихопили з рук монгольських мисливців, які тут же поглинали їжу, питво й співали, чайник з горілкою і, позадиравши голови, почали пити.
Старий Біліґ аж розсміявся:
— За рік, напевне, мені соромно буде й у Пекін на очі вашим батькам показатися, бо з вас вийдуть справжні дикі монголи.
Ян Ке аж пирскнув вином від злості:
— Ханьцям би монгольського духу, так їхнє військо змело б Цзюйюнґуань[26] і завоювало б увесь світ!
Чень Чжень, не стримуючись, заволав на все горло:
— Батьку! Батьку! Я хочу підняти цей чайник вище голови, щоб виголосити тост за «вождя племені» Біліґа!
Старий зробив три великих ковтки й так радів, що все примовляв:
— Міній хії, міній хії, міній сайн хії! (Синку мій! Синку мій! Гарна дитинко!)
Бат, уже доволі п’яний, розтулив долоню і з силою ляснув Ченя по спині:
— Ти… ти, ти зараз тільки наполовину монгол. А от як… якби ти одружився з монголкою і народив цілу… цілу юрту монголят, тоді вважався б справжнім монголом! Однак… ти слабак, нічого не вийде. Монголки під… під шкіряним плащем просто скажені, ще жах… жахливіші від вовків. Монгольські чоловіки їх бояться, як барани.
У розмову втрутився Санж:
— Увечері чоловік — що баран, а жінка — вовк. І Ґасмаа з них найлихіша.
Мисливці тут розреготалися.
Лхамжав так розійшовся, що просто на місці підставив ногу Яну Ке, аж той стрімголов покотився у великий замет. Монгол при цьому, також затинаючись, заявив:
— Ко… коли ти мене побореш, то… тоді будеш вважатися справжнім монголом.
Ян Ке, рвучко підвівшись, поліз до Лхамжава боротися, однак той знову його перекинув, і так — тричі, аж поки монгол, сміючись, сказав:
— Ви… ви… ханьці — ногоо ідех-на (травоїдні), як барани; а ми, монголи — мах ідех-на (м’ясоїди), як вовки.
Ян Ке, струшуючи з тіла сніг, відповів:
— Ось зажди, я наступного року куплю вола й сам його з’їм, виросту вище від тебе на голову, тоді ти будеш «баран»!
Мисливці схвально загукали:
— Добре! Гаразд! Гаразд!
Монголи більше п’ють горілку, ніж їдять. Сім-вісім великих чайників, обійшовши по колу мисливців декілька разів, спорожніли. Ян Ке, побачивши, що горілка скінчилася, набрався хоробрості й закричав до Лхамжава:
— У боротьбі ти переміг! Тепер змагатимемося, хто більше вип’є.
— Ач, лисяча наука! Однак у степу вовки значно хитріші за лисиць. Ось почекай, в мене ще є горілка, — сказавши, він побіг до свого коня і з повстяної торбинки на сідлі вийняв велику пляшку степової горілки й дві чарки. Помахуючи пляшкою, він сказав: — Це я для гос… гостей припас, але тепер буде тобі штрафний!
Мисливці оживилися:
— Штрафний! Штрафний! Нехай п’є штрафний!
Яну Ке залишалося тільки з гіркотою посміхнутися:
— Лисиця й справді не перехитрить вовка. Гаразд, питиму штрафний!
— Ти послухай… послухай! Згідно зі степовими правилами, штрафна горілка… скільки я тобі скажу чарок випити… стільки ти й повинен випити. Раніше я припустився помилки — мене перепив один ханьський кореспондент. Однак тепер твоя черга скуштувати гіркого, — потім він підняв перекинуту чарку й ламаною китайською сказав: «Летить пара жайворонків, несе на кожному крилі по чарці».
Ян Ке так злякався, що аж зблід:
— Чотири крила, на кожному по дві чарки. Ого! Разом — вісім чарок! Нехай вони нестимуть на крилах по одній чарці.
Лхамжав не погодився:
— Якщо твої обіцянки нічого не варті, то я загадаю жайворонкам нести на крилах по три, три… три чарки!
Усі присутні, включаючи й Ченя, в один голос сказали:
— Пий! Ти повинен випити!
Яну Ке довелося з неохотою випити вісім чарок горілки. Старий засміявся:
— У степу хитрувати з друзями — збиткувати!
Чень Чжень і Ян Ке прийняли з рук Старого дві низки шашликів, які той для них посмажив, і почали з таким апетитом їсти, що навіть не звертали увагу на сік свіжозготованої баранини, що стікав у них по губах. Їм і раніше подобалося їсти смажену на вогні свіжу й ніжну баранину. Чень Чжень сказав:
— Батьку, це я вперше їм «вовчу їжу» і вперше їм таке смачне м’ясо! Я тільки зараз розумію, чому деякі імператори та їхні сини так любили полювання. Наприклад, Тан Тай-цзун[27] — один з найсильніших імператорів в історії Китаю — дуже полюбляв полювання. А його старший син — спадкоємець престолу — часто їздив зі своїми охоронцями-тюрками в степ, де вони влаштовували змагання на конях і полювання. А ще цей спадкоємець у дворі свого палацу напнув степовий намет, у якому, як і ви, вбивав кіз, готував їхнє м'ясо, власноруч відрізав собі шматки та їв. Йому так подобалося степове життя, що він навіть не хотів бути імператором! Йому хотілося високо тримати тюркський прапор із зображенням вовчої голови, очолити тюркську кінноту в степу на полюванні й жити степовим життям тюрків. Згодом він і правда втратив свій титул спадкоємця — так вирішив Тай Тан-цзун. Степове життя дійсно захоплює людину, зачаровує так, що дехто навіть від імператорського титулу відмовляється!
Старий витріщився на нього:
— Чому ти раніше не розповідав мені цієї історії? Це — дуже цікаво! Якби ви, ханьці, усі так любили степ, як цей імператорський спадкоємець, було б добре! Але якби він не втратив трону — було б ще краще! Китайські імператори династії Цін дуже любили монгольський степ, полюбляли приїздити сюди на полювання й полюбляли брати монгольських жінок собі за дружин. А ще забороняли ханьцям орати степ. У ті часи монголи з ханьцями не воювали, тож у степу було спокійно.
Біліґ любив слухати історичні оповідання від Ченя, і потім завжди віддаровував його монгольськими оповіданнями. На цей раз він сказав:
— Якщо в степу не їсти «вовчу їжу», не можна вважатися справжнім степовим монголом. Без «вовчої їжі», можливо, не було б і монголів. Раніше завжди, коли монголів заганяли в глухий кут, вони виживали завдяки «вовчій їжі». Дід Чингісхана якось змушений був переховуватися в горах. У нього нічого не було, тож він, як дикун, ледь не помер з голоду. У нього не було іншого виходу, як тільки крадькома вистежувати вовків — коли ті вполюють якусь здобич, тоді він чекав, поки вовки наїдяться й підуть, а він підбирав і доїдав за ними залишки. І так один прожив у горах декілька років, аж поки його не знайшов його старший брат і не привів додому. Вовки — це рятівники й благодійники монголів, без вовків не було б і Чингісхана, не було б і монголів. Кажеш, «вовча їжа» смачна? Подивись, скільки новорічних подарунків зробили нам вовки цього разу… Втім, «вовча їжа» не так уже й легко дістається до рота. Запам’ятай це!
Два дзерени були з’їдені, багаття потроху згасло, однак Біліґ усе ж наказав ретельно засипати його снігом.
Хмара збільшувалась і важчала, а з верхівок гір вітер почав здувати пісок, що білою пеленою повис у повітрі. Хвацькі мисливці знову пішли до своїх снігових плотів, на яких помчали до озера. Люди мусили поспішати, щоб наповнити свої вози, поки вітер не зарівняв усі снігові ями. Закинути кілька разів гак і виловити одного дзерена було все одно, що отримати шість-сім брикетів сичуанського чаю, або більше десятка тяньцзінських сигарет марки «Хайхе», або ж п’ятнадцять-шістнадцять пляшок монгольської степової горілки. Під керівництвом Старого Біліґа мисливці перевели свої плоти на «мілину», де виловлювати кіз було легше, й старанно працювали тут гаками. Старий знову організував людей у кілька груп і розподілив роботу так, щоб ті, в кого швидше виходить працювати гаком, ловили кіз, а ті, хто швидше розмахує руками, возили їх. Плоти були недалеко від берега, тож тепер настала черга мотузок виконати свою роль: декілька здорованів стали на берегу й почали закидати довгі мотузки, ніби канати, на завантажені дзеренами плоти, а люди на плотах прив’язували один кінець мотузки до повстяної доріжки, а інший — перекидали назад на берег, люди на березі з усіх сил смикали за мотузку й підтягали повстяну доріжку до берега; потім кінець мотузки знову перекидався людям, що залишилися на озері, й вони підтягали до себе пліт. Завдяки злагодженій роботі, темп перевезень значно пришвидшився.
Нарешті тіні людей на поверхні снігового озера поглинула велика гірська тінь, а вози кожної з родин уже були перевантажені. Деякі мисливці пропонували розпалити вогнища, зробити ліхтарі й працювати вночі — перевезти дзеренів, що залишилися, на берег, скласти на купу й поставити людей з рушницями охороняти їх, а на другий день знову приїхати возами й забрати. Однак Біліґ голосно закликав усіх зупинитися. Він з осудом сказав:
— Тенґер подарував нам таку гарну годину, щоб ми забрали цих кіз. Тенґер справедливий — вовки крадуть у людей коней і овець, тож вони повинні повернути людям цей борг. Однак тепер піднявся вітер — це означає, що Тенґер хоче, аби решта кіз лишилися вовкам. Хто наважиться ослухатися Тенґера? Хто наважиться залишитися в цьому заметі? А якщо вночі почнеться завірюха й прийде вовча зграя, я хотів би побачити, хто з вас упорається з ними обома?
Усі мовчали. Старий наказав усім від’їжджати. Стомлені, але задоволені люди, підштовхуючи важкі вози, перейшли хребет, а потім розсілися по конях і возах, попрямували до місця, де отаборилася бригада.
Гарячий піт на тілі Ченя охолов, тож він не міг угамувати тремтіння. На озері й поза ним, на дорозі через хребет — скрізь залишалися людські сліди — попіл від багать, сигарети й пляшки з-під горілки, а також численні колії, прокладені возами, причому ці колії прямісінько вели до табору! Чень Чжень поквапив свого коня, під’їхав до Біліґа й запитав:
— Батьку, цього разу вовки були биті, але чи не прийдуть вони помститися? Ви ж самі завжди казали, що у вовків гарна пам’ять, вони пам’ятають, де їхня їжа, хто їх бив і хто їхні вороги.
— Так ми ж забрали небагато кіз! Більшість залишилася вовкам. Якби я був жадібним, я увіткнув би там у сніг жердину, яку б не заметало завірюхою, а потім прийшов би по решту дзеренів. Однак якби я так учинив, Тенґер не прийняв би мою душу. А ще я так не зробив, бо подумав про наших тварин. Якщо навесні вовки матимуть цих мерзлих дзеренів, вони не полізуть до нашої худоби. До того ж вовки нам зробили добру справу, і ми для них дещо залишили, тож не хвилюйся, їхній ватажок усе це врахує.
Увечері в степу господарювала заметіль, а в юрті молодих інтелігентів 2-ї бригади палав вогонь у печі. Чень Чжень згорнув томик «Неофіційної історії монголів» і сказав до Яна Ке:
— Людину, про яку розповідав Біліґ, що вона вижила, доїдаючи за вовками їжу, звали Бодончар, він був предком Чингісхана у восьмому поколінні. Рід Чингісхана — Борджигін — відгалузився саме від роду Бодончара. Зрозуміло, що наступні покоління зазнали багатьох потрясінь і змін.
— Якщо так, то без вовків — цих військових учителів і мудрих наставників — не було б Чингісхана й Золотого роду,[28] не було б мудрої й хороброї монгольської кінноти. Так, вплив вовків на монголів і справді значний.
— Слід сказати, що на Китай і на весь світ він ще значніший! Після появи Чингісхана і його кінноти історія Китаю, починаючи від династій Цзінь та Північна Сун, була повністю переписана. Навіть історія Середньої Азії, Персії, Росії, Індії та інших країн теж була повністю переписана. Відкритий китайцями порох великим шляхом, прокладеним кіннотою Чингісхана між континентами, потрапив до Європи і згодом допоміг зруйнувати феодальні фортеці на Заході, що були перешкодою для поширення капіталізму. А ще пізніше гармати повернулися на Схід, пробили двері в Китай і, зрештою, зруйнували монгольську кінноту, яка колись перевернула світ… Однак люди, які писали світову історію, роль вовків у ній викреслили. От якби попросити Тенґера стати істориком, він би, напевне, не забув про монгольських степових вовків.
Чабан Ґао Цзяньчжун все ще переймався багатством, що не потрапило на щойно притягнуті вози, тож він перебив:
— Щось ви далеко зайшли в своїй розмові. Для нас зараз найбільш нагальна потреба — вигадати спосіб, як вирити із замету решту дзеренів. Тоді ми розбагатіємо.
Чень Чжень на це зауважив:
— Однак ти ж чув, що Небо на боці вовків, і те, що воно подарувало нам цей віз кіз — уже непогано. Така скажена заметіль вируватиме щонайменше три дні й три ночі, снігу в заметі ще додасть на півметра, і жодної ямки не буде видно. Тож ловити там кіз — все одно, що в морі голку.
Ґао Цзяньчжун вийшов з юрти, подивився на небо, потім повернувся й сказав:
— Мабуть, і справді вируватиме три дні й три ночі. Було б краще, аби я сьогодні пішов туди, я б обов’язково устромив у снігові ямки жердини.
Ян Ке на це зауважив:
— Тоді б ти не скуштував соєвого сиру, приготовленого Ґасмаа.
Ґао Цзяньчжун зітхнув:
— Ех, доведеться чекати весни. Тоді я піду туди й навантажу цілого воза, а потім потягну його просто до закупівельного пункту в колгоспі Баянговь. Якщо ви не розкажете, то ніхто й не дізнається.
У другу половину зими з худобою й справді не сталося пригод. Орхонські вовки забігли далеко, слідом за отарами дзеренів, і розбіглися. Біле лихо також цього разу не завітало.
Протягом тихої й безмовної зими Чень Чжень щодня пас овець або ночами сторожував отару, але щойно в нього з’являвся вільний час, як він, що той мисливець, скрізь розшукував і збирав історії про степових вовків. Найбільше часу він витратив на пошуки легенди про «вовків, які вміють літати». Ця легенда в Орхонському степу була найбільш популярною, причому події, про які в ній ішлося, відбулися нещодавно, а сталася вона якраз у тій бригаді, в якій нині перебував і він. Тож Чень Чжень вирішив будь-що з'ясувати витоки цієї легенди, йому хотілося зрозуміти, як, урешті-решт, могли вовки «злетіти» над Орхонським степом.
Коли молоді пекінці тільки прибули в степ, вони почули від чабанів, що степові вовки — це небесні посланці Тенґера, тож вони вміють літати. Протягом тисячоліть у чабанів існував обряд поховання просто неба, за яким небіжчика відвозили в дику місцину, де залишали в спеціально відведеному для такого поховання відкритому місці, щоб далі тілом зайнялися вовки. Коли вони остаточно згризали тіло, обряд поховання просто неба вважався завершеним. Підґрунтям для такого обряду була саме переконаність у тому, що вовки вміють літати й можуть повертатися назад до Тенґера та забирати з собою душу людини, достоту так, як священні орли в тибетців. Причому, коли молоді пекінці починали казати, що все це — забобони свідомості «чотирьох старих», чабани з абсолютною переконаністю в своїй правоті, наполягали на тому, що вовки таки вміють літати.
— Якщо не згадувати далеких часів, а взяти сучасність, то ще за три роки до «культурної революції» стався випадок, коли «зграйка» вовків залетіла до кам'яного загону Церендоржа з другої бригади й з'їла більше десятка баранів, а ще більше двохсот — загризла. Наївшись і напившись, вовки вилетіли собі із загону. Мури цієї споруди шість-сім чи заввишки, навіть людина через них не перелізе, тож як вовки могли потрапити туди, якщо не перелетіти? Той кам'яний загін ще стоїть, тож якщо не вірите, можете піти й самі подивитися. У той день голова пасовища Улзій на чолі всіх мешканців прийшов оглянути загін, і начальник місцевої міліції Харбар прибув на місце події. Вони все фотографували та вимірювали. Мури такі високі, що вовки їх нізащо не перестрибнуть, дірок у мурах немає жодної, щоб вовки через них пролізли… Розслідували цей випадок кілька днів, однак так і не змогли з’ясувати, як же вовки потрапили всередину і як потім вибралися звідти. І тільки чабани все зрозуміли.
Ця історія затямилася Ченю надовго. Тепер, усе більше захоплюючись степовими вовками, він знову згадав про неї, тож сів на коня й поїхав за декілька десятків лі шукати той кам’яний загін. Однак обстеживши тут кожний камінець, він так і не зрозумів, як же вовки потрапили всередину. Чень Чжень також розшукав старого Церендоржа, який сказав йому так:
— Навіть не знаю, хто з моїх лобуряк-синів так образив Тенґера, що й до сих пір люди на нашу родину пальцем тикають. Однак інший мій син, який навчався в середній школі, сказав, що все це сталося через порушення звичаїв пасовища. Адже раніше в Орхонському степу ще не було мурованих загонів, а тут місцеве відомство вирішило пошвидше побудувати декілька кам’яних загонів для ветеринарної допомоги вівцям під час окоту, щоб, з одного боку, гарантувати безпеку отарам, а з іншого — ще й зменшити витрати на зарплатню чабанам, які виходили в нічну зміну. У відомстві тоді сказали, що в кам’яний загін вовки не проберуться, тож чабанам не доведеться ходити в нічні зміни, і вечорами вони зможуть повертатися додому й спати спокійно. У ті часи ми завжди ввечері щільно замикали двері загону й справді припинили ходити в нічну зміну. Тієї ночі я чув, як собаки скажено гавкали, ще й подумав, що прийшло чимало вовків, але повірив словам чиновників, що вартові тепер не потрібні, тож поставився до цього недбало й не вийшов надвір подивитися. Якби ж я знав, що коли вранці відчиню двері загону, то побачу таке побоїще! Ми всі тоді злякалися, що ті дурні барани. Уся земля всередині загону була в крові, просякла нею, мабуть, на два пальці вглиб. І мури всі були забризкані кров’ю. У кожного мертвого барана на шиї були чотири закривавлені дірочки, а кров просочилася аж за межі загону. Ще ми всередині знайшли кілька купок вовчого посліду… Після того випадку в установі передумали й вирішили, що чабани з юрт, розташованих поблизу мурованих загонів, повинні виходити в нічні зміни, і їм буде за це зарплатня. Тож за останні роки таких ветеринарних загонів з кам’яними або земляними мурами побільшало, а оскільки повернулась нічна сторожа, то випадків, щоб вовки залітали в загони й поїдали баранів, більше не траплялося.
Чень Чжень усе одно ніяк не міг заспокоїтися й почав опитувати інших чабанів, однак усі — старі й малі, чоловіки й жінки, стверджували, що вовки вміють літати. А ще казали, що після смерті вовка його душа повертається до Тенґера.
Згодом начальник міліції Харбар був «звільнений», залишив групу з перевірки кадрів у хошуні й повернувся на свою попередню посаду. Чень Чжень поквапився до нього, прихопивши гарних пекінських сигарет, і тільки тоді з'ясував, як же насправді вовки могли «залетіти» в мурований загін. Начальник Харбар пройшов спеціальну підготовку в монгольській міліцейській школі, тож вільно володів китайською. Він сказав, що цю справу давно закрито, однак, на жаль, його науковий висновок не знайшов підтримки в степу, й більшість чабанів навіть не хочуть його слухати, переконані в тому, що вовки вміють літати. Тільки декілька освічених і досвідчених мисливців повірили його висновкам. Начальник Харбар засміявся:
— Щоб не ображати місцевої віри й звичаїв, можна сказати, що твердження про вміння вовків літати не є цілком помилковим, адже вовки дійсно певний відрізок відстані перебували в повітрі. — Потім він продовжив: — У той день усіх чабанів тут охопила тривога: вони вирішили, що Тенґер розгнівався і збирається наслати на Орхонський степ велике лихо. Навіть конопаси залишили свої табуни в горах і прибігли сюди подивитися, а всі старенькі дідусі й бабусі та жінки стали на коліна й почали бити поклони Тенґеру. Діти так перелякалися, що навіть коли дорослі їх били, вони не наважувалися плакати. Голова пасовища Улзій злякався, що все це вплине на виробничий процес, тому дуже розхвилювався й віддав мені жорсткий наказ: завершити справу за два дні. Я зібрав усіх своїх людей, щоб вони охороняли місце події, однак там уже все було порушене: усі докази поза кам'яними мурами загону були затоптані отарою й людьми. Мені залишалося тільки з великою лупою обстежувати мури загону крок за кроком і шукати докази там. Урешті-решт, на зовнішній стіні північно-східного рогу я знайшов ледь помітні два відбитки вовчих лап зі слідами крові. Тоді я й розкрив справу. От тепер здогадайся, як вовки потрапили всередину?
Чень Чжень тільки здивовано захитав головою. Тоді начальник Харбар сказав:
— Я так гадаю, що один найбільший вовк став на задні лапи, а передніми зіперся на стіну, утворивши таким чином трамплін для решти вовків. Інші вовки розганялися з відстані в декілька кроків, застрибували йому на спину, спиралися задніми лапами йому на плечі, щосили відштовхувалися й перестрибували через мур усередину. Тож якщо дивитися з середини, вовки, звісно, «перелітали» через мур.
Чень Чжень аж не відразу заговорив від здивування:
— Орхонські вовки й справді просто надзвичайно розумні! Не встигли в степу з’явитися муровані загони, як вони вже вигадали спосіб їх подолати! Вони просто-таки надзвичайні істоти… А в тому, що чабани кажуть, ніби вовки вміють літати, й справді, виходить, немає помилки. Під час стрибків вовк завжди певний відрізок відстані перебуває в повітрі, тож можна вважати, що він летить. Не дивно, що коли вовки так «з неба впали» на баранів, ті злякалися до напівсмерти. Того разу вовки мали достатній улов, щоб наїстися й наситити своє бажання вбивства. Однак бідолаха той вовк, що залишився назовні — йому нічого не дісталося! Судячи з його шляхетних манер і піклування про зграю, це мав бути ватажок.
Начальник Харбар потішився:
— А от і не вгадав! Я так думаю, що цей вовк також «перелетів» через мур усередину і наївся досхочу! Ти ще не знаєш, яким міцним є колективний дух у степових вовків. Вони надзвичайно згуртовані і ніколи не полишать товаришів чи рідних! Коли вовки всередині наїлися, вони знову влаштували трамплін, щоб відправити назовні ситого дебелого вовка. Перелетівши через мур, він став такою собі «вовчою драбиною» для голодного товариша, допомігши тому дістатися всередину й наїстися. Ті два відбитки зі слідами крові на зовнішній стіні вовки залишили, коли вистрибували назовні. Інакше звідки б узялася кров? Перший вовк-трамплін, коли стрибав усередину, ще не брав участі в убивстві, тож його лапи були, так би мовити, чистими — на них не було крові. Так чи ні? А тепер уяви собі тамтешню ситуацію — вовки й справді посміялися з людей! Вони всією зграєю потрапили в загін і розпочали свою лиху справу. Вийшло так, що мури, які люди збудували як перешкоду вовкам, стали перешкодою собакам, які сторожували отару. Собаки Церендоржа, напевне, аж заходилися від люті, адже собаки навіть не наважуються наслідувати вовків, де вже їм перелетіти через мур і схопитися з сірими! Собака значно дурніший від вовка.
Чень Чжень зауважив:
— Я, мабуть, теж значно дурніший від вовка, оскільки не можу зрозуміти, як саме вовкам удалося всім безпечно вибратися звідти? Я маю на увазі, як це вдалося останньому вовкові? Хто був трампліном для нього?
Начальник Харбар знову потішився:
— Люди й справді дурніші від вовків! Тоді теж ніхто не міг розгадати цієї загадки. Однак пізніше голова Улзій наважився перейти убрід ріки овечої крові в загоні й ретельно обстежити його, аж тоді з’ясував, у чому була справа. Виявилося, що під стіною того самого північно-східного рогу звалено в купу щонайменше сім-вісім мертвих баранів. З цього можна зробити висновок, що останній вовк, який залишався в загоні, мав бути найбільш здібним і сильним, адже він самотужки тягав мертвих баранів і складав їх на купу біля муру — тобто робив собі трамплін, за допомогою якого потім і «вилетів». Дехто, правда, зробив припущення, що один вовк не міг виконати такої важкої роботи, тож тягали баранів спільно декілька вовків, а потім по черзі «вилетіли». Згодом голова Улзій запросив сюди всіх бригадирів, щоб на місці розповісти й показати, як вовки застрибували всередину і як вистрибували звідти. Тільки тоді чабани трохи заспокоїлися, а в Комітеті пасовища не критикували чи штрафували Церендоржа. Натомість голова Улзій покритикував себе, зауваживши, що він був занадто необережний з вовками і недооцінив ворога.
У Ченя волосся ворушилося, коли він це слухав. Хоча він цілком довіряв науковому висновку начальника Харбара, відтоді в його снах степові вовки почали з’являтися здебільшого в образах «летунів». Він прокидався від таких снів у холодному поту. Більше він не наважувався ганятися за степовими легендами, як за сенсаціями. Він також почав розуміти, чому багато європейських вчених не відмовилися відвідувати церкву й набожно молилися на колінах.
Через деякий час Чень Чжень вирішив знайти спосіб і ретельно обстежити два місця для поховань просто неба, що були в цій бригаді. Одне з них було розташоване з північного боку від гори Цаґаан толґой, інше — з північно-східного боку від гори Хар Чулуут. На перший погляд, між цими ритуальними місцями й іншими схилами та луками на пасовищі не було великої різниці. Однак, якщо ретельно роздивитися, то різниця виявлялася, і до того ж велика: обидва місця були розташовані далеко від давніх шляхів міграції скотарів, у глухих і забутих закутках у північній частині священних для степу гір, натомість, поближче до вовчих зграй, до Тенґера, там, де душі зручно злітати на небо. Крім того, тут скрізь були вибоїни й горбики, ніби навмисне для того, щоб розтрусити візок.
В Орхонському степу вже протягом сотень і тисяч років, коли скотарі помирали, то в деяких сім’ях увесь одяг з небіжчиків знімали й загортали тіло в повсть та міцно зв’язували, в інших же родинах узагалі не чіпали одяг покійного. Потім небіжчика клали на візок, а впоперек голоблі прив’язували довгу дерев’яну жердину. Наступного дня на світанку двоє старших чоловіків з родини бралися кожний за один з кінців жердини і впрягали коня, а потім їхали до місця поховання, підганяючи коня, щоб той біг швидше. Вважалося, що там, де небіжчика викине з візка тряскою, і буде місце, звідки його душа повернеться до Тенґера. Це місце символізувало кінець вибоїстого шляху одного з представників народу-вершника. Якщо тіло небіжчика було загорнуте в повсть, то двоє візниць спішувалися й розгортали його та залишали лежати голим горілиць на траві, так чисто й безпосередньо, як він (вона) прийшли в цей світ. У цей час небіжчик уже належав вовкам, належав духам. Що ж стосується душі небіжчика, то могла вона чи ні піднятися до Тенґера — залежало від того, чинив небіжчик за життя добро чи зло. Зазвичай це можна було визначити за три дні: якщо за цей час тіло небіжчика зникало й лишалися самі кістки, отже, його душа піднялася до Тенґера, якщо ж тіло залишалося на тому місці недоторканим, рідних небіжчика охоплював жах. Однак в Орхонському степу було багато вовків, тож Чень Чжень ще не чув, щоб душа когось із померлих не пішла до Тенґера.
Чень Чжень знав, що обряд поховання просто неба існує в тибетців, і до приїзду в степ навіть не підозрював, що монголи також здійснюють цей обряд, однак головною фігурою в ньому є не великі орли, а вовчі зграї. Чень Чжень дедалі більше проймався острахом і цікавістю. Від директора парку вантажівок, що возили продукти місцевого виробництва, він дізнався приблизне розташування ритуальних місць і за першої ж можливості потайки побував там двічі. Однак, оскільки все було вкрите снігом, він не побачив того, що хотів. І тільки вже майже під кінець зими він одного разу нарешті помітив на снігу сліди конячих копит, що вели до ритуального місця, й дві колії, прокладені колесами воза. Він пішов колією й побачив старого, який помер від хвороби. Було схоже, що його тільки що залишили тут, оскільки сліди копит, ніг і колії були ще свіжими, вітер ще не встиг звіяти з них пухкий сніжок. Старий лежав на снігу горілиць і так спокійно, ніби новонароджений; його тіло вже встигло вкритися тонким шаром пухкого снігу, обличчя під білим серпанком розгладилося й ніби просвітліло.
Чень Чжень остовпів — внутрішній жах, який всю дорогу стискав йому серце, поступово змінився відчуттям набожності й святості. Було несхоже, щоб небіжчик збирався «в небуття», навпаки, він ніби йшов до Тенґера на бенкет прийняти друге хрещення святою водою й зустріти своє нове життя. Чень Чжень уперше переконався — степові монголи дійсно поклоняються вовку як тотему, адже коли в останній момент присутності людини в цьому світі її тіло стає такою відкритою й щирою жертвою, остаточно звільнивши себе від усього зайвого, чи можна ще сумніватися в щирій побожності, з якою степові монголи ставляться до Тенґера і до вовка, доручаючи їм свої душі.
Чень Чжень не наважився тривалий час лишатися в цьому святому місці, боячись потурбувати душу небіжчика чи образити святу віру степовиків, тож він шанобливо вклонився старому й повів коня назад, в обжитий степ. Він звернув увагу на те, що останній відрізок колії був надзвичайно покручений — Чень Чжень ніби бачив перед собою, як трусило візок. Він виміряв своїми кроками приблизну відстань останнього шляху небіжчика, який стисло вмістив усе вибоїсте життя степовика, — він становив сорок-п’ятдесят метрів. Людське життя таке коротке, а Тенґер — такий безмежно вічний! Найзначніші слова, які кожний, починаючи від Чингісхана й до звичайного чабана, вимовляє до неба протягом життя, — це «Передвічне небо! Передвічне небо! Передвічний Тенґере!» А степові вовки і є тими сходами до неба, якими душа степовиків сходить до Тенґера.
Через три дні в родині померлого не було помітно переполоху, тож у Ченя ніби камінь упав з душі. Чабани, які, згідно з місцевими звичаями, ходили обстежувати ритуальне місце після похорону, напевне, помітили свіжі сліди ніг і копит і зрозуміли, що заборонене місце відвідував хтось чужий, однак жоден з них його не звинувачував. Однак, якби душа померлого не піднялася до Тенґера, він би опинився в зовсім іншій ситуації. Цікавість Ченя мало не призвела до конфлікту з тотемом і табу степовиків, тож йому довелося повернутися до своєї роботи й обережно випасати овець, щоб наблизитися до цих степовиків, щодо яких він відчував ще більший інтерес, якусь містику й глибоку повагу.
У цьому році весна настала напрочуд рано — більше ніж за місяць. Після кількох вітрів степ зазолотився: з-під снігу звільнилася пожовкла восени трава, а на пагорбках з сонячного боку деінде несподівано витнулися зелені зубчики свіжої трави. Услід за цим прийшли затяжні сухі вітри й теплі дні, тож коли скотарським господарствам настав час переміщати свої оселі на пасовища в очікуванні весняного окоту, людям довелося боротися з посухою й попереджати пожежі, щоб захистити ягнят.
Ґао Цзяньчжун трохи спізнився: заробітчани, яких місцевий автопарк набирав звідусіль у бригади капітального будівництва, помітивши минулого року пожвавлення на закупівельному пункті, коли виробнича бригада Ґасмаа продавала там дзеренів, почали заздрити їм, тож випитували в мисливців місце, однак ті сказали, що всіх кіз звідти вже вирили; тоді заробітчани, прихопивши ґуаньдунського солодового цукру, прийшли підпрягтися до Баяра, однак малий відправив їх до іншої, порожньої ущелини; зрештою, ці чужинці — вихідці здебільшого з північно-східних монголів-селян — знайшли слабке місце степових монголів — горілку — й напоїли міцною гаоляновою горілкою чабана Санжа та нарешті випитали в нього місце, де заховані мерзлі кози. Вони дісталися туди першими — раніше від вовчих зграй і від Ґао Цзяньчжуна, коли тіла дзеренів тільки-но показалися з-під снігу, й отаборилися навколо місця облави, а потім — за один день — винесли звідти всіх кіз — малих і великих, гарно збережених і зіпсованих, а потім вивезли їх наступної ночі чотирма колонами машин на закупівельний пункт колгоспу Баянговь.
Конопаси другої бригади потім декілька ночей поспіль чули несамовите виття голодних вовків, луна від якого йшла порожньою ущелиною. Виття довго не вгавало, аж конопаси почали хвилюватися й пильно чатували своїх коней і вдень, і вночі, не наважуючись відступити від них ані на крок, а розкидані по юртах їхні родичі вимушені були сумувати від довгої розлуки з ними.
Невдовзі Комітет пасовища офіційно випустив оголошення про відновлення традиційних щорічних заходів у степу з відловлювання вовченят, причому цього року передбачено було набагато вищу винагороду, про що спеціально потурбувався військовий представник на пасовищі Бао Шуньґуй. Поширилася чутка про те, що цього року закупівельна ціна на шкурки вовченят буде надзвичайно великою. А як відомо, легка, м’яка й красива шкурка вовченяти є цінним і рідкісним матеріалом для жіночих курток, які на цей час уже стали улюбленим одягом дружин керівників кількох північних провінцій і «твердою валютою», якою чиновники нижчих рангів давали хабарі.
Біліґ останнім часом мовчав, тільки палив люльку за люлькою. Чень Чжень якось почув, як Старий сказав сам до себе: «Серед вовків повинен спалахнути гнів».
5
Або інакше кажуть, що предки тюрків спочатку мешкали в країні Со, що на північ від гунів. Голова їхнього племені, якого звали Апанбу, мав сімнадцятеро братів, одного з них, на ймення Ічжинішиду, народила вовчиця. Однак Апанбу вразила душевна хвороба і він збожеволів, після чого його країну знищили. Проте Нішиду міг контактувати з дивними силами й викликати вітер та дощ. Казали, що його друга дружина була донькою літа і зими. Завагітнівши, вона відразу народила чотирьох синів… Хоча ця історія дуже дивна, однак у ній ідеться про вовче сім’я.
«Історія династії Чжоу. Тюрки»
Важка чорна хмара виринула з-за горизонту, з боку північного кордону. Вона котилася й вирувала, здіймаючись просто в синє небо, — така зловісна, ніби щільний дим від чорного вогню. За мить хмара проковтнула всі гори на сотні лі навколо, ніби величезною чорною лапою придавивши верхівку пасовища. Однак помаранчевого сонця на заході хмара не затулила. Вона принесла з собою північний вітер з рясним снігом, який миттю замів розлогий Орхонський степ. Метушливі сніжинки в косому сонячному промінні були схожі на сарану, яка зібралась у мільйонний табун і, розмахуючи своїми жовтими крильцями, наввипередки кинулася на поживне пасовище.
У Монголії кажуть: вовки прибігають за вітром. Тож орхонські вовки, які десятками років діяли в межах і поза межами країни, слідом за цим переможним наступом зими на весну, проминули прикордонні пости, перестрибнули протипожежні яри, розсипались по трасах прикордонних патрулів і смертельно помстилися Орхонському степу. За кордоном перепад температур у горах і в долинах був значний, трава була ріденькою, а кіз — мало, тож вовки голодували. А оскільки цього року запаси замороженої під снігом їжі у місцевих вовків пограбували, за кордоном весна була ще сутужнішою і вовчим зграям було важко ловити легконогих дзеренів. Тож великий гурт голодних вовків заздалегідь зібрався на кордоні. Очі в цих вовків, які тепер намірилися перетнути кордон, були по-особливому червоними, апетит — надзвичайно великим, дії — неймовірно жорстокими, причому вони абсолютно не зважали на наслідки. Майже кожен з їхніх ватажків був налаштований здобути їжу навіть ціною власного життя. А в Орхонському степу люди саме були зайняті відловлюванням вовчого молодняка й до зовнішньої загрози поставилися дуже безпечно.
Під кінець 60-х років прогноз погоди в степу був поганим: коли обіцяли дощ — і краплини з неба не падало, а коли обіцяли ясну погоду — сонце не показувалось. Як казав голова скотарського господарства Улзій: прогноз — водонос, воду в решеті носить. Тож, крім Біліґа й іще декількох старих, які дуже хвилювались через рішення місцевих начальників кинути ще більше сил на вилов вовчого молодняка, ніхто не передбачив цього подвійного наступу — зими і вовків. Навіть прикордонники, які завжди переймалися проблемами скотарства й скотарів, не передбачили його і вчасно не застерегли. Зазвичай вони відразу ж повідомляли в Комітет пасовища й чабанам, що помітили сліди великих вовчих зграй на прикордонних патрульних трасах. Однак прилеглі до кордону луки Орхонського степу розташовувались на низеньких пагорбках, відкритих звідусіль, тож холодні потоки, бурі й заметілі пролітали тут, мов блискавки, а неабиякі вмільці використовувати природні явища на війні — степові вовки — теж досить часто користалися бурями, щоб успішно проводити одну за одною операції «блискавка».
На одному з першосортних пасовищ, розташованому на сонячному боці схилу в південно-західній частині Орхону, цими днями щойно зібрався новий табун коней. Це були елітні коні — сім-вісім десятків голів, відібрані з двох десятків табунів по всьому Орхонському степу, що належали окремим полкам і дивізіям кінноти народного ополчення Внутрішньої Монголії. Цими днями очікували висновку ветеринарної комісії щодо стану цих коней, і якщо в них не знаходили сапу, то планували відразу відправити їх у дорогу. Оскільки напружено тривала підготовка до війни, то відповідальність конопасів, які ними опікувались, була надзвичайно високою. Представники військових на пасовищі разом із революційним комітетом відібрали чотирьох найбільш відповідальних, пильних та сміливих конопасів, які до того ж чудово володіли своєю професією, й розділили їх на дві групи, щоб вони могли по черзі цілодобово пильнувати табун. Бат, командир 2-го загону ополченців, який до того ж був призначений бригадиром, видав розпорядження всім конопасам відвести табуни подалі звідси на декілька десятків лі, щоб коні, призначені для війська, сумуючи за своїми родинами, не втекли до своїх колишніх табунів. Попередніми днями віяв теплий вітерець, стояла гарна година, трави було багато, до того ж можна було вже погризти ріденькі весняні паростки озимини, тож військові коні, напевне, повинні радіти з цього й забути про повернення додому. Четверо конопасів також докладали всіх сил, тож декілька днів минули без пригод.
Авангард холодного вітру ненадовго зупинився і настала черга степової хурделиці з вітром понад десять балів господарювати в степу.Вода в озері через проливний дощ вийшла з берегів, а гурти худоби всім натовпом прорвалися за стіни загонів. Юрти, які опинилися на протязі, вітер перекинув, покрутив їх, як великі миски, і вони розсипалися. З критих повстю возів, що опинились у вітру на дорозі, зірвало дахи, і повсть полетіла в небо. Сніг падав такий щільний, що вершник не бачив ані голови, ані хвоста свого коня. Снігові зернятка були тверді, мов піщинки, й аж свистіли, пролітаючи в повітрі з такою швидкістю, ніби хтось вистрілював їх з рушниці. За кожною з мільярда цих крупинок тягнувся білий слід, тож складалося враження, ніби вони танцюють на вітрі. Біліґ розповів, що в давнину в Монголії жив один шаман, який приказував: «Хурделиця, хурделиця — дух снігу налетів, волосся розпустив, — мабуть, оскаженів». Нібито відтак хурделиця й прославилась скрізь. Між небом і землею, по всьому степу, не було жодної людини чи худобини, в якої серце не холонуло б, зачувши наближення хурделиці. Люди кричали, а тварини галасували в сотні й тисячі ротів, і все це миттю складалося в одне спільне виття великого духа хурделиці.
Люди, які збиралися вночі продовжити вилов вовчого молодняка, виявилися оточені хурделицею далеко в горах і не могли вже ані продовжувати операцію, ані відступити. Більшість мисливців, які саме поверталися додому, заблукали. Майже всі, хто залишився стерегти худобу, включаючи літніх людей, дітей і жінок, вийшли наздоганяти її чи втримувати ту, яка ще не розбіглася. У степу за один день чи одну ніч можна втратити все, що накопичив багаторічною працею.
Перша ціль, яку намітили собі для атаки вовки, що перетнули кордон, був табун угодованих військових коней. Біліґ був переконаний, що тих вчасно відправили звідси, тож коли почалася хурделиця, він подумки таємно порадів. Однак згодом дізнався, що коней затримали на один день у зв’язку з очікуванням висновку ветеринарної комісії, а посильний, який віз цей висновок, того дня пішов з представником військових Бао Шуньґуєм у гори виловлювати вовченят. Цьогоріч вилов був надзвичайно великим: з десятка-двох лігв — більше ста цуценят. Вовчиці, які вили за втраченими дитинчатами, приєднувалися до вовчих зграй, через що останні були особливо жорстокими.
Старий казав, що таку можливість для бою вовчому королю подарував Тенґер. А вовчим королем, напевне, був той білий вовк, який знав Орхонський степ «як свої п’ять пазурів» і вибрав для реваншу цю ціль після ретельного обстеження місцевості.
Тільки зачувши звук вітру, Бат скочив на коня і, вигнувши спину, помчав до легенької повстяної юрти конопасів на дальньому пасовищі. Цього дня він мав відпочивати, оскільки чергував уже декілька ночей поспіль, тож сам був сонний, а його кінь — стомлений. Однак заснути він не міг, тож цілий день не стулив очей. Бат, який виріс серед кінських табунів, вже не раз ставав жертвою вовків і хурделиць, тож спокій кількох останніх днів здавався йому підозрілим, і його нерви були напруженими, мов струни з кінського волосу, тож навіть легенький порив вітерцю в степу віддавав дзвоном у його голові. Досвідчені конопаси добре пам’ятали прислів’я, від якого кров стигла в жилах: у монгольському степу, спокій завжди приведе за собою неспокій, а от небезпека — ту саму небезпеку.
Бат тільки вийшов з юрти, як уже почув запах хурделиці, а коли він побачив небо на півночі й напрямок вітру, його червонувате від засмаги обличчя на мить зробилося сірим, а в бурштинових очах засвітився страх. Він миттю влетів назад у юрту, стусаном розбудив свого напарника Саацерена, який солодко спав, потім похапцем почав збиратися — схопив ліхтарика, відтягнув затвор рушниці й зарядив патрон, прив’язав аркан, одягнув шкіряний плащ, загасив вогонь у печі й не забув прихопити ще два шкіряних плащі для товаришів, які саме пильнували табун. Потім вони вдвох із Саацереном закинули за спину рушниці, почепили на себе по електричному ліхтарю завдовжки в два чи і, спираючись на аркан, заскочили на коней та помчали навскоси від північного напрямку до табуна.
Тільки-но сонце заховалося за верхівки західних гір, як в Орхонському степу запанувала ніч. Щойно два вершники спустилися гірським схилом, як зіткнулись із хурделицею, і їх миттю проковтнула лавина снігу. Хурделиця забивала подих, колючий сніг заважав розплющити очі, вітер був такий сильний, що аж коні злякалися. Обидві тварини, мов почуявши неладне, крутили головами й хотіли тікати звідси, опустивши голови, щоб сховати їх від вітру. Хоча вершники мали їхати поруч, однак Бат не бачив навіть пальців своєї витягнутої руки, тож почав схвильовано кликати товариша, однак відповіді Саацерена не було чутно. Вітер так завивав, що поглинав решту звуків. Бат потягнув вудила, стишивши ходу коня, зітер з чола паморозь, на яку перетворився його піт, і трохи заспокоївся. Потім переклав в другу руку аркан, щоб схопити ліхтар і ввімкнути його. Зазвичай цей міні-прожектор давав стовп світла більше, ніж на сто метрів уперед, однак зараз він висвітлив не більше двох десятків метрів перед конем. Світло ліхтаря пронизувало щільну пелену сніжинок, однак невдовзі в цій пелені з’явилася снігова людина на сніговому коні, яка також направляла в бік Бата стовп тьмяного й розмитого світла. Чоловіки послали один одному знак, намалювавши світлом коло, і, з силою стримуючи переляканих коней, нарешті порівнялися один із одним.
Бат ухопився за Саацерена й струсивши йому з вуха сніг прокричав:
— Зупиняємося, перехопимо табун тут! Якщо гнати табун на схід, то слід оминути озерце Жааз, інакше всі там загинуть.
Саацерен теж прокричав Бату просто в обличчя:
— Мій кінь боїться, напевне, тут десь є вовки. Чи зможемо ми їх стримати вчотирьох?
— Маємо стримати, хоча б і ціною життя…
Завершивши цю розмову, вони високо підняли ліхтарі й спрямували потоки світла на північ, постійно помахуючи ліхтарями, щоб подати сигнал двом своїм товаришам, які були з табуном.
Раптом у два стовпи світла ввірвався сірий кінь із сірою гривою, за кілька кроків зменшив швидкість і рвучко зупинився поруч із Батом, ніби знайшов свого спасителя. Сірий кінь був дуже наляканий і відсапувався, його шия внизу була прокусана, а груди — заюшені кров’ю, з рани йшла пара, але під нею смужки крові заледеніли. Кінь Саацерена, побачивши кров, злякався і рвучко підстрибнув, опустив голову, потім випрямив шию і, не пам’ятаючи себе, скажено помчав за вітром. Бату залишалося тільки стиснути ногами круп свого коня й помчати навздогін. Сірий кінь за мить також кудись побіг.
Коли Бату з великими труднощами вдалося схопити за повід коня Саацерена, табун коней якраз виринув поряд із ними. У тьмяному світлі ліхтарів усі коні, яких вони могли побачити, були так само переляканими, як і той перший сірий кінь. Вітер ніс за собою довгі позивні крики коней, що бігли, відбиваючись від чогось копитами. Сотні тремтячих і божевільних кінських копит здіймали бурхливі хвилі снігу, що вкривали пеленою інший, ще більш лютий шквальний потік. Коли Бат і Саацерен із замиранням серця спрямували стовпи світла коням під ноги, Саацерен так злякався, що аж подався вперед, щоб ухопитися за шию свого коня, інакше він би просто скотився з нього. Хоча снігові хвилі ще більше розмивали світло ліхтаря, однак гострі очі конопасів все ж побачили під кіньми вовків. По краях табуна в бік майже кожного коня вчепилося по великому вовку, а то й по два. У хутро цих вовків набилося повно снігу, тож вони стали повністю білими, а їхні тулуби потовщали на цілий шар. Такі великі й білі, вони були ще страшнішими. Зграя білих вовків, зграя вовків-духів, зграя лютих вовків, які до смерті налякали конопасів! Вовки ж, які зазвичай боялися світла ліхтарів, відвертали від нього голову й тікали, тепер були настільки сповнені ненависті, що не відчували ані краплі страху, ставши такими ж безстрашними, як їхній ватажок і матері-вовчиці.
Бата так мучили докори сумління, що він аж спітнів, оскільки відчував, що зіткнувся з вовком-духом, і Тенґер його за це покарає. Хоча кожен скотар Орхонського степу, врешті-решт, потрапляв до вовка в живіт, і всі вони, а також їхні родичі сподівалися, що їхнє тіло після смерті буде дочиста знищене вовчою зграєю, а душа полине до Тенґера, і так було вже тисячу років, однак кожна здорова або хоча б напівжива людина боялася вовчих зграй і не наважувалася віддатися на поїдання вовкам, поки вік її ще не добіг кінця.
Бат і Саацерен ніяк не могли знайти двох інших конопасів і підозрювали, що їх могла заморозити хурделиця або занести кудись налякані скакуни. Ті двоє заступали на чергування вдень, тож не мали ні рушниці, ні ліхтарів, ні теплих плащів. Розлючений Бат сказав:
— Облишимо їх, тепер важливіше рятувати табун!
А табун все ще скажено мчав крізь стовп світла від ліхтаря Бата. Сім-вісім десятків найкращих військових коней, відібрані з двох десятків табунів по всьому пасовищу, предмет особливого піклування кількох десятків конюхів, — це були чистопородні скакуни аристократичної крові, відомі здавна в усьому світі як коні уземчинів, або тюркські коні. Вони мали гарний круп, були витривалими й працелюбними, могли терпіти голод і спрагу, спеку й холод, а також швидко бігали на далекі відстані. Зазвичай ці коні призначалися для головних конопасів і голів Комітету пасовища, тож конопаси надзвичайно шкодували за тим, що тепер цих скакунів забирали в армію й мали віддати простим кавалеристам з народного ополчення. Якщо ж тепер цей табун піде на харч вовкам або потоне в озері, то конопаси, напевне, його розірвуть, що ті вовки. Коли Бат згадав, якими непокірними зазвичай бувають конопаси, йому аж кров прилила до голови.
Він побачив, що Саацерен виявляє якусь нерішучість, тож затис ногами круп свого коня і помчав до нього, направивши аркан просто тому в голову і своїм конем перегородивши шлях коню Саацерена, розвернув їх до табуна. Потім, розлючений, спрямував свій ліхтар на Саацерена й декількома спалахами засліпив його, прокричавши:
— Тільки спробуй утекти, я тебе застрелю!
— Я не тікаю, це мій кінь злякався! — Саацерену довелося пару раз шмагнути коня віжками по голові, щоб той угамувався, потім він увімкнув ліхтаря і, розмахуючи арканом, помчав до табуна.
Вони з Батом вказували ліхтарями коням шлях, а арканами щодуху шмагали тих коней, які не слухалися й намагалися бігти за вітром. Вони хотіли скупчити табун навскоси до східного напрямку, оскільки, за оцінкою Бата, вони були вже недалеко від озера, щонайменше за двадцять лі. Коні з військового табуна усі були кастрованими огирами, мали довгі шиї й широкі груди, не обтяжені, як коні звичайного табуна, турботою про лошат, кобил, породіль чи старих коней, тому вони бігли дуже швидко, і за такої швидкості вже через півгодини мали влетіти в трясовину. Найгіршим було те, що це озеро попереду широко простягалося зі сходу на захід і перегороджувало їм шлях, тож якщо напрямок вітру не зміниться, його важко буде обминути. Бату навіть здалося, що те озеро схоже на пащу величезного чудовиська, яке розкрило її в очікуванні бенкету з жирненької конятини, що її посилали йому духи вітру й вовчий дух.
А хурделиця нітрохи не збиралася змінювати напрямок — вітер продовжував скажено завивати й рвучко дмухати прямісінько з півночі на південь. У темряві Бат визначав зміну рельєфу і крихкість ґрунту за змінами в ході коня і визначав, таким чином, своє місцеперебування й напрямок вітру. Бат дуже хвилювався, оскільки розумів, що вовчиці, в яких обчистили лігва й витягли цуценят, ще скаженіші, ніж вовк-ватажок. Він не зважав на те, що сам уже був оточений вовками, не зважав на те, що вовки щомиті могли розірвати його скакуна, не зважав на те, що кінь може втратити переднє копито і впасти просто в зуби зграї голодних і лютих вовків. Незважаючи ні на що, він волав не своїм голосом і безладно розмахував арканом, лупцюючи, кого втрапить. У нього в голові була лише одна думка — не підвести військових, зібрати докупи табун і погнати його просто на південь, щоб оминути болото, а потім підігнати табун до юрт і з допомогою інших людей та собак дати відсіч вовкам.
У супроводі світла ліхтарів та криків і лупцювань з боку двох конопасів, які не віддалялися від них ані на крок, коні потроху отямилися, ніби відчули надійну опору. Один білий кінь перебрав на себе ініціативу, протяжливо проіржав, високо піднявши голову, розпрямився й очолив табун. Бат і Саацерен відразу ж спрямували стовпи світла йому на голову. Отримавши вожака, табун збадьорився і швидко відновив той колективний дух, що властивий табунам військових коней Монголії. Коні швидко організувалися в традиційний бойовий порядок, напрацьований тисячами років у протистоянні з вовками. Кінь-вожак раптом проіржав, віддаючи табунові наказ, і коні, розігнані вовчою зграєю, раптом швидко почали гуртуватися навколо нього, шикуючись так щільно, що й вітер не провіяв би між їхніми крупами. Сотні копит не змовляючись одночасно з силою затупотіли й застукотіли по землі, коні брикались. Вовки не були готові до такого розвитку подій, тож утратили перевагу. Декілька сірих, що виявилися затиснутими під животами коней у середині табуна, ніби потрапили за щільну огорожу з кінських ніг, з якої не могли вислизнути. Іншим вовкам кінськими копитами розчавило лапи, перебило хребти чи пробило голови, тож почулися пронизливі крики й стогін, ще жахливіші від вию вітру. Бат нарешті зітхнув із полегшенням: він підрахував, що два-три вовки були забиті або поранені копитами, тож він запам’ятав цю місцевість, щоб коли вітер мине і погода розвидниться, прийти сюди й оббілувати їх. Після того, як коні розпочали свою бійню, вони швидко вишикувалися таким порядком, щоб боязкі скакуни опинилися всередині, а сміливі — назовні, тобто утворили ар’єргард із ланцюжка потужних залізних копит, від яких у вовків кров стигла в жилах.
Відстань до болота скорочувалася, проте Бат був задоволений щойно організованим порядком табуна, оскільки тепер ним можна було керувати — потрібно було тільки спрямовувати вожака, і за той короткий час, що лишився, можна було відігнати табун на схід від озера. Однак Бат усе ще боявся, оскільки знав, що вовки, які їх переслідують — не звичайні: якщо лютих вовків позбавили можливості вбивати, вони стають ще лютішими й скаженішими, і немає в стену людини, яка не боялася б цих мстивих тварин. А зграя, напевне, почула пронизливі крики своїх товаришів, що потрапили під копита коней, тож подальший шлях був суцільною небезпекою. Бат поглянув на табун — чимало коней у ньому були поранені. Проте цей табун складався з найкращих військових коней, загартованих у сутичках із вовками, тож навіть поранені, вони з усіх сил намагалися не відстати від табуна й не порушити його порядок, щоб не надати вовкам можливості для атаки.
Однак у табуна все ж був серйозний недолік — кастрованим огирам бракувало справжнього агресивного самця (племінного жеребця), який би з власної ініціативи міг організувати атаку на вовків. Річ у тім, що великі табуни в Монгольському степу зазвичай містять більше десятка великих чи малих кінських родів, в кожному з яких є такий племінний жеребець: з довгою гривою — до колін або й до самої землі, вищий на голову від решти коней, хвацький огир, який і є справжнім вожаком табуна й небезпечним суперником у боротьбі з вовками. Коли такому табуну трапляються вовки, табун відразу ж під керівництвом племінного жеребця шикується колом, у середині якого стають кобили й лошата, а назовні — великі коні. Сам племінний жеребець завжди перебуває поза цим колом і йде просто на вовків. Він розпускає свою гриву, бризкає слиною, ірже, стає дибки, ніби горою нависаючи над вовчою головою, а потім рвучко опускає передню частину тіла й підкидає вовка передніми копитами. Якщо вовку вдається втекти, то племінний жеребець, опустивши голову, біжить навздогін, підкидає й кусає вовка — при цьому найбільш великі, люті й запальні жеребці можуть схопити вовка зубами, підкинути його в небо, а коли він упаде, знову бити й підкидати його копитами, поки він і дух випустить. Навіть найбільш люті вовки в степу таким жеребцям не суперники. Племінні жеребці сторожко охороняють табун і вдень, і вночі, а якщо вовчі зграї, грім чи пожежі налякають табун, то ці жеребці завжди будуть поряд і охоронятимуть свій рід, щоб постраждало якомога менше слабких його представників — кобил, лошат чи старих коней; племінні жеребці завжди намагатимуться вивести табун у безпечне місце.
Як же Бат шкодував зараз за племінним жеребцем! Однак нинішній тимчасовий вожак, як і решта коней у табуні, був кастрований. Хоча й фізично сильні, коні були позбавлені сили самця, нездатні на атаку. Бату залишалося тільки пошкодувати, що регулярні війська ось уже декілька років не набирали зі степу людей чи коней, тож майже всі забули, до чого веде відсутність племінних жеребців у військових табунах. А якщо хтось і пам'ятав, то міркували так: все одно військового коня за декілька днів заберуть, і жодної користі від нього для пасовища не буде. Тож у майже безперебійній справі вовки вгледіли хибу, і Бат не міг не вклонитися перед проникливістю ватажка вовчої зграї, який, напевне, заздалегідь з'ясував, що в цьому табуні немає племінного жеребця.
Бат обскакав збоку ар'єргард табуна і з силою шмагонув вожака, спрямовуючи його на схід. Водночас він змінив робочу руку, щоб перекинути на груди напівавтоматичну рушницю для більшої безпеки, однак користуватися нею він збирався тільки в надзвичайній ситуації, оскільки ці коні були ще новачками у війську, тож наслідки стрілянини могли бути цілком протилежними від очікуваних — вовків би не відігнали, а табун би розпорошили. Саацерен підготувався так само, як і Бат. Хурделиця підсилювала свою лють, і в обох хлопців уже затерпли руки розмахувати довгими арканами, а озеро наближалося, й за кращої погоди на цьому місці вже можна було почути запах солончаків. Бат із червоними від хвилювання очима вирішив клин вибивати клином, тож, зібравши всі сили, спочатку постукав вожака по голові, а потім щодуху пронизливо свиснув тим свистом, яким закликають коней на водопій. Розумні коні ніби відразу зрозуміли попередження господаря про те, що прямо на півдні буде те велике солоне озеро, до якого табун два дні тому приходив пити воду. Оскільки весна була засушливою, вода в озері відступила до центра, залишивши по собі трясовину, крізь яку тільки в одному-двох місцях були протоптані худобою відносно безпечні стежки до води, решта поверхні була пасткою, у якій з початку весни захлинулося або померло з голоду чимало великої худоби. Зазвичай коні йшли сюди на водопій за свистом конопаса, дуже обережно, перевіреною стежкою, де копита не грузли в болоті. Навіть удень жоден кінь не наважився би мчати до озера з такою швидкістю, як вони зараз.
Свист Бата справив чудодійний ефект, і обізнані з цим степом коні миттєво усвідомили небезпеку, що чатувала на них на півдні. Вожак заіржав, видавши переривчастий стогін, табун тільки на мить зупинився, а потім почав сукупно змінювати напрямок і з останніх сил просуватися на південний схід, приймаючи на бік скажений вітер. Тепер це був єдиний рятівний шлях, оскільки на півдні розставила пастки трясовина, а на півночі лютували вітер і вовки. Коні, із застиглими сумними очима, опустивши голови, бігли щосили, хапаючи ротами повітря й не видаючи ні звуку, — табун охопили такі напруга й жах, що трапляються тільки в змаганнях зі смертю.
Щойно табун змінив напрямок руху, як бойова ситуація також змінилася: повернувши на південний схід, табун відкрив вовкам — майстрам атакувати за вітром — своє найбільш уразливе місце в обороні — бік, оскільки його вони не могли захищати копитами, натомість їхня вбивча зброя — задні копита — залишилася незадіяною. Рвучкий бічний вітер відразу ж знизив швидкість табуна, послабивши й цю зброю для протистояння вовкам. Але для вовків цей бічний вітер був усе одно, що крила для тигра. За звичайних умов вовки бігають швидше за коней — не важливо, за вітром чи проти нього. Якщо випадає бігти за вітром, то й кінь набирає чималу швидкість, тож вовк не наважується застрибувати на коня ззаду, оскільки розумний кінь може раптом збільшити швидкість і вовк приземлиться прямісінько йому на задні копита, і його або заб’ють, або поранять. Тож вовк вимушений кидатися на коня збоку, під кутом, щоб досягти своєї мети. Однак стрибок під кутом забирає швидкість, тож якщо кінь бігтиме швидко, вовк, навіть дострибнувши до коня, не встигне як слід встромити йому в тіло ані зуби, ані пазурі, а щонайбільше залишить декілька подряпин, тобто успішність вовчих ловів за таких умов зменшується. Однак тепер, коли табун змушений змінити напрямок руху, він надав вовчій зграї чудову можливість для атаки: зграя бігла за вітром, наздоганяючи нешвидкий табун, їй не потрібно було стрибати під кутом, оскільки бік табуна був відкритий для прямого кидка; до того ж рвучкий вітер просто-таки заносив вовка на спину чи шию коневі, й звіру залишалося тільки міцно вчепитися своїми гострими пазурями в тіло скакуна й люто встромити свої сталеві зуби в якусь життєво важливу частину тіла; зробивши свою справу, вовк міг відразу ж облишити тіло жертви. Якби кінь задумав у цьому випадку покачатися по землі, щоб скинути з себе хижака, він відразу був би оточений і розірваний іншими учасниками зграї: такий трюк був успішним тільки за умови, що коня атакував один вовк, але не ціла зграя.
Табун видав довге й пронизливе іржання: навколо почала бризкати кров і літати м’ясо та шкура з прокусаних боків і грудей скакунів. Запах крові на бійні викликав у вовків стан надзвичайного збудження, вони навіть і не думали ковтати шматки свіжини, що вже потрапляли їм до рота, а, забувши про все, кидалися далі кусати і вбивати. Поранених коней більшало, а вовки все накочувалися хвиля за хвилею, продовжуючи скажено атакувати табун. Найбільш жорстокими були вовчі ватажки — вони застрибували на великих коней, вгризалися їм у шкіру й м’ясо, потім підгинали ноги й вигинали спини, дужо впираючись у тіло коня, а потім рвучко і з усіх сил вистрілювали в повітря, мов стисла пружина, вириваючи з тіла коня шмат шкіри просто з м’ясом. Однак це м’ясо випльовувалося, а вовк там-таки перекидався, зводився на ноги, стрімко біг декілька кроків і знову застрибував на іншого коня. Решта зграї наслідували ватажків. Кожен вовк міг повною мірою і вволю виявити свої здібності до вбивства, залишені в їхній крові попередніми поколіннями.
Поранених тварин більшало, їхня кров текла потоками й розбризкувалась на засніжену землю, де її відразу ж укривав новий шар крижаного снігу. Жорстокий степ знову виявив свою тисячолітню жорстокість. У тоненький шар його трави вовки, покоління за поколінням, залишали свої жорстокі криваві відбитки, поглинаючи багато животрепетних душ.
У тьмяному світлі ліхтарика двоє конопасів ще раз на власні очі побачили степову бійню, яка, втім, трапляється майже щороку. Проте цього разу вони тим більше не могли змиритися з нею, що цей табун складався з найкращих коней, які були гордістю Орхонського степу та ось-ось повинні були потрапити до війська, і яким уже декілька разів щастило рятуватися з вовчих пащ під час бійні в степу. Вони були скарбом для конопасів, виплеканим багаторічною турботою й ледь не ціною власного життя. Тож коли Бат і Саацерен на власні очі побачили, як вовки вбивають і калічать цих коней, сльози стали їм у горлі, і вони ледь стримували свою злість і хвилювання. Однак вони повинні були стерпіти це, стриматися, заспокоїтися й докласти всіх зусиль, щоб уберегти решту коней. Тривога Бата посилювалася: багаторічний досвід підказував йому, що ця зграя вовків — незвичайна. Її ватажок був далекоглядним і добре знав Орхонський степ, і хоча решта вовків і вовчиць зграї оскаженіли через те, що в них обчистили запасники й лігва, ватажок зберігав розсудливість. З того, що зграя раз за разом тиснула на табун у південному напрямку, можна було здогадатися, чого хоче ватажок — він поривався за будь-яку ціну відігнати табун до трясовини на півдні. Це був знайомий трюк ватажка степових вовків. Бата охоплювала паніка; йому доводилось бачити, як вовча зграя заганяє в болото дзеренів, бачив він і як вони гнали туди свійських тварин — корів чи коней, однак тих було небагато. Але щоб вовки зважилися загнати в болото цілий табун коней — про таке він тільки чув. Невже сьогодні йому випало натрапити саме на таку зграю? І невже вони отак разом проковтнуть цілий табун? Бату було страшно про це подумати.
Він покликав ліхтариком Саацерена, і вони, не шкодуючи життя, кинулися в об’їзд табуна до його східного боку, аби перегородити шлях зграї. Вони скажено розмахували батогами й світили ліхтариками у зграю — вовки бояться світла, що підступно коле їм очі. Двоє вершників метлялися взад-вперед, ледь тримаючи в руках ліхтарі, і, зрештою, їм вдалося опанувати більшу частину лінії оборони на сході. Табун з полегшенням зітхнув, відходячи від шоку, й швидко вирівняв крок, намагаючись ухопити цю останню можливість і обминути болото зі сходу. Коні розуміли, що тільки так можна буде знову бігти за напрямком вітру і прибігти до табору, де багато юрт, де є знайомі люди, де чутно людський голос і є світло, яке коле вовкам очі, а ще там є друзі коней — люті й великі собаки, які, побачивши вовків, кинуться душити їх, — одним словом, там є господарі й друзі, які зможуть їх урятувати.
Однак вовки — найбільш терплячі воїни степу, вони вміють шукати й чекати своїх можливостей. Якщо вже їм трапиться якась нагода, вони нею скористаються сповна. Якщо вже вони дали волю своїй люті й узялися за цю справу, вони повинні були проковтнути їх з тельбухами, знищити всіх за будь-яку ціну, не дати вислизнути жодному коневі. А табун уже біг по зарослому лататтям краю озера. З-під швидких кінських копит, крім снігу, летіли ще й суха земля та соляний пил, що забивалися в ніс і роз’їдали очі, аж у людей і коней потекли сльози. Цієї миті й люди, і коні зрозуміли, що опинилися на межі життя і смерті. Оскільки степ укривала глибока темрява, то самого болота не було видно, однак його присутність відчувалася. І коні, й люди намагалися не зважати на їдкий пил, що бив у ніс, і на сльози, які застилали їм очі, вони намагалися дивитися крізь них уперед. Вони чекали того моменту, коли пил з-під кінських копит не буде роз’їдати очі — це означатиме, що коні вискочили на відкритий пагорбок на східному березі озера, тоді табун зможе розвернутися й бігти по східному берегу озера за вітром на південь.
Люди, коні, вовки швидко мчали купою, однак зграя в якийсь момент зупинилася, готуючись до атаки. Бат так хвилювався, що його рука, яка тримала рушницю, спітніла. Досвід пастуха підказував йому, що зграя готується до останньої вирішальної атаки. Якщо не піти в наступ зараз, вони згають свою можливість, а ця зграя була не з тих, що відмовляються від розплати. Бат молився, щоб їдкий пил застилав очі вовкам і вони б бігли за кіньми наосліп. Він чекав, поки коні вискочать на пагорбок — тоді він зможе вистрелити, щоб не тільки налякати коней і змусити їх швидше повертати й тікати звідси, але й щоб налякати вовків та перебити їх, а ще повідомити таким чином, що потрібна допомога. Бат доклав зусилля, стримуючи тремтіння в руках і приготувався стріляти просто в натовп вовків. Саацерен повинен був вистрелити за ним.
Не встиг ще Бат угамувати тремтіння в руках, як табун злякано заіржав, його кінь також почав плутатися, ніби його стриножили. Бат витер липкі сльози й направив стовп світла від ліхтарика прямо вперед. Там він побачив кількох великих вовків, які купою повільно бігли, загороджуючи шлях його коневі, — отже, вовки не побоялися важких кінських копит, прагнучи перепинити йому шлях. Обернувшись, Бат побачив, що Саацерен також потрапив у «блокаду» і з усіх сил намагається впоратися зі своїм переляканим конем. Отже, вовки дуже поспішали, якщо вже вирішили кинутися на осідланих коней. Бат схвильовано замахав ліхтариком, колами показуючи Саацерену, щоб той посувався вперед, однак кінь Саацерена так перелякався, що бив копитами й хвицався на всі боки, тож на нього вже важко було покладатися. Декілька здоровенних вовків по черзі кидалися зі своїми зубами й пазурями на коня Саацерена, так що його круп укрився подряпинами; пошматували вони й нижню полу шкіряного плаща хлопця. Сам Саацерен теж так злякався, що забув про все на світі, викинув аркан, який уже не допомагав відбиватися від вовків, а довгою й товстою ручкою ліхтарика діяв як рукопашною зброєю, заціджуючи ним праворуч і ліворуч у вовків, які кидалися на нього. Зрештою, скло ліхтарика розбилося, корпус увігнувся, голови в багатьох вовків були залиті кров’ю, однак це все одно не зупинило їхній потік. Один з дебелих вовків таки відірвав шмат м’яса від стегна коня Саацерена, той заіржав від болю і, більше не наважуючись наражатися за господарем на небезпеку, міцніше закусив вудила, витягнув шию, опустив голову і щодуху помчав на південний захід, рятуючи своє життя. Саацерен ніяк не міг зрушити голову цього коня, який тікав з поля бою, в потрібному напрямку. Декілька запеклих вовків, помітивши, що один з вершників, які плуталися їм під ногами й заважали атаці, утік, пробігли за ним декілька метрів, але потім швидко повернулися до табуна.
Таким чином, на цей момент біля табуна залишився тільки Бат, тож великі вовки, утворивши невеликий загін, миттю розпочали облогу його коня. Великий вороний кінь Бата форкав і бризкав слиною, витріщав очі й щосили бив копитами, брикався, лягався й навіть кусався, відбиваючись від нападників. Але вовків у загоні прибувало, вони накочувалися хвилями й атака на коня ошкірювалася все більшою кількістю вовчих зубів. Опинившись у такій небезпечній ситуації, Бат розумів, що тепер, навіть якщо він вирішив би втекти, то не зміг би, тож залишалося одне — стояти до кінця. Він також викинув свій улюблений аркан і міцно вхопився однією рукою за луку сідла, щоб утримуватися на спині коня, а другою почав помалу відв’язувати оббиту залізними обручами нагайку, потім просунув зап’ясток у спеціальну петлю з бичачої шкіри, зроблену на кінці нагайки, й нарешті загрозливо затис це знаряддя в руці. Він твердо й остаточно ухвалив рішення перетворитись зі звичайного конюха на монгольського воїна, що готується йти на смерть, і з’ясувати стосунки з вовками до кінця. Він підготувався використати майстерність і хитрість, що залишили йому предки, але він до цих прийомів давно не вдавався. Його нагайка була довжиною з шаблю, яку возили з собою вершники; це була спеціальна зброя для боротьби з вовками, що її передав йому Біліґ як дар від предків. Вона була завтовшки як ручка лопати, її нижня половина була міцно обтягнута залізними обручами, стики між якими були заповнені чорним брудом, який насправді був засохлою кров’ю убитих його предками вовків. Вовки по черзі кидалися на вороного коня з обох боків, і найкраще відбиватися від них було саме зверху, з сідла, тож Бат цього разу отримав найкращу можливість для вбивства, і все залежало тепер від його відваги і влучності.
Бат змусив себе заспокоїтися й глибоко вдихнув повітря, потім помалу перемістив стовп світла від ліхтаря праворуч, підняв жердину, дочекався і, розмахнувшись, з ненавистю вдарив нею у найбільш міцне, але водночас і найбільш крихке та вразливе для вовка місце — в ікло. Потужний удар палиці зустрів одного з дебелих вовків, який уже летів у стрибку до коня, розкривши свою пащу й пазурі, і йому вибило з коренями відразу чотири зуби: Батова палиця не тільки завдала вовкові сильного болю, від якого аж заходилося серце, але й величезних збитків, більших, мабуть, від смерті.
Вовк упав на сніг і з повним ротом крові жалісно завив, підвівши голову до неба і забувши про все на світі, ніби в нього відібрали щось більше за життя. Для вовків у цих давніх монгольських степах зуби дорівнювали долі. Найбільш люта і гостра зброя вовків — їхні верхні й нижні чотири ікла, без них уся вовча відвага, хвацькість, мудрість, підступність, лютість, жадібність, навіженість, амбіції, прагнення, терплячість, кмітливість, пильність, сила, витривалість, — усі ці якості будуть дорівнювати нулю. У вовчому світі відомо, що вовк може прожити однооким чи одноногим, може втратити обидва вуха, але якщо він утратить свої ікла, то безповоротно буде позбавлений своєї влади господаря життя й смерті в степу, а позбавлення життя, вбивство — це його доля, оскільки їжа — це його доля. Позбавити вовка зубів означає позбавити вовка долі. Тоді він не зможе більше полювати на свою улюблену худобу, не зможе оборонятися від мисливських собак та боротися з собі подібними, не зможе відривати собі великі шматки м’яса й пити досхочу свіжу кров і не отримає достатньо енергії для виживання в цьому жорстокому степу. Уся гордість і авторитет, що він має в степу, його статус у зграї й повага з боку йому подібних перетворяться на ніщо. Йому залишиться короткий проміжок часу, щоб дожити свої дні, маючи пащу, але не маючи зубів, коли він тільки спостерігатиме за бійнями й бенкетами, що влаштовуватимуть його товариші, вимушений сприймати те, чого він ніяк не хотів би бачити. Відтоді йому залишиться тільки один шлях — смерть: повільна, худа, голодна, холодна й ненависна смерть нікчеми.
Бата змушував піти на такі жорстокі міри запах сирого м’яса, що розносився від розідраних боків коней його табуна; крім того, так убиваючи «наполовину» вовків, він давав їм відчути, якими жорстокими й лютими можуть бути степовики. Скориставшись «холостим ходом» у вовчій атаці, поки вони ще не зібралися на відповідь, Бат угледів ще одну можливість для удару й люто зацідив палицею в іншого вовка, проте цього разу в ікло не поцілив, а відбив йому ніс. Вовк перекинувся у сніг і зіщулився від болю на грудку вовни. Майстерність Бата, його сила духу і жалібне виття двох запеклих вовків миттю оплутали страхом зграю, вовки раптом протверезіли і більше не наважувалися кидатися на вершника, однак продовжували купчитися перед Батовим конем, заважаючи йому наблизитися до табуна.
Відбивши атаку вовків від себе, Бат нарешті поглянув на табун і помітив, що великі вовки, які й раніше атакували табун, згуртувалися попереду в східному напрямку: вони ніби розуміли, що часу обмаль, але водночас відчували й утрату позицій своїх товаришів позаду. По зграї пішов якийсь переривчастий вереск, який буває, коли ріжуть дріт, і від якого мурашки пішли по шкірі. Під керівництвом ватажка, зграя, ніби оскаженіла й осатаніла у своєму рішенні піти на все й розпочала свою останню колективну атаку на табун, в найбільш жорстокий і кровожерливий спосіб, на який здатні тільки смертники. Один за одним великі вовки, особливо вовчиці, що втратили своїх дитинчат, мов божевільні, ставали на задні лапи й у стрибку вгризалися збоку в найбільш тоненьку шкіру живота коня, потім підтягували своє тіло і, не шкодуючи нижньої половини його, всією вагою звішувалися з живота коня, ніби з шибениці. Коли кінь починав бігти, нижня частина тіла вовка потрапляла коневі під задні ноги, той лякався й намагаючись скинути з себе хижака, починав скажено бити задніми копитами по нижній частині тіла вовка, але збити того йому вдавалося тільки з власною шкірою, тоді живіт коня лускав і вивалювалися кишки. Тільки великі важкі вовки з гострими зубами могли виконати цей прийом без особливих зусиль і розірвати коневі живіт тільки завдяки своїм зубам і вазі, а потім упасти вниз і залишитися живими.
Для коня цей підступний прийом смертельно небезпечний — якщо коневі не вдасться скинути з себе хижака, він відстане від табуна під вагою вовка і буде оточений та задертий вовчою зграєю; якщо ж йому вдасться того скинути, то він сам собі заподіє смерть — адже своїми силами допоможе вовку відірвати шматок своєї шкіри, унаслідок чого його живіт лусне.
Усі — і жертви, й самогубці — тремтіли, усвідомлюючи безвихідь і безнадію свого становища.
Нижню частину свого тіла віддавали на поталу коням здебільшого вовчиці — адже вони були легшими від самців і могли втримуватися, звисаючи з коня і не розриваючи його шкіру без його ж допомоги. Вовчиці дійсно ладні були віддати своє життя, щоб угамувати свою спрагу помсти, відважно й відчайдушно йшли на смерть. Ризикуючи втратити під копитами і свій живіт чи груди або нутрощі, вони все одно були налаштовані померти разом із кіньми.
Один дебелий вовк, оскаженілий від голоду, якого скинув із себе кінь, розчавивши йому живіт, оскаливши зуби, зіщулився, скиглячи на снігу, однак з усіх сил намагався просунутися на передніх лапах і підповзти до ще живого коня, щоб розідрати і проковтнути того цілком, жодним чином не полишаючи цієї останньої можливості. Якщо його паща й зуби були на місці, то наявність живота не мала значення, він, як і раніше, мусив щось ковтати. Шматок свіжої конятини, який вовк проковтнув, вивалився з нього прямо на сніг. Напевне, вовк, живіт якого більше не обмежує шкіра, — найжадібніша істота в світі, тож цей вовк, напевне, проковтнув за один раз найбільше конятини. Це був останній у його житті бенкет — тому він був найбільш радісним, але водночас і найбільш сумним.
Коні ж, яким вовки збоку розтинали животи, були ситими кіньми, їхні шлунки були наповнені соковитими паростками цьогорічної озимини і минулорічного сіна, причому набиті по зав’язку шлунки ще й просочилися водою, тож важили чимало. І коли тоненька шкірка конячого живота лускала на вовчих зубах, здоровенний шлунок і гладенькі кишки вивалювалися на сніг і якраз потрапляли під задні ноги коня, які продовжували рухатися по інерції, тож своїми лютими копитами кінь наступав якраз на власні нутрощі й заплутувався в них. За мить шлунок лускав, його вміст розбризкувався по снігу, а кишки розривалися на клаптики. Переляканий до нестями кінь продовжував бігти, і витягував копитами решту внутрішніх органів: спочатку з черевної порожнини — стравохід, печінку й жовч, а потім і з грудної клітини — трахеї, легені й серце. Такий кінь помирав або від витоку жовчі, або від зупинки серця, яке він розчавлював, або ж задихався, сплющивши копитами свої легені. Отже, вовчий спосіб самогубства — найбільш жорстокий, адже вовк не дасть своїй жертві померти швидко й безболісно. Своїми діями він дає коневі відчути смак самогубства. Тож хоча вовки влаштували вбивство, вони вчинили так, щоб воно стало для коней наполовину самовбивством, щоб смерть копитних була ще більш гіркою, більш несправедливою і більш трагічною.
Ця остання лиха атака вовків-самогубців остаточно зруйнувала організований спротив табуна. Степ став бійнею: великі коні з розпанаханими животами і витягнутими нутрощами качалися по снігу в корчах, а їхні ще хвилину тому повні гарячої крові й життєвих сил груди засипалися крижаним снігом. Коні падали один за одним, з останніх сил хапаючись за життя, а їхня кров фонтаном била крізь сніжне простирадло, забарвлюючи його в червоне. Мільярди крижинок перетворювалися на червоні коралі, і вітер ніс їх далі на табун, що панічно тікав, ніби підганяючи його колючим запахом крові до місця остаточного спочинку.
Бат був уражений цією тактикою вовків — учинити самогубство заради реваншу, і навіть не знав, що тут можна вдіяти. Холодний піт на його тілі заледенів. Він бачив, що битву програно і табун уже не врятувати. Однак йому все одно хотілося вберегти хоча б кількох чільних коней, тож він щосили натягнув вуздечку, змусивши коня максимально напружити сили, а потім різко стис живіт свого скакуна, послабив вуздечку, і кінь вітром перелетів через вовчу заваду перед собою, попрямувавши до головного скакуна. Однак вовки розсіяли табун, і решта коней, забувши про все, бігли за вітром. Вони забули від страху про болото, що чекало на них на півдні, тож мчали, як в останньому ривку перед фінішем, просто до нього.
А схил, що вів до болота, ще й сприяв збільшенню швидкості; підштовхував їх туди й білий вітер, який дедалі дужчав, змітаючи все на своєму шляху, тож коні вже мало не летіли, і табун врешті з гуркотом скотився прямо в трясовину, мов кам’яний обвал з гори. За мить тоненька крижана кірка проломилася, з-під неї бризнуло болото, й увесь табун потрапив у трясовину. Жалібно заіржавши, коні спробували вирватися; їхня ненависть до вовків і страх перед ними сягнули крайньої межі, тож, потрапивши в болото, вони тільки на мить засумнівалися, що робити далі, але потім одностайно зібрали останні сили й посунули вглиб трясовини, дедалі більше загрузаючи в ній, ладні вчинити колективне самогубство в болоті, ніж віддати свої тіла на поживу найлютішим ворогам — вовкам, і допустити, щоб ті досягли свого. Цей табун, якого люди позбавили самечої сили, хоча й утрачав життя, але пішов на останній протест, відповівши колективним самогубством на самовбивчий реванш вовків. У давньому монгольському степу вони мали право вважатися хоробрими істотами.
Однак жорстокий степ зневажає слабких і навіть насамкінець не виявляє до них ані краплі жалості. Холод, що посилився надвечір, швидко скував поверхню трясовини тоненькою кіркою криги, однак, хоча береги болота промерзли наскрізь, ближче до середини воно не змерзлося настільки, щоб витримати цілий табун, тож коли коні проломили кірку, вони потрапили в ще більш, ніж зазвичай, грузьке болото. Сніг і мороз зробили його холодним і липким, тож просуватися крізь нього було значно важче. Коні, спотикаючись і ледь витягуючи з болота копита, просувалися вглиб, однак з кожним кроком у простір між їхніми тілами й болотом набивалося ще більше снігу й задував холодний вітер, тож табун так переколотив болото, що воно стало ще більш холодним і грузьким. Урешті табун знесилився і стомився, не в змозі зрушити з місця. Коні, які мчали попереду, не могли рухатись, бо вже загрузли по самісіньку холку, а коні, які залишалися позаду, хоча й вгрузли лише по черево, просуватися далі все одно не могли. Холодне й грузьке болото, яке поступово змерзалося, міцно стриножило коней, ніби зв’язало смертника по руках і ногах на місці страти. Табун, який уже бажав смерти, але ніяк не міг її отримати, скорботно і розчаровано заіржав, аж над засніженою трясовиною пішли клуби пари від їхніх подихів, а обледенілі на щетині краплинки поту покрилися зверху памороззю. Табун зрозумів, що тепер уже ніщо його не врятує і ніщо не завадить вовчій зграї кинутися на них в останній колективній атаці.
Бат із силою натягнув вудзечку, стишивши ходу свого коня, й обережно під’їхав до краю трясовини. Вороний тільки ступив на мерзле болото, як почав злякано форкати й роздувати ніздрі, а потім опустив голову й почав напружено розглядати сніг і кригу на болоті, не наважуючись ступити далі. Бат посвітив уперед — до середини озера — ліхтариком,але крізь непевні просвіти між сніжинками зміг побачити лише розмиті обриси табуна. Декілька скакунів безсило хитали головами, ніби вже перед самою смертю намагалися востаннє покликати на допомогу свого господаря. Бат так розхвилювався, що рвучко дав коневі шпор, змусивши його йти вперед. Обережно зробивши кроків п’ять-шість, вороний усе ж проломив крижану кірку й потрапив у болото, тоді він почав злякано витягати ноги й задкувати і зупинився тільки тоді, коли вистрибнув на твердий берег озера. Як Бат не лупцював його після того нагайкою, вороний уперся і не хотів ступити ні кроку вперед. Бату хотілося зістрибнути з коня й дістатися до табуна пішки, щоб охороняти його від вовків рушницею, однак вчини він таким чином, він утратив би перевагу вершника — можливість відганяти вовків нагайкою і мати додаткову зброю у вигляді залізних кінських копит. Якби він зійшов з коня, вовча зграя уже б його не боялася, і окремо вони — кінь і людина — легко стали б здобиччю зграї. Крім того, він мав лише десять патронів, і навіть якби спромігся кожним пострілом вбити по вовку, все одно не перестріляв би їх усіх. Можливо, він зміг би відігнати зграю, але холод, який за ніч мав тільки посилитися, закував би в кригу болото разом із табуном. А що, якщо зараз повернутися на бригаду й покликати на допомогу? У таку велику хурделицю всі переймаються тим, щоб охороняти свої отари, тож бригада навряд чи зможе знайти достатньо людей і возів, щоб витягнути коней з трясовини. Сльози, які потекли в Бата по обличчю, прикипали до нього крижинками; він повернувся на схід і, піднявши очі до неба, скорботно закричав: «Тенґере, Тенґере, Ти, що даєш життя, дай мені мудрості, дай мені душевних сил! Допоможи мені врятувати цей табун!» Але Тенґер, так само роздуваючи щоки, скажено дмухав на землю білою хурделицею, тож вона тільки розсіяла навколо голос Бата.
Бат зітер крижані сльози рукавом, прив’язав ручку нагайки до зап’ястка, потім розв’язав за спиною пасок рушниці і, підтримуючи лівою рукою саму рушницю й ліхтар, приготувався до підходу зграї. У цю мить у нього в голові була тільки одна думка — вбити якомога більше вовків.
Чекати довелося довго, Бат так замерз, що вже ледь тримався в сідлі. Раптом ніби тихий низький вітерець промайнув крізь нього — зграя ступила на трясовину і зупинилася на східному березі болота, розчинившись у клубах сніжного туману. За мить зі зграї вислизнув один худий вовк і обережно попрямував до табуна, кожним кроком випробовуючи твердість криги під лапами. Бату він здався замалим, щоб стріляти. Зробивши декілька кроків, вовк раптом рвучко підвів голову і, пришвидшивши кроки, підтюпцем побіг до табуна. І не дочекавшись, поки він до нього дістанеться, з берега озера здійнявся білий вітер, мов сніжний дракон, і помчав до табуна, а потім швидко закрутився й зашурхотів навколо нього, здійнявши по цілому озеру клуби снігу, так що вже було не розібрати, де небо, а де земля. Скидалося на те, що це плем’я диких волохатих канібалів оточило велике вогнище і зв’язаних поряд з ним людей та тварин, що підуть їм на поживу, і почали дико співати й танцювати, збуджуючи апетит і радіючи перед бенкетом.
Сніжинки-пісчинки набивалися Бату в очі, тож він нічого не бачив, тільки відчував страшенний холод, від якого тремтіло все тіло. Вороний, який мав надзвичайно гострий нюх, теж тремтів усім тілом, окутаний клубами снігу, і жалібно переривчасто іржав, опустивши голову. Чорна ніч і біла хурделиця ще раз накрили бійню в степу, перетворивши на лід потоки крові.
Майже окляклий на морозі Бат задерев’янілими руками вимкнув ліхтарик, добровільно занурившись у темряву, потім опустив голову, спрямував рушницю в бік озера, раптом трохи підніс її дуло і повільно вистрелив — один раз, двічі, тричі…
6
Тюрки… мають таку зброю: лук і стріли, зокрема й такі, що «співають», лати, піки, ножі й мечі. Вони носять багато прикрас і також мають короткі ножі. На їхніх знаменах зображено золоту голову вовка. Їхні воїни-охоронці називають себе фупі (що в перекладі з давньотюркської означає вовки. — Цзян Жун). Китайці їх теж називають вовками. Оскільки вони походять від вовків, то не забувають минулого.
«Історія держави Чжоу. Тюрки»
Сонячне світло ледь пробивалося крізь тонкий шар сірих хмар та сніговий пил, що висів у повітрі, і його проміння відбивалося від поверхні Орхонського степу. Показившись два дня і дві ночі, завірюха знесилилась, і в неї вже не стало снігу, вітер у степу також стих, і в небі під хмарами можна було побачити, як кружляють орли. Над засніженим степом з’явилася тепла пара, що піднімається ранньою весною від землі, вона збиралась у смужки туману, які літали за вітром, мов димові хмаринки. Зграйка червоно-бурих рябків випурхнула з-під стовбура пурпурової верби, що розкинула свої засніжені гілки, мов білі корали; гілки захиталися, і з них посипалась ніжна паморозь, мов пушок кульбаби розлетівся в повітрі, відкриваючи справжній — темно-червоний — колір степової верби. Було схоже, ніби з лісу білих коралів виринуло раптом декілька червоних, і вони ще більше кидались у вічі. Над горами на півночі небо вже проясніло, і по їх сліпучо-білих снігових вершинах повільними хвильками пропливали одна-дві темно-сині тіні від хмар. Незабаром мало розвиднитись, і древній Орхонський степ уже відновив свій звичайний спокій.
Саацерен і Чень Чжень цілий день не відходили від Бата, лікуючи його обморожене тіло. Однак описана Батом картина страшного й жорстокого степу, вкритого пітьмою, ніяк не в’язалась із тією сліпучо-прекрасною рівниною, що відкривалася очам людей зараз. І хоча всі мешканці пасовища боролися з жахливою завірюхою два дня і дві ночі, Чень Чжень ніяк не хотів і не наважувався вірити розповіді Бата.
Коли він вдихав свіже холодне повітря, що вже пахло весною, настрій його поліпшувався. Завдяки цьому останньому великому снігу можна було забути про засуху, з якої починалася весна цього року. Нарешті дні, коли все навколо було сухе — і вітер, і земля, і трава, і гній, і здавалося, що почалося запалення очей, бо повіки просто зводило від сухости, скінчилися. Великий сніг усе змінив — вода в річках і озерах піднялася й стала прозорою, молода травичка дружно пробивалася із землі, квіти розпускалися, і з’явилася надія, що отари нагуляють перший весняний жирок. Старий Біліґ казав: «Весняний нагул усім трьом нагулам нагул», маючи на увазі, що якщо вівці не встигнуть навесні нагуляти собі жирку, то літньому нагулові — «водяному» — нікуди буде пристати, а осіннього жирку їм буде недостатньо, щоб перезимувати. Тож якщо до осені, коли трава пожовкне, баран не нагуляє собі жиру в курдюці на три пальці, він навряд чи переживе довгу семимісячну зиму, і чабанам пасовища доведеться ще до її приходу збути його по низькій ціні. У роки, на які випадали суворі лиха, до приходу зими найчастіше доводилося зменшувати отару вполовину, а то й більше. На пасовищі в степу навесні теж один день рік годує. Тому сподівалися, що цей весняний сніг, який прогнав засуху, все ж хоч трохи компенсує збитки пасовищу.
Чень Чжень разом з іще кількома молодими інтелігентами з цієї та інших бригад приєднався до слідчої групи, яку утворили з представників Комітету пасовища, скотарського господарства й виробничої бригади для розслідування інциденту, що стався під час хурделиці. Вони всі разом пішли до болота оглянути місце подій. Обличчя в усіх були похмурі; і голова ревкому пасовища, військовий представник Бао Шуньґуй, і голова скотгоспу Улзій, і конюхи Бат та Саацерен, й інші «представники мас», і навіть молоді чабани, що йшли прибирати місце подій, чим ближче підходили до болота, тим важче почувалися на душі. Усі мовчали. Ченю Чженю теж було сумно, коли він думав, як розлютяться армійські начальники, коли дізнаються, що призначений для армії табун зник, навіть у жодній битві не побувавши. Бат їхав тепер на іншому коні, бо його вороний, увесь поранений і пошматований, був відправлений до ветпункту скотгоспу на лікування. На обличчя самого Бата було шкода дивитись — воно було повністю обморожене, і його ран не приховував навіть шар мазі, накладений на нього. Шкіра на носі й щоках почорніла й зморщилась, місцями потріскалась, і з ранок витікав гній. В одному місці шкіра навіть зійшла, і рожеве м’ясо, що під нею відкрилося, особливо виділялося на зазвичай засмаглому обличчі Бата. За пояс на спині він застромив дерев’яну лопату і, ледь тримаючись на коні, мовчки їхав поруч із Бао Шаньґуєм, показуючи шлях.
Бат пробув у полоні хурделиці ніч і півдня, коли його знайшов Саацерен в одному зі старих загонів на південному боці болота. На той момент кінь Бата вже не міг рухатися від ран, а сам Бат замерз до напівсмерті. Саацерен, узявши коня Бата за повід, привіз його додому. Однак тепер Бат вимушений був з останніх сил, тримаючись у сідлі, вести слідчу групу на місце подій, щоб вона могла розібратися з інцидентом. Два інших конюхи, теж сильно обморожені, свідчили окремо.
Чень Чжень їхав поряд із Біліґом, збоку й майже позаду від загону. Він стиха запитав:
— Батьку, а начальство покарає Бата?
Старий поволі витер рукавом у вигляді підкови краплі води зі своєї ріденької цап’ячої борідки, і в його жовтих очах звідкись з глибини душі відбилися складні почуття. Не повертаючи голови і дивлячись на далекі гори, він сказав:
— А молоді пекінці як вважають? Слід його покарати? Комітет пасовища й представники армії дуже поважають вашу думку. Цього разу вони запросили вас сюди, щоб послухати, що ви скажете.
— Бат — герой! Заради цього табуна від ледь життя свого не віддав! На жаль, йому не пощастило врятувати табун. Однак, як би там не було, він у цьому степу — герой. Я прожив у вашій родині рік, і всі знають, що Бат мені ніби старший брат. Тому, гадаю, що Бао Шуньґуй не дослухається до моєї думки. Крім того, серед пекінців немає єдиної думки щодо цього випадку. Я думаю, оскільки ви — представник звичайного чабанства, до того ж і член ревкому, вас усі послухаються, а я казатиму те, що й ви.
— А що кажуть інші молоді інтелігенти? — стурбовано запитав Старий.
— У нашій бригаді більшість вважає, що Бат — зразковий конопас. Коли стільки лих відразу сталося — і хурделиця, й вовки — хто б завгодно з ними не впорався, тому не слід штрафувати Бата. Однак є й такі, що говорять, ніби ці люди — контрреволюціонери — навмисне скористалися природним лихом, щоб нашкодити армії й революції, тому необхідно перевірити походження всіх чотирьох конюхів.
Обличчя Старого ще більше спохмурніло, і він більше нічого не питав.
Загін обминув болото зі сходу й підійшов до того місця, де Бат востаннє вистрелив. Чень Чжень аж затамував подих, готуючись на власні очі побачити місце кривавої бійні.
Однак жодної краплі крові не було видно: її щільно вкривав непроглядний шар снігу завтовшки в один чи. Над поверхнею озера мали б стирчати кінські голови, однак і їх не було видно. Проте поверхня наче брижилася застиглими сніговими хвилями, товща снігу між якими була достатньо глибока, а за горбиками тягнулися звіяні вітром снігові схили, тож вітер і сніг зрівняли кінські тіла з поверхнею. Люди дивилися на все це мовчки, ніхто не хотів спішуватися й розкопувати цей шар снігу, однак усі уявляли, що і як тоді сталося.
— Як шкода! — Старий Біліґ заговорив першим і, вказуючи батогом на східний берег болота, сказав: — Подивіться, якби вони ще пробігли ось той маленький відрізок, усе б минулося. Нелегко ж Батові було пригнати табун сюди аж із північного пасовища. При такому сильному вітрі й такій кількості вовків навіть якби й людина не боялася, то її кінь не міг не злякатися. А Бат від початку до кінця був з табуном, боровся з вовками не на життя, а на смерть, він сумлінно виконав свій обов’язок.
Старі монголи не бояться виступити на захист своїх синів.
Чень Чжень під’їхав до Бао Шуньґуя й сказав:
— Щоб уберегти колективне майно, Бат самотужки боровся з вовками цілу ніч, ледь не віддав своє життя. Це — геройський вчинок…
— Геройський вчинок?! — Бао Шуньґуй витріщився на Ченя Чженя й прокричав: — От якби він уберіг цей табун, тоді б це був геройський учинок! — Потім він повернувся й накинувся на Бата: — Чому ти того дня пас табун на півночі від болота? Ти вже стільки років працюєш чабаном і не знаєш, що як тільки почнеться вітер, він пожене табун прямо в болото? Це все — твоя провина!
Бат не наважувався глянути на Бао Шуньґуя, тільки кивав головою й казав:
— Так, це я винен. Якби я щодня під вечір переганяв табун на східне пасовище, то нічого б цього не сталося.
Саацерен ударив по боках свого коня, під’їхав ближче і доволі безцеремонно втрутився в розмову:
— Але ж це Комітет пасовища наказав нам пасти табун саме там, ще й сказали, що саме на тому пасовищі найбільше лишилося сухостою з осені, і нова трава навесні виросла найраніше. Військові коні призначаються для далеких походів, тож вони повинні їсти найкраще й наїдатися, щоб нагуляти якомога більше жирку, щоб військові й ополченці, коли побачать табун, зраділи. Я ще пам’ятаю, як на засіданні Комітету під гаслом «на хвилі революції підштовхнемо виробництво» Бат казав, що пасти табун на півночі від болота небезпечно. Однак у Комітеті сказали, що навесні здебільшого вітри йдуть з північного заходу і навряд чи цими днями трапиться північний вітер. Ти тоді теж із цим погоджувався, чому ж тепер, коли трапилося лихо, всю провину перекладаєш на Бата?
Декілька присутніх тут керівників Комітету мовчали. Нарешті голова пасовища Улзій прочистив горло й сказав:
— Саацерен правду говорить, таке справді було. Усім хотілося, щоб коні, призначені для військових, виглядали якомога краще, були надійними в поході й зробили б більший внесок у справу військової підготовки. Хто ж міг подумати, що буде така хурделиця, та ще й з півночі, а за нею — й вовки. Якби не було цієї зграї, Бат би напевне відвів табун у безпечне місце. Уже сто років такого не було, щоб і вітер, і сніг, і вовки разом нагрянули. Оскільки я відповідальний за виробництво, то провина за все це — на мені.
Бао Шуньґуй тицьнув своїм батогом майже в ніс Саацерену й сказав:
— Твоя провина теж не маленька, Біліґ правильно сказав, якби цей табун пробіг ще отой маленький відрізок, усе б минулося, а якби ви втрьох не втекли, а гнали табун разом з Батом, то усе б і справді минулося. Якби ти потім не врятував Батові життя, я б давно відправив тебе на допит.
Біліґ прихилив своїм батогом батіг Бао Шуньґуя і з кам’яним обличчям сказав:
— Представнику Бао, ти хоча й походиш з монголів-хліборобів, але повинен знати правила монголів-скотарів: у степу заборонено тицяти батогом людям межи очі й при цьому щось до них говорити. Це раніше князі й поміщики так з людьми розмовляли. Якщо не віриш, піди спитай у голови вашого військового підокругу. Наступного разу, коли він тут буде перевіряти роботу, ми можемо піти разом спитати.
Бао Шуньґуй опустив свій батіг і взяв його в ліву руку, але потім миттю тицьнув уже вказівним пальцем правої руки в Саацерена і Бата й майже рявкнув:
— Ти і ти! Чого ще сидите на конях? Розкопуйте й розмітайте сніг! Я хочу на власні очі подивитись на трупи коней. Перевіримо, наскільки лихими були вовки і наскільки великою була зграя. Не думайте, що вам удасться зіпхнути всю провину на вовків. Голова Мао навчає нас, що насамперед — людський чинник!
Люди спішилися, узяли принесені з собою дерев’яні або залізні лопати, бамбукові мітли й почали розчищати трупи коней від снігу. Бао Шуньґуй, все ще верхи на коні, завзято фотографував «докази» фотоапаратом марки «Чайка»[29] і постійно кричав до людей: «Краще, краще працюйте! Замітайте краще! Через декілька днів сюди ще прийде слідча група з аймаку й хошуну!»
Чень Чжень, глибоко загрузаючи в снігу, ішов слідом за Улзієм, Біліґом, Батом і Саацереном до кількох снігових купок у самій середині болота. Трясовина на поверхні міцно взялася кригою, і сніг, що її вкривав, рипів у людей під ногами. Старий сказав:
— Для того щоб дізнатися, наскільки лихою була зграя, варто перевірити, чи від вовчих зубів загинули ці найближчі до середини коні.
— Чому? — відразу ж поцікавився Чень Чжень.
Відповів йому Улзій:
— Сам подумай: тоді було чим ближче до середини, тим небезпечніше, і болото тут змерзлося найпізніше, тому вовки теж повинні були боятися потрапити в пастку і не наражалися б на небезпеку. Але якщо виявиться, що ці коні все ж були загризені вовками, тоді упевнено можна сказати, що зграя була лихою!
Старий повернувся до Бата й запитав:
— А постріли не подіяли?
— Ні, — відповів той, скривившись. — У мене було всього десять патронів, вони швидко закінчилися. Вітер, звичайно, розніс звук пострілів і трохи налякав вовків, аж вони розбіглися, але коли патрони закінчилися, вовки повернулися. Було дуже темно і в ліхтаря сіла батарейка, тож я нічого не бачив. Тоді я ні про що таке не думав, — він злегка натиснув пальцем на обморожене місце на обличчі й сказав: — Було темно, й сніг був сильний, я боявся, що влучу в коня. Я сподівався, що вітер припиниться, а болото не замерзне, тож вовки не насміляться по ньому йти, і більшість коней тоді все ж зможе вижити. Я пам’ятаю, що піднімав дуло рушниці трохи вгору, десь на один чи.
Біліґ і Улзій із полегшенням зітхнули.
Підійшовши до передньої купки снігу, Бат завагався, але потім все ж узяв свою дерев’яну лопату і почав швидко відкопувати сніг з того місця, де мала бути голова коня. Усім перехопило подих: шия білого скакуна була перегризена й скрутилася півколом аж йому на спину. Очі скакуна вискочили з орбіт і перетворилися на морозі на прозорі крижані чорні яйця, в середині яких загусли й застигли жах і розчарування, що їх зазнав скакун в останні миті свого життя. І це було страшно. Сніг під головою коня перетворився на червоний крижаний камінець від крові, що витекла з шиї тварини й замерзла, тож копати далі було неможливо. Інші мовчки й поспішно розкопували й розмітали сніг, так що незабаром над мерзлим болотом з’явилася більшість кінських тіл. У Ченя Чженя складалося таке враження, що ці коні були не загризені, а підірвані снарядом із середини, тому що з обох боків у них висіло лахміття м’язів, а нутрощі, ніби розкидані вибухом, валялися навколо в радіусі кількох метрів. Задніх частин крупів у коней здебільшого не було — стирчали самі кістяки. На льоду скрізь були розкидані ратиці й маслаки, клаптики голої шкіри або хутра: вовки з’їли лише серця й печінки, а також об’їли те м’ясо, що було жирнішим, тож кінські тіла стали об’єктом виміщення злоби для сірих. Чень Чжень подумав: «Може, це у вовків люди навчилися поводитися, як звірі, — шматувати собі подібних, витягувати жили й знімати шкіру? Чи, може, звірство, що криється в глибині людської натури, має одне джерело з вовчою суттю в звіриній натурі?» Дійсно, боротьба між людьми протягом усієї історії їх існування завжди була пронизана, відкрито чи приховано, принципом «людина людині вовк». Уперше побачивши на власні очі такий масштабний вияв вовчої суті, Чень Чжень не міг стримати виходу своєї звіриної натури, його охопила така ненависть до вовків, що він тут і зразу хотів ухопити одного з них, повитягати йому жили та оббілувати. Невже чим довше людина спілкується з вовками, тим більше сама перетворюється на вовка? Чи в неї починає переважати її звірина натура?
Люди заціпеніло дивилися на картину, що відкривалась їхнім очам, і Чень Чжень відчув, як у нього холонуть руки й ноги, його до кісток проймав холод.
Старий Біліґ зіперся обома руками на древко своєї дерев’яної лопати й, замислившись, сказав:
— У моєму житті, напевне, це — якщо не другий, то третій випадок зустрічі з такою великою зграєю. Якщо вони навіть головного коня в табуні так пошматували, то на інших коней мені й дивитися непотрібно — від них просто нічого не залишилося.
Обличчя Улзія спохмурніло і він сказав, важко зітхнувши:
— Я їздив на цьому скакуні два роки, ще й заарканив на ньому трьох вовків. На всьому пасовищі коней із такою швидкістю можна на пальцях порахувати. Я тоді був командиром ескадрону і їздив із солдатами в каральну експедицію проти бандитів. Я ще ніколи не сидів на такому швидкому коні. Але ця зграя вовків виявилася хитрішою навіть за тодішніх конокрадів. Людині аж страшно подумати, як це сірим удалося так досконало використати хурделицю з трясовиною. Ех, якби я був розумніший за вовків, цей кінь би не помер! У тому, що сталося, є й моя провина. Потрібно було тоді краще переконувати Бао.
Слухаючи, як ці двоє стиха говорять, Чень Чжень продовжував міркувати про своє. У Китаї найчастіше хижаками вважають тигра й вовка. Однак тигр — тварина-одинак, тигри не згуртовуються в зграї, і про них складено не так уже й багато оповідань. А от вовки водяться скрізь, живуть зграями і про них чимало написано, та й лиха від них набагато більше. Історія свідчить, що саме вовк був тим хижаком, який найбільше й найчастіше лякав людину. А в степу взагалі він є найбільшим природним ворогом людини й худоби. Однак чому ж тоді кочовики обрали його своїм тотемом? І Чень Чжень знову відступив зі щойно занятої агресивної позиції.
Більша половина поля бійні була прибрана. На замерзлому озері скрізь виднілися трупи коней, по поверхні були розкидані маслаки, а крізь кригу проглядала кров, що заливала землю. Було схоже, ніби це — поле бою після інтенсивного бомбардування. Життя цілого табуна скакунів, які чекали наказу виступати в бій, раптом було припинене і перетворилося на гарматне м’ясо у степовій битві. Більшість тіл були в такому ж жалюгідному стані, як і тіло білого скакуна. У місці, де тіла були скупчені щільніше, скрізь валялися відламані кінцівки й маслаки, тож кількість загиблих у трясовині коней можна було порахувати лише по головах і рештках шкіри, що зберегли окрас. Обидва конопаси обережно, ряднинами й довгими рукавами своїх плащів, змітали сніг з голів одного за одним своїх улюбленців, при цьому у них по обличчю текли сльози. Усі присутні були вражені трагічною картиною, що відкривалась їхнім очам. Чень Чжень і ще декілька молодих пекінців, які ніколи не бачили на власні очі жорстоких битв і не ставали свідками трагічної бійні, що її влаштовували вовки коням, зробилися білими від жаху й розгублено дивилися один на одного. Схоже, що це була перша реакція на думку: якби хтось із нас, потрапивши в хурделицю, зустрівся з цією зграєю вовків, що б тоді з нами було? Чи не те саме, що з цими військовими кіньми, розірваними на шматки?
Перед очима Ченя раптом постала кривава картина різанини в Нанкіні,[30] і він побачив вовчу сутність фашистів та японських «дияволів».[31] На цю думку по всьому його тілу пішла сильна біологічна реакція: його пройняли злоба, ненависть, бажання плювати, лаятись і вбивати вовків. І він ще раз просто в обличчя Старому Біліґу прокричав:
— Доля цих коней — трагічна! А вовки — ненависні лиходії! Ненависніші й лихіші за фашистів і японських «дияволів»! Їх слід порубати на шматки!
Обличчя Біліґа посіріло, і він осудливо подивився на Ченя, проте здавленим голосом сказав:
— У японських фашистів — така природа, вони не могли навчитися у вовків, бо в Японії немає ні степу, ні великих вовчих зграй. Де б вони бачили вовків? Але я воював із японцями і знаю, що вони вб’ють людину й оком не зморгнуть. Я тоді був провідником у радянських червоноармійців і бачив справи рук японських — знаєш, скільки людей загинуло тільки на будівництві того брукованого шляху, що веде від нашого пасовища на північний схід до Ґірину? Обабіч його все було устелене кістками. Там був великий рівчак, в якому лежали десятки трупів, половина — монголи, половина — ханьці.
— У тому, що цього разу сталося, не можна звинувачувати лише вовків, — сказав Улзій, — адже люди забрали в них рятівну їжу, ще й розорили їхні лігва. Хіба ж вовки могли не помститися? Якщо хтось і винуватий, то це — ми самі, що не догледіли табун. Вовки цінують життя, і якщо їх не змушувати, вони не наражатимуться на небезпеку боротьби з людьми, які мають собак, рушниці й аркани. У степу вовк боїться людину, бо більшість вовків гине від людських рук. З японцями ж не так — ми, китайці, ніколи не завойовували їх, навпаки, дуже їм допомогли, а вони натомість прийшли вбивати нас, ще й дійсно при цьому навіть оком не зморгнули.
Старий був вочевидь незадоволений. Він, ніби мимохіть, глянув на Ченя й сказав:
— Ви, ханьці, не вмієте впевнено триматися в сідлі, варто коневі спіткнутися, як ви захитаєтеся, впадете й розіб’єтеся.
Старий рідко коли дорікав Ченю Чженю, однак прихований зміст його слів завжди змушував того протверезіти. Він зрозумів, що вовчий тотем закріпився в душі Старого значно міцніше і впевненіше, ніж монгольські вершники в сідлі. Звірині тотеми степовиків зазнавали жорстоких нападів з боку інших народів-завойовників, які протягом тисяч років не раз намагалися знищити або замінити їх, однак їм так і не вдалося їх викорінити, вони дожили донині, тож тим більше їх не зможе похитнути смерть цих семи-восьми десятків скакунів. Ченю раптом згадалося: «Сто лих від Хуанхе принесуть цілий короб щастя», «прорве Хуанхе дамбу — доведеться людям трохи побути рибами», «Хуанхе — ріка-мати», «Хуанхе — колиска китайської цивілізації»… Китайці ж не заперечують, що Хуанхе для них є рікою-матір’ю, хоча вони й зазнали від неї сотні лих і вона поглинула незліченну кількість їхніх полів і людських доль. Мабуть, «сто лих» і «мати» не обов’язково є взаємовиключними поняттями, ключовий момент полягає в тому, чи ця «мати ста лих» вигодувала цю націю і підтримує її існування та розвиток. У степовиків же вовк як тотем користується такою самою повагою, як ріка-мати в китайців.
Бао Шуньґуй також припинив горлати й командувати, а, все ще сидячи верхи, взявся всебічно і якнайширше оглядати місце події. Він навіть гадки не мав, що орхонські вовки можуть бути такими лихими і навіть подумати не міг, що вони до маслачка згризуть такий величезний табун. На його обличчі з’явився і застиг вираз подиву, змішаного з жахом. Чень Чжень помітив, що під час фотографування руки Бао тремтіли, тож йому доводилося постійно змінювати ракурс, щоб якось зафіксувати фотоапарат.
Біліґ і Улзій почали розкопувати сніг навколо кінських трупів усередині місця побоїща: то тут копнуть, то там підриють — було схоже, що вони щось шукають. Чень Чжень поспішив до них на допомогу, щоб заодно спитати в Біліґа:
— Батьку, а що ви шукаєте?
— Стежку, протоптану вовками. Тож слід обережно відкидати сніг.
Чень Чжень уважніше подивився під ноги, потім нахилився й теж почав шукати. Невдовзі міцно втоптана вовками стежка знайшлася — вона була достатньо надійною, мала снігу на чотири пальці заввишки, що намертво примерз до скутої кригою трясовини. Коли з неї змели свіжий сніг, то побачили відбитки вовчих лап — великі були завбільшки з ратицю корови, маленькі — все одно більші за сліди лап великих собак. Кожний слід мав відносно глибоку ямку, і в деяких ямках запеклася кінська кров.
Улзій і Біліґ покликали решту людей розмітати цю стежку. Біліґ сказав, що вона також дасть змогу оцінити, наскільки великою була зграя. Поступово розмітаючи стежку, люди помітили, що вона не йде рівно, а загинається, згодом з'ясувалося, що вона утворювала дугу. Повністю розкопати її й розмести вдалося більше ніж за годину, і тоді виявилося, що стежка йшла колом — рівненьке біле коло з украпленнями червоного кольору вивищувалося над скутою кригою чорно-червоною поверхнею трясовини на цілий кулак і вселяло жах: воно було схоже на бігову доріжку в пеклі, на якій тренувалися чортенята, або на якусь чортову каракулю, що замикалася в порочне коло. Стежка була завширшки більше метра, в окружності — п'ятдесят-шістдесят метрів, вона оточувала якраз місце найщільнішого скупчення кінських трупів. Стежка вся була стоптана кривавими відбитками вовчих лап. Люди знову затремтіли від страху й поміж них пішли сумніви й гомін:
— Я стільки років прожив, а ще ні разу не бачив таких величезних вовчих слідів!
— Це були не вовки, а прямо перевертні якісь.
— Зграя була такою великою, що аж лячно!
— Щонайменше — сорок-п’ятдесят хвостів!
— Бате, з твого боку було дуже нерозважливо важити своїм життям перед цією зграєю! Я б на твоєму місці впав з коня від страху і потрапив би вовкам у зуби!
— Тоді було темно, ще й сніг щільний, я просто нічого не бачив і не знав, чи велика ця зграя, чи ні.
— Важко ж доведеться нашому пасовищу відтепер.
— І хто з жінок наважиться виходити вночі без супроводу?
— Ці заробітчани на пасовищі — просто виродки! Відняли у вовків рятівний харч, що ті вполювали собі на голодну весну, от вовки й вимушені були потурбуватися. Якби я був вовчим ватажком, я б теж захотів помститися і загриз би усіх їхніх свиней та курей.
— І кому це спала лиха думка послати стількох людей у гори давити вовченят? Хіба вовчиці не могли не оскаженіти? У попередні роки розоряли значно менше лігв, тож і з табунами було все гаразд.
— Комітету пасовища теж слід зробити щось належне, наприклад, організувати декілька акцій з винищення вовків, інакше вони невдовзі й людей почнуть загризати.
— Вони б менше збори проводили, а більше на вовків полювали.
— Так, як вовки оце їдять, то їм би і ще одного табуна забракло познущатися.
— У керівники нашого пасовища пролізли якісь селяни, котрі нічого не тямлять у місцевому житті, от Тенґер і послав вовків, щоб нас провчити.
— Годі балаканини! Хочете критики на свою голову?
Бао Шуньґуй, приєднавшись до Улзія й Біліґа, ретельно обстежував вовчу стежку, він фотографував усе, але час від часу зупинявся, щоб приєднатися до бесіди. Його обличчя, досі мов скуте, поступово розгладжувалося. Чень Чжень здогадувався, що Біліґ, напевне, підважив його думку про те, що «людський чинник — насамперед». Навряд чи людина могла б упоратись із такими величезними лихами, як хурделиця й вовки. І яка б група не прибула ще на розслідування, варто привести їх сюди й показати це поле бійні, щоб вони визнали, що такому лихові не можна було зарадити людськими силами, тим більше що спільний удар хурделиці й підступної зграї був іще масштабнішим. Опасіння Ченя за Улзія й Бата також поступово розвіялися.
Чень Чжень знову зосередився на цій вовчій стежці. Вона була настільки дивною, що просто спантеличувала людину. Здавалося, ніби вона брала в кільце серце Ченя, і це кільце поступово стискалося, а по ньому навколо серця бігли, себе не шкодуючи, вовки-перевертні, і від їхнього бігу серце зупинялося й не було змоги дихати. Навіщо вовкам знадобилося бігати по цьому колу? Що їх на це сподвигло? І яка в них була мета? Людина ніколи не зможе збагнути поведінку степових вовків, і кожний їхній слід — мов шлях у глухий кут.
Щоб боротися з холодом? Адже під час бігу стає тепліше? Можливо. Того вечора через хурделицю було надзвичайно холодно, і коли вовки раптом зупинилися після тривалої гонитви, їм зробилося нестримно холодно, тож, наївшись, вони скупчилися й почали разом бігати, щоб зігрітися.
А може, щоб поліпшити травлення? Витратити більше енергії, щоб умістити більше конятини? Теж можливо. Оскільки вовки — все ж таки не ховрахи чи бурундуки, і не мають звички розсовувати їжу по схованках, то харч, що залишається після вовчого полювання, тільки псується. І щоб максимально використати їжу, вовкам доводиться утрамбовувати свої повні шлунки. Тож біг пришвидшив би травлення і накопичення поживних речовин в організмі і звільнив би трохи місця в шлунках, щоб увіпхнути туди ще більше м’яса. Однак яким має бути цей шлунок у такому випадку? Сталевим? Залізним? На пружині? Гумовим? Не мати кишок? Не боятися запалення сліпої кишки? Але це — ще жахливіше.
А може, вони готувалися до параду чи огляду своїх сил? Можливо. Судячи з вовчих слідів на цій стежці, дії зграї були чітко організованими й дисциплінованими. Береги стежки скрізь рівні, ширина всієї стежки — більше метра, рідко де є слід, який виступає за межі кола. Тож що це, як не сліди стройової ходи? Вовки здебільшого ходять на битви по одному або збираються в невеликі зграї — по три-п’ять осіб, на полювання ж і грабунки ходять родами — по вісім-десять представників одного сімейства, але щоб вони такими масштабними силами виступали на битву, як оце нині, буває не часто. Але чого Чень Чжень не міг зрозуміти, так це яким чином вовкам удалося так раптом перетворити розрізнені партизанські битви на маневрену війну високоорганізованої польової армії. Свого часу 8-й армії й Новій 4-й армії[32] довелося докласти надлюдських зусиль, щоб виконати завдання по перетворенню себе на професійну армію. Невже ж вовкам даровано такі можливості від природи? Невже вовки можуть передавати від покоління до покоління той досвід, який їхні предки здобувають у кривавих степових битвах? Однак як вони можуть його передавати, коли не мають мови? Поведінка вовків і справді незбагненна.
А може, вони це вчинили, щоб відсвяткувати перемогу в битві? Або це була якась особлива шалена церемонія перед бенкетом? Імовірність цього дуже висока. Цього разу їхні лови завершилися, можна сказати, повною перемогою — загнали в пастку весь табун, що й жодний кінь не втік, водночас помстилися людям і дали вихід своїй ненависті, тож могли зітхнути тепер з полегшенням. Коли зграя голодних вовків уполює такий великий табун справних коней, то чи може вона не ошаленіти? Напевне, вовки тоді просто казилися й тремтіли від радости, тож почали бігати й танцювати, мов навіжені, навколо місця найбільш щільного скупчення кінських трупів. Їхня радість мала тривати дуже довго, тому на замерзлому озері й залишилася ця дивовижна стежка, мов чортова каракуля.
Чень Чжень відзначив про себе, що людині варто поставити себе на місце вовка і тоді більшість його незбагненних вчинків отримають раціональне пояснення. Собака розуміє людину, людина розуміє вовка, тож, напевне, і вовк розуміє людину. Якщо людина є одним цілим з небом і землею, то не можна відділяти її й від собак з вовками. Інакше чому б тоді на місці цієї кривавої бійні раптом з’явилося стільки людських тіней і привидів — і японці, й китайці, й монголи, і навіть європейці, які й помітили, що «людина людині вовк»? Напевне, вивчати людину слід починати з вивчення вовка або, навпаки, — вивчати вовків слід починати з вивчення людей, і наука про вовків, швидше за все, — це підрозділ науки про людину.
Уся слідча група поїхала за Батом на північ — маршрутом тодішньої гонитви, але в зворотному напрямку. Чень Чжень, під’їхавши до Біліґа, запитав:
— Батьку, навіщо все ж таки вовкам знадобилося протоптувати цю стежку?
Старий озирнувся, навмисне притримав коня, і коли вони вдвох відстали від решти, тихо сказав:
— Я прожив в Орхонському степу шістдесят років, а таких кіл бачив лише декілька. У дитинстві я також питав свого батька, як ти оце питаєш мене. Батько тоді сказав, що степових вовків прислав сюди Тенґер охороняти Орхонський степ і священну гору Баян-уул, тож якщо хтось зашкодить степові чи горі, то Тенґер чи дух Баян-уул розсердяться й пошлють вовків його загризти, а тіло його віддадуть як харч вовкам у винагороду. І щоразу, коли вовки отримують такий подарунок від Духа Неба чи Духа Гори, вони від радости починають бігати колами навколо нього, поки не утрамбують замкнену колом стежку — так само круглу, як сам Тенґер, як сонце чи місяць. Вовки утворюють її на знак подяки Тенґеру, і тільки відіславши йому цей знак, вони можуть братися до їжі. Вовки полюбляють, піднявши голову, дивитись на небо й милуватися місяцем або тягнутися кінчиком носа до неба й довго вити Тенґеру, і якщо навколо місяця виникне світлове коло, в таку ніч неодмінно буде вітер, і вовки неодмінно вирушать на свою справу. Вовки краще за людей розуміються на погоді. Вони розрізняють кола і вміють малювати кола, тобто це означає, що вони мають зв'язки там, нагорі.
Чень Чжень зрадів, бо завжди полюбляв народні міфічні оповідання. Це пояснення Старого Біліґа про вовчу стежку цілком могло знайти підтвердження в літературі, до того ж не було позбавлене й науковости. Вовки дійсно протягом тривалої практики полювання могли заприкметити певні природні закономірності, як-от: якщо каміння вологе — чекай дощу, якщо навколо місяця коло — чекай вітру тощо. Чень Чжень мимоволі вигукнув:
— Це так цікаво: у степу навколо сонця може виникнути коло, навколо місяця теж може виникнути коло, а чабани, здаля жестом кличучи людину підійти, теж малюють рукою велике коло. Це коло справді схоже на якийсь містичний знак! Однак від ваших слів мені аж шкіру на голові судомою зводить — степові вовки такі тямущі, що малюють Тенґеру кола й посилають йому знаки! Аж страшно!
— Степові вовки — надзвичайні істоти. Я все життя мав із ними справу, але все одно не можу їх перевершити. От, наприклад, про цю біду з табуном — я й гадки не мав, що вона трапиться. Вовки завжди з'являються там, де ти їх зовсім не очікуєш, і в такий час, коли ти їх зовсім не очікуєш, та ще й приходять цілою бандою… От і скажи, чи могли б вони бути такими сильними без допомоги Тенґера?
Вершники, які їхали попереду, зупинилися, кілька людей спішилися й почали відкопувати сніг. Чень Чжень слідом за Біліґом погнав туди свого коня. Зупинка сталася через те, що люди знову виявили кінські трупи, однак тепер вони були розсіяні вервечками по чотири-п’ять тіл. Хтось із людей проїхав трохи далі й раптом закричав:
— Швидше сюди! Тут є мертвий вовк!
Чень Чжень вирішив, що це й має бути місце, де вовки-самогубці кинулися розривати коням животи, як розповідав Бат. Тут був той поворотний пункт у ході гонитви, який визначив подальшу долю табуна. Тут серце Ченя раптом ніби підскочило й шалено закалатало.
Однак Бао Шуньґуй, сидячи верхи на коні, почав розмахувати батогом над головою й кричати:
— Не бігайте! Усі йдіть сюди. Спочатку відкопаємо коней, а вже потім візьмемося за вовків. Оцих двох коней буде достатньо. Усі повинні дотримувати дисципліни. Кожен трофей має бути зданий державі. А хто буде порушувати дисципліну, того відправимо на перевиховання!
Люди швидко зібралися біля двох коней і почали відкопувати сніг.
Рештки двох коней поступово з’являлися над поверхнею. Кишки, шлунки і решта внутрішніх органів обох коней були відірвані від тіл їхніми ж копитами і, розплющені або розчавлені, тяглися за ними на кілька метрів. Вовки, які досхочу награлися й навбивалися в озері, задовольнивши свою жадобу помсти, вочевидь, уже не цікавилися цими кіньми після того, тож і не займали їхніх тіл. Однак Чень Чжень, відкопуючи сніг, міркував над тим, що смерть цих коней, яким вовки розірвали животи, була набагато трагічнішою, ніж тих, що загинули в болоті, і набагато жахливішою, а біль і жах, які застигли в очах цих мертвих коней, були значно очевиднішими, ніж у тих, що він бачив у болоті.
Бао Шуньґуй аж розсердився, дивлячись на цю картину:
— Ця зграя й справді була такою ж жорстокою, як японські «дияволи». І як вони додумались, що варто тільки відірвати шматок шкіри від живота коня, як той вительбушить сам себе і сам себе розчавить! Це — аж занадто жорстоко! Ці вовки, напевне-таки, мають дух японських самураїв, які наважуються на самогубство. Монгольські вовки страшні… Але я знищу їх усіх дощенту!
Чень Чжень тут не втримався, щоб не встрянути в розмову:
— Однак не можна тільки японським самураям приписувати відвагу йти на смерть. Дун Цуньжуй,[33] Хуан Цзіґуан,[34] Ян Ґеньси[35] теж наважилися віддати життя, щоб померти разом з ворогами. Але ж ми не називаємо їх самураями? Якщо в нації немає людей, які б наважилися померти, але не схилитися, віддати своє життя за те, щоб забрати його у ворога, то таку націю легко підкорять інші й вона стане рабом. Що стосується вовчої відваги на самогубство, то слід дивитися, хто їй вчиться: якщо потім її використовують на добро, тоді це — герої, а якщо на зло — тоді це фашисти й самураї. Однак якщо не будеш готовий умерти, але не схилитися перед ворогом, тоді ніколи не переможеш фашистів і самураїв.
Бао Шуньґуй помовчав трохи, потім швидко видихнув:
— Це дійсно так.
Улзій, обличчя якого було похмурим і серйозним, сказав до Бао Шуньґуя:
— Ця атака була жорстокою. Чи ж могли Бат і табун протистояти їй? Батові було непросто відбиватися від зграї на шляху з північного пасовища аж сюди. І те, що він лишився живий, вважайте, це — подарунок Тенґера. Нехай слідча група «зверху» прийде подивитися на це. Я переконаний, що вони зроблять правильні висновки.
Бао Шуньґуй кивнув, потім уперше примирливо спитав Бата:
— Ти тоді не боявся, що вовки загризуть твого коня?
Бат щиро сказав:
— Я тоді так хвилювався, що ні про що більше не думав, адже якби ще трохи — і ми обминули б болото. Якби ще трохи…
— А на тебе вовки не кидалися? — продовжував питати Бао.
Бат вийняв свою оббиту залізними обручами жердину, протягнув її Бао Шуньґую й сказав:
— Ось цією жердиною я вибив одному вовкові чотири ікла, а іншому — збив ніс. Інакше вони б і мене розірвали. Однак у Саацерена й інших чабанів такої штуки не було, і вони не могли захищатися, тож не можна їх вважати дезертирами.
— Гарна штука! — сказав Бао Шуньґуй, узявши палицю і зважуючи її в руці, — але ж і ти — не промах, якщо поцілив нею в ікла. Гаразд! Чим жорстокіше до вовків, тим — краще. Бате, в тебе що сміливість, що техніка — неперевершені! Коли прийде слідча група «зверху», ти їм ще раз розповіси, як ти боровся з вовками.
Сказавши це, Бао Шуньґуй віддав жердину Батові й звернувся до Улзія:
— Я все дивуюся, які характерні тут у вас вовки — ще розумніші за людей! Стиль боротьби цієї зграї дуже чітко видно, і мета їхня очевидна — за будь-яку ціну загнати табун у болото. Ось подивіться… — тут він почав рахувати, відгинаючи пальці: — Вовки розуміються на погоді, на рельєфі, знають, як вибрати час, добре знають і себе й противника, тямлять у тактиці й стратегії, їм відомо, що таке ближній бій, нічний бій, партизанський бій, маневрена війна, несподіваний напад, напад із засідки, блискавична війна. Вони знають, як сконцентрувати найкращі сили, щоб вести війну на повне винищення. А ще можуть сплановано, цілеспрямовано й послідовно реалізовувати план операції зі знищення табуна коней! Про цей випадокможна записати у військових підручниках! Ось ми з тобою вдвох — вихідці з військових, я думав, що крім позиційної війни й окопного бою вовки більш нічого не вміють, однак виявляється, що їм відомі всі способи ведення бою, тактики й стратегії нашої 8-ї армії і партизанів! Ніколи б не подумав, що степові вовки такі тямущі! Раніше я взагалі вважав, що вовки діють навмання і тільки й уміють, що красти курей та давити собак, і здатні хіба що покусати кількох баранів.
Улзій на це відповів:
— Знаєте, з тих пір як я перекваліфікувався й потрапив працювати на це пасовище, мене не полишає відчуття, що я все ще на полі бою: воюємо з вовками чотири сезони на рік, з рушницею ні дня не розлучаємося, і я напрактикувався стріляти ще влучніше, ніж було в армії. Так і є: вовки розуміються на мистецтві ведення бою, принаймні можуть бездоганно виконати всі ключові частини бойової операції. Однак, маючи справу з вовками вже більше десятка років, я й багато чого в них навчився. Якби зараз мене послали знищувати заколотників, я б виконував завдання значно справніше.
Чень Чжень дедалі більше зацікавлювався розмовою, тож поспішив запитати:
— Тоді виходить, що мистецтва ведення бою люди навчилися у вовків?
Очі в Улзія заблищали, і він, позираючи на Ченя, сказав:
— Точно! І причому чимало-таки бойових прийомів люди позичили саме у вовків. У давнину степові народи, воюючи з хліборобами, що по той бік муру, використовували прийоми ведення бою, яких навчилися у вовків. А ханьці не тільки запозичили в кочовиків короткі куртки й штани для верхової їзди, але й узагалі мистецтво їздити верхи й стріляти з лука — про це, до речі, й у ваших книжках написано, але й перейняли в степовиків багато «вовчих» прийомів ведення бою. Коли я підвищував свою кваліфікацію скотаря в Хух-Хото, я прочитав чимало військових книжок і вважаю, що «Мистецтво війни» Сунь-цзи мало чим відрізняється від мистецтва війни Вовка-цзи. Ось наприклад: «війна — це шлях обману», «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість», «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий»[36] тощо. Але будь-який вовк зробить усе це граючись.
— Однак у китайських військових книгах жодним словом не згадано ні про степовиків, ні про степових вовків, — зауважив Чень Чжень. — Це — несправедливо.
— Біда монголів полягає в тому, що вони культурно відсталі, і, крім хіба що «Містичної історії Монголії», про них немає більше впливових книжок, — сказав Улзій.
— Очевидно, в степу важливіше займатися скотарством і вивчати вовків, інакше справді буде велика біда, — сказав Бао Шуньґуй до Улзія. — Однак час спливає, тож ходімо вдвох подивимось на того мертвого вовка. Я повинен його теж сфотографувати.
Коли обидва начальники пішли, Чень Чжень залишився отетеріло стояти, спираючись на лопату. Цей похід на місце подій і обстеження місцевості тільки посилили його зачарованість степовиками й військовими справами Чингісхана. Чому він та його нащадки змогли лише із трохи більше ніж стотисячною кіннотою змести всю Азію і Європу? Знищили кількасоттисячну потужну кінноту Західної Ся,[37] мільйонну армію Великої Цзінь[38] і більше ніж мільйонну армію Південної Сун[39] — з її флотом, піхотою й кіннотою! А ще й спільні сили Руси та половців і римлян з тевтонами на додачу. Захопили Середню Азію, Угорщину, Польщу, всю Росію, розгромили Персію, Іран, Китай, Індію й інші потужні цивілізації. І змусили імператора Східної Римської імперії вдатися до практикованої багатьма китайськими династіями політики «родичання» — віддати онукові Чингісхана принцесу Марію. Насправді це монголи утворили найбільшу в історії людства імперію. Однак як же ж так вийшло, що цей нечисельний кочовий народ, який спочатку був таким відсталим, що не мав ані своєї писемності, ані навіть залізних стріл, а користувався кістяними, раптом продемонстрував такі грандіозні військові здібності й військову мудрість? Це — якась давня й незбагненна таємниця світової історії! При цьому дивовижні військові успіхи як самого Чингіза, так і його нащадків були досягнуті не кількістю чи силою, а навпаки — вони малою кількістю перемагали велике і здобували перемоги мудрістю. Чи не вовчою мудрістю й кінською швидкістю? Вовчим характером і якостями? І потужним національним духом, вигодуваним і піднесеним за допомогою вовчого тотема?
Дворічний досвід спілкування з вовками й зібрані оповідання про них, а також зразкові «військові операції» щодо знищення коней та дзеренів, які він мав змогу спостерігати на власні очі й розслідувати, дедалі більше наштовхували Ченя Чженя на думку про те, що розкриття «справи» про військові дива Чингісхана безпосередньо залежить від вовків. Війна — це силові дії між двома групами людей, між війною й мисливством є суттєва різниця: війна складається з атаки й протистояння, й обидва боки конфлікту озброєні до зубів; мисливство ж цілком ініціює людина, а тварині в ньому здебільшого відведено роль об’єкта. Полювання на зайців, байбаків, дзеренів — це також мисливство, проте це лови, влаштовані сильним на слабкого, а жодним чином не протистояння двох сторін на смерть, одним словом, це — тільки мисливство, але не війна. І хоча під час мисливства дійсно можна навчитися певних військових технік, однак повною мірою опанувати мистецтво воювати можна тільки на справжній війні.
Чень Чжень міркував далі: у монгольському степу немає тигрів, леопардів, шакалів, ведмедів, левів чи слонів — їм важко було б вижити в таких складних природних умовах, і навіть якщо б вони пристосувалися до них, то все одно ніяк не вписалися б у ще більш жорстоку боротьбу за виживання в степу, не могли б протистояти лютим і хитрим степовим вовкам і рятуватися від облав і полювання степовиків. Тож виходить, що люди й вовки в степу є єдиною парою достойних противників у жорстокій конкуренції. Інакше кажучи, з усіх диких тварин у степу тільки вовчі зграї можуть організовано конкурувати в боротьбі за виживання з людиною. Раніше в підручниках писали, що надзвичайні військові здібності кочових народів викристалізовуються в полюванні, однак Чень Чжень тепер у душі заперечував це твердження. Ближче до істини був такий висновок: надзвичайні військові здібності кочовиків формуються в тривалій, жорстокій і безперервній боротьбі за виживання, яку вони ведуть із степовими вовками. Боротьба між кочовиками й вовчими зграями — це тривала війна рівних за силою противників, яка триває ось уже сотні тисяч років. І саме в цій тривалій боротьбі люди й вовки видобули майже всі основні принципи й правила, які потім потрапили у військові теорії, наприклад: «знай противника і знай себе», «на війні найголовніше — швидкість»,[40] «на війні не цураються хитрощів»,[41] «знання охоплюють усе, що на небі й на землі», «слід постійно бути напоготові й розповідати, що будеш атакувати схід, а самому йти на захід»,[42] «зосередивши великі сили, бити окремі частини противника», «розбити ціле на частини»,[43] «виступай, коли противник не очікує», «нападай, коли противник не готовий»,[44] «якщо є можливість перемогти — потрібно вступати в бій, нема такої можливості — потрібно ухилятися від бою»[45]; «краще відрізати ворогу один палець, ніж поранити десять», «ворог наступає — ми відступаємо, ворог зупинився — ми чекаємо, ворог стомився — ми б’ємо, ворог відступає — ми наступаємо»[46] тощо. І хоча вовки поширені по всьому світі, однак тільки в монгольському степу, де немає високих мурів і давніх фортець, побудованих хліборобами, немає прокопаних ними рівчаків і накиданих насипів, вовчі зграї скупчені найбільше, і саме тут є головне поле бою, де так давно відбуваються змагання в мудрості й відвазі між людьми й вовками.
Слідуючи за цією думкою, Чень Чжень раптом відчув, що майже опинився біля входу в тунель крізь п'ятитисячолітню історію китайської цивілізації. На монгольській рівнині люди воюють з вовками днями й ночами, найчастіше — це дрібні сутички, але іноді й великі битви. Частота цих випадків практичної боротьби між людиною й вовком набагато вища, ніж частота війн між людиною й вовком чи між людиною й людиною у хліборобів, навіть вища за частоту війн людини з вовком в інших — західних — кочових племен. А якщо ще згадати жорстокі й тривалі племінні війни між кочовиками, війни між народами й загарбницькі війни, то виявиться, що їхній блискучий талант до війни безперервно загартовувався й розвивався. Тому монгольські степовики були набагато вправнішими в битвах, набагато краще розумілися на війні й мали ніби вроджену перевагу у військовій справі порівняно з будь-яким хліборобом у світі й навіть порівняно з іншими кочовиками. Якщо згадати історію — від епох Чжоу, Весен та Осенів і Міжусобиць до династій Цінь, Хань, Тан і Сун, то виявиться, що всі ці цивілізовані хліборобські держави, які мали абсолютну перевагу й за кількістю населення й за державною потужністю, все одно здавалися й падали під ударами невеликого кочового народу з монгольської рівнини. А наприкінці епохи Сун Чингісхан узагалі привів монголів на Середньокитайську рівнину й оселив їх тут майже на століття. І остання феодальна династія в Китаї — Цін — також була заснована кочовиками.[47] Хлібороби-ханьці не мали таких видатних військових учителів, як вовки, щоб ті безперервно й суворо тренували їх, тож хоча в давнину Сунь-цзи і написав своє «Мистецтво війни», однак це — лише розмови про війну на папері, де ж йому рівнятися з мистецтвом війни Вовка-цзи, що взагалі було одним із джерел його твору?!
Ченю Чженю здалося, що він знайшов джерело смертей сотень тисяч безневинних душ народів хуася[48] протягом кількох тисяч років від нашесть чужаків із півночі, і знайшов тих кредиторів, які вимагали купи срібла з державної скарбниці протягом стількох династій, щоб побудувати Великий мур. І хоча думки його раптом прояснилися, глибоко в душі він відчув важкість і розчарування. Історією й долею людини керує причинно-наслідковий зв’язок. А військовий талант, призначений охороняти державу певного народу, є коренем становлення й існування цього народу. Тож якби в монгольському степу не було вовків, світ і Китай були б іншими?
Люди, що були поруч, раптом із криками побігли кудись уперед, і Чень Чжень, отямившись від свого замислення, теж скочив на коня й помчав за ними.
Виявляється, там вирили двох вовків — часткову розплату зграї за перемогу над табуном. Чень Чжень наблизився до одного з трупів, того, з якого Бат і Саацерен саме змітали сніг, розповідаючи іншим, як саме вовки йшли на смерть, аби розірвати коням животи. Це, очевидно, була вовчиця — тіло на снігу було доволі струнким. І хоча нижня його половина була розчавлена кінськими копитами, у тому місиві все одно можна було побачити набухлі соски, з яких витекли молоко й кров, змішавшись і утворивши на морозі рожеві перлини.
Біліґ сказав:
— Як шкода… У неї люди, напевне, відняли цуценят. Такі вовчиці й скликають великі вовчі зграї, щоб за них помститися, їм самим теж не хочеться жити. У степу ніколи не можна доходити до крайнощів: якщо зайця роздратувати, то він може й вовка вкусити, а якщо вовка роздратувати — то він і життя не пошкодує, щоб помститися.
— В історичних книжках записано, — сказав Чень Чжень до кількох молодих інтелігентів, — що степові вовчиці — найкращі в світі матері, вони вигодували й чимало людських дітей. Пишуть, що предки гунів, дінлінів, тюрків були «вовчими» дітьми і їх виростили вовчиці…
Однак Бао Шуньґуй перебив його:
— Не мели дурниць! Вовки їдять людей, як би ж це вони їхніх дітей вигодовували? Дурниці! Вовки й люди — смертельні вороги, і вовків потрібно перебити всіх до останнього. Це я віддав наказ чавити їхніх цуценят, такі заходи проводилися в степу раз на рік і раніше, і це справді стало доброю традицією, завдяки якій зменшилася шкода від вовків. Однак зменшити шкоду — недостатньо, потрібно до єдиного знищити усіх вовків. Потрібно обчистити всі вовчі лігва, які є на пасовищі. Нехай вони спробують помститися… Подивимось, як у них це вийде, коли я вб’ю останнього вовка. Мій наказ не відміняється! Ось завершимо із цією справою і продовжимо знищувати цуценят. І кожні два двори повинні будуть обчистити по одному лігву й принести шкурки цуценят, якщо ж це завдання їм не вдасться — можуть принести шкуру одного великого вовка, інакше з них вирахують трудодні!
Після цього Бао Шуньґуй зафотографував на місці мертвого вовка й наказав завантажити його на машину.
Потім усі пішли до іншого трупа. За два роки життя в степу Чень Чжень бачив живих вовків, мертвих вовків, бачив опудала вовків, однак такого вовка, як оце лежав тепер під його ногами, він ще не бачив — він був такий великий, мов леопард, причому в грудях навіть грубший за того. Коли з нього обмели сніг, то відкрилася його сіро-жовта густа вовна, а на шиї й спині з-під м’якої жовтої шерстки виступали чорні цупкі волосинки гриви, мов гострі сталеві дротики. Нижня частина тіла цього вовка також була вщент розчавлена кінськими копитами і застигла на землі калюжею крові.
Бат спробував посунути примерзле до землі тіло, однак не подужав його зрушити, тож, витерши піт, сказав:
— Це просто якийсь незграба, видно вкусив не там, де треба. Якби поцілив, то з такою вагою він відразу б розірвав коневі живіт, і встиг би зістрибнути й вижити. Може, йому не пощастило, і його зуби застрягли між кістками коня?
Старий Біліґ уважно обстежував труп вовка певний час, присівши біля нього, потім відхилив рукою криваву грудку вовни в нього на шиї й показав там кривавий отвір завтовшки з палець, аж молоді інтелігенти злякались. Такі криваві отвори були добре відомі всім у степу — їх завжди бачили обабіч овечих ший, що їх господарів загризли на смерть вовки, гуртом — чотири, залишені вовчими іклами мітки якраз у місцях прохромлення сонної артерії. Тож Старий сказав:
— Кінь тільки тяжко поранив цього вовка копитами, але не добив. Йому заподіяв смерть інший вовк — з тих, що наїлися конятини.
Бао Шуньґуй зло сказав:
— Вас послухати, так вовки такі підлі, ніби розбійники. І своїх же поранених вбивають!
Біліґ кинув на Бао Шуньґуя прискіпливий погляд і сказав:
— Розбійник помре, та не потрапить на Небо, а вовки після смерті здіймаються в Небо. Якщо так сталося, що кінь розчавив цьому вовкові живіт, але не забив на смерть, проте й жити далі він не зможе, то хіба смерть не є кращою від такого життя? Живим вовкам було важко дивитись на бідолаху, тож вожак і вкусив його, щоб той помер радісно і безболісно, а душа його пішла до Тенґера. Вожак учинив так не з підлости, а з добросердя і боячись, що якщо цей поранений вовк потрапить до рук людей, то зазнає від них глуму. А вовки воліють краще померти, ніж терпіти приниження, тож і вожак не хотів би бачити, як його брати чи діти зазнають приниження. Ти сам походиш з селян, от скажи мені, скільки серед вас є таких, що ладні померти, але не скоритися? А ця вовча властивість змушує заплакати кожного старого степовика, коли він про неї думає.
Помітивши на обличчі Бао Шуньґуя невдоволення, Улзій поспішив додати:
— А ти вважаєш, чому степові вовки мають таку потужну боєздатність? Зокрема, й тому, що ватажок відкрито вбиває поранених солдатів і тим самим зменшує тягар на зграю в цілому, забезпечуючи всій армії компактність, швидкість і силу. Коли зрозумієш цю особливість вовків, то будеш серйозніше оцінювати ситуацію під час сутичок із ними.
Бао Шуньґуй закивав головою, ніби щойно щось зрозумів, і сказав:
— Так, це правда. У війську для облаштування поранених працюють носії, санітари, охоронці, медсестри, лікарі, а ще потрібні машини, госпіталь — ціла низка структур! Я працював декілька років у тиловій службі, і ми тоді підрахували, що на одного пораненого як мінімум потрібно два десятки людей з персоналу, це справді — великий тягар. Під час війни весь цей гамуз дійсно зв’язує руки війську. Якщо це так, то тоді вовча зграя має бути значно мобільнішою й швидшою в діях за людське військо. Однак більшість поранених — це хоробрі воїни, і якщо їх вилікувати, вони повернуться у військо і зміцнять його кістяк. А з такої точки зору виходить, що вбивати поранених — теж зменшувати бойову силу війська.
Улзій, зітхнувши, сказав:
— Вовки мають свою правду, коли так чинять. По-перше, вони дуже плодовиті. В одному виводку зазвичай народжується сім-вісім, а то й більше десятка цуценят. І живучість у них висока. Одного року восени я бачив вовчицю з одинадцятьма вовченятами — виводком того ж року. Вони були тільки вполовину менше матері, але бігли не повільніше від неї. Молода вовчиця вже на другий рік може привести цуценят. Ось порахуйте: якщо одна корова народить теличку, то за три роки ми можемо здобутися хіба що на п’ятеро нових корів, а вовчиця якщо народить «дівчинку», то за три роки знаєте скільки вовків додасться? Гадаю, цілу дюжину. Тож вовче військо відновлюється значно швидше від людського. По-друге, вовки стають дорослими за один рік. Цієї весни народилося цуценя, а наступної весни — вже здоровий вовк, який усе вміє, що належить вовкові. Однорічний собака спроможеться хіба що зайця вловити, а однорічний вовк уже барана вполює, при цьому однорічний хлопчик, самі знаєте, ще носить штанці з розшитими холошами. Тож куди людям рівнятися до вовків? Якщо джерело походження солдатів таке потужне, то вовки й наважуються вбивати поранених. Я вважаю, вовкам і самим не подобається, що їх так багато, тому вовки і вбивають вовків. Це в них своя «політика планування народжуваності».[49] Вони силою пришвидшують «відсів» і залишають тільки добірних воїнів та відважних командирів. І виходить так, що бойовий дух степових вовків не зменшується за десятки тисяч років.
Чоло Бао Шуньґуя розгладилося від зморщок, і він сказав:
— Будемо вважати, що я сьогодні здобувся на пораду від лютих вовків. У боротьбі з природними лихами хоч прогноз погоди допомагає попередженнями, а в боротьбі з вовками хто може попередити про лихо? Наші люди тут, які приїхали з хліборобських районів, мають дуже обмежене уявлення про вовче лихо в дикому степу. У цьому випадку дійсно силами людини не можна було завадити, гадаю, якщо комісія «зверху» й приїде сюди на розслідування, вона також це зрозуміє, побачивши все.
— Ну, якщо вони розумні люди, то зрозуміють, — сказав Улзій.
— Приїдуть вони чи ні, а ми повинні організувати декілька походів на вовків, інакше наше пасовище незабаром стане їм їдальнею. Я замовлю в начальства більше патронів.
А трохи осторонь натовпу дискутували про щось кілька молодих інтелігентів. Колишній голова пекінської групи хунвейбінів[50] — «Східних пікетників» — Лі Хунвей, який мав лише неповну середню освіту, збуджено доводив:
— Вовки — справді класовий ворог, усі опозиціонери в світі — дикі вовки. Вовки такі жорстокі, що вбивають без ліку худобу, яка перебуває у власності народу! Якщо вони самі вбивають собі подібних, то ми тим більше повинні організувати маси на вбивство вовків і здійснити щодо всіх них диктатуру пролетаріату! Рішуче й докорінно винищити всіх вовків! А ще рішуче розкритикувати тих, хто співчуває вовкам, потурає їм і збирається годувати їх своїм тілом після смерті. Геть усі ці степові застарілі поняття, застарілі традиції, звичаї й звички…
Чень Чжень, зауваживши, що вістря критики спрямовується на Старого Біліґа, швидко перебив його:
— Це ти щось занадто розійшовся! Поділ на класи існує тільки серед двоногих тварин, а якщо долучити до нього й вовків, то тоді ти й сам не розбереш, до кого належиш — до людей чи до вовків. І ти не боїшся ставити на одну дошку з вовками великих лідерів пролетаріату? До того ж і люди вбивають собі подібних, причому таких випадків серед них набагато більше, ніж серед вовків. Тільки за Першу й Другу світові війни було вбито десятки мільйонів людей. Люди мали звичку вбивати собі подібних ще від часів пекінських синантропів, викопаних у Чжоукоудяні, так що по суті своїй люди набагато жорстокіші, ніж вовки. Ти б краще почитав книжки на цю тему!
Лі Хунвей аж зайшовся від люті, вихопив свій батіг і, тицяючи ним майже в ніс Ченю, зарепетував:
— Здумав похизуватися, який ти вчений?! Думаєш, ти кращий за інших?! А сам тільки й читаєш буржуазні та феодальні книжки! Гидота! Опіум! Видно, що на тебе твій батечко вплинув, але в школі ти й пискнути не смів, розкошував собі, аж виявилося, що в цьому відсталому місці ти почуваєшся, як риба у воді! Від тебе тхне «чотирма пережитками»!
Ченю кров прилила до голови, і він люто, що той вовк, кинувся до хунвейбіна, щоб стягти того на землю, однак згадав про вовчу терплячість, тому тільки зиркнув на кривдника, хльоснув двічі сам себе по повстяних чоботах, розвернувся й пішов.
Сутеніло, і молоді інтелігенти, які вже перейняли харчові звички скотарів — м’ясо й чай на сніданок і ситна вечеря — вже так зголодніли на морозі, що аж трусилися. Тож уся слідча група в складі її голів, чабанів та молодої інтелігенції посунула у зворотному напрямку за легким візком, на якому везли тіло вовка. Чень Чжень разом з Батом та Саацереном пішов шукати їхні дорогоцінні аркани, сподіваючись також знайти ще одного вовка, розчавленого копитами. Також він сподівався, що два відважних конопаси розкажуть йому ще щось про вовків та прийоми боротьби з ними.
7
«Наказувати моїм людям буде сірий вовк!»
Уранці шатро Огуз-хана яскраво освітилося ніби небесним світлом, і з того світла з’явився сивогривий вовк, який промовив до Огуз-хана: «…я бігтиму попереду». Коли Огуз знявся з табору і виступив у похід, він побачив, що попереду війська біжить сивогривий вовк. Великий воїн послідував за ним.
Коли після того Огуз-хан знову зустрівся з сивогривим вовком, той сказав йому: «Сідай на коня і їдь перед солдатами». Огуз-хан сів на коня, а вовк сказав: «Веди за собою воєначальників і солдатів, а я бігтиму попереду й показуватиму вам шлях».
Тоді хан сів на коня і за сивогривим вовком виступив у похід…
«Огузнаме»,[51] цитується за «Записками з юрти» Ханя Жуліня
степу масштабні облави на вовків завжди розпочинаються на початку зими, коли всі байбаки з усіх пагорбків зариються в нори й поснуть. Вони є улюбленою їжею вовків, оскільки більші за розміром від зайців і жирніші від них, тож вважаються одним із джерел поживи для степового вовка. Коли байбаки зариваються в нори, вовки починають подвоювати атаки на худобу, і на пасовищі виникає необхідність організовувати мисливців для відсічі. Крім того, на початку зими степові вовки саме обростають щільним зимовим хутром. Воно в них стає пухнасте, блискуче й мов новеньке після линьки, а шкіра під ним — надзвичайно пружною. Тож першосортні вовчі шкурки видобувають саме в цей сезон, і ціна їхня на закупівельних пунктах — найвища. Полювання на вовків на початку зими є також важливим додатковим джерелом прибутків для скотарів на додачу до трудоднів. Для молодих скотарів облави на вовків є також гарною можливістю повправлятись у мистецтві їзди верхи й володіння арканом та продемонструвати свою сміливість, а для організаторів від кожного загону скотарів — це можливість виявити такі військові здібності, як проведення розвідки, оцінка місця подій, вибір місця і часу, організація облави, проведення маневрів і вміння віддавати накази. Облави на вовків на початку зими традиційно використовували вожді племен, шаньки,[52] великі й малі хани для військових тренувань своїх племен, і ця тисячолітня традиція передавалася з покоління в покоління, тож дотривала й донині. Щойно закріпиться перший великий сніг, як основні приготування до облави вже завершені. У цей час відбитки вовчих лап на снігу найбільш чіткі, тож можливість сховатися для зграї різко зменшується. І хоча вовк має довгі ноги, однак, ступаючи по першому, ще мокрому, снігу, він загрузає в ньому й не може бігти швидко, а в коня ноги довші, тож він опиняється в більш вигідному становищі. Отже, перший сніг і початок зими — сезон жалоби для вовків, адже скотарі завжди користуються цією можливістю і захоплюються вбивством, даючи вихід образам, що вони і їхня худоба зазнавали від вовків цілий рік.
Однак, якщо люди можуть дізнатися закономірності степового життя, то й вовки можуть їх простежити. А останніми роками вовки пішли ще розумніші — вони швидко розкусили наміри щорічних облав, тож коли закріплявся перший сніг і степ із жовтого ставав білим, вони хутчій тікали за кордон, тільки сніг за ними курів, або ховалися глибоко в гори, де полювали на дзеренів та зайців, або ж залягали десь у диких і недоступних місцях, відрізаних великим снігом від усього світу, і трималися там, обгризаючи сухі маслаки та смокчучи висушені сонцем і вітром шматки шкіри, щоб якось боротись із голодом, поки сніг не затвердіє. Коли ж сніговий шар ставав твердим і вовки звикали пересуватися по снігу, а в людей настрій саме підупадав, вовки приходили грабувати.
На зборах Комітету пасовища Улзій сказав:
— За попередні декілька років під час облав на вовків на початку зими ми не вполювали і кількох великих вовків, траплявся тільки самий молодняк. Тож нам варто діяти, як ці хижаки, — поменше правил і звичаїв, а побільше несподіванки й безладу. Ми можемо раптом припинити напади, перечекати трохи, потім раптом знову напасти, і так, скориставшись безладом, досягнемо перемоги. Хоча це й не за військовими правилами, однак вовки не зможуть угледіти тут закономірності й підготуватися до нападу. Зазвичай навесні не влаштовують облав, однак якщо порушити старе правило й одного разу її таки влаштувати, удар для вовків буде несподіваним. І хоча нині вовчі шкури не такі гарні, як на початку зими, а до линяння ще більше місяця, найвищої ціни за них не дадуть, на заготівельному пункті можуть додатково нагородити патронами.
У Комітеті постановили провести на пасовищі мобілізацію й розгорнути масштабну операцію з винищення вовків, щоб, по-перше, змити «чорну пляму» випадку зі знищенням табуна і, по-друге, щоб виконати директиву вищого керівництва щодо знищення вовчого лиха в Орхонському степу. Бао Шуньґуй сказав:
— Хоча тепер весна і всі заклопотані з приплодом в отарах, тож знайти сили для боротьби з вовками буде непросто, однак не вчинити облаву неможливо, інакше буде важко пояснити все це начальству.
Улзій сказав:
— З попереднього досвіду відомо, що після завершення великих битв основні свої сили вовки відтягують назад, оскільки вони знають, що люди в цей момент обов'язково прийдуть помститися. Тож можна припустити, що вовчі зграї нині неподалік від кордону, і як тільки вони помітять якісь ознаки руху на пасовищі, вони миттю перетнуть кордон і стануть недосяжними. Тож атаку не можна тепер розпочинати, слід зачекати кілька днів, поки до кінця перетравиться конятина у вовчих шлунках і сірі згадають про залишки мороженого м’яса в болоті. Байбаки й пацюки ще не вийшли з нір, тож їсти вовкам нічого, тому вони неодмінно ризикнуть прорватися до конятини.
Біліґ схвально закивав головою й сказав:
— Я візьму людей, ми підемо до болота й розставимо більше капканів навколо мертвих коней, щоб спантеличити вовків — адже ватажок, коли побачить нові капкани, вирішить, що люди перейшли в оборону й не збираються нападати. Раніше, коли на пасовищі йшли облавою на вовків, брали з собою велику зграю собак, однак спочатку слід прибрати всі капкани, розставлені в диких місцях, Щоб потім не жаліти собачих лап. Якщо цього разу розставити капкани до атаки, то це обов’язково спантеличить ватажка, яким би розумним він не був. А якщо декілька вовків потраплять у капкани, вся зграя просто знепритомніє — адже вони тільки здалеку зможуть спостерігати за конятиною, але не наважаться наблизитися з’їсти, проте й піти звідси пошкодують. У той момент їх і можна підловити — тихенько підійти й зненацька оточити. Переконаний, що таким чином ми вполюємо чимало вовків і навіть кілька ватажків сміймаємо!
Бао Шуньґуй спитав Біліґа:
— Я чув, що тутешні вовки-злодії такі хитрі, що обминають капкани й пастки з отрутою, а старі вовки й ватажки помічають колом отруйне м’ясо, щоб вовчиці й вовченята з’їли тільки те, що безпечне. А деякі ватажки можуть відшукувати капкани, мов міни, й знешкоджувати їх людям на зло. Це — правда?
— Не зовсім. Просто отрута, яку продають на заготівельному пункті, має такий сильний запах, що її й собака почує, а що вже про вовка казати?! Я, наприклад, сам ніколи отрутою не користувався — адже десь не догледиш і собаку можеш отруїти. Я більше користуюся капканами й знаю декілька хитрих способів їх установлювати, так що, крім вовків-духів, звичайні вовки їх ніколи не рознюхають.
У Бао Шуньґуя складалося враження, що Комітет пасовища перетворюється на військовий штаб, а збори з питань виробництва переходять у площину військових питань. Він бачив, що рішення вищого командування направити сюди головою пасовища Улзія — цього колишнього голову ескадрону — було абсолютно відповідним, та й він сам як військовий представник цілком уписався в тутешню ситуацію. Бао Шуньґуй постукав ручкою по кухлю для чаю й сказав:
— Гаразд! Так і зробимо!
На пасовищі було віддано суворий наказ: жодна людина без дозволу Комітету пасовища не повинна полювати на вовків у північних районах, особливо заборонялося стріляти у вовків із рушниць і лякати їх. Комітет пасовища готувався до великомасштабної облави і знищення вовків.
У різних загонах чабани почали відбирати коней, відгодовувати собак, налаштовувати свої аркани, гострити ножі, чистити рушниці й готувати патрони — усе відбувалося тихо й спокійно, ніби вони готувалися зранку приймати ягнят. Виглядало так, ніби вони зайняті звичною сезонною роботою — як буває під час зістригання вовни влітку, чи під час покосу трави в середині осені, чи коли ріжуть баранів на початку зими.
Уранці шар хмар закрив небо, низько нависнувши над віддаленими горами й зрізавши усі їхні верхівки, від чого Орхонський степ став очевидно рівнішим і ніби притиснутим. З неба посипалися лапаті сніжинки і закружляли в повітрі за легким безсилим вітерцем. Бляшані димарі на дахах юрт, ніби хворі на запалення легенів, важко, мов задихаючись, ще й іноді кахикаючи, викидали в повітря дим, і він осідав на гній та стару траву в таборі. Щось цього року за зимою тягнувся довгий хвіст, і було незрозуміло, коли ж це закінчиться й нарешті остаточно переможе тепло. Добре ще, що вівці не розтратили весь свій лій і мали ще його десь на півпальця, чого було достатньо, аби протриматися до приходу тепла, коли сніг розстане й виросте нова трава. Під снігом були й перші паростки трави, які вівці могли підривати своїми ратицями та їсти, щоб трохи втамувати голод.
Вівці принишкли, скупчившись під земляними стінами загону, й, ліниво ремиґаючи, не хотіли виходити. Три великих мисливських собаки, які охороняли двір і загін, гавкали всю ніч; це був найбільш голодний і холодний час, тож вони штовхалися, тремтячи, під входом до юрти. Коли Чень Чжень відчинив двері, мисливський собака Хуанхуан кинувся до нього, закинув свої передні лапи йому аж на плечі, почав облизувати йому підборіддя й щосили виляти хвостом — випрошуючи таким чином щось поїсти. Чень Чжень виніс собакам з юрти цілу миску маслаків, і вони за мить уже були обгризені, після чого три собаки вляглися на землю, затиснувши кожен свої маслаки між передніми лапами, й почали згризати їх збоку, хрумкаючи й поступово ковтаючи.
Чень Чжень також вибрав із миски з м’ясом у юрті кілька шматків баранини пожирніше й окремо віддав їх сучці на ім’я Еле. Вона, як і Хуанхуан, була з породи хінганських мисливських собак, мала видовжену морду, довге тіло, довгі ноги, тонку талію й коротку вовну, яка, втім, у неї була чорною й лискучою. Обидві собаки були відмінними мисливцями, мали високу швидкість і могли швидко розвертатися, могли як давити, так і кусати, і коли помічали об’єкт полювання, так збуджувалися, ніби під час тічки. Обидві собаки були майстрами полювання на лисиць, особливо Хуанхуан, якому батьки передали в спадок особливі мисливські вміння. Він не спокушувався на чари пухнастих хвостів, коли лиси ними розмахували, а відразу хапав ці хвости зубами, спричинюючи різке гальмування, а коли лисиця з усієї сили починала рватися вперед, він раптом розтискав щелепи й та перекидалася догори животом, відкриваючи свою життєво важливу шию, тоді Хуанхуан кидався вперед і перегризав лисиці горло, а мисливці отримували лисячу шкурку неушкодженою. Інші ж собаки були настільки недолугими, що як не заплутаються в лисячому хвості, так покусають її шкірку, аж мисливцям доводилося їх люто бити. Хуанхуан та Еле й перед вовками не пасували, а, користуючись тим, що мають гнучке й вертке тіло, могли вступити в гризню з ними, причому не давали вовкам себе вкусити і тим самим вигравали час та можливості для мисливців та собак-вовкодавів, які підтягувалися ззаду, піймати вовка.
Хуанхуана подарували Ченю Чженю Старий Біліґ і Ґасмаа, а Еле приніс із собою Ян Ке з тієї родини, де він жив. Орхонські чабани завжди дарували пекінським студентам найкраще з того, що в них було, тож коли ці двоє цуценят виросли, вони виявилися набагато кращими, ніж їхні брати й сестри з того самого приплоду. Згодом Бат почав часто ходити на полювання на лисиць з Ченем Чженем або Яном Ке — все тому, що вподобав цих двох собак. Минулого року до приходу зими Хуанхуан з Еле встигли впіймати аж п’ятьох лисиць, і ті степові лисячі шапки, які Чень Чжень з Яном Ке носили всю зиму, були подарунком для них від цих двох улюблених собак. А після Свята Весни Еле привела цуценят — аж шість штук, трьох із них розібрали Біліґ, Лхамжав та хтось із молодих інтелігентів, тож нині в неї залишилося тільки троє — одна сучка й два песики, двоє цуценят були жовті, а одне — чорне. Вони були такими справними, мов поросята, і надзвичайно кумедними.
Ретельний від природи Ян Ке навіть занадто панькався з Еле та її цуценятами — майже щодня варив їм бульйон на м’ясі, потім кидав туди шматки м’яса й додавав пшона, і на таку кашу для Еле пішла більша половина пшона, яке молодим інтелігентам видали в харчовому управлінні. У той час молодим інтелігентам у степу видавали таку саму кількість зерна, як і в Пекіні, — 15 кг на людину на місяць, однак за складом зерновий пайок суттєво відрізнявся: він містив 1,5 кг смаженого проса, 5 кг борошна і нарешті 8,5 кг пшона. Тож більшість цього пшона пішло на Еле, а їм — молодим пекінцям — довелося харчуватися, як чабанам, — самим м’ясом. Кількість зерна, яку видавали на місяць чабанам, становила всього 9,5 кг, їм суттєво недодавали саме пшона. Однак пшоняна каша з м’ясом — найкраща їжа для сучки, яка годує цуценят — такою була наука Ґасмаа. Тому в Еле молока було надзвичайно багато, а цуценята, якими опікувався Чень Чжень, були набагато здоровішими, ніж в інших чабанів.
Крім цих двох, тут був ще один здоровезний чорний собака місцевої монгольської породи, якому вже виповнилося років п’ять-шість. Він мав квадратну голову й широку пащу, а також широкі груди, довгі ноги й довге тіло, а гарчав, мов той тигр, — люто до нестями. Усе його тіло було в рубцях і шрамах: на голові, грудях, спині — скрізь виднілися доріжки чорної шкіри без вовни, через що він виглядав потворно й грізно. Від народження в нього на морді були дві круглі жовті брови розміром із собачі очі, однак одну з них збив лапою або відкусив вовк, тож тепер залишилася тільки одна брова, яка виглядала на морді, мов третє око, хоч і була розташована не посередині між очима. Через це третє око Чень Чжень і Ян Ке від самого початку прозвали цього собаку Духом Ерланом.[53]
Чень Чжень підібрав його, повертаючись одного разу із закупівельного пункту в сусідньому колгоспі, куди він їздив купувати речі. У той день дорогою додому він раптом відчув за спиною якийсь холод, та й віл його виглядав якось злякано. Озирнувшись, він помітив позаду себе потворного собаку розміром з великого вовка, який, висолопивши великого язика, мовчки біг за його возом. Чень Чжень тоді так злякався, що ледь не впав з воза. Він почав розмахувати палицею, підганяючи вола, однак собака не відставав і так і прибіг за ним аж додому. Дехто з конопасів упізнав цього собаку — це був лихий собака, який мав звичку давити овець, тому господар і вигнав його з двору ще два роки тому. Він увесь цей час тинявся степом, ховаючись від великого снігу в нірах, виритих під стінами зруйнованих загонів, удень сам собі полював якусь здобич — зайця чи байбака або їв падло чи підбирав залишки їжі після вовків, іноді навіть міг відняти їжу в вовка, що полював самотужки, тобто мало чим відрізнявся від дикого собаки. За цей час він декілька разів прибивався до різних родин, однак, оскільки не полишав своєї звички давити овець, його весь час виганяли. Якби чабани не пам’ятали тих кількох випадків, коли він загриз вовків, вони б давно його вбили, адже, за степовими правилами, собаку, який давить овець, слід убити, щоб інші свійські собаки не перетворилися на домашніх злодіїв і диких вовків і не стерлася межа між собакою й вовком, а також, щоб настрахати інших собак, які не до кінця позбавилися диких інстинктів. Чабани переконували Ченя прогнати цього собаку, однак той його пожалів і дуже ним зацікавився, оскільки цей собака наважився жити серед вовків і виживати в жорстокому степу серед криги й снігу, тож повинен був мати неабиякі здібності. До того ж відтоді, як Чень Чжень виїхав з юрти Старого Біліґа, де почувався безпечно під охороною Бара, він ніби відчував, що йому чогось бракує для впевненості. Тож він сказав чабанам, що їм у юрті молодої інтелігенції якраз бракує такого великого й лютого собаки-охоронця, адже вони мають лише мисливських швидких собак, які до того ж іще й молоді, тож він тимчасово залишить цього собаку і подивиться на його подальшу поведінку. Якщо той все ж візьметься за своє й задавить барана, Чень Чжень компенсує збитки.
Минуло кілька місяців, але Дух Ерлан не чіпав овець. Однак Чень Чжень бачив, що він стримується з останніх сил і навмисне тримається подалі від отари. Чень Чжень почув від Старого Біліґа, що за останні роки в степу з’явилося чимало волоцюг, які живуть з поденної роботи і які вже майже перебили і так нечисленних диких собак у степу — вони заманюють дикого собаку в свою землянку, а потім беруть його на зашморг і топлять, щоб оббілувати й з’їсти м’ясо. Напевне, цього собаку теж ледь не з’їли і йому вдалося врятуватися лише останньої миті, тож він більше не наважувався тинятися степом і бути диким собакою. Хоч такі собаки й не бояться вовків-бараноїдів, однак вони бояться людей-собакоїдів. Охороняючи вночі загін з вівцями, цей собака гарчав найлютіше за всіх і найпершим кидався на злодіїв, тож його паща частенько була замазана вовчою кров’ю. Зима минула, а в загоні Ченя Чженя і Яна Ке майже не траплялося випадків, щоб вовк украв або загриз овець. У степу основне завдання собак — нести нічні варти, охороняти двір і супроводжувати господаря на полювання. Удень собаки не стережуть отару, до того ж навесні отари з ягнятами перепроваджуються до мурованих загонів і виявляються відділеними від собак, тож усе це тільки допомагало лихому собаці поступово виправитися.
Інші молоді інтелігенти з юрти Ченя Чженя теж ставилися до «Духа Ерлана» дружньо, завжди досита годували його, однак сам він ніколи не наближався до людей і ніколи не складав подяки своєму новому господареві за те, що той його залишив. Він ніколи не брав участі в іграх Хуанхуана й Еле, навіть не виляв хвостом, побачивши господаря. Удень, коли він мав вільний час, він біг погуляти в степ або лежав на моріжку подалі від юрти і дивився кудись удалечінь, ніби глибоко замислившись, і тоді в його прикритих повіками очах з'являвся вираз туги за вільним степом і прихильність до нього.
У якусь мить Ченю раптом сяйнула думка, що він не дуже схожий на собаку, а натомість більше схожий на вовка. Предками собак були вовки, а одне з племен, яке найраніше оселилося на північно-західній рівнині Китаю — цюаньжуни — вважало своїми предками двох білих собак, тож тотемом цього племені був собака. Чень Чжень ніяк не міг збагнути, як це жорстокі степовики могли поклонятися собаці — цій одомашненій людиною тварині? Можливо, декілька тисячоліть тому степові собаки були надзвичайно лютими й дикими, або ж, краще сказати, вони ще не втратили вовчої природи і насправді були вовками, які тільки трохи «особачилися»? Ті білі собаки, яким поклонялися давні цюаньжуни, найімовірніше, були білими вовками. Тож Чень Чжень думав, що цей лихий собака, якого він підібрав, насправді є собакою, у якому повною мірою виявилася вовча природа. А може, він вовк, який «особачився»? Можливо, в ньому сильно проявився атавізм?
Чень Чжень навмисне частіше підходив до нього, присівши навпочіпки, гладив його по шерсті або чухав проти шерсті, однак той майже не реагував на це: погляд його був чи то непроникним, чи то тупим, і хвіст виляв так слабенько, що тільки Чень Чжень і міг це помітити. Здавалося, що йому не потрібна ласка людини, не потрібне співчуття інших собак, і Чень Чжень не знав, що ж йому потрібно і як можна повернути його до нормального собачого життя, яким жили, наприклад, Хуанхуан та Еле, коли є своя «робота», є їжа, є люди, які пожаліють, і можна заробляти харч своєю працею і безтурботно прожити життя. Однак Чень Чжень часто думав і про інше: може, йому зовсім не подобається таке звичайне собаче життя, і він хоче повернутися в світ вовків? Проте чому ж тоді він, щойно побачить вовка, відразу кидається його душити, ніби це — його смертельний ворог? Зовнішньо він виглядає, як собака, і чорна вовна провела чітку межу між ним і сіро-бурими вовками. Однак якщо в Індії, Радянському Союзі, Сполучених Штатах, Давньому Римі, та й у самому монгольському степу в давнину вовки вигодовували людських дітей, чому ж вовча зграя не може прийняти до себе нащадка собаки? Однак, якщо він потрапить до вовчої зграї, то сутужно доведеться коням, коровам і вівцям. Напевне, для нього найбільш прикрим є те, що його не приймають обидві сторони — ні собаки,ні вовки або ж він сам не хоче приставати до жодної з них. Іноді Чень Чжень думав, що все ж таки він не собака, в якому прокинулася вовча натура, оскільки такий собака, хоча й лихий, але повною мірою має собачі якості. Він, напевне, є рідкісним прикладом «особаченого» вовка, і в цьому випадку або ж вовча й собача натури становлять у ньому рівно по половині, або ж вовча таки переважає. Чень Чжень ніяк не міг його розгадати, однак відчував, що слід добре до нього ставитися і помалу міркувати про нього. Чень Чжень сподівався стати його гарним другом і вирішив більше не називати його Духом Ерланом, а звати просто Ерланом, оскільки це ім'я співзвучне зі словом «два вовки», тож буде містити натяк на вовка, а «дух» не потрібен.
Тож, чекаючи, поки прокинуться Ян Ке та Ґао Цзяньчжун, Чень Чжень продовжував годувати собак у дворі юрти, гратися з цуценятами і плескати байдужого Ерлана.
Вони — четверо однокласників — мешкали в окремій юрті уже більше року. Один з них був конопасом, двоє — чабанами, а ще один пас череду.
Конопасом був самолюбний, однак діловитий Чжан Цзіюань. Він працював разом з Батом та Лхамжавом; вони пасли табун, у якому було близько 500 голів. Оскільки коні — великі ненажери й споживають велику кількість трави, то для того, щоб вони не відбирали їжу в корів та овець, їх часто відганяли на дальші пасовища. Тож конопасам доводилося жити далеко, від табору, в горах, на диких луках, де постійно з’являються вовки. Вони мешкали в простенькій і маленькій повстяній юрті, достатній лише для відпочинку двох людей, і користувалися для приготування їжі лише маленькою «буржуйкою», яку топили кінським кізяком. Тут вони жили навіть більш первісним життям, ніж мешканці юрт у таборі. Робота конопаса важка, небезпечна й дуже відповідальна, однак і статус серед скотарів найвищий; цією професією пишався кожен представник народу-вершника.
Уміння конопаса заарканити коня — це складне й прекрасне мистецтво, що навіть переростає в надбойову майстерність ловити і вбивати вовків. Для того щоб міняти коней собі й іншим, стригти коням гриву, лікувати їх, каструвати їх, випробовувати чи приборкувати диких коней, вони майже щодня мусили вправлятися в мистецтві ловити цих копитних арканом. З давнини й до сьогодні конопаси степових народів були неперевершеними майстрами вправ з арканом: вони вміють користуватися довгими арканами й, сидячи на спині скакуна, що летить, мов вітер, ловлять можливість, коли слід нахилитися вперед, трусонути жердиною й викинути мотузку з петлею, щоб точнісінько зашморгнути її на шиї коня. Гарний конопас потрапляв з першого разу й рідко хибив. Якщо таку технологію застосовувати до вовків, то потрібно мати швидкого коня, перебувати на невеликій відстані від вовка або мати в допомогу мисливських собак, тоді вовка вдасться заарканити. Коли зашморг затягнеться, слід розвертати коня у зворотний бік і тягти вовка, поки він не знепритомніє або не помре, або йому не перекусять горло мисливські собаки. Степові вовки вдень надзвичайно бояться аркана і коли побачать конопаса з ним, відразу тікають або ховаються в траву. Чень Чжень часто думав, що страх вовків перед денними битвами і вправність у нічних, напевне, пов’язані саме з арканом. Історія цього пристосування в монгольському степу налічує щонайменше тисячу років, і цього часу було достатньо, щоб змінити звички вовків, які тут мешкають.
Аркани Орхонського степу були найкрасивішими й найвишуканішими робочими інструментами, що доводилося бачити Ченю Чженю. Вони були довшими, практичнішими й майстерніше оздобленими, ніж аркани скотарів з інших аймаків, які він бачив на фотографіях у журналах і газетах. Конопаси Орхонського степу з гордістю казали, що їхні аркани є першосортними, найстрашнішими і найкрасивішими в усій Монголії. Орхонський степ розташовано північніше відомої по всій Внутрішній Монголії річки Лошат, і цей регіон є основним місцем постачання коней уземчинів (яких у давнину називали тюркськими кіньми) — історично відомих монгольських бойових коней. Кінь — важливий соратник і бойовий товариш монголів, від якого залежить їхнє життя, тож аркан конопаса не може бути абияким. В орхонських конопасів він був довгим і прямим, а також гладеньким і блискучим. Руків’я аркана завдовжки зазвичай сягало п’яти-шести або шести-семи метрів, особливо довгі жердини були зроблені з двох стовбурів берези, вбитих клином один в одного і склеєних; Чень Чжень навіть бачив жердину, що сягала дев’яти метрів у довжину, — адже чим довшою є жердина, тим легше заарканити нею коня або вовка. Прямизною жердина могла сперечатись зі стовбуром бамбука, якби на тому не було колінців. Щоб зробити жердину прямою, конопасам доводилося обстругувати стовбур берези, ретельно знімаючи з нього всі покручення й нарости. Якщо ж були місця, які в такий спосіб не вирівнювалися, тоді жердину встромляли в землю і «гріли» розмоченим коров’ячим кізяком, після чого стискали її за допомогою іншої жердини як важеля, поступово виправляючи. На кінці довгої жердини ще прив’язували маленьку — завдовжки до півметра і завтовшки з палець, а на кінці цієї маленької закріплювали «косу», сплетену з кінської гриви, до якої вже прикріплювали мотузку з петлею, щоб та не могла зіскочити з жердини. Мотузку на аркані робили надзвичайно міцною і стійкою до розривів, її виготовляли не з тонкої коров’ячої шкіри, а скручували з овечих кишок. Технологія її виготовлення була надзвичайно складною. Це був єдиний елемент аркана, який не можна було виготовити власноруч, а потрібно було купувати на спеціального прилавку на заготівельному пункті. Насамкінець слід було міцно натерти руків’я аркана свіжим овечим кізяком з домішаною до нього овечою вовною, щоб сніжно-біла жердина набула кольору овечого кізяка. Коли ця суміш засихала, руків’я протирали м’якою ганчіркою, і його поверхня починала блищати, мов давня мідь, а сама жердина починала скидатися на давню непереможну металічну зброю.
Коли конопас їде верхи й тримає аркан, затиснувши його в руці, кінчик аркана нахиляється під вагою мотузки, а сама мотузка звисає, мов петля шибениці, жердина при цьому може злегка вигинатися, мов змія, у відповідь на підскоки коня. Степові вовки знають, якою трагічною є смерть вовка на зашморгу такого аркана. Можливо, в очах вовків аркан здається так само страшним, як духи змій і драконів. Тому якщо доводилося вдень їхати одному диким безлюдним степом або верхи долати далеку дорогу в горах, потрібно було тільки тримати в руці аркан, і тоді будь-хто — як чоловіки, так і жінки, чи літні люди, або діти — з таким «талісманом Тенґера» могли безперешкодно їхати собі крізь володіння вовків.
Чжан Цзіюань уже рік працював конопасом, однак йому не вдавалося закидати аркан. Він не влучав навіть з декількох спроб, аж його кінь відмовлявся гнатися далі, тож найчастіше він сам не міг змінити собі коня, і це доводилося робити Бату. Якщо ж він сяк-так накидав мотузку на якогось швидкого скакуна, то в момент до затягування зашморгу не встигав пересісти за сідло на круп коня, щоб триматися за сідло, тож найчастіше кінь виривався й тікав разом із арканом, на виготовлення якого знадобилося кілька днів і який тепер за мить ламався одним ударом копита. Щоб навчитися закидати аркан, він часто тренувався на вівцях, при цьому розганяв їх, що той вовк, і вагітні овечки ледь не скидали від страху. Припинити це вдалося тільки Старому Біліґу, який добряче висварив його. Зрештою, Старий підказав йому потренуватися на задній голоблі воза, після чого справи в нього пішли на краще й останнім часом він уже міг замінити коней усім мешканцям своєї юрти, що розв'язувало велику проблему. Однак Чжан Цзіюань дуже рідко повертався додому — якщо виходив безперервний тиждень на місяць, це вже було добре. І щоразу, коли він повертався, він лягав спати, а коли прокидався, розповідав товаришам багато історій про людей, коней і вовків.
Оскільки конопасам доводилось мати справу з багатьма швидконогими кіньми, вони чого тільки не дізнавались і чого тільки не бачили завдяки своїй професії! Бригада скотарів спеціально виділяла кожному з них по вісім-дев’ять коней, крім того, вони могли вільно їздити на молодих жеребцях або конях, які не мали господарів. Конопасу доводилося міняти собі коня щодня, іноді навіть двічі на день. Вони ніколи не жаліли кінської сили і куди б їм не потрібно було їхати, вони гнали коня щодуху, демонструючи іншим свою пиху. До якої б юрти не під'їхав конопас, до нього завжди знаходилося прохання — чи то замінити коня, чи то передати листа, забрати якусь річ, покликати лікаря, розповісти новини абощо. Конопасам діставалося й найбільше дівочих усмішок, що викликало шалену заздрість у чабанів, яким виділяли лише по чотири-п’ять коней і які здебільшого сиділи в ізоляції зі своєю отарою та ніколи нічого не знали. Однак, з іншого боку, пасти коней — це була найбільш важка й небезпечна робота в степу, тож у бригаді не обирали на неї тих, хто не мав таких «вовчих» або військових якостей, як фізична міць, сміливість, кмітливість, розум, сторожкість і вміння терпіти голод і спрагу, холод і спеку. Якщо з-поміж чотирьох обрали одного — вважалося, що йому пощастило, решта ж назавжди втрачали надію стати конопасами. Більшість історій про вовків, які назбирав Чень Чжень, були почуті саме від Чжана Цзіюаня. Коли той повертався до їхньої юрти (до свого «малого дому»), Чень Чжень всіляко піклувався про нього в побуті, щоб мати можливість поговорити на тему вовків, що їх об’єднувала. Конопаси завжди перебували на передовій боротьби «не на життя, а на смерть» з вовками, і їхнє ставлення до вовків було дуже суперечливим. Тож Чень Чжень з Чжаном Цзіюанем та ще з Яном Ке втрьох могли проговорити до пізньої ночі й іноді між ними точилися суперечки. А Чжан Цзіюань, коли повертався до табуна, брав у Ченя Чженя та Яна Ке пару книжок, щоб провести за ними час.
Що стосується Ґао Цзяньчжуна, якому випало пасти череду, то йому доручили 140 голів корів. Така робота була в степу найбільш приємною: тут казали, що доглядач череди не погодиться стати навіть наглядачем повіту. Череда виходила вранці, а ввечері поверталася, при цьому корови самі знали дорогу і в степ, і додому. Корови-матусі навіть знали, коли слід повертатися додому вчасно, щоб нагодувати молоком своїх телят, припнутих біля дворів на мотузках з кінської гриви. Клопіт був тільки з волами — вони завжди бігли туди, де краща трава, а, наївшись, лінувалися навіть повертатися додому, тож найважчою роботою для доглядача череди було шукати волів і підганяти їх. Щойно якийсь віл закомизиться, то як його не бий, він усе одно лежатиме собі, мов прилип до землі, тільки витягне свою шию й стріпне повіками — так би й загриз його спересердя. У доглядачів череди було найбільше власного вільного часу, тому іноді чабани просили їх допомогти, якщо з отарою щось ставалося. Без корови в господарстві було важко, адже від цих тварин залежало і переміщення на возах, і переїзд, і збір молока, і приготування молочної їжі, і накопичення сухого кізяка як пального, а коли корову вбивали, то отримували яловичину й коров’ячу шкіру, яка давала роботу кожум’якам. Тож якщо кочовик проводив своє життя на спині коня, то його родина жила фактично на спині корови. Таким чином, доглядачі отари, чабани й конопаси, кожний виконуючи свою роботу, були тісно пов’язані між собою, мов нерозривні ланки одного ланцюга, й обійтися без жодної з них було неможливо.
Чень Чжень і Ян Ке сукупно відповідали за отару овець з 1700 голів, більшу частину якої становили відомі на всю країну орхонські хвостаті вівці — у них зади були завбільшки з миску для вмивання середнього розміру, лій у курдюку — напівпрозорий і зовсім не гидкий, а м’ясо не смерділо. За словами Улзія, трава на орхонських пасовищах була найліпшою в усьому аймаку, тому саме орхонські вівці й вважались найкращими. У давнину цих овець приносили в дар імператорам, а після того, як Хубілай увійшов у Пекін, він особисто включив їхнє м’ясо в меню імператорської родини. Навіть і тепер, коли державні лідери приймають у Будинку народних зборів голів арабських та інших ісламських країн, вони частують їх саме м’ясом орхонських хвостатих овець, і, як розповідають, поважні гості навіть відкладають політичні справи, щоб розпитати про місце походження цієї баранини. Чень Чжень не раз думав, що орхонські вовки такі на диво великі, і голови в них працюють навіть швидше, ніж у людей, саме тому, що вони часто ласують м’ясом орхонських хвостатих овець. Решта овець в отарі належали до ошляхетненої породи з Сіньцзяну і були результатом схрещення сінцзянських тонкошерстих овець із місцевими породами. Якість їхньої вовни була високою, продуктивність — також, тож цю вовну цінували втричі, а то й учетверо дорожче, ніж продукт місцевого виробництва, однак м’ясо в них було розсипчастим і не мало приємного запаху, тож місцеві скотарі його не любили.
В отарі була ще невелика кількість гірських кіз, однак вони становили лише двадцяту чи тридцяту частину від загальної кількості голів. Хоча гірські кози підгризали корінці трави, чим руйнували пасовище, однак їхній пух високо цінувався, крім того, вихолощені гірські козли мали гострі роги й неабияку сміливість, тож могли протистояти вовкам. Отже, невелика кількість гірських кіз в отарі зазвичай убезпечувала її від раптових нападів вовків-одинаків. Тому вожаком в отарах у Монголії зазвичай ставали великорогі гірські цапи, яких в отарі могло бути лише кілька десятків. Вожаки отари розумілися на траві, знали свій двір і мали власну думку: коли вони приходили на пасовище з гарною травою, вони зупинялися й зупиняли отару, а коли їм траплялося пасовище з кепською травою — вони минали його, мов метеори. Гірські кози мали ще одну перевагу порівняно зі свійськими вівцями — вони починали бекати, коли на них нападав вовк, і здіймали таким чином тривогу. Свійські ж вівці були дурними й боязкими, навіть коли вовк роздирав їм живіт, вони від страху не могли видати жодного звуку і так мовчки терпіли знущання. Чень Чжень помітив, що монгольські скотарі цінують рівновагу і вміють використати переваги, якими наділені різні мешканці степу, а також уміють знаходити «золоту середину» між протиріччями, коли шкоди найменше, а користі найбільше.
Працюючи вдвох, вони могли розподілити свої обов'язки — один пас отару вдень, інший — сторожував її вночі. За перший вид роботи записували десять трудових одиниць, за другий — вісім. Вони могли чергуватися або підмінювати один одного за потреби — тоді хтось один працював цілу добу або й дві доби поспіль. Маючи гарних собак і гарний загін, навесні на чергуванні вночі теж можна було гарно виспатися. Однак в інші три сезони так не виходило, оскільки отару виганяли в степ, де вже не було мурованих загонів, призначених лише на час окоту, і загорожу майстрували з возів та штахетів, укритих повстю, які лише захищали отару від вітру, але не становили перешкоди для вовків. Якщо вовки напосідали, то чергування вночі перетворювалося на важке завдання, і тоді цілу ніч годі було й думати, щоб поспати, — потрібно було ходити навколо отари з увімкненим ліхтариком і горлати цілу ніч із собаками до хрипоти в горлі, відлякуючи вовків. Улзій казав, що нічні чергування введені здебільшого для убезпечення від сірих розбійників, і щороку на пасовищі видатки на оплату трудових одиниць за нічні чергування становлять приблизно одну третину від загальної суми таких видатків. Для пасовища вовки — це ще одна стаття видатків. У скотарських районах Монголії нічні чергування вважають важливим обов'язком жінок — уночі вони чергують, а вдень виконують хатню роботу, тож рідко коли протягом цілого року можуть виспатися. Люди працюють удень, а вовки воюють уночі, тож коли людей зморює сон, вовки, навпаки, сповнюються енергії, і через них порушується нормальний ритм життя степовиків, вони не можуть ні спокійно їсти, ні спокійно спати, і ця напруга виснажила не одну родину й не одне покоління жінок. Через це господині монгольських юрт здебільшого мають багато хвороб і довго не живуть, однак, з іншого боку, таке життя вигартувало й деяких міцних жінок, тіла яких не виснажуються навіть і в таких умовах. Степові вовки дивовижно плодовиті, а степове населення не може збільшуватися такими швидкими темпами з року в рік. Тож у монгольських степах споконвіку не траплялося такого, щоб через перенаселення мешканці змушені були піднімати цілину, аби добути собі харч. Степові вовки, таким чином, завжди стримували розвиток степового населення в комфортних межах.
Вівці — це основа скотарства в степу. Коли є вівці, є також і баранина, щоб їсти, є овечі шкури, щоб одягатися, є овечий кізяк, щоб опалювати житло, і два види трудових одиниць як прибуток — тож первісне кочове життя набуває базового забезпечення. Однак робота чабана — нудна й нецікава. Вона виснажує людину, тримаючи її припнутою до отари, і доводиться проводити своє життя з ранку до вечора серед зеленої або білої рівнини в компанії з вівцями, а якщо випадає переганяти їх до далеких гір, то взагалі на десятки кілометрів навколо жодної людини не зустрінеш. Поговорити ні з ким, а зосередитися на книзі не можеш, оскільки постійно вимушений пильнувати овець. Людина завжди почувалася билинкою серед цієї пустелі, перебувала тут, мов у полоні, як той Су У,[54] коли він пас овець, оскільки уникнути роботи не можна було, а виконуючи її, людина хворіла. Чень Чжень почувався старим, дуже старим, навіть старішим від Су У. Тисячолітній степ анітрохи не змінився — люди все так само вели первісне кочове життя, все так само боролися з вовками за їжу, причому ця боротьба була так само жорстокою і не давала зрозуміти, хто ж у ній переможець. Чень Чжень часто почувався так, ніби він — один із тих шаньдіндунців,[55] які були розкопані поблизу Пекіна, ніби він був занесений у цей степ і зустрів тут ворогів — все тих же вовків. Якби одного дня з ранкового туману в степу до нього вийшов Су У зі своїм посохом або якийсь загорнутий у звірину шкуру синантроп, він би не здивувався. І спілкувалися б вони жестами під час такої зустрічі, напевне, про тих же вовків. Мабуть, час в Орхонському степу можна було б порівняти із закам’янілим годинником, з якого вже не витікають краплі-секунди. Що ж змусило обличчя степу застигнути в цій давній первісній масці? Може, ті самі вовки?
Для Ченя Чженя були й певні переваги в тому, щоб пасти овець — один у степу він завжди знаходив час спокійно подумати і поступово перетравити, «ремиґаючи», мов його підопічні, ті відомі твори, дві валізи яких він привіз із Пекіна, та вибрані історичні й заборонені книжки, що містилися у валізі Яна Ке. Увечері, при світлі гасової лампи, він «ремиґав» і пережовував давню класику, а вдень, поряд з отарою, він пережовував шедеври китайської та іноземної культури. Після такого пережовування й обмірковування, раптом з’являлося відчуття, що старий папір раптом ставав насиченим і соковитим, мов свіжа трава. Отже, випасаючи вдень овець, Чень Чжень здебільшого проводив час за ремиґанням, пережовуванням і обмірковуванням. Іноді він міг одним оком пробігти кілька сторінок книжки, однак наважувався читати тільки тоді, коли переконувався, що навколо немає вовків.
Невже все і є так, як казав Старий Біліґ: якщо хочеш зрозуміти степ і монголів, потрібно зрозуміти вовків? Невже тисячолітній степ застиг у своєму первісному обличчі, а степові народи ніяк не можуть просунутися в розвитку до рівня великих націй теж через вовків? Він думав, що це можливо. Принаймні атаки вовчих зграй щороку спричиняють пасовищам значні збитки, частину з яких навіть не можна точно підрахувати, через що скотарі не можуть зробити навіть первинних накопичень, і люди й худоба залишаються на рівні простого відтворення, тримаючись усе в тому самому первісному стані й не маючи змоги виділити ні сили, ні кошти, щоб зайнятися торгівлею чи сільським господарством, не кажучи вже про промисловість. Дійсно, вовки мають стосунок до дуже складних питань… Однак і вовків зрозуміти не так просто. Якщо люди перебувають на видноті, то вовки завжди ховаються в темряві, і хоча їхнє виття розноситься далеко, його не можна слухати зблизька. Останніми днями в душі Ченя міцніла невідв’язна думка — він справді хотів упіймати вовченя і доглядати його в юрті, щоб, спостерігаючи за його розвитком удень і вночі, розгадати поведінку вовків.
Йому знову згадалася та вовчиця, яка за кілька днів до цього поцупила в них ягня й понесла його в зубах своїм вовченятам, схованим невідь у якій печері.
Того дня він щойно обійшов отару з усіх чотирьох боків і не помітив ознак небезпеки, після чого вмостився на траві, пильнуючи степового орла, який кружляв у блакитному небі. Раптом він почув, що отарою пройшов якийсь шурхіт, і миттю підхопився. Він побачив, що в отару проникнула велика вовчиця, ухопила зубами за загривок ягня, потім мотнула головою, закинула ягня собі на спину і так, вивернувши на бік шию, щоб підтримувати здобич, майнула уздовж гірської ущелини, зникнувши в напрямку гір Хат чулуут. Зазвичай ягнята — найбільші крикуни, ще й голоси мають дзвінкі та високі, тож якщо яке ягня закричить з переляку — це відразу викличе ланцюгову реакцію сотень інших ягнят і матусь-овечок. Однак, якщо вовк ухопить ягня за загривок, то затисне йому горло і здушить так, що той не видасть ані звуку. Тож «візит» вовчиці відбувся беззвучно і не порушив спокою отари. Більшість овець навіть не знала, що відбулося, мабуть, і матуся вхопленого ягняти ще не знала, що втратила дитинча. Якби Чень Чжень був менш сторожким, він би також, як ця дурна вівця, помітив би пропажу тільки після обіду, коли був час рахувати ягнят. Чень Чжень стояв уражений, ніби був свідком неперевершеної злодійської роботи, коли злодій, навіть не криючись, відбирає в нього гаманець, а він тільки кліпає очима.
Коли дихання трохи втамувалося, Чень Чжень сів на коня і поїхав оглядати місце, звідки вовчиця напала на отару. Він помітив у високій траві рівчак, трава в якому була повністю притоптана: вочевидь, та вовчиця підповзла до отари не здалеку, інакше Чень Чжень би її помітив. Насправді вовчиця заздалегідь занишкла в цьому рівчаку і чекала, поки отара наблизиться до неї, аж тоді вистрибнула зі свого укриття. Чень Чжень подивився на сонце й підрахував, що вовчиця мусила пролежати тут аж більше трьох годин. У цей сезон хапати живцем ягнят могли тільки вовчиці, так вони здобували «живий посібник» для того, щоб учити своїх вовченят, як ловити живих істот, живу іграшку для них, а також і найбільш придатне для ще сліпих сосунків м’ясо — ніжне і легке для перетравлювання.
Чень Чжень аж кипів від злості, однак у глибині душі він вітав себе. Останнім часом, кожні три-п’ять днів, вони з Яном Ке постійно недораховувалися ягнят і підозрювали в крадійстві орлів та беркутів. Ці крилаті злодії були дуже швидкими в рухах і могли, несподівано спікірувавши, вхопити ягня й понести його в небо. Однак цілячи в ягня, орел змушений був низько літати, а це лякало отару, й вона починала безладно волати й бігати, чого не могли не помітити люди-сторожі. Однак вони з Яном Ке нічого такого не помічали, тому дуже дивувалися цій загадці. І тільки тепер, побачивши на власні очі вовчицю, яка майстерно поцупила ягня, і цей рівчак у траві, Чень Чжень розгадав цю справу. Аби не цей випадок, вовчиця і далі б тягала ягнят.
Як би не застерігали його чабани, Чень Чжень все одно не міг гарантувати вівцям повну безпеку. Війни не відбуваються за однаковою схемою, і степові вовки змінюють свою тактику залежно від місцевих умов. Хоча у вовків немає крил, як у степових орлів, однак справжніми крилатими злодіями в степу є саме вони. Вони щоразу змушують людину дивуватися, а також постійно напружувати свою кмітливість і душевні сили.
Чень Чжень злегка почухав шию Ерлану, однак той ніяк не виявив своєї подяки.
У повітрі закружляли сніжинки, і Чень Чжень повернувся до юрти, щоб разом із Яном Ке й Ґао Цзяньчжуном, розсівшись навколо «буржуйки», попити ранкового чаю, поїсти м’яса і молочного доуфу, якого прислала Ґасмаа. Скориставшись вільним часом, він знову почав переконувати двох товаришів піти разом з ним спустошувати вовчі лігва, адже вважав, що мав для цього вагомі причини: «Ми і надалі нікуди не дінемося від боротьби з вовками, а з’ясувати характер вовків по-справжньому можна тільки тоді, якщо вигодувати вовченя і познайомитися з ним».
Ґао Цзяньчжун підсмажував м’ясо на поверхні буржуйки, і на його обличчі тримався вираз збентеженості:
— Спустошення вовчих лігв — це не іграшки! Ось декілька днів тому Лхамжав з товаришами викурили з лігва вовчицю, а вона, важачи життям, кинулася на них і ледь не перекусила Лхамжаву руку. Так вони були втрьох, ще й з сімома-вісьмома великими собаками, і то ледь її прикінчили. А ще й нора виявилася глибокою, вони двозмінно відкопували її два дні, аж поки витягли цуценят. Якщо вівця наважується буцнути людину, захищаючи своє ягня, то що вже чекати від вовчиці, яка охороняє своїх цуценят? А в нас навіть рушниць немає! Що ж, ми підемо на неї з лопатою й батогом? Спустошувати вовчі нори — не така вже й легка робота. Минулого разу, коли я допомагав Сайжу, ми рили з ним два дні, але так і не розрили лігво до кінця, тож вимушені були розпалити багаття, щоб печера заповнилася димом, і знову замурувати її та й облишити, не знаючи, чи вчаділи ті цуценята, чи ні. Санж сказав, що вовчиці можуть перекривати дим, а також роблять у печері таємний отвір, крізь який туди проникає повітря. До того ж знайти печеру, у якій були б вовченята, — ще складніше, адже вовки — майстри рити обманні ходи. Чабани кажуть: у десяти вовчих печерах дев’ять отворів. А ще вовчиця постійно переносить дитинчат. Якщо чабанам складно руйнувати вовчі лігва, то що вже про нас казати?
Однак Ян Ке несподівано радісно сказав до Ченя:
— А я піду з тобою! У мене є залізний дрючок з гострою верхівкою, якраз мені по руці, мов маленький спис. Якщо надибаємо вовчицю, то я не вірю, що ми вдвох її одну не поборемо. Візьмемо ще сокиру та декілька «стусанів»,[56] як рубонемо, як бабахнемо — так вона і дремене від нас. А якщо нам удасться забити великого вовка — тим краще.
На що Ґао Цзяньчжун покпинив:
— Завбачливий вовк спочатку видряпає тобі очі своїми пазурями, а потім покусає до сказу, так що з тебе й дух вилетить.
Ян Ке похитав головою:
— Нічого, в мене дух міцний, коли в школі тоді була бійка, з п’яти хлопців з нашої 1-ї групи чотирьох було поранено, і тільки я залишився неушкодженим. Чому ми наперед повинні всього боятися? От через таких ханьців, як ти, кочовики й завойовували завжди Серединну рівнину. Лхамжав завжди каже, що я — травоїдний баран, а він — вовк-м’ясоїд. Якщо ж ми самотужки випатраємо вовче лігво, то подивимось, чи зможе він ще так казати. Нехай мені й очі видеруть, але я виграю цю суперечку!
— От і добре! Домовились? Тільки потім не передумай!
Ян Ке гепнув чайним кухлем по столі й вигукнув:
— Гей, ти кажи, коли йдемо! І чим швидше підемо, тим краще! А то якщо запізнимося, Комітет пасовища змусить нас заганяти вовків. Але мені дуже хочеться взяти участь у колективних ловах на вовків.
Чень Чжень підвівся й сказав:
— Ну тоді поїмо й підемо, спочатку розвідаємо ситуацію.
— Ех, знову доведеться Ґомбо пасти овець замість вас двох, а нашу юрту знову позбавлять кількох трудових одиниць, — пробурчав Ґао Цзяньчжун.
На це Ян Ке уїдливо сказав:
— А ти згадай, скільки трудових одиниць ми з Ченем заробили, коли притягли цілий віз дзеренів! На кілька місяців уперед! І що за людина — тільки збитки рахує, а прибутків не бачить. Аж нецікаво!
Чень Чжень і Ян Ке пішли готувати сідла, коли до їхньої юрти прискакав Баяр на великому рудому коні передати, що дідусь просить Ченя Чженя прийти до нього. Чень Чжень сказав:
— Якщо Батько послав по мене, отже, щось термінове.
Ян Ке додав:
— І не виключено, що стосується облави на вовків. Тож іди швидше, якраз попитаєш у Старого науки про те, як витягати вовчих цуценят.
Чень Чжень відразу ж скочив на коня. Баяр же, оскільки був ще невисокий на зріст, не міг заскочити в сідло із землі, і Ян Ке запропонував підсадити його, однак малий хотів усе робити сам: він притяг свого коня ближче до воза, заліз на його голоблю, дотягся звідти до стремена й заскочив у сідло. Після цього вони вдвох з Ченем Чженем помчали до юрти Старого Біліґа.
8
У часи імператора династії Східна Хань Мін-ді, племена Білих вовків та Паньму, що мешкали на захід від повіту Веньшань, нараховували близько 1 млн 300 тис. дворів, у них проживало більше 3 млн населення, які самі побажали бути підлеглими імператора. Вони склали пісню в трьох частинах, яку піднесли ханському імператорові. Вона називалася «Пісня про білого вовка». У ній докладно розповідалось про «Князя Білого Вовка… який хотів стати людиною і повернутись на шлях істини».
Чжан Чжуаньсі. «Програма з історії Давнього Китаю». Том І
Чень Чжень ще не встиг спішитися, як відчув густий запах сирого м’яса, однак не баранини. Це видалося йому дуже дивним, тож він швидше зіскочив з коня й побіг до юрти. Аж Біліґ поспішив стримати його окриком:
— Тихіше, тихіше!
Похопившись, Чень Чжень помітив, що килими на підлозі з трьох боків юрти — на півночі, сході й заході — скатали, натомість розстелили там широкий шмат повсті, а зверху нього — шкуру лошати, на якій розставили сім-вісім сталевих вовчих капканів. На центральній печі в юрті стояв великий казан, з якого виривався пар і йшов той самий неприємний м’ясний запах, а всередині клекотав якийсь чорний і жирний бульйон. Ґасмаа, обличчя якої було вкрите попелом і струмками поту, сиділа навпочіпках біля печі й підкидала у вогонь кізяк, щоб краще горіло. Її п’ятирічна донька Цецеґе гралась зробленими з овечих кісток фішками, яких мала шість-сім штук. Бат сидів осібно й витирав вовчі капкани, він поки що вдома заліковував рани, бо на його обличчі ще не скрізь наросла шкіра. Біліґ з дружиною також натирали капкани.
Чень Чжень так і не зрозумів, що ж це таке вариться в казані. Старий звільнив трохи місця поруч і запропонував Ченю сісти.
Чень Чжень, надумавши покепкувати зі Старого, запитав:
— Що це ви таке варите? Чи не вовчого капкана надумали скуштувати? Міцні ж у вас зуби!
Старий, примружившись, відповів:
— Ти наполовину вгадав — я дійсно варю вовчий капкан. Однак мої зуби вже нікуди не годяться, а от у капкана вони міцні. Подивись ось хоч і цей… Бачиш, у нього повен рот сталевих зубів?
— Навіщо це вам потрібно? — здивовано запитав Чень Чжень.
— Щоб упіймати вовка! — Біліґ, указуючи на казан, сказав: — Ось я тебе перевірю: ти можеш визначити за запахом, що це за м’ясо?
Чень Чжень похитав головою. Тоді Старий, показуючи на миску м’яса поряд із піччю, сказав:
— Це — конятина. Я приніс її тоді з болота. Спочатку зваримо з конятини суп, а потім у ньому зваримо капкан, і знаєш навіщо? Щоб виварити з капкана запах металу.
Чень Чжень відразу зметикував і зацікавився:
— Ну, цього разу вовк точно потрапить у капкан. Все-таки вовкам не перемогти людей!
— Якщо так вважатимеш, то вовків не переможеш. У вовка нюх набагато гостріший, ніж у собаки, тож якщо десь залишиться хоч краплинка запаху іржі чи людини, усі твої старання зійдуть нанівець. Одного разу я начистив капкан так, що й трохи запаху іржі чи людини не лишилося, але вовк все одно не впіймався. Я довго думав чому і згадав — я ж тоді, встановивши капкан, плюнув з необережності! Якби я тоді підібрав свій плювок разом зі снігом і викинув би десь подалі, то все було б гаразд, але я тільки утоптав його в землю і прикрив снігом, вирішивши, що обійдеться, аж вовк його все-таки відчув.
— Оце так нюх! — здивовано сказав Чень Чжень.
— Вовки мають розум, і їм допомагають духи, тому їх важко здолати…
Поки Чень Чжень, ухопившись за улюблену тему про духів, почав розпитувати далі, Старий підвівся й попрямував до казана, щоб виловити звідти вже «готовий» капкан. Вовчі пастки робилися великими й важкими, тож за один раз у котлі можна було «зварити» тільки один капкан. Чень Чжень узявся допомогти Старому виловлювати капкан дерев’яною палицею, і коли його дістали, то поклали зверху на сильно промаслену ряднинку, після чого в казан укинули наступний капкан. Старий сказав:
— Учора ми всією родиною чистили капкани, а я вже їх один раз проварив. Сьогодні вони вже варяться вдруге. Однак і цього недостатньо: згодом доведеться їх ще опустити на мотузці з кінської гриви в перетоплений лій із конячих кишок та двічі протерти, аж тоді можна буде вважати роботу завершеною. А ставити капкан необхідно в рукавицях, ще й слід присипати його кінським кізяком, оскільки з вовками, як на війні — якоюсь дрібничкою знехтуєш, і вже нічого не вийде. Потрібно бути ще ретельнішим за жінок, навіть за Ґасмаа… — і Старий розсміявся.
Ґасмаа, дивлячись на Ченя, вказала на полицю з піалами:
— Я знаю, що тобі хочеться мого чаю з молоком, однак у мене зараз руки брудні, тож зроби собі сам.
Чень Чжень не любив рис, натомість йому дуже подобався молочний доуфу, приготовлений Ґасмаа, тож він підхопив собі аж чотири-п’ять шматочків цього «молозива», вкинув у миску і додав із чайника теплої води, наколотивши собі, таким чином, цілу миску «молочного чаю».
Ґасмаа сказала:
— Спочатку батько збирався йти ставити капкани з Батом, однак у Бата ще не зажило обличчя й він ще не наважується виходити на вулицю, тож батько вирішив узяти тебе — свого «китайського» сина.
Чень Чжень розсміявся:
— Батько ніколи не забуває про мене, якщо справа стосується вовків. Правда ж, батьку?
Старий, дивлячись на Ченя, сказав:
— Синку, я бачу, що вовки тебе захопили. Я вже старий, тож передаю тобі частину своїх умінь. Варто тільки бути уважним, і тоді можна воювати з вовками. Однак ти мусиш запам’ятати слова старого батька: вовків послав Тенґер, щоб вони охороняли степ; якщо зникнуть вовки, то й степ не вціліє. Якщо не буде вовків, то душі монголів уже не зможуть піднятися на Небо.
Чень Чжень запитав:
— Батьку, якщо вовки — це охоронці степу, чому ж ви їх збираєтеся вбивати? Я чув, що й на зборах Комітету ви дали свою згоду на велике побоїще.
— Коли вовків забагато, вони робляться з духів перевертнями, а коли людина знищує перевертнів — це добре. Якщо ці перевертні переб’ють усю худобу в степу, тоді люди тут не виживуть, а значить, і степ не вціліє. Нас, монголів, Тенґер також послав охороняти степ, тож якщо не буде степу — не буде й монголів, і навпаки — не буде монголів, не буде й степу.
Чень Чжень був уражений і відразу ж запитав:
— Ви говорите, що і вовки, і монголи є охоронцями степу?
Погляд Старого раптом зробився настороженим і відчуженим.
Пильно дивлячись на Ченя, він сказав:
— Так. Однак ви… ви, ханьці, цього не зрозумієте.
Чень Чжень розхвилювався й поспішив запевнити:
— Батьку, ви ж знаєте, що я завжди заперечував великоханьський шовінізм і ніколи не схвалював того, щоб хлібороби з-поза того боку застав[57] приходили в степ піднімати цілину й обробляти її.
Обличчя Старого поступово розгладилося, і він, витираючи капкан мотузкою з конячої гриви, сказав:
— Монголів так мало… Їм важко втримати такий великий степ. А якщо не вбивати вовків, монголів стане ще менше; проте, якщо надміру їх убивати — тоді монголів і зовсім не залишиться…
У словах Старого містилося щось таке, що не відразу й легко можна було зрозуміти, тому Чень Чжень проковтнув свої подальші недолугі запитання.
Коли капкани були готові, Старий сказав до нього:
— Якщо вже йдеш зі мною ставити капкани, то дивись уважно, як я це робитиму.
Старий надягнув парусинові рукавиці й ще одну пару таких самих передав Ченю Чженю. Потім підвівся, узяв капкан і поніс його до легкого візочка із залізними колесами, що стояв надворі біля юрти. На візочку була підмощена просотана кінським лоєм повсть. Чень Чжень і Баяр також узялися виносити капкани. Коли ці залізяки опинялися надворі, кінський лій, яким вони були змащені, відразу ж застигав на морозі тоненьким шаром сала, крізь який і цяточка заліза не просвічувала. Коли всі капкани були складені на візочку, Старий ще підібрав з-під юрти лантушок із сухим кінським кізяком і також поклав його на возика. Коли все було належним чином готове, вони втрьох сіли на коней і рушили. Ґасмаа пробігла за ними кілька кроків, голосно попереджаючи Ченя:
— Чень-чень (Чень Чжень), будь дуже обережним, коли ставитимеш капкан, він може спрацювати й відтяти тобі п’ясть, — однак, більше це було схоже на те, що вона попереджає свого сина Баяра.
У Бара та інших собак, коли вони побачили вовчі капкани, зринула жага до мисливства, тож вони також наладналися бігти за вершниками, однак Бат швидко вхопив Бара за загривок, а Ґасмаа, нахилившись, схопила «в обійми» ще одного з великих собак. Біліґ на них також прикрикнув, щоб вони поверталися, і, взявши за повід коня, запряженого у візок, дав команду рухатися в напрямку болота. Троє вершників і четверо коней підтюпцем попрямували туди.
Хмари пливли так низько, що аж тиснули на верхівки гір, у повітрі кружляла легенька пелена снігу, утворена лапатими сніжинками. Старий підставив снігові своє обличчя і невдовзі на ньому заблищали краплини води. Потім він зняв рукавицю й підставив снігові долоню, а коли в неї нападало трохи снігу, вмився ним і сказав:
— Останнім часом я був такий заклопотаний, що й вмиватися було ніколи, а снігом змити обличчя приємно. Воно в мене аж пропахло димом, поки я сидів біля печі, тож потрібно тепер змити цей дим, аби він не завадив роботі.
Чень Чжень також умився снігом, наслідуючи Старого. Він понюхав свій рукав, зшитий у вигляді підкови, — відчувався тільки слабкий запах горілого овечого кізяка. Однак цей запах чи не зіпсує теж усі запобіжні заходи кількох людей? Чень Чжень запитав:
— А як же бути із запахом диму від тіла?
— Про це не варто хвилюватися — він розвіється по дорозі. Однак запам’ятай — коли прибудемо на місце, дивись, щоб плащ чи шкіряні штани не торкнулися замороженого кінського м’яса, тоді все буде гаразд.
— З вовками боротися вже немає сил. Учора вовки й собаки на всю ніч здійняли ґвалт. Просто жах! Так і не дали поспати!
— У степу, звісно ж, не так, як у вас, по той бік застави, — там ханьці ночами можуть спати спокійно. А степ — це завжди поле бою, і монголи на ньому — вічні солдати. Це Небо призначило їм таку долю. Людина, яка хоче спокійно спати — поганий воїн. Ти повинен навчитися засинати відразу, як тільки ляжеш, а розплющувати очі відразу, як тільки гавкне собака. Коли вовк спить, обидва його вуха настовбурчені, і щойно виникне найменший рух, він підхоплюється й біжить. І якщо ти не вмітимеш робити так само, тобі ніколи не здолати вовка. Ось я — старий вовк, — тут Старий задоволено загиготів, — умію їсти, вмію битися, вмію спати, це — як люльку викурити, а ще вмію дрімати. Орхонські вовки люто мене ненавидять. Гадаю, коли я помру, вони згризуть мене так, що й маслачків не залишиться. Але й до Тенґера я піднімуся швидше за всіх, ха-ха-ха…
Чень Чжень, позіхнувши, сказав:
— Поміж наших молодих інтелігентів стає дедалі більше таких, хто хворіє на нервові розлади. Ось недавно одну дівчину через це повернули назад до Пекіна. Якщо так і далі піде, то незабаром більшість із нас вовки виженуть назад, за застави. Однак коли я помру, то не хочу своїм тілом годувати вовків, хочу, щоб тіло спалили.
Старий, не припиняючи сміятися, зауважив:
— Ви, ханьці, великі розтринькувачі, і від вас багато клопоту. Людина померла, а їй ще труну облаштовувати — тільки даром деревину тринькати, з якої можна було б стільки возів зробити!
— Однак коли я помру, мені не потрібна буде труна, попіл можна розвіяти, — сказав Чень Чжень.
Старий, все ще сміючись, зауважив:
— Проте, щоб тебе спалити, теж потрібна деревина! От я й кажу, що ви — тільки розтринькуєте, а ми — монголи — переходимо в інший світ економно — коли людина вмирає, її кладуть на візок і везуть на схід, а де вона впаде з візка на нерівній дорозі, там і чекатиме вовків, які з’їдять тіло.
— Однак, батьку, чи не тому ви так чините, що в степу дерев обмаль? А не тільки тому, щоб вовки віднесли ваші душі до Тенґера? — підсміювався й собі Чень Чжень.
Старий відповів:
— Не тільки тому, щоб зекономити деревину, а, головне, тому, щоб з’їдене м’ясо стало новим м’ясом.
З’їдене м’ясо стало новим м’ясом? Чень Чжень уперше чув, щоб так казали. В одну мить усе з’ясувалося. Він відразу запитав:
— Що означає: з’їдене м’ясо стало новим м’ясом?
— Степовики усе життя харчуються м’ясом і гублять для цього багато життів, тож мають гріх перед степом. Тому справедливо, щоб після смерті вони віддали своє тіло степові, тоді їхній душі не буде гірко і вона підніметься до Тенґера.
Чень Чжень засміявся:
— Це таки дійсно справедливо. Якщо згодом вовки не проженуть мене назад у Пекін, може, й моє тіло піде їм на харч. Зграї вовків з'їсти тіло людини — на один зуб, тож у пащах вовків воно зникне навіть швидше, ніж у вогні.
Старий зрадів, однак майже відразу на його обличчі з'явився вираз сумніву:
— Раніше в Орхонському степу ханьців можна було на пальцях порахувати, на всьому пасовищі було сто тридцять — сто сорок юрт, у них мешкали сімсот — вісімсот людей — і всі монголи. Але з початком «культурної революції» вас — молодих інтелігентів — прибуло більше ста, а ще понаїхали старі вояки, водії, вантажники, будівельники… Вони всі ненавидять вовків, усім їм потрібне вовче хутро, тож незабаром вовки зникнуть у пострілах їхніх рушниць і тобі нікого буде годувати своїм тілом.
Однак Чень Чжень теж зрадів, знайшовши вихід із ситуації:
— Батьку, не хвилюйтеся, ще невідомо, може, розпочнеться наступна світова війна і на нас скинуть атомну бомбу, тоді люди й вовки помруть разом і нікому нікого не доведеться годувати.
— Атомна… атомна бомба — що це за штука?
Ченю Чженю довелося докласти титанових зусиль, щоб жестами й словами роз'яснити Старому, що таке атомна бомба, однак той так і не зрозумів…
Коли вони під'їжджали до найбільш північного куточка загибелі кількох коней, Старий Біліґ зупинив свого коня і наказав Баяру підвести ближче корінника й чекати на цьому місці. Потім узяв два капкани, залізне кайло, лантушок із сухимкінським кізяком та інше знаряддя і вони разом із Ченем попрямували ближче до загиблих коней. Старий їхав на своєму коні дуже обережно, весь час зупиняючись і роззираючись довкола. Декілька трупів були очевидно порушені — крізь тоненький шар снігу, що вкривав їх, можна було розгледіти місця, де вовки погризли, а поряд із трупами виднілися непоодинокі відбитки вовчих лап. Чень Чжень, не втримавшись, спитав — невже вовки ще сюди приходили?
Старий не відповів, тільки продовжував розглядатися далі. І тільки оглянувши кількох коней, сказав:
— Великих зграй тут ще не було, Улзій мов у воду дивився — вони ще на півночі від шосейної дороги. Ця зграя дійсно дуже терпляча.
— Батьку, що означають ці відбитки? — запитав Чень Чжень, вказуючи на сніг.
Старий сказав, що більшість відбитків належать лисицям, однак є й відбитки вовчиць, які вимушені були діяти самотужки, щоб уберегти своїх цуценят. Подумавши, Старий додав:
— Спочатку я хотів упіймати ватажка зграї або великого вовка, однак тепер це буде важко зробити, оскільки з’явилися ці капосні лисиці.
— Тобто ми дарма старалися?
— Ні. Адже наше основне завдання — спантеличити вовчу зграю, щоб вони подумали, що люди переймаються капканами, тож не влаштовуватимуть ловів, і змінили свою тактику та прийшли б поїсти конятини. Однак як тільки зграя прийде — тут ми її й оточимо.
— Батьку, а є такий спосіб, щоб упіймати в капкан великого вовка?
— Є, чому ж йому не бути? — сказав Старий. — Ось ми розставимо всі наші капкани — тільки слід їх належно закріпити — і обов’язково впіймаємо вовка, а не лисицю.
Старий спішився й двічі обійшов майданчик, потім визначив місце для першого капкана поряд з трупом одного з коней. Чень Чжень швидко зіскочив з коня й почав відкидати та розчищати там сніг. Старий присів і почав рити маленьким кайлом у неглибоко промерзлому ґрунті яму у вигляді кола діаметром 40 см і завглибшки 15 см, в середині якої зробив іще одну маленьку ямку. Після цього він одягнув просякнуті кінським лоєм рукавиці, узяв сталевий капкан і поставив його в середину круглої ями, потім щільно стиснув, наступивши обома ногами на пластинчаті пружини по обидва боки капкана, схожі на величезні лещата, і з силою розвів зубасті дуги приладу, щільно притиснувши кожну з них до землі, підготувавши великий круглий «рот», який повинен був укусити вовка. Потім обережно підвісив полотняну підстилку, натягнуту, мов п’яльця, посередині між маленькою ямкою та сталевим капканом, і закріпив пащу капкана двома невеликими металевими прутиками з обох боків його рами, які встромив у петельки, спеціально зроблені в підстилці.
Чень Чжень із завмиранням серця спостерігав, як Старий завершує всі ці небезпечні й кропіткі дії, адже найменша неприємність могла призвести до того, що капкан спрацює й зламає Старому руку. Нарешті Старий підвівся і, обливаючись потом, сів прямо на сніг перевести подих, при цьому він обережно витирав рукавом піт і піклувався, щоб його краплина, бува, не впала на труп коня. Старий уперше брав Ченя Чженя із собою розставляти пастки, але той з першого разу зрозумів, як ними ловити вовків: коли вовк своєю лапою наступить на підвішену підстилку, вона піде вниз, а маленькі залізні дротики вислизнуть з її петельок, тоді пласкі сталеві пружини, мов сталеві щелепи, з розмаху, з силою в кілька сот кілограмів, защіпнуться на вовчій лапі, що ступила на підстилку, роздроблять тварині кістку й міцно встромлять свої залізні зуби в м’язи. Не дивно, що вовки так бояться цих залізних пасток — ці штуковини таки дієві! Якби вовки не боялися скреготу металевих щелеп, Чень Чжень би втратив життя ще під час першої зустрічі з ними.
Залишилося тільки все прикрити й замаскувати, однак у цій процедурі також не можна було схибити ні на волосинку. Біліґ, трохи відновивши сили, сказав:
— Цю пастку не можна прикривати снігом, адже він своєю вагою завчасно притисне підстилку або підтане на сонці й затече всередину пастки, так що дуги примерзнуть і не защепляться. Принеси-но мені кінського кізяка!
Узявши полотняну торбинку, Старий дістав з неї жменю кізяків і почав розминати їх та розсипати над підстилкою — сухий і легкий порошок помалу заповнив сталеву пащу капкана, підстилка ж при цьому спокійно висіла в повітрі, й можна було не боятися, що капкан обмерзне. Після цього Старий узяв залізний ланцюг, прироблений на капкані, й зачепив його гачком за хребет мертвого коня, сказавши, що на цей раз його можна присипати снігом, тож Чень Чжень, за його вказівками, накопав снігу й присипав сталеві пружини та ланцюг, а потім ще злегка притрусив сніжком кізяки, замівши насамкінець драною овечою шкурою сніг так, щоб края ями зрівнялися з навколишньою поверхнею й не було видно рубців.
Маленький сніжок продовжував падати, тож за короткий час усі сліди їхньої діяльності були присипані. Чень Чжень запитав:
— А чому цим капканом можна впіймати тільки вовка, а не лисицю?
— Тому що я трохи глибше встромив залізні дротики-защіпки. Лисиця легша, вона їх не зрушить, а вовк — здоровий, тільки наступить — і попадеться.
Старий озирнувся й почав міряти кроками дистанцію, а зробивши десь два кроки вбік, обрав місце для наступного капкана, сказавши до Ченя Чженя:
— Цей капкан будеш ставити ти, а я подивлюся, як у тебе вийде.
— А чому між капканами така близька відстань? — запитав Чень Чжень.
— Ти ще не знаєш, що деякі вовки можуть бути дуже лютими до себе й можуть відгризти собі лапу, яка попадеться в капкан, а потім утекти, кульгаючи на трьох ногах. Однак якщо я поставлю два капкани поряд, потрапивши в один із них, вовк почне від болю крутитися на місці тягаючи за собою капкан, поки стане ланцюга, і якось та наступить задньою лапою на другий капкан, адже ланцюга якраз на таку відстань і вистачить. Якщо ж і задня, й передня лапи вовка потраплять у капкан, то навіть якщо він їх відгризе обидві, на двох ногах уже однак не побіжить.
Ченю аж подих перехопило від таких тонкощів, і волосся стало дибки. Жорстокість у війні між людьми й вовками в степу дійсно не має меж! Як вовки, так і люди брутальністю атакують брутальність, жорстокістю відповідають на жорстокість, підступністю підривають підступність. Однак, якщо так злобою розплачуватися один з одним, то не дивно, що працює правило «з ким поведешся, від того й наберешся» — а хто з вовками поведеться, той неуникно й сам стане звіром із кам’яним серцем і без крихти людських почуттів. Хоча Чень Чжень до самих кісток ненавидів вовчу жорстокість, однак коли настав момент йому власноруч ставити на вовка хитру й жорстоку пастку, його руки мимоволі тремтіли. Ця пастка була аж занадто підступною. Вона розташовувалась у надзвичайно привабливому місці — перед трупом справного коня, де є тільки запах кінського м’яса, кінського лою й кінських кізяків, і немає ані духу людини чи іржі. Чень Чжень вірив, що й найхитріший вовк тут попадеться, і капкан переломить йому лапу й роздробить кістку, а потім люди здеруть з нього шкіру, а оббіловану тушу викинуть у степ. Однак це — лише маленька пастка, встановлена в середині великої, а в цю велику потрапить не один вовк. Йому знову згадалися китайські армії, що їх, починаючи з епохи Чжоу, заманювали глибоко в цей степ, і вони тут гинули до останнього солдата, потрапивши в ретельно сплановану й без жодного рубця замасковану пастку. Давні вершники степу дійсно змітали передові на той час держави зовсім не дикою силою. І степові народи справді є охоронцями степу — вони, використовуючи військовий талант і мудрість вовків, щільно огородили степ, зупинивши сокири й вогонь, плуги й сапи, що наступали за ханьськими солдатами. Старий не помилився: руки Ченя все одно час від часу тремтіли.
Тоді Біліґ почав підсміюватися:
— А що, розкис? Не забувай, степ — це поле бою, а людина, яка не бачила крові, не буде гарним солдатом. Коли вовки підступно вбили цілий великий табун коней, тобі було шкода? А якщо людина не вдасться до підступності, вона зможе перемогти вовків?
Чень Чжень заспокоївся, опанував себе, і хоча його мучило сумління, він твердою рукою замітав сніг і рив яму. Коли настав час ставити капкан, його руки знову затремтіли, однак цього разу через страх, що з необережності в капкан може потрапити його рука — зрештою, він же вперше ставив капкан на вовка. Старий, даючи вказівки, що і як робити, тримав кінець товстого аркана всередині розкритої пащі капкана, щоб якщо той помилково спрацює, він спочатку защемив аркан, а не руку Ченя Чженя. Той відчув це тепле піклування Старого навколо себе, і його руки припинили тремтіти, тож хоча він уперше ставив капкан, йому все вдалося з першого разу. Витираючи зі свого чола піт, він помітив, що на обличчі Старого його виступило набагато більше. Старий, зітхнувши з полегшенням, сказав:
— Синку, третій капкан ти вже став самостійно, я бачу, в тебе виходить, а я подивлюся.
Чень Чжень кивнув головою. Він пішов за Старим до возика і вони взяли ще два капкани, потім знову нагледіли чотири кінських трупи, між якими обрали місце для встановлення капканів, і обережно їх облаштували. Чотири капкани вони поділили між собою по два, і Старий наказав Баяру допомогти Ченю їх поставити.
Наближалося до сутінок. Старий Біліґ ретельно перевірив капкани, встановлені Ченем Чженем і, сміючись, сказав:
— Їх і справді зовсім непомітно! Якби я був старим вовком, я б обов’язково тобі попався, — однак потім, уважно дивлячись на Ченя, спитав: — Час уже пізній, що нам тепер слід робити?
— Напевне, слід замести наші сліди й перерахувати принесений інструмент, щоб ми нічого не забули? — сказав, подумавши, той.
— Ти робиш успіхи, — задоволено зауважив Старий.
Вони втрьох почали повільно замітати й оглядати все місце подій, починаючи від його найбільш північного місця, аж поки не дійшли до возика. Чень Чжень, збираючи реманент, спитав:
— Батьку, а скільки вовків може потрапити в усі ці капкани?
— На полюванні ніколи не рахуй заздалегідь, бо тільки почнеш рахувати, то нічого й не вполюєш. Люди виконують підготовчу роботу, а що з неї вийде — це вирішує Тенґер.
Троє людей сіли на коней і, ведучи за собою запряженого у віз коня, поїхали додому.
Чень Чжень запитав:
— А ми вже завтра вранці прийдемо забирати вовків?
— У жодному разі не потрібно поки що приходити сюди, незалежно від того, чи впіймаються вовки в капкан, чи ні. Навіть якщо впіймаються, спочатку потрібно, щоб зграя на це подивилась. Коли вони побачать, що ніхто не приходить забирати вовків, їх охоплять сумніви і вони почнуть ходити навколо мертвих коней, міркуючи над тим, що це таке. Завдання ж Комітету полягало не в тому, щоб упіймати кількох вовків, а в тому, щоб заманити цілу зграю. Якщо ж вовки не впіймаються відразу, ми повинні будемо чекати. Тож тобі не потрібно завтра приходити, я сам прийду подивитися здаля.
Вони поверталися додому з легким серцем. Чень Чжень згадав про вовченят у лігвах і вирішив розпитати в Старого про тонкощі руйнування вовчих лігв. Витягання вовченят із лігв — це небезпечне й складне мисливське завдання в степу, що потребує особливих навичок. Однак, з іншого боку, для мешканців степу це також спосіб стримати непомірне поширення вовчих зграй. В одному лігві може бути сім-вісім, а то й більше десяти цуценят, а оскільки в Орхонському степу їжі для вовків багато, то коефіцієнт виживання вовченят дуже високий. Якщо навесні знищити одне лігво цуценят, вважайте, що знищили одну зграю вовків. Однак і зграя, щоб уберегти своїх нащадків, вдається до найвищої вовчої мудрості й найлютіших здібностей охоронця. Чень Чжень чув чимало історій про ризик і вдачу в походах на вовчі лігва, тож давно вже психологічно підготувався. За дві весни серед більше ніж ста молодих інтелігентів на пасовищі ще ніхто не наважувався самотужки витягати з лігв вовченят. Чень Чжень також і не думав іти на таку справу сам, однак він хотів знайти можливість піти у декілька вилазок із Біліґом і повчитися в Старого того, як це робиться. Однак після випадку з кіньми Старому було не до вовченят, тож Ченю залишалося тільки просити Старого словесно передати досвід.
— Батьку, нещодавно, коли я пас овець, одна вовчиця прямо на моїх очах ухопила ягня і живцем потягла його десь на північний схід до гір Хар чулуут. Гадаю, там має бути її лігво з вовченятами. Хочу завтра зранку піти пошукати. Спочатку я вважав, що ви зможете піти зі мною…
— Завтра я точно не зможу — справа з капканами дуже важлива, і Комітет пасовища чекає від мене новин. — Старий обернувся і ще спитав: — Кажеш, вона побігла до гір Хар чулуут?
— Так, — підтвердив Чень Чжень.
Старий пригладив свою бороду й спитав:
— А ти тоді сів на коня й простежив за нею?
— Ні. Вона бігла дуже швидко, і я б не встиг.
— Тоді добре. Інакше вона б обов’язково тебе заплутала. Коли за ними хтось стежить, вони не йдуть зразу до лігва.
— Ця вовчиця — справжня хитрунка! — сказав, подумавши, Старий. — Минулоріч на початку весни люди з нашої бригади якраз розорили там три лігва, тож цього року ніхто туди й не пішов, бо думали, що жодна вовчиця не наважиться привести там вовченят, аж ця таки знайшлася! Обов’язково піди завтра перевір, тільки візьми ще з собою людей і собак побільше, і звернися до когось із досвідчених і сміливих чабанів, удвох не йдіть у жодному разі — дуже небезпечно.
— А що в цій справі найскладніше? — спитав Чень Чжень.
— Розорити вовче лігво дуже клопітно, але знайти його — ще складніше. Однак я розкажу тобі один спосіб, як це зробити. Тобі слід буде прокинутися завтра ще удосвіта і збігати до підніжжя гір Хар чулуут, там піднімешся на пагорбок якнайвище і заляжеш на його верхівці. Перед самим світанком будеш уважно дивитись у бінокль — у цей час вовчиця повертатиметься в своє лігво після нічного полювання, щоб погодувати молоком цуценят. Дивись уважно, до якого місця побіжить вовчиця — там у неї й лігво. Потім прийдете на те місце й будете ретельно шукати, обійдете його по колу з собаками, тоді, напевне, знайдете. Однак витягати цуценят також складно, особливо якщо вовчиця — в лігві. Вам слід бути дуже обережними! — Погляд Старого раптом потьмянів, і він сказав: — Якби та зграя не занапастила табун, я б ніколи не дозволив вам іти розоряти лігва, тому що душити вовченят — це найбільш ненависна справа для старих кочовиків Орхонського степу…
Чень Чжень не наважився розпитувати далі. Старий і так дувся від образи на цьогорічний «великомасштабний захід» зі знищення цуценят, тому Чень Чжень побоявся, що в разі подальших розпитів він заборонить йому туди йти. Однак розорити вовче лігво — то ціле мистецтво, і він ішов на цей крок головним чином для того, щоб узяти собі цуценя й вигодувати його, а для цього потрібно було поспішити, оскільки незабаром цуценята вже розплющать очі й вовчиця почне відлучати їх від молока, тоді вже їх навряд чи можна буде приручити. Забирати цуценя зі світу вовків і переносити його в людське оточення потрібно ще тоді, коли воно не роздивилося як слід цього світу й не розібрало, хто свої, а хто вороги. Чень Чжень боявся, що найбільш дику істоту в світі тварин — вовченя — буде виховати ще складніше, ніж горобця. А якими впертими бувають горобці, Чень Чжень знав іще з дитинства — він багато разів ловив їх і намагався приручити, але горобець у клітці просто заплющував очі, нічого не їв і не пив, аж поки не вмирав. А вовченя ж не так легко впіймати, як горобця: якщо після всіх ризиків і зусиль, докладених на його пошуки, воно на другий день помре — буде дуже шкода. Чень Чжень надумав ще розпитати Бата, адже той був найбільш відомим на пасовищі мисливцем на вовків, до того ж і сам щойно зазнав від вовчої зграї збитків, тож тримає на них лють і залюбки порадить Ченю, як краще розорити їхні лігва.
Коли вони повернулися до юрти Старого, вже сутеніло. Усередині вся юрта була яскраво освітлена трьома ліхтарями, гарні килими вже повернулися на своє місце, а щойно приготовлений суп у двох великих горщиках, домашня ковбаса з овечих кишок і великий шмат м’яса своїм запахом закликали трьох зголоднілих чоловіків до низенького квадратного столика. Чень Чжень поспішив зняти шкіряний плащ і всістися за стіл. Ґасмаа вже принесла горщики з м’ясом і підсунула ближче до нього його улюблену ковбасу, потім передала йому маленьку мисочку з соусом — його улюблену приправу до м’яса, адже в ній поєднувалися смаки його рідного Пекіна й цієї рівнини, тому в їхніх двох юртах останнім часом цей соус завжди був напохваті. Коли Чень Чжень відрізав монгольським ножем шматок ковбаси, обмакнув його в соус і поклав до рота, йому так смакувало, що він ледь не забув про справу з вовченятами. У степу овеча ковбаса також розцінюється як один шмат м’яса, тому має завжди тільки один чи в довжину. Хоча її називають жирною, однак насправді вона зовсім не така, адже начинена маленькими кишками й жилами, на яких зазвичай зовсім не збирається жир. Овеча ковбаса ніби вбирає в себе ті частини барана, що відкидаються, однак подана разом з основними монгольськими стравами, вона набуває незабутнього смаку — хрустка й ніжна, поживна, але не жирна.
Чень Чжень сказав:
— Монголи їдять баранину дуже ощадливо — навіть грудні жили шкодують викинути, а виходить так смачно!
— Коли голодний вовк їсть барана, то ковтає його з вовною і з копитами. А коли в степ приходить лихо, тоді хоч людям, хоч вовкам важко знайти собі харч, тож доводиться і барана з’їдати з рогами й копитами.
— Вас послухати, так виходить, що й баранів їсти монголи у вовків навчилися, — засміявся Чень Чжень.
На це зауваження засміялися всі, підтверджуючи його, а Чень Чжень тим часом з’їв ще три шматочки ковбаси.
Особливо було помітно, як радіє Ґасмаа. Чень Чжень пам’ятав, що колись вона казала, що їй подобаються гості, які їдять, як вовки, тож йому стало незручно, оскільки цієї хвилини він, напевне, був схожим на дуже голодного вовка. Тож узяти ще ковбаси він не наважився, адже знав, що в родині Біліґа її всі дуже люблять, однак не встигли вони й оком зморгнути, як він уже проковтнув більше половини. Ґасмаа розпрямилася й почала різати на шматки кров’янку, потім підчепила кінчиком ножа один великий шматок і, сміючись, сказала:
— Я знала, що ти повернешся, тому зварила два кільця ковбаси. Та — вся тобі, доїдай її, щоб, як у вовка, нічого не залишилося.
Усі знову розсміялися, а Баяр пошвидше захопив собі той великий шматок, який щойно вибрала Ґасмаа, і поклав перед своїм горщиком із м’ясом.
За два роки перебування тут Чень Чжень ніяк не міг визначити свій статус у стосунках із Ґасмаа: з точки зору загальноприйнятих норм старшинства вона повинна була вважатися його невісткою, однак іноді йому здавалося, що вона його старша сестра, а іноді — що вона його тітка. Її веселість і доброта були такими щирими й чистими, ніби сам цей степ.
З'ївши ціле кільце ковбаси і випивши одним ковтком півмиски чаю з молоком, він спитав Ґасмаа:
— Коли Баяр наважується хапати вовка за хвіст, витягати цуценят із вовчого лігва, їздити на прудкому коні, показуючи свою сміливість, ти не боїшся, що з ним щось станеться?
— Однак монголи всі такі з самого малечку, — засміялася Ґасмаа. — Бат у дитинстві ще й не на таке наважувався. У лігві, в яке поліз Баяр, не було дорослих вовків, а цуценята не вкусять людину. Тож хіба то складне діло — витягти цуценят? А Бат колись натрапив у лігві на вовчицю, однак не розгубився і йому вдалося-таки витягти її звідти!
Чень Чжень, не на жарт злякавшись, відразу ж спитав Бата:
— Чому ти ніколи не розповідав мені про це? Як це було?
Після попередніх жартів Бат був у доброму гуморі, тож, зробивши великий ковток горілки, сказав:
— Мені тоді було тринадцять років. Одного разу батько і ще кілька чабанів після тривалих пошуків знайшли лігво з вовченятами, однак печера, де вони ховалися, була великою і глибокою, до її кінця не можна було дістатися відразу, а батько боявся, що в печері є вовчиця, тож вирішив спочатку розкласти вогонь і викурити її звідти. Однак, коли дим розвіявся, з печери ніхто не вибіг, тож ми вирішили, що вовчиці там немає, і я поліз із лантушком і сірниками у печеру витягати цуценят. Хто ж знав, що на відстані в два з половиною моїх зростів у печері я раптом побачу всього за два чи від себе вовчі очі! Я ледь штани тоді не замочив! Я відразу ж чиркнув сірником і коли спалахнуло світло, я побачив, що вовчиця також налякана — уся тремтить і притисла хвіст, мов той собака. Я ледь не вріс у землю і не наважувався поворухнутися, щойно вогонь згас, вовчиця кинулася в мій бік, а відступати мені було нікуди, тож я думав, що тут мені й кінець. Хто ж міг подумати, що вона не кусати мене буде, а хоче через мою голову вистрибнути з печери! Однак я розхвилювався, що вовчиця нападе на тих, хто залишився назовні, адже вони не готові до її виходу, і ще вкусить батька, тож і не знаю, де взялася сміливість, але я в той момент рвучко підвівся, щоб загородити вовчиці вихід, і вийшло так, що своєю головою влучив просто їй у горло! Я тоді піднатужився і притиснув голову вовчиці до «стелі» лігва — тепер вона не могла вилізти звідси й утекти. Вовчиця запанікувала, почала розмахувати на всі боки своїми лапами й розірвала мені весь одяг своїми пазурями.
Я потроху випростався, швиденько сів — а її горло й підборіддя все ще міцно стискаю, щоб вона мене не вкусила — і почав ловити її передні лапи, витратив на це багато часу, але таки зловив. Тепер вона не могла ні вкусити мене, ні подряпати, але і я сидів там, мов зв’язаний по руках і ногах, не міг поворухнутися, та й сил у мене майже не лишилося.
Бат так спокійно усе розповідав, ніби це була історія про когось іншого:
— Ті, хто залишився назовні, чекали на мене й не знали, що й думати, чому мене так довго немає. Батько розхвилювався й поліз у печеру. Усередині він також чиркнув сірником і побачив мене, як я підпираю своєю головою голову вовчиці — злякався тоді не на жарт. Наказав мені так і триматися, а сам почав обережно тягнути мене до виходу, узявши мене двома руками за поперек. Я ж намагався і не випустити лапи вовчиці, і тримати свою голову так, щоб не вислизнула голова вовчиці, поки ми з нею так пересуваємося до виходу. Батько в цей час голосно кликав інших на допомогу, і сам помалу тягнув вовчицю за лапи до виходу. Коли батько таким чином підтягнув нас до виходу з печери, інші зрозуміли, в чому справа. Тримаючи довгі ножі й палки, вони зібралися біля виходу. Коли ми з батьком підтягнули вовчицю ближче, хтось із присутніх проштрикнув ножем їй пащу, «прибивши» її голову до стелі в печері, інші ж витягли тіло вовчиці назовні і вбили її. Потім я трохи відпочив і знову поліз у печеру, і чим глибше я просувався, тим вужчим ставав хід, так що тільки дитина й могла туди пролізти. Однак цей вузький хід вів до лігва, облаштованого у просторому місці. Воно було вистелено драними овечими шкурами й жмутами вовни, зверху на яких і кублилися цуценята — аж дев’ять штук, усі ще живі. Для того щоб їх уберегти, вовчиця встигла нарити поза кублом чимало землі й заліпити нею майже повністю вхід, а сама залишилася назовні. Вовчиця не задихнулася, оскільки вгорі печери були невеликі отвори, тож дим піднімався вгору й виходив через них. Потім я відрив вхід до кубла, дістав звідти цуценят, укинув їх у лантух і, задкуючи, виліз із печери…
Чень Чжень слухав, не в змозі перевести подих. Уся родина також слухала з тремтінням, ніби вже дуже давно не згадувала цього випадку. Однак Чень Чжень відчував, що ця історія дуже не схожа на решту історій про витягання вовченят із лігв, що йому вже доводилося чути, тому він запитав:
— Я чув, як інші казали, що нібито вовчиці йдуть на все, щоб захистити своїх цуценят, і стоять на смерть у боротьбі з людьми, які розривають їхні лігва. Чому ж ця вовчиця не стала кидатися на людину?
— Насправді степові вовки бояться людину, — сказав Старий. — Єдина істота, яка може вбити вовка в степу, — це людина. Ця ж вовчиця, мало того, що вчаділа від диму, так ще й побачила людину з вогнем у руках, яка наважилася залізти в її печеру, як же ж тут не злякатися? Вона хоч і була достатньо великою на зріст, однак коли я уважно тоді придивився, то зрозумів, що вона — лише дворічна вовчиця і це — її перший виводок. Так було шкода… Якби сьогодні ти не спитав про це, то ніхто й не розповідав би про нього, ніхто не хоче про це згадувати.
Ґасмаа вже не сміялася, натомість в її очах поблискували сльози.
Баяр, раптом звертаючись до неї, сказав:
— Чень Чжень й інші завтра зранку йдуть у гори витягати цуценят, я піду з ними, щоб допомогти — вони всі великі на зріст і не пролізуть усередину. Я сьогодні ночуватиму в їхній юрті, а завтра зранку піду разом з усіма в гори.
— Добре, йди! — відповіла Ґасмаа. — Тільки будь обережний!
Однак Чень Чжень замахав руками:
— Ні-ні! Я дійсно боюся, щоб чогось не сталося. Ти ж — скарб для своїх батьків!
Ґасмаа зауважила:
— Цієї весни у нашій бригаді зруйнували тільки одне вовче кубло, а ще потрібно три. Якщо ми не занапастимо хоча б іще одне, Бао Шуньґуй знову на мене визвіриться.
— Все одно так не піде. Я краще відмовлюся від ідеї витягти цуценят, ніж візьму з собою Баяра, — наполягав Чень Чжень.
Тут Старий, обійнявши онука, сказав:
— Ну тоді Баяр не піде. Гадаю, що я цього разу таки впіймаю одного-двох вовків у капкан, тоді нам не потрібно буде здавати шкурки цуценят. І ми покриємо свою норму шкурою одного великого вовка.
9
Предком засновника династії Юань був сивий вовк,[58] який народився за волею Неба, він зійшовся з блідо-білою оленихою,[59] і вони разом перетнули води Тенґіс та дісталися витоків річки під назвою Онон й оселилися під горою Бурхан-халдун. У них народилася дитина-людина, яку вони назвали Бата-чиган.
Цитата з «Таємної історії монголів» у перекладі Юя Дацзюня («Загальний переклад „Таємної історії монголів“, зроблений з транскрипції насів початку династії Мін, з примітками»)
Бодончар (предок Чингісхана у 8-му поколінні. — Цзян Жун)… пустив коня вздовж річки Онон униз за течією. Коли він приїхав до острова Балчжун, то облаштував собі там курінь і оселився в ньому… Коли в нього не було що їсти, він відстежував, де вовки заганяли в ущелини диких тварин, підстрілював їх і розділяв здобич із вовками або підбирав те, що вовки не доїли. Таким чином він прогодував себе і свого сокола того року.
Новий переклад «Таємної історії монголів» зі скороченими примітками, виконаний Дорнотів[60]
О третій ранку Чень Чжень та Ян Ке з двома великими собаками вже були на пагорбку поблизу гір Хар чулуут. Вони поводилися якомога обережніше й залишили своїх коней стриноженими надійними мотузками з бичачої шкіри в схованці позаду пагорбка. В Ерлана й Хуанхуана був надзвичайно розвинутий мисливський інстинкт, а рано-вранці потяг до мисливства повинен виявлятися найсильніше, тож обидва собаки лежали в снігу без жодного звуку і сторожко розглядалися на всі боки. Хмари не пропускали ні світла зірок, ні світла Місяця, тож укритий мороком степ був надзвичайно холодним і страшним, вони були лише вдвох на десятки лі навколо, у такій ситуації їм справді скрізь ввижалися вовки; це був час, коли вони найбільш агресивні. Гори Хар чулуут здавалися групою величезних тварин, вирізьблених з каменю й притиснутих зовсім поряд позаду, так що Чень Чжень раз по раз відчував холодок по спині й починав турбуватися про коней, залишених там. Його все більше охоплював страх за свої ризиковані дії.
І раптом з північного сходу долинуло вовче виття і розсіялося на всі чотири сторони чорного степу. За ним пішла луна, ніби хтось грав на сопілці — її чистий звук тривав довго і розносився далеко. Останні ноти цього вию поступово зникли лише за декілька хвилин і над затихлим степом рознісся новий звук — тепер це був собачий гавкіт. Однак собаки Ченя все ще не видавали жодного звуку — напевне, вони обидва розумілися на правилах полювання: щосили гавкати потрібно, коли сторожуєш отару вночі, а коли вийшов у гори на полювання — слід мовчати. Чень Чжень просунув одну руку під пахву передньої лапи Ерлана, щоб погрітися, а другою — обійняв пса за шию. Перед виходом Ян Ке трохи погодував їх, тож вони були напівголодні, як і мають бути мисливські собаки на полюванні, адже якщо їх нагодувати досита, в них не буде бажання боротися, а зовсім голодні собаки не матимуть для цього сил. Їжа вже перетворилася в тілі собак на енергію, тож рука Ченя швидко нагрілася і він міг тепер прикрити нею холодний собачий ніс, щоб трохи його зігріти. Ерлан злегка помахав хвостом. Тільки усвідомлюючи присутність поряд цього собаки, який убивав вовків, Чень Чжень почувався трохи впевненіше.
Через те, що останні декілька діб йому довелося розриватися між різними справами, він почувався дуже стомленим. Позавчора ввечері Ян Ке пішов до молодих чабанів, з якими в нього склалися гарні відносини, переконувати їх іти разом давити цуценят, однак вони не повірили, що на Хар чулуут є вовче кубло, тому ніхто з них не погодився заради цього так рано вставати, навпаки, вони почали відмовляти їх іти туди. Однак вони вдвох були заодно й вирішили будь-що самостійно піти в гори. Тож тепер поряд з ними були лише ці два їхніх домашніх собаки, і вони почувалися самотньо й пригнічено, запал до справи минув.
Ян Ке, міцно стиснувши в обіймах Хуанхуана, стиха сказав до Ченя:
— Ех, навіть Хуанхуан трохи боїться — аж увесь тремтить. Може, він уже почув вовчий дух?..
Чень Чжень погладив Хуанхуана по голові й також стиха сказав:
— Не бійся, ось-ось розвидниться, а вдень вовки бояться людей, крім того, ми взяли з собою аркани. — І хоча тремтіння собачого тіла передалося руці Ченя, він підкреслено спокійно сказав: — Мені здається, що ми зараз схожі на шпигунів, які опинилися глибоко в тилу ворога і повинні, як то кажуть, вирвати зуб з вовчої пащі. Я вже зовсім не хочу спати.
— Боротьба з вовками — все одно, що війна: тут міряєшся силами й духом з ними, суперничаєш розумом і сміливістю. Тут доведеться задіяти всі 36 стратагем, крім хіба що використання красуні в якості принади.
— Думаю, ти недооцінюєш вовків: 36 стратагем буде недостатньо, щоб протистояти їм, — сказав Чень Чжень.
— Може, й так… От ми зараз діємо за якою стратагемою? Серед відомих 36-ти немає плану того, як шукати вовче лігво, вистежуючи вовчицю, яка повертається туди годувати цуценят. Цей підступний план вигадав Старий Біліґ, він — великий хитрун!
— Хто ж змушував вовків занапастити так багато коней? Цим вони й спонукали Старого до таких дій! Коли я цього разу пішов із ним ставити капкани, то дізнався, що він уже багато років цього не робив — адже він ніколи не мав намірів знищити всіх вовків до останку.
Небо потроху сіріло, й гори Хар чулуут вже не здавалися кам’яними звірами, а поступово відновлювались як каміння. Сонячне проміння на сході помалу пробивалося на рівнину крізь шпарини в хмарах, і видимий горизонт поступово розширювався. Люди й собаки ще міцніше втислися в сніг, а Чень Чжень оглядав усе навколо крізь підзорну трубу. Проте через густу пару над землею здавалося, що все навколо вкриває біла пелена. Він боявся, що вовчиця повернеться до лігва під прикриттям цього туману. Якщо так, то люди й собаки дарма мерзли півночі. Однак, на щастя, туман дуже швидко розсіявся й перетворився на легкий прозорий серпанок, який поволі плив над травою. Якби тут проходила тварина, вона б порушила цей серпанок і тим виказала б себе.
Раптом Хуанхуан рвучко повернув голову на захід і хутро в нього на загривку настовбурчилося, а все тіло напружилося, і він поповз у той бік. Ерлан також повернув голову на захід. Чень Чжень відразу усвідомив, що там щось є, й миттю спрямував свою трубу на галявину на заході. Там, у низині, де схил гори переходив у моріжок, стояв сухий очерет, зарості якого тяглися далі на північний схід. Вовки полюбляють такі місця — приховані й від людських очей, і від вітру, тут вони мають своє «Гаолянове шатро»,[61] з якого ведуть партизанську війну з людьми в степу. Старий Біліґ часто казав, що вовки всю зиму й весну ховаються, сплять і вовтузяться в місцях, вкритих очеретом, тому ці місця й стають місцем полювання на них для собак і людей. Можливо, Хуанхуан і Ерлан якраз почули шурхіт вовчих кроків у сухому очереті. Час і місце точно підходили, тому Чень Чжень подумав, що це, напевне, вовчиця повертається до свого лігва. Він ретельно оглядав краї очеретяних заростей, очікуючи, коли з'явиться звір. Старий казав, що очерет зазвичай росте в низинах, куди навесні стікається тала вода, тому вовки не риють там собі нір, а зазвичай роблять гнізда вище, де не сягає вода. Чень Чжень міркував так: якщо вовчиця з'явиться з очерету, значить, її лігво обов'язково буде на найближчому схилі гори.
Обидва собаки раптом увіп'ялися очима в якесь місце в очереті й не рухалися. Чень Чжень спрямував трубу в напрямку собачих поглядів, його серце скажено калатало: великий вовк, наполовину висунувшись із очерету, уважно оглядав місцевість. Обидва собаки миттю опустили голови, максимально притиснувши їх до землі. Обидві людини також максимально розпласталися на землі. Вовк уважно оглянув схил і тільки після цього вислизнув з очерету та побіг до яру в північно-східному напрямку. Чень Чжень не відривав своєї підзорної труби від звіра, який був дещо схожий на ту вовчицю, яку він бачив минулого разу. Вовк біг швидко, але із зусиллям — видно, наївся вкраденої десь баранини. Чень Чжень подумав, що якщо сьогодні не з’являться інші вовки, тоді їм нема чого боятися — вони вдвох і з двома собаками, особливо з Ерланом, цілком можуть здолати цю вовчицю.
Вовчиця піднялася на маленький пагорбок. Чень Чжень подумав, що варто лише побачити, в якому напрямку вона побіжить, і тоді можна визначити, де розташоване її лігво. Однак саме в цей момент вовчиця раптом зупинилася на самій верхівці пагорбка і, повертаючись, почала уважно роздивлятися на всі боки, а потім завмерла, дивлячись у напрямку засідки, де ховалися люди й собаки. Обидва хлопці так розхвилювалися, що не наважувалися навіть вдихнути повітря — адже місце, де тепер стояла вовчиця, було набагато вище заростей очерету, і вона могла побачити звідти людей. Чень Чжень тепер гостро відчував нестачу практики й досвіду — щойно, поки вовчиця бігла схилом, вони з собаками повинні були відступити на декілька метрів назад, але вони й гадки не мали, що вовчиця виявиться такою недовірливою. Вовчиця напружено подалася вперед усім тілом, щоб піднятися вище й ще раз оглянути помічені нею позиції ворога. Хвилюючись, вона зробила два оберти на своєму місці, завагалася на якусь мить, потім рвучко повернула голову на схід і стрибнула на спадистий схил у тому напрямку, після чого підбігла до якогось отвору й залізла туди.
— А ось і вхід! Ну цього разу ми розправимося відразу з усією сімейкою — і з великими вовками, і з малими! — аж скрикнув Ян Ке, плескаючи в долоні.
— Швидше! Швидше по конях! — сказав Чень Чжень, збуджено підводячись зі свого укриття.
Обидва собаки стрибали навколо Ченя й аж хекали від хвилювання, очікуючи на наказ господаря, але Чень Чжень так розгубився, що спочатку навіть забув віддати їм команду, тож тепер поспішив свиснути, указуючи пальцем на вовчу печеру. Собаки миттю полетіли вниз схилом і помчали прямо до вовчої печери на східному схилі. Хлопці теж помчали вниз, відв'язали коней, заскочили в сідла й теж поскакали до вовчої нори. Собаки вже досягли її й гавкали на вході до неї. Наблизившись, хлопці могли побачити, як Ерлан, ніби скажений, ошкіривши ікла й випустивши пазурі, кидається в нору, але потім відступає, потім знову кидається, але не наважується проникати далеко. Хуанхуан стоїть біля входу в печеру й підтримує товариша гучним гавкотом, а ще безперервно риє землю на місці, аж на всі боки летять грудки снігу й землі. Хлопці скотилися з коней і побігли до входу в нору. Побачивши, що там відбувається, вони злякалися не на жарт: в середині яйцевидного отвору, діаметром мало не цілий метр, навісніло атакувала й оборонялася водночас вовчиця, кусаючи й виганяючи з печери кремезного Ерлана. Вона мало не наполовину висовувалась із нори, щоб не на життя, а на смерть схопитися з собаками.
Чень Чжень кинув на землю аркан і, затиснувши обома руками лопату, забувши про все на світі, кинувся до вовчиці, щоб розчавити їй голову. Реакція звіра була миттєвою: не встигла лопата ще й наполовину опуститися, як вовчиця вже втягнула голову між плечі й відразу після цього, ошкіривши зуби, атакувала, тому Ян Ке, який саме намірився вдарити її залізною палицею, влучив у повітря. Після кількох таких відступів і наступів, Ченю таки вдалося вдарити вовчицю лопатою по голові; Ян Ке також влучив один раз. Однак тварина тільки лютішала й скаженіла, раптом вона залізла в нору на відстань близько метра, а коли туди увірвався Ерлан, вона з усієї люті вкусила його за груди, тож собаці залишалося тільки відступити, заюшеному кров'ю і з почервонілими від люті очима, однак він знову загарчав і засунув голову в отвір, так що назовні видно було лише його великий хвіст, яким він постійно розмахував.
Чень Чжень раптом згадав про аркан, обернувся й миттю підібрав його з землі. Побачивши це, Ян Ке одразу ж відгадав його наміри й сказав:
— Правильно! Накинемо на неї аркан!
Чень Чжень розпустив арканну мотузку, готуючись прилаштувати напівкруглу петлю перед входом до нори: щойно вовчиця висунеться звідти, потрібно буде потягти за жердину в горизонтальному напрямку й скрутити мотузку, тоді петля затягнеться на вовчому тілі й можна буде витягнути звіра назовні. Після цього, напевне, можна буде розправитись зі звіром залізною палицею Яна Ке, залучивши до того ж двох собак. Чень Чжень так хвилювався, що не міг навіть дихати. Однак не встиг він ще прилаштувати мотузку, як з печери вискочив Ерлан, знову покусаний вовчицею, і своїми задніми ногами переплутав усю конструкцію, а за ним з'явилася й вовчиця із заюшеною кров'ю мордою і наступила своєю лапою просто на мотузку. Побачивши аркан і мотузку, вона заклякла, ніби наступила на оголений дріт великої напруги, й так злякалася, що залізла назад у печеру й не насмілювалася більше звідти показуватись. Чень Чжень нервував, тож спробував сам просунути голову в печеру й роздивитися: тунель там ішов під кутом у 35° і виглядав доволі стрімким, на глибині два метри він різко повертав, тож справжню глибину печери неможливо було визначити. Ян Ке був такий розлючений, що сам тричі проревів у нору, однак її глибокий чорний хід миттю поглинув його голос. Чень Чжень, розсердившись, рвучко сів на «приступку» на вході до нори й сказав:
— Який же я телепень! Потрібно було раніше згадати про аркан — уже б із цією вовчицею було покінчено. Щоб боротися з вовками, потрібно мати швидку реакцію, тут навіть маленька помилка не прощається.
Ян Ке ще більше переживав. Устромивши свою залізну палицю гострим кінцем у землю, він примовляв:
— Гадюка! Вона просто скористалася тим, що в нас немає рушниць. Якби була зброя, я б уже подивився, що в неї в черепку!
— Однак за наказом Комітету пасовища, нині оголошено найвищу бойову готовність і нікому не дозволено стріляти. Тож навіть якби в тебе й була рушниця, ти не міг би з неї вистрілити, — нагадав йому Чень Чжень.
— Якщо так і далі економити, то що з цього вийде? Гадаю, нам зараз слід скористатися вибухівкою «Два стусани».
— Але ж це — те саме, що й постріл з рушниці, — несподівано спокійно зауважив Чень Чжень, — якщо ми розлякаємо вовків з півночі, то зведемо нанівець усі плани облави на них, а тоді все пасовище нас із тобою затюкає. Крім того, «Двома стусанами» вовчицю не вб’єш.
— Не вб’єш, але налякаєш, — не здавався Ян Ке. — Вона злякається до напівсмерті і вчадіє від диму. А до прикордонного шосе звідси — 60–70 лі, хіба вовчі зграї зможуть щось почути? Якщо ти за це хвилюєшся, можемо зробити так: я зніму свій плащ, і коли закинемо вибухівку в нору, я закрию цей отвір плащем, тоді назовні жоден звук не почуєш.
— А якщо вовчиця не вийде, що будемо робити? — спитав Чень Чжень.
Ян Ке, розв’язуючи свій ремінь, на це відповів:
— Вийде, де вона дінеться! Я чув, як конопаси розповідали, що вовки найбільше бояться пострілів з рушниці й запаху пороху. Варто лише закинути в печеру три «Подвійних стусани», як від їхніх шести вибухів по печері піде сильна луна, там звук буде в декілька разів сильніший, ніж назовні, і вовчиця просто втратить голову. Ходи в печері вузькі, тож запах пороху сконцентрується й буде дуже їдким. Можу заприсягнутися, що три вибухи виженуть вовчицю і тоді ти зможеш задіяти свій аркан. Я думаю, що за матір’ю й цілий виводок вискочить, от буде нам прибуток!
— Добре, зробимо так, — погодився Чень Чжень. — Однак цього разу ми повинні підготуватися як слід. Я спочатку перевірю, чи немає тут поблизу інших виходів. Якщо хитрий заєць має три нірки,[62] то хитрий вовк тим більше матиме не одну печеру. Вовки такі спритні, що людині ніякої передбачливості не вистачить.
Чень Чжень сів на коня і почав з двома собаками коло за колом ретельно обшукувати цю місцину, тримаючи вовчу нору в центрі. На білому снігу чорний отвір печери мав би бути легко помітним, однак у колі радіусом 100 метрів Чень Чжень із собаками не помітили інших нір. Коли Чень Чжень спішився, він відвів обох коней подалі в безпечне місце й стриножив їх. Повернувшись до нори, він прилаштував аркан, як капкан, підготував лопату й залізну палицю. Чень Чжень помітив, що Ерлан з усіх сил зализує свою рану, низько опустивши голову. Вовчиця відкусила йому на грудях цілий шмат м'яса в два пальці завширшки і на рані ще тремтіло хутро. Було помітно, що Ерлан зазнає сильного болю, але при цьому не видає ні звуку. Вони ж у цей похід не взяли ані ліків, ані пов’язок, тож могли тільки дивитися, як він лікує себе «старим собачим способом» — дезінфікує рану, зупиняє кров і стишує біль своїм язиком і слиною. Доводилось тільки чекати на повернення, щоб полікувати й забинтувати його. Також ставало зрозумілим, що інші рани на його тілі були залишені йому вовками, тому коли він бачив вовка, його очі відразу ж наливалися кров’ю. Чень Чжень відчув, що, напевне, неправильно його розумів, адже він — таки собака, тільки монгольський собака, який ще лютіший за вовків.
Ян Ке все наладнав — він стояв,накинувши на плечі плащ, тримаючи в руках три трубки «Подвійного стусана», що були як підривні шашки завтовшки, а в зубах — запалену сигарету Хайхе.[63] Чень Чжень розсміявся:
— Хіба ти схожий на мисливця? Більше на японського диявола зі «Справжньої війни».
Ян Ке на це гмукнув:
— А я пристосовуюсь до місцевих умов, одягаюся й стріляю, як вони. Гадаю, що вовчі ходи в печері ніяк не зможуть запобігти дії газового балончика.
— Гаразд, кидай уже свій балончик, подивимось, чи він спрацює.
Ян Ке підпалив своєю сигаретою одну з трубок «Подвійного стусана» і поки звідти із сичанням виходив дим, закинув його вглиб печери. Потім так само підпалив і закинув другу трубку, і ось уже три «підривні шашки» котилися вниз стрімким схилом у глибину нори. Закинувши шашки, Ян Ке миттю закрив вхід до нори плащем. Невдовзі зсередини долинув приглушений звук вибухів — усього шість — і підніжжя гори злегка затремтіло. У печері цей звук, напевне, був громоподібним, від нього пішла сильна хвиля, й усе вкрилося димом. Вовки монгольського степу, напевне, ще ніколи не мали справу з таким потужним вибухом. На жаль, хлопці не могли почути виття і стогін з глибини печери. Однак вони ніби відчули якийсь порив ненависті звідти.
Ян Ке так замерз, що обома руками охопив себе за плечі й запитав:
— Гей, коли будемо відкривати?
— Ще трохи потримаємо. Спочатку зробимо маленьку дірочку і коли з неї піде дим, тоді відкриємо повністю.
Чень Чжень відігнув куточок плаща, однак диму не було, тож він знову закрив отвір. Побачивши, що Ян Ке вже аж тремтить від холоду, він вирішив розв’язати пасок і зняти свій плащ, а потім закутатися в нього разом із Яном, однак той замахав руками:
— І не думай так робити! Вовчиця незабаром вибіжить, а якщо в тебе буде розв’язаний пасок, тобі незручно буде рухатися. Нічого, я перетерплю!
Поки вони так розмовляли, Хуанхуан і Ерлан раптом рвучко піднялися й витягнули шиї, щось видивляючись у північно-західному напрямку, при цьому вони аж підвивали від нетерпіння. Хлопці миттю повернули туди голови й побачили, що на відстані приблизно 20 метрів у цьому напрямку із землі піднімається струмок блідо-блакитного диму.
— От лихо! Там є ще один вихід, ти охороняй тут, а я побіг, подивлюся, що там… — говорячи, Чень Чжень підхопив лопату й побіг до місця, звідки піднімався дим. Обидва собаки рвонули за ним.
У цей момент там з-під землі раптом вигулькнув великий вовк, ніби з таємного підземного полігону запустили ракету «земля-земля», і рвучко помчав до заростей очерету, що були внизу під західним схилом гори, тільки й просвистіло за ним. За мить він уже гулькнув в очерет і зник у його сухих заростях. Ерлан не міг відмовитися від погоні, тому пірнув за ним, і тепер тільки хитання верхівок очерету вказувало на якийсь підспудний потічок, який просувався на північ. Чень Чжень боявся, що вовки влаштували якусь пастку, тому, розхвилювавшись, закричав: «Назад! Назад!» Ерлан, звісно, почув його крик, але продовжив гонитву. Хуанхуан зупинився на краю очеретяних заростей, не наважуючись туди входити; він тільки символічно гавкнув пару разів і побіг назад.
Ян Ке, вдягаючи на ходу свій плащ, теж побіг до місця, звідки щойно йшов дим. Чень Чжень якраз теж підбіг туди. Хлопці були вражені тим, що побачили: це була якась нова нора, яка щойно з'явилася з-під снігу — на це вказували свіжорозкидані земля й каміння. Вочевидь, вовк щойно розкопав свій тимчасовий запасний вихід: зазвичай тут була рівна земля, але під час війни вона перетворювалась на рятівний вихід.
У Яна Ке від люті аж здулися жили на шиї:
— А щоб ти здох! Обвели нас вовки навколо пальця!
— Хитрий заєць хоча й ховає свої три нірки, однак входи до них все ж таки видно, — сказав, важко зітхнувши, Чень Чжень. — Натомість щодо хитрого вовка, то ніколи не знаєш, скільки в нього тих нір. Місце для цієї печери вибране дуже вдало — дивись, отвір виходить прямо на бескид, під яким — очерет: варто лише вовкові вийти з печери, як він у два-три стрибки досягне безпечного місця. Така печера свідчить про неабиякий розум того, хто її зробив, від неї більше користі, ніж від заячих десяти нірок. Бао Шуньгуй минулого разу назвав цілу купу війн, що їх уміють вести вовки: ближню, нічну, стрімку, партизанську й маневрену. Наступного разу, коли його побачу, я розкажу йому, що вовки також вправні й у земляній війні та «Гаоляновій» війні,[64] а ще можуть їх поєднати разом. «Війна — це суцільний обман», а вовки — найкращі в світі вояки.
— У кінофільмах тільки занадто роздули ці земляні й Гаолянові війни на півночі Китаю, ніби тамтешні селяни перші їх винайшли. Насправді вовки ось уже тисячі років ними користуються, — сказав Ян Ке, все ще відсапуючись.
— Здаєшся? — спитав Чень Чжень. Він трохи боявся, що цей його постійний напарник відступиться, адже битва з вовками — це не та справа, яку можна виконати самому завиграшки.
— З якого дива? Овець у степу пасти нудно, а з вовками воювати — весело, ще й мудрість та сміливість свої загартовуєш, а також знань набираєшся. А оскільки я — чабан, то охороняти овець і боротися з вовками — мій обов’язок.
Хлопці підійшли ближче до отвору — звідти все ще виходив дим, але він уже розсіювався, проте від запаху пороху свербіло в носах.
Ян Ке першим просунув в отвір голову подивитися: вовченята повинні вже були вилізти — хіба ж вони витримають такий сильний вибух і такий їдкий запах пороху? Може, вони, правда, задихнулися всередині?
Чень Чжень сказав:
— Я теж так думаю. Почекаймо ще трохи, десь із півгодини, якщо вони не вилізуть, тоді нам доведеться облишити цю справу — адже нам не відрити такої глибокої печери. Тут роботи — більше, ніж криницю копати. Ми вдвох за три дні й три ночі не дориємося. Ну й пазурі в вовків — прорили такі здоровезні тунелі в горі, складеної з твердого піску та каміння! До того ж, якщо цуценята задихнулися, яка користь буде з того, що ми їх відриємо?
— Було б добре, якби тут був Баяр, він би проліз усередину, — зітхнув Ян Ке.
— Однак я б справді не наважився послати туди дитину — ти впевнений, що всередині немає іншого великого вовка? Монголи — дивні люди: от Ґасмаа — єдиному коханому синочку дозволяє тягати вовка за хвіст і залазити у вовчі печери! Тепер я починаю розуміти, що поширене по всьому Китаю прислів’я «пожалієш синочка — не переможеш вовка», відсотків на вісімдесят походить з монгольського степу. До того ж монголи все-таки правили Китаєм майже століття. Раніше я ніяк не розумів смисл цього прислів’я: невже потрібно було використовувати сина як приманку в обмін на те, щоб здобути вовка? Однак чинити так — немає ніякої рації. Тільки потім я збагнув, що тут ідеться про дозвіл дитині, наражаючись на небезпеку, залазити у вовчі лігва, щоб витягати цуценят, адже в такі глибокі й вузькі ходи зможе пролізти тільки дитина. Якби монгольські жінки так панькали своїх дітей, як ханьські, то їхня нація давно зникла б. Мабуть, тому монгольські чоловіки усі сміливі й сильні.
Ян Ке сердито обізвався:
— Монгольські вовки, чорт би їх забрав, і справді лихі, а плодовиті — ще більше за китайців, ще й риють такі глибокі нори, щоб сховати свій виводок! Через такий собі заплутаний пологовий будиночок ми з тобою даром півдня витратили… Краще спочатку поїмо щось, я зголоднів.
Чень Чжень пішов до коня, відв’язав від сідла парусинову торбинку для книжок і повернувся до входу в печеру. Хуанхуан, побачивши цю землисто-жовтого кольору масну торбинку, миттю замахав хвостом, розкрив пащу і, похекуючи, підбіг до господаря. Він знав, що в цій торбинці Чень Чжень носив їжу, коли ходив на полювання з собаками. Чень Чжень відкрив торбинку, вийняв звідти невеликий, у півдолоні, шматок м’яса і віддав його Хуанхуану, решту залишив для Ерлана, який ще не повернувся, через що Чень Чжень уже трохи хвилювався. Взимку і навесні зарості очерету є «царством вовків», тож якщо вони заманять Ерлана до своєї зграї, йому буде непереливки. Ерлан — «основна сила» в охороні овець, тому якщо нинішній «похід» завершиться невдало, ще, чого доброго, не стане такого визначного «вояки», то всю операцію слід буде вважати суцільним збитком.
Хуанхуан їв м’ясо і помахував хвостом. Він — кмітливий собака: завжди, коли зустріне лисицю, зайця або дзерена — відразу виявляє всю свою хоробрість і сміливість, але коли зустріне вовка — діє за обставинами: якщо собак зграя, а вовк — один, він люто кидається вперед в атаку, але якщо такої значної допомоги немає, то він не вихваляється марно й сам на сам з вовком у сутичку не вступає. Щойно він «дезертирував» з-під очеретяних заростей і не побіг допомагати Ерлану саме тому, що побоявся наштовхнутися в очереті на цілу вовчу зграю. Хуанхуан вміє берегти себе, і це — також одна з його здібностей. Чень Чжень дуже любив цього розумного собаку і не звинувачував його в зраді товариша, однак з початком весни йому дедалі більше подобався Ерлан. Його звірина натура ніби стала ще сильнішою і ніби ще більше закрилася для людини. У цьому світі з його жорстокою конкуренцією окрема нація насамперед потребує звіриної сміливості й характеру, оскільки без них жодна мудрість і культура не матимуть на що спертися. А коли нація втрачає свій характер, їй залишається тільки животіти, сподіваючись на родинні зв’язки й будування мурів, визнавати себе покірними підданими й розмножуватися, як кролики й щури. Він підвівся, узяв підзорну трубу й спрямував її на очерет у північно-західному напрямку, сподіваючись з’ясувати, де подівся Ерлан.
Однак слідів Ерлана не було видно. Чень Чжень витяг з-за пазухи мішечок з ягнячої шкіри, який йому подарувала Ґасмаа, щоб носити харчі, — він не пропускав усередину вологу й крізь нього не просочувалася олія, тож його можна було носити під одягом, зігріваючи теплом свого тіла. З нього він вийняв млинець, шмат м’яса й трохи соєвого сиру, розділив усе з Яном Ке, і так вони підкріпилися. Ніхто з них не знав, що слід робити далі, тому вони їли й понуро обмірковували ситуацію.
Ян Ке, відламавши великий шмат млинця й запхавши його в рот, сказав:
— Ці вовки понариють на видному місці печер — і справжніх, і несправжніх, але вовченят при цьому сховають у такому непомітному місці, що людина нізащо не здогадається. Це місце ми з тобою знайшли дуже легко — значить, вовченят тут немає. Якщо вони не задихнулися від диму, тоді ми їх затопимо: можна затягти сюди 8-10 відер води водовозом і залити всередину, тоді вони всі потопляться!
Чень Чжень на це іронічно зауважив:
— Гори в степу утворені з самого піску й каміння, тож навіть якщо ти й затягнеш сюди водовоз, уся вода відразу піде в пісок.
Ян Ке, подумавши трохи, раптом запропонував:
— А що, як нам запустити в печеру Хуанхуана, щоб він повиносив вовченят у зубах? У печері ж тепер немає великих вовків!
Чень Чжень не втримався від сміху:
— Ти що, зовсім глузд утратив, поки в чабанах ходиш? Собаки давно пристали на бік людини і зрадили вовчу натуру. У них такий гострий нюх, що вони відразу вовка почують! Якби собаки могли залазити у вовчі печери й відривати їхні лігва, вони б робили це, поки вовчиці немає «вдома», і тоді вовки в степу вже давно були б винищені людьми й собаками.
— Однак ми можемо принаймні спробувати, — не здавався Ян Ке, — для цього ж не потрібно докладати багато зусиль.
Сказавши це, він прикликав Хуанхуана до печери, звідки вже майже повністю розсіявся запах пороху, і, вказуючи рукою всередину отвору, прокричав: «Ф’ю-ю-ть!» Хуанхуан моментально зрозумів намір Яна Ке і злякано позадкував. Тоді Ян Ке затис своїми ногами тіло собаки, обома руками схопив його за передні лапи й спробував запхнути в печеру силоміць. Хуанхуан від страху підібгав хвоста й заскавучав, вириваючись з усіх сил і скоса поглядаючи на Ченя із жалісливим виглядом, сподіваючись, що той виручить його з такої халепи.
— Ну от, бачиш? — сказав Чень Чжень. — Не варто його далі силувати. Йти в атаку — важко, а відступати — ще важче. Собаки перестали бути вовками саме тому, що колись відступили. Собака, якому постійно доводиться відступати, перетворюється на слабкого, лінивого й тупого собаку. І людина так само.
— Шкода, що немає Ерлана. У нього вовча натура сильна, він би поліз у печеру, — сказав Ян Ке, відпускаючи Хуанхуана.
— Однак, якби він поліз у печеру, він би обов’язково передушив усіх вовченят, а мені вони потрібні живими.
— Так, це — точно. Цей собака тільки побачить вовка, як уже гострить на нього зуби.
З’ївши свою порцію м’яса, Хуанхуан побіг трохи прогулятися й обстежити місцевість поряд — він скрізь принюхувався, час від часу піднімав задню лапу й ставив мітки на якісь добре помітні предмети. Так він поступово віддалився, а Ерлан не повернувся, тож Чень Чжень і Ян Ке самі сиділи перед вовчою печерою з дурнуватим виглядом, не знаючи, що робити далі. З печери не долинало жодного звуку. Вовченят у кублі мало би бути сім-вісім, а то й більше десятка, не могли ж вони задихнутися там усі, один-два мали б вижити й вилізти. Минуло ще півгодини, однак вовченята так і не з’явилися, тож хлопцям залишалося тільки гадати: чи вовченята всі подохли від диму, чи їх взагалі не було в цій печері.
Якраз коли вони вже зібрали свої речі, щоб повертатися додому, то почули приглушений гавкіт Хуанхуана, який долинав з-поза північного пагорбка. Було схоже, ніби він помітив там якусь дику тварину. Хлопці відразу ж скочили на коней і помчали туди, однак, навіть діставшись верхівки пагорбка, вони так і не побачили собаки, тільки чутно було його гавкіт. Орієнтуючись на цей гавкіт, вони пришвидшили коней і помчали далі, проте дуже швидко коні почали збиватися з кроку на безладно розкиданому під снігом камінні, тож хлопці вимушені були притримати коней. Перед ними розкинулась горбиста місцевість, уся мов порізана ярами й урвищами, зарослими бур’яном. На снігу виднілися рядки великих і малих слідів, які давали зрозуміти, що тут бували зайці, лисиці, корсаки й вовки, а під снігом земля була всіяна камінням і кам’яними уламками, у розщелинах між якими повиростали очерет, терен та перекотиполе, причому деякі рослини сягали аж половини зросту людини. Сухостій надавав цій місцевості схожості з пустелею або із покинутим цвинтарем, який можна було зустріти по той бік Великого муру на лисих горах. Хлопці їхали надзвичайно обережно, постійно стримуючи коней вуздечкою, однак копита таврин все одно час від часу потрапляли на нерівну чи слизьку місцевість. Оскільки рослинність у цьому місці була непридатна на харч худобі, то корови, вівці й коні тут не бували, тому й хлопці як чабани заїхали сюди вперше.
Гавкіт Хуанхуана чувся дедалі ближче, однак його самого все ще не було видно. Чень Чжень сказав:
— Тут так багато слідів диких тварин! Може, Хуанхуан упіймав лисицю? Ходімо швидше!
— Ну тоді ми хоч не з порожніми руками повернемося з сьогоднішнього полювання.
Об’їхавши зарості терену і спустившись на дно яру, вони зробили невеличкий гак і нарешті побачили Хуанхуана. Але тепер злякалися ще більше: настовбурчивши хвоста, він щосили гавкав на вхід до ще більшої й темнішої вовчої печери. У яру було похмуро й страшно, тут скрізь відчувалися вовки, тож коли ще й повіяв холодний вітер, у Ченя аж шкіра на голові заніміла. Він почувався так, ніби припустився помилки й потрапив у засідку до вовків, і тепер величезна кількість вовчих очей стежать за ним з якихось невидимих місць. Від страху він аж спітнів, і волосся на його тілі стало дибки, мов голки в дикобраза.
Хлопці спішилися, стриножили коней і, схопивши усе своє знаряддя, поспіхом підбігли до нори. Цей отвір дивився на південь і був виритий на висоті близько метра, а завширшки сягав 60 см. Чень Чжень ще ніколи в житті не бачив такої великої вовчої нори: вона була навіть більшою за підземні ходи часів японської окупації, що їх він бачив у повіті Піншань провінції Хебей, коли в середній школі їх возили туди на роботи в місцевий колгосп. Ця печера підступно ховалась у глибині невеличкої брижі, що йшла по великому яру. Зверху ця невелика заглибина щільно поросла бур’яном, а знизу вхід до неї прикривало гостре високе каміння, тож її можна було помітити тільки зблизька. Хуанхуан, побачивши господарів, неймовірно зрадів, кинувся до Ченя й почав стрибати навколо нього, вочевидь випрошуючи собі якусь нагороду за цю знахідку. Чень Чжень сказав Яну Ке:
— У цій печері, напевне, є щось цікаве. Можливо, Хуанхуан навіть щойно бачив вовченят, поглянь, як він випрошує в мене нагороду.
— Схоже на це, — відповів Ян. — Ця печера вже більше схожа на вовче лігво — така вона похмура й страшна.
— І вовками тут аж тхне! Напевне, вони тут є.
Ченю відразу ж спала думка опустити голову й обстежити сліди на рівній приступці перед печерою. Ця приступка утворилась унаслідок накопичення перед входом землі й каміння, викинутих вовками назовні під час риття нори, за нею можна було зробити висновок про величину нори — чим більша така приступка, тим ширше й глибше лігво. Ця приступка була розміром із два письмових столи; її не вкривав сніг, але відбитків вовчих лап виднілося тут багато, також скрізь були розкидані рештки маслаків. Серце Ченя закалатало — це було те, що він дуже хотів побачити! Він наказав собаці злізти з приступки й посадив його поряд «на варту», після чого вони з Яном Ке стали на коліна і, майже притискаючись до землі, почали розслідування. І хоча Хуанхуан устиг затоптати більшу частину попередніх слідів на приступці, вони все таки знайшли чимало переконливих доказів — два-три відбитки лап дорослого вовка і п'ять-шість відбитків лап цуценят. Подушечки маленьких лап залишили на землі дуже вишукані відбитки, схожі на квітки сливи, пелюстки яких умістилися б у стару нікелеву монету,[65] і це виглядало дуже кумедно. Причому їхні сліди були дуже чіткими, ніби цуценята щойно гралися на приступці, але, почувши гавкіт незнайомого собаки, злякалися й заховалися назад у печеру. А рівна приступка без снігу дедалі більше здавалася спеціально облаштованим матір’ю-вовчицею «майданчиком для дитячих ігор». Тут же лежали й рештки овечих маслаків з ледь помітними слідами маленьких зубів, і якісь овчини. А поряд з приступкою вони помітили кілька кавалочків свіжих цуценячих екскрементів, вони були завтовшки з паличку для їжі[66] й сантиметрів зо два в довжину, такі чорні й блискучі, ніби це розкатані в смужку медові пігулки.[67]
Чень Чжень вигукнув, ляснувши себе по колінах:
— Цуценята, яких я шукав, у цій печері! А ми з тобою, два дурні, потрапили на гачок тієї вовчиці!
— Так і є! — раптом прозрів Ян Ке, аж злегка ляскаючи по землі від збудження. — Та вовчиця від початку направлялася сюди, однак помітила з пагорбка нас і вирішила тимчасово змінити свій маршрут, завівши нас до тієї порожньої нори. Але виглядало все так правдоподібно! І на собак кидалася так, ніби охороняє своїх цуценяток! Чорт забирай, капосна вовчице! Цього разу твоя взяла!
— Коли вона тільки змінила свій маршрут, я теж дещо засумнівався, — згадував Чень Чжень. — Але надалі вона поводилася так природно, що я облишив сумніви. Що не кажи, а вовки вміють підлаштуватися під ситуацію! І якби ти не підкинув їй три петарди, вона б до вечора водила нас із тобою за ніс! Так би й потрапили ми до неї в капкан.
— Ще добре, що в нас такі гарні собаки! Без них ми б давно вже програли цю битву й повернулися ні з чим.
Однак Чень мав привід для суму:
— Тепер нам ще складніше: вовчиця постаралася, щоб ми витратили дарма півдня й три газових балончики на ту печеру, а ця виявилася ще глибшою й складнішою, ніж попередня, ще й розташована глибоко під горою.
— Часу небагато, балончиків немає, — підсумував ситуацію Ян Ке, опустивши голову і намагаючись зазирнути глибше в печеру. — Схоже, що цього разу ми нічого не вдіємо. Гадаю, варто спочатку пошукати інші виходи з цієї печери і потім міцно забарикадувати їх усі до завтрашнього дня. Тим часом ми запитаємо поради, що робити далі, в когось із чабанів, а ти розпитаєш Батька Біліґа, адже він завжди знайде найбільше дієвих способів.
Однак Чень Чжень був незадоволений такою пропозицією й рішуче сказав:
— У мене теж є спосіб, що його можна спробувати. Поглянь, ця нора достатньо велика, майже як партизанські земляні ходи в Піншані. Тож якщо ми залазили в них, то і в цю печеру теж повинні пролізти. До того ж вовчиця зараз зайнята Ерланом, і в печері не повинно бути великих вовків. Прив’яжемо до моєї ноги твій пасок, і ти потихеньку будеш підштовхувати мене вперед у печеру. Хто знає, може, таки знайдемо вовченят? Та навіть якщо й не знайдемо, я все одно хочу на власні очі побачити, як облаштована вовча печера.
— Тобі що, жити не хочеться? А раптом усередині все-таки є великий вовк? Я тепер уже й не знаю, чого від них чекати… До того ж ти певний, що це лігво тієї самої вовчиці? А може, іншої?
Але давнє бажання Ченя, яке він так довго стримував у собі, нарешті вирвалося на волю і зовсім притлумило його сором’язливість та боязкість. Він сказав крізь зуби:
— Навіть монгольські діти не бояться лазити в вовчі лігва, а ми злякаємося? Чи нам не соромно буде? Я не піду звідси, поки не полізу туди! Якщо ти мене підстрахуєш, я візьму ліхтар і лопату, і навіть якщо там буде вовчиця, зможу дати їй відсіч.
— Ну, якщо ти справді намірився туди лізти, — сказав Ян Ке, — я полізу першим, адже я більший за тебе і маю більше сил.
— Однак тут якраз потрібен хтось худий, тож у мене є перевага! Хід усередині звужується, і ти можеш застрягнути. Тож мій задум навіть не обговорюється: хто товстун — той залишиться назовні.
Чень Чжень скинув плащ, а Ян Ке вимушено простягнув йому ліхтар, лопату й торбинку, а потім зв'язав його ноги довгим — приблизно в два чжани[68] паском від його монгольського плаща, після чого до цього паска ще прив'язав і свій. Перед тим як залазити в печеру, Чень Чжень сказав:
— Не полізеш у вовче кубло, не дістанеш цуценят!
— Якщо там буде вовк, — попереджав Ян Ке, — ти кричи щосили й щосили смикай ногами за пасок — це буде сигнал.
Чень Чжень увімкнув ліхтаря, ліг на землю й поповз уздовж земляного ходу, який ішов під кутом 40° униз і вглиб печери. Усередині стояв міцний вовчий запах, тож Чень Чжень навіть не наважувався дихати на повні груди, щоб не задихнутися. Так він поступово просувався вниз. Стіни печери були доволі рівними, однак на деяких випуклих грудочках землі виднілися пасма сіро-жовтого вовчого хутра. А земля на підлозі була просто всіяна відбитками маленьких лап. Це дуже надихало Ченя, він сподівався, що за кілька метрів дістанеться до цуценят. Він уже повністю заліз у печеру і Ян Ке, потроху розмотуючи пасок, раз по раз голосно запитував, чи не час уже його відпускати. Чень крикнув, що вже можна відпустити, після чого зіперся на лікті й потроху поповз униз.
Приблизно за два метри від входу хід почав потроху завертати, і коли він проповз іще трохи, сонячне світло остаточно зникло. Тоді він відсунув умикач ліхтарика до краю, й видимість у печері тепер підтримувалася тільки завдяки його світлу. За поворотом хід несподівано вирівнявся — уже не йшов униз, але також і різко звузився, тож уперед можна було просуватися тільки втягнувши плечі й опустивши голову. Просуваючись уперед, Чень Чжень не забував обстежувати стіни печери — вони тут були більш рівними, ніж на початку, й більш міцними, ніби були викопані лопатою, а не вириті вовчими пазурями. Коли його плече торкалося стіни, з неї майже не сипалася земля; він підняв лопату й постукав древком по стелі — земля теж майже не осипалася. Це заспокоїло Ченя щодо можливого обвалу в печері. Він майже не вірив, що вовки могли тільки своїми пазурами прорити такий глибокий хід у такій твердій горі. Камінчики, які траплялися в стінах, були настільки стертими, що не мали зовсім гострих кутів і скидалися на яйця. Судячи зі ступеня їхнього заокруглення, цій печері було вже років сто, і невідомо, скільки сотень вовків — великих і маленьких — ходили її ходами. Чень Чжень відчував, що вже остаточно потрапив у світ вовків і вовчий дух тиснув на нього.
Чим далі він просувався, тим більше його охоплював страх. Просто під носом він побачив декілька відбитків великих вовчих лап, і в нього виникли сумніви, чи зможе він відбитися своєю лопатою від великого вовка, якщо раптом той таки трапиться в печері? У такій вузькій норі вовкові нелегко буде вкусити людину, однак своїми пазурями на довгих передніх лапах тварина цілком може їй зашкодити. Тож чи не розірве вовк його на шматки? Як же він не подумав про вовчі пазурі? При цій думці його знову охопив жах, аж волосся на тілі піднялося. Чень Чжень зупинився, роздумуючи: варто лише посмикати ногами за пасок, і Ян Ке швидко витягне його звідси. Однак коли він подумав, що, можливо, за якихось пару сантиметрів від нього ховається з десяток маленьких вовченят, він не зміг відступити і, стиснувши зуби, так і не смикнув за пасок, а змусив себе повзти вперед. Земляний хід уже так звузився, що ніби сповив його тіло, тож Чень Чжень почувався зараз не мисливцем, а «чорним археологом». Свіжого повітря ставало дедалі менше, а вовчий дух натомість посилювався. Чень навіть боявся, що просто задихнеться в цій норі, оскільки чув, що археологи часто знаходили в таких ходах мертвих злодіїв.
Нарешті перед ним виникла якась перегородка, що звужувала хід. За нею був тунель такого розміру, що по ньому могла проповзти доросла вовчиця, однак ніяк не доросла людина. Очевидно, що таку заваду вовчиця влаштувала навмисне для свого єдиного в степу ворога. Однак Чень Чжень подумав і про те, що, наривши тут купу землі для цієї перегородки, вовчиця також підготувалася швидко закупорити прохід, якби в печеру напустили раптом диму чи води. Перегородка дійсно виявилася запобіжним заходом, який затримав Ченя, однак той не хотів здаватися і спробував проритися крізь неї за допомогою лопати. Однак вовчиця не випадково зробила перегородку саме в цьому місці печери: тут з усіх боків було велике каміння з глибокими розщелинами, що виглядало дуже міцним і небезпечним. Ченю ж було навіть важко дихати і зовсім не лишилося сил ритися далі, та навіть якби вони й були, він би не наважився, оскільки боявся влаштувати обвал і потрапити в такому разі в пастку до вовків та стати їхньою здобиччю.
Чень Чжень зробив великий ковток просякнутого вовчим духом повітря — зрештою, в ньому ще лишалося декілька загублених атомів кисню. Чень засумував, оскільки зрозумів, що не зможе впіймати зараз цуценя. Однак він не міг так зразу відступити, тому вирішив оглянути, як облаштовано перегородку з того боку: а раптом він зможе хоч одним оком побачити цуценят? Тоді Чень Чжень зібрав усі рештки сил і спрямував їх на цю останню надію. Він просунув за перегородку голову й праву руку, потім витягнув руку й посвітив ліхтариком. Те, що він побачив, остаточно зруйнувало всі його надії: по той бік перегородки був хід, який вів кудись угору, однак звідси не можна було побачити куди, напевне, до більш сухого й комфортного місця, більш придатного для народження цуценят, де можна убезпечитися від води, яку затяті вороги можуть налити в печеру. І хоча Чень Чжень був готовий до складної й хитрої конструкції вовчих печер, його все одно вразила ефективність їх «запобіжного обладнання», яку він випробував на собі.
Чень Чжень схилив голову набік, максимально напружуючи слух, однак з печери не долинало жодного звуку: можливо, цуценята поснули, а можливо, їм від народження були властиві якісь особливі здібності до самозбереження, тож, почувши в печері якісь незнайомі звуки, вони сиділи тихо й не ворушилися. І якби він міг нормально дихати, то перш, ніж залишити печеру, він би заспівав їм відому пісеньку: «Вовченята-цуценята, відчиняйте дверенята…» Однак, на жаль, «ханьський герой» був нездатний захопити собі цуценят «монгольської вовчиці». Зрештою, Чень уже не міг дихати, в нього запаморочилося в голові й замиготіло в очах, тож з останніх сил він смикнув ногою за пасок, і Ян Ке поспіхом, аж подвоївши сили від радості, витягнув його з нори, мов змагався у перетягуванні канату. Увесь притрушений землею й замурзаний, Чень Чжень спочатку тільки судомно хапав повітря ротом, сидячи перед входом, а потім вимовив до Яна Ке:
— Марна трата сил, ніби якась зачарована печера — кінця в ній не видно.
Ян Ке розчаровано накинув на Ченя шкіряний плащ.
Трохи перепочивши, хлопці знову обстежили навколишню територію діаметром 100–200 метрів, однак помітили ще тільки один вихід з вовчої печери, потім вони підібрали каміння побільше — щоб вовк не міг їх зрушити — й забарикадували ними обидва входи. Ще й ретельно заліпили землею всі щілини. А перед тим, як іти, Чень Чжень, виміщуючи свою злість і вже зовсім не криючись, устромив лопату просто в розщелину головного входу до печери, повідомляючи вовчицю: завтра ми приведемо сюди іще більше людей і вдамося до більш жорстокого способу.
Уже сутеніло, але Ерлан так і не повернувся. Знаючи підступність вовчиць, хлопці хвилювалися за нього, адже самої сміливості й лютості Ерлана, напевне, все ж замало, щоб протистояти їм. Чень Чжень і Ян Ке з Хуанхуаном вимушені були повертатися додому. Коли вони під’їжджали до табору, зовсім стемніло, але Чень Чжень, доручивши Яну Ке повертатися додому з інструментом і собакою та відзвітувати Ґао Цзяньчжуну, що з ними все гаразд, сам швидко розвернув коня й помчав до великої юрти Старого Біліґа.
10
В одному з монгольських літописів написано наступне:…рід тайджиут бере свій початок від сина Кайду-хана (предок Чингісхана в б-му поколінні. — Цзян Жун) Чараке-лінгума… Кайду-хан мав трьох синів. Старшого звали Байсонкур (предок Чингісхана в 5-му поколінні. — Цзян Жун), і від нього прямо походить рід Чингісхана… Середнього звали Чараке-лінгум… Після смерті свого старшого брата Байсонкура, Чараке-лінгум узяв собі за дружину свою невістку, яка була матір’ю Тумбі-не-хана (предок Чингісхана в 4-му поколінні. — Цзян Жун)… Від неї в нього народилося двоє синів: одного звали Ґенду-чине, іншого — Улукчин-чине… ці імена означають «вовк» і «вовчиця»… Нащадки цих двох синів утворили рід чинос. (Чино в перекладі з монгольської означає вовк, чинос — це множина від чино, тобто вовки. — Цзян Жун.)
Рашид-ад-дін. «Збірник літописів» (Персія)
Стримано вислухавши розповідь Ченя й не випускаючи із зубів свою люльку, Старий Біліґ досить безцеремонно висварив хлопця. Найбільше його розсердило те, що двоє студентів-ханьців спробували підірвати вовче лігво газовими балончиками, оскільки він навіть не здогадувався, що в житла вовків можна закидати петарди і це матиме такий сильний ефект. Кришечка люльки, яку Старий постійно смикав туди-сюди, подзенькувала від ударів об люльку. У Старого аж трусилися вуса, коли він говорив до Ченя:
— Біда, та й годі… Ваші петарди викурили вовчицю. Ви, ханьці, набагато безжальніше за монголів використовуєте вогонь та дим. У вовчиці не лишилося навіть часу на те, щоб нарити землі й закупорити печеру, адже монгольські вовки найбільше бояться запаху пороху. Якби ви підірвали печеру з вовченятами, вони б усі звідти вибігли і ви б їх половили. Якщо в такий спосіб убивати цуценят, то невдовзі в степу й вовків не залишиться! Їх потрібно вбивати, але ж не так! Якщо робити так, то Тенґер розсердиться, й тоді степу настане кінець. Більше ніколи не підривайте вовчих лігв і ніколи не подавайте такої ідеї конопасам чи іншим людям. Конопаси тільки заведуть вас у халепу…
Чень Чжень навіть не здогадувався, що Старий може так розсердитися. Слова Біліґа змусили його усвідомити всю глибину наслідків підриву вовчого лігва заради знищення цуценят. Якщо цей спосіб колись пошириться, то якими ретельними не були б запобіжні заходи вовків, вони не зможуть перешкодити гуркоту вибухівки й не стримають запаху пороху. У степу ніколи не було звичаю запускати хлопавки й феєрверки на свята, ці речі привезли сюди заробітчани й молода інтелігенція, причому, якщо патрони в степу були на суворому обрахунку, то петардам ніяк не запобігали й не вилучали їх у тих, хто приїжджав з внутрішніх територій у степ, тому їх було дуже легко провезти. Якщо ж петарди різко поширяться в степу і збільшиться кількість пороху, молотого перцю та сльозогінного порошку, які будуть використані на вбивство вовків, то цим тваринам, які правили степом десятки тисяч років, важко буде уникнути лихої долі, й вони дійсно можуть бути остаточно винищені. Для степу, що досі перебуває на стадії якогось первісного кочівництва, порох є абсолютною вбивчою силою, і це має епохальне значення. Однак, якщо буде винищений тотем однієї з націй, то і її дух буде вбито. А ще й степ, який вигодував монголів, також може після цього зникнути…
Чень Чжень навіть злякався й, витерши з чола піт, сказав:
— Батьку, не сердіться, я можу пообіцяти Тенґеру, що більше ніколи не буду закидати петарди у вовчі нори й ми ніколи нікому не розкажемо про такий спосіб знищення вовченят.
Ченю довелося двічі повторити свою клятву, оскільки в степу серед монголів репутація є основою взаємодії між людьми й одним із заповітів Великого хана. Слово «обіцяю» тут важить дуже багато, й степовики завжди йому вірили. Монголи дотримують навіть обіцянки, які дають на п’яну голову, тому часто втрачають гарних собак, коней або ножі чи аркани, а то й іноді своїх дружин.
Обличчя Старого трохи розгладилося й він сказав, дивлячись на Ченя:
— Я знаю, що ти вбиваєш вовків заради того, аби захистити овець і коней, однак захищати степ набагато важливіше, ніж цих свійських тварин. Тепер молоді інтелігенти й молоді конопаси цілими днями тільки й змагаються в тому, хто більше вб’є вовків, а це — дуже нерозумно з їхнього боку… Ще й по радіо весь час вихваляють «героїв» цих змагань! Землероби порядкують у скотарському степу, мов сліпці. Якщо так піде й далі, то бідний степ просто закатують…
Ґасмаа передала Ченю миску локшини з бараниною, ще й спеціально поставила перед ним невелику консервну банку з диким пореєм. Потім вона присіла перед піччю, щоб додати локші Старому, й сказала до Ченя:
— До слів Батька зараз мало хто дослухається — він учить інших не вбивати вовків, а сам перебив їх чимало… Хто ж буде йому вірити?
Старому лишалося тільки гірко посміятися, однак він відразу ж запитав Ченя:
— Ну а ти віриш словам Батька?
— Вірю, справді вірю. Якщо не буде вовків, степ буде дуже легко зруйнувати. Далеко-далеко на південному сході є країна Австралія. Вона має великі степові території, однак раніше там не було ні вовків, ні кролів. Потім люди завезли туди кроликів у свої господарства, однак частина цих кроликів утекла в степ, оскільки ж там не було вовків, то кролики дуже швидко розмножилися й перерили увесь степ, попсувавши землі своїми нірками, а також вигризли добру половину пасовиськ, чим завдали значних збитків австралійському скотарству. До яких засобів не вдавався уряд Австралії, нічого не допомогло. Зрештою, вони вирішили застелити землю металевою сіткою, щоб трава могла рости, але кролі не могли б звідти вилізти. Вони думали, що таким чином усі кролі поздихають під землею з голоду. Однак і цей план провалився, оскільки степ там великий і уряду не вдалося роздобути так багато сітки. Я раніше думав, що і в монгольському степу багато зайців, оскільки тут така гарна трава, однак коли потрапив до Орхону, помітив, що їх тут не так уже й багато. Це, напевне, завдяки вовкам. Коли я пас овець у степу, я багато разів бачив, як вовки ловили зайців, причому, якщо вовків двоє, то вони без здобичі точно не залишаться.
Під час цієї оповіді Старий занурився в свої думки і його погляд поступово пом’якшився. Він постійно бубонів до себе: «Австралія, Австралія, Австралія…», а потім сказав:
— Принеси мені завтра карту, я хочу подивитися, де є ця Австралія. Тепер якщо хтось заговорить про те, щоб повністю винищити вовків, я буду розповідати йому про Австралію. Кролі вміють зруйнувати степ, крім того, вони за рік можуть окотитися не один раз, а кроленят в одному окоті набагато більше, ніж цуценят в одному вовчому лігві. На зиму байбаки й пацюки зариваються глибоко в нори, однак зайці все одно вилізають у пошуках їжі, тож вони стають «зимовою поживою» для вовків, а завдяки тому, що вовк з’їсть зайця, цілими залишиться чимало баранів. Однак, якщо просто вбивати зайців, ніколи їх не переб’єш. Якби в степу не було вовків, то люди що три кроки натикалися б на заячі нори.
— Я завтра ж принесу вам карту, — швидко відповів Чень Чжень. — У мене є велика карта світу, на ній ви все зможете побачити.
— Ну гаразд! Ти втомився за останні дні, тож повертайся швидше додому відпочивати, — сказав Старий, однак, помітивши, що Чень не хоче йти, додав: — Ти, напевне, хочеш запитати свого Старого батька, як же витягти з того лігва цуценят?
Чень Чжень, трохи посумнівавшись, усе ж ствердно кивнув головою й сказав:
— Це ж я вперше витягаю цуценят, тож ви так чи інакше повинні допомогти мені досягти успіху.
— Я можу тобі підказати цього разу, але надалі не роби цього часто.
— Звісно, — дав ще одну обіцянку Чень Чжень.
Старий ковтнув молочного чаю й загадково посміхнувся:
— Якби ти не запитав свого Старого, то й думати було б годі тобі витягти тих цуценят. Однак, гадаю, тобі краще пожаліти цю вовчицю й не доводити цю справу до кінця.
— Але чому я не зможу дістати цих цуценят? — схвильовано запитав Чень.
Прибравши з обличчя посмішку, Старий сказав:
— Одну печеру ви підірвали, в іншу — залізли, тож там з’явився людський запах, а ще й отвір до неї заліпили. Вовчиця сьогодні ввечері неодмінно почне «переїжджати» — розриє один з потаємних ходів до печери й повиносить звідти цуценят до іншої, тимчасової печери, й заховає їх там. А за кілька днів знову переміститься до іншої печери, й так, поки не заховається надійно від людей.
— А цю тимчасову печеру легко знайти? — швидко запитав Чень Чжень, у якого аж тьохнуло серце від слів Старого.
— Людина навряд чи знайде, натомість собака може знайти. Твій рудий собака й обидва чорних цілком упораються. Я бачу, ти ніби заприсягнувся з цією вовчицею остаточно звести рахунки?
— Батьку, давайте ви завтра підете туди разом з нами, а то Ян Ке вже боїться усіх цих вовчих хитрощів!
— Завтра я повинен оглянути капкани на півночі, — засміявся Старий. — У ті капкани, які ми встановили вчора вночі, потрапив один великий вовк, однак я поки що його не чіпав. Північні зграї зголодніли й знову повернулися, тож завтра, можливо, доведеться уже звільняти від них усі капкани. А ти за найближчі два дні повинен гарно виспатися, щоб підготуватися до ловів, тож пошуки цуценят краще було б відкласти на потім, коли завершимо лови.
Від такої пропозиції Чень Чжень аж побілів, тож Старий, дивлячись на нього, заспокійливо додав:
— Утім, ви можете піти завтра вдвох подивитись. Вовче лігво видає сильний запах, тож якщо обійти ту місцину з собаками, вона обов’язково знайдеться. Крім того, нова нора не буде глибокою, однак якщо вовчиця перенесе цуценят до якоїсь із великих запасних нір, тоді буде складно. Однак нічого не вдієш — видобування цуценят завжди пов’язане із везінням. Якщо ж і завтра вас спіткає невдача, тоді вже я піду. А коли буду я, можна взяти з собою Баяра, він точно зможе пролізти в печеру.
Тут Баяр з виглядом знавця приєднався до розмови:
— Я точно зміг би пролізти за ту перегородку, про яку ти розповідав. Коли залізеш у вовчу печеру, потрібно все робити швидко, інакше там просто задихнешся. Якби ви взяли мене з собою сьогодні, я б витягнув вам звідти всіх цуценят.
Коли Чень Чжень повернувся до своєї юрти, Ян Ке ще не спав, чекаючи на нього. Чень двічі переповів йому усі пропозиції й судження Старого, однак Ян Ке все ще непокоївся.
Серед ночі Чень Чжень прокинувся від скаженого гавкоту — з’ясувалося, що повернувся Ерлан, якого, вочевидь, не стали брати в кільце облоги вовки. Почувши його впевнені кроки поза юртою, де він одразу почав вартувати подвір’я, Чень Чжень хотів вийти погодувати його й перев’язати його рани, однак був такий сонний, що не міг і поворушитися, тож коли гавкіт собаки стих, він знову заснув, як убитий.
Прокинувшись уранці, Чень Чжень побачив Яна Ке й Ґао Цзяньчжуна біля печі, де вони разом з Доржем пили чай, їли м’ясо й обговорювали справу руйнування вовчого лігва. Дорж був чабаном у третій бригаді, мав 24–25 років, вирізнявся кмітливістю й статечністю. Він закінчив середню школу, після чого повернувся додому пасти корів, однак за сумісництвом працював у бригаді бухгалтером і був відомим серед тутешніх скотарів мисливцем. Його батько походив із напівхліборобського-напівскотарського району на північному сході, однак переїхав з родиною жити в ці місця після того, як тут організували скотарське господарство. Їхня родина була однією з нечисленних монгольських родин-вихідців з північно-східних монголів. В Орхонському степу їхні звичаї різко відрізнялися від звичаїв місцевих монголів і між ними рідко укладалися шлюби. Монголи з напівхліборобських північно-східних районів вільно володіли китайською, хоча й говорили з відчутним північно-східним акцентом, однак серед студентів у Пекіні саме вони були першими викладачами й перекладачами з монгольської. Проте Біліґ та інші старі місцеві скотарі майже не спілкувалися з ними, а представники молодої інтелігенції не хотіли втручатися у їхні відносини й поглиблювати суперечності між ними. Те, що Ян Ке з самого ранку привів у свою юрту Доржа, свідчило про те, що він дуже не хотів ще раз потрапити в халепу й наражатися на небезпеку, тож Дорж мав стати консультантом і своєрідною гарантією успіху. Дорж належав до тих мисливців, які не випустять орла, поки не побачать зайця, тому його присутність, безперечно, додавала впевненості в процесі пошуку вовченят.
Чень Чжень швидко підвівся, і, вдягаючись, привітав Доржа. Той, посміхнувшись до нього, сказав:
— Я чув, ти наважився залізти в вовчу печеру? Тепер будь обережним: вовчиця запам’ятала твій запах, і куди б ти не пішов, буде тебе переслідувати.
Чень Чжень аж підстрибнув від несподіванки й ледь не заплутався у власній білизні, проте швидко відповів на це:
— Ну тоді нам справді доведеться вбити ту вовчицю, інакше як мені залишитися живим?
Дорж розсміявся:
— Не бійся, це я пожартував! Вовки бояться людей, томунавіть якщо вона й запам’ятала твій запах, все одно не наважиться тебе чіпати. Якби вовки були здатні на таке, вони б уже давно мене з’їли. Підлітком я залазив у вовчі печери й витягав цуценят, але досі живий і неушкоджений.
Чень із полегшенням зітхнув і запитав:
— Ти у нас у бригаді зразковий мисливець на вовків, от скажи, за ці роки скільки всього вовків ти вбив?
— Якщо не рахувати вовченят, то всього набереться штук 60–70. А якщо рахувати вовченят, то до цього слід додати 7–8 лігв.
— У 7–8 лігвах мінімум буде 50–60 тварин, чи не так? Виходить, що кількість убитих тобою вовків наближається до 120–130. І вовки тобі ще не помстилися?
— Як же не помстилися? За десять років вони загризли 7–8 моїх собак, а овець — так ще більше, навіть і не порахую.
— От ти вбив уже так багато вовків, але якщо їх перебити всіх, як же бути з померлими людьми?
— Ми, іх-зууські[69] монголи, в цьому мало відрізняємося від ханьців — ми не годуємо вовків небіжчиками, а ховаємо їх у труні в землю. Тутешні ж монголи дуже відсталі.
— Годувати вовків небіжчиками — це тутешній звичай, але в Тибеті є подібний звичай годувати небіжчиками орлів. Однак, якщо ти винищиш тут усіх вовків, чи тутешні люди не будуть тебе ненавидіти?
— В Орхоні вовків дуже багато, хіба ж їх можна всіх винищити? Уряд нині закликає скотарів убивати вовків, кажуть, що вб’єш одного вовка — вбережеш сто баранів, а задавиш лігво цуценят — вбережеш десять отар овець. Я, вважай, ще небагато вбив вовків. От у колгоспі Баянґов є герой, який навесні минулого року знищив п’ять вовчих лігв — майже стільки, скільки я за десять років! У них у колгоспі багато немісцевих, багато монголів з північного сходу, тому там багато хто вбиває вовків і вже їх залишилося мало.
— А як у них там розвивається скотарство? — запитав Чень Чжень.
— Ніяк, набагато гірше, ніж у нашому господарстві. У них пасовища погані, забагато зайців та щурів.
Накинувши плащ, Чень Чжень вибіг надвір подивитись на Ерлана. Той лежав за ворітьми загону й доїдав мертве ягня, якого до цього вже оббілували. Навесні завжди кожні три-п’ять днів помирали деякі ягнята — чи то від хвороб, чи від холоду й голоду, тож вони були найкращою їжею для собак, причому степові собаки їли тільки оббілованих ягнят і ніколи не кидалися на живих. Однак Чень Чжень помітив, що Ерлан, хрумкаючи маслачками мертвого ягняти, в той же час позирає на живих, які, граючись, стрибають у загоні. Чень Чжень покликав його, але він навіть не підняв голови, продовжуючи лежати й обгризати м’ясо, тільки злегка поворухнув хвостом. А Хуанхуан та Еле відразу ж підбігли до Ченя й позакидали свої передні лапи йому на плечі. Виявилося, що Ян Ке з хлопцями вже забинтували Ерлана, однак було схоже, що бинти дошкуляють йому і він постійно хоче стягнути їх зубами, а рани зализати своїм язиком. Судячи з його вигляду, його можна було знову брати з собою в гори.
Поївши м’яса й випивши ранкового чаю, Чень Чжень знову пішов просити сусіда Ґомбо підмінити їх. Ґао Цзяньчжун, побачивши, що Чень Чжень і Ян Ке намірилися все-таки дістати цуценят, теж ніби заразився «лихоманкою» розворушення вовчих лігв і, в свою чергу, пішов до сина Ґомбо просити його попасти замість нього один день корів. Адже здобутися на лігво вовченят в Орхонському степу — почесна справа.
Зрештою, вони вчотирьох, прихопивши інструмент і зброю, а також їжі на цілий день та двох собак, поспішили в напрямку гір Хар чулуут. Холод цієї весни накочувався лавиною, а відступав волоком. За останні 4–5 днів сонячне проміння так і не змогло пробити товстий шар хмар, і в похмурому степу обличчя скотарів поступово втратили свій пурпуровий відтінок, залишився тільки звичайний рум’янець, а паростки трави під снігом поступово ставали жовтими, мов накритий ковдрою порей зимової вигонки, — в них не було ні краплі зелені, тож навіть вівці не хотіли їх їсти. Обличчя Доржа, коли він побачив розідрані на клапті хмари, просвітліло, й він сказав:
— Останнім часом тримались морози, тож животи вовків спорожніли. Учора вночі собаки в таборі гавкали, мов скажені, — відсотків на вісімдесят можна стверджувати, що вовчі зграї тут.
Хлопці вже більше двох годин швидко просувалися вперед по залишених учора слідах копит, поки досягли тієї гірської ущелини, зарослої густим колючим чагарником. Устромлена всередину закупореного отвору лопата була на місці, а на приступці перед отвором з’явилися свіжі сліди від великих вовчих лап. Проте ні земля, якою вони вчора засипали вхід, ні камінь перед ним не були порушені — очевидно, вовчиця, повернувшись сюди й побачивши лопату, злякалась і втекла. Обидва собаки, досягнувши цього місця, виявили надзвичайне збудження — опустивши голови, вони обнюхували все навколо, мов щось розшукуючи. Особливо нервувався Ерлан, очі якого були сповнені пристрасного бажання взяти реванш. Чень Чжень простягнув руку, вказуючи на сусідній гірський схил, і двічі крикнув: «Ату, ату!» Собаки миттю розділилися й двома різними дорогами побігли туди, принюхуючись до вовчих слідів. Хлопці ж, усі четверо, пішли до іншого входу до печери. Там також з’явилися свіжі вовчі сліди, однак загородка із землі й каміння не була порушена. Дорж запропонував їм також розділитися й обшукати інші входи до печери, однак уже на другому колі пошуків вони почули гарчання й гавкіт собак з північного боку схилу, тож покинули свої пошуки й помчали туди; Чень Чжень устиг висмикнути й прихопити з собою свою залізну лопату.
Коли їхні коні заїхали на вершину схилу, вони побачили на рівній місцині внизу обох собак, які скажено гавкали, при цьому Ерлан ще й заповзято рив лапами землю, а Хуанхуан допомагав йому в цьому, задравши свій зад, і грудки землі летіли на всі боки. Дорж вигукнув:
— Знайшли вовченят!
І хлопці піднесено, навіть не звертаючи уваги на каміння, що підверталося під копита коням, помчали вниз до собак. Коли вони просто скотилися з сідел, собаки, навіть побачивши господарів, все одно не облишили своєї справи, продовжуючи рити землю, а Ерлан ще й постійно просовував свою пащу в середину печери, із ненавистю намагаючись ухопити зубами щось усередині. Чень Чжень підійшов до собаки й, обхопивши його за задню частину тіла, витягнув із нори. Однак ситуація, яка відкрилася його очам, ледь не засмутила його: на абсолютно рівній земляній поверхні тут виднівся невеличкий отвір, сантиметрів 30 у діаметрі, що зовсім було не схоже на вовчі нори, які він бачив раніше. Перед цим отвором зовсім не було приступки, а лише тяглась якась земляна доріжка, розсіяна по залишках снігу, однак собаки вже майже розмісили своїми лапами цей невеличкий насип.
Ґао Цзяньчжун, побачивши це, навіть скривився:
— Хіба це вовча нора? Її хіба що заєць вирив, або байбак!
— Але поглянь, — спокійно й розважливо зауважив Дорж, — це — нова нора, земля тут — щойно вирита, тож напевне вовчиця перетягла своїх цуценят саме сюди.
Чень Чжень також висловив свій сумнів:
— Навіть нова вовча нора не може бути такою маленькою, інакше як туди вовчиця пролізе?
— Це — тимчасова нора, а вовчиця — худа, вона цілком туди пролізе. Вона спочатку заховала тут цуценят, а за кілька днів вириє для них глибшу нору в іншому місці.
Ян Ке, розмахуючи лопатою, сказав:
— Чи вовк це, чи кролик — головне, щоб ми впіймали живу здобич, тоді хоч недарма сьогодні сюди прийшли. Ану розступіться, я зараз розкопаю цю нору.
Однак Дорж зупинив його такими словами:
— Я спочатку подивлюся, наскільки глибока ця нора і чи є в ній хтось. — Договоривши, він зняв з дерев'яної жердини наконечник з арканом і потім устромив жердину товщим кінцем у нору, помалу просуваючи її вглиб. Коли жердина досягла відстані більше метра, обличчя Доржа засвітилося, він підняв голову й сказав до Ченя:
— Усередині є щось м’яке, попробуй.
Чень Чжень прийняв від Доржа жердину й теж спробував просунути її вглиб: дійсно, його руки відчули, що жердина наштовхнулася на щось м’яке й гнучке. Чень Чжень не приховував радости:
— Там щось є, там щось є! Добре, якщо це вовченята!
Ян Ке й Ґао Цзяньчжун і собі перехопили жердину, мацаючи нею всередині і в один голос підтверджуючи, що там є щось живе. Однак ніхто ще не наважувався вірити, що це живе — вовченята.
Дорж поступово пропхнув жердину до кінця, зафіксувавши її на отворі в печеру, а потім вийняв жердину і поклав на землі в тому ж напрямку, в якому йшов хід, вимірюючи точно місце, нарешті підвівся й поставив носом черевика мітку на цьому місці, впевнено сказавши:
— Копати потрібно тут, і обережніше — щоб не поранити малих.
— Як вони глибоко? — запитав Чень Чжень, висмикуючи в Яна Ке з рук лопату.
— Один-два чи, — відповів Дорж, відмірюючи відстань жестом. — Вовченята, напевне, своїм теплом розморозили землю, тож не потрібно докладати багато зусиль, щоб тут розкопати.
Чень Чжень спочатку розчистив лопатою залишки снігу, а потім укопнув землю, спочатку надавивши на лопату тільки злегка, а потім додавши трохи сили, при цьому земля під ногами раптом почала провалюватися вниз. Обидва собаки не змовляючись разом підбігли до отвору й почали скажено гарчати й гавкати. Чень Чжень відчув, як гаряча кров приливає йому до голови, і теж ніби збожеволів. Цей один копок лопати схвилював його більше, ніж відкриття якоїсь могили князя Західної Хань — для нього він був ще більшим успіхом. Крізь грудки землі й камінці перед його очами раптом з’явилися вовченята — ціле кубло — чорні, з сіренькими загривками.
— Вовченята! Вовченята! — заволали всі троє пекінських студентів, коли минулося кількасекундне остовпіння.
Хлопцям було від чого остовпіти — адже вони ніяк не очікували, що цей проект, на який вони витратили кілька днів і ночей, протягом яких пережили і страх, і напругу, і небезпеку, і втому, і на завершення якого очікували «жорстокої і кривавої» вирішальної битви або тривалої виснажливої боротьби, раптом вирішиться так просто — одним копком лопати! Вони вдвох просто не наважувалися повірити, що ці звірята, на яких вони дивляться, справді вовченята. І як це невловимі, хитрі й підступні володарі степу монгольські вовки раптом так просто подарували своє гніздо пекінським студентам? Однак такий фінал викликав у них несамовиту радість. Ян Ке сказав:
— Чому мені здається, що я бачу сон? Ці цуценята просто звели нас із розуму!
Ґао Цзяньчжун зло пожартував:
— Хто б міг подумати, що ви, двоє сліпих пекінських котів, раптом наштовхнетеся на ціле кубло живих монгольських вовченят![70] І навіщо тільки я тренувався в ушу останні дні, сподіваючись застосувати сьогодні всі свої вміння?
Чень Чжень присів перед отвором і, нахилившись, почав обережно збирати грудочки й камінці, що насипалися на тільця малюків. Уважно порахувавши, він виявив, що в цьому кублі семеро цуценят. Вони були трошки більшими за розкриту долоню і так міцно притислися одне до одного своїми чорними мордочками, що утворили один великий клубок. Цуценята не рухались, однак повіки в кожного з них уже були відкриті, й було видно сіру плівку, яка все ще вкривала оченята й крізь яку все ж вгадувався темно-блакитний колір вологого ока й чорні зіниці. Він сказав, подумки звертаючись до цуценят: «Я так довго вас шукав і от, нарешті, знайшов».
— Цим маленьким вовкам незабаром виповниться 20 днів, оскільки вони тільки мають розплющити очі, — сказав Дорж.
— Вони що, сплять? — запитав Чень Чжень. — Чому вони не рухаються?
— Вовки з дитинства хитрі, — відповів Дорж. — Гавкіт собак і крики людей щойно попередили їх про небезпеку, тож вони вдають мертвих, тому й не рухаються. Якщо не віриш, візьми одного з них, подивись.
Чень Чжень уперше за все життя брав у руки живого вовка, тому навіть не наважувався безпосередньо торкнутися його тіла, а обережно затис між своїми великим та вказівним пальцями пряме кругле вушко вовченяти і так витяг його з нори. Воно так і не поворушилося, кумедно звісивши вниз свої чотири лапки, і навіть не думало захищатися зубами чи пазурями, змушуючи людину будь-що повернути його назад до нори. Воно швидше було схоже на дохле кошеня, ніж на дитинча вовка. Коли маля з’явилося перед очами трьох пекінців, Чень Чжень, добре обізнаний з виглядом собачих цуценят, розглядаючи тепер так близько вовченя, відразу ж відчув істотну різницю між диким вовком і свійським собакою. У цуценят від народження шерстка охайна й гладенька, тож вони з першого погляду викликають у людини симпатію; у вовченяти ж усе навпаки — воно є дика істота, й хоча його тіло щільно вкрите м’якеньким пушком сірого кольору, крізь нього проступають довгі чорні волосини жорсткої вовчої холки, і безладна суміш твердого й м’якого, довгого й короткого хутра справляє враження дикості, ніби ви тримаєте в руках колючий каштан. Мордочку вовченяти вкривало чорне й блискуче хутро, ніби його намазали вугіллям. Його очі ще не повністю розкрилися, однак тонесенькі вовчі ікла вже вилізли й виступали з-під губи справжнім лютим вишкіром. Від вовченяти, якого щойно витягли з нори, тхнуло земляною сирістю й вовчою сечею, тож воно не йшло ні в яке порівняння із чистим і симпатичним домашнім цуценям. Однак для Ченя це була найдорожча, найрідкісніша й найпрекрасніша маленька істота великого монгольського степу.
Чень Чжень усе тримав цуценя в руках, не наважуючись його покласти на землю, а воно так і вдавало мертвого, не виявляючи жодного натяку на протистояння і не видаючи жодного звуку. Однак коли Чень помацав маленькі груди вовченяти, він ледь не злякався — так швидко билося в того серце. Дорж сказав:
— Поклади його на землю, подивимось, що буде.
Щойно Чень Чжень так і зробив, як вовченя раптом ожило і щодуху чкурнуло туди, де було поменше собак і людей, причому так швидко, ніби заведена на пружину іграшкова машинка. Хуанхуан кинувся за ним і наздогнав у два кроки, однак коли він уже намірився вкусити вовченя, люди голосом зупинили його, а Чень швидко підбіг і вхопив маля, вкинувши його в свою брезентову сумку. Хуанхуан надзвичайно невдоволено дивився на Ченя, даючи зрозуміти, що він просто повинен власними зубами загризти парочку вовченят і тільки тоді зможе дати вихід своїй ненависті. При цьому Чень помітив, що Ерлан завмер перед норою з цуценятами, ще й злегка помахує хвостом.
Чень Чжень відкрив свою сумку, і троє пекінців, з таким натхненням, мов малі бешкетники, які нишком втекли за місто драти пташині яйця, почали по черзі витягати за вуха решту вовченят із нори, і за мить малюки опинилися в брезентовій сумці. Чень Чжень міцно зав’язав її і повісив на сідло, маючи намір повертатися. Дорж сказав, уважно роздивившись навколо:
— Вовчиця, напевне, десь недалеко, тож нам доведеться повертатися в обхід, інакше вона переслідуватиме нас до самого табору.
Троє пекінців ніби раптом усвідомили всю небезпеку свого становища і тільки тепер нарешті зрозуміли, що в сумці в них не пташині яйця, а вовки, які завжди наводили жах на ханьців.
11
Коли помер його старший брат Чарахай-Лінху, він узяв собі його дружину і в них народилося двоє синів, одного назвали Ґенду-чине, іншого — Улукчин-чине. У перекладі з монгольської чине означає вовк… У «Збірнику літописів»[71] спеціально зауважено, що ці імена означають «вовк» і «вовчиця». Рід Чинос — це нащадки цих двох синів.
Рід Чинос згадується в генеалогічних таблицях «Історії династії Юань», закінчення — с (s) означає множину, тобто назва роду перекладається як «зграя вовків».
Хань Жулінь.[72] «13 родів, підвладних Чингісхану»
Троє пекінців поспішили сісти в сідла й поїхали за Доржем на захід через очерет, а потім — на південь, огинаючи солончаки й спеціально вибираючи такі місця, де не залишаються відбитки кінських копит. Дорогою додому всі троє пекінців дещо хвилювалися: вони не тільки не почувалися переможцями, а, навпаки, відчували докори сумління, мов злодії під ворітьми знатної родини, які бояться, що коли господар дізнається про злочин, то кинеться за ними навздогін, охоплений люттю, на чолі своїх охоронців, і тоді їм буде непереливки.
Однак, коли Чень згадав про ягня, вкрадене вовчицею, йому вдалося дещо відновити душевну рівновагу, адже його сьогоднішні дії можна розглядати як відплату чабана за своє вбите ягня. Знищити одне лігво вовків — все одно, що врятувати одну отару овець. Якби вони не помітили й не забрали вовченят із цього лігва, хто знає, якої шкоди їхні нащадки завдали б худобі! Винищувати вовчі лігва — це, безсумнівно, найбільш ефективний спосіб боротьби за виживання між людьми й вовками в монгольському степу. Знищити одне лігво вовченят — це те саме, що знищити невелику зграю вовків, причому, хоча дістатися до цих малих було важко, знищити їх все одно набагато легше, ніж убити сімох великих вовків. Однак тут поставало ще одне питання: чому ж, якщо монголи давно вже винайшли такий швидкий і ефективний засіб боротьби з вовками; поголів’я їх у степу так і не зменшується? Чень вирішив запитати про це в Доржа. Той роз’яснив ситуацію таким чином:
— Вовки дуже хитрі, вони вміють вибрати час для народження цуценят. Хоча й кажуть, що колись давно вовки й собаки були однією родиною, однак насправді вовки набагато шахраюватіші, ніж собаки. У собак цуценята народжуються щороку через півмісяця після Свята весни, а вовки дають потомство, як навмисне, на початку весни, коли тільки-тільки розтане сніг і в овець почнеться ягніння. За весь рік для монголів — це період найбільшої заклопотаності, втоми й хвилювання, коли потрібно одну отару розділити на дві, тож вони всі свої сили віддають вівцям. Люди так стомлюються, що навіть про їжу не згадують, де ж у них ще будуть сили полювати на вовченят? А коли період окоту в овець завершиться й у людей з’явиться вільний час, вовченята вже виростуть і вийдуть зі своїх нір. Адже зазвичай вовки не живуть у норах, вони роблять їх, тільки коли вовчиці час народжувати. Вовченята розплющують очі приблизно через місяць після народження, а ще через місяць з лишком вони вже можуть скрізь бігати за мамою. Тож у цей час вже немає сенсу шукати їхні нори — вони будуть порожніми. Якби вовченята народжувалися в якусь іншу пору року, не навесні, тоді б люди мали достатньо часу для полювання на них і вже давно б їх винищили. Однак у тому, що вовченята народжуються навесні, для вовків є ще одна вигода — вовчиця якраз може красти ягнят, щоб нагодувати своїх малюків, а ще навчити їх здобувати собі їжу. Ніжне м’ясо ягняти — найкраща їжа для вовченят, якщо воно є, вовчиця не переживає, що в неї забракне молока на весь приплід і може прогодувати навіть більше десятка малюків…
Ян Ке, вдаривши по сідлу, сказав:
— Ех, вовки-вовки! Я справді здаюсь! Ти ба, вони навіть можуть розрахувати час для приплоду! І справді: навесні під час ягніння дуже стомлюєшся — щодня бігаєш за цією отарою з великим повстяним мішком за плечима, в якому по четверо-п’ятеро ягнят, і поки так за день зробиш з десяток ходок, на вечір і ноги простягнеш. Якби не цікавість і бажання спробувати вперше на смак полювання на вовченят, хто б і витрачав на це так багато сил! Більше я не піду на них полювати. А сьогодні після повернення хочу нарешті гарно виспатися.
Ян Ке дійсно постійно позіхав. Чень Чжень також раптом відчув, що його охоплює сон і йому хочеться швидше повернутися до юрти, розтягтися на ліжку й заснути. Однак міркування про вовків також не йшли йому з голови, тож він, підбадьорившись як міг, запитав:
— Чому тутешні старі чабани так не полюбляють руйнувати вовчі нори?
— Усі місцеві чабани сповідують ламаїзм, — відповів Дорж. — Раніше майже з кожної родини забирали когось у лами. Лама ж повинен чинити тільки добро, він не може нікого безпідставно вбивати. Крім того, вбивство вовченят теж може вплинути на відміряний йому вік. Я не вірю в ламаїзм і не боюся зіпсувати собі життя. Ми, монголи з північного заходу, не віддаємо своїх небіжчиків на поживу вовкам, тож нехай хоч і всі вовки будуть винищені — я не боюся. Після того, як ми, північні монголи, навчилися обробляти землю, ми почали, як і ви, ханьці, бачити спокій у поверненні в землю.
Хоча вони дедалі більше віддалялися від пограбованої вовчої нори, Чень Чжень постійно відчував за спиною чиюсь присутність, мов якась примара слідувала за ними у пронизливому диханні вітру, тож усю дорогу на душі йому було неспокійно, він усвідомлював якийсь тваринний жах глибоко в душі. Як це йому, вихідцеві з великої столиці, який раніше не мав жодного стосунку до вовків, раптом випало вирішити долю сімох монгольських вовків? Їхня ж мати — надзвичайно люта й хитра, і, хто знає, може, ці вовченята є нащадками того ватажка зграї? Або найкращими представниками породи монгольських степових вовків? Якби не його настирлива пристрасть, ці семеро малюків, напевне, могли б усього цього уникнути, виросли б здоровими великими вовками й стали б грізними охоронцями степу. Однак його приїзд докорінно змінив долю малюків, і тепер він назавжди пов’язаний нерозривними узами з вовчими зграями усього степу, що стали тепер його лютими ворогами. Усі вовчі родини Орхонського степу можуть тепер, очолювані Цією мудрою і впертою вовчицею, під покривом темної степової ночі прийти до нього з вимогою повернути духовний борг і будуть невпинно гризти його душу. Тепер він почав усвідомлювати, що, напевне, припустився великої помилки.
Коли вони повернулися до юрти, було вже далеко за південь. Чень Чжень повісив сумку з вовченятами на округлу стіну юрти і вони всі четверо розсілися навколо вогню, щоб підігріти чаю, поїсти м'яса й вирішити, що робити далі з малюками.
— А що тут обговорювати? — запитав Дорж. — Ось вип'ємо чаю і подивитесь — за дві хвилини все буде покінчено.
Чень Чжень розумів, що насувається розв'язання найбільш діткливого для нього питання — про можливість узяти на виховання вовка. Від самого початку, коли тільки в нього виникла ця думка, він уже знав, що такий вчинок неодмінно наштовхнеться на спротив майже всіх чабанів, політруків і молодої інтелігенції. Вигодувати вовка — великий злочин, породжений підступними й злими замислами, з якої точки зору на це не дивись — політики, віросповідання, релігії, міжнаціональних відносин чи психології, виробництва чи безпеки. На початку «культурної революції» в пекінському зоопарку стався випадок, коли працівник закладу помістив у клітку до тигреняти, якому не вистачало молока, собаку, яка змогла його вигодувати, і це перетворилося тоді на велике політичне питання: казали, що це — проповідування реакційної теорії примирення класів, а працівника зоопарку почали ретельно перевіряти й критикувати. Тож якщо вигодувати вовка поряд з вівцями, коровами й домашніми собаками, чи це не буде відверте змішання «свого» і «чужого» й навіть визнання ворога другом? У степу вовк — це ворог чабанів, але разом з тим дух і тотем, який викликає змішане почуття поваги й остраху в них, особливо в чабанів старшого покоління, оскільки вважається носієм їхніх душ на небо. Однак духу чи тотему б'ють поклони, хіба ж можна його вигодувати вдома, мов собаку чи раба? Якщо ж подивитись із точки зору релігійної психології або безпеки виробництва, то це — те саме, що змію на грудях пригріти. І ще: якщо взятися вигодувати вовка, чи Старий Біліґ не відмовиться більше й знатися з ним, сином ханьців?
Однак Чень Чжень жодним чином не мав намірів якось спрофанувати душу чи релігійні почуття монголів. Навпаки, саме тому, що він відчував велику повагу до вовка як тотема монголів і був пристрасно захоплений глибоко таємничою темою вовків, він з кожним днем все більше хотів виростити вовченя. Зазвичай вовки ховаються від людей, тож якщо він не вигодує власноруч справжнього живого вовка, який завжди буде в межах досяжності, тоді його знання про вовків так і залишаться на рівні містичних народних оповідок або знань пересічної людини, а то й, ще гірше, в межах національних упереджень ханьців, які люто ненавидять вовків. Починаючи з їхньої групи молоді, яка раніше, ще в 1967 році, полишила Пекін, велика кількість людей з внутрішніх районів країни, а разом з ними і зброя та патрони звідти ринули в монгольський степ. Поголів’я степових вовків почало скорочуватися, тож за кілька років люди, можливо, уже й не зможуть знайти такої вовчої нори, в якій було б семеро цуценят. З іншого боку, в чабанів ніколи не здобудеш вовченя, потрібно тільки вловити його власноруч. Оскільки ж тепер йому це вдалося і він вловив кількох, він не міг більше чекати, а повинен був вигодувати одного з них. Однак, щоб не образити почуття інших чабанів, особливо старих, він повинен був вигадати причину, яку б вони змушені були прийняти.
Ще до цього походу за вовченятами він кілька днів сушив голову над цим питанням і врешті знайшов достатньо раціональне, на його думку, пояснення для такого вчинку: виховання вовка — це науковий експеримент, метою якого є спарувати вовка і собаку й отримати вівчарку. Вівчарки, ці вовко-собаки, були надзвичайно знаменитими в Орхонському степу, оскільки прикордонники мали в себе по п’ять-шість військових вівчарок, великих і войовничих, та надзвичайно швидких. У полюванні на вовків і лисиць вони завжди були швидкими, точними й безжальними, впольовували здобич у дев’яноста випадках із ста. Одного разу командир прикордонного пункту на прізвище Чжао з двома солдатами, прихопивши ще двох вівчарок, поїхав до бригади скотарів перевіряти, як працюють народні ополченці, і дорогою до бригади ці два собаки одним махом уполювали чотирьох великих лисиць! Можна сказати, яку побачать, ту й упіймають. Усі мисливці бригади були просто зачудовані такою вдалою поїздкою — і роботу перевірили, і лисячі шкірки здобули! Згодом чабанам захотілося й собі здобути вівчарку, однак у ті часи вони були рідкісним «військовим ресурсом», і якими б не були гарними відносини між військовими й чабанами, останнім так і не вдалося отримати хоча б одне цуценя. Чень Чжень міркував таким чином: хіба вівчарка не є плодом схрещення вовка-самця й собаки-самиці? Тож якщо виростити вовка-самця, а потім схрестити його з собакою-самицею, хіба ми не отримаємо вівчарку? А якщо, таким чином, пообіцяти подарувати чабанам вівчарку, то можна здобути можливість для себе виховати вовка. До того ж вовки монгольського степу є найкращими представниками своєї породи в усьому світі, тож якщо цей експеримент удасться, то можна буде навіть вивести ще кращу породу вівчарок, ніж є в військових Німеччини чи Радянського Союзу. Таким чином, можливо, ще й вдасться розвинути нову галузь тваринництва в монгольському степу.
Чень Чжень поставив піалу з чаєм і сказав до Доржа:
— З шістьма вовченятами ти можеш покінчити, але одного залишиш мені, найбільш здорового. Я хочу виховати вовка.
Дорж заціпенів, а потім, дивлячись секунд десять на Ченя, мов на того вовка, повільно вимовив:
— Ти хочеш виховати вовка?
— Ну так, — відповів Чень. — Я хочу виховати вовка, а потім, коли він виросте, схрестити його з собакою. Хтозна, може, таким чином вдасться отримати вівчарку, кращу, ніж у прикордонників? Гадаю, що коли народяться маленькі вівчарки, чабани їх тільки так розхапають.
Дорж повів очами і в них раптом спалахнув вогник, який буває в очах мисливського собаки, що вгледів здобич. Поспішно перевівши подих, він сказав:
— Оце так ідея! А раптом і справді вийде! Якщо в нас буде вівчарка, тоді полювати на вовків і лисиць буде значно простіше. А якщо ми розпродамо цуценят, то, може, й розбагатіємо.
— Боюся, що на бригаді не дозволять, — сказав Чень.
— Але ж ми будемо виховувати вовка, щоб убивати вовків і охороняти колективне майно! А хто буде проти того, щоб ми виростили вовка для такої мети, тому ми не дамо потім цуценят-вівчарок.
Ян Ке, сміючись, сказав:
— О, тобі теж схотілося виростити вовка?
— Якщо ви собі візьмете одного, я теж візьму одного, — рішуче сказав Дорж.
— От і добре! — навіть плеснувши в долоні, сказав Чень Чжень. — Якщо дві родини візьмуться вирощувати вовка, то шанси на успіх збільшаться удвічі! — і, подумавши, додав: — Однак, я не зовсім впевнений, чи дійсно зможе вовк, коли виросте, спаритися з собакою?
— Це — нескладно, — відповів Дорж. — У мене є один спосіб. Три роки тому я роздобув одну гарну породисту сучку і хотів спарувати її з найбільш швидким і войовничим собакою серед своїх домашніх. Однак у мене в родині всього десять собак, і вісім з них — пси, є гарні, але є й ліниві, і я боявся, щоб ця сучка не надумала спершу спаруватися з лінивим псом, тоді всі мої старання зійшли б нанівець. Тож я вигадав такий спосіб: коли підійшов час злучки, я знайшов один виритий наполовину сухий колодязь, завбільшки з монгольську юрту і завглибшки зо два людських зрости, і вкинув туди одного з найкращих псів і цю сучку, а також тушу одного мертвого барана, потім за декілька днів додав їм води та їжі. Коли я їх витягнув звідти через двадцять днів, сучка й справді вже була вагітною. Ще до початку весни вона привела гарних цуценят — аж вісім штук! Я тоді забив чотирьох сучок, а лишив чотирьох песиків і вигодував їх. Тепер у мене в родині більше десятка собак, але ці четверо — найбільші, найшвидші й найлихіші. Більшість упольованих за рік вовків і лисиць у нас — заслуга цих чотирьох собак. Якщо ми й тепер вдамося до такого способу, то неодмінно отримаємо гарних цуценят вівчарки. Тільки запам’ятай: вовченя потрібно з дитинства тримати разом із цуценям-сучкою.
Чень Чжень і Ян Ке — обидва схвалили таку ідею.
Парусинова сумка заворушилася — напевне, вовченятам вже затерпли тільця лежати скрученими в сумці, а може, вони зголодніли, тож урешті-решт припинили вдавати мертвих і, навпаки, почали борсатися в пошуках шпарини, щоб вилізти на волю. Це були сім дорогоцінних «маленьких життів», яких Чень Чжень поважав і перед якими схилявся, однак п’ятьом із них належало невдовзі померти. У Ченя відразу стало важко на серці. Перед очима йому промайнула стіна з барельєфом, у якій був облаштований головний вхід до Пекінського зоопарку. Як би було добре відправити цих п’ятьох туди — адже ж вони є чистокровними представниками породи монгольських вовків із самої глибини степу! Цієї миті перед ним розкрилась уся правда про жахливу безодню людських сердець, охоплених жадібністю й марнославством: адже він ішов витягати вовченят заради того, щоб виростити вовка, але для цього можна було забрати собі тільки одне вовченя, і ще було би прийнятним, якби він серед цих сімох вибрав собі одного самця. Але чому він раптом притягнув додому ціле кубло? Насправді непотрібно було брати з собою Доржа й Ґао Цзяньчжуна. Однак, якби цих двох не було, чи він би приніс із собою тільки одне вовченя? Теж ні. Адже принести ціле кубло вовченят означає перемогу, сміливість, зиск, славу, означає появу перед іншими в новому образі, порівняно з цим усім життя сімох малюків — лише піщинка на терезах.
Серце Ченя защеміло. Він зрозумів, що насправді ці малюки візразу ж йому сподобалися. Він тужив за вовченям уже майже два роки і ледь не божеволів від бажання мати його в себе. Він справді хотів залишити їх усіх. Однак це було неможливо — скільки ж йому доведеться здобути їжі, щоб прогодувати й виростити сімох маленьких вовків? Йому раптом сяйнула одна думка: а якщо сісти зараз на коня й відвезти п’ятьох до їхньої нори? Проте, крім Яна Ке, ніхто не поїде з ним, а сам він тим більше не наважиться туди з’явитися, крім того, на дорогу туди й назад знадобиться чотири години, але ж ані людина, ані кінь такого не витримають. Та вовчиця, напевне, тужить біля своєї нори й гризе землю від горя. Тож відвозити зараз вовченят дорівнює самогубству.
Чень Чжень, тримаючи підвішеною сумку, надзвичайно повільними кроками вийшов із юрти. Він сказав:
— Вирішимо з ними через кілька днів, я хочу ще гарненько їх роздивитися.
— А чим ти будеш їх годувати? — запитав Дорж. — У такий холод вовченя якщо день не поїсть молока, здохне від голоду.
— Я назбираю коров’ячого молока, — відповів Чень Чжень.
При цих словах потемніло обличчя в Ґао Цзяньчжуна:
— Е ні, так не вийде! Я пасу корів для того, щоб люди пили молоко! Де таке бачено, щоб коров’ячим молоком поїти вовків? Ще потім на бригаді мені не дозволять пасти череду!
У розмову втрутився Ян Ке, намагаючись усіх помирити:
— Нехай Дорж усе-таки покінчить із ними. Ґасмаа саме хвилюється через те, що не зможе виконати завдання, тож якщо ми додамо їй п’ять вовчих шкірок, у неї буде на одну мороку менше, а нам це дасть змогу крадькома виростити вовченя, адже якщо всі цікаві з бригади прийдуть подивитися на ціле кубло вовченят, ти тоді жодного з них не зможеш залишити живим. Тож нехай Дорж швидше береться до своєї справи, тому що в нього не так часто буває час ходити до нас, а я не зможу забити вовченят, ти — тим більше…
— Іншого виходу справді немає… — зітхнув Чень, і на очі йому навернулися сльози.
Чень Чжень повернувся до юрти, витягнув на її середину дерев’яний ящик із сухим коров’ячим кізяком, перевернув його, щоб висипати з нього кізяки, після чого витрусив туди вовченят зі своєї сумки. Малюки розлізлися на всі боки, однак коли хтось із них потрапляв у куток, то відразу зупинявся й починав удавати мертвого — ці «малі життя» навіть в останню мить боролися за те, щоб уникнути лихої долі. При цьому всі вони тремтіли, і здавалося, що по довгих і жорстких волосках їхнього загривку пропустили електричний струм. Дорж оглянув кожного з них, перебираючи, мов кроленят, потім, підвівши голову, сказав до Ченя:
— Четверо «хлопчиків» і три «дівчинки». Оцей, найбільший і найсправніший, буде тобі, оцей — мені! — після чого переловив решту п’ятьох цуценят і вкинув їх назад у сумку.
Дорж виніс сумку на відкритий простір перед юртою, витягнув одне цуценя і, подивившись на його животик, сказав:
— Це — дівчинка, відправимо її до Тенґера.
Договоривши, він закинув назад руку, присів на праве коліно, розмахнувся і справненьке вовченя полетіло до Тенґера — все було так само, як щороку на Свято весни, коли скотарі позбавляються від зайвих цуценят: до Тенґера летять їхні душі, а на землю падають їхні тілесні оболонки. Чень Чжень і Ян Ке багато разів бачили цей давній обряд, а також постійно чули про те, що до нього скотарі вдаються й тоді, коли потрібно порішити з вовченятами, однак це вперше їм довелося на власні очі спостерігати, як чабан у такий спосіб позбавляє життя здобутих ними вовченят. Обличчя в них посіріли, ніби набули кольору того брудного снігу, що ще лежав попід юртою.
Проте вовченя, якого закидали в небо, здавалося, не хотіло так рано йди до Тенґера. «Дівчинка», яка весь час удавала мертву заради збереження життя й зовсім не рухалась, коли її закинули в небо, очевидно зрозумівши, куди їй належить піти, тієї ж миті зібрала всі свої сили, розчепірила свої ніжні лапки й пазурці й почала розмахувати ними в повітрі, мовби намагаючись за щось ухопитися — чи то за мамине тіло, чи то за татову шию, чи хоча б за одну рятівну волосинку з вовчої гриви. Ченю навіть здалося, що він побачив, як від надмірного жаху луснула сіра оболонка, що вкривала очі вовченяти, й показалося переповнене кров’ю чорне око з червоною зіницею. Бідне вовченя! Хоча очі йому розкрилися ще до того, як воно потрапило на небо, однак воно так і не побачило ясно-блакитного Тенґера, оскільки небесна блакить була затягнута чорними хмарами, а очі вовченяті заливала кров. Воно відкрило пащу, ніби хапаючи повітря, й полетіло назад на землю, досягнувши найвищої точки в траєкторії свого польоту. Унизу на нього чекала тверда безсніжна земля, зайнята монгольським табором.
Вовченя бухнулося на землю, мов жовтороте пташеня, і розбилося. Його маленьке тільце навіть не встигло забитися в конвульсіях і завмерло, з пащі, носа й очей потекла ріденька рожева кров, ніби вона все ще містила молоко. Серце Ченя ніби теж упало звідкись із горла назад у груди і так боліло, що вже нічого не відчувало. Троє собак підбігли до цуценяти, однак Дорж цикнув на них і зробив кілька великих кроків, аби перейняти їх, — він боявся, щоб вони не прогризли таку дорогоцінну шкірку вовченяти. Тієї миті Чень Чжень ненароком помітив, що Ерлан, який також підбіг, гарчить на своїх двох товаришів, вочевидь також намагаючись перешкодити Хуанхуану й Еле вкусити вовченя. Ерлан, який мав генеральську вдачу й не знав батога, нібито вподобав вовченя.
Дорж вийняв із сумки ще одне вовченя. Воно ніби вже відчуло запах крові своєї сестрички, тож тільки-но потрапило Доржу в руки, вже більше не вдавало мертвого, а почало з усіх сил пручатися, і з тильного боку долоні Доржа почали проступати доріжки білих слідів, залишені його маленькими пазурцями. Той уже розмахнувся, щоб підкинути його вгору, але раптом зупинився й промовив до Ченя:
— А ти не хочеш випробувати свою сміливість і власноруч убити вовка? Зніми з себе зарік на вбивство! Який же чабан у степу не вбивав вовка?
— Ні, краще ти, — аж відступив на крок назад Чень.
— Ви, ханьці, — слабаки: так ненавидите вовків, а навіть вовченя не наважуєтеся вбити! Де ж вам уміти воювати? Не дивно, що ви витратили так багато зусиль, аби побудувати Велику стіну! Ось дивись на мене… — щойно завмер звук його слів, як вовченя полетіло в небо. І ще не встигло воно впасти, як за ним злетіло в небо інше. Кожне наступне вбивство ніби ще більше надихало Доржа, він примовляв: — Піднімайся до Тенґера, там ти будеш щасливе!
Чень же відчував, що його хоробрість не тільки не зростає, а, навпаки, зникає. Він глибоко відчував величезну різницю в психології землероба й скотаря — для націй, які орудують сікачем, кров і метал є, звичайно ж, набагато більш звичними речами, ніж для націй, які орудують косою. Чому ж давні ханьці не виплекали в середині своєї нації хоча би одну групу скотарів як відгалуження власне китайської культури? Адже в межі традиційно китайських земель входили й степи, цілком придатні для скотарства, на просторах яких цілком можна було б виховати власних, китайських «козаків». Якщо бути до кінця відвертим, то слід визнати, що побудова стін і колонізація цілинних земель військовими переселенцями як способи охорони кордонів не йдуть ні в яке порівняння з утримуванням скотарів на своїх кордонах, тому що молодецтво й хоробрість останніх тільки загартовуються з року в рік у таких суворих умовах життя.
П’ятеро нещасних вовченят повернулися з польоту в небо, їхні закривавлені тілесні оболонки лежали тепер на землі. Чень Чжень зібрав мертвих вовченят у кошик, а потім довго дивився вгору, на захмарене небо, сподіваючись, що Тенґер зможе прийняти їхні душі.
Дорж, схоже, був дуже задоволеним. Нахилившись, він витер руки об свої монгольські чоботи із загнутими носами й сказав:
— Нечасто випадає вбити за один день п’ятьох вовків. Куди ж людям до сірих — якщо вовку випаде можливість, то він за один раз може вбити й 100–200 баранів. Де ж мені рівнятися до них з убивством лише п’ятьох вовків? Однак уже й не рано, мені слід повертатися додому заганяти корів.
Договоривши, він уже хотів іти забирати своє вовченя, коли Чень Чжень сказав до нього:
— Зачекай іще, допоможи нам оббілувати цих цуценят.
— І то правда, — погодився Дорж, — якщо допомагати людям, то вже допомагати до кінця. З цим ми швидко покінчимо.
Ерлан, який уже стояв біля кошика з наміром до останнього охороняти вовченят, двічі люто рикнув на Доржа і вже присів для стрибка, однак Чень Чжень поквапився обійняти його за шию і стримати. Дорж діяв так само, як тоді, коли білують ягня, і приказував:
— Шкірка вовченяти дуже маленька, вона не згодиться на опудало.
Невдовзі п’ятеро маленьких шкірок уже були обідрані, і Дорж розтягнув їх на круглому даху юрти, міцно закріпивши в такому стані, після чого додав:
— Це хутро — товар найвищого ґатунку, якби в нас було 40 таких шкірок, ми могли б пошити з них куртку, і вона була б і легкою, теплою, і красивою, тож їй би й ціни не було.
Дорж ухопив жменю снігу, щоб помити руки, потім підійшов до возика, узяв лопату й сказав:
— Ви самі й справді нічого не вмієте робити! Тож доведеться мені все за вас завершити: собаки не їдять м’яса вовченят, тож потрібно швидше закопати мертвих, і то — поглибше, щоб вовчиця не відчула, інакше вашим вівцям і коровам буде амба.
Вони відійшли на декілька десятків метрів від юрти з її західного боку й вирили яму з метр завглибшки, після чого закопали в ній п’ять трупиків, зрівняли й притоптали землю, ще й притрусили це місце дихлофосом, щоб перебити запах вовчого падла. Ян Ке запитав:
— Може, потрібно облаштувати вовченяті кубло?
— Краще вирити йому нору, щоб воно жило в землі, — відповів Дорж.
Чень Чжень і Ян Ке вирили в землі за десять кроків на південний захід від юрти невеличку квадратну нору, зі стороною квадрата з півметра і сантиметрів 60 у глибину, підстелили туди кілька шматків драної овечої шкури, залишивши, однак, певні ділянки неприкритими, й пустили туди маленького вовка.
Опинившись на землі, вовченя відразу ожило, почало скрізь рознюхуватися й роздивлятися, кружляти по норі, ніби повернулося до себе додому. Поступово воно вгомонилося і вляглося на підстелені шкури, скрутившись калачиком, однак все ще продовжувало чогось видивлятися, ніби розшукуючи своїх братиків і сестричок. Ченю раптом схотілося залишити собі й друге вовченя, щоб було цьому компаньйоном, однак Дорж уже вкинув того собі за пазуху, скочив на коня, і помчав додому, мов вітер. Ґао Цзяньчжун, кинувши на вовченя холодний погляд, також сів на коня й поскакав заганяти корів.
Чень Чжень і Ян Ке присіли перед норою, стурбовано дивлячись на малого. Чень сказав:
— Я справді не знаю, чи зможемо ми його виховати й виростити. У нас тепер додасться клопоту.
— Чутка про те, що ми взяли собі вовченя, швидко пошириться, як кажуть: гарна слава лежить, а дурна — біжить. Ось побачиш. Нині скрізь по країні співають: «Поки не знищимо до останку вовків і шакалів, не припинимо бій!», а ми з тобою раптом узялися ворога вигодовувати!
— Тут, у степу, «небо високо, а імператор далеко», хто дізнається, що ми з тобою тримаємо вовка? Я більше боюся, що Старий Біліґ мені не дозволить його виховувати…
— Корови давно вже повернулися, я піду назбираю трохи молока, малий, напевне, вже зголоднів.
Чень, заперечуючи, замахав руками:
— Краще поїти його молоком собаки. Нехай Еле його погодує. Якщо собака може годувати тигреня, то вовченя — тимбільше.
Чень Чжень витяг вовченя з нори і притис його обома руками до грудей. Оскільки воно цілий день нічого не їло, то животик йому підтягло, а лапки були такі холодні, мов камінці під снігом. Воно було і холодне, і голодне, та ще й наполохане, тож усе тремтіло, й виглядало набагато більш приголомшеним, ніж коли його тільки витягли з нори. Чень пошвидше закинув його за пазуху, щоб спершу трохи відігріти.
Наближалася вечірня година, коли Еле повертається до свого кубла годувати цуценят, тож хлопці пішли туди. Попереднє кубло, яке вони спорудили для Еле у великому сніжному заметі, з приходом перших хвиль тепла розтало й просіло, а новий шар снігу був невеликим, і замети з нього не утворювалися, тож тепер собаче кубло перемістилося до купи сухих коров’ячих кізяків з правого боку попереду юрти: у купі кізяків люди вирили невеличку нору, в яку підстелили товстим шаром старі овечі шкури, а вхід завісили шматком цупкої й товстої жереб’ячої шкіри. Тут і була домівка Еле та її трьох цуценят. Ян Ке годував Еле справжнім м’ясним бульйоном і пшоняною кашею, поївши, вона бігла до свого кубла, мордою відкривала шкіряні «двері» й залазила всередину, після чого обережно вмощувалася під стінкою, згортаючись калачиком. Цуценята відразу ж знаходили соски й починали щодуху ссати молоко.
Чень потихеньку наблизився до Еле, присів і почав гладити її по голові, намагаючись таким чином перекрити їй видимість. Еле подобалося отримувати ласку від господаря, тож вона почала радісно лизати Ченю долоню. Тим часом Ян Ке відняв від неї одне цуценя й почав видоювати у неї молоко собі в долоню. Коли молока набралося вже з півдолоні, Чень Чжень обережно вийняв з-за пазухи вовченя, а Ян Ке обмазав його з ніг до голови собачим молоком. Тут він скористався давнім і ефективним способом, яким чабани в степу змушують вівцю прийняти ягня-сироту. Ян Ке і Чень Чжень вирішили вдатися до нього, щоб змусити Еле прийняти вовченя. Однак собаки значно розумніші за овець, і нюх у них набагато гостріший. Можливо, якби Еле втратила власних цуценят, вона могла б швидше прийняти вовченя, однак зараз у неї було троє своїх дітей, тож вона очевидно давала зрозуміти, що не хоче приймати вовчого сина. Як тільки вовченя з’явилося в собачому кублі, Еле занервувала і з усіх сил намагалася підвести голову, щоб подивитися на своїх дітей. Хлопцям довелося вдаватися де до ласки, а де й до погроз, щоб змусити собаку лежати на місці й не підводити голови.
Нарешті холодне й голодне вовченя опинилося поряд із сосками Еле і коли почуло запах молока, щойно мляве й напівмертве, в цю мить ошкірило зуби й випустило пазурі, набувши такого кровожерливого вигляду, мов справжній вовк, який почув запах крові, і на його мордочці з’явився типовий вираз, який ніби говорив: «У кого є молоко, та й мати». Вовченя народилося пізніше за цуценят приблизно на півмісяця, тож його голова була на порядок меншою від голів цуценят, а тіло — на цілу голову коротшим від їхніх. Однак по силі воно набагато перевершувало цуценят і було набагато вправнішим у техніці і здібностях «захоплення сосків». У двох рядках сосків на животі собаки були й великі, й маленькі, кількість молока в них також була різною. Чень Чжень і Ян Ке були просто вражені тим, що вовченя зовсім не поспішало «ухопитися за цицьку», а, ніби божевільне, почало пробувати кожний сосок, відштовхуючи й розкидаючи при цьому цуценят. За мить у завжди спокійному кублі зчинився безлад, ніби туди увірвався злодій і перевернув усе догори дриґом. У дикому шаленстві вовченя порозкидало всіх цуценят і перепробувало кожний сосок — прикладалося до одного, потім його випльовувало, потім прикладалося до іншого і також випльовувало, аж поки не дісталося до середини живота Еле і не вибрало собі найбільший та найтугіший, у якому було найбільше молока, а тоді вчепилося в нього, вже не розтискаючи щелеп, і почало скажено ссати. При цьому лапою воно прикрило ще один великий сосок — так би мовити, їло з миски, захопивши собі ще й каструлю, із таким виглядом, що не збирається поступатися здобиччю іншим. Троє покірних і справних цуценят невдовзі були розігнані по різні боки кубла.
Хлопці просто остовпіли. Ян Ке з розширеними від великого подиву очима сказав:
— Страшна ж вовча натура! Таке маленьке, ще й очі не розплющило, а вже таке свавільне. Я не здивуюсь, якщо вони семеро в кублі не дуже родичалися одне до одного.
Чень Чжень дивився на все це у якомусь піднесенні, але і в глибокій задумі. Минув певний час, поки він прокинувся від своїх думок і, обміркувавши щось, сказав:
— Ми маємо бути більш уважними: тут і справді є багато речей, які можуть виявитися для людини підказкою. От, наприклад, це собаче кубло є просто-таки проекцією й узагальненням світової історії. Мені щойно згадався один вислів Лу Сюня, який вважав, що в європейців більше якостей дикого звіра, а в китайців — свійської тварини… — і вказуючи на вовченя, продовжив: — Оце — дикий звір, — потім, указуючи на цуценят, сказав: — А це — свійська тварина. Нинішні європейці здебільшого є нащадками таких варварських мисливських племен, як тевтони, германці, англо-сакси. Давньогрецька й давньоримська цивілізації розвивалися вже більше двох тисяч років, коли вони тільки вискочили із своїх первісних лісів, мов дикі звірі, й зруйнували Давній Рим. Столове приладдя в них — ножі й виделки, а їжа — біфштекси, сир і масло. Тому можна сказати, що в нинішніх європейців первісна дика звіряча натура збереглася набагато краще, ніж у давніх хліборобів. Тож не дивно, що за останні сто років свійські по натурі китайці терпіли приниження від звірів-європейців, а попередні до цього тисячі років велика китайська нація завжди зазнавала ганебних поразок від нечисленних кочових народів. — Чень почухав голівку вовченяти й продовжив: — Характер не тільки визначає долю окремої людини, він також визначає й долю цілої нації. У характері хліборобів переважають якості свійських тварин, це — характер тюхтія, і саме він визначає долю хліборобів. Усі чотири великі цивілізації давнього світу були хліборобськими, три з них уже давно зникли, а китайська ще існує, і не тільки тому, що вона оселилася в долинах двох найбільших в світі придатних для сільського господарства рік — Хуанхе і Янцзи, які вигодували найбільше в світі населення, яке інші цивілізації нездатні були надкусити й перетравити, але ще й, можливо, тому, що кочовики перед величезним внеском китайської цивілізації… Однак цей зв’язок я ще не до кінця продумав, проте за два роки в степу я дедалі більше відчуваю, що тут є якийсь смисл…
Ян Ке закивав головою й сказав:
— Видно, коли виховуєш вовка, можна не тільки вивчати самого вовка, але й досліджувати людську натуру, вовчу натуру, звірину й свійську натуру, чого ані в селі, ані в місті не випадає — там можна спостерігати тільки за людьми й свійськими тваринами…
— Однак якщо вивчати натуру людей і свійських тварин без порівняння з натурою вовка чи дикого звіра, то, напевне, нічого вартісного не з’ясуєш.
— А то ні, — засміявся Ян Ке. — Я бачу, що вже в перший день утримування вовка ми зібрали непоганий урожай. Тож вирішено — остаточно берем його на виховання.
Через безлад у кублі й ображене сопіння цуценят, безцеремонно розкиданих маленьким вовком, в Еле почала зростати підозра й загострювалася сторожкість, вона з усіх сил намагалася звестися на передні лапи й звільнитися від обіймів Ченя, та з’ясувати, що ж усе-таки коїться в її кублі. Чень Чжень боявся, що коли вона впізнає вовченя, то відразу ж загризе його, тому міцно тримав її голову, водночас стиха кличучи її по імені й намагаючись обманути ласкою. І тільки коли вовченя наїлося так, що його животик округлився, він відпустив Еле. Вона повернула голову й моментально помітила, що в кублі додалося цуценя, стурбовано почала обнюхувати кожного й дуже швидко виявила вовченя — можливо, молоко на його тілі змусило її трохи посумніватися, однак вона все-таки вирішила виштовхати його своїм носом до світлішого місця, підвестися й роздивитися все достеменно.
Чень Чжень поквапився знову схопити Еле, він повинен був дати їй зрозуміти наміри господаря, сподіваючись, що вона прийме їх як факт і підкориться, не наважуючись протестувати. Еле норовливо зафоркала — вона, здається, вже зрозуміла, що нове дитинча в її кублі — це вовченя, щойно принесене господарем з гір, причому господар ще й змушує її годувати цього запеклого ворога. Степові собаки відрізняються від континентальних — в останніх «кругозір» значно вужчий, вони ніколи не бачили ані вовків, ані тигрів, тож дай їм тигреня — і вони наївно його годуватимуть. Однак тутешній степ — це поле битви між собаками й вовками, тож собака-мати ніяк не може сприймати ворога як друга. Еле кілька разів хотіла підвестися, щоб не давати молока, однак Чень Чжень її утримував, тож вона сердилася, нервувалася, переживала, демонструвала свою відразу, однак, з іншого боку, вона не могла образити господаря, тож, урешті, вимушена була нерухомо розтягнутися на землі, важко дихаючи.
У степу люди повністю захопили в свої руки право розв’язувати питання життя й смерті собак. Чи то вдаючись до сили, чи то спокушаючи їжею, вони перетворили диких собак на свійських тварин. І будь-якого собаку, який наважувався протистояти господареві, або ж виганяли з родини, і йому залишалося тільки вмирати від холоду й голоду в степу чи потрапити в зуби вовкам, або ж убивали на місці. Собаки давно вже втратили незалежний норов дикої тварини і перетворилися на стовідсоткову свійську худобу, вони вже не могли прожити без людини. Чень Чжень глибоко переживав разом з Еле. Разом з тим він розумів, що і в людей так само — якщо сила тиску й диктатури занадто велика і діє тривалий час, люди поступово втрачають «тваринний елемент» своєї природи й перетворюються на абсолютно покірний «свійський» народ. Чим більше покірних громадян, тим легше контролювати націю зсередини, однак коли вона зіштовхується з втручанням значної зовнішньої сили, вона не має здатності до спротиву, і тоді або перетворюється на покірний іншій нації народ, або ж докорінно знищується, перетворюючись на руїни, які розкопають колись у майбутньому археологи. Скільки таких блискучих хліборобських цивілізацій тепер можна побачити тільки в музеях!
Кубло поступово заспокоїлося. Еле була першою сучкою, яку Чень Чжень і Ян Ке особисто вигодовували, тому під час вагітності, пологів і годування груддю, вони надзвичайно піклувалися про неї, гарно годували її й гарно доглядали за нею. Тож молока в Еле було достатньо, а після того, як декількох її цуценят забрали, його стало навіть забагато, і тепер, коли додалося вовченя, кількість молока в Еле не повинна була становити проблему. Хоча троє цуценят були відсунуті до сосків із меншою кількістю молока, однак поступово вони теж наїлися, після чого почали гратися одне з одним, залізаючи матері на спину й шию і кусаючи одне одного за вуха. Вовченя ж продовжувало щосили ссати молоко. Чень Чжень подумав, що у вовчому кублі усі семеро вовченят були маленькими злодіями, і хто не міг захопити собі молока, той мусив померти з голоду. Навіть цей, найбільший із них, не обов’язково міг наїдатися досхочу. Тож, потрапивши цього разу до собачого кубла, він, можна сказати, знайшов застосування своїй силі, тому їв із щасливим рохканням, ніби голодний до сказу великий вовк, якому в зуби потрапила туша великої худобини, і він розлігся на ній і жадібно та, навіть не прожовуючи, ковтає свіжатину та запиває її кров’ю, абсолютно не турбуючись, чи вистачить у нього в животі місця.
Чень Чжень дивився-дивився на це, аж теж почав відчувати, що тут щось негаразд: за мить живіт вовченяти зробився таким великим, що ледь не перебільшував животи справніших і старших за нього цуценят. Торкнувшись його живота, Чень аж злякався: шкіра тут була такою тоненькою, мав аркуш паперу, тож він почав переживати, чи вона не лусне, тому, схопивши маля за шкірку, почав поступово відтягати його від Еле. Однак, на подив, вовченя й не думало розтискати свої щелепи, навіть коли сосок розтягнувся вже на кілька сантиметрів, а Еле заскавучала від болю. Ян Ке поспішив розтиснути його щелепи пальцями, і тільки так їм вдалося відкрити вовченяті рот. Ян Ке, втягнувши ковток холодного повітря, сказав:
— Тепер я вірю словам скотарів, які кажуть, що у вовків гумовий живіт!
Чень не приховував радості:
— Тільки поглянь! Якщо в нього такий гарний апетит і стільки життєвих сил, вигодувати його буде нескладно. Надалі будемо його годувати досхочу, їжі обов’язково стане.
Завдяки цьому вовченяті, щойно відірваному від материнського кубла, Чень Чжень на власні очі побачив, що таке дивовижна конкурентоздатність і що таке лютий та впертий характер, а також підсвідомо відчув, як глибоко уже закорінилася в цьому маленькому створінні вовча натура.
Стемніло. Чень Чжень відніс вовченя в його нору, прихопивши з собою й маленьку сучку з цуценят, щоб уже з самого моменту, коли вовченя розплющило очі, воно звикало до неї й вони подружилися. Малюки обнюхали одне одного, і тут запах собачого молока стер між ними різницю, тож урешті вони міцно притислися один до одного й заснули. Повернувши голову, Чень Чжень помітив, що Ерлан стоїть поряд із ним і спостерігає за вовченям, а також спостерігає за кожним рухом господаря, злегка махаючи при цьому хвостом, утім, все одно сильніше, ніж то було раніше, ніби він вітає рішення господаря вигодувати вовченя. З перестороги Чень Чжень притягнув сюди стару дошку від стола і накрив нею вхід до нори, ще й притис її великим каменем.
Добрий і лагідний Ґомбо вже загнав отару в загін і зачинив його, однак почувши, що хлопці повернулися додому з цілим кублом вовченят, побіг відразу до них, прихопивши ліхтарика, з’ясувати ситуацію. Побачивши на даху юрти маленькі сірі хутра, він вражено сказав:
— Щоб ханьці здобували в Орхоні вовченят — такого раніше не було! Мені просто важко в це повірити!
Коли троє хлопців сиділи навколо залізного казана, що стояв на печі, і їли баранину з локшиною, надворі раптом почувся собачий гавкіт і поспішний перестук копит. Повстяна завіса на вході до юрти припіднялася, дерев’яні двері прочинилися й до юрти увійшов Чжан Цзіюань. У руці він тримав дві пари віжок, надітих на голови коней, які тупотіли копитами поза юртою. Присівши перед входом, він сказав:
— По пасовищу видали наказ: оскільки великі зграї вовків уже наближаються до кордону, завтра всі три бригади повинні зібратися в трьох окремих місцях для ловів. Наша бригада відповідальна за північно-західний відрізок, Комітет також перенаправив до нас на допомогу кількох мисливців з інших бригад, командування доручили Біліґу. На бригаді сказали вам повідомити, щоб ви завтра о першій ночі збиралися в юрті Біліґа. За наказом Комітету пасовища, усі мешканці юрт, крім старих і дітей, які залишаються пасти худобу, повинні брати участь у ловах, а конопаси бригади зараз же повинні виділити коней всім, чиї родини не мають власних, і заздалегідь об’їзним шляхом прибути на місце облави. Тому я пішов, а ви швидше лягайте спати і щоб у жодному разі не проспали!
Чжан Цзіюань зачинив двері, швидко скочив у сідло і кудись помчав.
Ґао Цзяньчжун поставив миску з їжею і з гірким виразом обличчя сказав:
— Тільки малих вовків знайшли, як тут тобі й великі з’явилися. Ми швидко з цими вовками затягнемося!
— Ось пробудемо в степу ще кілька років, — сказав Ян Ке, — і, дивись, самі вовками станемо!
Хлопці підскочили й почали «готуватися до війни». Ґао Цзяньчжун побіг на моріжок, де паслися їхні коні, й привів їх під стіни літнього загону для худоби, після чого наносив їм вилами із загону три купки сіна. Ян Ке вийняв з плетеного кошика баранину й маслаки та віддав їх собакам, після чого ретельно перевірив сідла, попруги й аркани. Потім вони з Ченем ще знайшли два шкіряних ошийники, спеціально призначених для того, щоб водити собак на полювання. Вони двоє раніше вже брали участь у ловах невеликого масштабу, тож чудово знали, що в такій ситуації ошийник і повідок собаки мають бути максимально надійними. Чень Чжень надів шкіряний ошийник на Ерлана, потім заклав у дірку на ньому довгий повідок, мов нитку закладають у вушко голки, після чого затис у руці обидва кінці повідка. Він провів Ерлана на повідку кілька кроків і, вказуючи на північ від загону, крикнув «ату!», відпустивши водночас один кінець повідка. Ерлан помчав у вказаному напрямку, а вільний кінець повідка почав розмотуватися, поки не вискочив з отвору в ошийнику: таким чином, Ерлан з ошийником помчав кудись у ніч, а розмотаний повідок залишився в руках Ченя. Такий спосіб утримування собак на повідку під час колективнх ловів дає змогу мисливцеві повністю контролювати собаку, щоб тварина не почала діяти на свій розсуд і не порушила увесь порядок ловів, а також дає можливість багатьом мисливцям одночасно спустити собак і не дати їм змоги заплутатися ногами в повідках, що зменшило б їхню швидкість.
Ян Ке надів ошийник на Хуанхуана, також затягнув у нього повідок і провів з ним тренування. Обидва собаки були слухняними, а їхні господарі не припустилися помилок у рухах, тож жодна з тварин не потягла повідок з собою.
12
У своїх вказівках Чингісхан рекомендує своїм синам вправлятись у полюванні, яке він вважає школою для воїна; він хотів, щоб монголи, коли не воюють з людьми, воювали з тваринами. Початок зими в них — це сезон великого полювання, що схоже на військовий похід… Імператор першим заходив за огорожу в супроводі своїх дружин і почту; він бавився, стріляючи по величезній кількості всіх видів тварин… Ця розвага тривала декілька днів. Коли дичини залишалося зовсім обмаль, виступали старі монголи й випрошували пощаду тим, хто вцілів від винищення. Цих тварин випускали на волю, щоб дати їм можливість розплодитися й надати матеріал для наступних мисливських забав.
К. д’Оссон. «Історія монголів» (пер. кит. Фена Ченцзюня)
Князі порадились, і кожний зі своїм військом пішов у такому бойовому порядку, як при ловах. Так вони захопили багато країн. Менгу-каан (Юань Сянь-цзун. — Цзян Жун) з лівого крила йшов облавою по берегу річки[73] (Волги. — Цзян Жун).
Рашид ад-дін. «Збірник літописів». Ч. II (Персія) (пер. кит. і прим. Чжоу Лянсяо)
Великий загін, який складався з людей, коней і зграї мисливських собак, швидко слідував за Біліґом крізь смолисто-чорний степ у північно-західному напрямку. Майже кожен його учасник вів на повідку собаку, а дехто навіть двох. З північного заходу якраз дув вітер — не лагідний, але й не різкий. Товстий шар хмар усе ще тиснув на степ, низько нависаючи над ним і так щільно затуляючи небо, що не було видно й промінчика місяця, не те, що зірок. Людей оточувала глибока темрява, навіть рештки снігу під копитами коней здавалися чорними. Як Чень Чжень не вдивлявся, максимально широко розплющуючи очі, він нічого не бачив, ніби раптом утратив зір на обидва ока. Він навіть хотів чиркнути сірником, щоб перевірити, чи й справді з його очима, бува, чого не сталося.
Орієнтуючись на слух, він під’їхав до Біліґа й стиха запитав:
— Батьку, чи не можна мені в рукаві ввімкнути ліхтарик, бо мені здається, що я втратив очі.
— Тільки спробуй! — пошепки гримнув Старий, і в його голосі вчувалися переживання й хвилювання, як перед великою битвою.
Чень Чжень відразу замовк і продовжував їхати всліпу за цокотом копит.
Загін із собаками просувався в темряві надзвичайно тихо. Степові вовки вправні в нічних битвах, тож і люди в степу вміють несподівано напасти вночі. Чень відчував, що ця зграя вовків — незвичайна, оскільки у похід проти неї вони вийшли голодними, ще й у таку глупу ніч. До того ж і Біліґ розцінював «бойову ситуацію» як надзвичайну. Вона саме розвивалась у тому напрямку, як він задумав і передбачив. Чень Чжень відчував якесь приховане хвилювання: власною персоною брати участь у герці двох вовчих королів у первісному степу — це лоскотало нерви!
Тільки після того, як загін вершників спустився невеликим схилом і почав знову рухатися вгору, Біліґ під’їхав до Ченя і, прикриваючи рукавом рот, сказав стиха, але вже з очевидним потеплінням у голосі:
— Якщо хочеш стати гарним мисливцем, слід тренувати слух. У вовків слух ще гостріший за зір.
— А ви зараз не боїтеся, що вовки нас почують? — спитав якомога тихіше Чень, також прикриваючи рот рукавом.
— Ми ж тепер їдемо по схилу, і гора перекриває звукові шлях, ще й вітер нам назустріч, тож якщо не говорити голосно, шкоди для справи не буде, — пояснив Старий, притлумлюючи власний голос.
— Батьку, а ви справді можете тільки на слух привести загін у призначене місце?
— Тільки на слух не вдасться, потрібно ще й зважати на пам’ять, а ще дослухатися до цокоту копит — чи ступає кінь по траві, по піску чи по камінню під снігом, тоді я знатиму, на яку територію він заїхав. А якщо заблукаєш, слід підставляти обличчя вітру і їхати проти нього. Не завадить і ніс задіяти, їхати за запахом. Вітер несе з собою запахи снігу, трави, піску, селітри, соди, а також запахи вовка, лисиці, кінського гною чи жилого табору. Але буває так, що немає жодного запаху, тоді можна їхати тільки по слуху й пам’яті. Проте не переймайся, твій батько знає дорогу навіть у темряві.
Ченю залишалося тільки зітхнути:
— Батьку, коли ж і я навчуся всього, що ви вмієте?
Чень угадував, що вони все ще їдуть схилом, тому поспішив поставити наступне питання:
— А на нашому пасовищі хто ще, крім вас, теж так може?
— Крім кількох старих конопасів, тільки ще декілька старих вовків, — пожартував Старий.
— А все-таки людина сильніша чи вовки? — не вгавав Чень.
— Де ж людині рівнятися з вовком? Колись був один знаменитий вовк, який чинив велику шкоду отарам і навіть загриз одного разу відбірних коней князя. Тоді князь вибрав найліпшого мисливця і стрільця й наказав йому впіймати вовка, той мучився аж півроку, поки таки впіймав, але тут виявилося, що цей вовк — напівсліпий, одне око в нього провалилося, а інше — помутніло…
Але тут спина коня пішла горизонтально, і Старий миттю припинив розмову. Загін переїхав верхівку пагорбка і спустився до його підніжжя, де коні пішли по рівному моріжку. Біліґ пришвидшив свого коня, і всі учасники загону — люди, коні, собаки — поквапилися за ним. Вони беззвучно мчали вперед і без сміху жінок та дітей увесь загін скидався на гарно натренованих справжніх військових вершників регулярної армії, які саме виконують відповідальне військове завдання. Хоча насправді цей загін був лише тимчасово скликаний, включав старих, малих і жінок, як то буває в нерегулярних військових формуваннях. А якщо б це були регулярні війська степової кінноти, що складалися б із молодих воїнів степу на здорових конях? Чень Чжень по-справжньому відчував, наскільки поширеними серед кочовиків є військовий талант і наскільки видатними є їхні військові якості. «Увесь народ — воїни» — на Великій китайській рівнині це тільки гасло або мрія, а в монгольському степу це гасло вже декілька тисяч років тому стало «реальністю».
Чим ближче було до призначеного місця, тим густішою ставала атмосфера напруження в загоні. Незадовго перед цим вовча зграя знищила цілий табун військових коней і вже здобула чималу перемогу, тож мешканці Орхонського степу тепер докладали всіх зусиль, щоб поквитатися з ними, однак результат цієї битви був поки що нез’ясований. Чень Чжень теж почав переживати, чи не ризиковано було тут намагатися побити вовків, слух і нюх яких значно перевершують людські, їхньою ж зброєю — вдаватися до нічної битви, несподіваного удару й ловів, у яких вони такі вправні? У попередні роки на пасовищі не раз влаштовували великомасштабні облави, однак їхні успіхи були доволі скромними — з десяти облав п’ять залишалися без результатів. Директор парку вантажівок на пасовищі уїдливо казав:
— Лови, лови — у їхньому результаті ніколи не можеш бути певним, як і в нащадках від осла з одним яйцем.
Через негативний вплив попереднього випадку, коли зграя вовків знищила цілий табун військових коней, цього разу в облаві на вовків потрібно було догодити вищому керівництву, інакше всю «верхівку» пасовища могли змінити. Як казали в Комітеті пасовища, вже поширилися чутки про те, що «нагорі» готуються перекинути на допомогу пасовищу Булаґійн кількох успішних кадровиків із тих колективних пасовищ, де винищення вовків відбувалося більш ефективно. Тому Улзій, Біліґ та більшість конопасів пасовища мали намір продемонструвати всю свою майстерність, щоб трохи збити пиху з вовків Орхонського степу. На агітаційному мітингу перед битвою Біліґ сказав, що цього разу після ловів необхідно передати керівництву щонайменше півтора десятка вовчих шкур, інакше, якщо вовків не вполювати, керувати Орхоном прийдуть герої-мисливці з інших колективних пасовищ.
Небо ще потемніло, а повітря стало холоднішим. Холоднеча й темрява степового ранку так тиснули на людей, що тим було не продихнути. Ян Ке дуже тихо під’їхав до Ченя і, прикриваючи рот руками, сказав йому на вухо:
— Коли загін почне роз’їжджатися колом для оточення, в цьому колі утворяться великі прогалини, і вовки зможуть вислизнути крізь них повз копита коня так, що ти навіть і не помітиш. Навіть не знаю, чи є в Біліґа якийсь спосіб цьому зарадити. — Ян засунув голову глибоко в рукав, щоб подивитися на свій годинник із фосфоресційним циферблатом, і сказав: — Ми вже їдемо більше двох годин, напевне, час роз’їжджатися колом?
Чень Чжень схопив Яна за рукав і сам поспішив просунути голову в його рукав, щоб нарешті побачити зелені краплини світла на старому швейцарському годиннику. Чень аж потер очі й відчув, як усередині росте страх.
Раптом у повітрі рознісся якийсь холодний аромат. Він був солодкуватий, з присмаком ліків, і Чень Чжень визначив, що це — запах сухого полину на солончаковому озері. Запах освіжав і п’янив людину своїм густим холодком. Якраз коли кінські копита ступили на цей товстий шар полину, Біліґ раптом зупинив коня і весь загін зупинився за ним. Старий дуже тихо сказав щось мисливцям і бригадирам малих бригад, які їхали позаду нього, і вони повели своїх людей у протилежні боки, розтягуючи загін у кільце. Дуже швидко загін, що становили понад сто вершників, із поздовжної лінії перешикувався в поперечну й утворив довгий розтягнутий ланцюг. Про це свідчив цокіт кінських копит, що поступово віддалявся, аж поки не зник зовсім. Чень Чжень усе ще залишався поряд із Старим.
Раптом очі Ченю ніби щось прокололо: з великого електричного ліхтаря в руці Старого Біліґа вихопилося потужне біле світло, услід за чим звідкись здалеку із заходу і сходу прийшли кілька спалахів у відповідь. Старий тричі утворив ліхтарем коло, і світлові плями з обох боків почали швидко віддалятися, очевидно, по колу.
У цей момент Старий раптом завив чистим сухим голосом: «У-у-у-х-х-х!» Звук затремтів і рознісся в холодному повітрі. За мить у тихому степу вже стояв гармидер: «У-у-у-х-х-х! А-а-а-х-х-х! І-і-і-х-х-х!» — змішалися чоловічі, жіночі, старечі й дитячі голоси. Найближче до Ченя перебували кілька жінок з бригади Ґасмаа, які мали високі й дзвінкі голоси, вони не вгавали дуже довго, виграючи ними, а голос самої Ґасмаа вирізнявся особливою висотою. Усі чоловіки й жінки загону користалися своїм умінням відлякувати ніч і вовків, тож по степу покотилися різні звукові хвилі, вируючи й тиснучи на північний захід.
Разом з тим більше сотні собак, зриваючись зі своїх повідків, так скажено й оглушливо загавкали, ніби загуркотіли гармати, обстрілюючи все той самий північно-західний напрямок.
Слідом за голосовою битвою розгорнулася й світлова: потужні й слабкі, великі й маленькі, білі й жовті колони світла від ліхтариків раптом заковзали над степом також у північно-східному напрямку. Вкрита снігом земля, що раніше здавалася залитою смолою, тепер почала відбивати холодні білі промені. Вони здавалися ще страшнішими й загрозливішими, ніж ті невидимі мечі, якими холод пронизує людину.
Звук і світло відразу ж заповнили величезний простір між людьми і собаками. За мить усі — люди, собаки, звук і світло — сплелися в одні величезні, просторі, але щільні мисливські тенета, які раптом обплутали вовчу зграю.
Чень Чжень, Ян Ке й інші молоді інтелігенти були так схвильовані дивовижною ситуацією в степу, що й самі почали галасувати, розмахувати ногами і руками. Усі були в бойовому піднесенні й розхитували своїми криками небо. Чень Чжень приблизно розгледів місце, на якому він перебував, — це був той самий східний бік озера, де загинув табун військових коней. Біліґ безпомилково привів загін на північно-східний край озера і тільки тоді наказав розгортати свої «мисливські тенета». На цей момент загін уже обійшов озеро і на вузькому північному березі з дивовижною швидкістю утворив ланцюг оточення.
Біліґ, підганяючи коня, швидко поїхав уздовж тенет і, нахиливши голову, почав напружено шукати з допомогою ліхтарика відбитки вовчих лап на снігу. У той же час він перевіряв і щільність тенет, своєчасно переставляючи людей на потрібні місця. Чень Чжень не відставав від нього, також оглядаючи все на дорозі. Нарешті Старий притримав коня і зітхнув з полегшенням:
— Зграя тільки нещодавно пішла звідси, більшість у ній — старі вовки. Ось поглянь, ці відбитки великих лап були щойно залишені. Цього разу, вважай, піймали зграю, і люди недарма мерзли півночі.
— А чому ми не оточили вовків у цьому болоті? — запитав Чень.
— І що б у нас тоді вийшло? Вовки поспішають похарчуватися мороженою конятиною в другій половині ночі, коли найбільш темно, а перед самим світанком обов’язково тікають. Якщо оточити зграю в темряві, як ти в них поцілиш? Та й собаки як слід не розгледять вовків. Сірі тільки шугонуть на всі чотири боки — і все пропало. Тож на лови потрібно виходити в другій половині ночі, щоб прийти на місце до світанку, а коли небо почне світлішати — узяти зграю в кільці.
Праворуч і ліворуч постійно з’являлися світлові сигнали від ліхтариків, тож Біліґ стояв на стременах, і, тримаючись однією рукою за луку сідла, другою роздавав на обидва боки бригадирам якісь накази. Його сигнали були то довгими, то короткими, то горизонтальними, то вертикальними, могли також складати то хрест, то коло, і зміст цих сигналів мовою світла був достатньо складний. Ланцюг мисливців у формі півмісяця напружено, але впорядковано і впевнено просувався вперед; люди кричали, коні іржали, собаки гавкали — і звукові хвилі котилися по степу одна вище за іншу. Потоки світла від ліхтариків перетиналися на снігу або в повітрі і розходилися віялами. Коли люди або тварини помічали відбитки вовчих лап, їхні крики й тюкання посилювалися, і через них передавалося хвилювання й піднесення перед великою битвою.
Чень Чжень із цікавістю запитав:
— А який наказ ви щойно віддали?
— Щоб західне крило йшло трохи повільніше, а східне — швидше й поспішило з’єднатися з людьми в горах, — відповів Старий, не припиняючи посилати сигнали. — Також потрібно, щоб люди центральної ланки пригальмували на своїй ключовій позиції і просувалися повільно. Поспішати тут не слід — хоч рано прийдемо, хоч пізно — все одно буде невчасно.
Чень Чжень підвів голову й подивився на небо — воно вже не нагадувало шмат залізної завіси і можна було невиразно побачити, що хмари пересуваються на південний схід, а крізь них уже пробивається якесь сіро-біле світло.
Великі собаки вже почули запах вовчої зграї, тож гарчали все сильніше й нестримніше. Ерлан уже навіть почав кусати свій ошийник, з усіх сил намагаючись скинути його й кинутися в атаку. Однак Чень мертвою хваткою тримав повідок, ще й злегка постукував арканом собаці по голові, щоб той не забував слухатися наказів і дотримуватися дисципліни.
Більшість відбитків вовчих лап рядками широких кроків вели в північно-західному напрямку, однак деякі розходилися і в інших напрямках. Біліґ постійно звірявся з відбитками, а потім продовжував віддавати накази. Чень запитав:
— А як відбувалися лови в степу раніше, коли не було ліхтариків?
— Використовували смолоскипи — до дерев’яної палки прив’язували шматок повсті, у яку було загорнуто яловичий лій. Горить так само яскраво, як і ліхтарик, але вовки навіть дужче його бояться, адже якщо ним діткнути вовка, то він і хутро йому обсмалить.
Небо почало світлішати. Чень Чжень відразу ж упізнав пасовище, що відкрилося його очам — він пас тут овець декілька місяців раніше. Він пригадав, що на північному заході є широка напівулоговина, з трьох боків оточена горами, а з одного спадистим схилом, тож, напевне, саме туди хотів Біліґ загнати зграю. Конопаси, либонь, улаштували засідку по той бік гір, і коли зграю заженуть в улоговину, вершники з собаками, які її переслідуватимуть, перекриють вхід і почнеться битва на знищення. Однак Чень Чжень поки що так і не знав, скільки ж вовків заженуть туди, а якщо зграя виявиться великою і тварини будуть захищатися до останнього, кожному з учасників сьогоднішніх ловів доведеться вступити в безпосередню битву з лютими вовками. Він відв’язав від сідла довгий батіг і повісив його на зап’ясток: він також хотів повчитися у Бата мистецтва вбивати вовків, однак руки його все-таки злегка тремтіли.
Північно-західний вітер поступово посилювався, і хмари пересувалися дедалі швидше, а світло, яке пробивалося крізь щілини між ними, тьмяно освітлювало степ. І наблизившись до ущелини, люди раптом злякано загукали — у блідому вранішньому світлі вони помітили більше двадцяти великих вовків, які то йшли, то зупинялися, розглядалися на всі боки, не наважуючись іти до улоговини. А біля самого входу в ущелину можна було розрізнити ще одну зграю, яка саме кружляла там, ніби відчуваючи, що з ситуацією попереду не все гаразд. Напевне, вони вже вирізнили своїми носами інформацію про небезпеку, яку приносив північно-західний вітер.
Чень Чжень був вражений точністю, з якою Старий Біліґ розрахував час і розпоряджався діями загоничів — коли вовки змогли роздивитися рельєф і ланцюг мисливців, цей ланцюг, у якому спочатку були великі прогалини, встиг ущільнитися; а тільки-но світло ліхтариків утратило свою потужність, як показалися петлі арканів. Насправді зграя вже потрапила в оточення з усіх боків, і два кінці півмісяця мисливського ланцюга вже зімкнулися з двома кінцями входу до напівулоговини. Певно, в давні часи на Великій китайській рівнині, коли вона ще не була розорана, саме старі мисливці найраніше навчилися мистецтва війни. Так само й надзвичайно вправні у бойових діях кочові народи, виховані степовими вовками, давно вже перевершили своїх учителів.
Декілька великих вовків-очільників, з’ясувавши бойову ситуацію, водномить і не вагаючись, повели зграю назад. Ця зграя щойно наїлася конятини, тож була якраз на піднесенні бойового духу і люто кинулась в атаку, готова вбивати всіх на своєму шляху, аж над землею закурів за ними сигнальним димом сніговий пил. Зграя з’явилась із пронизливим свистом і зупинити її відвагу було неможливо. Люди були вражені; чабани, розмахуючи арканами, кинулися назустріч вовкам, а люди з обох боків поспішили замкнути за ними ланцюг оточення.
Вовки не припинили атаки, але трохи змінили її головний напрямок — люто кинулися до місця, де були зосереджені жінки, оскільки їхній яскравий одяг кидався у вічі й у них було менше арканів. Ґасмаа та інші жінки й дівчата, вдягнені в старі шкіряні куртки, розшиті по верху різнобарвним атласом та шовком, анітрохи не злякавшись, миттю стали на стремена й почали розмахувати обома руками та так голосно кричати, ніби будь-що хотіли голіруч загородити вовкам дорогу. Однак, оскільки арканів у них дійсно не було, вовки швидко вирахували найбільш слабкі ланки в їхньому ланцюгу і, сконцентрувавши туди свої сили, рішуче кинулися в атаку. Чень Чжень так переймався, що цей недолік зіпсує всі лови, що в нього ледь не зупинилося серце.
Однак саме в цей момент Старий Біліґ підвівся, підняв руку над головою, а потім рвучко опустив її, голосно крикнувши: «Відпускайте собак!», і по довжелезному ланцюгу оточення раптом зазвучали команди: «Ату! Ату! Ату!» Усі, хто тримав на повідку собаку, майже одночасно відпустили один кінець повідка, і більше сотні розлючених собак, уже з червоними від натуги очима, кинулися до вовчої зграї з трьох сторін — сходу, заходу й півдня. Бар, Ерлан і ще кілька найбільших і найсильніших в усьому загоні собак навпростець помчали до вожаків зграї. Слідом за ними й інші собаки, користуючись прикриттям своїх господарів, наввипередки кинулись із диким виттям навздогін в атаку.
Люди знову були вимушені перелаштуватися в ланцюгу оточення і, розмахуючи арканами та спонукаючи коней, помчати слідом за собаками. Швидкі кінські копита здіймали з землі грудки снігу й глини — це майстерні й лихі монгольські вершники-воїни, вигукуючи в ритм із барабанним цокотом копит своє коротке, страшне і вбивче, відоме на весь світ «Гей! Гей! Гей! Гей!», мчали просто на вовчу зграю.
Зграя моментально зупинилася, ошелешена таким потужним натиском. Першим рвучко зупинився ватажок, потім він розвернувся і повів зграю навтьоки до входу в ущелину, де дуже швидко вони приєдналися до іншої зграї, що лишалася там. Пробігши певний відрізок шляху разом, вовки раптом почали розділятися, щоб вирватися з оточення по трьох боках схилу, з усіх сил намагаючись дістатися його вершини й захопити її, щоб звідти продемонструвати свою здатність вести війну в горах — нападати або заходити в обхід з вершини.
Мисливський ланцюг нарешті з півмісяця витягнувся в пряму лінію і щільно закрив вхід до ущелини, а дві зграї вовків виявилися загнаними в пастку, майстерно влаштовану для них Старим Біліґом.
Із засідки в густій траві на верхівці однієї з гір у цій пастці за ситуацією напружено спостерігали голова пасовища Улзій і військовий представник Бао Шуньґуй. Усю територію пастки було звідси видно, як на долоні. Бао Шуньґуй у піднесенні вдарив кулаком по засніженій землі й сказав:
— І хто тільки сказав, що Біліґ завжди заступається за вовків?! Тільки поглянь, він у визначений час загнав таку велику зграю вовків у визначене місце, причому так точно розрахував час — просто диво! Я ще ніколи не бачив такої великої зграї вовків! Будемо вважати, що Старий мене переконав. Слід поклопотатися про нагороду йому від начальства.
Улзій тепер теж міг зітхнути із полегшенням:
— Цього разу загнали 40–50 вовків, а в попередні роки 10–20 уже вважалися успіхом. Біліґ — старий вовчище серед кочовиків Орхонського степу. Щороку, коли на пасовищі організовують лови, якщо не він їх веде, інші мисливці не хочуть і йти. Але цього року вовки загризли цілий табун коней, тож розлютили Старого. — Улзій повернувся до Бата й додав: — Скажи всім, що нікому не дозволено стріляти, навіть у повітря: сьогодні людей багато, ще хтось вистрелить мимо вовка та влучить у людину!
— Я вже повторив їм це не один раз! — відповів Бат.
Конопаси й мисливці позаду схилу були вже на конях, трималися напоготові й тільки чекали наказу. Тут зібралися всі першокласні мисливці на вовків з усього пасовища, їхнє мистецтво їздити верхи, вправлятися з арканом і палицею значно перевищувало звичайних мисливців, і кожен з них мав свої особисті рекорди на рахунок убитих і впійманих вовків. Цього разу вони сиділи на найшвидших і найрозумніших виїжджених конях, які знали, як зубами зупинити здобич, і яких вони зазвичай дуже берегли. Вершники готувалися нарешті випустити всю злість, яка накопичилася в них за загризений табун. Їхні коні давно вже почули гавкіт собак, що долинав із місця ловів, і їм передалося напруження, що виникає перед початком битв. Опустивши голови, вони гризли вудила і, згинаючи ноги, підривали копитами сніг. М’язи на грудях і ногах коней напнулися, а їхні задні ноги скидалися на максимально стиснуту пружину капкана: варто було тільки господареві трохи послабити вуздечку, як кінь миттєво зрушив би з місця. Собаки, яких на повідках тримали мисливці, також були ретельно відібрані з домашніх зграй, найвправнішими у сутичках, кмітливі й сміливі, а також чудово навчені. Хоча вони давно вже почули звуки битви з місця ловів, однак не розкривали своїх пащ, тільки скоса поглядали на господаря, адже кожний з них мав витримку й досвід, загартовані в справжніх битвах.
Улзій і Бат помалу вигнули спини, готуючись віддати наказ.
Вовки зосередили свої головні сили на захопленні північно-західної висоти. У степу, коли потрібно братися вгору й захоплювати вершину, ні люди, ні коні, ні собаки не можуть скласти конкуренцію вовкам, тому фізично витривалі, з потужними легенями степові вовки звикли відриватися від погоні, саме швидко забігаючи нагору. Навіть ті кілька мисливських собак та виїжджених коней, які на рівнині бігали швидше за вовка, як тільки потрібно було бігти вгору по схилу, вже не могли його наздогнати. А вовк, як тільки дістанеться вершини, спочатку трохи передихне, а потім, скориставшись тим коротким проміжком часу, коли переслідувачі його не бачать, обирає найбільш стрімкий і найбільш непомітний шлях у гірських ярах та зморшках і швидко відступає. Зазвичай, коли вершники з собаками дістануться вершини, сірого вже й тінь зникне, а якщо ще й можна буде його помітити, то він уже перебуватиме поза межами досяжності їхніх куль.
Вовки мчали на вершину, майже не збавляючи швидкості, а громіздка «компанія» вершників і собак поступово відставала. В авангарді вовчої зграї йшли декілька швидких вовків, а ватажок і декілька дебелих вовків, залишалися трохи позаду і збоку авангарду. Улзій, вказуючи на великого вовка з сіро-білим хутром на грудях і шиї, сказав Бату:
— Це — вожак! Це саме він повів зграю на вбивство табуна, тож лишаю його тобі. Починаймо!
Зграя була вже ближче, ніж за двісті метрів. Бат відступив на декілька кроків, і, спираючись на палку, скочив у сідло. Улзій також сів на коня й голосно вигукнув: «Уперед!» Бат рвучко підняв вертикально вгору аркан на жердині, ніби це був високий сигнальний прапор, і всі конопаси почали вигукувати: «Ату! Ату!», після чого кілька десятків собак і кілька десятків швидких коней умить опинилися на вершині. Собаки, мов торпеди, помчали на вовчу зграю. Дві третини конопасів, випереджаючи один одного, захопили вигідне місце на середині схилу й окупували його бік, утворивши ланцюг у вигляді півмісяця, післячого з’єдналися з мисливцями Біліґа. Ще третина загону — ті, хто тримав жердини з арканами, безпосередньо кинулася на зграю.
Вовки, які від початку тривожилися щодо ситуації по той бік схилу, побачивши засідку, втратили свій бойовий порядок. Нарешті зграя потрапила в западню, з якою так добре була обізнана і яку сама не раз майстерно влаштовувала! Цієї миті вони зазнали ще більшої паніки, ніж дзерени, які потрапляли в їхні засідки, і були ще більш озлоблені. Однак їхнє замішання дуже швидко перетворилося на гнів, вони знову розвернулися й помчали прямо вниз, користуючись тим, що до цього здобули перевагу в висоті, і, ніби гравці, які поставили все на карту, пішли у вирішальний бій на людей і собак унизу схилу. Усіх вовків охопила лють, і вони запекло кинулися на собак, перекинувши їхні передні ряди. Засніжений схил перетворився на безладне побоїще: вовки й собаки клацали зубами, навсібіч летіли грудки снігу й скрізь кружляли шматки шерсті, тварини завивали, а по їхніх шиях текла, змішуючись, і собача, і вовча кров. Молоді інтелігенти ніколи в житті ще не бачили такої жорстокої й кривавої битви між вовками й собаками, і були так налякані, що не могли вимовити ні слова.
Бат з тієї миті, як з’явився на вершині схилу, не спускав очей з білогрудого ватажка, і коли опинився внизу, розмахуючи батогом, помчав прямо до нього. Проте ватажок зграї, на подив, не помчав за нею вниз із гори, а, нітрохи не сумніваючись, попрямував на захід, упоперек до загального руху. Його супроводжували четверо-п’ятеро вовків, які, скупчившись, намагалися разом прорвати оточення. Бат із трьома мисливцями, з якими було четверо-п’ятеро собак, гналися за ними впритул. Однак вовчий ватажок, який дуже добре знав місцевість і мав інший план виходу з оточення, обрав найбільш небезпечний шлях. Тут, під рештками снігу, земля була встелена шаром гладеньких камінців, і коли вовчі лапи наступали на них, вони починали з шурхотінням котитися вниз, однак вовки могли своїми потужними й гнучкими задніми лапами відштовхуватись від них і швидко бігти стрибками, при цьому їхнє тіло не ковзало вниз за кам’яним потоком, а схилом за мить здійнявся шурхіт, від якого хололо на душі. Собачі лапи значно менші від вовчих, однак собаки ще могли, вимушено й спотикаючись, бігти навздогін, але рівні й тверді кінські копита ніяк не знаходили точку опори на такій поверхні. Не встигли вершники й трохи проїхати по цьому небезпечному шляху, як один з конопасів потрапив збоку під кам’яний потік, тож і кінь, і вершник покотилися аж униз схилу, а його жердина з арканом зламалася на три частини. Інші два конопаси, злякавшись, зупинили своїх коней і поспішили на допомогу товаришеві.
У Бата аж серце заходилося від ненависті. Він зіскочив з коня, швидко узяв вертикально свою жердину з арканом і, користуючись нею як костуром, устромив її плаский, але гострий кінець у щілину між камінням, потім сперся на неї, після чого почав підтягати за собою коня і таким чином наздоганяти зграю, ще й кричав іншим: «Наздоганяйте! Наздоганяйте!» Переваливши хребет, Бат почув жалісливе скавучання собак, тож, скочивши на коня, помчав у тому напрямку і невдовзі побачив, що вовки загризли одного великого собаку і він саме б’ється в агонії, а ще одному собаці відкусили вухо, тож уся морда в нього в крові, а решта троє собак такі налякані, що позадкували, в шерсть на загривку в них стала дибки. Вовки, побачивши аркан, кинулися до заростей очерету, що виднілися вдалині на заході, Бат же з одним із мисливців і трьома собаками помчали навздогін.
Улзій, побачивши, що Бат зник за хребтом, поспішив із Бао Шуньґуєм до місця в кільці оточення, звідки найкраще видно і зручно було контролювати ситуацію та керувати військами. Він наказав поступово стискати кільце оточення, щоб не дати втекти жодному вовку. Кожний монгольський мисливець, який побував уже не в одній битві, мав природне усвідомлення ситуації в цілому і розумів свій обов’язок, тому не прагнув до якихось особистих звитяг. Мисливці, які перебували зовні ланцюга оточення й охороняли його, хоча чудово бачили, що мисливці й собаки всередині цього ланцюга здобувають численні трофеї, однак жоден з них не зрушив ні на крок із призначеного йому місця. І тільки якщо якийсь сіромаха виривався з кільця, один або двоє мисливців, що чекали назовні, виходили йому назустріч й накидали на нього аркан або заганяли назад у кільце. При цьому інші мисливці моментально закривали прогалину, що вони лишали по собі в ланцюгу, і забезпечували таким чином цілісність і невразливість кільця в цілому.
Усередині улоговини люди, коні, собаки й вовки змішалися в одну купу, кілька собак і вовків уже лежали, перекинувшись, на землі, припинивши вже боротися за життя, і з їхніх смертельних ран ішов пар і запах крові. Приблизно сорок вовків були оточені силами ста шістдесяти — ста сімдесяти собак, однак вони стояли плече до плеча, спина до спини і хвіст до хвоста, ошкіривши назовні тільки свої ікла і згуртувавшись для останньої битви так міцно, що собаки не могли їх розділити. У багатьох великих вовків і великих собак на плечах і грудях були відірвані шматки м’яса, і з цього кривавого місива витікала кров. Позаду собак діяли декілька десятків сміливців із жердинами, які намагалися дістати ударами своїх довгих палиць вовків усередині. Однак здебільшого вовки качалися по землі, зчепившись із собаками, або ж тварини кидалися одна на одну, намагаючись загризти чи задушити ворога, тож було важко розрізнити де свій, а де чужий. І хоча мисливців було багато, їм дуже незручно було використовувати жердини, тому що замість вовка, вони могли накинути аркан на собаку або затягнути в петлю обох тварин разом. Вершники на високих конях не наважувалися необачно кидатися в битву, оскільки вовків в оточенні було багато, їхні сили ще не вичерпалися, і вони втратили ще зовсім мало бійців, тож якщо порушити зараз бойовий порядок, зграя додасть тиску на всі чотири боки й обидва шари ланцюга оточення, і собаки, й люди можуть розсіятися під цим тиском, а не дуже щільний зовнішній ланцюг не зможе залатати всі прориви.
Декілька найбільш досвідчених мисливців, які найкраще володіли мистецтвом накидання аркана, тримали свої жердини підвішеними над вовчою зграєю і коли якийсь із вовків вистрибував, щоб кинутися на ворога, хтось із швидких на руку й на око мисливців закидав аркан, і не важливо, чи потрапляла в петлю голова сірого, чи його тіло, чи зад, зашморг на ньому затягувався швидко й міцно, і тоді вже на нього кидався якийсь собака й перегризав йому горло.
Молоді інтелігенти разом із жінками й дітьми перебували в південній частині ланцюга. Ченя і Яна Біліґ відправив на середину схилу на південному заході — тут було достатньо високо й можна було бачити весь загін. Хлопці сильно переживали, мабуть, ще дужче, ніж колись глядачі різних видовищ у Колізеї. З одного боку, вони сподівалися, що якийсь вовк вискочить із оточення прямо на них, і тоді вони не змарнують нагоди заарканити його, однак з іншого боку вони переживали, чи зможуть влучити в сірого з першого разу, адже степові вовки швидкі, й реакція в них відмінна, тож можливості для повторного закидання аркана вони не дадуть. Однак, на щастя, маса собак усередині ланцюга оточення й ланцюг мисливців мали значну перевагу в кількості, тож вовкам було важко тут прорватися.
Проте поступово майстрам закидання аркана вдалося один по одному витягти з поля бою великих вовків, і найлютіші собаки, один по одному, їх загризли. Тоді зграя видала якийсь хрипкий шалений рик і відразу ж змінила тактику — вони більше не підстрибували перед кидком на ворога, щоб його загризти, а намагалися задушити собак, опустивши голови, щоб мисливці не могли накинути на них аркан.
Чень Чжень оглядав у бінокль кожну деталь битви. Він помітив, що вовки в зграї, хоча й були затиснутими з усіх боків, усе одно не втрачали розуму. Вони не були невігласами, які прагнули тільки здобувати, але не втрачати, а всіма способами намагалися завдати шкоди основним силам у загоні — собакам. Зграя розподілилася на групи по три-п’ять вовків, які діяли спільно, швидко люто пускали в хід свої зуби і за один раз прокушували горло наскрізь, тож усі пащі були закривавлені. А кілька величезних вовків удалися до найбільш жорстокого способу ведення війни, який відомий вовкам монгольського степу: за легку рану свого товариша вони відплачували важкою, а за важку — позбавляли ворога життя. Вони спеціально підставляли собачим зубам такі місця, рани на яких не могли їм зашкодити, а потім, не звертаючи уваги на свої рани, сміливо кидалися в атаку й люто вгризалися собаці в горло або в живіт. Хоча великі вовки всі були закривавлені, перекинути вдалося небагатьох із них, однак великі собаки одна за одною опинялися на землі й виходили з битви, а поранені собаки жалібно вили й скавучали, аж серця воїнів розривалися. Після десятка таких сутичок зграя раптом поступово почала брати гору, і якби собаки остаточно злякались, вовки б одразу об’єднали свої сили і почали б тиснути на всі боки та прорвали б оточення.
Проте цієї миті Старий Біліґ, який перебував поблизу внутрішнього кільця оточення й посилав назовні накази, раптом закричав: «Бар! Бар! Уперед! Уперед!», жестом показуючи при цьому відступити. Чень Чжень і Ян Ке відразу зрозуміли наміри Старого і також, мов божевільні, почали кричати: «Ерлан! Ерлан! Уперед! Уперед!» Обидва велетня з червоними від люті очима зрозуміли команди й жести господарів, обидва разом відступили, підвиваючи, на кілька кроків, швидко змінивши тактику, і, мов скажені, кинулися в середину зграї на найбільшого вовка. Ерлан виявився швидшим, тож першим збив сірого, аж той відлетів на тридцять-сорок метрів, однак не повалив його, тож хижак тільки крутнувся на землі й знову став на ноги. Однак у цей момент лютий і важкий Бар, ніби потужний таран, бухнувся прямо на нього, і ватажок полетів обертом, двічі чи тричі перекинувшись, а Ерлан, не чекаючи, поки він підведеться, а інші собаки тим часом прийдуть на допомогу, самотужки вклинився в вовчу зграю і одним укусом продірявив ватажкові горло, з хрустом зімкнувши на ньому свої щелепі. Чотири струмки вовчої крові бризнули в небо й потекли по снігу, зачервонивши голову Ерлана й навівши жах на зграю. Ватажок навіть перед смертю не хотів здаватися, тож зібрав усю свою дику силу й люто замахав лапами, видираючи з голови, грудей чи живота Ерлана жмути шерсті й залишаючи на його тілі криваві доріжки від своїх пазурів. Проте шал і хижість Ерлана були ще сильнішими, тож якби йому навіть розідрали пазурями груди чи живіт, він би не видав жодного звуку, аж поки ватажок не випустив остаточно дух. Вовки цієї зграї, здається, добре знали цього величезного лютого собаку і вже випробували на собі його бойове мистецтво, тож так злякалися, що відступили на кілька кроків і не наважувалися наближатися до нього. Бар, побачивши, що Ерлан так безцеремонно захопив збиту ним здобич, надзвичайно розсердився, однак не міг улаштовувати зараз розбірок, тому, сповнений образи, кинувся збивати іншого великого вовка.
Інші собаки нарешті зрозуміли хід цих двох, і найбільші з них кинулися робити те саме, по одному вклинюючись у зграю. Ерлан і Бар тепер могли дати волю своїй жадобі вбивства і в порядку вовків нарешті з’явилася пробоїна, чим відразу ж скористалися мисливці, і, кинувшись у середину та орудуючи арканами, почали вбивати вовків наліво й направо. Таким чином зграю було розділено, і за мить шиї, спини, боки вовків виявилися або затягнутими в аркан, або затиснутими між собачими щелепами.
Зграя, побачивши, що втратила перевагу, перекинула свої сили на те, щоб виходити з оточення по одному, вдаючись до хитрощів. Не встигли всі й оком змигнути, як у центрі зграї, мов квітка розкрилася — вовки кинулися від центру навсібіч і всередині ланцюга оточення все змішалося — зграя всіма силами намагалася врятуватись, користуючись безладом. Однак невдовзі кожного вовка оточили один-двоє мисливців і кілька собак, а учасники зовнішнього ланцюга оточення — жінки, діти, старі — здійняли страшенний галас, поки мисливці, тиснучі на зграю, люто розмахували арканами.
Усередині кільця оточення Лхамжав, який завжди порівнював себе з вовком, побачивши, що декілька собак учепилися в одного великого хижака, поспішив до них і, нахилившись з коня вниз і вперед, закинув аркан по землі, потім, дочекавшись, коли шия й передні лапи звіра пройдуть у петлю, миттю підняв жердину й почав трусити нею, закручуючи мотузку вергуном і затягуючи її на задній частині вовчого тулуба. Не чекаючи, поки вовк спробує втекти, він послабив вуздечку, кінь поскакав, і рука Лхамжава зігнулася в зап’ястку, тягнучи на аркані вовка. Тепер, коли його перекинули на землю й потягли, вовк скидався на важкий нерухомий лантух, йому ніяк було піднятися, але він намагався вчепитися пазурями в землю, аж його лапи залишили на засніженій мерзлій землі дві борозни.
У степу заарканити вовка важко, а вбити його — ще складніше. У степових вовків шиї дуже короткі, тож якщо накинути аркан йому на шию, вовк хитне головою і скине з себе мотузку. А навіть якщо і не скине, то скрутити її буде важко, якщо ще й вовк трапиться із особливо міцною й дебелою шиєю, тож накидати на нього аркан — все одно, що накидати його на круглу колоду дерева — тільки потягнеш потім за аркан, як петля тут тобі й зіскочить. Тому досвідчені мисливці, коли закидають аркан на вовка, намагаються накинути петлю на задню частину тулуба звіра — тобто на найтоншу частину його тулуба, адже якщо затягнути аркан там, вовк уже ніяк не вирветься. Однак убити вовка таким чином набагато важче, адже якщо тягти звіра на аркані, що зашморгнувся на шиї, він задихнеться, але якщо тягти його за задню частину тулуба — звіра не задушиш. А якщо ще й на одного вовка буде лише одна людина — впоратися ще складніше. Варто буде лише людині спішитися, як вовк миттю підскочить і побіжить уздовж жердини, так що її тонкий кінчик, на якому кріпиться мотузка, відламається, після чого вовк зможе втекти або ще й спочатку покусає людину, а потім утече. І тільки мисливці з надзвичайно високим рівнем майстерності й сміливості вміли, зіскочивши з коня, не зволікати, поки вовк підведеться, а продовжували швидко підтягати аркан, щоб убити звіра ножем або жердиною, коли він опиниться поряд. Більшість мисливців не наважувалися вбивати вовка самотужки, а найчастіше, жертвуючи його хутром, підтягали звіра до місця, де були люди або собаки, які могли допомогти його вбити.
Лхамжав навмисне тягнув вовка по місцях, де сніг був глибше, водночас розшукуючи когось із собак. Декілька собак, зрештою, оточили хижака й почали його кусати, проте, злегка вкусивши, відстрибували вбік, не наважуючись завдавати смертельної рани. Лхамжав раптом помітив Ерлана, який щойно перекусив горло одному великому вовку, і, знаючи, на що здатен цей великий собака, помчав до нього, закликаючи: «Убивай! Убивай!» Ерлан, почувши, що його закликають убити вовка, полишив свою попередню жертву, яка ще остаточно не випустила дух, і помчав до Лхамжава. Ерлан мав значний досвід у вбивстві вовків, що потрапили в аркан: він обійшов звіра ззаду і збоку, після чого кинувся на нього, притиснувши до землі його голову й груди, рвучко вкусив і влучив прямо у сонну артерію. Вовк з останніх сил намагався пручатися, але його пазурі не сягали Ерлана. Лхамжав, зіскочивши з коня, закричав до інших:
— Тягніть вовків сюди! Цей собака ще лихіший за вовка!
Неподалік, біля іншого ланцюга, Бар також загриз одного з заарканених вовків, і відразу ж декілька мисливців, які також тягли на арканах сірих, помчали до цих двох собак.
Під час безладу на загінному майданчику не тільки Бар і Ерлан — ці два велетні-головорізи серед собак — виявили свою потугу, була ще й група ескімоських лютих і волохатих собак, які також притягували до себе погляди. Ці собаки належали родині Доржа і були відомими на все пасовище вбивцями вовків. Причому кожний з них був професійним убивцею і вони чудово доповнювали один одного. Вісім собак діяли спільно, при цьому між ними існував чіткий розподіл праці: швидкі собаки переслідували, вайлуваті — нападали, зграйні собаки кусали, а лихі собаки — перегризали горло. У битві з вовками вони ніколи не розпорошували свої сили, а діяли спільно, атакуючи разом. Цього разу також вони увісьмох нападали на одного вовка і, вбивши його, переходили на іншого, таким чином забивши вже трьох вовків.
На місці ловів мисливці також розподілилися на групи по троє-п’ятеро чоловік, і коли хтось один заарканював вовка, інші миттю зістрибували з коней, хапали сірого за хвіст і за ноги, а потім трощили його голову важкою палицею. Раптом з північного заходу долетіли дикі крики — це п’ятеро-шестеро мисливців, підганяючи коней, наздогнали двох великих вовків, і один з конопасів на швидкому коні, вигукуючи: «Ось тобі! Ось тобі!», нахилився і, розмахуючи палицею, почав лупцювати нею великого вовка, аж у нього пішли пащею слина й піна, як він не намагався втекти. Коли вовк розвинув усю свою швидкість, його відкидали на певну відстань, а потім інший вершник на швидкому коні переймав естафету переслідування і починав його бити. Дочекавшись, коли вовк набере максимальну швидкість, попереду навскоси від нього раптом з’явився Саацерен і, нахилившись з коня, люто накинув аркан йому на голову, однак не закрутив мотузку, а рвучко потягнув за неї впоперек, після чого дуже швидко відпустив, унаслідок чого вовк з розгону зробив сім-вісім обертів. Коли вовк ледве-ледве підвівся, декілька конопасів узялися шмагати його батогом, змусивши безладно бігати в намаганні вивернутися від них. Однак як тільки вовк набирав швидкість, збоку до нього відразу ж підбігав кінь, і знову йому на голову накидали аркан і ривком у бік перекидали, і він знову летів обертом, перекидаючись разів п’ять-шість. Щоразу, коли вовк падав, усі мисливці разом починали кричати в захваті, даючи вихід злості, яка накопичилась у них у грудях протягом року на образи від вовків.
У двох вовків від таких перекидів уже голова пішла обертом, і вони вже не розуміли, куди слід бігти. Один із них, перекинувшись так три-чотири рази поспіль, вже не міг підвестися. Тоді Саацерен викинув свій аркан, швидко вийняв ноги із стремен і сів навпочіпки на сідлі, потім розпрямився і, мов леопард, з розгону стрибнув прямо на вовка. Не встиг той повернути голови, як Саацерен уже сидів на ньому верхи, намертво вчепившись обома руками в його вуха. Чоловік щосили гепнув голову вовка об землю, аж тому пащу й ніс заюшило кров’ю. Ще декілька мисливців по черзі зістрибнули з коней і також пересіли на цього вовка, придавивши його так, що він не міг і продихнути, що дало змогу Саацерену спокійно вийняти ножа і зарізати хижака. Інший вовк потрапив на розвагу трьом молодим конопасам — вони покаталися на ньому, мов на вівці, по черзі вмощаючи йому на спину свої зади, а потім його вбили.
Чень Чжень, Ян Ке та інші молоді інтелігенти з полегшенням опустили свої аркани. На цих, за багато років нарешті успішних, ловах на вовків, вони від початку й до кінця були тільки глядачами. Але найбільше вони шкодували про те, що єдиний з молодих інтелігентів, кого послали на загінний майданчик, — Чжан Цзіюань — так і не заарканив вовка. Був момент, коли на нього збоку біг один сірий, причому великий, однак за мить перед тим, як Чжан мусив закинути аркан, цей вовк раптом різко змінив напрямок і пролетів повз нього, мов м'яч в один дотик, лише зачепивши ногу коня, тож Чжан не зміг до нього дотягнутися, ще й ледь не зламав держак свого аркана. Ще двоє молодих інтелігентів, тепер конопаси, так само були лише глядачами в зовнішньому кільці оточення, та ще й пропустили через свою позицію вовка.
Старий Біліг, побачивши, що ситуація визначилася, під'їхав до хлопців і сказав:
— Усі молоді інтелігенти теж мають цього разу свої заслуги — ви утримували чимало місць, тому в мене була можливість послати більше мисливців з арканами всередину. — Однак помітивши розчарування хлопців, він, засміявшись, додав: — Той ваш здоровезний собака сьогодні відзначився, я це вам двом зарахую — він самотужки загриз двох вовків і допоміг мисливцям ще двох убити. За це ви вдвох можете отримати дві вовчі шкури, а інші дві, за правилами ловів, заберуть арканники.
Говорячи це, Старий їхав із ними вниз по схилу.
Майже всі загнані на цих ловах вовки були забиті, втекти вдалося хіба що шістьом-сімом, яких виручили висока швидкість, бойове мистецтво і вдача — вони або встигли завдати контрудару на високій швидкості, або прослизнули в якусь прогалину в оточенні, або змогли переломити держак аркана.
Усі вершники зовнішнього кільця оточення з криками спускалися схилом з трьох сторін, щоб подивитися на трофеї посеред загінного майданчика. Біліґ уже наказав підтягти двох мертвих вовків, які дісталися юрті Ченя й Яна, і, закасавши свій рукав, заходився разом із хлопцями до білування. Ґасмаа також уже покликала людей, щоб їй допомогли підтягти двох великих вовків, яких загриз Бар, а також вовка, який став здобиччю собаки з родини Санжа, а сам Санж і Ґомбо визвалися допомогти їй білувати.
Чень Чжень уже давно навчився в Старого знімати шкуру з вовка, тож тепер він узявся навчати Яна. Спочатку потрібно було взяти гострий монгольський ніж і провести його лезом уздовж пащі звіра, знімаючи шкуру з щелеп, потім — з силою потягнути шкіру на голові й зняти її. Після цього, коли Ян Ке зачепить шкіряний пасок за зуби вовка й буде так його тримати, тягнути ту шкуру на себе, поступово знімаючи її з шиї й тіла. Далі потрібно ножем зачистити відділену шкуру від м’яса і зняти її зі звіра повністю, з голови до хвоста, мов пухнастий комбінезон, який колись щільно прилягав до тіла, а вже після цього — відрізати всі чотири лапи й хвіст. Після всіх цих операцій шкура вовка виявилася хутром усередину, тож хлопцям довелося вивертати її назад, мов начиняючи велику ковбасу, поки не вийшло справжнє вовче опудало.
Оглянувши шкуру, Старий сказав:
— Чисто обідрали, вовчого лою й не лишилося. Коли повернетесь додому, напхаєте всередину сіна і повісите на даху юрти, тоді мешканці Орхонського степу визнаватимуть вас мисливцями.
Ерлан і Хуанхуан увесь цей час сиділи поруч із господарями й спостерігали за їхніми діями, Ерлан ще й з насолодою злизував зі своїх грудей і передніх лап вовчу та свою кров. Хуанхуан допоміг йому злизати вовчу кров з голови. На тілі самого Хуанхуана не було жодної рани і жодної краплі вовчої крові, він був такий чистенький, мов собачий панич, який тільки вміє баглаї бити. Однак не один мисливець сьогодні похвалив його, ще й розповіли, що він зчепився аж із двома вовками і вкусив одного з них за задню лапу. Якби не Хуанхуан, Лхамжав би точно не заарканив вовка. Почувши це, Ян Ке зрадів і, сплюнувши, сказав:
— Ну, цього разу моя черга здійняти Лхамжава на сміх, адже він, виявляється, як і я, зловживає своїм становищем!
Чень Чжень вийняв з-за пазухи кілька ірисок «Білий кролик» і кинув їх обом «хвацьким воякам»: Ерлану — три, а Хуанхуану — дві. Він ніби заздалегідь передчував, що на цих ловах обидва собаки обов’язково зможуть себе проявити з найкращого боку. Отримавши іриски, вони спочатку придавили їх лапами до землі і стягли зубами обгортку, а потім підхопили цукерки язиками і, з задоволенням закинувши назад голови, почали прицмокувати, розжовуючи їх, аж у інших собак, які спостерігали за цим, потекли слинки й вони підбігли до залишених на землі обгорток та почали їх лизати. З тих пір, як молоді пекінці прибули в степ, тутешні собаки дізналися, що в світі є така рідкісна смакота. Тож їсти пекінську цукерку на виду в стількох одноплемінників, для орхонського собаки — величезна честь. Але тут до Ченя підійшла Ґасмаа й, сміючись, сказала:
— З тих пір, як ти переїхав до власної юрти, вже й забув про собак зі своєї старої родини? — після чого своєю рукою витягла в Ченя з-за пазухи дві цукерки й віддала їх Бару.
Чень Чжень похопився, витягнув решту цукерок і віддав їх усі Ґасмаа. Вона, продовжуючи сміятись, розкрила одну з них і поклала собі до рота.
На місці ловів стало спекотно: пішла пара від вовчих трупів, кінських тіл, із собачих пащ та від розпашілих тіл людей. Люди, розділившись на родини, як маленькі мисливські одиниці, білували вовків. Трофеї розділили чітко за традиційними правилами степу, тому жодних суперечок не виникало. Професійна пам’ять у скотарів дуже гарна — вони добре пам’ятали, чий собака загриз якого вовка і який мисливець кого заарканив, тож помилок бути не могло. Непорозуміння виникло тільки з приводу одного вовка, якого заарканили відразу двоє мисливців, однак Біліґ роз’язав проблему дуже швидко:
— Продасте шкуру, купите горілки й вип’єте по половині.
Ті мисливці й скотарі, яким шкури не випадали, захоплено спостерігали за тим, як інші білують вовків, і теревенили про кожне опудало та про собак з інших родин. Адже гарний собака шкуру здобуде без браку, а лінивий собака її попсує так, що самі дірки будуть.
Родини, які здобули шкір найбільше, голосно запрошували всіх до себе в гості випити горілки, адже в степу прийнято, щоб кожний учасник ловів, так чи інакше, щось для себе отримав.
Поступово на загінному майданчику все заспокоїлося й люди розташувалися там відпочити.
Під час ловів найбільш складно доводиться жінкам. Більшість із них узялися лікувати свої рани й замотувати переломи своїм собакам. Чоловіки використовують собак тільки під час ловів, а жінки покладаються на них щодня під час нічних варт. Крім того, кожного собаку змалечку вигодовують саме жінки, мов своїх дітей, тому коли собаку поранено або він помирає, для жінок — це великий біль. Декілька собак, яких було вбито під час бою, все ще лежали на своїх місцях — адже в степу вважають, що місце, на якому помре мисливський собака, це місце, звідки його душа піде до Тенґера, а виконають відповідну процедуру, як не дивно, найзапекліші собачі вороги — степові вовки. Біліґ сказав:
— Це — справедливо, адже собаки повинні бути вдячні вовкам. Якби в степу не було вовків, скотарям непотрібно було б залишати так багато м’яса, щоб прогодувати так багато собак і їх би ще цуценятами кидали до Тенґера.
Тепер собаки, які загинули, тихо лежали на полі бою. Жоден степовий монгол не звернув уваги на їхнє красиве й товсте хутро. У степу собака — це й бойовий друг людини, і щирий друг, і «товариш в обов’язку». Адже життя степовиків залежить від двох основних галузей виробництва — мисливства й скотарства, і в обох цих випадках не обійтися без собаки. Тому собака як «знаряддя виробництва» й охоронець отар тут ще важливіший, ніж віл для селянина з Великої китайської рівнини. До того ж собака набагато краще розуміє людину, ніж віл, тому для степовиків, яким доводиться тривалий час перебувати в диких безлюдних місцях, він стає духовним супутником, з яким можна поділитися своїми почуттями і без якого не можна обійтися.
На широких просторах монгольського степу людей мало, тож там буває дуже небезпечно, і степові собаки тоді можуть відіграти надзвичайну роль у порятунку свого господаря. Ґасмаа, наприклад, не стомлюється розповідати про те, як Бар одного разу врятував їй життя. Це сталося однієї глибокої осені. Одного разу вона викинула надвір золу, попередньо заливши її водою, щоб затушити, але не помітила, що один кавалочок овечого кізяка таки не затух. Того дня віяв різкий північно-західний вітер, який невдовзі розніс іскорки вогню на суху траву перед юртою, і вона дуже швидко зайнялася. На той час удома були тільки Ґасмаа, старенька мати й діти. Ґасмаа щось шила в юрті, анітрохи не підозрюючи, що коїться надворі. Раптом вона почула, що Бар скажено гавкає й шкребеться в двері. Кинувшись до дверей, вона побачила, що вогонь уже поширився кроків на двісті від гною, розігнавшись у ширину більше, ніж на десять кроків, а перед ним — зимове пасовище іншої бригади, висока й щільна трава на якому була для вогню жирненькою поживою, і якби воно загорілося, вже ніхто б тієї пожежі не зупинив, а більшість худоби всього колгоспу, якщо не погоріла б чи покалічилась в огні, то все одно не пережила б зими без сіна, а її особисто покарали б за це й посадили в тюрму. Тож Бар дуже вчасно повідомив її і вона встигла скористатися тим часом, дорожчим навіть за життя, щоб загасити пожежу — вона витягла великий шматок повсті, намочила його, потім сама загорнулася в нього й почала кататися по вогню, прибиваючи його, а під кінець протягла повсть по всій території, щоб придавити залишки полум’я. Так їй удалося загасити пожежу на самих підступах до високої трави. Відтак Ґасмаа не раз казала, що якби не Бар, її самої уже б не було.
Ґасмаа також розповідала хлопцям, що чоловіки в степу дуже жадібні до випивки, і коли часом хтось п’яний поїде верхи, то може впасти з коня й тоді обов’язково замерзне в снігу. Однак не помирають ті, хто бере в такому випадку з собою собаку. Собака біжить тоді додому й тягне за полу плаща господиню, кличучи таким чином людей рятувати господаря із замету. Тож в Орхонському степу в кожній родині є свій собака-рятівник, і в кожній юрті є чоловіки й жінки, врятовані собаками.
Тому в степу люди вважають чорною невдячністю й тяжким гріхом убивати собак, їсти собачатину чи спати на собачому хутрі. Саме тому степовики й відчувають антипатію до селян-заробітчан та ханьців, які так чинять.
Старий Біліґ колись розповідав, що в давнину ханьські солдати, як тільки потрапляли в степ, починали масово вбивати собак і їсти собачатину, чим дуже дратували кочовиків, і ті один за одним починали виявляти спротив. І тепер часто траплялися випадки, коли приходьки з внутрішніх районів країни крали в скотарів собак і з’їдали їх, а шкури потайки вивозили на південний схід або по той бік стіни — адже собаки монгольського степу великі, хутро в них довге й щільне, тож північні ханьці дуже полюбляють виготовляти з нього шапки або матраци. При цьому Старий, пирхнувши, додавав: «Однак у своїх книжках ханьці про це чомусь ніколи не згадують!»
Усі в родині Біліґа не раз ставили Ченю це нестерпно болюче питання: чому ханьці ненавидять собак, лаються на них, вбивають їх, ще й їдять собачатину? Чень довго думав, нарешті запропонував їм наступне пояснення, коли вся родина зібралася одного вечора навколо вогнища.
Ханьці не займаються скотарством, і мисливців серед них дуже мало, а все, що можна з’їсти, вони давно вже вбили й з’їли, тому ханьці не розуміють, яка може бути користь від собаки. Через те, що ханьців багато, вони ніколи не залишаються на самоті, тож їм не потрібен собака, щоб розділити з ним тугу. У китайській мові є кілька десятків лайливих висловів, що містять згадку про собаку: вовча душа й собачі нутрощі; собаче життя; собаці на гузно не налізе[74]; собачий виплодок; нахабний, як собака при господарі-високопосадовцеві; загнаний собака й на стіну полізе; далі свого собачого носа не бачити; прихвостень; добити загнаного в воду собаку; невдячний, як собака; у собаки в пащі бивні слона не виростуть[75]; собака пішов мишей ловити — пхати носа не в свої справи; кидати в собаку баоцзу[76] з м'ясом — тільки ту баоцзу й бачили…, а нині деякі з них навіть стали політичними гаслами і вся країна наразі «трощить собачу голову Лю Шаоці[77]» і «б'є собаку Лю», тож на Заході ніхто теж не розуміє, чому китайці завжди приплітають собаку, коли говорять про справи.
Чому ж ханьці ненавидять і лають собак? Головне тому, що собака не відповідає їхнім правилам порядності. Ви чули, що в давнину в Китаї жив один святий на ім'я Конфуцій? Навіть усі китайські імператори повинні були бити поклони його статуям. Він установив для китайців багато правил, як слід поводитися людині. І ось уже сотні тисяч років китайці повинні жити за цими правилами. Кожна освічена людина в Китаї повинна мати в себе томик його висловів, так само, як тепер усі повинні мати червоні цитатники Мао. А хто не дотримуватиме цих правил, той — варвар, причому найбільш запеклих порушників навіть могли скарати на смерть. А в собаки якраз є такі недоліки, які не вписуються в старі норми, встановлені Конфуцієм. По-перше, Конфуцій учив, що слід бути ввічливим, гостинним і поважати гостей, однак собака, коли бачить сторонню людину, не розбирається чи то бідний, чи багатий, чи дитина, чи старий, чи гарний друг, чи, може, дорогий гість, що прибув з далеких країв, а кидається й гавкає на всіх підряд, тож церемонні китайці вбачають у цьому нетактовність, втрату обличчя й дуже гніваються. По-друге, Конфуцій вчив, що чоловіки й жінки не повинні вільно ходити одне до одного й паруватися безладно, хто з ким схоче, а хто порушуватиме моральні норми, того слід суворо карати, однак собаки можуть паруватися і з своїми братами чи сестрами і навіть з батьками, тож ханьці й відчувають до них огиду і бояться, щоб люди в них поганого не навчилися. По-третє, Конфуцій учив, що потрібно бути охайним в одязі і в їжі, а собакам подобається лизати людську сечу, тож ханьці й зневажають їх. І ще у бідних ханьських родинах рідко коли утримують собак, адже бідняки й самі недоїдають, де ж у них візьметься їжа для собаки? Натомість заможні родини беруть собі собак, щоб стерегли їхні двори, ще й часто спускають їх на бідняків, тому більшість бідних ханьців ненавидять собак. Отож і не дивно, що ханьці, лаючись, згадують собак, убивають їх і їдять їхнє м’ясо, а ті, хто куштував собачатину, ще й стверджують, що вона дуже смачна. Ханьці міркують так: свиню можна зарізати й з’їсти, вівцю можна зарізати й з’їсти, чому ж собаку не можна зарізати й з’їсти? Це ж усе — свійські тварини… Але основною причиною, чому ханьці ненавидять собак, убивають і їдять їх, є їхня хліборобська натура — вони ж не кочовики, тому вони завжди хочуть виправити інших під свої звички.
Старий Біліґ і Бат довго мовчали, але й не заперечували нічого на Ченеве пояснення. Подумавши трохи, Старий сказав:
— Дитино, якби між монголами й ханьцями було більше таких людей, як ти, котрі дошукуються до суті справи, то було б добре.
А Ґасмаа зітхнула з жалем і розгнівано сказала:
— Нещасний той собака, що потрапить до вас, ханьців, — йому там ніяк виявити свої гарні якості, а ви тільки й бачите, що недоліки. Якби я була собакою, я б ніколи до вас не пішла, хай би мене вовк загриз, але я б лишилася в степу!
— Я теж зрозумів це тільки після того, як потрапив у степ, — сказав Чень. — Собака найкраще з-поміж усіх тварин може розуміти людину, він — справжній друг людини. І тільки відсталі й бідні селяни з’їдають усе, що не потрібно їсти, включаючи й собачатину. Сподіваюся, що в майбутньому, коли китайці розбагатіють і в них буде достатньо зерна, вони також потоваришують із собаками й припинять ненавидіти їх та їсти їхнє м’ясо. Прибувши в степ, я особливо полюбив собак, якщо хоч день не побачу котрогось зі своїх собак, то на душі ніби пустка. Якби зараз хтось украв собаку з нашої юрти, ми б з Яном Ке так би відлупцювали його, що все з’їдене вийшло б у нього назад… — хоча Чень Чжень і не встиг стримати цих слів, він аж сам трохи злякався: як це він, для кого ідеалом був шляхетний муж,[78] який діє не кулаками, а словами, раптом міг сказати таку дикість.
Ґасмаа відразу ж підкинула йому наступне питання:
— А якщо ти в майбутньому повернешся до Пекіна, ти візьмеш собі собаку?
— Гадаю, що тепер я все життя любитиму собак, так само, як ви їх любите. Ти ще не знаєш, що всі найкращі іриски, які мені присилає рідня з Пекіна, я собі не дозволяю їсти і навіть вам з Баяром шкодую виділити, а все залишаю своїм собакам.
Уся родина після такого зізнання сміялася до сліз, а Бат, ляснувши його по плечу, сказав:
— Ти вже наполовину став монголом…
Ця розмова про собак відбулася вже більше, ніж півроку тому, однак Чень Чжень ніколи не забував своєї обіцянки.
Місце ловів поступово заспокоїлося. Виснажені до останку й поранені мисливські собаки виглядали дуже сумними, декілька з них оточили трупи своїх товаришів, обнюхуючи їх якось напружено й з острахом, потім почали крутитися туди-сюди, мов здійснюючи якусь прощальну церемонію. Один хлопчик ліг на землю, обійнявши загиблого собаку своєї родини, й відмовлявся полишити його, а коли дорослі підійшли його вмовляти, він несподівано розревівся на весь голос. Його сльозинки падали на оклякле тіло собаки й відскакували від нього на землю та зникали в ній. Дитячий плач довго лунав степом, і в Ченя також усе попливло перед очима.
13
Розпорядник повіту Лулун на ім’я Лю Женьґун добре знав, якими підступними є кідані, тому зазвичай він вибирав собі генералів і тренував війська, а дочекавшись пізньої осені, переходив на той бік хребта Чжайсін і нападав на кіданів. Кідані боялися його. І завжди, коли починала випадати паморозь, Женьґун надсилав людей підпалити траву біля укріплень, тоді коні кіданів помирали з голоду.
Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Перша частина останнього розділу про імператора Тан Чжао-цзуна»
Монголи звикли робити так: «Якщо хтось шкодитиме степу й траві, піднімаючи цілину, або залишить після себе вогонь і підпалить траву, всю родину того скарають на смерть».
Пен Дая (епоха Сун). «Окремі відомості про чорних татар»
Бао Шуньґуй та Улзій на чолі з кількома кадровиками скотгоспу оглянули усі трофеї на місці ловів і після цього під'їхали до Біліґа. Бао Шуньґуй, спішившись, схвильовано сказав до Старого:
— Оце так перемога! Ми — перемогли, і найбільша заслуга в цьому — ваша! Я проситиму для вас нагороди у начальства, — і він простягнув обидві руки, щоб потиснути руки Старого.
Однак Старий відвів свої руки, заюшені вовчою кров'ю, й сказав:
— Годі, я весь у крові.
Однак Бао Шуньґуй не відставав і, схопивши Старого за обидві руки, сказав:
— Вимазатися у вовчу кров — те саме, що й собі долучитися до вашого успіху, до ореолу вашої звитяги.
Однак обличчя Старого несподівано спохмурніло:
— І не кажіть про ці звитяги. Чим більша звитяга — тим більший гріх. Надалі не можна так убивати вовків, бо якщо так і буде, то вони швидко зникнуть, а дзерени, ховрахи, зайці й байбаки підуть проти нас, і степу настане кінець. Тенґер тоді розгнівається і стягне з нас плату в вигляді наших корів, кіз і коней, — і Старий розвів свої заюшені кров’ю руки та підняв до неба обличчя, сповнене щирого жаху.
Бао Шуньґуй тільки вимушено посміхнувся й повернувся до Ерлана, також усього перемазаного кров’ю, та захоплено сказав:
— Це і є той дикий собака? Ну й великий же він — аж страшно! Я бачив зі схилу, як він бив і давив вовків — справжній тобі богатир! Самотужки кинувся прямо в гущу вовків і загриз одного великого, а решта так злякалися, що відступили! Скільки всього вовків на його рахунку?
— Чотири, — відповів Чень.
— Молодець, молодець! — повторював Бао Шуньґуй. — Я чув, що ви утримуєте дикого собаку, який до цього був не проти поласувати баранинкою, дехто навіть висловлював мені протест, мовляв, ви порушуєте правила степу, і змушували мене забити цього собаку. Однак сьогодні я приймаю рішення, що ви можете й далі його утримувати, ще й гарно годувати, щоб він тримався в силі. Якщо ж він потім усе-таки загризе вівцю, життя в нього віднімати не будемо. Однак шкуру вівці ви повинні віддати державі, а за м’ясо заплатити.
І Чень Чжень, і Ян Ке з радістю пристали на таку умову.
— Ніхто з молодих інтелігентів на цих ловах не вбив жодного вовка, тож ми навіть до собак не можемо рівнятися, особливо до цього дикого, — зауважив Чень, і весь натовп розреготався, включаючи й самих молодих інтелігентів.
— Не схоже, щоб це ханець так казав, — розсміявся Улзій.
— Цей хлопець дуже переймається справами степу, — задоволено сказав Біліґ. — З нього буде користь.
— Я ще чув, що ви вдвох спустошили вовчу нору? — запитав Улзій.
Ян Ке без задньої думки доповів:
— Учора. Усього — сім цуценят. Без вказівки Батька Біліґа ми б удвох ніколи їх не знайшли.
— Семеро! — приєднався до розмови Бао Шуньґуй. — Восени це б уже була ціла зграя! Це ви складну справу зробили! Приносьте мені шкурки за кілька днів, я заплачу за них по найвищій ціні, ще й випишу вам трохи більше патронів, — сказавши це, він підібрав із землі два вовчих опудала, що належали тепер хлопцям, і продовжив: — Я оглянув усі трофеї і вважаю, що саме ці дві шкури найбільші й хутро в них гарне, тож домовлюся з вами наперед, що дам за них найвищу ціну. Я знаю одного старого начальника, який пройшов усю війну і йому часто доводилося перебувати на кризі й лежати в снігу, тож він заробив собі ревматизм ніг. Він давно вже хоче пошити собі штани з вовчої шкури, тож я піднесу йому такий подарунок.
— Однак я ще повинен вивісити ці шкури перед дверима на кілька днів, щоб реабілітувати нашого дикого собаку!
— Ну тоді я прийду по шкури днів за п’ять-шість, — розсміявся Бао Шуньґуй.
На місці ловів скрізь виднілися сліди свіжої крові й різала очі білизна оббілованих вовчих трупів, тільки на лапах вовків ще залишалося хутро. Бао Шуньґуй зібрав до себе мисливців і наказав стягнути всі трупи в одне місце та скласти їх решіткою — в два поздовжні і два поперечних ряди. Невдовзі більше тридцяти вовчих тіл були складені на купу й утворили цілу «пагоду» майже у зріст людини. Бао Шуньґуй дістав свій фотоапарат і наставив його об’єктив на цю «пагоду», потім зробив чотири-п’ять знімків із різних ракурсів, після чого наказав усім мисливцям, які вполювали собі шкури, узяти їх і вишикуватися в дві шеренги по обидва боки від купи вовчих тіл. Більше тридцятьох мисливців високо підняли свої трофеї, при цьому майже з кожної шкури хвіст «підмітав» землю, перед собою мисливці ще посадили рядком собак, які також убивали вовків, і тому всі були в ранах і перемазані вовчою кров’ю, вони посилено дихали і від їхніх пащ ішов пар. Бао Шуньґуй попросив Ченя зробити фото, а сам узяв найбільшу і найдовшу вовчу шкуру і став у самій середині команди мисливців, тримаючи свій трофей найвище. Старий Біліґ при цьому натягнув шкуру на праве плече й низько опустив голову, гірко посміхаючись. Чень Чжень зробив для гарантії два знімки.
Після цього Бао Шуньґуй виступив уперед кроків на шість-сім, повернувся до мисливців і сказав:
— Я, від імені ревкому аймаку і керівництва військового району, дякую всім! Ви всі — герої боротьби з вовками! За кілька днів ці фото будуть розміщені в газеті. Я хочу, щобусі побачили, яким страшним лихом є вовки для Орхонського степу, і що ми за один раз убили так багато вовків, які здебільшого приходять сюди із Зовнішньої Монголії. І найбільше лихо табунам військових коней чинять саме вони. Я також хочу повідомити всім, що політкадри й скотарі Орхонського степу, а також молода інтелігенція, не схилили перед вовчим лихом голови, а з непохитною рішучістю дали вовчим зграям жорстку відсіч, ретельно організовану. Цьогорічний рух за знищення вовків тільки почався, але ми віримо в те, що вовки Орхонського степу будуть винищені дощенту, цілком і повністю.
Наостанок Бао Шуньґуй випростав уперед руку й проголосив:
— Поки не знищимо остаточно вовків і шакалів, не полишимо поле бою!
Однак, крім родини Доржа й кількох молодих інтелігентів, ніхто особливо цей заклик не підтримав. Бао Шуньґуй віддав наказ команді розходитись і відпочивати тут на місці в очікуванні Бата.
Сам Бао Шуньґуй всівся на землю, підібгавши під себе ноги, й звернувся до Улзія:
— Нині ситуація на кордоні дуже напружена, зверху на мене постійно тиснуть, щоб я чимшвидше збирав народне ополчення й проводив із ним військову підготовку. А тут, ти бачиш, підвернулася така нагода провести справжній бій, ще й з першого разу все вийшло.
— Степові монголи — природжені воїни, — відповів Улзій. — Якщо почнеться справжня війна, їм тільки видай рушницю, і вони вже готові йти в бій. Однак сьогодні ти справді одним махом двох зайців убив — точніше, і вовків убив, і провів військову підготовку. Тож можеш написати відразу цілих дві доповіді, начальство обов’язково буде задоволене.
Молоді інтелігенти зібралися навколо вовчих опудал Ченя і Яна. Погладжуючи вовче хутро, вони, вочевидь, заздрили. Ван Цзюньлі сказав:
— Завдяки цьому дикому собаці з вашої юрти, молоді інтелігенти цього разу не осоромилися. Інакше на нас дивилися б, як на рядових прислужників монгольської кінноти.
— Ще з давнини ми, ханьці, за військовим мистецтвом і сміливістю не могли дорівнятися кочовикам, тож нам не завадило б і повчитися в людей. А бути рядовим прислужником у скотаря, щоб на практиці повчитися мисливства війни, — така можливість теж не часто випаде.
Ван Цзюньлі презирливо зауважив:
— Хоча кочовики часто й господарювали на Великій рівнині і двічі завойовували весь Китай, однак, зрештою ж, були підкорені прогресивною китайською культурою? Хоча одне покоління степовиків і виявилося улюбленцем Неба, однак насправді вони тільки й могли, що «натягати тятиву й стріляти в беркутів»,[79] а крім військового мистецтва, нічим більше похвалитися не могли.
— Ну, це не зовсім так, — заперечив Чень Чжень. — Не потрібно применшувати значення військового мистецтва перед гуманітарним знанням. Якщо б усі минулі династії не мали військової міці, як би вони могли провадити цивільне управління? Без військового мистецтва, якою б не була блискучою культура, вона все одно може перетворитися на купу черепиці. Наприклад, цивільне управління у великих імперіях Хань і Тан будувалося на військовому мистецтві. І навпаки: скільки давніх великих цивілізацій у світовій історії були зруйновані вщент саме відсталими кочовиками, які, втім, мали потужне військове мистецтво? Навіть їхня мова й писемність зникли. Ти кажеш, що китайська культура підкорила відсталих кочовиків? Але це теж не зовсім так. Монголи тривалий час зберігають свою мову і писемність, віру в свій тотем, звичаї свого народу і досі стійко охороняють степ. Якби монголи прийняли китайську хліборобську культуру, вони б уже давно розорали Великий Степ і перетворили б його на Велике Поле. І тоді б китайська цивілізація на Великій рівнині, можливо, давно б уже була поглинута піском. От Хрущов, наприклад, вважав, що велика російська сільськогосподарська й індустріальна цивілізація підкорить кочову казахську цивілізацію, і що ж вийшло? Першокласний степ, яких не так багато зустрінеш у світі, раптом підкорився… пустелі.
Представниця жіночої половини молодих інтелігентів Сунь Веньцзюань, побачивши, що кілька войовничо налаштованих хлопців збираються розгорнути «словесну війну», поспішила втрутитися в розмову:
— Годі вам! Ви зазвичай пасете худобу кожний у своїй бригаді за десятки й сотні кілометрів один від одного, і так рідко маєте змогу зустрітися, але як побачите один одного, так і починаєте воювати! Ви, чоловіки, як тільки потрапляєте в степ, так дуже швидко перетворюєтеся на вовків і починаєте давити один одного! Чи це коли-небудь скінчиться?
Ерлан, побачивши, що так багато людей обмацують його трофеї, почувався дуже неспокійно і почав повільно наближатися до них. Сунь Веньцзюань чомусь вирішила, що собаки з юрт молодих інтелігентів не кусають інших молодих інтелігентів, тому вийняла з-за пазухи два шматочки молочного доуфу й простягнула Ерлану як винагороду:
— Ерлане, Ерлане, іди сюди, гарненький песик…
Однак Ерлан, не видаючи ні звуку й не виляючи хвостом, а злостиво дивлячись на всіх, попрямував до натовпу. Сунь Веньцзюань навіть трохи злякалася й відступила на декілька кроків. Чень Чжень вигукнув: «Вернися!», однак було вже пізно, Ерлан загарчав і зробив рвучкий стрибок у напрямку молодих інтелігентів. Тепер Сунь Веньцзюань аж присіла від страху. Ян Ке розсердився на собаку й крикнув: «Дурень!» — і схопив батіг із наміром ударити Ерлана, проте той тільки витягнув шию з таким виглядом, що краще буде битим, але не втече. Оскільки це був дикий собака, який одним махом загриз чотирьох вовків, Ян Ке злякався, що зможе пробудити в ньому вовчу натуру, тому не наважився його вдарити, а тільки вимушений був опустити батіг.
Ван Цзюньлі, аж заходячись від обурення, сказав:
— Гадаєте, хтось після цього ще прийде до вашої юрти? Якби не його заслуги у вбивстві вовків, я обов'язково зідрав би з нього шкуру й поласував би його м’ясом.
— Це — дивний собака, — сказав Чень, поспішивши вибачитись, — у нього більше вовча натура, і він не розуміє людей. Якщо ви будете частіше приходити, він до вас призвичаїться й не буде на вас кидатися.
Більшість молодих інтелігентів розійшлися. Чень Чжень поплескав Ерлана по голові й спитав:
— Що, мої однокласники тебе образили?
Ян Ке майже пошепки сказав:
— Якщо наш злий собака так налякав людей, то… чи хтось із них наважиться прийти до нашої юрти, коли вовченя виросте?
— Не прийдуть — то й не треба, — відповів Чень Чжень. — Тварини цікавіші за деяких людей, тож будемо спілкуватися з вовками й собаками.
Чжан Цзіюань підійшов до Ерлана й, чухаючи його голову, сказав:
— А мені все більше подобається Ерлан. Людина дійсно повинна мати трохи чогось від вовка. От я не заарканив того вовка не тому, що в мене техніка погана, а тому, що мені сміливості забракло, руки обм’якли.
Ерлан зробив декілька кроків у напрямку до «пагоди» і застиг у якійсь нестямі, дивлячись на білісінькі вовчі тіла. Декілька десятків великих собак стояли віддалік і помахували до нього хвостами з повагою й острахом, і тільки Бар наважився, підвівши голову, широкими кроками підійти до нього і навіть вийти вперед. Ерлан, без зарозумілості, але й не принижуючись, зустрівся з ним носами. Після того, як керівництво й скотарі пасовища схвально кивнули головами на Ерлана, він був нарешті прийнятий і всіма великими собаками Другої бригади, однак Чень Чжень читав у його очах розчарування, та міг тільки обійняти його за шию, не знаючи, як інакше заспокоїти цього собаку.
Бао Шуньґуй запросив Біліґа підійти до однієї з найбільших груп мисливців. Опинившись у середині кола мисливців, Старий підібрав із землі кілька овечих «горошин» і кінських «яєць» і змайстрував із них макет загінного майданчика та почав роз’яснювати стратегію цих ловів. Усі слухали дуже уважно. Бао Шуньґуй іноді ще й ставив питання або підкидав схвальні вигуки. Він сказав:
— Цю битву справді варто вписати в підручники з військової справи, вона навіть більш блискуча, ніж атака вовків на табун, а ви — справжній воїн! Цією битвою не кожний командир полку міг би керувати.
— Якби це відбулося за часів Чингісхана, — втрутився у розмову Чень Чжень. — Батько Біліґ обов’язково був би видатним генералом і не поступився б ані Мухалі,[80] ані Субедею.[81]
— Ніяк не можна мене з ними порівнювати, — заперечив Старий, розмахуючи руками, — інакше Тенґер розгнівається. Названі вами люди — святі для монголів, коли вони вступали в битву, вони могли відразу розбити сім-вісім країн, декілька десятків міст і декількасот тисяч вояків. Якби не вони, монгольський степ давно був би розораний. А хто я такий? Я лише раб. Де ж мені до них рівнятися?
Час уже наближався до обіду, а Бат все ще не повернувся, проте загін готувався вирушати вже до табору. У цей час із північно-західної сторони з’явився кінь і швидко помчав до них. Коли він наблизився, конопас Бух, ледь переводячи подих, випалив до Улзія і Бао Шуньґуя:
— Бат каже, щоб ви якнайшвидше їхали до нього, зранку ви оточили тільки половину вовків, а інша половина ще до світанку вислизнула з кільця оточення і заховалась в очереті під горою на північному заході.
— Не може бути, щоб так багато, — витріщився на нього Біліґ.
Бух наполягав:
— Ми з Батом блукали в цьому очереті півдня, там на снігу повно відбитків вовчих лап і всі свіжісінькі. Бат каже, що там щонайменше двадцять вовків і серед них, схоже, той білий ватажок, який загнав табун. Бат каже, що поки не піймає його, не піде звідти.
— Люди й коні з ночі не їли, — зауважив Улзій до Бао Шуньґуя, — і собак чимало поранено. Я знаю цей очерет — він дуже великий, кілька сотень му,[82] і тими силами, що в нас є, ми ніколи його не оточимо. Я пропоную облишити цю справу.
Очі Бао Шуньґуя сповнилися підозрою, і він, прискіпливо дивлячись на Біліґа, сказав:
— Заробітчани й дехто з молодих інтелігентів скаржилися мені, що ти постійно вигороджуєш вовків. Може, й цього разу ти навмисне випустив частину вовків? З тією кількістю людей і собак, які в тебе були, ти міг би оточити тих двадцятьох вовків, а якби їх оточили — ми б їх могли забити!
— Ти щось не те говориш, — поспішив зауважити Улзій, — сьогодні зранку ми загнали вовків не багато і не мало, якраз достатньо для начинки великого пельменя. Якби їх було більше, то лови перетворилися б на погром і пельмень би луснув.
— Я все-таки думаю, що ти навмисне випустив цих вовків, — не вгавав Бао Шуньґуй, звертаючись до Біліґа.
Біліґ витріщився на нього, як на недоумкуватого, й сказав:
— Оточити вовків — це вам не локшину з миски виловити! На дворі була глупа ніч, а між людьми й кіньми — значна відстань, тож хіба можна було не пропустити якогось вовка? Якби це ти вів кільце оточення, даю вісімдесят відсотків, що ти й одного вовка не загнав би.
Обличчя Бао Шуньґуя почало мінитися кольорами — зеленим, білим, червоним і, нарешті, стало фіолетовим від спроб стримати гнів. Він ляснув батогом себе по долоні й вигукнув:
— Хоча людей, коней і собак у нас недостатньо, однак ми ще не використали всі патрони в наших рушницях. Хай там як, але цього разу як тільки побачимо вовка в очереті, не дамо йому втекти! Стан справ ворога — це наша бойова ситуація. Цього разу командуватиму я! — Бао Шуньґуй верхи на коні заїхав на найближчий пагорбок і звернувся до всього загону: — Товариші! В очереті на північному заході виявлено ще одну зграю вовків. А в нас є ще люди, яким не припало вовчих шкур. Особливо молоді інтелігенти — ви скаржилися, що керівництво не послало вас на передову? Цього разу ви будете попереду! Товариші, ми повинні підсилювати в собі дух боротьби й не боятися втоми та постійно готуватися до війни! Тож рішуче підемо в наступ на цю зграю вовків!
Декілька молодих інтелігентів і мисливців у натовпі з радістю погодилися спробувати. Бао Шуньґуй гучно заявив:
— Тепер я оголошу свій план, і щоб його виконати, нам не знадобиться багато зусиль. Зараз ми всі оточимо очерет, потім підпалимо його і викуримо таким чином звідти вовків, а потім перестріляємо їх з рушниць, не шкодуючи патронів.
Почувши про підпал, мисливці й скотарі злякалися. У степу випал — це велике табу, і мисливці наважуються розпалювати тут тільки невеликі багаття, ніколи не влаштовуючи великий вогонь. Тому в натовпі відразу ж спалахнула суперечка. Біліґ сказав:
— Підпал степу — це порушення небесного порядку. Якщо ми будемо задимлювати обличчя Тенґера, то чи він виявлятиме до нас добрий його вираз? Якщо ми зафарбуємо в чорне річкову воду, то чи дух води буде давати нашій худобі напитися? Шамани й лами ніколи не дозволяли підпалювати степ. І з давніх давен так повелося, що монгольські хани вбивали всю родину того, хто підпалював степ. Зараз згідно з державною політикою також не можна підпалювати степ.
Обличчя Ґасмаа аж напнулося й почервоніло від гніву, коли вона висловлювала свою думку:
— Вогонь — це ж велика біда для степу. Зазвичай ми лупцюємо дітей до червоних сідниць, коли вони граються з вогнем, а цього разу раптом дорослі вирішили велике вогнище влаштувати! А якщо потім моя дитина, граючись з вогнем, підпалить степ і скаже, що це вона в представника Бао навчилася, хто буде за це відповідати?
Гнів Лхамжава напнув його грубу волячу шию, й він аж прокричав:
— У давнину тільки ханьські солдати й могли підпалити степ. Це був найбільш жорстокий їхній чин. А сьогодні ханьці вже на таке не наважуються, так монголи вирішили повести перед? Представнику Бао, ти ж монгол, еге ж?
— Зараз ще сніг не зійшов, тож запобігти поширенню вогню буде нелегко, — додав Санж. — Якщо почати зараз палити степ, потім лиха не оберемося. До того ж вогонь швидко перекинеться на хутро вовків, і їхні шкури вже будуть нічого не варті.
— Так, — погодився з ним Саацерен, — палити вовків — то збиткова справа. Якщо всіх вовків випалити, то в голодні роки хто буде звільняти степ від падла худоби? А якщо не прибирати його, то сморід стоятиме аж до неба, ще й зараза якась пошириться, тож тоді людям буде ніяк тут і жити. І ще, якщо винищити вовків, то хіба ховрахи й зайці не вириють тоді з-під трави Гобі?[83]
Чжан Цзіюань сказав:
— Поки ми, троє конопасів, тут полюємо на вовків, наш табун залишається в горах уже цілу добу, тож якщо зараз не повернутися, вовчі зграї можуть обійти нас і відрізати нам зворотний шлях. Я повинен чимшвидше повертатися до табуна, інакше, якщо щось станеться, я не буду нести відповідальності.
— Тихо! Тихо! — скомандував Бао Шуньґуй. — Нікому не дозволено повертатися! Ми вбиваємо вовків для того, щоб вони не шкодили народу і для того, щоб охороняти державне майно. А найкращий спосіб охорони — це винищити вовків до останку, тоді вони не зможуть відрізати нам зворотній шлях. Ми вбиваємо вовків не лише заради того, щоб здобути їхні шкури, і навіть обпалена вовча шкура є військовим трофеєм. Я хочу скласти ще одну гору вовчих трупів і зробити ще декілька фотографій, щоб показати керівництву наші величезні військові досягнення… Хто не підкориться наказу, того я відправлю на перевиховання! Вирушаймо всі разом!
— Ти хочеш — вирушай, а я сказав не піду, значить — не піду! — різким голосом вигукнув Лхамжав, скипівши так, що його очі аж округлилися, сповнившись гніву. — Я повинен повертатися до табуна!
За ним і інші конопаси почали по черзі розвертати коней і вигукувати: «Повертаймося! Повертаймося!» Батіг Бао Шуньґуя просвистів у повітрі, і він прокричав:
— Хто наважиться залишити поле бою й дезертирувати, того я звільню з посади конопаса! Ще й зроблю так, щоб ви потім не знайшли собі роботи!
Старий Біліґ подивився на Улзія після чого, безнадійно махнувши рукою, сказав:
— Не варто більше сперечатися! Я — голова нинішніх ловів, тож буде так, як я скажу: нехай по одному конопасові від кожного табуна повертаються на свої робочі місця, до своїх табунів, а решта — підемо з представником Бао. Це — остаточне рішення!
— Тоді я повертаюся до табуна, — сказав Лхамжав до Чжана Цзіюаня. — А ти після завершення справи їдь додому й відпочинь пару днів.
Сказавши це, він швидко помчав до табуна, прихопивши з собою ще з десяток конопасів із цієї бригади й інших.
Вершники з собаками перейшли за Бао Шуньґуєм гірський хребет і спустилися до моря сухого очерету, що, мов біле золото, розливалося біля його підніжжя. Навколо цього моря скрізь виднілися залишки сліпучо-білого снігу. Ван Цзюньлі й ще п’ятеро-шестеро молодих інтелігентів скупчились навколо Бао Шуньґуя, доводячи, що це — ідеальне місце для підпалу. На Вана Цзюньлі навіть найшло натхнення, й він виголосив такий вірш: «Якщо хочеш здолати вовка — необхідно вдатися до підпалу. Все вже готове, не проґавимо ж західний вітер».
З очерету виїхав Бат і сказав до Улзія та Бао Шуньґуя:
— Я нібито не налякав вовків, їх там багатенько, всі засіли в очереті.
Бао Шуньґуй, вказуючи батогом на очерет, сказав:
— Командири бригад, слухайте уважно: перша бригада йде на схід, друга — на захід, третя — на північ, оточуєте очерет з трьох боків. Четверта бригада йде в обхід на південь і з південно-східної сторони першою підпалює очерет, щоб відрізати вовкам шлях до відступу, а потім відступає подалі проти вітру. Інші три бригади, побачивши дим з південного боку, також підпалюють очерет, кожна зі своєї сторони. Потім усі чекають неподалік вогню, і коли вовки вискочать, спускають на них собак і стріляють з рушниць. Все! Приступаємо до виконання!
Молоді інтелігенти четвертої бригади помчали попереду всіх до призначеного їм місця, скотарям лишилося тільки рухатися за ними. Інші бригади також попрямували до вказаних місць, беручи очерет у лещата.
Чень Чжень в’їхав в очерет за Старим Біліґом і уважно все роздивлявся. Ця місцина давно вже не знала природних пожеж, тож сухі стебла тут складали кілька поверхів — найвищий сягав у два зрости людини, а під ним щільним шаром стояли надламані тростини старого очерету, заввишки з півметра. Однак як старі, так і нові тростини були сухі-сухісінькі й достатньо масні. Старий сказав:
— Вовки в очереті, напевне, слухають усю цю метушню собак і людей назовні, однак вони не бояться: очерет — щільний, собаки бігають не швидко, люди тут не зможуть застосувати аркан, і хоча всередині нічого не видно, однак коли кінь наступає на сухий очерет, той шурхотить, тому вовки знають, куди йдуть люди. В очереті у вовків є багато своїх ходів, тож коли люди з собаками увійдуть на цю територію, вовки дуже швидко цими ходами можуть перебігти тобі в тил. Узимку й навесні очерет — вовче царство, тож ловити їх тут — навряд чи спіймаєш. Орхонські вовки бували в природних пожежах, однак вони ж не можуть здогадатися, що люди здатні навмисне підпалити очерет! У степу ж ніколи такого не бувало… Це все прибульці повигадували, ніяк не залишать вовків у спокої. Тож цій зграї — кінець…
Раптом хтось закричав:
— Вогонь! Вогонь!
Чень Чжень, ухопившись за вуздечку коня Біліґа, швидко виїхав за ним з очерету. На південному сході вже клубами піднімався чорний дим, і за мить з інших трьох сторін також запалав вогонь. Бао Шуньґуй ще наказав скручувати з гнучких тростин «вінки», підпалювати їх і закидати подалі вглиб очерету. Аж лискучий від сухості очерет, ставши місцем зустрічі вогню й вітру, умить запалав, мов підірваний нафтовий термінал, і полум’я в кілька чжанів[84] заввишки викидало над собою ще на кілька десятків чжанів густий дим, що клубочився й розлізався по небу. Очеретяне море в кілька тисяч му швидко перетворилося на море вогню і над цим морем у повітрі затанцювали чорні листя й стебла, що їх піднімав угору потужний потік гарячого повітря, ніби це зграя чорних кажанів налетіла з південного заходу й затулила собою небо і сонце. Бао Шуньгуй щось схвально вигукував з висоти пагорбка, ніби полководець держави Східна У, який командує підпалом табору противника, що розтягнувся на сімсот лі.[85]
Біліґ, перебуваючи в клубах диму й пороху на західному боці очеретяного моря, раптом повернувся на схід, обличчям до неба, і впав на коліна; його обличчя було мокре від сліз. Він довго не вставав з колін, все бубонів якісь слова. Чень Чжень не міг їх розчути, однак здогадувався, що говорить Старий.
Напрямок вітру несподівано змінився, і цей скажений володар степу обрушив на голову Старого їдкий чорний дим і вогонь. Чень Чжень і Ян Ке кинулися допомогти Старому підвестися й вибігти з цього диму на засніжений схил. Усе обличчя Старого було чорним від сажі, а очі — повні чорних сліз. Коли Чень дивився на нього, в його душі виник якийсь дивний невисловлюваний резонанс, а перед його очима постав цей страшний і шанований вовк-тотем, що здійнявся до неба в потужному вогні й густому димі й полетів високо-високо до Тенґера, забираючи з собою і вперту монгольську душу. А його брати й сестри, діти й онуки, яким пощастило лишитися живими, будуть і далі нести лихо і щастя Великому монгольському степу і стануть гордістю і славою кочовиків.
Сильний вітер проштовхнув хвилю вогню вперед, і вона пожерла до останку старий очерет, а потім вітер здійняв до неба гору попелу і розвіяв його по ще вкритому снігом пасовищу у південно-східному напрямку. Велике вогнище палало добру половину дня по обіді, і там, де пройшли вогонь і вітер, жодного сліду від очерету не залишилося. Нарешті згасли останні іскри і тисячі му, що золотилися сухим очеретом, перетворилися на згарище, а з підвітряного боку показалися десятки тисяч му чорної землі. Однак ані з півночі, ані з півдня, ані зі сходу, ані з заходу не чутно було ні гавкоту собак, ні рушничних пострілів.
Коли вітер розвіяв рештки диму, над згарищем поступово стало холодно. Бао Шуньґуй наказав усій команді роззосередитися в ряд і прочесати згарище в пошуках вовчих тіл, щоб порахувати свої здобутки. Дехто очікував, що у вогні згоріло більше двадцяти вовків, а дехто передбачав, що військовий успіх цього разу перевершить ранковий. Бао Шуньґуй сказав:
— Не важливо скільки і не важливо, що від них лишилося, але знайдіть мені всіх і ретельно складіть докупи, я їх зафотографую, адже ми не можемо подавати помилкові відомості про військовий стан. Я хочу, щоб усі в наших аймаках і хошунах знали, що називається справжньою боротьбою з вовчим лихом, а не полюванням заради хутра.
Чень Чжень їхав поряд зі Старим Біліґом з віддаленого краю загону вершників. Він нишком спитав:
— Батьку, а ви думаєте, скільки вовків могло згоріти?
— Палити степ — це ваші ханьські витівки, — сказав Старий, — монголи бояться вогню — як же я можу знати, скільки в такий спосіб можна вбити вовків? Я боюся, щоб Бао Шуньґуй, випаливши очерет, не надумав тут піднімати цілину…
Прочісуючи згарище, вони тримали не швидку й не повільну ходу загону, а коли їм траплялася більш-менш помітна купка попелу, вони схвильовано ворушили її кінцем держака аркана або розбивали її кількома ударами, і щоразу, коли купка зрівнювалася із землею і в ній нічого не виявлялося, Старий зітхав із полегшенням.
Вітер слабшав, однак піднятий кінськими копитами попіл запорошував до сліз очі і людям, і тваринам, час від часу з різних місць загону лунали кахикання чи форкання, а невдовзі й собаки почали покашлювати. Іноді собаки могли наступити на ще не згаслі іскри, й тоді чулося їхнє «ау-ау» через біль від опіку. Загін уже прочесав більшу половину згарища, але так нічого й не знайшов. Бао Шуньґуй дещо нервувався й постійно кричав:
— Повільніше! Повільніше! Жодної купки попелу не пропустіть!
Похмуре обличчя Старого Біліґа поступово розгладилося, і Чень не втримався, щоб не спитати:
— Тож вовкам удалося заздалегідь утекти? Інакше ми б обов’язково знайшли хоча б парочку з них.
— Мабуть, Тенґер знову їм допоміг, — сказав Старий зі сповненими надією очима.
Здаля раптом долетів крик: «Тут є дохлий вовк!» — і обличчя Старого знову потемніло; вони вдвох підстьобнули своїх коней і помчали до того місця, звідки долинув крик. Туди ж стягнувся й увесь загін. Бао Шуньґуй, уже в центрі натовпу, в піднесенні запросив Біліґа всередину розпізнати труп.
На чорному попелі вони побачили якісь чорні обвуглені рештки, від яких ішов різкий запах сажі й горілого м’яса. Натовп узявся обговорювати побачене, а Ван Цзюньлі з ентузіазмом сказав:
— Війна вогнем удалася! Якщо ми знайшли одного, знайдемо й усю зграю!
— Однак це не схоже на вовка, — зауважив Саацерен, — вовки не бувають такими маленькими.
— Коли тіло вовка горить, воно збігається, — сказав Бао Шуньґуй, — тому він природно меншає.
— А може, це — вовченя, — додав своє припущення Ван Цзюньлі, кивнувши головою на репліку Бао.
Біліґ зійшов з коня й перевернув обвуглений труп на інший бік руків’ям свого аркана, однак і з іншого боку він так обвуглився, що не було видно жодної шерстинки. Вочевидь, це тіло лежало зверху на купі старого очерету, тому пропеклося наскрізь. Старий сказав:
— Хіба це вовк? Це і не вовченя. Це — старий собака.
— А як ти знаєш? — з підозрою дивлячись на нього, спитав Бао.
— А подивись на зуби в пащі — у вовка ікла набагато довші, ніж у собаки, й набагато гостріші. Якщо не віриш, спробуй сфотографувати й доповісти начальству як здобуток ловів, тільки будь обережним: «нагорі» теж є люди, які розбираються, то вони відразу скажуть, що ти вводиш в оману начальство й підсовуєш фото дохлого собаки замість доказів винищення вовків.
Бао Шуньгуй поспішив сказати:
— Залишимо тут якусь мітку, а якщо знайдемо ще кілька таких трупів, то зможемо визначитися — вовки це чи собаки.
Старий, дивлячись на обвуглений труп собаки, почувався пригніченим. Він сказав:
— Старий собака, видно, зрозумів, що вже нікуди не годиться й прийшов сюди помирати — тут і від вітру прихисток, і вовків багато. Бідолаха… Тільки от чому ж вовки його тут не зачепили?
Бао Шуньґуй прокричав:
— Розтягуйтеся в ряд і шукаймо далі!
Загін знову розтягнувся в лінію і продовжив пошуки. Люди зрівнювали із землею купку за купкою попелу, однак так нічого й не знаходили. Декілька молодих інтелігентів почали відчувати, що тут щось не так; навіть бувалі мисливці, які, втім, ніколи не брали участі у війні вогнем, вважали, що це дивно: може, Бат збрехав?
Бат аж розхвилювався, коли всі на нього накинулися:
— Я й Голові Мао це підтверджу, й Тенґеру заприсягнуся — ми з Бухом на власні очі їх бачили. Та й ви ж самі бачили тут свіжі відбитки вовчих лап.
— Дивно, може, тоді у вовків виросли крила й вони полетіли звідси? — уїдливо сказав Бао Шуньґуй.
На це Старий Біліґ посміхнувся:
— Тепер бачиш, що вовки вміють літати? Це ж вовкулаки, вони й без крил можуть піднятися в небо.
— Як же ж ми тоді зранку вбили так багато вовків? — гнівно запитав Бао.
— Тих вовків якраз було достатньо для відплати за табун, а більше вбити їх Тенґер не дав. Тенґер — найбільш справедливий.
Бао Шуньґуй перебив його:
— Годі базікати про Тенґера — все це чотири пережитки![86] — й додав: — Решту території я обшукаю особисто сам!
Раптом двоє конопасів, які йшли попереду закричали:
— Біда! Два племінних бики згоріли!
Увесь загін поспішив до них, у скотарів і мисливців був дуже схвильований вигляд.
Племінні бики в монгольському степу — найбільш вільні й життєрадісні тварини, яких усі поважають. Досвідчені чабани відбирають їх із найкращих телят, а коли вони виростають, то, крім сезону спарювання влітку, коли їх водять до корів різних родин і вони досхочу насолоджуються близькістю зі своїми обраницями — кому яка до вподоби, решту часу їх відділяють від череди і вони вільно пасуться собі в степу, немов вони — дикі корови, ніхто за ними не наглядає й не готує їм спеціально їжу чи воду. У племінних биків зазвичай міцне тіло, цупка шкіра й товста шия, вони достатньо сильні й агресивні, а морди в них — усі в кучеряшках величиною з равлика, вони мають грубі, гострі й прямі роги — це в них найбільш убивча зброя ближнього бою, ще небезпечніша, ніж короткі мечі римських легіонерів. Навіть володарі степу вовки, хоча б і дуже голодні, ніколи не наважуються атакувати племінних биків, адже вони не можуть прокусити цупку «броню» цих корів і не можуть протистояти їхній дикій силі.
Тому племінні бики належать до такої категорії великої худоби в степу, яка не має тут природних ворогів. Вони зазвичай ходять групами по дві особини, удень вибирають собі моріжок, де трава ліпша, й наїдаються, а ввечері вмощаються хвостами один до одного й засинають. Племінні бики вважаються священними тваринами, у степу вони є символами сили, мужності, плодовитості, відваги, свободи й щастя. Монгольських борців називають бухами, оскільки бух — це і є монгольською «племінний бик». Монгольські чоловіки надзвичайно заздрять племінним бикам, оскільки в степу в них дружини й наложниці табунами бігають, а відповідальності за родину брати на себе непотрібно, і до господаря свого вони не прив'язані, тож ведуть щасливе життя одинака. Після сезону спарювання про їхніх дружин, наложниць і дітей піклуються люди. Тож багато монгольських чоловіків полюбляють давати ім’я Бух своїм синам. Кочовики в степу завжди боготворять цих тварин, вважаючи їх священними істотами, існує навіть прикмета — якщо племінні бики здорові й сильні, значить, поголів’я всієї худоби буде збільшуватися, а якщо вони худі й хворі — це означає, що біда й злидні на носу. Оскільки кількість племінних биків незначна, то їхні групки рідко коли перетинаються між собою в степу. Скотарі, коли почули, що згоріли племінні бики, всі злякалися, ніби почули звістку про смерть близького родича. Усі швидко побігли туди.
Спішившись, скотарі мовчки скупчилися навколо двох громадин. Бики були вже мертві й лежали на згарищі з вивихнутими ратицями, вогонь обсмалив їхню щільну й густу шерсть на чорні пухирці, а їхня шкіра завтовшки з палець уся розтріскалася й стала схожою на панцир черепахи, з тріщин витікав біло-жовтий яловичий лій. Очі тварин були витріщені, мов дві великі чорні лампочки, язики вивалилися з рота десь на половину чи, а з рота й носа ще витікала якась чорна рідина. Доглядачі черед і жінки за формою рогів упізнали цих двох биків, і натовп миттю збурився.
— Ой лишенько! — сказала Ґасмаа, — це ж найкращі два бики нашої бригади! Півчереди наших корів — їхні нащадки! Ось вам і результат підпалу в степу! Ви рано чи пізно знищите степ!
— Ці два бики були з найкращого сорту монгольських корів — степові червоні, — сказав Біліґ. — Корови, що народжувалися від них, потім давали найбільше молока, а воли — найбільше м’яса, причому найкращої якості. Я повинен обов’язково доповісти про цей випадок начальству хошуна, і якщо буде призначена група розслідування, я обов’язково приведу їх на це місце. Люди часто завдають ще більше збитків, ніж вовки!
Улзій нагадав:
— Кілька років тому Управління скотгоспів аймаку хотіло забрати цих биків, однак тоді бригада пошкодувала їх віддати, надіслала тільки двох телят, що від них народилися. Тепер це — збиток чималий!
— В очереті не буває вітру, — зауважив Саацерен, — от бики й умостилися тут відпочити, так ні — потрібно ж було підпалити очерет! Бики бігають повільно — хіба ж вони могли втекти від вогню? Ще й такий масний дим був, що вони задихнулися. У степу ще ніколи такого не бувало, щоб спалили корів. Тож якщо не віриш у Тенґера — поплатишся за це.
Раптом чорна обвуглена шкіра одного з биків луснула й по ній пішли тріщини, утворивши дивний жахливий візерунок, ніби якесь небесне застереження чи прокляття.[87] Жінки так злякалися, що позакривали обличчя рукавами з овечої шкіри й повибігали з натовпу. Усі відсторонилися від Бао Шуньґуя, мов від чумного. Той залишився стояти поряд із трупами биків — усе тіло в сажі, обличчя чорного кольору. Раптом він, скрегочучи зубами, видихнув:
— Збитки за спалених биків — на рахунку вовків! І що б ви не казали, я не відступлюся, поки не знищу всіх вовків в Орхоні!
Вечірня заграва вже зблякла й на людей насунувся, мов сітка, степовий холод ранньої весни. Зголоднілі, змерзлі й утомлені люди й тварини поїхали, розчаровано похнюпившись, назад до табору, ніби переможені війська, голови яких присипані порохом. Ніхто не знав, як же Білому вовку, врешті-решт, удалося вивести свою зграю і з кільця оточення, і з моря вогню. Усі судили й рядили, схиляючись до думки, що вони все ж таки вилетіли звідси. Улзій сказав:
— Цього разу була тільки одна лазівка — наш авангард зчинив сильний галас, тож Білий вовк зі своєю зграєю, напевне, вислизнув звідси ще до того, як ми запалили вогонь.
Конопаси поспішили роз’їхатися до своїх табунів. Чень Чжень і Ян Ке повернулися думками до свого вовченяти, вони покликали Чжана Цзіюаня й Ґао Цзяньчжуна та вчотирьох відділилися від загону, поїхавши до свого табору навпростець, ближчою дорогою. Ян Ке дорогою бубонів:
— Перед тим, як піти з дому вночі, ми дали вовченяті лише два шматки добре розвареної баранини, однак я не знаю, чи він може вже сам їсти м’ясо, адже Дорж казав, що вовченят відучують від молока, вже коли їм виповниться більше місяця.
— Це — не біда, — відповів Чень. — Він учора так наївся молока, що його пузо ледь не луснуло, тож навіть якщо він ще не їсть сам м’яса, він з голоду не помре. Я більше боюся про інше — щоб вовчиця не простежила за нами й не знайшла нашу схованку, поки нас цілий день не було вдома. От тоді буде негаразд!
Крім коня під Чжаном Цзіюанем, решта вже не мали сил бігти, тож хлопці повернулися до своєї юрти майже опівночі. Ерлан і Хуанхуан стояли поряд з порожньою собачою мискою, чекаючи, поки їх нагодують. Чень Чжень просто скотився з коня і насамперед виніс їм по великому шматку м’яса з маслаками. Чжан Цзіюань і Ґао Цзяньчжун пішли в юрту митися й гріти чай, щоб швидше повечеряти й лягати спати. Чень Чжень і Ян Ке поспішили до вовченяти. Коли вони зняли дошку, що прикривала вхід, і посвітили в середину ліхтариком, то побачили, що вовченя солодко спить у глибині нори на овечих шкурах, цуценятко ж скавучить від голоду і з усіх сил шкребеться по стіні, намагаючись знайти місце, де видобути молока, а Еле схвильовано бігає навколо нори. Чень Чжень поспішив витягнути цуценятко з нори й віддав його Еле, та, схопивши доньку в зуби, понесла її до свого кубла.
Хлопці уважно обшукали дно нори, однак двох шматків м’яса як не бувало, при цьому живіт вовченяти випирав в обидва боки, мов барабан, а губи, ніс і голова лисніли від жиру. Очі в нього були заплющені, а кутики рота трохи припідняті вгору — здавалося, що він тішиться якимось гарним сном. Ян Ке зрадів:
— Цей сучий син сам усе м’ясо проковтнув!
Ченю теж відлягло на душі, й він сказав:
— Вочевидь, вовчиця зараз сама рятується, їй не до інших.
14
Один монгол на ім’я Менґлі Бука мав отару овець. Одного разу вночі до отари проник вовк і згубив більшу половину овець. Наступного дня цей монгол пішов до володаря й доповів йому про цю справу. Каан (Юань Тай-цзу.[88] — Цзян Жун) запитав, куди ж подівся цей вовк. У той час там трапились борці-мусульмани, які впіймали одного вовка, зав’язали його пащу й так привели сюди. Каан викупив у них цього вовка за 100 балишів[89] і сказав до монгола: «Убивство цієї тварини не принесе тобі користі». Потім він наказав подарувати йому тисячу баранів і сказав: «Я звільню цього вовка, щоб він розповів про все, що відбулося, своїм товаришам, і щоб вони залишили ці місця». Вовк же, після того як його звільнили, зіткнувся дорогою з собаками, й вони його розірвали на шматки. Каан розсердився за це на собак і наказав забити їх. Сумний і замислений, він пішов у свою ставку і сказав своїм візирям та чиновникам: «Я звільнив цього вовка через те, що моє тіло вже слабке, і я подумав, що коли врятую цю тварину від смерті, то Небо буде прихильним до мене і також дарує мені зцілення. Оскільки ж вовк не врятувався від собак, значить, і на мене чекає лиха доля!»
Рашид-ад-дін (Персія). Збірка літописів. Ч. 3.
«Оповідання про Угедей-каана» (пер. кит. Чжоу Лянсяо)
Сонячне проміння, від якого вже всі відвикли, проникло в юрту крізь дерев’яну решітку на її даху. Чень Чжень розплющив очі й нарешті знову побачив холодне блакитне небо, яким воно буває навесні над степом. Він підхопився, накинув плащ і вискочив з юрти, побігши прямо до нори, у якій було вовченя. Однак щойно він опинився надворі, як сонячне проміння, мов шпильками, кольнуло йому очі, аж він вимушений був примружитися.
Ґомбо вже випустив отару з ягнятами із загону, і вівці самостійно помалу перейшли на великий трав’яний схил якраз навпроти загону. Інша отара, в якій ягнята ще тільки очікувалися, також уже паслася неподалік — на західному моріжку. Овець, які ще не окотилися, було небагато, однак отара пересувалася дуже повільно. Чень Чжень побачив, що Ян Ке ще не пішов і Ґомбо якраз навчає його та Чжана Цзіюаня набивати вовче опудало, а дві вовчі шкури вже розкладені для цього на порожньому возі. Чень Чжень швидко повернувся й побіг до них. Старий Ґомбо приніс з-під навісу оберемок сіна, потім почав скручувати з нього маленькі рулончики і помалу проштовхувати їх у вовчу шкуру, поки вона поступово не наповнилася й опудало не набуло вигляду справжнього вовка. Старий сказав:
— Так можна попередити збігання й спайки внутрішньої шкіри, які знижують якість вовчого хутра.
Коли обидва опудала були повністю набиті сіном, Ґомбо проколов маленькі отвори у вовчих ніздрях і протягнув крізь них тоненькі шкіряні мотузки.
Він спитав у Чжана, чи не має той обтесаного березового стовбура, підготовленого під держак для аркана. Чжан відповів, що має, й повів Старого до місця поряд із возом, де на землі лежали чотири-п’ять довгих жердин. Старий вибрав із них найдовшу — більше семи метрів завдовжки — після чого зав’язав на її верхньому кінці тоненькі шкіряні мотузки, протягнуті крізь ніздрі опудал. Потім він викопав ямку перед входом до юрти за три-чотири метра від неї, встановив туди жердину й закидав її землею та міцно утоптав, щоб вона трималася вертикально. Обидва опудала піднялися високо в небо на березових жердинах, ніби сигнальні прапори, що майорять на вітрі. Старий Ґомбо сказав:
— Таким чином вітер зможе і підсушити шкіру і водночас повідомити перехожим у степу, що в цій юрті є мисливські трофеї. Раніше, якщо вивісити два таких «прапори», то навіть крадії коней чи розбійники не наважилися б прийти.
Хлопці були так зачаровані «прапорами» з вовчих шкір, що стояли перед жердиною, мов укопані.
Обидва опудала — одне праворуч, інше ліворуч від юрти — розгойдувалися на вітрі, а окремі пориви рвучкого весняного вітру піднімали їх сторчма до неба. Тоді пухнасте вовче хутро притискалося потоком вітру до вовчого тіла й опудала ставали схожими на двох живих вовків, що швидко мчать степом в атаку.
Ян Ке захоплено сказав:
— Вовки померли, але їхні оболонки й їхні душі не померли. Вони обидва все ще ніби мчать на позиції ворога на піку бойового піднесення. У мене аж серце в п’яти йде від страху!
У Ченя також мимоволі вихопилося гірке зітхання, й він сказав до хлопців:
— Коли я дивлюся на ці вовчі опудала, я згадую військові прапори кінноти давніх тюрків, на яких була вишита золотом голова вовка. Степові вершники під цими прапорами йшли в атаку на ворога, а їхні тіла, напевне ж, були забризкані кров’ю степових вовків, і вони несли з собою хоробрий, лютий і мудрий світ війни, мистецтва якої вони навчилися у вовків. У світовій історії кіннота тюрків вважається і жорстокою, і мудрою. Після того, як потужна танська армія вигнала західних тюрків поза межі Китаю, вони дуже швидко змогли відвоювати собі новий шматок землі, поступово знову стали на ноги й закріпилися, а через кілька сот років раптом знову піднеслися й нестримною силою рушили вперед і завоювали столицю Східної Римської імперії Константинополь та давній Єгипет, які свого часу не скорилися навіть монголам. Крім того, тюрки об’єднали Середню й Західну Азію та утворили Велику Османську імперію, що простяглася на три континенти — Європу, Азію та Африку, а також перерізали торгівельні шляхи між Заходом і Сходом, установивши власну монополію на обмін товарами між ними. Своєю потужною державною і військовою силою вони притисли Захід на сотні років, що той не міг і голови підняти. Вони натисли на всі прогресивні цивілізації, і західні лісові вовки були відсунуті степовими вовками до внутрішнього моря, затиснуті вглиб цього моря, а, зрештою, і в океан, де перетворилися на ще більш лихих морських вовків. Керуючи давніми західними торговельними й піратськими човнами, вони вибралися в зовнішнє море й океан і почали шукати новий торгівельний шлях на Схід, і тоді ненавмисне, ніби помилково, відкрили новий континент Америку з його розкішними землями, у декілька разів багатшими й більшими, ніж у Західній Європі, а також захопили собі скарби інків та індіанців,[90] які стали первинним капіталом у розвитку західного капіталізму. І що ж? Західні морські вовки набули такої міці, що зробилися найбільшими в світі — вовки капіталу, промислові вовки, вовки науки й техніки, вовки культури. І вони завдали удару у відповідь на Схід, зруйнували ту ж саму Османську імперію і, зрештою, перемогли східних степових вовків, а про східних свійських овець і говорити тут не варто…
— Я зараз теж починаю відчувати, що наука про вовків — це цілий університетський курс, — сказав Чжан Цзіюань, — що стосується дуже широкого кола проблем, тому не дивно, що ти так захопився вовками.
— Бачу, що нам трьом і не варто самостійно вивчати університетську програму, — додав Ян Ке, — адже ця тема — набагато цікавіша.
Ґомбо стояв під жердинами й з великою пошаною дивився на опудала, довго не відходячи від них. Він сказав:
— Вітер розчеше вовкам шерсть, вичеше з неї всі рештки трави й змете порох, а жодної шерстинки не вирве. Якщо сильний вітер протримається декілька днів, то він пригладить хутро, воно стане гарним, і тоді вовки зможуть піти… Ось побачите — два вовки оживуть і підуть, підуть до Тенґера… І дорога їм буде легкою.
Старий ще трохи шанобливо подивився на опудала, а потім пішов у кошару прибирати. Хлопці почали хоромдякувати йому.
Весняний вітер був таким потужним, що в вухах Ченя гуло, мовби здалеку доносилося виття вовчої зграї, або ж йому знову вчувався сумний звук органу в Північному соборі[91] в Пекіні, який він відвідував ще до «культурної революції» і де його серце сповнювалося смутку й скорботи. Вітер підніс обидва вовчих опудала вертикально в небо, тож щоб побачити їх, потрібно було високо закидати голову, він так «розчесав» їхнє хутро, що воно виглядало блискучим і пухнастим, можна було чітко розрізнити кожну ворсинку. У відблисках сонячного проміння вовчі опудала мали дуже парадний вигляд. Обидва вовки ніби бігли наввипередки пліч-о-пліч на фоні блакитного Тенґера й час від часу перекидалися обійнявшись. Складалося таке враження, що вони нарешті здобули волю. Ніщо не видавало в них набитих травою опудал, навпаки, Чень Чжень відчував, що ці тіла сповнені якоїсь пафосної життєздатності й радісної боєздатності. Оскільки ж під опудалами пропливав білий дим, що виходив із димаря юрти, то здавалося, що вовки стрибають по хмарах і пірнають у туман у своєму польоті назустріч вітру. Вони летіли до Тенґера, до зірки Небесного вовка,[92] летіли до небесного Храму волі, яку вони так шанували протягом свого життя і забирали туди з собою душі степовиків.
Коли Чень Чжень дивився, закинувши голову, на вовків у небі, він не бачив ані навколишніх пагорбків, ані юрт, ані возів, ані кошари. Перед його очима були тільки гострий флагшток, мов шпиль готичного собору, й вовки в небі. Його думки відірвались від землі й степу і злетіли високо в небо слідом за цим флагштоком. Чень Чжень думав: «Невже степовики протягом сотень тисяч років вивішували так високо перед юртами вовчі опудала тільки для того, щоб вітром просушити вовче хутро й похвалитися своїми трофеями? Чи це не вид шаманства — найбільш давній і традиційний — призначений для проводів вовчої душі? Чи це не священна церемонія поклоніння тотему, який живе в серці нації?» Він звернув увагу на те, що сам ніби є учасником цієї церемонії — несвідомо він став прямо під тотемом, на місці поклоніння йому, де дух степу й віра огортали його, мов повітря, і кожний міг би відчути їх, хто турбувався про свою душу…
Ян Ке і Чжан Цзіюань також довго милувалися вовчими опудалами, закинувши голови, аж у них затерпли шиї. Чжан Цзіюань сказав:
— Ми вдягаємося, як і скотарі, користуємося такими ж речами, як і вони, навіть обличчя наші нічим не відрізняються, однак я раніше постійно відчував, що ми не схожі на справжніх степовиків і в нашій юрті немає справжнього монгольського духу. Проте нині, коли вивісили ці вовчі прапори, то коли хтось подивиться здалеку — буде вважати, що тут живе справжня монгольська родина…
Чень Чжень трохи покрутив головою, щоб розслабити затерплі м’язи й сказав:
— У Пекіні я теж вважав, що монгольський степ — це «безмежне небо й дикі трави, в яких ховаються барани»,[93] думав, що степ і справді такий спокійний… Тільки потім я дізнався, що «Пісня чиле»[94] — лише сяньбійська[95] пісня, а реальний степ насправді жорстокий і носіями його духу є вовки.
— Я підозрюю, — кивнув головою Ян Ке, — що справді видатні пісні степових народів маловідомі, адже ханьці записували й передавали поколіннями тільки те, що пасувало до їхнього смаку. Я запитував у кількох скотарів і виявив, що вони взагалі не знають цієї пісні.
Чжан Цзіюань усе ще дивився на вовків, закинувши голову й обходячи жердини по колу. Він стурбовано сказав:
— Усі знають, що цих двох вовків загризли собаки. Але ж я, я — орхонський чабан, — повинен так чи інакше власноруч убити вовка, інакше хто ж мене вважатиме справжнім орхонським чабаном?
Ерлан, побачивши, що загризені ним вовки раптом знову ожили в небі, дуже розсердився — він то піднімав голову й завивав, то ставав на задні лапи й завивав, однак вовки анітрохи його не боялись і спокійнісінько продовжували «літати». Йому залишалося тільки безпорадно дивитися на вовків, але поки він так дивився, його погляд раптом пом’якшав і в ньому навіть засвітилася якась заздрість, можливо, до гарного вовчого «мундиру».
Отара, в якій очікувалися ягнята, поступово віддалилася. Ян Ке, прихопивши повстяну торбу, в яку приймали новонароджених, сів на коня й поїхав за нею. А отара з ягнятами поступово розійшлися по пагорбку, проте залишалася в полі зору людей і собак. Чень Чжень сказав до Чжана Цзіюаня:
— От тобі затямилося вбити вовка! Ходімо, подивишся зі мною на вовченя.
Хлопці наблизилися до кубла, де було вовченя, Чень Чжень відсунув камінь і зняв дошку, якими було забарикадовано вхід. Цуценятко ще солодко спало на овечих шкурах і не думало про сніданок, однак вовченя давно вже сиділо на підлозі нори, піднявши голову й дивлячись на небо в стурбованому очікуванні — коли ж буде їжа? Коли потужний потік світла увірвався в нору, воно відразу ж бадьоро підскочило на задні лапки і, зачепившись передніми ніжними пазурцями за стіну, полізло вгору, однак за декілька сантиметрів зірвалося й, перекинувшись, упало вниз. Однак це його не зупинило: воно миттю підхопилося й знову полізло по стіні, виявляючи силу свого наміру поїсти молока. Устромивши свої ніжні пазурці в стіну, воно, мов гекон, бралося вгору, однак земляна стіна осипалася, тож воно, зрештою, знову, мов пухнастий м’ячик, покотилося долі. Після цього воно почало сердито сопіти на чорні тіні вгорі, ніби звинувачуючи їх у тому, що вони не піднімають його нагору.
Чжан Цзіюань уперше бачив живе вовченя, тож йому було дуже цікаво, він хотів простягнути руки, щоб витягти маля й роздивитися ближче, однак Чень зупинив його:
— Не поспішай, давай подивимось, чи зможе воно самостійно вибратися. Якщо так, тоді доведеться ще вкопувати нору.
Двічі впавши, вовченя більше не наважувалося вилазити попереднім шляхом, воно почало виписувати кола по підлозі, щось ретельно обнюхуючи, ніби розшукуючи спосіб, як же ж дістатися нагору. Походивши туди-сюди, воно раптом помітило цуценя, миттю залізло йому на спину, потім, наступивши на ніс, стало на мордочку і вже з цього «підвищення» знову почало дертися вгору. Земля, що при цьому осипалася, запорошила цуценя, воно прокинулося ще й від того, що по ньому хтось ходить, і почало пхикати, а потім і підвелося, обтрушуючи з себе землю, а вовченя знову впало. Мале так розлютилося, що повернулося до цуценяти й почало морщити до нього ніс, шкірити зуби й гарчати. Чжан Цзіюань розсміявся:
— От сучий син! Сам ще такий малий, але вовк у ньому вже чималий! Вже видно, що розумний!
Чень помітив, що лише за два дні плівка на очах вовченяти суттєво потоншала, однак очне яблуко все ще було сповнене рідини, мов звірятко підхопило якусь хворобу очей. Проте було схоже, що воно вже може приблизно розрізняти речі перед очима й реагувати на жести, зроблені перед ним. Чень розкрив долоню й провів рукою на схід — голова й очі вовченяти повернулися на схід, Чень провів рукою на захід — голова й очі вовченяти повернулися на захід. Щоб виробити в малого умовний рефлекс, Чень Чжень вимовив до нього по складах: «Вов-чи-ку… вов-чи-ку… Їс-ти… Їс-ти…» Вовченя повернуло голову й настовбурчило свої короткі, як у кота, вушка, з силою дослухаючись до цих звуків. Воно ніби трохи боялося, але водночас і виявляло цікавість.
— Ось я перевірю, чи він ще пам’ятає свою колишню вовчу родину, — сказав Чжан Цзіюань і, склавши долоні, мов стулки мушлі, прикрив ними рот і ніс, після чого, наслідуючи вовків, видав: «Ау-у-у-у… Ау-у-у-у…»
Вовченя раптом затремтіло, мов по ньому пропустили струм і, мов скажене, почало застрибувати на цуценя й знову дертися на стіну, однак раз за разом перекидалося. Зазнавши невдач, воно, зрештою, ображене, забилося, скрутившись, у куток, мов шукаючи там мамину цицю. Хлопці відчули, що вчинили щось недобре: адже не варто більше було нагадувати малому про звуки з його колишнього світу вовків. Чжан Цзіюань сказав:
— Гадаю, тобі складно буде виховати вовченя — це ж не зоопарк, де вовка повністю ізолюють від його диких родичів і тоді його дика натура потроху згасає. Тут — умови життя як у первісних скотарів, щоночі навколо можна почути вовчий вий, тож чи можна буде виправити його вовчу натуру? Інакше, коли він виросте, то обов’язково завдасть шкоди людям. Тож ти повинен бути обережним.
— Але я й не збираюся виправляти його вовчу натуру, — сказав Чень, — який в цьому сенс? Я хочу мати прямий контакт із живим вовком, хочу гладити його, торсати його, щоб відстань між нами постійно зменшувалась. Я хочу побачити наскрізь вовка і його натуру. Якщо не полізеш у вовчу нору — не здобудеш вовка. А якщо вже здобув вовка, то не бійся, що він тебе вкусить. Натомість я найбільше боюся, що місцеві скотарі не дозволять мені утримувати вовка.
Вовченя все ще докладало зусиль, щоб вибратися нагору. Чень Чжень засунув руку в нору, схопив його за загривок і витягнув назовні. Чжан Цзіюань узяв маля обома руками й підніс його ближче до себе, щоб гарненько роздивитися. Потім однією рукою почав легенько його гладити, однак рідкі шерстинки його гриви ніяк не слухалися рухів людини — варто було їх пригладити й прибрати руку, як вони знову настовбурчувалися.
Чжан Цзіюань сказав:
— Насправді, це — ганьба, що я, конопас, отримав можливість погладити живого вовка від чабана. Я ходив двічі руйнувати вовчі нори з Лхамжавом, однак усе — невдало. Гадаю, що в усьому Китаї не нарахуємо й однієї людини на тисячу, хто реально торкався живого степового вовка. Ханьці ненавидять вовків, і за цією ненавистю вони не бачать їхніх переваг. Тільки кочовики здебільшого переймають вовчі вміння…
— У світовій історії, — продовжив його думку Чень, — з усіх східних народів змогли перемогти європейців тільки кочовики. І найбільш потужно струсонули Захід якраз три степових народи, які поклоняються вовку-тотему, — гуни, тюрки й монголи. І з європейців приходили завойовувати Схід нащадки кочових народів. Засновниками Давнього Риму були два брати, яких вигодувала вовчиця. Вона і ці хлопці досі зображені на гербі Рима. Потім прийшли тевтони, германці й англо-сакси, які виявилися ще сильнішими, причому в жилах цих потужних націй текла вовча кров. Якби ж то слабкій характером китайській нації долити трохи такої дикої крові! Не було б вовків, світова історія була б написана зовсім інакше. Хто не зрозуміє вовків, той не зрозуміє дух і характер кочовиків і, тим більше, не зрозуміє різницю між кочовиками й хліборобами, а також переваги й недоліки кожної з націй.
— Гадаю, що розумію, чому ти вирішив утримувати вовка, — сказав Чжан Цзіюань, — я допоможу тобі стати скотарем.
Чень Чжень укинув вовченя за пазуху й пішов до собачого кубла. Коли Еле помітила, що вовченя ссе її молоко, вона скористалася моментом, поки Чень Чжень відвернувся, й миттю підвелася з наміром повернути голову і вкусити малого. Однак вовченя так міцно присмокталося до її соска, що було, мов п’явка або велика молочна пляшка, що висить у неї під животом. Як Еле не кружляла по норі, вовченя тяглося за нею, і всі зусилля собаки дістати його і вкусити були марними. Хлопцям було цікаво й весело спостерігати за цією сценою. Чень Чжень поспішив розтулити щелепи вовченяти, і воно, нарешті, відірвалося від соска й упало долі. Чжан Цзіюань розсміявся:
— Справжній тобі кровопивця!
Після того, як Чень Чжень усе-таки змусив Еле нагодувати вовченя досита, він підвівся й сказав:
— Тепер настав час вовченяті погратися з цуценятами.
Хлопці, прихопивши чотирьох справних цуценят, пішли до луки з сухою травичкою. Чень укинув вовченя поміж цуценят, але щойно воно торкнулося землі, то якнайшвидше побігло до місця, де не було ні собак, ні людей. Маля ще не могло міцно стояти на своїх лапках, які гнулися колесом і не підтримували його тільця, тому, коли воно бігло, його животик волочився по землі, й воно було схоже на зарослу довгою вовною черепаху, яка просувається у воді. Одне з цуценят, хлопчик, надумало наздогнати його й побігти поряд, однак вовченя повернуло до нього голову й ошкірило зуби та почало загрозливо сопіти.
Чень Чжень був вражений і сказав:
— Коли воно голодне, то для нього мамка — кожна, хто дасть молока, але коли сите — вже не визнає мамку. Хоча воно ще не відкрило очі, однак його ніс уже чудово розрізняє запахи, і можна переконатися, який у вовків потужний нюх.
— Я бачу, — сказав Чжан, — що вовченя вже чітко визначило, що тут — не справжня його родина, Еле — не його рідна мати, а цуценята — не його рідні брати й сестри.
— Його коли ще тільки витягли з нори, воно вже вдавало мертвого!
Хлопці наблизилися до вовченяти, яке посунулося вже кроків на чотири-п’ять, і продовжили спостерігати за його поведінкою. Маля швидко стрибало по залишках снігу й сухій траві, а вибравшись на невелике підвищення, почало обнюхувати навколишні речі — кінські й коров’ячі кізяки, овечі маслаки, — усе, що якось видавалося на землі. Можливо, воно почуло й собачі мітки, тож попрямувало до них, рознюхуючи все докладніше. Пройшовши за ним з добру сотню метрів, хлопці зрозуміли, що воно не йде абикуди, без напрямку й мети. Мета його шляху була очевидною — подалі від юрт і табору, від отар, людського й собачого запаху, диму й худоби.
Чень Чжень відчував, що це звірятко, яке ще не відкрило очі, вже має вперту вдачу й невитравні здібності, гідні здивування й поваги. Серед усіх тварин Чень найбільше поважав горобців, оскільки всім відомо, що їх не можна приручити. Він у дитинстві переловив багато горобців і навіть утримував більше десятка з них, великих і маленьких. Однак горобець, коли його впіймали, заплющує очі й відмовляється від їжі і води, що стоять поряд, не бажаючи скоритися. Коли в нього відібрали свободу, він краще помре, ніж скориться. Тож Ченю так і не вдалося завести собі вдома горобця. Однак із вовком, вочевидь, усе інакше — він цінує свободу, але, разом із тим, і любить життя; коли його впіймають, він їсть і спить, як зазвичай, при цьому він не тільки не відмовляється від їжі, але й навпаки, їсть від пуза. Але, наївшись і виспавшись, він починає вичікувати нагоду втекти, тобто бореться за нове життя й свободу. Чень подумав, що такі саме дух і характер були в тих борців, яких заточили в Чжацзидуні,[96] але ж вони — лише золоті крупинки в морі піску всієї нації, тоді як серед вовків такий характер — звичайна справа, він дається їм від народження, передається з покоління в покоління. Вони просто не можуть жити інакше. Коли ж тварину з таким характером нація обирає собі тотемом, вважає його своїм звіром-предком, поклоняється йому, як своєму бойовому духу й релігійному вчителю, то можна тільки уявити (і важко виміряти), який вплив ця тварина здійснює на таку націю. Подейкують, що сила зразка — безмежна, однак духовна сила тотема набагато перевершує силу зразка, оскільки перебуває у сфері духа.
Чень Чжень був удячний цьому вовченяті, оскільки воно раптом вивело його з тисячоліттями зачарованого кола й напряму привело до джерела всіх його сумнівів.
Ґомбо верхи на коні під’їхав до Ченя, закликаючи його пускати ягнят до їхніх матерів. На цей момент ягнята, які перебували в центрі отари, переважно ще спали, а вівці порозходились і скубли траву. Чень відніс вовченя до нори й поїхав до отари. Удвох з Ґомбо вони зігнали докупи овець, які так голосно мекали, мов і дійсно в отару проникнув вовк — коли дві тисячі овечок і баранів закликають своїх ягнят, а ті, в свою чергу, кличуть своїх матерів, то галас в отарі здіймається аж до неба. Орудуючи арканами, хлопці перекрили вівцям шлях і пропускали вперед тільки тих овечок, які вже знайшли і вели за собою своїх ягнят; тих же, що вели за собою чуже ягня або були зовсім без дитини, вони повертали назад в отару шукати далі своє дитинча. Чень Чжень уже міг точно вирізнити тих матусь, які вели за собою не своїх ягнят, — якщо вівця тільки мекала й навіть не повертала голови, щоб подивитися на маля поряд, її далі не пропускали. Овечки ж, які розібрались зі своїми доньками й синочками, в парі з ними проходили крізь «КПП». На просторі поза отарою ягня підбиралося під мамин живіт, падало на передні колінця, задирало голову й починало ссати молоко, вівця ж повертала голову й турботливо дивилася на своє «золотце». Хлопцям вистачило менше години, щоб поєднати овець з ягнятами. Кожна така процедура означала годування ягнят один раз молоком, за день вона проводилася двічі — вранці й після обіду. Якщо таке єднання не проводити, то багато ягнят, які не зможуть знайти своїх матерів, просто помруть з голоду. При цьому ще й було зручно рахувати ягнят. Річ у тому, що ягнята бояться сонця, тому люблять забитися в нору видри й там спати, тож якщо їх не доєднати до матері, то легко можна розгубити. Одного разу Чень Чжень, недорахувавшись ягнят, узявся обшукувати усі видрячі нори навколо й витягнув з них, зрештою, аж трьох ягнят!
Ґомбо був дуже задоволений цією отарою. Він сказав:
— В Орхоні вода й трава такі смачні, що в овець завжди достатньо молока, ці ще й відшукують швидко своїх ягнят, тож поєднати їх зовсім не складно. Якщо ж трава погана й в овечок замало молока, вони ніяк не хочуть розбирати своїх ягнят, тоді всі сили йдуть на те, щоб розбити овець парами, ще й співати їм заохочувальну пісню потрібно, тоді й за день їх не поєднаєш. А ще як завірюха налетить, то декілька десятків тисяч ягнят не протримаються й кількох днів, усі подохнуть з голоду та холоду. Тож яке б велике лихо не заподіювали вовки, люди завжди завдають більшої шкоди. Однак старі керівники Орхону — молодці, вони знають степ, знають вовків, тож дбають не про якусь одну отару, а дбають про степ і дбають про пасовище. Якщо основну справу буде зроблено добре, то за ягнятами не потрібно буде дуже доглядати, і так усе буде гаразд. Тож у Орхонських чабанів великого клопоту немає. Через декілька днів я взагалі один зможу пускати ягнят до матерів.
Чень Чжень про себе відзначив, що домосид Ґомбо чудово знає все, що діється на пасовищі.
15
Чингісхан приділяв велику увагу полюванню. Він часто казав, що воно є справжнім службовим обов’язком солдатів і генералів, які повинні прагнути здобути під час полювання знання й практику. Вони можуть навчитися, як наздоганяти здобич, як її ловити, як шикуватись і як оточувати дичину, залежно від кількості учасників ловів тощо… Коли вони не воюють, вони завжди з натхненням ідуть на полювання і завжди заохочують своїх солдатів брати в ньому участь. Вони це роблять не лише для того, щоб здобути дичину, але й для того, щоб призвичаїтися до практики мисливства, освоїтися з конем і луком, а також навчитися витривалості.
Ала ад-дін Ата Малік Джувейні (Персія).
«Історія завойовника світу»
Теплий і лагідний весняний вітерець з’явився над Орхонським степом. Великі білі, аж сліпучі, хмари пропливали низько в повітрі. Безбарвний степ раптом ожив і почав мінитися то чіткими, то розмитими, то білими, то жовтими величезними картинами, мов це кадри кінофільму змінювали один одного на екрані. Коли якась велика хмара затуляла собою сонце, Чжан Цзіюань відчував, як холодний вітер пробирає його до кісток, навіть крізь ватник. Тоді ставало надзвичайно похмуро й холодно. Однак коли хмара проходила, потужне сонячне проміння забризкувало його жаром, і він почувався так, ніби раптом настало літо; на обличчі й руках, відкритих сонцю, відразу ж проступав піт, а від його ватника линув запах прожареного на сонці полотна. Однак тільки він намірювався розстібнутись і провітритись, як знову опинявся в тіні нової білої хмари й повертався у холодну ранню весну.
Крига скресла, сніг розтанув, і знову з’явилися великі масиви жовтої трави: ті ранні весняні паростки, які виткнулися ще до останнього снігопаду, вкриті снігом, пожовтіли без світла і тільки на гострих кінчиках ще мали трохи зелені. Повітря сповнилося сильним запахом старої, гнилої трави; по ярах текла тала вода, і якщо дивитися на долину з верхівки якогось пагорбка, то було видно, що в численних рівчаках зібралася вода і вони перетворились на сотні тисяч різноманітних тимчасових водяних свічад. У них віддзеркалювалися сотні тисяч мандруючих за вітром хмар, тому здавалося, що весь Орхонський степ танцює в повітрі. Чжан Цзіюань утратив відчуття того, що він перебуває на землі, натомість йому здавалося, що він сидить на величезному монгольському килимі-літаку посеред хмар, які пролітають повз нього невідь-куди по небу і воді.
Чжан Цзіюань і Бат уже більше години сиділи, зачаївшись, у цих трав’яних хащах на пагорбку. Вони чекали на вовків. Після того, як Бат не вберіг табун, а потім ще й «вигадав» вовків у очереті, він ходив по пасовищу тільки похнюпившись. Усю свою злість тепер він спрямував на вовків. Чжан Цзіюань теж мав на них зуб, оскільки під час ловів утратив гарну нагоду вполювати одного з них, тож хотів зробити це тепер, щоб відновити свою репутацію. Таким чином, вони вдвох, відпочивши кілька днів, закинули за спини напівавтоматичні рушниці й знову повернулися на пагорбок поряд із озером, адже Бат вирішив, що вовки не дозволять решті мертвих коней даремно піти на дно. Коли сніг розтанув, вода в озері піднялася, однак вовки цілком могли дістатися до тих коней, що загинули на мілині по його краях, і якщо вони не зроблять це тепер, іншої можливості в них не буде.
Водяні свічада на схилі, в яких то згасало, то знову спалахувало світло, продовжували відбивати їм в очі колюче проміння, тож хлопці були вимушені постійно витирати сльози, ретельно розглядаючи в бінокль кожну підозрілу чорну, сіру чи жовту цяточку на протилежному схилі. Раптом Бат опустив голову й тихо сказав:
— Подивись на схил ліворуч.
Чжан Цзіюань дуже обережно перемістив бінокль у вказаному напрямку і затамував подих, однак не міг заспокоїти свого серця, що скажено калатало. Він побачив, як з-поза схилу навпроти повільно з’явилися два великих вовки — спочатку з’явилися їхні голови, потім шиї, потім — груди.
Хлопці увіп’ялися очима в здобич. Коли над пагорбком уже було видно більшу половину вовчих тіл, хижаки зупинилися й почали уважно розглядати всі підозрілі предмети, які тепер відкрилися їхнім очам. Вони не пішли далі вперед, а вляглися у високих заростях, ніби теж саме вийшли на полювання, причому замаскувалися дуже майстерно. Тепер двоє людей і двоє вовків зачаїлися за високим трав’яним «тином», чекаючи нагоди. Чжан Цзіюань відзначив про себе, що степові мисливці навіть вибирати місце для засідки навчилися в вовків. Вовки нібито нікуди не поспішали, однак це був лише їхній трюк для того, щоб вистежити людей — вони мали достатньо терпіння, щоб дочекатися темряви і тільки тоді починати діяти.
Молоді інтелігенти прозвали траву, в якій вони зараз ховалися, «тин-травою», насправді це був один з достатньо поширених у монгольському степу злаків, який мав дуже красивий, але й трохи дивний вигляд. На хвилястій площині степу, на луках чи на пагорбах, скрізь раптом могли з’явитися такі собі «огорожі» з високої трави, що сягала людині до грудей і стебла якої були рівненькими й охайними, мов це — густо посіяний рис або якийсь низькорослий очерет. А ближче до осені тин-трава викидала пухнасті колоски, схожі на очеретяну волоть, які в денному світлі здавалися лебединим пухом, а в часи вечірніх заграв перетворювалися на яскраві язики полум’я, тому вона різко виділялася на тлі решти низькорослих трав і привертала до себе увагу навіть сильніше, ніж дикі квіти, які восени вкривали увесь степ. Узимку довге й сухе листя й колоски тин-трави зривав і розносив степом вітер, однак її гнучке стебло залишалося на своєму місці, не вискубувалося й не прибивалося до землі, а стирчало, немовби непокірні волоски вовчого загривку. Коли налітала завірюха, вона нахиляла й притискала траву, однак варто було вітру зупинитися, як стебла знову розпрямлялися й спрямовувалися вгору, до блакитного неба. Тоді кола цієї трави були схожі на круглі корони європейських монархів. Скотарі в степу повсюдно в’язали з неї мітли й віники — виходило акуратно й надовго.
Тин-трава виглядала не тільки гарно, але й дивно. Дивним у ній було саме те, що вона росла по колу, мов і справді тин: тин-трава, тин-трава, з вітром у колі заграва… причому виростала так щільно, мов поставлена вертикально зв’язана з очерету циновка, при цьому в середині кола було зовсім порожньо, навіть цуня[97] трави не було видно. Дивним було те, що ця трава утворювала правильні кола, ніби їх заздалегідь прокреслили циркулем, а потім ретельно посіяли насіння в утворену борозну. Однак розміри цих кіл були неоднаковими: великі сягали більше метра в діаметрі, маленькі — могли мати лише два чжани. Скотарі в степу, коли пасли овець чи коней, часто знаходили такі колоподібні зарості тин-трави, приминали половину «кола» й сідали перепочити, при цьому підім’ята трава утворювала пружну і м’яку підстилку, а непідім’ята — ставала для них природними поручнями й спинками. У монгольських юртах не буває диванів, однак степовики можуть зробити собі диван просто в степу — з тин-трави. Тин-трава відразу ж сподобалася молодим інтелігентам, щойно ті опинилися тут, і вони почали вигадувати їй назви — хтось казав на неї диван-трава, хтось — крісло-трава…
У відкритому степу ця унікальна трава ставала природним сховком для вовків і людей, коли ті хотіли відпочити або ж улаштувати засідку. Тож про героїв степу можна було сказати, що «генії мислять однаково». Проте вовки, напевне ж, заволоділи степом раніше від людей, тож мали й раніше помітити та використати тин-траву. Бат сказав, що вовки часто ховаються за заростями цієї трави, а потім несподівано нападають на дзеренів або свійських овець, які проходять повз них своєю дорогою. Чжан Цзіюань раніше бачив у середині такого «тину» вовчий послід, тож було схоже на те, що вовки дійсно вподобали цю траву. А Старий Біліґ казав, що це Тенґер спеціально подарував степовим вовкам такі собі «ширми».
Цього разу вовки й люди сховалися дуже «професійно»: вовки не бачили людей, а люди не могли в них поцілити, хоча все ж першими їх помітили. Бат усе ще сумнівався, тож і Чжан Цзіюань почав хвилюватися: чи не вийшло так, що, поки вони влаштовували засідку за цими двома колами тин-трави, вовки, що, раніше за них уже залягли в заростях навпроти, помітили їх? Коли ви в степу і маєте справу з вовками, ви повинні розуміти, що тут «усе можливо». Це — основне положення того «військового статуту», якого степові вовки навчили монгольських солдат.
Бат подумав, що не слід відразу зрушати з місця, тому ще деякий час продовжував спостерігати рельєф схилу навпроти й наказав Чжану запам’ятати особливості його бокового схилу. Потім хлопці непомітно відступили за пагорбок, ближче до місця, де були прив’язані їхні коні, відв’язали їх і дуже обережно повели на поводі вниз. Затим, намагаючись ступати якомога легше, пішли в південно-західному напрямку. Коли відійшли вже достатньо далеко від вовків, тільки тоді сіли на коней і поїхали в об’їзд до того місця, де ховалися сірі, з підвітреного боку. По вологій землі коні ступали майже безшумно, а звук вітру притлумлював решту шуму, скрадаючи, таким чином, рухи людей і коней. Чжану здавалося, що вони вдвох ніби й самі схожі на вовків, які замислили несподівану атаку на отару.
Бат дуже уважно визначав дорогу за рельєфом бічного схилу, і за півгодини вони, нарешті, заїхали за пагорбок, найближчий до вовків. Бат ще раз ретельно перевірив їхнє місцезнаходження за кількома каменями і заростями трави на верхівці пагорбка, тільки після цього спішився й почав повільно підніматися схилом угору, ведучи коня на поводі. Майже наблизившись до вершини пагорбка, він зупинився, однак не стриножив свого коня, натомість закрутив вуздечку на його передніх ногах, зав’язавши слабким вузлом. Чжан відразу ж зрозумів його намір, тому так само закрутив вуздечку на передніх ногах свого коня.
Хлопці зарядили рушниці для власної безпеки й, низько пригнувшись, потайки пішли до вершини пагорбка. Звідти вони вже поповзом дісталися до того місця, звідки тільки-тільки можна було побачити вовків. Тепер вони були на відстані всього ста метрів від сірих і могли невиразно бачити їхні хвости й зади, що виступали за «огорожу» тин-трави, однак найбільш вразливі місця — голови, груди й животи вовків — ховалися за тин-травою, і цієї миті хижаки були схожими на зачинених у велику клітку слухняних собак.
Здавалося, що обидва звіра найбільше переймалися тим місцем, де Бат і Чжан Цзіюань щойно лежали в засідці: вони підняли голови й у просвіти між стеблами тин-трави ловили очами кожний рух звідти, їхні вуха також були настовбурчені в той бік. Однак при цьому вовки не послаблювали контролю над ситуацією в інших місцях — час від часу вони піднімали до неба свої носи й виловлювали ними в повітрі атоми небезпеки.
Бат сказав Чжану стріляти в того вовка, що зліва, — він був ближче, а сам узяв на приціл того, що лежав далі. Вітер усе ще свистів і згинав луком стебла тин-трави, які, нахиляючись, прикривали вовчі тіла. Коли Чжан Цзіюань примружив одне око, він уже не міг побачити вовка.
Хлопці чекали, коли вітер візьме перепочинок. Бат заздалегідь радив Чжанові, щоб той спускав курок відразу ж, як прозвучить постріл з його рушниці. Цього разу Чжан Цзіюань, на диво, не хвилювався, адже навіть якщо він не поцілить, Бат зможе підстрахувати його, зробивши наступний постріл. Бат був відомим на все пасовище влучним стрільцем, рідко якій здобичі в радіусі 200 метрів удавалося втекти від нього. Багато хто з мисливців стверджували, що орхонські вовки, коли побачать позаду себе стрільців, то не мчать на 500 чи 400 метрів, а відразу тікають на 300 метрів, і ця звичка у вовків виробилася завдяки влучності Бата. Однак цього разу вовки перебували навіть у радіусі 200 метрів від них, тож Чжан Цзіюань спокійно й упевнено прицілився у свою нерухому мішень.
Якраз коли вітер раптом ослаб, а стебла тин-трави випрямилися і вовки з’явилися в просвітах між стеблами, з трави праворуч від мішені раптом вистрибнув невеликий вовк і помчав схилом униз, проскочивши прямо перед тими великими вовками. Обидва велетні підскочили, мов ужалені змією, втягнули шиї, опустили голови й відразу ж помчали вслід за тим вовком униз по північно-західному схилу. Вочевидь, той малий вовк був караульним і охоронцем цих двох великих вовків, який особисто відповідав за їхній тил і фланги, тож вовки набагато раніше помітили людей, ніж ті змогли чітко роздивитися їх. Великі вовки, звичайно ж, не були простачками, якщо мали охоронців — найбільший з них, напевне, був ватажком зграї. Не змовляючись, вони помчали вниз найбільш стрімким схилом.
Бат одним стрибком опинився на ногах і крикнув Чжану, що слід сідати на коней, тож хлопці помчали назад схилом, одним рухом розв’язали вуздечки, майже злетіли в сідла і, стиснувши спини коней ногами, помчали наздоганяти вовків. Однак, діставшись вершини, вони опинилися на краю дуже стрімкого схилу, Чжану навіть здалося, що перед ним — справжнє урвище, тому він різко зупинив коня. Проте Бат крикнув, щоб він якомога міцніше тримався за луку сідла і мчав униз. Бат анітрохи не боявся, навпаки, його хоробрість тільки зростала, в ньому ніби ожили зухвалість і відвага давнього монгольського воїна-аристократа, готового іти і в огонь, і в воду. Він відвернув убік голову коня й помчав навскоси вниз. Чжану сяйнула думка: настав час перевірити, чи я хоробрий, чи ні? Він стиснув зуби, прийняв остаточне рішення й, послабивши вуздечку, теж помчав униз. Щоб їхати вниз стрімким схилом, потрібна пересторога, особливо в дикій місцевості, де ніколи не знаєш, звідки візьмуться нори ховрахів, зайців чи щурів, а якщо копито коня провалиться в пустоту, то він перекинеться разом із вершником і вони, якщо й не розіб’ються, то сильно пораняться. У 3-й бригаді був такий випадок, коли один конопас із молодих інтелігентів Чжен Лінь не стримав вчасно коня, спускаючись стрімким схилом, кінь спіткнувся, вершника підкинуло в повітря і він упав плечем на землю, зламавши собі ключицю, після чого на нього ще й перекинувся кінь, сильно придавивши його, тож хлопець досі перебував у Пекіні на лікуванні. Але якби він упав на землю не плечем, а головою, то вже б ніколи не побачив Пекіна.
Чжан Цзіюань був у захваті від роботи конопасом, він вважав, що в Монголії — це професія для сміливих, вона найбільше пасує чоловікові з усіх професій у світі. У давній Монголії конопаси-кочовики були звичайними солдатами в мирний час і героями — під час війни. Хоча сміливість і відвага монгольських жінок зазвичай перевищували такі ж якості в ханьських чоловіків, однак в Орхоні до сих пір так і не було жодної жінки-конопаса. Протягом сотень тисяч років кочового життя в степу монголи офіційно призначали кожному табуну коней по два конопаси, однак після того, як тут з’явилися молоді інтелігенти, кожному табуну додали ще по одному конопасові з них, розглядаючи такий крок як експеримент на пасовищі. Однак через два роки з чотирьох молодих інтелігентів 2-ї команди, розподілених у конопаси, один отримав травму і звільнився, а інший — не витримав такого важкого життя і, так і не змігши загартувати в собі необхідної сміливості, сам попросився розподілити його на іншу роботу. Таким чином, досі жоден з молодих інтелігентів ще не міг офіційно заступити на посаду конопаса і працював при табуні тільки разом з двома монгольськими колегами. Молоді інтелігенти, в тому числі і Чжан Цзіюань, навіть думати боялися про такий акт мужності як самостійне, тільки силами ханьців, випасання одного табуна. Однак Чжану дуже хотілося офіційно стати конопасом, щоб колись на рівних пасти табун з Батом або Лхамжавом, адже наразі його статус можна було визнати тільки як учень-помічник.
За два роки роботи в умовах холоду й голоду Чжан зрозумів, що все ж може, зціпивши зуби, триматися на цій роботі і засвоїти високе мистецтво утримування коней, однак чого йому ще бракувало, так це беззастережної сміливості монгольських конопасів, завдяки якій вони приборкували норовливих коней і підкорювали диких вовків. Коли він схибив під час ловів, він схибив не через технічну недосконалість, а якраз тому, що йому забракло сміливості. Він дуже чітко пам’ятав той момент, коли накидав тремтячими руками аркан на вовка — тоді його серце піддалося першим.
І Чжан ризикнув! Заради того, щоб стати офіційним конопасом, він був готовий ризикнути життям. Цієї миті він хотів перевірити себе, дізнатися, чи зможе він відновити той геройський дух китайців часів династій Хань і Тан, які витіснили зі своїх територій гунів і витурили тюрків.
Кінь мчав униз стрімким схилом, мчав так швидко, ніби падав з вертикальної стіни; і вершник, і кінь перетворилися на суцільне тіло, яке дедалі більше набирало швидкість у вільному падінні. Кінь мчав під таким гострим кутом до землі, що вершник ніяк не міг нормально сидіти на ньому. Чжану довелося однією рукою вчепитися в луку сідла і з усіх сил податися назад, так що його спина майже приклеїлася до заду коня, а обома ногами так натягнути стремена, що вони ледь не сягали вух коня, тобто його тіло майже лежало на крупі коня. Обома ногами він намертво затис передню луку сідла — це був надзвичайно складний рух, який єдиний тільки й міг урятувати життя вершнику. Якби його серце цієї миті знову піддалося страху, усі його надії разом із душею полетіли б до Тенґера. Коли декілька днів по тому він знову проїжджав цим місцем, то помітив на дорозі, якою вони мчали, ледь не шість-сім ховрашиних нір, і аж укрився холодним потом від страху. А Бат сказав, що Тенґеру подобаються сміливі люди, тож він відводить їх від таких нір.
Коли Чжан Цзіюань домчав униз, він несподівано помітив, що відстає від Бата всього на півкрупа коня. Поворот голови Бата відкрив захоплену посмішку на його обличчі, і Чжан відчув, що ця посмішка почесніша для нього за всі золоті нагороди.
Монгольські корінні скакуни мають таку особливість — досягнувши успіху, вони рвуться далі вперед, а програючи — остаточно занепадають духом. Тепер обидва коні, побачивши, що, лише проскочивши один стрімкий схил, скоротили майже на третину відстань до вовків, сповнилися піднесення, що стало для них своєрідним допінгом, і вони несподівано розвинули швидкість дзерена. Тож не встигли вовки ще дістатися вершини пагорбка, як відстань до них значно скоротилась. Роздивившись вовків і місцину, Бат сказав:
— Вовки готуються розділитися й тікати окремими шляхами. Малого облишимо, будемо наздоганяти великих. Ти дивись, у якого вовка я буду цілитися, тоді стріляй у каміння перед ним. Почнемо з правого.
Хлопці тримали рушниці напоготові. Чим швидше бігли коні, тим менше трусило їхні тіла, і тим легше було мисливцям цілитися. Троє вовків, вочевидь, уже почули важку ходу переслідувачів, тому також додали швидкості й помчали до схилу, що був попереду. Кінь і вовк не можуть довго підтримувати швидкість на фінішній прямій, тому Бат чекав, поки один з вовків повернеться до нього боком, оскільки стріляти по ньому ззаду — мішень замала, але як тільки вовки почнуть розбігатися, один з них неодмінно мав повернутися перпендикулярно, тоді й з’явиться можливість поцілити в нього.
Вовки, побачивши, що не можуть позбавитися переслідувачів, почали помітно нервуватися. Вони були майже готові розділитися — у такому випадку один з них гарантовано б утік. Коли відстань до переслідувачів була трохи більша, ніж триста метрів, два вовки, що йшли по боках від головного, раптом узяли кут. Бат відразу ж вистрелив у великого вовка праворуч, однак не влучив. Чжан Цзіюань трохи поцілився і зробив два постріли вперед по руху цього вовка, однак перша куля застрягла в глині, друга — влучила в камінь і з нього посипалися іскри, крихти й пішов пороховий дим. Вовки аж похитнулися від несподіванки, але щойно знову впевнено стали на ноги, як пролунав постріл з рушниці Бата. Один з вовків відразу ж упав на місці, його бік був закривавлений. Чжан Цзіюань аж скрикнув від радості, але Бат тільки розчаровано сказав:
— От невдача! Такої шкури не вивісиш!
Хлопці випрямили голови коней і поїхали навздогін за вовками, Бат наказував Чжану:
— Ти більше не стріляй! Я сам з ним розберуся.
Обидва корінних коня, побачивши, що господар убив одного вовка, неймовірно зраділи і помчали до схилу з максимальною швидкістю, на яку були здатні. Однак через декілька десятків метрів їм уже забракло повітря, тож їхня швидкість почала поступово знижуватися. Вовк же якраз виявив свої здібності мчати вгору по схилу — амплітуда його стрибка збільшилася, в нього ніби відкрилося друге дихання, він біг дедалі швидше, а за швидкістю зростала і його самовпевненість. Хлопці щосили лупцювали батогами своїх коней, ще й давали їм у боки шпорів, тож корінні коні, які раніше ніколи не знали батога, бігли, мов скажені, а їхні морди вже вкрилися білою піною. Вовк же не зменшував швидкості, навпаки, біг дедалі повільніше. Чжан Цзіюань опустив голову й подивився на його сліди на трав’яному схилі: відстань між відбитками його передніх і задніх лап уже перевищувала амплітуду кроку коня. Ватажок наближався до лінії горизонту, що її утворювала вершина схилу. Коли вовк її перетне, мисливці тоді тільки його й бачили.
Саме тоді Бат раптом прокричав: «Зупиняймося!» Потім рвучко натягнув вуздечку. Усі корінні коні мають високе вміння раптом зупинятися на високій швидкості, вони натренували його під час переслідувань з обманними маневрами коней у табуні. Цієї миті воно їм якраз і знадобилося. Коні загальмували в кілька кроків, при цьому вершників ледь не викинуло з сідла потужною інерцією. Бат одним рухом зістрибнув по ходу з коня, відразу ж упав на землю й прилаштував рушницю, разом з тим, з силою затамувавши подих, почав цілитись у вершину схилу. Чжан Цзіюань також скотився на землю й підняв рушницю.
Вовк, який продовжував бігти щодуху, раптом не почув позаду себе цокоту копит, тому теж рвучко загальмував з міркувань перестороги. Річ у тому, що у степових вовків короткі шиї, тож щоб обернутися й подивитися назад, сірому необхідно розвернутися всім тілом. Крім того, зазвичай, коли вовк добіжить до вершини схилу, йому потрібно зробити ковток повітря й кинути погляд на місце та траєкторію руху переслідувачів, щоб визначитися, як діяти далі. У цю мить над лінією горизонту на верхівці схилу з’явився дуже чіткий силует вовка, який раптом виявився ледь не втричі більшим за обриси його тіла під час бігу. Здавалося, що це — мішень у тирі, зроблена у вигляді вовка. Найчастіше це — єдина можливість для мисливців поцілити звіра, який тікає, однак здебільшого вовки не надають мисливцям такої можливості. Проте Бат, удавшись до хитрощів із раптовою зупинкою коней, викликав у вовка підозру, змусивши його повернути голову й подивитись, до якого нового трюку вдалися його переслідувачі.
Вовк нарешті попався. Прозвучав постріл з Батової рушниці й можна було побачити, як сірий з розгону впав на коліна, а потім зник за краєм вершини пагорбка. Бат сказав:
— Шкода! Далекувато, тож я тільки поранив його, однак далеко він не втече. Швидше за ним!
Хлопці знову скочили на коней і помчали навздогін. Однак коли вони досягли верхівки, то побачили по той бік схилу лише цівочку крові, що тяглася по жовтій траві й дрібному камінню, вовка ж і слід простиг. Навіть у бінокль вони не помітили якогось руху навколо, тож їм довелося швидко їхати дрібними кроками уздовж кров'яного сліду. Чжан Цзіюань сказав:
— Шкода, що з нами немає собак!
Однак вони виїздили сюди з табуна, а степові собаки завжди живуть при юртах і можуть супроводжувати тільки отари або череди, але їх ніколи не беруть у степ пасти табун, хіба що від самого початку будуть тримати на повідку.
Хлопці їхали повільно, опустивши голови, ретельно розглядали сліди на землі. Проїхавши невеликий відрізок шляху, Бат сказав:
— Я поранив вовка в передню лапу. Дивись: ось крок вовка, і він має лише три відбитки, а пораненою лапою він не може стати на землю.
— У такому разі вовк точно не втече, — сказав Чжан, — адже на трьох лапах де ж йому побігти так, як на чотирьох?
— Важко сказати, — зауважив Бат, глянувши на годинник, — це ж ватажок. А якщо він знайде тут якусь глибоку вовчу нору, де ж тоді його спіймаєш? Нам слід поспішати!
Кров’яний слід то зникав, то з’являвся знову, хлопці йшли по ньому вже більше години, коли на якомусь моріжку раптом побачили щось таке,що змусило їх зупинитися, мов укопаних: на землі лежала відгризена передня вовча лапа, і білизна її рваної кістки кидалась в очі; на кості, а також на шкурі і м’язах, ще виднілися сліди вовчих зубів. Бат сказав:
— Тільки поглянь — він зрозумів, що поранена нога волочиться по траві й заважає йому бігти, тому сам собі відгриз її!
— Кажуть, хоробрий солдат відірве собі руку, — сказав Чжан Цзіюань, у якого аж засмоктало під грудьми, ніби це його раптом упіймав вовк. — Я чув, що серед ханьців були такі сміливці, які відрубували собі руку, в яку влучала отруйна стріла, однак я особисто ніколи не бачив такого. Однак я вже двічі бачив, як вовки відгризали собі лапи, це — вже втретє.
— Усі люди різні, а вовки — всі однакові… — зауважив на це Бат.
Хлопці поїхали далі шукати. Вони поступово відзначили, що після того, як вовк відкусив собі лапу, слідів крові поменшало, а довжина його кроку збільшилась. Їх найбільше турбувала думка про те, що ватажок, схоже, прямував найближчою дорогою до прикордонного шосе, на північ від якого вже починався закритий військовий район. Бат сказав:
— Ну й хитрюга цей ватажок! Але й ми не будемо дурними за ним так бігти.
І вони спрямували коней навпростець до шосе.
Чим далі на північ, тим вищою ставала трава, крізь яку вони їхали. Сіро-жовте пасовище при цьому було надзвичайно схоже на величезну вовчу шкуру. Чжан Цзіюань відчув, що на цій сіро-жовтій «шкурі» побачити сіро-жовтого вовка ще важче, ніж знайти ягня на купі овечої вовни. Небо і людина навряд чи єдині,[98] а от вовк і степ з’єдналися нерозлийводою. Кульгавий вовк, можливо, десь біжить у них під самим носом, однак вони зі своїх високих скакунів нічого не бачать. Чжан Цзіюань ще раз переконався на власному досвіді, яким глибоким є зв’язок вовка і степу, вовка і Тенґера: щоразу, коли вовк опиняється на межі між життям і смертю, він завжди покладається на степ і завжди тікає; щоразу, коли вовк потрапляє в біду, степ, мов стара квочка, розкриває над ним своє крило і ховає його в своєму пір’ї; неосяжний монгольський степ ніби ще більше любить і піклується про степових вовків, степ і вовк — ніби стара подружня пара, що за тисячі років разом досягла найвищої межі відданості, а за десять тисяч років разом стала єдиним цілим. При цьому монголи, які намагаються бути відданими степу ще більше за вовків, здається, так і не досягли їхнього рівня. У південних районах Монголії, ближчих до ханьських територій, степ орють на поля, і дедалі більше монголів переходять від скотарства до землеробства. Чжан Цзіюань ніколи б не подумав, що вовк без ноги зможе бігти так довго й на таку значну відстань, що залишить позаду себе людей на найшвидших скакунах в усій бригаді. Чжану вже не хотілося його наздоганяти: він відчував, що крім Бата, поряд має ще й учителя цього вчителя.
Поки хлопці шукали й зупинялися, їхні коні поступово відновили свої сили й могли тепер знову додати швидкості. Вони наближалися до великого гірського хребта, що простягнувся на півночі як природний кордон цього степу і вздовж підніжжя якого проходив установлений людьми кордон. Як розповідали скотарі, в тих горах були глибокі ущелини, холодні й безплідні — остання опорна база вовків Орхонського степу, де вони не мали природних ворогів. Однак, коли той кульгавий вовк потрапить туди, як він зможе там жити? Він відразу ж відчує, що дійшов до межі свого вовчого життя. Люди можуть остаточно знищити вовків, проте у світі немає такої сили, яка могла б зломити волю і характер вовків монгольського степу.
Нарешті коні ступили на прикордонне шосе. Хоча його й називали так, насправді це був путівець, облаштований для прикордонних патрулів, і правильніше було б називати його піщаним шляхом. Колеса військових джипів і вантажівок прорізали в степу широкий рівчак глибиною близько метра, тож ця дорога скидалася на велику, довгу й звивисту піщану ринву, ніби це страшний і величезний жовтий піщаний дракон розтягується й вигинає свою спину з наміром злетіти. Ця дорога легко відкрила крихке обличчя монгольського степу, оголивши його справжній страшний вигляд, що ховався під тоненькою трав’яною шкіркою. Якщо зараз земля під трав’яним покривом була ще вологою, то піщану дорогу давно вже висушив вітер. Варто було налетіти йому із заходу, як стометровий піщаний дракон починав ворушитися й вихрувата, а кінські копита здіймали по дорозі сухий пісок і порох, тож люди й коні, із запорошеними очами й носами, почувалися так, мов вони потрапили до піщаних Гобі.
Хлопці швидко їхали піщаною дорогою на схід, однак вовчих слідів ніде не було видно. Проте коли вони виїхали на невеликий пагорб, то раптом побачили десь за тридцять метрів перед собою вовка — він докладав зусиль, щоб здолати високий і стрімкий північний «берег» дороги. Зазвичай таку маленьку перешкоду вовк може перестрибнута одним махом, але тепер вона стала для нього нездоланним бар’єром на останньому відрізку життєвого шляху. Коли кульгавий учергове не зміг вибратися нагору й скотився вниз на дорогу, його відкрита рана торкнулася піску і він, видно, зазнав такого болю, що аж весь зіщулився на клубок.
«Спішуємося!» Бат, говорячи це, зістрибнув на дорогу. Чжан Цзіюань також зістрибнув з коня, напружено дивлячись то на Бата, то на важкий батіг, що висів, прикріплений до сідла. Однак Бат зовсім не збирався відв’язувати батіг, і він не зробив ані кроку вперед, він тільки послабив вуздечку, давши коневі змогу дістатися трави й пастися, а сам сів на високий «берег» дороги, дістав пачку сигарет, узяв одну сигарету й мовчки закурив. Крізь дим від сигарети Чжан Цзіюань міг бачити його очі, сповнені складних почуттів. Він також відпустив свого коня, сів поряд із Батом, попросив у нього сигарету й повільно закурив.
Вовк з натугою підвівся на дорозі й якось косо сів. До заюшеного кров’ю хутра на грудях тепер пристав ще й пісок, але голова його не була похилена — він навіть зверхньо дивився просто на обох своїх переслідувачів. Вовк не забув ні свого статусу, ні своїх звичок, він із силою струсив з тіла пісок і залишки трави, будь-що підтримуючи чистоту й велич своєї військової «уніформи». Однак він уже не міг опанувати свою культю, що стирчала оголеною кісткою в нього перед грудьми і тремтіла. При цьому погляд вовка був незмінно лютим, він дихав на повні груди, збираючись на останній силі. Чжан Цзіюань відчув, що не може подивитися вовку просто в очі. Перебувати тут, у цьому давньому степу, було те саме, що займати позицію цього степу, а в такому випадку справедливість була на боці вовків…
Бат тримав сигарету в руці й напівзамислено дивився на вовка. В його очах світилися сором і тривога, ніби він, учень, стояв перед своїм учителем, якого глибоко образив. Кульгавий же, побачивши, що переслідувачі так довго ні до чого не вдаються, повернувся й почав однією лапою рити землю. Профіль «берега» дороги показував, що під верхнім прошарком чорної землі, що був всього 30 сантиметрів завтовшки, далі — пісок. Вовкові нарешті вдалося підритися під «трав’яну» шкірку й частина піщаного «берега» обвалилася, утворивши положистий схил, по якому кульгавий і вибрався нагору, після чого пострибав на трьох лапах, мов велике кенгуру, далі, до протипожежного шляху й прикордонних стовпів.
Протипожежний шлях проходив ще по цей бік кордону, то була смуга розораної трактором землі, яку підтримували працівники прикордонної протипожежної станції, завширшки вона була сто з лишком метрів і тяглася якраз уздовж кордону. Цю смугу щороку культивували в певний час, тож вона давно опіщанилася і на ній не росло жодної травинки, тому ці землі використовували виключно для того, щоб переймати природні пожежі, що могли прийти сюди ззовні або із внутрішнього степу. Тільки цю оранку, утворену з метою боротьби з пожежами, скотарі ще якось дозволяли, а старі степовики казали, що це — єдина користь від орання земель.
Коли налітав західний вітер, він здіймав на протипожежному шляху стільки піску, що було страшніше, ніж при пожежі в степу, але, на щастя, смуга була доволі вузькою.
Кульгавий біг з передишками, поки, нарешті, не розчинився серед степу — адже попереду в нього вже не було нездоланних перешкод.
Бат підвівся, мовчки оглянув усе навколо, підняв недопалок, кинутий Чжаном на пісок, і затушив його слиною, потім вирив пальцями у вологій землі ямку, в яку закопав обидва недопалки, ще й добре прибив над ними землю, після чого застережливо сказав:
— Слід виробити звичку! У степу не можна дозволяти собі найменшої недбалості! — потім підвівся й сказав: — Ходімо, відшукаємо того вовка, якого щойно вбили. Додому!
Хлопці сіли на коней і поспішили назад, до схилу, зарослого тин-травою. По звільненій від снігу землі копита коней ступали дуже легко; хлопці всю дорогу мовчали.
16
Принц Ченцянь (син імператора Тан Тай-цзуна. — Цзян Жун) полюбляв музику, жінок і полювання… Йому також подобалось наслідувати тюрків у мові й одязі. Він обрав собі п’ятьох підданих із тюркськими обличчями, які заплітали волосся в косу, носили овечі кожухи й пасли овець, та заснував із ними селище. Вони встановили прапори й стяги із зображеннями п’яти вовчих голів і облаштували конусоподібні юрти. Принц жив серед них, обирав собі барана і смажив його, потім виймав з-за пояса ніж, відрізав шматки м’яса, і вони всі разом споживали його. Випробовуючи своїх підданих, він міг сказати: «Давайте я буду ханом і помру, а ви проведете по мені жалобну церемонію». Після цього він падав на землю, а навколо чувся плач і стогін, його клали на коня й починали возити по колу, прощаючись із його тілом… Принц… казав: «Коли я буду володіти Піднебесною, я поведу тисячі кіннотників на полювання на захід від Золотого міста,[99] а потім розпущу волосся і стану тюрком…»
Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню». Розділ 196
Після того як пройшов весняний дощ, трав’яний схил поряд із табором, облаштованим для ягнят, у теплому сонячному промінні став джерелом важкого гнилого запаху — його розпускали рештки худоби, що не пережила холодної зими або була загризена, але не доїдена вовками. На траві з’явилася чорна трупна рідина й кров. Сухі стебла й листя трави, що полягла з осені, були просякнуті якоюсь жовто-чорною гнилою рідиною, що зволожувала степ разом із брунатно-чорною гнійною жижею, утвореною із розчиненого у воді посліду корів і овець, собак і вовків, зайців і щурів тощо.
Однак в очах Ченя степ анітрохи не втратив привабливості через це весняне смердіння — древній степ потребував смердючої рідини. Усі відходи людей і худоби, що накопичилися за зиму, усе падло, що залишилося після жорстоких боїв людей із вовками, смердюча кров і розтрощені маслаки стали дорогоцінним шаром гумусу, органіки й мінеральних речовин, що додався до тоненької трав’яної шкірки степу. Улзій сказав:
— З міста прислали кадровика з перевіркою і поета, так їм дуже сподобався запах весняних квітів у степу, однак я найбільше люблю це весняне смердіння. Один баран за рік дає близько 750 кг гною й сечі, а якщо їх розкидати степом, це ж скільки трави виросте! «Коров’ячий послід холодний, конячий — гарячий, а овечий може живити степ два роки». Якщо правильно регулювати поголів’я худоби, то корови й вівці не будуть виснажувати пасовища, тоді можна й за степом доглядати. Раніше розумні вожді племен могли навіть піщаний степ перетворити на трав’яний.
Навесні на орхонських пасовищах гнійної жижі було вдосталь, а полита ще й кров’ю трава виростала, мов скажена. Варто було теплу протриматися півмісяця поспіль, як зелена трава повністю покрила стару й гнилу. Долини й схили зазеленіли. Стебла трави й квітів, витикаючись крізь угноєну землю, ущільнили й закріпили тонкий земляний шар степового ґрунту, так що пісок і Гобі внизу під травою остаточно втратили можливість з’явитися на сонце. Чень їхав підтюпцем на великому рудому коні старого Біліґа й усю дорогу милувався оновленим зеленим степом. Він відчував, що на величезній сцені цього степу, жорстока конкуренція між людьми і вовками врешті-решт може породити найтепліші почуття до матері-рівнини.
Вим’я в овечок розбухли, вовна в ягнят побіліла, корови почали ревти на всю силу своїх легенів, а коням настав час скидати свою довгу шерсть — через те, що степ вчасно зазеленів, у кожної худоби почався свій клопіт. Орхонському степу знову випав такий рідкісний врожайний рік. Хоча під час заморозків ранньої весни замерзло чимало ягнят, однак завдяки ветеринарній допомозі, проведеній у бригаді, виживаність ягнят, напевне, перевищила 101 %. Цього року несподівано багато овечок принесли в окоті по двоє ягнят, тому в кожній отарі прибуло щонайменше по тисячі баранців, і навіть на цьому, поживному раніше пасовищі ураз відчулась обмеженість ресурсів.
Оскільки ягнят прибувало, то очікувалося перевантаження всіх пасовищ у скотгоспі Булаґійн, розподілених раніше між чотирма сезонами. Якщо для підтримання балансу між кількістю земель під випас і кількістю худоби продати гуртом певну частину худоби або обміняти її бартером, тоді не буде виконано показники, жорстко спущені в скотгосп «зверху». На бригаді вже декілька разів збирали наради, Улзій вважав, що єдиним виходом із ситуації буде облаштування нового пасовища в межах цього скотарського господарства.
Тож Чень Чжень поїхав з Улзієм і Старим Біліґом оглянути місцевість і підшукати місце для нового пасовища. Старий спеціально запропонував йому одного з найкращих своїх скакунів — швидкого й витривалого. Улзій тримав за спиною напівавтоматичну рушницю, Біліґ узяв із собою Бара, а Чень — Ерлана, залишивши Хуанхуана вдома сторожувати господарство. Адже мисливці й кочовики, коли виїжджають на далеку відстань, ніколи не забувають узяти з собою зброю й мисливських собак. Обидва собаки були сповнені мисливського духу, дорогою вони все рознюхували й розглядали, бігли легко й невимушено і раділи так само, як і Чень. Старий пожартував:
— Я бачу, що чабан і його собаки засиділися, прив’язані до отари більше місяця!
— Дякую, Батьку, що взяли мене трохи розвіятися!
— Я боявся, що через постійне читання книжок ти зіпсуєш собі зір.
У північно-східному закуточку на території цього скотарського господарства було пустирище на горі, що мало по краю кілометрів 70–80. За словами Улзія, це пустирище споконвіку було безлюдним, тож земля тут мала бути угноєна, крім того, поряд протікала маленька річка й були розташовані плавні, тож бур’яни тут виганяло більше метра заввишки і бадилля щороку накопичувалося шаром завтовшки в один чи. Однак вода й трава збирали тут комарів у такій жахливій кількості, що влітку чи восени вони могли й корову з’їсти. Якщо піднятися на гору, то з кожним кроком по купках минулорічного бадилля з нього будуть здійматися хмари комарів, справляючи таке враження, мов людина наступила на міну. І люди, й худоба боялися тієї гори, ніхто не наважувався туди заходити. Крім того, оскільки сухе бадилля накопичувалося, новій траві щороку доводилося з усіх сил тягнутися вгору, щоб дістатися сонячного проміння, тому ця трава виростала тонкою й довгою, худобі вона не подобалась, та й лою вони з неї не нагуляли б.
Як голова великого скотарського підприємства, Улзій постійно хотів облаштувати це пустирище під годящу луку, оскільки він давно вже передбачав, що при політиці гонитви за кількістю, а не за якістю, орхонські пасовища рано чи пізно постануть перед проблемою перевантаження. Вже багато років він мав на увазі це пустирище, сподіваючись на якусь осінню природну пожежу, яка б докорінно випалила тут сухостій і гниль, після чого наступної весни сюди можна було б загнати велику партію худоби, щоб коні, корови й вівці тисячами своїх копит розпушили тут землю й виїли свіжу траву, стримуючи її ріст. У такому випадку земля тут закріпилася б і угноїлась, а в низькій траві не заводилися б комарі. За декілька років це пустирище перетворилось би на відмінне літнє пасовище і худобі підприємства додалося б місце випасу на цілий сезон, а колишнє літнє пасовище можна було б перевести в розряд весінньо-осіннього. За підрахунками, навіть якщо б поголів’я худоби на підприємстві зросло більше, ніж удвічі, перевантаження на пасовища вдалося б уникнути.
За минулі роки природні пожежі не раз випалювали Орхонський степ, однак, на жаль, не доходили сюди. І тільки наприкінці осені минулого року одна з великих пожеж таки дісталася цього пустирища, після неї ще й пройшов дощ, тож гора тепер виглядала так, мов її полили нафтою. Улзій нарешті наважився реалізувати свій план. Він заручився повною підтримкою Бао Шуньґуя, однак зустрів опір з боку більшості скотарів, які боялися тутешніх комарів. Тож Улзію залишалося тільки звернутися по допомогу до Старого Біліґа й попросити його з’їздити разом на пустирище та оглянути ситуацію на місці. Якщо Старий Біліґ визнає це місце придатним, він приведе сюди на поселення свою 2-гу бригаду.
Троє вершників проїхали повз зимове пасовище поряд із бригадою, і Чень відчув, ніби щось затримує копита його коня. Опустивши голову, він побачив, що осіння трава залишається густою, ще й виросла на чотири пальці. Він спитав в Улзія:
— Чому ви все кажете, що пасовищ недостатньо? Ось подивіться, хоча отари й табуни пасуться тут цілу зиму, на пасовищі залишається ще так багато трави!
— Так це ж стерня, — відповів Улзій, нахилившись, щоб роздивитися, що є на землі. — Стерня занадто тверда, худоба її не перекусить, а якщо почне вискубувати, то повириває її з корінням. Крім того, стерня непоживна й худоба не нагуляє з неї лій, тому на цій траві краще не випасати худобу, інакше, якщо вона її вигризе, пасовище зіпсується… По той бік стіни китайців дуже багато, по всій країні не вистачає м’яса й масла, тож уся країна вимагає від Внутрішньої Монголії яловичину й баранину. Однак, щоб отримати одну тонну цього м’яса, необхідно використати 70–80 тонн трави, а постійно вимагати м’яса насправді означає постійно вимагати від степу трави і, зрештою, якщо так триватиме й далі, це забере в нього долю. Показники, які спустили зверху для нашого пасовища, швидко нас задавлять. Декілька хошунів на південному сході через такий тиск уже незабаром перетворяться на пустелю…
— Мені здається, що займатися скотарством набагато складніше, ніж землеробством, — сказав Чень Чжень.
— Я якраз і боюся найбільше, — продовжив Улзій, — що наш степ перетвориться на пустелю. Трав’яний покрив тут тонкий і химерний, він усього боїться: засухи, диких кіз, табунів, сарани, щурів, зайців, видр, дзеренів, селян, великої кількості людей, ще й якщо вони жадібні, й перевантаження пасовища; і не ступіть на нього — боїться, і не гризіть його, і не оріть його, а найбільше він боїться, коли степом починають керувати люди, які не знаються на його законах…
— Степ — це велике життя, — кивнув головою на знак згоди Біліґ, — однак воно в нього тонше за людські повіки: якщо зруйнувати трав’яний покрив, степ осліпне — адже піщані бурі ще лихіші за білі снігові бурі. Але якщо життя степу добіжить кінця, то й мале життя худоби, вовків і людей також завершиться. Тоді навіть Великий мур і Пекін не убезпечені від кінця.
Улзій із глибокою тривогою в голосі сказав:
— Раніше я раз на декілька років їздив до Хух-Хохот[100] на збори і бачив, що там більшість пасовищ уже зникли, а кілька сот лі Великого муру на заході засипало піском. Тож якщо тепер зверху будуть тиснути своїми завданнями на східний степ, то й східній частині стіни загрожуватиме така сама небезпека. Я чув, що за кордоном уряди мають жорсткі закони керування степом, у них прописано навіть, на якому пасовищі можна випасати який вид тварин і скільки голів худоби може пастися на одному гектарі угідь, а якщо хтось наважиться збільшити навантаження на пасовище, того суворо покарають. Але навіть так ми зможемо вберегти тільки те, що лишилося, а зруйнованого степу вже не повернеш. Схоже, що люди почнуть розуміти степ тільки тоді, коли він перетвориться на пустелю, однак тоді вже буде запізно.
— Люди — дуже жадібні, — зауважив Біліґ, — понаїхало сюди чужинців, що їм не роз’яснюй, нічого не розуміють. Тільки Тенґер знає, як цим жаднюгам зарадити, — вовками! Якщо вовки будуть регулювати чисельність худоби, тоді можна вберегти степ.
— Боюся, що методи Тенґера застаріли, — похитав головою Улзій. — Якщо в Китаї вже атомну бомбу випробували, то знищити вовків, як того хоче керівництво, вже не так і складно.
— Я не чув вовчого виття вже кілька ночей поспіль, — сказав Чень Чжень, відчуваючи, як щемить у нього серце. — Батьку, ваші лови так налякали вовків, що вони не наважуються й поткнутися сюди. Однак, якщо в степу немає вовків, то ніби щось не так…
— Ми ж убили всього 30 сірих, — відповів Біліґ. — Це, вважай, цуценята з чотирьох-п’яти нір. Вовків в Орхоні набагато більше! А не приходять вони не тому, що я їх налякав, а тому що вони тепер зайняті іншими справами.
— А які у вовків бувають нагальні справи? — відразу підбадьорившись, запитав Чень.
— Ходімо зі мною ген туди, — сказав Старий, вказуючи на пагорбок у далині, — подивимось. — І, стьобнувши коня під Ченем, додав: — Їдь швидше! Навесні потрібно, щоб кінь більше пітнів, тоді він швидше полиняє й швидше почне нагулювати лій.
Троє вершників, мов на перегонах, помчали до пагорбка. З-під копит їхніх коней летіли численні грудки глини з трав’яним корінням, і ці сотні тисяч ніжнісіньких корінців трави забарвили в зелене копита, що їх розтоптали. На щастя, в наступні декілька місяців по цій дорозі не їздитимуть інші коні! Чень їхав позаду інших. Він почав усвідомлювати все значення вислову «степ боїться кінського табуна». Монголи, дійсно, живуть у якомусь вирі протиріч!
Коли коні вискочили на верхівку пагорбка, їх звідусіль оточило пищання й кректання байбаків. Ці гризуни — найпоширеніші мешканці древнього степу, тож і в Орхонському степу на більшій половині пагорбків є байбаки і їхні нори. Щороку восени Чень бачив, як старі кочовики вбивають байбаків, і навіть скуштував одного разу їхнього м'яса — воно виявилося жирним і мало приємний запах. Байбак, як і ведмідь у лісі, взимку впадає в сплячку й тримається до весни на своїх жирових запасах, тож його м’ясо відрізняється від м’яса інших степових тварин — воно має прошарок сала, як і свинина, й чітко відрізняється від пісного м'яса контрастом білих прожилок на червоному тлі, тому й славиться на весь степ своїм гарним смаком та свіжістю без неприємних запахів і вважається добрішим, ніж баранина. Один великий байбак був навіть більшим за термос великого розміру і з нього виходила ціла миска м’яса, якої вистачило б, щоб нагодувати один раз цілу родину.
Однак побачивши байбаків тепер, Чень мало не злякався: по верхівках схилів, мов на гребенях хвиль, тут вишикувалися шістдесят-сімдесят великих і малих звірят, вони непорушно дивилися кудись у далечінь і були схожі на пеньки в лісі. Їхніх нір побільшало, а жовті приступки із землі й піску перед цими норами створювали враження, ніби тут — обліплений терасовими полями схил у континентальній частині Китаю. З трьох боків такої приступки були пісок і каміння, мов вигорнуті з копальні рештки породи. Вони притисли більшу частину трави на схилі, тож Ченю здалося, що він потрапив на якийсь поритий гротами схил на півночі провінції Шеньсі — гора була вся в дірках і чиряках, від неї, напевне, залишився тільки каркас. Кожна земляна приступка була розміром із великий кан,[101] і на кожній з них стояв або лежав щонайменше один байбак. На великих приступках стояли байбаки-самці — вони мали темно-брунатне хутро й займали кожен окрему нору, на інших приступках стояли байбачихи-самки — вони були меншими за розмірами й мали хутро сіро-жовтого кольору, трохи схоже на вовче; самиці зазвичай розподілялися по норах групами. Поряд із самицями було багато маленьких байбаків, розміром із зайця — на деяких приступках їх розляглося аж по сім-вісім штук! Побачивши людей, байбаки зовсім не поспішали лізти в нори — більшість із них стали на задні лапки, а передні затисли в кулачки перед собою й почали видавати якийсь безладний писк. При цьому їхні маленькі хвостики, схожі на йоршики для чистки пляшок, злітали вгору, ніби демонструючи їхню силу, протест і водночас дражнячи противника.
Собаки, помітивши одного великого байбака далеко від нори, кинулись до нього, однак той швидше за них добіг до найближчої нори і став на приступці перед входом до неї, втупившись у собак своїми круглими, мов у кролика, очима. І тільки коли собаки були вже на відстані п’яти-шести метрів від нори, він неспішно заліз усередину свого глибокого й стрімкого укриття, а коли розлючені собаки відбігли на десяток метрів, знову виліз, ще й почав щось пищати в напрямку собак.
Старий Біліґ сказав:
— Оце і є відома в Орхоні байбача гора. Байбаків тут так багато, що не злічити. На північ звідси, трохи південніше прикордонного шосе, є ще одне місце, там їх навіть більше, ніж тут. Ця гора завжди була рятівною для бідняків у степу, адже завжди на осінь байбаки нагулюють лій, а бідняки приходять на цю гору, ловлять їх і їдять їхнє м’ясо та продають їхні шкурки й сало, а на отримані гроші купують баранину. Ви, ханьці, дуже полюбляєте куртки з байбачого хутра, тож щороку восени скупщики хутряного краму з Чжанцзякоу[102] приїздять у степ скуповувати гриби й байбачі шкурки. Шкурка байбака ще й утричі дорожча, ніж руно ягняти! Тож байбаки врятували чимало бідняків, навіть родина Чингісхана у свої найбідніші часи виживала завдяки їм.
— Байбаки смачні завдяки своєму лою, — сказав Улзій. — Наприклад, ховрахи й польові миші, які також зариваються в нори на зиму, заздалегідь запасаються зерном, але байбаки так не роблять — вони зимують на своїх запасах жиру.
— Пролежавши всю зиму скрученими в норі, вони витратили за цей час багато свого жиру, але м’яса лишилося ще чимало, — сказав Старий Біліґ. — Бачиш, що на зріст вони вже не такі й маленькі, озима ж трава цього року непогана, тож вони від’їдяться за кілька днів і знову накопичать жирку.
— Так ось чому вовки останнім часом не лізуть до юрт, — прозрів раптом Чень. — Вони теж задумали перейти на інший харч! Однак нори в байбаків глибокі, а самі вони далеко від нір не відходять, тож як вовкам вдається їх упіймати?
— У вовків є багато способів упіймати байбака! — розсміявся Старий. — Вовк може розрити байбачу нору, а інші вовки при цьому стерегтимуть інші виходи з неї. Таким чином вовк може дістатися нори, вигнати з неї всю сімейку, загризти й з’їсти усіх до останнього. Вовки також можуть направити невеликого вовка-підлітка, щоб він заліз у байбачу нору й повиносив звідти в зубах малих байбачат. Корсаки також можуть залазити в байбачі нори, вбивати й їсти байбаків. Щороку, коли я ставлю капкани на байбаків, мені трапляється піймати в них шість-сім корсаків, а одного разу я навіть піймав малого вовка. Саме у вовків і корсаків монголи навчилися посилати своїх дітей у вовчі нори витягати вовченят. Байбаки риють глибокі нори, щоб не замерзнути взимку. Їм доводиться зариватися навіть на декілька чжанів під землю. — Старий раптом запитав: — Як ти вважаєш, а чому вовки риють такі глибокі нори, хоча зимують не в них?
Чень похитав головою на знак того, що не знає. Тоді Старий пояснив:
— Тому що більшість вовчих нір утворені на основі байбачих — вовчиця просто розширює байбачу нору, й вона стає придатною для народження вовченят.
— Ну й лихі ж істоти вовки, — аж злякався Чень Чжень, — зжерти всю родину байбаків їм недостатньо, вони ще й хату їхню привласнюють!
Улзій щиро розсміявся, ніби насправді йому була до вподоби підступність вовків. Повернувши до Ченя голову, він сказав:
— Якби вони не були лихі, вони б не впорались із байбаками. Те, що вовки їдять байбаків, — це їхня велика заслуга перед степом. Байбаки — одне з великих лих у степу, усі схили перериють! Тільки поглянь, на що перетворили хоча б ось цей — чималенький — схил. Байбаки — плодовиті, за рік в одному виводку буває по шість-сім штук, тож у малу нору вони вже не поміщаються, а щоб її збільшити, потрібно вирити чимало піску й каміння. Тоді скільки ж це потрібно трави зіпсувати? У степу є чотири види лихих шкідників — щури, зайці, байбаки й дзерени. Байбаки — на третьому місці. Цікаво, що байбаки неповороткі, навіть людина може їх наздогнати, але чому ж тоді на них ставлять капкани? Все через те, що в них багато нір, які ще й з’єднані між собою ходами. Тож коли людина наближається, байбак тільки гульк — і в нору. А трави вони з’їдають — ой, лихо! Восени ще спеціально під’їдають її насіння! Щоб нагуляти свій лій, один байбак з’їдає декілька му трави з насінням. Але від їхніх нір ще більше лиха, ніж від них самих. Найбільше бояться байбачих нір конопаси, адже через них щороку ламається чимало кінських ніг і калічиться чимало людей.
— Ну тоді вовки, вбиваючи байбаків, справді мають заслугу перед степом, — погодився Чень Чжень.
— Від цих байбачих нір у степу тільки лихо, — продовжував Улзій, — у них зимують комарі, а комарі північних степів Монголії відомі на весь світ. Якщо комарі північно-східних лісів можуть з’їсти людину, то комарі східних монгольських лісів можуть з’їсти корову! Якщо біле лихо й чорне лихо (засуха через безсніжну зиму) приходять у степ не щороку, то комарі тут є постійно. Скотарі й худоба бояться комарів ще більше, ніж вовків. За рік через укуси комарів худоба втрачає 30–40 відсотків лою. Дивно, що цих комарів навіть монгольські морози не беруть, а вони тут бувають до 30–40 градусів і можуть навіть якусь слабку корову перетворити на крижану брилу. У юрті теж комарі не заховаються, тож як їм вдається спокійно перезимувати? А в байбачих норах. Коли стає холодно, байбаки зариваються в свої нори, а комарі залітають за ними. Байбача нора завглибшки в декілька чжанів, тож коли байбак її заліпить, які б морози не скували землю назовні, усередині завжди як на печі. Байбак не виходить з нори в пошуках їжі, а комар, щоб наїстися й напитися, може його кусати і так собі спокійнісінько проводить зиму. Коли наступного року навесні байбак вилізе з нори і комар за ним вилетить, води й плавнів у Орхонському степу буде вже багато, от комарі й розмножуються в цій воді покоління за поколінням, тож коли настає літо, степ перетворюється на імперію комарів… От і скажи — чи не лихо ці байбаки для скотарства в степу? Степові ж вовки дуже полюбляють байбачатину, вони є головною силою знищення цих тварин, тому в степу кажуть: «Байбак виліз із нори — вовк на гору пішов», тобто коли байбаки вилізуть, для худоби настають дні спокою.
Чень Чжень, який уже два літа поспіль не знав порятунку від комариних зграй, як тільки почув про них, відчув зуд і біль по всьому тілу, ніби на ньому живого місця не лишилося. Молоді інтелігенти точно боялися комарів більше за вовків! Він навіть попросив батьків, щоб надіслали йому з Пекіна запону від комарів, і тільки після цього зміг нормально спати. Скотарі ж, побачивши запону, дуже її вподобали, і наступного літа такі пекінські запони поширились по всіх юртах у степу.
Чень Чжень раніше навіть уявлення не мав про те, що ці жахливі зграї вилітають з байбачих нір. Він звернувся до Улзія:
— Ви вдвох із Батьком Біліґом справді знавці степу! Я й не знав, що комарине лихо в степу так міцно пов’язане з байбаками! Тож їхні нори — це кишло злодіїв, а вовки — смертельні вороги байбаків. Я в книгах би не вичитав стільки цікавого…
— У степу все дуже пов’язане — одна ланка чіпляється за іншу, але всі вони так чи інакше пов’язані з вовками; ці звірі — велика загальна ланка, і якщо її зіпсувати, тоді скотарством у степу не можна буде займатися. Тож користі від вовків для скотарства — не злічити! Можна тільки загалом сказати, що заслуга їхня — неперевершена!
— Однак і байбаків не слід вважати тільки лихом, — сказав, сміючись, Старий Біліґ, — їхні хутра, м’ясо й лій — дуже дорогі речі! Шкурки байбаків — важливий додатковий прибуток для скотарів, а держава обмінює їх на закордонні авто й гармати. Отже, вовки — найрозумніші, вони ніколи не винищують байбаків до останку, залишаючи поживу на наступні роки. Скотарі теж не знищують усіх байбаків — убивають тільки великих, а малих не займають.
Вершники швидко їхали крізь гори, а байбаки, переконані в надійності свого захистку, продовжували радісно пищати, нічого не боячись. Часто з неба зривався степовий орел, але в дев’яти з десяти випадків залишався з порожніми пазурями. Що далі вони їхали на північний схід, то менше їм траплялося слідів людини, незабаром зникли й колодязі, а потім навіть і кінського посліду не траплялося.
Вони виїхали на один високий схил, коли в далечині раптом з’явились кілька великих гір такого дивного зеленого кольору, мов вони були несправжні. Річ у тім, що всі гори, що їх вони минали до сих пір, хоча вже й одягли своє нове весняне вбрання, однак зелень на них була розбавлена жовтим — кольором минулорічної трави, що залишилась на схилах. Ці ж гори вдалині були зеленими, причому такими чисто-зеленими, як то буває на декораціях у театрі або в казкових пейзажах у мультфільмах. Улзій, вказуючи батогом на ці зелені гори, сказав:
— Якби ми приїхали сюди восени минулого року, то ми побачили б там чорну гору, але тепер чорного згарища вже не видно — все вкрилося новою травою. Правда ж, схоже на те, мовби вся гора одяглась у жупан із зеленого атласу?
Вершники, дивлячись на зелену гору, чимшвидше поїхали туди. Улзій приглянув більш-менш положистий шлях і повів інших двох вершників прямо по ньому.
Проминувши два гірських гребені, вони нарешті ступили на штучно-зелену гору. Трава на схилах була схожа на дружні паростки пшениці, жодного корінчика жовтої трави тут не було, жодного струмка зайвого запаху. Натомість із наближенням до схилу посилювався власне запах трави. Однак чим далі Біліґ вдихав його, тим більше відчував, що щось не так. Він тому опустив голову, щоб роздивитися схил ретельніше. Обидва собаки теж ніби вгледіли тут можливість для полювання — вони щось винюхували, опустивши голови, і скрізь крутилися, перебігаючи дрібним кроком. Старий нахилився з коня, низько опустив голову і почав ретельно оглядати ніжні паростки під копитами коня. Піднявши голову, він сказав:
— Ось принюхайтеся краще!
Чень Чжень зробив великий ковток повітря і раптом поринув у запах трав’яного соку, ніби це була осінь і він сидів на газонокосарці, яку тягнув лукою кінь, і вдихав запах свіжоскошеної трави. Він запитав:
— Може, хтось тут щойно косив траву? Але хто б це міг бути?
Старий зійшов з коня й почав «прочісувати» траву довгим руків’ям батога, щось уважно розшукуючи. Незабаром він вигріб з-під трави якийсь жовто-зелений кругляшок, роздавив його в пальцях, потім підніс їх свого носа, понюхав і сказав:
— Це — дзеренячий послід, тут щойно були дзерени!
Улзій і Чень Чжень також спішилися й підійшли оглянути кругляшок, що його Старий тримав у руках. Весняний послід дзерена вологий, він не виходить горошинками, а збирається в один великий кавалок. Вони були вражені несподіваним відкриттям, а пройшовши ще декілька кроків, побачили велику луку, де трава місцями мов і справді була зрізана косою: шматок на сході, ділянка на заході — скрізь трава була неоднакової висоти.
— Я ще й думав, чому це на виділених для окоту луках цієї весни не видно жодного дзерена? — сказав Чень Чжень. — Аж усі вони подалися сюди похарчуватися смачною травичкою! Ну й заповзято ж вони їдять — страшніше, ніж косарка!
Улзій загнав патрон у дуло рушниці, поставив її на запобіжник і тихо сказав:
— Ну, якщо вже дзерени не пішли цього року, як завжди, тіснити овечок з ягнятами з їхніх пасовищ, а прийшли сюди, значить, свіжа трава тут ще ліпша, ніж на тих пасовищах. Отже, ми з дзеренами думали в однаковому напрямку.
Біліґ хитро примружив очі й сказав до Улзія:
— Дзерени найкраще тямлять у траві, тож людям і худобі гріх не прийти на пасовище, яке вони обрали. Видно, цього разу ти знову не прогадав.
— Перш ніж приймати остаточне рішення, спочатку огляньмо, що там із водою, — відповів йому Улзій.
— Однак нині ягнята ще малі, — стурбовано сказав Чень, — вони не здолають такої далекої дороги, щоб прийти сюди. Переганяти їх з пасовища на пасовище можна буде тільки щонайменше через місяць, однак до тієї пори дзерени до корінця тут усе вигризуть!
— Не хвилюйся, вовки вправніші за людей, — сказав Старий, — якщо сюди прибіжить отара дзеренів, то, думаєш, зграя вовків її пропустить? Дзеренихи нині якраз тільки народжують козенят, тож отара не може бігти швидко з малими. Тепер настав найліпший за весь рік час для вовків — вони за кілька днів виженуть звідси усіх рогатих.
— Тоді не дивно, що відсоток виживаності ягнят у наших отарах цього року вищий, ніж у попередні роки — виявляється, як тільки вилізла нова травичка, дзерени й вовки подалися сюди! А якщо дзерени не приходять красти траву на наші пасовища, то й вовки майже не крадуть ягнят — звісно, що тоді більше малих залишаться живими.
Почувши, що тут можуть бути вовки, Чень Чжень поквапив усіх сідати на коней і їхати далі. Вершники проминули ще один невеликий гірський гребінь, й Улзій порадив Ченю бути уважнішим, оскільки за ним попереду буде вже велике пасовище. Він здогадувався, що вовки й дзерени зараз перебувають там.
Трохи не доїжджаючи самої вершини гребеня, вони всі спішились і далі пішли якомога тихіше, тримаючись великих кам’яних брил на верхівці, пригинаючись, ведучи за собою коней за повід і обійнявши за шиї собак. Обидва велетні вже завбачали полювання, тому притислися до господарів і йшли, низько присівши. Біля кам’яних брил люди зав’язали коням передні ноги вуздечкою, а самі, пригнувшись, підійшли впритул до каміння і залягли за ним у заростях трави, діставши біноклі, й ретельно оглядали пасовище.
Чень Чжень нарешті міг роздивитись цей чарівний клаптик незайманої землі в прикордонному степу. Напевне, це був останній такий клаптик у Китаї. Він був таким чарівним, що Ченю майже перехопило подих, йому було шкода ступити ще хоч крок уперед, і він навіть забув про свій омріяний донський козацький степ. Чень Чжень довго лежав перед цією красою, ніби схиляючись перед нею, і навіть забув про вовків.
Перед ним простягалась велика смарагдово-зелена улоговина, що мала декілька десятків лі в периметрі і ще не знала ноги людини. На сході цієї улоговини купчилися хвилястими смугами гірські гребні й тяглися аж до передгір’я Великого Хінґану. Різнобарвні хвилі смарагдових, зелених, бурих і бордових, синіх і фіолетових гір, відтіняючи кольори одна одної, розливалися кудись у далину і напливали на обрії на рожево-червоне море хмар. З інших трьох сторін улоговини — на півночі, півдні й заході — гори були такими широкими й положистими, що надавали улоговині вигляду блюдця. Можна було подумати, що ці схили вкриті трав’яним килимом, який дбайливо підстриг Тенґер, а гірські квіти утворили на ньому візерунок зі смужок і клаптиків блакитного, білого, жовтого й рожевого кольорів, між якими вплелися різнобарвні дикі квіти, органічно поєднавши всі смужки й клаптики в одне єдине ціле.
З ущелини на південному сході в улоговину затікала маленька річка — класична для монгольського степу. Як тільки ця річка опинялась на рівнині в найнижчому місці улоговини, вона починала петляти з великим розмахом, її закрути й луковини вигиналися аж у форму підкови або йшли великим півколом, мов розігнуті срібні браслети. Усі разом, виблискуючи сріблом, закрути річки ніби складали низку прикрас із приданого дівчини — срібні сережки, браслети й ланцюги. Можна було уявити молоду монголку з далеких лісів, яку забрали заміж у степ, і яка, милуючись його красою, забула про свій статус молодої дружини і, мов пустотлива дівчинка, вигадала йти в обхід, щоб якомога подовжити шлях і помилуватись краєвидами та збирати квітів. Чим далі, тим довшими й круглішими ставали луковини річки і нарешті вона впадала у велике блакитне озеро посеред улоговини. Вода в річці була джерельно чистою і її поверхня відбивала білі хмари, що саме мандрували по небу.
На озері в центрі улоговини жили лебеді. В об’єктиві бінокля Чень Чжень побачив їх більше десятка — сліпучо-білі, вони повільно пливли водною широчінню, оминаючи зелені зарості очерету і насолоджуючись тишею і спокоєм цієї неземної країни. Такої краси Чень Чжень не бачив навіть уві сні. Лебедів оточували сотні й тисячі диких гусей, качок і різних інших птахів, назв яких Чень навіть не знав. П'ять-шість лебедів раптом злетіли в повітря, піднявши з собою велику зграю водних птахів, і почали низько кружляти над озером і річкою з якимись радісними криками, ніби вони — урочистий оркестр, що вітає своїх нових товаришів. Водяна гладінь озера залишалася спокійною, а на його поверхні плавали кілька білих пір’їнок, мов клаптики хмарин.
Із західного боку озеро мало природний отвір, крізь який джерельна вода перетікала у зарослий очеретом великий став у далині.
Напевне, це також було останнє в Китаї первісне лебедине озеро, яке ще не турбувала людина, й останній первісний пейзаж, який можна було побачити в прикордонних степах на півночі Китаю. Чень Чжень нетямився від такої краси, його серце то тьохкало від захвату, то стискалося від суму — адже коли сюди прийдуть люди й коні, первісна краса цього місця зникне і наступні покоління китайців уже втратять можливість помилуватися незайманою природою. Чень Чжень навіть подумав, як би було добре, аби прикордонне шоссе проходило по тому місцю, де він зараз лежить, — за ним цей район був по-справжньому закритий.
Улзій і Біліґ, не відриваючись від біноклей, ретельно оглядали місцевість. Раптом Старий злегка торкнувся носком свого чобота для верхової їзди ноги Ченя — так він намагався привернути його увагу до центра третьої луковини праворуч. Чень Чжень не відразу прокинувся зі свого чарівного сну, тому змушений був перепитати місце, аж потім спрямував свою підзорну трубу на маленьку річку. На закрученому півколом березі затоки видно було двох дзеренів, які саме чимдуж намагалися вибратися з води на берег, — їхні зади були ще в воді, а задні копита, здавалося, загрузли в мулі, тоді як передніми вони спиралися на тверду землю. Однак їм бракувало сили, щоб вистрибнути. На моріжку всередині луковини лежали більше десяткавеликих дзеренів, однак усі — з розідраними животами… Чень Чжень перемістив погляд на високу траву поряд із річкою, і його серце раптом скажено закалатало: декілька здоровенних вовків, яких він уже давно не бачив, саме куняли неподалік від козячих трупів. Оскільки трава на моріжку була доволі високою, Чень не міг точно порахувати, скільки ще сірих залягли в ній.
Улзій і Біліґ продовжували ретельно обшуковувати поглядами кожний закуточок улоговини і, зрештою, спрямували свої біноклі на один гірський схил на південному сході. Саме туди розбіглися наполохані вівці, й тепер, по двоє-троє особин, похапцем скубли траву. Більшість дзерених були з ягнятами. Чень Чжень навіть побачив одну дзерениху, яка облизувала своє щойно народжене ягня, однак лизнувши його один раз, вона відразу ж піднімала голову і стурбовано озиралася навколо. Ягня якраз намагалося стати на ноги, адже як тільки зможе впевнено стояти, воно відразу ж зможе й бігти, причому так швидко, що й собака його не наздожене. Однак ті декілька хвилин, які воно вперше простоїть на своїх ногах, є якраз важливим моментом балансування між життям і смертю. Ситуація спочатку спантеличила Ченя — адже як потрібно діяти на такому величезному просторі? І спочатку стріляти вовків чи дзеренів?
Старий сказав, киваючи на вовків:
— Ач, які! Розляглися й поснули! Знають, що люди їх там не дістануть! Стріляти звідси — далеко, у вовка не поцілиш. А варто нам тільки виявити свою присутність, як і вовки, і дзерени розбіжаться.
— Однак, — зауважив Улзій, — ті нерухомі барани все-таки дістануться нам, саме на обід!
Тоді вони, вже не криючись, сіли на коней і поїхали до річки. Як тільки з'явилися люди на конях і з собаками, вовки, мов сірі стріли, дременули різними шляхами до великої гори на сході і за мить зникли там в очеретяному лісі. Дзерени також, не гаючи часу, помчали на гору і зникли за її гребнем, залишилися тільки ті декілька, що загрузли в мулі, і ще дзерениха, яка облизувала своє ягня.
Вершники під'їхали до місця, де кінці цієї луковини найближче підходили один до одного й утворювали вузький прохід у середину «петлі» — всього лише п'ять-шість метрів; площа оболоні тут становила всього один му, з трьох боків вона була оточена водою, русло річки мало завширшки чотири-п'ять метрів, а завглибшки вода сягала близько метра. Вона була настільки прозорою, що випрозорювалося дно; у деяких місцях воно виявилося піщаним, а в деяких — замуленим. Береги річки стрімко піднімалися на висоту близько метра, однак у деяких місцях виднілися піщані узбережні мілини, там береги був доволі положистим. На моріжку, оточеному водою, лежали більше десятка малих і великих дзеренів, їхні нутрощі вже були з’їдені, а м’ясо на ляжках — обгризене, один із живих дзеренів остаточно загруз у намулі, так що не міг і поворухнутися, ще декілька кіз намагалися, хоч і повільно, перебирати ногами, однак на їхніх шиях виднілися рани, з яких текла кров. Старий Біліґ сказав:
— Дзерени прийшли сюди вранці пити воду, і тут їх вовки й захопили.
Чень Чжень уже не раз отримував уроки ловів від вовчих зграй, однак уперше бачив, щоб вони так вдало використали для цього оточену з трьох боків водою оболонь. Сидячи верхи на коні, він ретельно обмірковував мисливську стратегію вовків. Улзій сказав:
— Тільки подивіться, які розумники ці вовки! Вони, напевне, залягли в траві з учорашнього вечора, а дочекавшись, коли дзерени зайдуть сюди напитися води, одним кидком перекрили вхід на луку, відрізавши козам, які опинилися всередині, шлях до втечі. Це ж так просто! Луковина — ніби лантух: вовки тільки зав’язали його, і вже отримали цілий лантух м’яса.
— От бачиш, — розсміявся Біліґ, — і цього разу можна переконатися, що Тенґер допомагає вовкам. Бачите, скільки річка тут робить закрутів? Кожен з них — майданчик для ловів! От я й кажу: вовки — плеканці Тенґера, чи не так?
— Такого гарного майданчика для ловів ще пошукати! — сказав Чень. — І хто б міг подумати, що тут їх раптом виявиться кілька десятків! Тенґер замість вовків усе ретельно продумав! Але й вовки теж розумні — Тенґер створив для них таку луковину, і вони відразу ж зрозуміли, як нею найкраще скористатися!
— Ну, вовки вміють використовувати погодні умови й рельєф набагато краще від людей, — сказав Улзій.
Собаки, побачивши розкидане скрізь м’ясо дичини, не поспішали кидатися до нього — гордість не дозволяла їм їсти недоїдки вовків. Бар, не церемонячись, побіг до одного з іще живих дзеренів, наступив йому на горло й подивився на Біліґа. Той кивнув головою: «їж, їж». Опустивши голову, Бар одним хапом остаточно перекрив цапу дихання, після чого завзято відірвав шмат свіжого м’яса від його ляжки й почав їсти з гучним чавканням. Що стосується Ерлана, то на цьому закривавленому мисливському майданчику його загривок настовбурчився, як у вовків, і його потягло на вбивство. Він помчав до берега річки, де в намулі загрузли два живих дзерени, однак Чень Чжень і Старий Біліґ гучним окриком зупинили його. Проте Ерлан не хотів змиритися з таким станом справ, тож піднявся передніми лапами на труп одного з дзеренів і з цього «підвищення» почав скрізь розглядатися, аж поки не помітив неподалік ще одного живого дзерена. Тоді він кинувся у воду й поплив до нього. Чень хотів його знову зупинити, але Старий сказав:
— У цього собаки — дикий характер, нехай йому буде можливість уполювати дичину, тоді він не чіпатиме домашніх овець.
Вони підійшли до річки. Старий Біліґ відв’язав від сідла моток шкіряної мотузки і зробив з неї рухому петлю. Чень Чжень зняв чоботи, підкотив холоші штанів і пішов у воду, щоб накинути цю рухому петлю на шию дзерена, після чого Старий Біліґ і Улзій витягли рогатого на берег і сплутали йому ноги, притиснувши до землі. Потім вони так само витягли із забрудненої кров’ю води ще одного дзерена, після чого вибрали чисте місце на моріжку, щоб розвести вогонь. Старий сказав:
— Одного з’їмо тут самі, одного заберемо з собою.
Улзій витягнув свого ножа й зарізав дзерена, а Старий, оглянувши навколишні схили, повів із собою Ченя у гори збирати хмиз.
Вони поїхали верхи до глибокої ущелини в північно-західних горах. Усі схили тут заросли диким абрикосом, причому більшість дерев були живими, а їхні стовбури сягали заввишки більше метра, однак на землі лежало чимало сухого галуззя, придатного для розпалу вогнища. Абрикоси щойно відцвіли, тому земля скрізь була устелена крилечками їхніх квітів, а в повітрі линув гіркуватий запах. На самому дні ущелини накопичився товстий шар гнилих абрикосових кісточок. Вони зібрали кожний по великому оберемку сухого галуззя і міцно зв’язали його шкіряною мотузкою, щоб потягти за конем до місця «бенкету на природі». Улзій на той час уже оббілував дзерена й обрізав більшу половину м’яса, а також назбирав у воді декілька жмутиків дикої цибулі та цибулі-порея. Чень Чжень відзначив, що на новому пасовищі стебла порея дуже товсті.
Тепер вони зняли сідла й вуздечки з коней, ті вільно обтрусилися і, не гаючи часу, знайшли собі положистий берег, щоб спуститися до води й напитись.
— Гарна водичка! Гарна! — примовляв Біліґ. — Коли обираєш місце для літнього пасовища, насамперед слід подбати, щоб там була гарна вода!
Коні відняли голови від води аж тоді, коли їм розперло животи, і тоді вони повільно повернулися на трав’яний схил пожувати молодої травички; своє задоволення вони виявляли постійним форканням.
На моріжку запалала ватра, і в чистому повітрі над берегом лебединого озера вперше рознісся запах смаженої козлятини, а також пішов чад із домішками запахів солі і спецій — цибулі, порею й перцю. Вони були дуже близько від озера, однак стіна очерету — і старого, що не згорів під час пожежі, і нового — заввишки вже більше за зріст людини — затуляла водну поверхню, тож Чень не міг, споживаючи м’ясо й горілку, водночас милуватися лебедями й озером. Він постійно перевертав нанизані на гілки дерев «шашлики» із дзеренятини; м’ясо було таким свіжим, що навіть ще посмикувалося. Оскільки вони встали ще вдосвіта, то, поки доїхали сюди, зголодніли, й у животах у них вже гурчало. Наминаючи низку за низкою шашликів із дзеренятини з дикою цибулею, приправлених сіллю й перцем, та прикладаючись, ковток за ковтком, до плаского чайника з горілкою, що привіз Старий Біліґ, Чень остаточно сп’янів, захоплений і чарівним смаком їжі, відібраної у вовків, і чарівним пейзажем навколо. Він сказав:
— Це я вже вдруге споживаю їжу, впольовану вовками, і можу сказати, що вона — найсмачніша в світі. Тим більше якщо їсти її прямо на місці полювання вовків. Не дивно, що в давні часи так багато імператорів полюбляли приїздити в Монголію на полювання.
Старий Біліґ і Улзій крутили прямо над вогнем цілу козячу ногу, і коли певний шар м’яса просмажувався, вони бралися за ножі, зрізали його пластинками і їли, потім у сирому м’ясі прорізали невеликі отвори, в які закладали сіль, пір’я цибулі та трохи перцю, й продовжували його підсмажувати. У Старого прокинувся апетит, тож, з’ївши черговий шар просмаженого м’яса, він урешті ковтнув горілки, закинувши голову, й сказав:
— Якщо ця зграя вовків уперед нас нагледіла це пасовище, тоді я спокійний. Тож днів за двадцять, коли ягнята зможуть самостійно здолати велику відстань, усією бригадою переїдемо сюди. Вирішено!
— А вся бригада піде за тобою? — спитав Улзій, відкусивши шматок від рулета, який щойно спорудив, закрутивши в пластинку м’яса декілька стебельців дикої цибулі.
— Дзерени й вовки вже прийшли, а люди не прийдуть? Якби трава була поганою — дзерени б не прийшли. Якби дзеренів було небагато — вовки б не прийшли. Завтра я зберу в себе вдома засідання бригадного керівництва й пригощу всіх баоцзами з м’яса того дзерена, якого ми сьогодні з собою заберемо. А коли вони дізнаються, що тут ще й гарна вода, проточна, вони почнуть сваритися між собою, чия група першою сюди прийде. Адже на літньому пасовищі не тільки трава має бути гарною, а ще й вода. Улітку найбільше слід боятися стоячої води й боліт, адже коли води мало і вона брудна, худоба може захворіти, п’ючи її. Крім того, худоба нагулює влітку лій завдяки воді, а якщо вода погана, звідки тоді візьметься лій?
— Якщо хтось буде проти, тоді я ще раз приїду сюди і візьму його з собою, нехай самі все побачать, — сказав Улзій.
— Це не знадобиться, — розсміявся Старий, — адже я у них голова, тож якщо я піду сюди, то й вони всі підуть за мною. Адже якщо підеш за ватажком, ніколи не будеш у збитках. — Потім, подивившись на Ченя, він запитав: — От ти стільки разів ходив за мною, і що — хоч раз зазнав збитків?
— За Батьком — як за вовчим ватажком, завжди отримаєш щось смачне! — розсміявся Чень. — Ян Ке й інші сперечаються за право піти кудись із вами!
— Ну тоді вирішено! — сказав Улзій. — Я повернуся до Комітету й зберу засідання, щоб спланувати кочівлю. Останнім часом зверху дають такі завдання, що мені незабаром ніяк буде дихати, а якщо ми освоїмо це нове пасовище, то нам буде полегшення років на чотири-п’ять.
— А коли ці роки пройдуть, ми знайдемо на нашому підприємстві ще дикі пасовища для освоєння? — спитав Чень Чжень.
— Ні, — сказав Улзій і його погляд потьмянів, — на півночі — вже кордон, на заході й півдні — інші скотгоспи. У північно-східному напрямку гори дуже стрімкі й здебільшого кам’янисті, я їздив туди двічі, але годящих для пасовища земель не знайшов.
— Що ж ми будемо потім робити? — спитав Чень.
— Доведеться тільки регулювати поголів’я худоби, підвищувати якість. Наприклад, розводити «удосконалених» уйгурських овець.
Вони дають вовни вдвічі більше, ніж місцеві, й кращої якості, крім того, вона й дорожча втричі за місцеву: один цзінь[103] вовни наших овець коштує трохи більше юаня, а уйгурських овець — більше чотирьох юанів! От і порахуй, яка тут різниця! А вовна ж є основним джерелом прибутку для нашого підприємства!
Коли ж Чень Чжень схвально відгукнувся на такий гарний вихід із ситуації, Улзій, все одно сумно зітхнувши, сказав:
— Китайців багато, тож я боюся, що через декілька років пасовищ у нашому підприємстві все одно не вистачатиме. А коли нинішні старі кадри вийдуть на пенсію, я взагалі не знаю, що ви далі робитимете!
Старий Біліґ сказав, дивлячись прямо на Улзія:
— Ти повинен частіше доповідати начальству про те, що не слід далі тиснути на скотарів нормами й показниками, інакше незабаром небо пожовтіє й земля перекинеться, а піски поховають людей.
— А хто мене буде слухати? — покачав головою Улзій. — Нині влада в руках у хліборобів, адже в їхніх кадрів рівень освіти вищий, ніж у кадрів із скотарських районів, і китайською вони говорять краще. Крім того, останнім часом наші кадри більше переймаються тим, щоб убити найбільше вовків і мати найбільше худоби, тому й вислужуються набагато швидше, хоча нічого не тямлять у законах степу.
Коні наїлися досхочу, витягли шиї, заплющили очі й задрімали. Повернувся Ерлан — увесь мокрий і з закривавленою мордою, живіт у нього був мов бочка. Він зупинився за десяток кроків від людей і став непорушно. Бар, схоже, зрозумів, що вчинив цей собака, тому витріщився на нього із сумнівом і заздрістю, а за мить вони вже кинулися душити один одного, тож Ченю і Старому Біліґу ледве вдалося їх розняти.
Улзій знову повів їх двох за собою оглядати ледь не половину всієї улоговини; в той же час він радився з Біліґом, як краще розташувати табором всі чотири групи його бригади. Чень Чжень усю дорогу невситимо милувався чарівними пейзажами, що відкривались у нього перед очима, і ніяк не міг вирішити — це він потрапив до Едему серед степу чи до степу серед Едему? Він не хотів звідси їхати.
Повернувшись на місце, де розводили ватру, вони приступили до зв’язаного барана — убили, оббілували його й обрізали м’ясо.
Дивлячись на закривавлені трупи дзеренів, що вкривали моріжок усередині цієї луковини, Чень Чжень раптом відчув, як стискається від жалю його серце, і весь спокійний, романтичний настрій, на який він налаштувався тільки-но ступивши на цю землю, раптом був ніби придушений чиїмись кривавими руками. Трохи поміркувавши над ситуацією, він не втримався й спитав у Старого:
— Узимку вовки вбивають багато кіз, щоб запастися на весну, але навіщо ж вони вбивають їх так багато влітку? Схоже, що в інших луковинах теж є чимало мертвих дзеренів, але ж за декілька днів їхнє м’ясо протухне, завоняється і його не можна буде їсти. Просто тому, що вовки такі охочі до вбивства?
— Ні, — відповів Старий. — Вовки вбивають так багато дзеренів не заради задоволення і не для того, щоб похвалитись, вони залишають цю їжу для старих, слабких і хворих вовків своєї зграї. Знаєш, чому тигри й леопарди не змогли закріпитися в монгольських степах? А вовки узурпували весь степ? Тому що вовки, на відміну від тигрів і леопардів, згуртовані й одностайні. Коли тигр уполює здобич, він з’їдає її сам, не дбаючи навіть про свою дружину, батьків чи дітей. Вовки не такі — уполювавши здобич, вони дбають і про себе, і про зграю, а також ще й про тих, хто за цією зграєю не встигає — старих вовків, скалічених — кульгавих чи сліпих, — або хворих, малих та вовчиць, які народжують чи годують молоком вовченят. Не дивись, що тут усе всіяне дзеренячими трупами — сьогодні ввечері, щойно ватажок подасть знак своїм виттям, тут зберуться вовки з половини Орхону і ще ті, які мають родинні чи дружні стосунки з цією зграєю, і за вечір вони з’їдять усе, що тут є. Коли один вовк дбає про іншого вовка, той, інший, також дбатиме про нього — тоді й виходить згуртована зграя. А коли згуртована зграя йде на війну — вона становить неабияку загрозу. Іноді ватажок тільки завиє, і відразу ж збере більше сотні вовків на спільний бій. Старі люди розповідали, що раніше в степу водилися тигри, але потім їх остаточно витіснили вовки. Вовки навіть дужче за людей дбають про родину, і вони міцніше згуртовані. — Старий із сумом зітхнув і продовжив: — Монголи як слід вивчились у вовків тільки в часи Чингісхана. Тоді різні монгольські племена згуртувалися, як спиці в колесі, або як стріли у сагайдаку, тож хоча людей у них було мало, однак сила — велика, і всі з радістю були готові віддати своє життя за мати-степ. А як же інакше вони могли завоювати півсвіту? І програли монголи потім тоді, коли роз’єдналися і братні племена Золотого роду[104] почали воювати між собою. Ці племена перетворились на розсіяні стріли, і їх — по одній — легко зламали. Людські серця не такі згуртовані, як вовчі, і якщо мистецтва вести війну ще можна у вовків навчитися, то перейняти таку згуртованість сердець — дуже важко. Монголи вчаться цього вже декілька сотень років, але не змогли ще перевершити своїх учителів. Але досить, у мене завжди болить серце, коли про це заходить мова…
Оглядаючи таке зворушливо-прекрасне пасовище з лебедями, Чень Чжень глибоко замислився.
Старий загорнув у шкіру дзерена обрізане з нього м’ясо і зав’язав його ще в лантухи. Чень Чжень осідлав Старому коня, і той примостив один лантух позаду свого сідла, а інший віддав на коня Улзію. Вони закріпили лантухи шкіряними мотузками, приробленими до сідел.
Після цього троє вершників поїхали до табору своєї бригади.
17
Вони є схожими на вовка — предка-звіра гунів («тотема». — Рене Ґруссе).
Ми знаємо, що предком тюрко-монголів був вовк. Згідно з записами у «Таємній історії Монголів», міфічним предком монголів був сивий вовк; а в «Огузнаме» написано, що міфічним предком тюрків був сірий вовк: «Із пасма потужного світла з’явився величезний вовк із сірим хутром і сірою гривою».
«Імперія степів», Рене Ґруссе (Франція)
Нарешті прийшло рішення вищих органів з приводу інциденту з табуном військових коней на підприємстві Булаґійн в Орхоні. Улзію як відповідальному за виробництво на всьому підприємстві винесли адміністративну догану і позбавили його членства в об’єднаній групі керівників 3-х підприємств та відправили на перевиховання працею до найнижчих прошарків трудівників. Бату, Саацерену та ще двом конопасам винесли догану, а в Бата ще й забрали посаду командира роти народного ополчення. Прийшов на пасовище і ще один наказ, згідно з яким Бао Шуньґуй, виконавши всі формальності про переведення на іншу роботу, призначався першою людиною в групу керівників пасовища і мав відповідати тепер за виробництво й революційну роботу в усьому скотгоспі.
Коли Улзій залишав Комітет пасовища, Бао Шуньґуй і Чжан Цзіюань поїхали супроводжувати його до бригади скотарів. З речей в Улзія була тільки сумка через плече — ще менше, ніж зазвичай беруть із собою мисливці на полювання. До «культурної революції» Улзію якраз подобалось, щоб кабінет голови пасовища був або на бригаді, або в групі скотарів, тому на бригаді зберігались його куртки й чоботи на всі чотири сезони — за ними доглядали й латали їх господині з кількох тутешніх юрт. Тож уже багато років він і так жив серед «низів», чи відправляли його туди на перевиховання, чи ні, і працював, незважаючи на те, була в нього посада, чи ні. Тож авторитет і вплив Улзія не зменшилися, однак цього разу він уполовину зменшив швидкість свого від’їзду: він виїхав на старому білому коні, що, як і всі старі коні, боявся пізнього весняного холоду, і ще до кінця не злиняв, тож був схожий на стариганя, який влітку натягнув кожуха, аби зігрітися.
Чжан Цзіюань хотів обмінятись із ним кіньми і віддати йому свого, швидкого, однак Улзій не погодився, а наказав йому їхати швидше й не затримуватися через нього. Чжан Цзіюань приїхав до Комітету пасовища взяти для конопасів на бригаді батарейки, а коли вже виходив з Комітету, то зустрів обох начальників — старого й нового і вирішив повертатися назад, супроводжуючи Улзія. Коли він дізнався, що Улзій мешкатиме в родині Старого Біліґа, він трохи заспокоївся.
Бао Шуньґуй їхав на колишньому «казенному» коні Улзія — високому й міцному строкатому скакуні, нова руда шерстка якого виблискувала на сонці, мов атлас. Бао Шуньґуй був вимушений постійно натягувати вуздечку, щоб Улзій не відставав. Однак рудий кінь гриз вудила, даючи зрозуміти, що не звик до таких методів керування, як стискання боків; іноді він навмисне уповільнював ходу, щоб мати змогу головою злегка потертися об колінце колишнього господаря, ще й видавав при цьому тихе жалібне іржання.
Бао Шуньґуй сказав до Улзія:
— Старина У, я зробив усе можливе, щоб тебе залишили в групі Керівників. Я не розуміюся на скотарстві — я ж виріс у селі, — однак за наполягань керівництва довелося взяти на себе відповідальність за таке велике господарство, проте я зовсім не впевнений у своїх силах.
Улзій постійно щосили стискав боки свого коня п’ятами, так що на чолі в нього вже аж виступив дрібний піт. Їхати на старому коні — завжди важка праця для людини: і вона втомлюється, і кінь стомлюється, тож Чжан Цзіюань допомагав Улзієві підганяти його коня своїм батогом, Улзій, простягнувши руку, поплескав по голові рудого скакуна, щоб той заспокоївся, і сказав до Бао Шуньґуя:
— Нинішнє розпорядження слід вважати за піклування про мене — пригоду кваліфікували тільки як виробничий випадок, а не прив’язували її до політичних питань. Проте розголос про неї все ж пішов значний, тож керівництво не знайшло б, чим пояснити свої дії, якби мене не зняло.
— Старина У, я вже майже рік тут і бачу, що наладнати скотарське господарство набагато складніше, ніж землеробське, — абсолютно щиро сказав Бао Шуньґуй, — ще одна-дві таких пригоди — і я теж довго не протримаюсь на посаді голови… Коли ж почали наполягати, щоб тебе неодмінно відправили в виробничу бригаду, я запропонував, щоб це була 2-га бригада: я бачу, що ти тямиш у скотарстві, тож коли ти будеш у Біліґа, у мене на душі буде спокійніше. А якщо десь станеться помилка, я завжди зможу тебе знайти й звернутися за порадою.
Обличчя Улзія значно проясніло, й він запитав:
— А ревком пасовища вже вирішив питання переміщення 2-ї бригади на нове пасовище?
— Вирішив, — сказав Бао Шуньґуй. — У Комітеті вирішили, що загальне керівництво процесом буду здійснювати я, а конкретне — Біліґ, він вирішуватиме, коли вирушати, як розбивати табір і ділити луки. У Комітеті висловлювалося й чимало заперечень — що це далеко, що в горах багато вовків і комарів, що немає ніякого обладнання… Тож якщо щось станеться, головну відповідальність нестиму я. Тому я й вирішив піти разом з вами, ще й візьму виробничу бригаду, ванни для профілактичного купання овець, контейнери для овечої вовни, тимчасовий бригадний комітет і тимчасову ветеринарну станцію, а також хочу побудувати декілька доріг у горах.
— О! — тільки й сказав Улзій. Було схоже, що він глибоко про щось задумався.
— Ця справа — твоя заслуга, — продовжував Бао. — Ти тут виявив далекоглядність. У країні не вистачає яловичини й баранини, тож цього року нашому підприємству знову додали завдань «зверху», усі чотири брагади заговорили про те, що пасовищ недостатньо, і якщо не освоїти нових, цьогорічний план не зможемо виконати.
— Ягнята ще малі, — сказав Улзій, — ще слід почекати, перш ніж переганяти їх на пасовище. Чим ти плануєш займатися ці дні?
Бао Шуньґуй, анітрохи не приховуючи намірів, відповів:
— Виберу кількох гарних мисливців, організую маленький загін і влаштую тренування зі стрільби. Я вже виписав у начальства чимало патронів — хочу позбавити Орхонський степ сірого лиха. Нещодавно я переглянув зведену таблицю показників збитків, що їх зазнало пасовище за десять років, при цьому виявилося, що більша половина цих збитків щороку була скоєна вовками — вони перевищили й погодні лиха, й засухи, й хвороби. Тож якщо ми хочемо збільшити кількість поголів’я худоби на нашому підприємстві, ми повинні діяти в двох напрямах — знищувати вовків і освоювати нові пасовища. А тим більше на новому пасовищі вовків багато, і якщо їх не стримувати, нам не вдасться його освоїти.
— Ні, так не піде, — перебив його Улзій. — Вовки дійсно завдають збитків, але якщо винищити їх, тоді пасовище зазнає не збитків, а великої біди, якої потім нічим не виправиш і не компенсуєш.
Бао Шуньґуй підвів голову, подивився на небо й сказав:
— Я давно чув, що ти й Біліґ, а також іще декілька старих скотарів завжди заступаєтеся за вовків. Що ж, сьогодні можеш говорити відверто, нічого не боячись…
— Якщо я за щось боюся, то за пасовища, — сказав Улзій, прочистивши горло, — і за те, щоб власними руками не зруйнувати такі чудові землі, які залишились нам від предків. А що стосується вовків, то я вже більше десятка років кажу про це, і далі казатиму… Я прийняв керівництво пасовищем більше десяти років тому, і за цей час поголів’я худоби збільшилося лише вдвічі, однак ми здали керівництву втричі більше корів і баранів, ніж інші підприємства. З досвіду я можу сказати, що це — завдяки охороні пасовищ, які є основою скотарства. Однак уберегти пасовища важко, найголовніше тут — суворо контролювати кількість худоби, що на них випасається, особливо кількість коней у табунах, оскільки корови й вівці пасуться тільки вдень, а ввечері — ремиґають і можуть уже не їсти траву, а в коней — пряме травлення, тож вони найбільше споживають трави, більше того, якщо кінь не їстиме ввечері, він не накопичить жиру, тому коні їдять і вдень, і вночі — цілими днями (!), і цілими днями опорожняються. Одному барану на рік потрібно 20 му пасовищ, а одному коневі — щонайменше 200 му! При цьому коні найдужче псують траву своїми копитами: якщо табун коней пробуде на якійсь ділянці десять днів або півмісяця, цій ділянці — кінець, вона перетвориться на пустелю. Улітку ще нічого — дощів багато й трава росте швидко, але в інші сезони кожний скотарський пункт повинен переїжджати ледь не раз на місяць і перевозити все своє господарство, щоб не дати коням вигризти все до останку. Корови також псують пасовища, у них є такий недолік — вони коли повертаються додому, не йдуть урозсип, а ті корови, що з однієї родини, неодмінно стануть рядком і підуть чередою. Але ж корова велика і важка, і копита в неї тверді, тож за декілька днів вони на гарному пасовищі протопчуть піщані доріжки, і якщо не переїжджати часто, біля юрт на один-два лі скрізь утворяться піщані стежки й рівчаки. А якщо ще й згадати, що овечі отари товчуться тут щодня, то за два місяці навколо всього табору і травинки не залишиться. Кочове скотарство якраз і виникло задля того, щоб давати пасовищам змогу передихнути. Трава найбільше боїться, коли її витоптують, боїться перевантаження — коли її жадібно виїдають і брутально витоптують.
Побачивши, що Бао Шуньґуй уважно його слухає, Улзій на одному подиху продовжив:
— І ще ключовий досвід в охороні пасовищ — не можна надмірно винищувати вовків. У степу Дуже багато диких тварин, які винищують траву, і найлихіші з них — щури, зайці, байбаки та дзерени. Усі вони — просто лихо для пасовища! Якщо не буде вовків, тільки щури з зайцями за декілька років перериють увесь степ. Вовки ж — їхні природні вороги, які стримують їх чисельність, тож коли є вовки, гризунам уже не вдасться все тут перевернути. Якщо ж оберігати пасовища, то й здатність господарства протистояти лихам збільшиться. Візьмемо, наприклад, снігопади. У нашому господарстві це біле лихо відбувається доволі часто. В інших колгоспах буває так, що один великий снігопад забирає більше половини худоби, однак у нас ніколи не буває таких значних збитків. А чому? Тому що в нас трава на пасовищах розкішна і щороку восени ми можемо накосити достатньо сіна, а в останні роки з’явилися ще й косарки, які дають змогу економити сили, тож менше, ніж за місяць, можна скосити все пасовище й заготувати сіна достатньо, щоб пережити природні лиха. Крім того, розкішна трава — завжди висока, тож сніг її не прикриває повністю; якщо трава гарна — вода не вимиває землю на пасовищах, джерела маленьких річок не замулюються і навіть у випадку посухи є вода для людей і худоби. Якщо трава гарна, то й худоба справна, і за ці роки в нашому господарстві не було випадків мору. Якщо ж виробництво на господарстві підвищилось, то з’явилась можливість здобутися на різне обладнання, накопати криниць, побудувати кам’яні вівчарні й збільшити, таким чином, здатність боротися з лихами.
— Розумно, розумно, — кивав головою Бао Шуньґуй, — берегти пасовища — запорука розвитку скотарства, я запам’ятаю. Я можу частіше запрошувати кадровиків відвідувати бригаду і власними розпорядженнями змушувати скотарів переїжджати. Я накажу, щоб конопаси ходили за табуном усі 24 години на добу й підганяли табун переміщатися з місця на місце в горах, а не вигризати та виривати все до травинки на одному місці. А ще я збираюся раз на місяць перевіряти стан пасовищ, і якщо якесь із них буде надмірно виїдене, я буду вираховувати трудодні з цієї скотарської групи. А ті групи, які оберігатимуть свої пасовища, я буду нагороджувати й визнавати передовими. Я задію суворі військові методи керівництва, адже я не вірю, що не можна належно керувати Орхоном… Однак з приводу того, як охороняти пасовища завдяки вовкам, я все ще не розібрався. Невже вовки такі важливі?
Побачивши, що Бао Шуньґуй з цікавістю хотів би продовжити розмову, Улзій посміхнувся й сказав:
— Ти ще не знаєш, що сімейка щурів за рік з’їдає трави більше, ніж один великий дзерен, а ховрахи восени ще й заносять травинки у свої нори, щоб заготувати собі їжу на більш ніж піврічну зиму. Одного разу восени я розрив декілька їхніх нір і побачив усередині чималенькі оберемки трави, причому гарної і з зерном. Ховрахи — плодовиті, поросяться по чотири-п’ять разів на рік і в одному виводку їх більше десятка, тож за рік з одного виводка виходить аж десять! От і порахуй — коли ці виводки розростаються, у скількох овець вони забирають траву за рік? Зайці — так само: теж декілька виводків за рік і з двох зайців — ціла купа наостанку. Байбачі нори ти бачив, через них ціла гора стала всередині пусткою. Я приблизно підрахував, що трави усі ці тварини з’їдають за рік у декілька разів більше, ніж 10 000 голів худоби на всьому пасовищі! Наше господарство таке велике — його землі дорівнюють одному повіту на континенті, однак людей у ньому — не більше тисячі, а якби не приїхали молоді інтелігенти, то на всьому пасовищі й тисячі чоловік не набралося б. Чи зможе така купка людей знищити декілька мільйонів гризунів і диких копитних?
— Однак я тут уже понад рік, а бачив лише декількох зайців, — зауважив Бао Шуньґуй, — поряд із комітетом щурів багацько, але в інших місцях мені трапилися одиниці. А от байбаків і їхніх нір, правда, бачив чимало. Дзеренів — дійсно багато, я декілька разів бачив їхні зграї, що мали більше 10 000 особин, ще й убив з рушниці трьох-чотирьох із них. Дзерени — це справді велике лихо, аж серце болить дивитися, як вони вигризають траву.
— В Орхоні пасовища гарні, трава висока й густа, тож і ховає ховрахів та зайців, — сказав Улзій, — якщо уважно не придивишся, то й не побачиш їх. Тільки восени їх видно, тоді в степу скрізь стають помітними купки трави — це ховрахи сушать собі «сіно», а коли воно висихає, заносять у свої нірки. Дзерени — ще не найбільше лихо, вони тільки їдять траву, а не риють землю і не виривають з-під неї пісок. Але ховрахи, зайці й байбаки — і траву їдять, і нори риють, і ще й поросяться як чорти, тож якби не було вовків, ці гризуни за декілька років з’їли б усю траву в Орхоні й б перерили його на пустку, і була б тут сама пустеля. Тож якщо ти так затямився перебити всіх вовків, май на увазі, що через три-п’ять років ти точно втратиш посаду голови.
Бао Шуньґуй гигикнув і сказав:
— Я до сих пір знав тільки, що коти ловлять гризунів, ще орли й змії можуть їх їсти, але я ще не чув, щоб вовки ловили гризунів! Навіть кажуть, що коли собака ловить мишей — займається не своєю справою,[105] як же ж вовки можуть займатися такими дріб’язковими справами? Вовки їдять овець і коней, а з гризуна м’яса — вовкові на один зуб, тож я щось ніяк не второпаю, як це вовкам удається їх їсти.
— Усі, хто приїжджає із сільських районів, ніколи не можуть цього второпати, — зітхнув Улзій. — Якщо ви не проведете спеціального дослідження, то справді можете припуститися великої помилки. А я в степу виріс, я дуже добре знаю вовків. Звичайно, вовки полюбляють їсти велику худобу — корівку, овечку чи конячку, однак худобу доглядають люди, тож у випадку невдачі вовк не тільки не з’їсть корівку, а ще й своє життя втратить. Що ж до диких копитних — дзеренів, то вони так швидко бігають, що їх не так легко і впіймаєш. От у порівнянні й виходить, що ховраха набагато легше впіймати. Раніше бідняки в степу, особливо в голодні роки, також виживали завдяки гризунам. Я в дитинстві був рабом, і коли недоїдав, теж частенько ловив ховрахів і їв. У степу ховрахи великі й жирненькі, маленькі — розміром з долоню і важать два-три ляни,[106] а великі можуть досягати й одного чи в висоту й важити більше цзіня, тож трьома-чотирма ховрашками можна й наїстися. А якщо вловиш більше й не з’їси, можна їх оббілувати й пов’ялити м’ясо — теж смачно, ще й гарно зберігається. Якщо не віриш, зачекай, поки в мене буде час, я вловлю декількох і запечу тобі на пробу, подивишся, яке в них ніжне м’ясо. Колись Су У та Чингісхан, перебуваючи в степу, їли м’ясо гризунів.
Вираз обличчя Бао свідчив, що йому ніяково про це слухати, однак Улзій не дивився на нього, а продовжував:
— Одного року був один начальник, який приїхав на прикордонну станцію з перевіркою. А сам він був з Ґуандуну.[107] Я якраз того дня теж прибув на цю станцію обговорити роботу спільної оборони армії й ополчення. Він запитав мене, чи смачні щури в степу, я відповів, що смачні, коли він це почув, то заявив, що сьогодні на обід не їстиме нічого іншого, крім щурятини, й хоче, щоб ми його почастували нею. Я пішов з одним ополченцем зі скотарів у степ, ми знайшли декілька щурячих нір, залили в них по відру води і за годину вловили більше десятка щурів. Коли зняли з них шкуру, всередині виявилося саме сало, той начальник як побачив — аж зрадів. Отже, того дня ми мали чудовий обід на трьох зі смаженої щурятини, чим спантеличили решту військових на станції — вони тільки нюхали нашу запашну страву, але їсти не наважувалися. Начальник тоді сказав, що в степу — чисто й трава чиста, тому й щури тут чисті й справні, бо їдять свіжу степову траву й зерно. Він ще сказав, що цього разу скуштував найбільш запашне і смачне щуряче м’ясо в своєму житті, навіть набагато смачніше, ніж у Ґуандуні. Якби його повезти продати в Ґуандун, то його б просто з рук вихоплювали. Однак, на жаль, Ґуандун дуже далеко, а в потягах не дозволяють перевозити живих щурів, інакше щороку Внутрішня Монголія могла б направляти в Ґуандун стільки гризунів! Це б допомогло у степу винищити шкідників, ще й принесло б прибуток, а ґуандунцям прибуло б першосортного м’яса…
— Цікаво, цікаво, — розсміявся Бао Шуньґуй, — тож якби наше підприємство почало продавати в Ґуандун степових щурів, ми отримали б прибутку більше, ніж від баранини й вовни? Ну, а ховрахів легко вловити?
— Легко! — відповів Улзій. — Можна заливати водою їхні нори, ставити на них сільці або розривати нори лопатою. Проте найпростіший спосіб — натренувати спеціально собаку, щоб він ловив гризунів. Степові собаки насправді полюбляють ловити щурів і гратися з ними, а сучки мисливських собак, коли навчають цуценят ловити здобич, спочатку вчать їх ловити щурів. Степові собаки мають змогу їсти яловичину й баранину, тому ніколи не їдять щурятину. А вовки не мають такої гарантованої їжі, як у собак. До того ж степові гризуни жирненькі, великі, легко ловляться. Тому в теплі пори року ховрахи стають основною їжею вовків. Був один рік, коли ми надзвичайно пильно дбали про господарство, усі скотарі надзвичайно відповідально ставились до своєї роботи, тому в вовків не було можливості красти наших баранів чи коней. Згодом я і ще декілька скотарів убили кількох сірих; помітивши, що вони дебелі, я навіть засмутився, а коли розітнув їхні черева, побачив, що в шлунках у них самі щури — щуряче м’ясо вже здебільшого перетравилося, але щурячі голови й хвости збереглися. Я порахував, скільки в шлунку одного вовка було ховрахів — виявилося, рівно 20 голів і 20 хвостів! Ще були й рештки одного байбака. От і скажи, скільки один вовк за рік може з’їсти ховрахів? Щоразу, коли приїжджає начальство з хошуну, аймаку чи навіть району, я їм завжди це розповідаю; кажу їм, що вовки — звитяжці винищення гризунів у степу, однак вони не дуже цьому вірять, вочевидь, і справді дуже важко землеробам змінити узвичаєні погляди.
Чжан Цзіюань слухав цю розмову з дедалі більшою цікавістю й не втримався, щоб не додати від себе:
— За два роки, що я працюю конопасом, я часто бачив, як вовки ловлять гризунів. При цьому вони здіймають таку куряву — аж до неба! Вовки більш здібні в цьому, ніж собаки. По-перше, вони можуть прочісувати колоною траву — виберуть собі луку, де багато ховрахів, підуть туди й почнуть скрізь ворушити траву, а коли здибають ховраха, кидаються на нього й одним ударом лапи збивають його так, що він забуває, де його нора, а тоді й ковтають його цілком. Так пройдуться з десяток разів — і вже наполовину ситі! По-друге, вони можуть розривати нори — вони до цього майстри: побачать, що якийсь ховрах гулькнув у свої нірку, й почнуть — хтось рити землю, а хтось сторожувати виходи, тож незабаром і з’їдять усіх ховрашків, що сиділи в норі.
— А найбільше полюбляють ловити гризунів вовчиці й вовченята, — продовжив Улзій. — Перш, ніж відучувати малих від молока, вовчиця починає навчати їх ловити живину, насамперед — гризунів. Поки вовчиця доглядає вовченят, вона не ходить на полювання з усією зграєю, тим більше що, коли малі виростуть тільки до одного чи у висоту й навчаться бігати, вони найбільше бояться людей. Адже якщо вовчицю з малими десь у степу помітить мисливець — він одним пострілом уб’є її, а вовченят переловить усіх, мов ягнят — тому що малі не розбіжаться без матері. Тож, поки вовченята не виростуть, вовчиця мусить ховати їх подалі від людських очей. Однак у такому випадку, хоча вовченята й будуть у безпеці, телятко чи ягнятко їм уже не дістанеться, як же ж тоді прожити? Тож крім недогризків м’яса й маслаків, які їм може принести вовк-батько або ватажок, вони можуть тільки харчуватися ховрахами й байбаками.
Улзій повернув голову й подивився на Бао Шуньґуя, а коли помітив, що тому ще не набридло слухати, продовжив:
— У цей час якраз вовчиці й поховалися зі своїми малими в безпечні місця, де ловлять гризунів: по-перше, навчають своїх малих ловити живих істот, по-друге, дають їм змогу наїстися. У цей час, поки вовченята виростуть до двох чи, вони ще не встигають за всією зграєю бігати туди-сюди на десятки лі, тож повинні наповнювати свої животики тільки тим, що самі вловлять — гризунами. Я бачив, як зграйка вовченят ловила ховрахів — вони ганялися за ними граючись, а коли наздоганяли — здіймали в траві маленький піщаний буревій — за цим ще цікавіше спостерігати, ніж за тим, як коти ловлять мишей, — і скрізь здіймається ховрашиний вереск! А коли настає літо, якраз уже й зайченята навчаються бігати, але де ж там вухатому втекти від вовченяти? Тож малі вовки вправні й зайчатини поїсти! Знову ж порахуй: один виводок вовченят — сім-вісім, а то й більше десятка — скільки може з’їсти ховрахів і зайченят, поки виросте? І ще, — навмисне підвищив інтонацію Улзій, — якби не було вовчих зграй, люди й худоба зазнавали б великого клопоту в випадку якогось природного лиха. Коли в степу випадають сильні снігопади, що буває раз на сто років, а то й більше, худоба починає масово дохнути, і коли сніг розтане, скрізь по степу валяються трупи, сморід від яких стоїть аж до неба. Якщо їх вчасно не поховати, від них може піти ще якась зараза, а коли в степу починається епідемія, то життя половини мешканців хошуну важко гарантувати. Однак якщо вовчих зграй багато, вони дуже швидко очистять степ від мертвої худоби, тож у тих місцях, де багато вовків, ніколи не виникає великих епідемій, зокрема і в Орхоні ніколи не було цього лиха. У давнину в степу відбувалося багато війн, за один бій могло загинути декілька десятків тисяч людей і коней. Хто ж тоді розбирався з такою кількістю тіл? А вовчі зграї! Старі люди кажуть, що якби в степу не було вовків, тут не могло б процвітати і скотарство. От скотгоспи на півдні — перебили своїх вовків, пасовища відразу й попсувалися, і вже не можуть займатися скотарством…
Бао Шуньґуй мовчав. Вершники виїхали на вершину одного з пагорбків і побачили внизу луки, від новенького зеленого покриву яких ударило в ніс запахом трави і квітів, а ще — трохи кислим запахом старої гнилої трави. Голосистий жайворонок, що висів десь у височіні, раптом упав на землю точнісінько по вертикалі й зник у заростях трави, але при цьому ціла зграйка інших жайворонків раптом випурхнула звідти й подалася навпростець у блакитне небо, де, швидко вібруючи своїми крильцями, так само зависла в повітрі, продовживши діалогом його пісню.
Улзій зробив глибокий ковток повітря й сказав:
— Тільки подивіться, яке гарне це пасовище! Воно таке ж, як і було тисячу років тому. Це — найпрекрасніший дикий степ у Китаї! Кочовики і степові вовки, щоб уберегти цей степ, воювали декілька тисяч років, і тільки тому його вдалося зберегти недоторканим до сьогоднішнього дня. У жодному разі не можна допустити, щоб у наших руках він помер…
— Ви повинні організувати спеціальні курси для молодих інтелігентів із кожної скотарської бригади, і викладати їм степознавство і вовкознавство, — сказав Чжан Цзіюань.
— Я ж уже звільнений кадровик, — похмуро сказав Улзій, — уже не маю права нічого організовувати. Ви краще приглядайтеся більше до старих скотарів, учіться у них, вони ще краще мене на цьому розуміються.
Коли вони проминули ще один пагорбок, Бао Шуньґуй нарешті заговорив:
— Старина У, твоїх почуттів до степу ніхто не буде заперечувати, а твої досягнення за ці десять з лишком років — тим більше. Однак твої ідеї відсталі. Все, що ти говориш, — це було раніше, нині часи змінились, настала епоха, коли Китай випробував атомну бомбу, тож підходити до проблем як у первісні часи — само по собі буде проблемою. З тих пір, як я прибув на це пасовище, я теж багато думав. Наше господарство за площею більше від повітів у внутрішніх землях, однак годує воно лише якусь тисячу людей — ще менше, ніж у якомусь селі по той бік муру. Це ж — такемарнотратство! Якщо ми хочемо збагатити партію і державу, ми повинні припинити вести таке відстале первісне кочове життя. Я теж провів тут на днях розслідування і виявив, що на півдні в нашому підприємстві є чимало чорноземів, ще й чималі клапті землі — по декілька тисяч му кожен, а один навіть сягає десяти тисяч му. Я копнув там залізною лопатою — шар землі товстий, іде глибше, ніж на два чи, і віддавати його під випас овець просто шкода. На зборах в аймаку я запитав думку спеціаліста із сільгоспбюро автономного району, він сказав, що на цих землях цілком можна сіяти пшеницю, тільки не потрібно відразу розорювати великі площі, і буде все гаразд: якщо почати із сотні му, а потім переходити до однієї-двох тисяч му, тоді пісок не вийде назовні.
Побачивши, що Улзій мовчить, Бао продовжив:
— Я також перевірив воду — із нею там дуже зручно: якщо прорити маленькі рівчаки, можна підвести для зрошення річкову воду. У нас на підприємстві достатньо коров'ячого й овечого гною — він вважається першосортним добривом. Я переконаний, що якщо там посіяти пшеницю, то вже в перший рік продуктивність цих полів буде вищою, ніж на Хуанхе, і за декілька років на нашому підприємстві сільське господарство також налагодиться, а згодом, хто знає, може, ще й перевершить за продуктивністю скотарське господарство. Тоді не тільки люди й худоба всього підприємства зможуть забезпечити себе зерном і фуражем, ще й зможуть допомогти державі. Нині в державі так не вистачає зерна, у місцях, де я народився, кожна родина недоїдає, щонайменше три місяці на рік їм бракує зерна. Коли я прибув сюди і побачив, що такий гарний чорнозем пустирює, а трава використовується лише один місяць на рік на їжу коровам і вівцям, у мене аж серце заболіло. Я планую зробити там декілька ділянок експериментальними, а коли все буде успішно, тоді повністю задіємо його. Я чув, що на півдні в кількох колгоспах пасовищ було недостатньо, тож вони покинули займатися скотарством і вирішили розмежувати плідні землі та зайнятися землеробством. Я думаю, що це і є єдиний шлях для монгольського степу.
Обличчя в Улзія раптом змінилося, і він, зробивши довгий видих, сказав:
— Я давно знав, що колись настане такий день. Люди в твоїх краях від початку не думали про перевантаженість степу, а думали тільки про те, щоб збільшити поголів'я худоби і ще про те, щоб докорінно винищити вовків, а коли худоба вигризла всю траву в степу, тоді вони почали піднімати цілину й займатися землеробством. Я знаю, що там, звідки ти родом, декілька десятків років тому були скотарські райони, а землеробськими вони є тільки трохи більше десяти років, але зерна там родинам не вистачає. Проте тут уже кордон, тож куди ти підеш далі піднімати цілину, коли й це гарне пасовище заореш, як у себе вдома? Пустеля в Сіньцзяні більша за площею, ніж будь-яка провінція у внутрішніх районах, а скрізь, де є Гобі, не видно диму людських осель. Це, по твоєму, не марнотратство?
— Про це не турбуйся, — сказав Бао Шуньґуй, — я запам’ятаю урок хазяйнування в наших краях. Я ретельно розмежую землі, які можна орати і які не можна. Якщо не виходить займатися тільки скотарством, то й тільки обробляти землі не вийде. Найкраще — половину земель відвести під пасовища, половину — під оранку. Я робитиму, що зможу, щоб уберегти степ і розвивати тут скотарство, адже якщо не буде худоби — не буде й добрива для полів, а кожний колосок у збіжжі потребує гною, щоб вирости й заколоситися. Якщо не буде гною, звідки ж візьметься зерно?
— Ось почекай, — сердито сказав Улзій, — коли сюди прийдуть селяни й побачать землю — їх уже ніхто не зупинить. Навіть якщо твоє покоління ще зможе якось керувати процесом, то як ти стримаєш наступне?
— Кожен повинен перейматися справами свого покоління, — сказав Бао Шуньґуй, — я не можу втручатися в справи майбутніх поколінь.
— Але ти все одно маєш намір винищити вовків?
— Тебе ж винуватять нині через те, що ти нерішуче винищував вовків, — тому я не піду твоїм старим шляхом. Якщо ще раз дати змогу вовкам занапастити табун коней, тоді й мені доведеться піти з посади, як оце тобі.
Удалині показалися струмки диму над юртами в таборі. Бао Шуньґуй додав:
— У Комітеті зараз зібралися люди, для яких головне — вислужитись. От дали тобі таку стару шкапу — тільки марна витрата часу з нею. — І повернувшись до Чжана Цзіюаня, сказав: — Сяо[108] Чжане, коли повернешся в табун, неодмінно вибери для Старини У гарного коня, перекажи Батові, що це моє розпорядження.
— На бригаді ніхто не дозволить Голові У їздити на такій шкапі! — відповів Чжан.
— Ну, в мене багато справ, тож я поїхав швидше, чекатиму на тебе в Біліґа, а ви поки їдьте собі, — сказавши так, Бао Шуньґуй послабив вуздечку й помчав уперед.
Чжан Цзіюань, навпаки, натягнув вуздечку свого коня, щоб порівнятись зі старим конем Улзія, що потихеньку трусився позаду, й сказав до того:
— Лао[109] Бао все ж дуже добре ставиться до вас. Я чув, як люди з Комітету казали, що він декілька разів телефонував до начальства і просив, щоб вас залишили в групі керівників. Однак він же — солдат, і звик командувати по-армійському, тож ви на нього не гнівайтесь.
— Старина Бао всього себе віддає роботі, реалізує свої ідеї відразу й рішуче, і завжди перебуває на передовій. У землеробських районах він неодмінно був би хорошим керівником. Однак тут, у скотарських районах, чим більше його завзяття, тим небезпечніше це для степу.
— Якби я щойно прибув у степ, я б неодмінно підтримував точку зору Лао Бао. У внутрішніх районах дійсно чимало людей помирають з голоду, а тут, у степу, так багато земель гуляє. І нині серед молодих інтелігентів багато хто його підтримує. Але я тепер дивлюсь на все це інакше. Я вважаю, що ваш погляд — далекоглядніший. Землероби не розбираються в регулюванні кількості худоби, щоб не перевантажувати степ, вони не розбираються навіть у регулюванні кількості людей відповідно до кількості землі! Тим більше, вони нічого не тямлять у стосунках Великого Життя й Малого Життя. Чень Чжень говорить, що в степу за тисячоліття виробилась дуже проста «степова» логіка — потрібно вписуватися в об'єктивні закони розвитку. Він вважає, що імператори династії Цін[110] в перші 200 років свого правління проводили мудру політику щодо степу й не дозволяли землеробам масово переселятись на степові території, однак тепер за це доведеться заплатити вдвічі важчу ціну.
Улзію дуже сподобався вислів «степова логіка», він навіть повторив його декілька разів, щоб запам'ятати китайською. Потім він продовжив попередню розмову:
— Однак під кінець правління Цінів вони вже не могли стримувати натиск населення з внутрішніх регіонів, тож відмовились від своєї політики, і степ почав крок за кроком стискатися на північ, а потім — на північний захід, і незабаром його кордони наблизяться до Гобі. Але цікаво, що буде робити Пекін, коли землі на північ від Великого муру перетворяться на пустелю? Навіть монголи за нього хвилюються, адже Пекін раніше був столицею монголів, слід сказати — світовою столицею…
Побачивши неподалік свій табун, який саме пригнали сюди на водопій, Чжан Цзіюань помчав туди — він хотів швидше вибрати для Улзія гарного коня.
18
Мрію китайських правителів династій Хань і Тан оволодіти всією Азією зрештою здійснили на вигоду Китаю в XIII–XIV ст. імператори монгольської династії Юань Хубілай та Менгу-Тимур. Вони перетворили Пекін на столицю-метрополію Росії, Туркестану, Персії, Малої Азії, Кореї, Тибету й Індії.
Рас, які керували іншими, й націй, які змогли побудувати імперії, не так і багато. З римлянами тут можна порівняти хіба що тільки тюрків-монголів.
«Імперія степів», Рене Ґруссе (Франція)
Чень Чжень постійно помішував густу кашу — на молоці й з м'ясом, тож над горщиком піднімався густий пар і поширювався запах молока, м'яса й пшона; він був такий апетитний, що всі — й малі, й великі — собаки зібралися надворі біля дверей юрти й почали скавучати. Однак цю кашу Чень варив спеціально для маленького вовка, технології її приготування він навчився в Ґасмаа, яка таким чином годувала цуценят: у степу, перед тим, як їх відучити від молока, і зразу після того, цуценята повинні переходити на цю м'ясо-молочну кашу. Ґасмаа казала, що така «хитрість» корисна для їхнього росту, адже якими високими й сильними виростуть собаки, залежить від того, що вони їли в перші три-чотири місяці відразу після того, як припинили ссати материнське молоко, адже саме в цей час у цуценяти активно росте хребет, і якщо пропустити ці три-чотири місяці, потім як гарно їх не годуй, вони вже більше не виростуть. Цуценя, якого гарно годували в цей час, виросте ледь не вдвічі більшим за цуценя, якого годували у звичайний спосіб; а цуценя, якого годували погано, потім ніколи не зможе перемогти вовка.
Одного разу, коли їхня група тягала каміння, щоб звести огорожу для загону, Ґасмаа, вказуючи на худого, малого й облізлого собаку однієї з родин, сказала стиха Ченю, що цей собака — рідний брат Бара, вони — від однієї сучки, але бачиш, яка між ними різниця! Чень Чжень просто не міг повірити, що між собаками-братами існує така значна невідповідність у статурі, як між У Суном та У Даланом.[111] У степу, де володарюють зграї вовків, для собаки недостатньо бути просто гарної породи, ще й потрібно добре харчуватись. Тому коли Чень Чжень узявся вигодувати вовка, він від самого початку намагався не припуститися помилки й дуже ретельно дотримував усіх рекомендацій Ґасмаа з досвіду годування цуценят.
Він також пам’ятав слова Ґасмаа про те, що коли цуценята відлучаться від материнського молока, у степу починається змагання жінок і вовчиць: вовчиці докладають усіх сил, полюючи на ховрахів, байбаків та ягнят, щоб нагодувати своїх дітей, ще й максимально навчають при цьому їх самих ловити гризунів. Вовчиці — гарні матері, адже в них немає ні печі, ні вогню, ні каструлі, щоб зварити своїм діткам м’ясну кашку, однак пащі мам-вовчиць насправді ще кращі, ніж залізні каструлі в людей: адже вовчиця використовує свої зуби, шлунок і слину, щоб перетравити байбака чи ховрашка на ту саму чудову м’ясну кашку — рідку й теплу, й нагодувати нею вовченят. Малі найдужче полюбляють цю їжу і ростуть завдяки їй так швидко, як трава навесні.
А степові жінки знають, що свої трудові одиниці під час нічних чергувань вони заробляють завдяки собакам. Тому жінки мають бути більш дбайливими, ніж вовчиці. Тож у степу завжди виходить так, що ліниві жінки мають і поганих собак, а працелюбні жінки вигодовують великих собак. Коли приїжджаєш у степ, достатньо тільки подивитись на місцевих собак, і легко дізнаєшся, яка господиня в цій родині. Після цього Чень Чжень усіляко намагався розхвалити Бара, чим так веселив Ґасмаа, що вона аж згиналася від сміху. Ченю завжди хотілося вигодувати такого ж великого собаку, як Бар, а тепер він прагнув перевершити й вовчицю, вигодувавши великого й сильного вовка.
З тих пір, як у нього з’явилося вовченя, Ченю довелося змінити багато своїх звичок. Чжан Цзіюань часто брав Ченя на кпини, зауважуючи, чого це він став таким дбайливим, ніби бабуся чи мамуся, і таким ретельним. Чень і сам усвідомлював, що приділяє увагу догляду за своїм вихованцем більшу, ніж вовчиця чи Ґасмаа. Він домовився із Ґао Цзяньчжуном, що буде виконувати за нього деяку хатню роботу, а той дозволить йому доїти корів. Щодня він також збирав для вовченяти обрізки м’яса, а оскільки для росту кісток годувати маля лише молоком було недостатньо, Чень вирішив додавати йому в їжу й кальцій. Його самого мама в дитинстві декілька років годувала пігулками кальцію, тож він мав про це певне уявлення й, обрізаючи для маляти м’ясо з кісток вівці чи корови, він зістругував трохи м’якої кісткової маси. Одного разу він навіть пішов до санітарного пункту при Комітеті й приніс звідти половину пухирця пігулок кальцію, щодня дробив їх по одній каталкою і додавав до м’ясної каші. До цього, звичайно, ні вовчиця, ні Ґасмаа не додумались. Крім того, Ченю постійно здавалося, що м’ясна каша недостатньо поживна, тому він додавав у неї трохи масла й дрібку солі. Тож каша в нього виходила такою запашною, що він і сам би не відмовився з’їсти миску. Однак, згадуючи про трьох малих цуценят, він тільки ковтав слину.
І вовченя не барилося з ростом. Воно завжди наїдалося, як барабан, або як завжди радісний пузань Майтрея,[112] і росло, як гриби восени, тож уже було на цілих півноса довше за цуценят.
Коли Чень Чжень уперше годував малого своєю м’ясо-молочною кашею, він переживав, що справжній хижак не їстиме зерно. Адже його страва хоч і називалась «м’ясною кашею», в її основі все ж було пшоно. Однак результат перевершив його очікування: коли він поставив перед вовченям горщик із запашною м’ясною кашею, маля залізло в нього всією мордочкою й почало жадібно ковтати кашу, задоволено рохкаючи при цьому й часто дихаючи; воно підняло голову тільки тоді, коли з’їло всю кашу й вилизало миску. Чень Чжень і подумати не міг, що вовки можуть їсти кашу, однак згодом він помітив, що саме пшоно, без м’ясного фаршу й молока, вовченя дійсно відмовляється їсти.
Тепер дорогоцінна м’ясо-молочна каша для вовченяти вже охолонула. Чень поставив горщик із кашею на полицю для мисок збоку від дверей усередині юрти. Потім трохи прочинив двері й прослизнув крізь щілину в них надвір, щільно за собою їх причинивши. Крім Ерлана, уся зграя собак і вовченя кинулися до нього. Хуанхуан та Еле закинули свої передні лапи Ченю на груди, Хуанхуан ще й лизнув його в підборіддя й широко розкрив свою пащу, виявляючи похекуванням свою прихильність. Маленькі товстуни цуценята могли закинути свої передні лапки Ченю тільки на гомілку, але почали щосили кусати його за штани. Вовченя ж побігло просто до щілини в дверях і почало водити носом уздовж неї, жадібно винюхуючи запах каші, що долинав із юрти. При цьому воно вперто намагалося просунути в щілину свої пазурці й, прочинивши двері, залізти всередину.
Чень Чжень почувався багатодітним батьком-одинаком, розгубленим перед цілою купою улюбленців, які скавучали в очікуванні їжі. При цьому він не міг допустити, щоб згасла його інша любов. Його серце звичайно ж було віддане вовченяті, але будь-яка образа власноруч вигодуваних улюблених собак теж змушувала його серце щеміти. Тому він не міг відразу почати годувати вовченя, він повинен був спочатку заспокоїти собак.
Чень Чжень по черзі покрутив у повітрі Хуанхуана, потім Еле, тримаючи їх упоперек тулуба — це в них була така улюблена гра, як винагорода за теплі почуття до господаря. Собаки від радості заслинили Ченеве підборіддя, аж воно стало мокрим і липким. Потім він так само по черзі підхоплював цуценят і підкидав їх у повітря, обережно ловлячи після цього й повертаючи на землю, щоб жодне не впало; він також гладив їх по голівках, плескав по спинках і чухав їм задки. Ця робота щодо заспокоєння собак додалась у нього після появи вовченяти; до цього він не приділяв такої уваги собакам і грався з ними тільки тоді, коли в нього був настрій. Однак після появи вовченяти потрібно було весь час підкреслювати собакам свою любов до них, інакше, якщо вони одного разу зрозуміють, що почуття господаря зосереджені тепер на вовченяті, вони від заздрості можуть загризти малого. Чень Чжень ніяк не уявляв собі раніше, що виховання живого вовка, навіть у кочових умовах, буде схожим на охорону бочки пороху і щодня доведеться дотримуватись різноманітних запобіжних заходів. Нині все ще тривав дуже клопітний сезон ягніння в овець, тому скотарі дуже мало ходили в гості й більшість із них ще не знали, що в нього з’явився вовк, а навіть якщо й чули про це, то їм ніколи було прийти подивитись. Але як буде далі? Як кажуть, хто всядеться на тигра, тому важко буде злізти… Але хто всядеться на вовка, тому ще важче це зробити — узявся за гуж, то не кажи, що не дюж.
Оскільки погода все теплішала, м’ясо, заморожене для харчування взимку, тепер розморозилось, його порізали на смужки й розвісили сушитися на вітрі. З кісток також обрізали м’ясо й розвісили його на сушку, а те, що лишилося на кістках — затверділі рештки, що до того ж мали й запах запліснявілого сирого рису — було єдиною доступною для собак їжею протягом пізньої весни. Чень пішов до кошика, де зберігалася ця собача їжа, і за ним потяглась вервечка собак, але Ерлан тепер вів перед. Чень притис його голову до свого стегна. Ерлан уже трохи розумів людей, він знав, що зараз його будуть годувати, тому потер голову об стегно Ченя, виявляючи свою подяку. Чень вийняв із кошика рештки кісток і розподілив їх між собаками — кожному свою долю, після чого швидко побіг назад до юрти.
Вовченя продовжувало шкрябати двері юрти й кусати їх. Воно уже місяць прожило тут і завдовжки вже було більше одного чи, а маленькі його лапки витяглися, тому воно потроху набувало вигляду справжнього вовка. Найбільш очевидною зміною було те, що блакитна плівка з його очей повністю спала і з’явилися сіро-жовті очі та гострі чорні зіниці. Його паща й губи також видовжилися, а вушка вже більше не були схожі на котячі — вони стали довшими й стирчали тепер над його головою, мов маленькі трикутні ложки. Чоло в нього залишалося круглим, мов якась обтягнута шкірою напівсфера. Вовченя вже більше десяти днів вільно перебувало в собачій зграї й гралося з цуценятами. Однак на той час, коли в юрті не було людей, а також увечері, Чень все ще замикав його в норі, щоб воно не втекло. Хуанхуан та Еле також вимушено прийняли цього дикуна, однак намагалися триматись від нього подалі. Коли Сяо Вовчик наближався до Еле й ставав на задні лапи, щоб дотягтися до соска, вона відкидала його своїм довгим носом, причому з достатньою силою, тож він часто перекидався при падінні. Тільки Ерлан мав дружні почуття до малого — він дозволяв йому вилазити на себе й бігати по боках та голові, кусати й шкрябати свої вуха, навіть мочитися на себе — він анітрохи цьому не противився. Ерлан також часто облизував малого, іноді перекидав його своїм великим писком на землю і вилизував йому животик, на якому ще майже не було хутра, ніби він — справжній чотирилапий татусь. Вовченя тепер почувалося цілком так, як у своїй попередній родині, й своєю безтурботністю нічим не відрізнялося від цуценят. Однак Чень помітив, що насправді, ще до того як йому відкрилися очі, воно донюхалося, що тут — не його справжня родина, адже вовчий нюх прокидається набагато раніше, ніж зір.
Чень схопив малого в оберемок, однак поки маля прагнуло всередину до їжі, він не міг дуже виражати свої почуття, тож, прочинивши двері, Чень увійшов до юрти і поставив малого перед пічкою. Вовчик дуже швидко освоївся зі стовпом світла, що йшло з даху юрти і моментально встромив свій погляд в алюмінієву миску на полиці. Чень Чжень умочив у кашу палець, щоб визначити її температуру — вона була вже нижче температури тіла, тобто найкраща для вовченяти. Вовки — такі тварини, що дуже бояться гарячого. Одного разу маля обпеклося гарячою кашею, воно тоді так злякалося, що підібгало хвостик, затрусилося всім тілом і побігло лизати рештки снігу. Декілька днів поспіль після того випадку, воно дуже боялося того горщика, тому Ченю довелося змінити його на цей алюмінієвий, тільки після цього маля знову почало їсти.
Для того щоб закріпити у вовченяти умовний рефлекс, Чень Чжень знову по складах голосно вимовив: «Вов-чи-ку, Вов-чи-ку, їс-ти…» Ще не стих звук його слів, як Вовчик, мов пружина, підстрибнув угору; на слово «їсти» він реагував ще бурхливіше, ніж мисливські собаки на накази. Чень поспішив зняти горщик з полиці й поставити його на землю, потім присів навпочіпки за два кроки від нього, і, простягнувши руку, приставив до краю горщика лопатку для золи, щоб вовченя не перекинуло горщик на себе своїми лапами. Вовчик швидко підбіг по лопатці до їжі й почав жадібно її ковтати.
У світі, напевне, немає іншої тварини, крім вовка, для якої їжа була б понад усе. Порівняно з ними, сказати те саме про людину — буде великим перебільшенням. Такий жадібний вигляд під час їжі, як у вовка, у людини буває хіба що під час голоду. Але це мале вовченя, при тому, що йому щодня було гарантовано й регламентовано їжу, все одно щоразу так дико кидалося на неї, мов завжди-голодний-вовк, і ніби якщо воно не віддаватиме цьому всі сили, то небо перекинеться. Коли вовк їсть, він забуває і про рідних, і про друзів. Вовчик також не мав жодних теплих почуттів до Ченя, який щодня терпляче очікував, поки він поїсть, більше того, він бачив у ньому ворога, який, напевне, має намір відібрати в нього їжу або й життя.
За місяць, який минув, Чень досяг значного прогресу в зближенні стосунків із Вовчиком: він міг гладити його, обнімати й притискати до себе, щипати, носити на руках і чухати, іноді міг покласти його собі на голову або на плече, навіть зближуватися носами або й закладати свої пальці в його пащу. Проте під час їжі Чень жодним чином не міг і торкнутися до нього, а вимушений був сидіти неподалік, боючись поворухнутися, адже найменший порух — і маля починало шкірити зуби, настовбурчувало свій чорний чубок і починало загрозливо гарчати, а також навіть присідало на задні ноги, ніби збираючись на стрибок і всім своїм виглядом виказуючи, що буде боротися з людиною не на життя, а на смерть. Чень задумав поступово змінити цю вовчу звичку, тому спробував одного разу погладити шерстку Вовчика віничком з Гаолянових колосків, простягнувши його у витягнутій руці. Однак щойно він простяг віничок, Вовчик, мов скажений, кинувся на нього і, клацнувши щелепами, затис у зубах, потім рвучко потягнув назад, причому з такою силою, що вирвав її з рук Ченя; той, злякавшись, відступив на декілька кроків. Вовчик, ніби впіймав ягня, притис віничок до землі й почав мотати головою, намагаючись його розідрати і, зрештою, висмикнув з нього чимало колосків. Чень Чжень не хотів здаватися, тож провів такий експеримент декілька разів, однак щоразу було те саме, причому Вовчик почав сприймати віничок як свого смертельного ворога і за декілька разів експерименту повністю розідрав його так, що залишився тільки держак, хоча віничок був зовсім новеньким, його нещодавно купив Ґао Цзяньчжуном. Ґао, звісно ж, дуже розсердився, і Вовчик добре отримав цим держаком, а Ченю довелось тимчасово відкласти реалізацію своїх надій погладити Вовчика по голові, коли він їсть.
Цього разу м’ясо-молочної каші було вдвічі більше, ніж звичайно. Чень сподівався, що Вовчик залишить трохи, тоді він зможе долити туди молока, додати ще трохи обрізків м'яса й цією рідкою кашею погодувати цуценят, однак дивлячись, з якою несамовитою швидкістю Вовчик поглинає їжу, він здогадувався, що від неї майже нічого не лишиться. Такий жадібний вигляд Вовчика говорив Ченеві про те, що той повною мірою успадкував тисячолітні звички степових вовків. Вовки схожі на солдатів на війні — вони їдять так, ніби воюють. Або навпаки: справжні солдати схожі на вовків — якщо не їстимуть жадібно й похапцем, як вовки, то у випадку раптової атаки остання ложка їжі може чекати на них уже в наступному житті. Чень дивився-дивився на малого, і його серце раптом защеміло — він ніби побачив перед собою замурзаного волоцюгу, який жадібно ковтає їжу з таким виглядом, ніби показує всім, що його рід зазнав чимало трагедій і негараздів. І якби вовки не їли так несамовито, як би вони могли триматись і виживати в цьому холодному й жорстокому монгольському степу, де виявилось важко прожити навіть тиграм і ведмедям?
Таким чином Чень Чжень зміг побачити інший бік складного життя степових вовків. Хоча вони й дуже плодовиті, однак насправді виживає, можливо, тільки одна десята з них. Біліґ казав, що Тенґер також іноді карає вовків, також буває до них байдужим: наприклад, достатньо, щоб одного разу випало снігу по коліно, і більшість вовків у степу замерзне або помре з голоду. Або можуть налетіти шалений вітер і скажений вогонь, які перевернуть увесь степ, і тоді згорять або вчадіють цілі зграї вовків. Більше половини місцевих вовків можуть загинути й від зубів своїх оскаженілих від голоду «родичів» з інших районів, на які обрушились природні лиха. А якщо додати ще й розорення лігв скотарями навесні, линяння восени, облави на початку зими, вилазки мисливців на них узимку, то вже не видається дивним, що щастить вижити з них меншості. Старий казав, що степові вовки — всі нащадки голодних вовків, адже колись ситі й справні вовки усі були переможені голодними вовками, що рятувалися від лих. Монгольський степ завжди був полем битви, і вижити тут могли тільки ті вовки, які були найсильнішими, найрозумнішими, могли їсти й могли воювати, а також у ситі часи могли пам'ятати смак голоду.
Дивлячись на те, як Вовчик атакує вміст горщика, Чень Чжень все глибше відчував, яке доленосне значення має для вовків їжа. За умов жорстокої боротьби за виживання, якої б гарної породи він не був, якщо він не буде хапатися за їжу, реалізуючи в кожній своїй кісточці і в кожному м'язі жахливе усвідомлення голоду, то в вовчому світі він зможе бути тільки хирлявим У Даланом, якого, зрештою, відбракують.
Чень Чжень поступово визначив, що монгольські степові вовки мають багато магічних «кредо виживання», і «віддати життя за їжу, мати самоповагу й незалежність» — одне з основних. Годуючи Вовчика, Чень Чжень ніколи не почувався всесильним добродієм і рятівником братів своїх менших, як під час годування собак. Вовчик зовсім не мав почуття вдячності. У його свідомості не було відчуттів, пов'язаних з досвідом отримання їжі з рук людини, тому, побачивши господаря з їжею в руках, він ніколи не мав розчуленого вигляду, не крутив головою й не виляв хвостом, як це робили собаки. Вовчик не відчував анітрохи вдячності до Ченя, який його утримував, і, вочевидь, зовсім не вважав, що цей горщик з їжею — якийсь дар від людини, розглядаючи його як їжу, що він сам здобув. І він повинен був щосили охороняти здобуту власними силами їжу, не шкодуючи заради цього навіть життя. У стосунках між Ченем і Вовчиком слова «утримання» не існувало: Вовчик був лише в тимчасовому ув’язненні, а не на утриманні. І в цьому «ненажерливому» характері Вовчика ніби була закладена якась унікальна й непокірна духовна сутність, що підтримувала його. Чень відчував, як від таких думок у нього холоне спина; він не знав, чи вдасться йому залишити в себе й виховати цього вовка.
Зрештою, Чень Чжень остаточно відмовився від своїх намірів погладити Вовчика, коли той їсть — він вирішив поважати такі дорогоцінні природні риси характеру малого. Згодом, щоразу під час годування, він непорушно сидів навпочіпках за три кроки від Вовчика, щоб не заважати йому хапати їжу. Непорушно спостерігаючи за Вовчиком звіддалік, він також шанобливо сприймав від нього настанови.
Дуже швидко живіт Вовчика здувся так, що мав ось-ось луснути, і швидкість поглинання їжі суттєво зменшилась, однак голова його все ще залишалась у горщику і він продовжував їсти. Чень Чжень помітив, що коли Вовчик наїдався, він починав перебирати харчами — спочатку виїдав з каші м’ясний фарш, потім починав вибирати окремі шматки м’яса, відправляючи їх у пащу своїм гострим язичком, мов пінцетом. Таким чином дуже швидко різнобарвна м’ясна каша перетворювалась на одноманітну жовто-білу пшоняну кашу. Чень, широко розплющивши очі, дивився, як Вовчик щось іще виловлює з неї. Придивившись уважно, він зрадів — Вовчик несподівано почав їсти шматки сала й м’які кістки, що були в каші. Перебираючи їжею, Вовчик орудував своїм писком, як свиня рилом, відсуваючи вбік кашу й вибираючи з неї шматочки м’яса, сала й маслачки. Нарешті він невдоволено почав ритися в каші, де вже не було жодного шматочка м’яса, але все ще не відривався від їжі. Чень витягнув шию, щоб роздивитись краще, що він буде робити далі, й ледь не скрикнув від радості — Вовчик несподівано притис язиком рештки каші й почав хлебтати молоко, яке при цьому піднялося на поверхню: молоко для вовків — також смакота. Коли маля нарешті підняло голову, від цілого горщика запашної м’ясо-молочної каші залишилась тільки тоненька смужечка сухого пшона, без плямки масла, без кольору й без запаху. Чень Чжень хоч і сердився, але розсміявся — він і подумати не міг, що це вовченя таке жадібне й хитре.
Ченю не залишалося нічого іншого, як додавати в горщик рештки м’яса, решту молока й трохи теплої води, щоб із цього всього ще вийшло з півгорщика рідкої каші, однак як він не перемішував, на м’ясо в ній залишився тільки натяк у бульйоні. Чень виніс горщик надвір і вилив цю кашу-суп у собачу миску. Цуценята швидко стовпилися навколо, але спробувавши, відразу ж почали незадоволено форкати й скавучати. Чень Чжень переживав на власному досвіді труднощі скотаря, адже вигодувати собаку на скотарські трудові одиниці — важка справа, а якщо ще й додати вовка, то ситуація виявляється ще гіршою. Причому всі ці негаразди він побажав заподіяти собі сам.
Вовчик так наївся, що вже ледве пересувався, тому розтягнувся на землі віддалік і спостерігав за тим, як цуценята їдять залишений ним суп. Коли Вовчик наїдався, він дозволяв робити з собою все, що завгодно. Тепер Чень Чжень міг підійти до нього поближче й лагідно покликати його по імені: «Вовчику, Вовчику!» При цьому маля притьмом переверталося догори пузом, згинало свої чотири лапки, упиралося головою в землю й дивлячись навпаки, загравало до Ченя. Чень зробив крок уперед і схопив Вовчика на руки, а потім, тримаючи його під пахвами, підняв угору і підкинув до неба п’ять-шість разів поспіль. Видно було, що Вовчик і боїться, і радіє — його паща радісно посміхалася, однак хвіст був міцно затиснутий між задніми лапами, які злегка трусилися. Проте дотепер Вовчик уже відносно звик до цих дій Ченя; він нібито зрозумів, що це — дружня поведінка. Чень спробував покласти Вовчика собі на маківку, а його лапи поставити собі на плечі, проте перебувати в такому положенні Вовчик боявся, тож міцно вчепився в комір Ченя.
Повернувши маля на землю, Чень Чжень усівся, підібгавши ноги, й поклав вовченя собі на коліна на спинку, розпочавши черговий сеанс масажу животика. Таким чином матері-собаки й матері-вовчиці допомагають своїм малятам перетравлювати їжу, але тепер робити це довелося Ченю. Він сприймав це заняття як розвагу: повільно погладжуючи долонями животик Вовчика, він слухав, як той задоволено урчить, гикає й пукає. Лютий під час їжі Вовчик тепер перетворювався на слухняне цуценя, він хапав своїми передніми лапками палець Ченя й починав його безперервно облизувати, міг також і злегка прикушувати його своїми гострими вовчими зубами. Погляд Вовчика при цьому був дуже ніжним, а в хвилини особливого комфорту під час масажу в його вовчих очах навіть з’являвся якийсь натяк на посмішку, ніби він сприймав Ченя за мачуху, яка досить непогано справляється зі своєю роботою.
Крім зайвого клопоту, Вовчик додав Ченю й більше радості. Чень раптом уявив, як колись у сиву давнину або в якомусь далекому місці тепер, лагідна вовчиця язиком вилизує животик людської дитини, яка щойно наїлася її молока, а це зовсім голе «вовченя» кусає від радості свої ступні й сміється. Ціла зграя малих і великих диких вовків оточила маленького товстуна й мирно спостерігає за ним, а дехто з вовків навіть може принести йому в зубах шматок м’яса, щоб воно поїло. Скількох людських дітей вигодовували вовчиці з давнини й до сьогодні? І скількох вовченят вигодовували люди? Тепер Чень Чжень міг на власному досвіді пережити одну з оригінальних легенд про вовків, складених за багато років. І міг сам відчути, навіть власноруч торкнутися, вовчої ніжності й доброти. У його серці зринула надія, що ті люди, які колись і десь були вигодувані вовками — не важливо, чи були вони давніми гунами, дінлінами чи тюрками, чи жили вони в Давньому Римі, чи в Індії, чи в Радянському Союзі, — вони змогли виявити цим тваринам усю повагу людства до них. Він нахилився й торкнуся своїм носом мокрого носа Вовчика, а той несподівано, як цуценя, лизнув його за підборіддя. Для Ченя це стало джерелом піднесення й зворушило його. Це вперше Вовчик виражав йому довіру. І це означало, що його стосунки з ним просунулися ще на крок уперед. Він повільно смакував цю чисту дружбу й відчував, що його життя продовжилося кудись далеко-далеко вглиб віків. Якоїсь миті він навіть раптом відчув, що став старим-старим, однак до сих пір має дике й наївне серце, як за часів дитинства людства.
Єдине, що турбувало його в усіх цих роздумах, це те, що це вовченя він не підібрав покинуте в степу і воно не було сиротою, мати якого померла від хвороби чи загинула на полі бою. Ті випадки підбирання й вигодовування, про які він думав, були сповнені природної й первісної любові, але його випадок належав до насилля; й крадіжки і був сповнений штучної старанності. Він заради того, щоб задовольнити свої прагнення до сенсацій і досліджень, навмисне пішов усупереч логіці тих чарівних оповідань про вовків і людей, що передавалися в світі до сих пір. І він час від часу турбувався, що вовчиця, яку пограбували, прийде помститися. Можливо, в цьому й полягає бездушність і безнадійність наукового й цивілізаційного процесу? Однак він хотів би, щоб Тенґер розумів цю бездушність і новітню дикість, адже його вихідним бажанням було таким чином потрапити до духовної сфери степових націй, у якій царює вовк-тотем.
Ерлан уже доїв свою порцію їжі й потихеньку підійшов до Ченя. Щоразу, коли Ерлан бачив, що Чень бере на руки Вовчика й масажує йому животик, він підходив ближче і з цікавістю спостерігав за ними обома, а іноді навіть міг підходити до Вовчика й лизати його живіт. Чень Чжень простягнув руку й погладив Ерлана по голові; собака злегка скривив до нього губи, мов посміхаючись. З тих пір, як Чень Чжень узяв на виховання Вовчика, дистанція між ним і Ерланом раптом скоротилась. Може, він сам теж має якийсь дикий і вовчий запах? І Ерлан почув його? Тоді цікаво виходить: у дикому степу спільно живуть дика людина, такий же дикий собака й справжній дикий вовк! Від такої думки раптово змінилося його відчуття власного віку — він ніби став набагато старшим. Він раптом повністю й по-справжньому пережив увесь час від давнини до сьогодення, і чим реальнішим ставало його усвідомлення давнини, тим довшим він сприймав своє життя. Невже тому сучасні люди так хочуть потрапити в первісні й дикі умови, щоб зазнати екзотичних відчуттів? Невже поринати в своє підсвідоме потрібно для того, щоб у цьому зворотному напрямку «продовжити» своє життя? І його власне життя видавалося ще більш дивовижним, ніж історії мауглі.
Чень Чжень відчував, що з тих пір, як він захопився степовими вовками, доля занепадницької, слабкої й нікчемної крові в його жилах почала ніби зменшуватись, а натомість по жилах потекла якась зовсім незнайома йому дика кров. Його життя стало здоровішим і набагато змістовнішим порівняно з попереднім — одноманітним і без смаку. Він поступово зрозумів, чому «Любов до життя» стосується вовка в агонії і чому Ленін перед смертю просив свою дружину читати йому це оповідання Джека Лондона. Слухаючи історію боротьби не на життя, а на смерть між вовком і людиною, Ленін і заснув вічним сном, а його душу поніс до Маркса, можливо, вовк-тотем іншої нації. Тож якщо навіть великі люди, доля яких чудово склалася, переносилися в дикі умови в пошуках життєвих сил, що вже казати про нього — звичайну людину?
Думки Ченя поступово йшли далі й далі. Він раптом зрозумів, що справжній сенс життя полягає не в русі, а в боротьбі. Життя всіх ссавців починається з того, що мільярд агресивних сперматозоїдів влаштовують лови на яйцеклітину й атакують її, хвиля за хвилею, масово гинучи при цьому. Ті ж сперматозоїди, які тільки рухаються, але не борються, повністю й безжально відбраковуються й виводяться з тіла разом із сечею. І тільки той сперматозоїд-герой, який був найбільш упертий у боротьбі, зможе по трупах мільярда своїх братів успішно здійснити атаку й проникнути в яйцеклітину й об’єднатися з нею в зародок нового життя. У цей час яйцеклітина постійно виділяє смертельну рідину — саме для того, щоб знищити всіх слабких і не здатних до боротьби сперматозоїдів. Але якщо життя зароджується в боротьбі, отже, боротьба є сутністю життя. У світі було багато великих землеробських цивілізацій, яких знищили, а все тому, що землеробство — це здебільшого мирна праця; а от мисливство й скотарство, мореплавство, торгівля й промисловість постійно й скрізь перебувають у стані жорсткої конкурентної боротьби, включаючи мисливство й наземні війни, війни на морі й торгові війни. У сучасному світі найбільш прогресивні й розвинуті нації складаються з нащадків скотарів, моряків, торговців і промисловців. От і нечисленні монголи, затиснуті між двома великими країнами в бідних і холодних високогірних районах Північної Азії без виходу до моря, не зникли, з чого очевидно, що їхня воля до боротьби й життя набагато перевершила життєздатність давніх землеробів Єгипту, Вавилону чи Індії.
Вовчик почав безладно крутитися на колінах у Ченя — той уже знав, що це він хоче опорожнитися. З іншого боку, маля побачило Ерлана й хотіло з ним погратися. Чень розкрив руки, і Вовчик миттю зістрибнув на землю; залишивши там мітку, він весело кинувся до Ерлана. Велетень радісно захекав і розлігся на землі, вдаючи іграшкову «гору» для цуценят. Вовчик виліз на спину Ерлана й почав дуріти. Цуценята також хотіли піднятися туди й приєднатися до гри, однак Вовчик скидав їх на землю своїм писком. Він гарчав, демонструючи свій авторитет і те правило, що хто зайняв гору, той і князь. Раптом двоє песиків разом пішли в атаку на Вовчика й схопили його — один за вухо, інший — за хвіст, після чого всі втрьох скотилися на землю з Ерланової спини. Тепер усі троє цуценят притисли Вовчика до землі й почали кусати. Сірий щосили відбивався від них, піднявши лапи й чинячи неабиякий спротив; малі клубком каталися по землі, здіймаючи куряву. Однак невдовзі Чень Чжень раптом почув жалібний писк одного з песиків і побачив, що в того з лапки потекла кров — Вовчик раптом сприйняв гру за правду.
Чень Чжень вирішив відновити справедливість, тому схопив Вовчика за загривок, підняв і підніс до песика, потім притис голову Вовчика перед пораненою лапкою песика й тицьнув його носом у цю лапку. Однак Вовчик не визнавав своєї помилки, він продовжував морщити ніс і шкірити зуби, показуючи, хто тут вовк, і так налякав цуценят, що ті поховалися за спину Еле. Собака-мати страшенно розгнівалась; вона спочатку зализала рану своєму малюку, а потім підбігла до Вовчика й грізно загарчала, показала свої зуби й уже намірилась вкусити його. Чень Чжень миттю підхопив маленького на руки й сховав за своїм тілом. Він так злякався, що його серце страшенно заколотилося: він боявся, що в якийсь день хтось із двох великих собак таки загризе Вовчика. В умовах, коли в нього не було ні клітки, ні якоїсь загорожі, виховання цього маленького узурпатора перетворювалося на постійні переживання. Чень Чжень поспішив погладити Еле по голові й поплескати по спині, заспокоюючи її, і, зрештою, трохи її утихомирив, адже коли він знову поставив Вовчика на землю, собака не зреагувала на нього, а повела своїх трьох цуценят гратися неподалік. Вовчик знову заліз на спину Ерлана; дивним було те, що цей лютий собака демонстрував Вовчикові лагідність і прихильність.
Завершивши всі клопоти з годуванням, Чень почав прибирати на возі, готуючись до переїзду, коли раптом побачив Старого Біліґа, який їхав прямо до його юрти на запряженому волами возі, за яким тяглися кілька колод. Чень Чжень миттю зіскочив зі свого воза, схопив Вовчика й запхнув його в нору, Закривши її дошкою й придавивши каменем. Він хотів би знайти ще такий камінь, який міг би придавити його серце, що скажено калатало.
Хуанхуан та Еле з цуценятами вийшли назустріч Старому, розмахуючи хвостами, Чень також поспішив уперед допомогти Старому зійти з воза й випрягти волів, а також узяти доволі важку валізу з його теслярськими інструментами. Щоразу, коли табір пересувався на далекі відстані, Старий приїжджав до юрт молодих інтелігентів лагодити їм вози. Чень Чжень наважився сказати:
— Батьку, я вже сам можу так-сяк полагодити воза. Ви в такому віці, то не турбуйтеся нам допомагати.
— Так-сяк нічого не вийде, — сказав Старий. — Цього разу ми пересуваємося дуже далеко — потрібно їхати два-три дні, ще й по бездоріжжю. А якщо чийсь віз зламається на півдорозі, тоді через нього уся бригада затримається.
— Тоді ви спочатку проходьте в юрту, попийте чаю, а я звільню віз, який потрібно лагодити.
— Ви робите дуже чорний чай, я його не люблю, — сказав Старий, і раптом пішов прямо до дошки, притиснутої каменем і з похмурим виразом обличчя сказав: — Я спочатку подивлюсь на твоє вовченя.
Чень у повному сум’ятті поспішив зупинити його, сказавши:
— Все ж краще спочатку попийте чаю, не слід на нього дивитись.
Бурштинові очі Старого округлились, і він вигукнув:
— Йому вже більше місяця! Чому це не можна на нього дивитись?[113]
Ченю нічого не залишалося, як іти в наступ:
— Батьку, я вирішив залишити собі вовченя, щоб спарувати його з собакою й отримати цуценят вівчарки…
— Маячня! — високим і повчальним тоном сказав Старий, обличчя якого аж пашіло гнівом. — Де це таке бачено? Це в інших країнах вовки можуть паруватися з собаками, а монгольські вовки — не можуть. Хіба монгольський вовк може вподобати собаку? Спаруватися з собакою? Маячня! Ось почекай, коли вовк почне їсти собак! — чим далі говорив Старий, тим більше він гнівався, і кожна волосинка його цап’ячої борідки почала труситися. — Ви тут чим далі, тим більше коїте щось таке, що нікуди не годиться! Я живу в степу вже понад 60 років і ще не чув, щоб люди наважувалися брати на виховання вовків. Та й чи може людина вигодувати вовка? Чи вовк зможе рости вкупі з собаками? Хто такі собаки порівняно з вовком? Собаки їдять людський послід, а вовки їдять людське тіло! Це значить, що собаки — раби людей, а вовки — це духи, які переносять душі людей до Тенґера. Вовк і собака — це небо і земля, чи ж можна їх разом виховувати? І ще й мати намір їх спарувати? А якби ми, монголи, підібрали вашому ханьському предку-дракону в пару свиню, ви б дозволили їх спарувати? Це — зневага до духів! Зневага до предків монголів! Зневага до Тенґера! Вас чекає за це розплата, навіть я, старий, теж змушений буду розплачуватися…
Чень ніколи раніше не бачив Старого таким сердитим. Вовчик — ця «порохова бочка» — нарештіпідірвалася і цим вибухом рознесла серце Ченя на шматки. Цього разу Біліґ, мов старий вовк, не жартував. Чень навіть боявся, що він у запалі, не боячись поранити ногу, копне камінь, яким було притиснуто дошку, і цим каменем розчавить голову Вовчика. Старий же не вгавав і ставав дедалі розлюченішим. Не зупиняючись, він сказав:
— Коли я тільки почув, що ви взяли собі на виховання вовченя, я подумав, що ви, ханьські студенти з внутрішніх районів, не знаєте законів степу, не знаєте місцевих табу, а тільки ганяєтеся за новизною, тож пограєтеся декілька днів і викинете його. Однак потім я почув, що й Дорж узяв собі вовка, ще й збирається злучити його з собакою, тоді я зрозумів, що ви по-справжньому намірилися утримати вовків. Але це не вийде! Сьогодні ти мусиш на моїх очах порішити з цим вовченям…
Чень Чжень розумів, що вскочив у халепу. Щоб хтось у степу тримав вовків — такого за всю тисячу років тут не було! Воїнів можна вбивати, але їх не можна принижувати. Вовків можна вбивати, можна їм поклонятися, але їх не можна одомашнювати. Тому тут, у самому серці степу, на землі предків монголів, де нинішні монголи поклоняються Тенґеру, на священній землі вовка-тотема — духа-охоронця степу, де монголи поклоняються звіру-предку свого роду, який є водночас і їхнім вчителем, і духом війни, утримувати вовченя як собаку означає суперечити природі речей. Якби таке відбулося в степу в давні часи, Ченя визнали б запеклим відступником і присудили б його до страти на розірвання п’ятьма кіньми, а шматки його тіла викинули б собакам. Навіть тепер його дії є порушенням державної політики стосовно національних меншин, оскільки вони ображають почуття степових народів. Однак найбільше Чень переживав, що він до глибини душі схвилював і якось зашкодив Старому Біліґу — цьому старому монголу, який, власне, й відкрив йому цей загадковий духовний світ степового тотема, і за чиїми докладними вказівками він, власне, й зміг дістатися лігва з вовченятами. Він не міг цього витримати, й не міг ні про що тут сперечатись. Тремтячим голосом він сказав:
— Батьку…
— Не називай мене більше батьком! — вигукнув Старий, відмахуючись від нього.
— Батьку, батьку, — жалібно попросив Чень, — я визнаю свою провину, я не розуміюся на законах степу, я образив вас… Тоді скажіть, що я маю зробити з цим нещасним вовченям?
Очі Ченя набрякли слізьми, він не зміг їх стримати, і сльози закапали на моріжок, де вони вдвох щойно весело гралися з Вовчиком.
Старого це спантеличило, й він витріщився на Ченя; було очевидно в цей момент, що він і сам не знає, що тепер робити з Вовчиком і як із ним слід учинити. Старий чудово розумів, що Чень узяв собі вовченя зовсім не для того, щоб спарувати його з собакою, а тому, що степові вовки цілком зачарували його. Чень Чжень був йому ніби рідний син, тільки ханець, у виховання якого він уклав часточку власної душі, а це його зачарування степовими вовками вже набагато перевершує інтерес до них з боку молодих монголів, однак саме цей Чень Чжень скоїв щось таке, чого Старий не міг витримати. Старий опинився в ситуації, з якою він ще ніколи не стикався, і тому не знав, що слід робити.
Піднявши очі до Тенґера, він важко зітхнув і сказав:
— Я знаю, що ви, ханьські студенти, не вірите в Бога, не дбаєте про власні душі. Хоча за ці два роки тобі дедалі більше подобались степ і вовки, однак ти так і не зрозумів хоча б моєї душі. Я вже став старий, моє тіло слабне рік за роком. Усі монголи, які, мов дикуни, все життя воювали в степу, де важко й холодно, на старість здобувають собі самі хвороби й довго не живуть. Мені лишилося вже небагато років, і я піду до Тенґера. Як же ти можеш учинити так, щоб душу твого батька до Тенґера поніс вовк, вихований в собачому кублі? Твої дії ляжуть провиною на мене, й Тенґер, напевне, не схоче прийняти мою душу, а відправить її до чорного й задушливого пекла внизу під ґобі. Якщо в степу усі будуть, як ти, ставитися до вовків, як до рабів, тоді душі монголів не матимуть місця спочинку…
— Батьку, — слабким голосом почав пояснювати Чень, — я зовсім не збираюся тримати вовка за раба! Я сам уже став його рабом! Я щодня прислужую цьому вовченяті, як тому монгольському князю, — дою корів і годую його молоком, варю йому кашу, варю йому м’ясо. Я боюся, що йому холодно, що він захворіє, що його загризуть собаки або поб’ють люди, що його вкраде орел або занесе кудись у зубах вовчиця… Я не пам’ятаю, коли спокійно спав — і все через нього! Навіть Ґао Цзяньчжун каже, що я став рабом вовка. Ви й самі знаєте, що я, напевне, найбільше з усіх ханьців поважаю вовків і поклоняюся їм. І Тенґер усе це бачить, він — справедливий, він не буде вас звинувачувати.
Старий знітився, оскільки був переконаний, що Чень говорить правду. Якщо він справді прислужує вовченяті, як божеству або князю, то це слід вважати зневагою чи повагою щодо духу? Старому важко було винести тут вирок. І не важливо, наскільки з формальної точки зору дії Ченя не відповідали степовим традиціям і правилам, але його серце було щирим. А степові монголи вміють розуміти людські душі. І лютий вовчий погляд старого поступово зник. Чень Чжень сподівався, що зможе знову побачити мудрого й проникливого Батька, який зробить для нього, молодого ханьця, котрий з повагою ставиться до вовка-тотема, вийняток і змилується над цим малим життям, якому лише більше двох місяців.
Угледівши якийсь слабкий промінчик надії, Чень витер сльози, зітхнув і, притлумлюючи свою паніку й хвилювання, сказав:
— Батьку, я утримую вовка для того, щоб по-справжньому проникнути в характер і поведінку степових вовків, я хочу дізнатися, чому вовки такі люті й такі розумні, і чому степові народи так поважають вовків. Ви ще не знаєте, як ханьці ненавидять вовків! Злу людину ми називаємо вовком, кажемо, що в такої людини вовче серце й собачі легені; чоловіка, який ображає жінок, називаємо хтивим вовком, а про жадібну людину кажемо, що в неї ненажерлива й дика вовча душа; американських імперіалістів ми називаємо вовками з диким серцем, а коли дорослі хочуть налякати дітей, вони кажуть, що вовк прийшов…
Спостерігши, що вираз обличчя Старого вже не такий страшний, як був щойно, Чень набрався сміливості й продовжив:
— В очах ханьців вовк — це найбільш погана, найбільш люта й найбільш жорстока істота, однак монголи поклоняються їй як духу — за життя вчаться у вовків, а після смерті годують їх своїм тілом. Спочатку я теж не розумів, чому так. Однак пробувши в степу більше двох років, ще й завдяки вашим частим настановам та розповідям про степ і вовків, про тутешні закони, а також завдяки тому, що ви часто брали мене з собою на полювання, де я міг побачити вовків, я захопився вовками і зрозумів багато чого про те, як тут улаштоване життя. Однак я все ж відчуваю, що, спостерігаючи за вовками здалеку, все одно не осмислиш їх до кінця, а найкращий спосіб для цього — взяти собі вовченя, спостерігати за ним зблизька й щодня з ним спілкуватися. За цей місяць, що в мене є вовченя, я справді спостеріг багато такого, чого раніше не бачив. Я чим далі, тим глибше переконуюсь, що вовки — це надзвичайні істоти, які варті того, щоб їх поважали. Однак більшість молодих інтелігентів на нашому пасовищі до сих пір так і не змінили свого погляду на вовків. Якщо ж вони, навіть прибувши в степ, так і не змогли зрозуміти вовків, то що вже казати про тих декілька сот мільйонів ханьців, які ніколи не були в степу? Але якщо відтепер у степ прибуватиме все більше ханьців і вони винищать усіх вовків, що тоді буде зі степом? Монголам тоді буде скрутно, але ханьці потраплять у ще більшу халепу. Я вже тепер дуже хвилююся про це, оскільки я не можу дивитись, як нищать такий чарівний степ…
Старий вийняв пачку сигарет і сів прямо перед каменем, підігнувши під себе ноги. Чень поспішив принести сірника й допомогти Старому закурити. Зробивши декілька ковтків диму, той сказав:
— Це я збив тебе з правильного шляху… Але що ж нам зараз робити? Дитино, якщо ти не думав про мене, коли брав собі вовченя, ти повинен був подумати хоча б про Улзія й про всю бригаду. Старого У щойно позбавили посади, а чотирьом конопасам винесли догану — і все чому? Тому що всі вважають, що Старий У охороняє вовків і ніколи не організовує належним чином полювання на них, ще й кажуть, що я — старий вовк, ватажок цієї бригади, а вся наша 2-га бригада — вовче кубло. І от в такий момент молодий інтелігент з нашої бригади бере собі на виховання вовченя! Що ж тоді завадить студентам з інших трьох бригад вчинити так само? І хіба не очевидно, що на тебе погано впливають деякі люди з 2-ї бригади? От і дивись, чи не виходить так, що ти сам укладаєш в чиюсь руку ножа?
Крізь кільця диму від сигарети було видно сумний погляд Старого, його голос ставав дедалі нижчим:
— До того ж твоє вовченя обов’язково привабить сюди вовчицю, а вона ще й приведе з собою цілу зграю. Вовчиці Орхонського степу понад усе охороняють своїх цуценят, а нюх у них гострий. Я так гадаю, що вовчиця неодмінно знайде свою дитину, і коли це станеться, увесь цей табір вимушений буде розплачуватися. Орхонські вовки здатні на яке завгодно зло… А в нашій бригаді що, мало клопоту? Якщо ж у нас ще раз станеться якась біда, то ані Улзій, ані решта чиновників бригади ніколи вже не побачать своїх посад. А якщо вовча зграя покладе око на твою отару й, дочекавшись певного моменту, загризе половину твоїх овець, то твої нинішні дії розцінять як шкоду колективному господарству й визнають винним! У такому випадку тебе посадять у тюрму…
Серце Ченя, яке щойно відтануло наполовину, знову ніби закували в кригу. У районі проживання національних меншин утримувати вдома вовка — це вже порушення політики щодо нацменшин, а утримувати вовка біля отари овець — це ж спеціально приваблювати вовків і навмисне шкодити виробництву! А якщо це все ще й прив’яжуть до питання «буржуазного походження» його батька, тоді це питання стовідсотково перетвориться на політичне, ще й втягне в халепу багатьох людей. Руки Ченя мимоволі злегка затремтіли: все йшло до того, що сьогодні йому так чи інакше доведеться власноруч відправити Вовчика до Тенґера.
Голос Старого трохи потеплішав, коли він казав:
— Нині на посаді Бао Шуньґуй, він — монгол, але давно забув своїх предків. Він ненавидить вовків ще більше за ханьців, і якщо не вбиватиме їх — не втримається на посаді. Подумай сам, він дозволить тобі утримувати вовка?
Чень спробував ухопитися за останню соломинку надії, яка в нього ще залишалася, й сказав:
— А не могли б ви умовити його, сказавши, що це — науковий експеримент і я утримую вовка, щоб зрозуміти, як з ними краще боротися?
— Про це краще ти сам із ним поговори, — відповів Старий. — Він сьогодні приїде до мене, а завтра ти зможеш прийти до нього. — Старий підвівся, обернувся, щоб подивитись на той камінь, і сказав: — Ти взяв собі вовка, а ти не боїшся, що він виросте й загризе твоїх баранів? Загризе тебе, а потім ще й інших людей? У вовків отруйні зуби, варто їм тільки один раз укусити, і людина напевне помре. Я не буду дивитись на твоє вовченя, бо мені важко буде це витримати. Ходімо лагодити віз.
Старий мовчав увесь час, поки займався возом. Чень був психологічно не готовий убити Вовчика, але він і не хотів ставити в скрутне становище Старого Біліґа чи Улзія…
Коли Старий з Ченем полагодили два вози й збиралися вже братися до третього, вони раптом почули гавкіт собак — це приїхали Бао Шуньґуй і Улзій, тож Чень наказав собакам замовкнути. Бао Шуньґуй сказав до Біліґа, зістрибуючи з коня:
— Твоя дружина сказала, що ти поїхав сюди, а я якраз хотів би подивитись на вовченя Сяо Ченя. Комітет пасовища також вирішив, що Старина У житиме в тебе. Вони там ледь не відправили його до низової бригади на важкі роботи!
Серце Ченя майже вистрибувало з грудей від хвилювання: новини в степу ще швидші за коней!
Старий відповів:
— Так, цю справу ти непогано влаштував.
— Цього разу освоєння нового пасовища збурило все керівництво аймаку. Вони приділяють цій справі велику увагу й видали директиву, щоб ми вже цього року досягли успіху. Адже якщо додасться таке велике пасовище, то й кількість худоби можна буде збільшити вдвічі. Хіба це погано? Оскільки ж у цій справі від початку головували ви вдвох, то я й домігся, щоб Старину У поселили до тебе — так вам зручніше буде працювати.
— Насправді тут головував Улзій, адже його думки в будь-який час зі степом, — сказав Старий.
— Безперечно, — відповів Бао, — я вже доповів про це керівництву. Вони також сподіваються, що товариш У зможе своїми заслугами виправити свою помилку.
— Поки що облишмо розмову про заслуги, — холодно посміхнувся Улзій, — а краще обговоримо конкретні справи. Переміщатися доведеться на далеку відстань, а переїзд завжди пов’язаний зі значними труднощами, тож потрібно, щоб Комітет виділив 2-й бригаді в допомогу вантажівки й обидва трактори, а також якусь робочу силу, щоб побудувати дорогу…
— Я вже направив людину з повідомленням, — сказав Бао Шуньґуй, — сьогодні ввечері на бригаді будуть збори, подивимось, що вони вирішать, — і, повернувшись до Ченя, сказав: — Ті дві вовчі шкури, які ти мені віддав, я вже відніс кожум’яці на вичинку й доручив одній людині передати їх моєму давньому приятелю в керівництві. Він дуже зрадів і сказав, що навіть не очікував, що молодий інтелігент зможе вбити такого великого вовка! Шкури йому сподобались, тож він переказав мені подякувати тобі.
— Як це ви сказали, що це я їх убив? Це ж собака їх убив! Я не хочу привласнювати собі заслуги власного собаки! — відповів Чень.
— Твій собака вбив — значить, ти вбив, — поплескав Ченя по плечу Бао Шуньґуй, — адже досягнення службовців нижчих рівнів завжди записуються в трудову книжку їхнього начальника. Такою була й славна традиція в армії, коли я служив. Гаразд, тепер давай я подивлюсь на твоє вовченя.
Чень Чжень подивився на Старого Біліґа, однак той все ще мовчав. Тоді Чень схвильовано сказав:
— Я вирішив позбавитись його, адже утримувати вовка означає порушувати традиції й звичаї скотарів, крім того, це — дуже небезпечно, адже якщо він привабить сюди цілу зграю, я один не зможу зарадити цьому лиху, — говорячи це, він відсував камінь і знімав дошку.
У норі Вовчик-товстун, який саме намагався вибратись нагору, побачивши над норою чорні людські тіні, миттю зіщулився й забився в куток, наморщив ніс і ошкірив зуби, однак шерстка на всьому його тілі тремтіла. Очі Бао Шуньґуя заблищали, й він вигукнув:
— Ха! Здоровань він у тебе! Живе тут тільки місяць, а вже вдвічі більший за ті шкурки, що ти мені передав. Якби я раніше знав, що це так, я б дозволив тобі їх усіх вигодовувати, а коли б вони трохи підросли — ми б їх убили й отримали декілька чудових шкурок на куртку! Тільки погляньте, яка гарненька шерстка в цього вовченяти, навіть товща, ніж у тих, яких ще не відучили від молока…
— Я б їх не прогодував, — з похмурим виглядом сказав Чень. — Вовченята — ненажери, цей, наприклад, за день з’їдає цілий горщик м’ясної каші й миску молока.
— Це ти не вмієш рахувати: велика вовча шкура набагато дорожча, ніж пшоно, з якого ти йому вариш кашу. Наступного року, коли кожна бригада піде руйнувати вовчі лігва, я накажу, щоб цуценят не вбивали відразу, почекаємо, поки вони виростуть удвічі-утричі, а тоді вже вб’ємо.
— Не все так просто, — холодно розсміявся Старий Біліґ. — Перш ніж відучити його від молока, Чень змушував собаку годувати його своїм молоком, але якщо набрати багато вовченят, то де ви знайдете стільки сучок з молоком, щоб їх прогодувати?
— О, і то правда, — сказав, подумавши, Бао Шуньґуй.
Чень простягнув руку в нору й витяг Вовчика за загривок. Вовчик з усіх сил пручався, розмахуючи в повітрі своїми лапами; все тіло його тремтіло. Вовки насправді від природи бояться людей і завдають людині шкоди тільки тоді, коли їх до того змушує небезпека.
Чень поставив Вовчика на землю. Бао Шуньгуй простягнув долоню й погладив малого, після чого, засміявшись, сказав:
— Це ж треба — я вперше торкаюся живого вовка! Товстенький! Цікаво, цікаво!
— Сяо Чене, — сказав Улзій, — видно, що за цей місяць ти не економив сил. Вовченята в степу ще не виросли до таких розмірів! Ти можеш обходитись із вовченям ще краще, ніж вовчиця! Я давно чув, що ти захоплюєшся вовками і з ким би не зустрівся, просиш його розповісти історію про вовків, але й подумати не міг, що ти візьмешся вигодовувати вовка. Вони, мабуть, звели тебе з розуму?
Біліґ, глибоко задумавшись, дивився на Вовчика. Він сховав свою люльку й, розігнавши долонями кільця диму, сказав:
— Я, доживши до своїх літ, це вперше бачу вовка, якого годує людина. Але годують його непогано. Чень і справді вкладає в нього душу. Щойно він довго вмовляв мене залишити вовченя. Однак утримувати вовка біля отари овець — чи це не повна нісенітниця? Кого б ми не спитали в бригаді, ніхто не дозволить йому цього. Сьогодні, коли ви вже обидва тут, вирішуйте, що буде, якщо сказати, що цей хлопець з допитливості здійснює науковий експеримент?
Бао Шуньґуй, здавалося, й справді зацікавився розведенням вовків. Він, подумавши, сказав:
— Якщо вбити це вовченя зараз — буде дуже шкода, адже зі шкурки такого розміру нічого путнього не вийде. Виростити його таким із сосунка і справді було нелегко. Я думаю так: якщо він уже взявся його вирощувати — нехай годує, а потім подивимось. Сказати, що вирощуємо вовка заради наукового експерименту, цілком можливо. Адже голова Мао казав, що досліджувати ворогів слід заради того, щоб краще їх знищувати. Я теж хочу більше дізнатися про вовків, тож надалі мені слід частіше приходити сюди спостерігати за вовченям. Я ще чув, що ти збираєшся спарувати його з собакою, коли він виросте?
— Я так думав, — кивнув головою Чень Чжень, — але Батько каже, що цього не вийде.
— Колись у степу були такі випадки? — спитав Бао Шуньґуй в Улзія.
— Степові народи поважають вовка й поклоняються йому, як же вони можуть парувати його з собакою? — здивувався Улзій.
— Ну тоді можна спробувати, — сказав Бао Шуньґуй, — це тим більше буде науковий експеримент. Якщо нам вдасться вивести монгольську вівчарку, хто знає, може, вона виявиться ще кращою за радянські породи? Адже монгольські вовки — найбільші й найлихіші в світі, тож їхні нащадки від собаки не будуть поганими. У Комітеті вже зацікавились цією справою і вважають, що якщо в нас усе вийде, тоді країні не доведеться витрачати гроші й купувати за кордоном. А якщо в скотарів для охорони отар будуть монгольські вівчарки, то, може, й вовки більше не наважуватимуться сюди потикатись. Зробимо так: якщо хтось зі скотарів буде заперечувати, ви так і кажіть, що це — науковий експеримент. Однак, Сяо Чене, ти маєш повсякчас пам’ятати про небезпеку.
— Якщо Лао Бао говорить, що можна утримувати, то спробуй, — сказав Улзій, — однак я повинен попередити тебе, що якщо щось станеться, то тобі доведеться самотужки відповідати, не завдавати клопоту Старині Бао. Я думаю, що так, як ти тримаєш його нині, — це дуже небезпечно, тобі слід посадити його на ланцюг, щоб він не покусав ані людей, ані баранів.
— Так, — підтвердив Бао Шуньґуй, — він у жодному разі не повинен завдати шкоди людям, інакше я відразу його вб’ю.
— Так, так! Неодмінно! — повторював Чень, серце якого ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. — Однак… я ще хотів би вас про дещо попросити. Я знаю, що всі скотарі будуть проти, аби я утримував вовка, тож чи не могли б ви допомогти мені переконати їх?
— Слова твого батька Біліґа набагато дієвіші, ніж мої, — сказав Улзій, — його одне слово потребує моїх ста.
Старий похитав головою й сказав:
— Ех, це я забагато навчив цю дитину, тут є й моя помилка, тож і я повинен за це відповідати.
Біліґ залишив Ченеві свій ящик з інструментами, запряг своїх волів і поїхав додому. Бао Шуньґуй та Улзій також сіли на коней і поїхали за його возом.
Чень був так знесилений, ніби після тяжкої хвороби, але й піднесений, мов на самому початку одужання, тож він повільно сів просто на землю біля нори. Він так міцно обійняв Вовчика, аж той знову почав морщити ніс і шкірити зуби. Тоді Чень поспішив почухати його за вушками й відразу ж знайшов улюблене місце Вовчика, той розслабився, закрив очі, трохи відкрив свою пащу й підставив свою голову й вуха прямо Ченю під руки, а тільце його тремтіло від задоволення, ніби йому одну сторону розбило паралічем і він не міг стримувати цього тремтіння.
19
Правитель (Хань У-ді. — Цзян Жун) видав наказ: «…Гуни часто говорять: „Китай великий, однак не витривалий до голоду й спраги, тож варто тільки випустити одного вовка, як вони втратять тисячу баранів“ Наше військо програло, воїни — хто загинув, хто розбіглися, я дуже про це сумую».
Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Остання частина про Слухняного імператора Хань Ши-цзуна»
Бао Шуньґуй на чолі групи, до якої входили Бат, Саацерен та ще троє мисливців і Ян Ке, в супроводі семи-восьми великих собак першим в’їхав на нове пасовище. За групою впритул ішли два легких вози на залізних колесах, запряжені кіньми й завантажені наметами, динамітом та кухонним начинням.
Виїхавши на гребінь гори із західного боку нового пасовища, Бао Шуньґуй та мисливці витягли свої біноклі й почали ретельно вивчати кожний яр і зморшку в горах, кожний вигин і рукав річки, трав’яні схили й моріжки, але, на подив, не помітили ні вовків, ні дзеренів. Тільки на озері посередині улоговини зібралися зграї диких качок, орлів та кілька великих лебедів.
Було помітно, що мисливці ледь стримують жагу до літнього полювання, однак ця запашна смарагдова лука змусила і їх завмерти від здивування. Яну Ке здавалося, що в нього перед очима скоро все позеленіє, навіть зіниці інших людей здавались йому зеленими, мов вовчі очі в темряві взимку, — це було і красиво, і водночас лякало. Поки вони спускалися по схилу, їхні очі могли бачити скрізь тільки зелень, ніс лоскотав запах трави, а повітря було таке чисте, що на пошуки грудки сухої землі довелося б докласти більше зусиль, ніж на пошуки крихти золота. Копита їхніх коней і колеса возів були повністю забризкані зеленим трав’яним соком, навіть кінці руків’їв арканів, що волочилися по землі, також позеленіли. Коні настирливо гризли вуздечки, намагаючись опустити голови й попастися на свіжій траві. Єдине, про що жалкував Ян Ке, це те, що дикі квіти, про які йому оповідав Чень Чжень, уже облетіли, тож скрізь зелений колір трави виглядав трохи монотонно.
Бао Шуньґуй, ніби помітив золоту жилу, загорлав:
— Це просто благодатна земля по феншую! Долина скарбів! Потрібно було спочатку запросити сюди військове керівництво району, щоб вони приїхали власною машиною відпочити на кілька днів, постріляти лебедів і диких качок, а потім розвели б на цій траві багаття й насмажили шашликів.
Яну Ке ці слова різонули вухо й перед очима в нього промайнув образ чаклуна з чорними крилами на спині з балету «Лебедине озеро».
Вершники легко спустилися схилом, а коли проминули ще один пагорбок, Бао Шуньґуй знову приглушеним голосом покликав:
— Швидше погляньте ліворуч — там у яру є зграя лебедів, якраз їдять траву! Їдьмо швидше туди, підстрелимо одного!
Договоривши, він помчав туди з двома мисливцями. Ян Ке, який не встиг їм зарадити, вимушений був прямувати за ними. Потерши очі й подивившись у далечінь, він справді побачив у яру ліворуч багато білих плям, ніби там на траві паслася отара білосніжних ягнят, білі плями відразу впадали в вічі й були такими ж яскравими, як великі лебеді, щойно побачені в бінокль. Яну перехопило подих, і якби в нього в руках була рушниця, він би обов'язково дав попереджувальний постріл, щоб наполохати птахів. Хоча вершники швидко наближалися, білі плями все одно не рухались, тож Ян Ке хотів уже криком привернути їхню увагу, однак саме в цей момент мисливці раптом загальмували, опустили рушниці й почали щось голосно обговорювати, повільно просуваючись верхи. Бао Шуньґуй також притримав свого коня, витягнув бінокль і почав розглядати в нього білі плями. Ян Ке поспішив зробити те саме, й коли він розгледів пейзаж крізь лінзи, він просто остовпів. Він не міг повірити своїм очам: «отара» світлих плям розміром із ягнят виявилась заростями кущів дикої білої півонії! Улітку позаминулого року Ян Ке бачив дику півонію в горах на старому пасовищі, вона росла розкиданими купками по кілька кущів разом, однак він ніколи не бачив таких великих заростей цієї квітки. У нього раптом виникло таке відчуття, ніби це дійсно зграя білих лебедів якоїсь миті обернулася на квітки півонії.
Бао Шуньґуй не розчарувався, натомість голосно вигукнув:
— Оце так! Я ще ніколи не бачив таких гарних півоній! Вони ще кращі ніж ті, за якими доглядають люди у великих міських парках! Їдьмо швидше подивимось!
І коні знову помчали вперед.
Коли вони опинились перед квітами, Яну Ке аж запаморочилося в голові, і він відчув себе Старим Цюєм, якому явилася богиня квітів.[114] На дні цього яру накопичилася родюча земля, тож півонії тут — аж тридцять-сорок кущів — розкошували: кожний кущ був заввишки з метр і мав цілий оберемок галуззя. У кожному кущі було більше десятка стовбурців завтовшки з мізинець, які буйно тяглись із землі й на висоті в один чи вкривалися густим листям, у пазухах якого розкривалися великі білі квітки, мов у декоративної півонії, по декілька десятків на стеблі. Квітки були такими великими, що майже повністю закривали собою листя. Кожен кущ скидався на кошик, в який богиня власноруч устромила великі білі квіти, — адже видно було тільки розкішні бутони, а стебла й листя ховалися всередині. Тож не дивно, що здалеку кущ можна було прийняти за білого лебедя. Коли Ян Ке наблизився до куща, він помітив, що пелюстки кожної квітки вже повністю розкриті, а в середині кожної з них щільно купчаться тичинки, між якими тримаються краплі роси; вони виглядали такими ніжними й привабливими, що хотілося їх по краплі висмоктати. Дика півонія виглядала більш жвавою й невимушеною, ніж декоративна, а також більш розкішною й вишуканою, ніж шипшина. Він ще ніколи не бачив, щоб в умовах дикої природи виросли такі величні квітки, які б виглядали красивішими порівняно з тими, що вирощують і плекають люди. Ці кущі дійсно були схожі на групу богинь, які оселилися в казковій країні на березі лебединого озера.
Бао Шуньґуй теж дивився на них трохи отетеріло і, зрештою, захоплено вигукнув:
— Це й справді рідкісна забавка! Якщо їх доправити до міста, то за скільки можна було б продати? Гадаю, що я прихоплю з собою пару кущиків для голови військового району, він зрадіє. Старі службовці не цінують гроші, натомість цінують відомі квіти. Це буде йому подарунок для душі. Сяо Яне, у вас, у Пекіні, навіть в отелі для високих гостей, мабуть, немає таких розкішних півоній?
— Не тільки в отелях для високих гостей, — сказав Ян Ке, — я думаю, що навіть у королівських парках за кордоном такого не побачиш!
— Ви чули? — звернувся радісно Бао Шуньґуй до мисливців. — Ці квіти — справжній скарб, тому слід за ними наглядати. Коли будемо повертатися, то нарубаємо гілок з абрикосів і загородимо цю місцину.
— Але що буде, коли ми й звідси переїдемо? — спитав Ян Ке, — боюся, що люди їх нишком викопають.
— Я знаю, що тут можна вдіяти, — сказав Бао. — Не хвилюйся!
Проте на обличчі Яна все одно проступала тривога:
— У жодному разі не слід викопувати ці квіти, вони загинуть при переміщенні, — сказав він.
Вершники й вози під’їхали до однієї з петель річки; мисливці дуже швидко знайшли декілька місць, де вовчі зграї влаштовували лови, трупи дзеренів там були майже повністю об’їдені — від них залишилися тільки роги, копита й клапті шкіри, навіть черепів не було! Бат сказав:
— Вовки не раз улаштовували тут облави, причому побувало тут чимало зграй. Погляньте на вовчий послід — я думаю, що сюди приходили навіть старі й кульгаві вовки.
— А куди тепер поділися ці зграї? — запитав Бао Шуньґуй.
— На вісімдесят відсотків — побігли за дзеренами в гори, — відповів Бат. — Також вони могли піднятися в гори за байбаками. Ще могли побігти за дзеренами назад, на той бік прикордонних стовпів. Дзеренята тепер уже бігають так само швидко, як і великі дзерени, тож вовкам складно когось із них упіймати, інакше вони б не згризли навіть черепи задертих тут кіз.
— Однак Улзій і Біліґ казали, що на власні очі бачили тут декілька сотень дзеренів і декілька десятків вовків, — зауважив Бао Шуньґуй, — як же вони могли безслідно зникнути всього за 20 днів?
— Хіба можна втримати тут дзеренів після того, як сюди з’явилися ті старі вовки? — сказав Бат.
А Саацерен розсміявся:
— Либонь, вовчі зграї понад усе бояться тебе, тож коли ти сюди з’явився, вони втекли. Людина, яка занадто ненавидить вовків, навряд чи вб’є вовка. Ось поглянь, Біліґ хоча й завжди в перших рядах виступає за те, щоб відпускати вовків, але коли розпочне на них полювання — так зразу цілу зграю і вловить.
— Ти вже, мабуть, і сам побачив, яка може бути користь від вовків, — звернувся Бат до Бао Шуньґуя. — Якби не було вовчих зграй, то це чудове нове пасовище давно б уже було згризене й запаскуджене дзеренами. Наші ж вівці, коли б прийшли сюди й почули запах дзеренячої сечі, і травинки б звідси їсти не схотіли. А це пасовище дійсно чудове — навіть коні не хочуть звідси йти! Думаю, нам уже час обрати місце й поставити намет, щоб коні й собаки відпочили після обіду, а в гори поїдемо вже завтра.
Бао Шуньґую залишалося тільки віддати наказ переправлятися через річку. Бат знайшов брід, де вода була неглибока, і з кількома мисливцями взявся за лопати, щоб накидати положисті схили по обидва берега річки. Потім Бат верхи на своєму коні повів за повід корінного коня, запряженого в підводу, на той бік річки, а мисливці облаштували намет із білої парусини на відносно рівній місцевості на східному боці схилу. Бат розпорядився двом мисливцям облаштувати місце для вогнища поза палаткою й нагріти чаю, а потім сказав Бао Шуньґую:
— Я поїду до південної ущелини, подивлюсь, може, знайду там пораненого дзерена, бо негоже мисливцю, опинившись тут, їсти привезене з собою в’ялене м’ясо.
Бао Шуньґуй радісно закивав головою, погодившись із такою думкою, тож Бат, узявши з собою двох мисливців і собак, поїхав до гір на півдні. Бар та Ерлан, які впізнали місце, де вони минулого разу вполювали дзеренів, з мисливським азартом мчали попереду.
Ян Ке ж усе думав про лебедів на озері, тому вимушений був відмовитися від поїздки з Батом і гарної можливості пополювати, а натомість залишився в таборі, піднявся на пагорбок якнайвище і звідти почав роздивлятись залишене далеко позаду лебедине озеро. Щоб побачити лебедів на цьому озері, він умовляв Бао Шуньґуя й Біліґа цілих два дні, аби вони дозволили йому поміж перших, ще до приходу всієї бригади, прибути сюди й отримати можливість намилуватись незайманими пейзажами лебединого озера. Цієї миті він думав про те, що озеро навіть красивіше, ніж те йому описував Чень Чжень, адже Чень тоді не був на східному боці річки, а берег тут крутіший і густий очерет не затуляє озера, тож можна охопити його все одним поглядом. Ян усівся на вкритому травою схилі, вийняв бінокль і, затамувавши подих, почав дивитись. Але якраз, коли він глибоко занурився в свої мрії, почув за спиною цокіт копит.
Бао Шуньґуй збуджено прокричав до нього:
— Гей, здається ти теж думаєш про лебедів? Їдьмо вдвох до озера підстрелимо одного й поласуємо ним. Тутешні скотарі не їдять крилатої дичини, навіть курятини! Я запропонував їм поїхати зі мною, але вони відмовились. Але — не хочуть, як хочуть, нам на двох більше дістанеться.
Повернувшись, Ян Ке побачив, що Бао Шуньґуй саме розмахує своєю напівавтоматичною рушницею. Яна Ке це справді налякало, він замахав руками й, затинаючись, почав казати:
— Однак… однак лебеді — це рідкісні птахи, їх у жодному… жодному разі не можна вбивати! Я вас дуже прошу! Я з дитинства дуже любив дивитись балет «Лебедине озеро», одного разу я три роки чекав, щоб побачити спільну постановку цього балету молодих, але заслужених радянських і китайських артистів, я того дня навіть пропустив усі уроки і взимку голодний простояв до опівночі в черзі, щоб купити квиток! «Лебедине озеро» — просто чарівне! Усі великі люди світу й усі освічені люди надзвичайно люблять лебедів, як же можна, потрапивши до справжнього лебединого озера, вбивати цих птахів, ще й їх їсти?! Якщо хочете когось убити, краще вбийте мене!
Бао Шуньґуй зовсім не очікував зустріти таку нетактовну людину, тож його захоплення миттю зникло, мов на нього вилили миску холодної води. Очі його розширились, і він у директивно-повчальному тоні заявив:
— Що ти тут патякаєш про лебедині озера?! Я бачу: в тебе в голові повно буржуазних ідей! Ти ж усього-на-всього тільки школу закінчив? Мій рівень освіти не нижчий від твого. Але ж, якщо не зігнати зі сцени «Лебедине озеро», то чи зможуть туди зійти «Червоні жінки-воїни»?[115]
Саацерен, побачивши, що Бао Шуньґуй, розмахуючи рушницею, намірився їхати до озера, поспішив підбігти до них і зупинив його, сказавши:
— Лебеді вважаються у наших шаманів священними птахами, їх у жодному разі не можна вбивати! Між іншим, голово Бао, ти що, вже передумав убивати вовків? Якщо ти зараз почнеш стріляти, то розлякаєш їх усіх пострілами, і вийде, що ми тільки дарма сюди приїхали!
Бао Шуньґуй завмер на мить, потім швидко зупинив коня й, повернувшись до Саацерена, сказав:
— О, добре, що ти нагадав, інакше дійсно б занапастили справу. — Він віддав свою рушницю Саацерену, після чого звернувся до Яна Ке: — Ну тоді їдьмо зі мною до озера, розвідаємо ситуацію.
Ян Ке без ентузіазму знову приладнав сідло, сів на коня й поїхав за Бао Шуньґуєм до берега озера. Коли вони під’їжджали, з озера злетіла ціла зграя диких качок, гусей та іншого різнобарвного птаства, вони пронеслися кулями над головами двох неочікуваних візитерів, розбризкуючи за собою краплі озерної води. Бао Шуньґуй аж став на стременах, тримаючись за передню луку сідла, щоб сягнути поглядом середини озера понад очеретом. І саме в цю мить якісь два лебеді раптом чиркнувши по верхівках очерету, витягнувши свої довгі шиї й розправивши величезні крила, низько пролетіли в повітрі, навіть менше, ніж за три метри над головою Бао Шуньґуя. Той так злякався, що з розмаху гепнувся задом на сідло. Через це вже злякався його рудий скакун і рвонув уперед, так що Бао Шуньґуй ледь не випав із сідла. А велетні-лебеді ніби зовсім і не злякалися людей — розважисто полетіли собі вгору над улоговиною, потім повільно повернули назад, до озера, і, зрештою, зникли за густим очеретом.
Бао Шуньґуй зупинив коня, рвучко вмостив свій зад у сідлі й виправив саме сідло, що з’їхало з хребта коня. Засміявшись, він сказав:
— Тут підстрелити лебедя — звичайна справа! Навіть з лука можна. Лебідь, однак, король дичини. Якщо тобі хоч раз довелося скуштувати його м’ясо — вважай, що недарма прожив життя. Однак доведеться зачекати, поки закінчимо полювання на вовків, потім уже я ними займуся.
Ян Ке дуже обережно зауважив:
— Щойно, коли ти бачив дикі півонії, то казав, що вони — скарб, який треба всіма силами охороняти. А ці лебеді — це ж багатство країни і багатство світу, чому ж ти їх не охороняєш?
— Я ж — виходець із селян, — сказав Бао Шуньґуй, — тому все оцінюю з практичної точки зору. Скарбом є те, що ти можеш здобути, а те, що не можеш — не має й цінності. Півонія не має ніг, тож нікуди не втече. А от лебідь має крила, і як тільки люди й худоба тут з’являться, він полетить на північ і стане скарбом у каструлях монголів та радянських…
— Якщо люди дійсно вважають лебедя скарбом, вони не стануть його вбивати і їсти, — сказав Ян Ке.
Бао Шуньґуй аж розсердився:
— Якби я раніше знав, що ти нічого в цьому не тямиш, я б тебе з собою не взяв. Ось зачекай, я незабаром з твого лебединого озера зроблю річку для напування коней і болото для водопою корів…
Ян Ке вимушений був проковтнути свої подальші заперечення. Йому справді хотілося взяти рушницю й вистрелити в повітря над озером, щоб усі лебеді злякались і полетіли звідси — подалі від цього степу, через кордон, до країни, в якій створили балет «Лебедине озеро». Тільки там народ цінує лебедів. А на цій землі, де незабаром і горобців усіх з’їдять і залишаться самі жаби, напевне, немає місця лебедям.
Раптом вони побачили, що Саацерен розмахує руками й закликає їх обох повертатися. Вони поспішили назад до табору. Виявилося, що з південно-східних гір повернувся Санж. Він запрягав воза й розказував, що Бат у південно-східному яру вполював кількох диких кабанів, тож послав його назад, до табору, узяти воза та допомогти притягти дичину. Бат також пропонував голові Бао приїхати й подивитися на здобич. Бао Шуньґуй був у захваті, він ляснув себе по стегнах і сказав:
— О, в степу ще й дикі кабани водяться? Хто б міг подумати! А вони смачніші за домашніх свиней. Сяо Яне, їдьмо разом!
Ян Ке раніше чув, що тутешні мисливці впольовували кабанів, однак жодного разу їх не бачив за весь той час, що перебував у степу, тому він швидко помчав за Бао Шуньґуєм у напрямку, вказаному Санжем.
Не встигли вони приїхати до того місця, де був Бат та решта мисливців, як побачили луку, розриту гуртом диких свиней. Великий шмат родючого чорнозему площею в кілька десятків му біля річки, на гірських схилах, у ярах — скрізь був поораний вздовж і впоперек, мов тут якийсь скажений дикий бик тягав плуг. Клапоть землі на заході, шмат — на сході, там довга борозна, там — коротка, десь проорані рівчаки, а десь — нагорнуто землі, як на межі. Великі кущі трави з широким листям і товстим корінням були вириті з землі й безладно валялися на моріжку або були присипані землею, точніше, валялося прив’яле листя трави й стебла, а коріння більшості з цих кущів було з’їдене, тож у цілому першокласне пасовище тут нагадувало картопляну ділянку на городі, що на ній порилися домашні свині. Побачивши таку картину, Бао Шуньґуй вилаявся:
— Ох і гади ж ці дикі свині! Якщо ми надалі надумаємо сіяти тут пшеницю, вони ж її всю зіпсують!
Коні під обома вершниками вже не наважувалися швидко бігти, тож до Бата вони наближалися повільно. Бат сидів під горою й курив, великі собаки розтяглися поряд із упольованими кабанами й щось гризли. Коли вершники спішилися й підійшли ближче, то побачили, що поряд із Батом лежать два цілих кабани і два вже розірваних на шматки собаками, кожний собака при цьому із задоволенням гризе свій шмат здобичі, а Ерлан і Бар захопили собі по найбільшій ратиці. Цілі кабани були вочевидь менші за своїх свійських родичів — вони були тільки трохи більше метра, вкриті рідкою й жорсткою сіро-жовтою щетиною, а їхні рила видавалися ледь не вдвічі довшими, ніж у домашніх свиней, однак при цьому м’яса на них було багато — кісток зовсім не було видно. Їхні ікла не були такими вже й довгими й страшними, як це зазвичай уявляється. На шиях в обох виднілися закривавлені дірочки — сліди собачих зубів.
Бат, вказавши на яр удалині, розповів, що обидва собаки спочатку почули вовчий запах і побігли на нього аж до того яру, де мисливці виявили велике, заховане в низині пустирище, а потім побачили там рештки трьох-чотирьох свиней, яких не доїли вовки. Тут собаки припинили погоню за вовками й пішли по свинячому сліду аж до цього місця, де підняли невеликий гурт свиней. Головний кабан мав довгі ікла й до того ж швидко бігав, тому собаки не наважилися за ним гнатися. Бат же не наважився стріляти, щоб не розлякати вовків. Тож, зрештою, собакам удалося загризти тільки цих декількох недоростків, двох із них, найбільш пошкоджених, Бат віддав собакам, а двох цілих перетяг сюди.
Бао Шуньґуй натиснув ногою на м’ясистого кабанчика й засміявся:
— Ви непогано все влаштували! У цих недоростків м’ясо якраз ніжніше й смачніше. Сьогодні ввечері я запрошую всіх випити горілки. Однак, видно, вовків тут чимало. Якщо ми завтра зможемо підстрелити декількох — буде ще краще.
Бат на це зауважив:
— Ці дикі свині прийшли сюди з гірського лісу, що за декілька сот лі звідси. Там їх багато й вони іноді вибираються сюди вздовж річки. І якби в Орхоні не було багато вовків, то це пасовище було б уже давно зруйноване дикими свиньми.
— М’ясо диких свиней — гарна річ, — сказав Бао Шуньґуй, — згодом, коли тут буде багато людей, можна буде частіше полювати на них і менше їсти яловичини та баранини. Ми, селяни, все ж більше любимо свинину, ніж інше м’ясо.
Під’їхала підвода Санжа, й усі взялися завантажувати здобич. Потім Бат подав собакам знак, що вони можуть тут лишитися й догризати свої маслаки, а підвода тим часом поїде до табору. Там уже була підготовлена купа дров, тож коли підвода під’їхала, мисливці спочатку вибрали найбільшого кабана, розпороли йому живіт, оббілували й обрізали м’ясо. Скотарі в степу їдять дику свинину так само, як і баранину — оббіловують і не їдять шкуру. Невдовзі в повітря злетіли язики полум’я від великого вогнища і в повітрі рознісся запах смаженої свинини. М’ясо диких свиней не має такого шару сала, як у домашніх, однак брижа містила чимало сала, тож Ян Ке, наслідуючи Бао Шуньґуя, загортав шматки пісного м’яса в це сало й смажив їх над вогнищем, вони виходили жирними й соковитими та набагато запашнішими, ніж шашлики з домашньої свинини. Ще коли мисливці обрізали м’ясо, Ян Ке накопав поблизу дикої зелені — цибулі, часника й порея. Цього разу йому нарешті також вдалося спробувати оригінальний смак справжніх степових шашликів, приправлених запашними дикорослими спеціями, тож він був надзвичайно задоволений. Крім того, він бачив півоній-лебедів, чого не бачив Чень Чжень, і ласував рідкісною в степу кабанятиною, тож, повернувшись до своєї юрти, йому буде чим похвалитися перед Ченем.
Біля вогнища Бао Шуньґуй, який запросив мисливців випити разом з ним горілки, розповідав їм про імператорські бенкети з лебедятиною, однак мисливці тільки хитали головами, не розуміючи, через що і Бао втрачав свій ентузіазм. Скотарі в Орхонському степу полюють тільки на те, що бігає, і ніколи на те, що літає — вони поважають душі, що піднімаються до Тенґера.
Собаки разом повернулись до табору й почали сторожко обстежувати місцевість навколо. Семеро людей підвелися тільки тоді, коли досхочу наїлися й напилися. Рештки свинини вони поскладали у велику залізну миску,а всі тельбухи, крім серця й печінки, та свинячі голови залишили на траві як наступну їжу собакам.
Увечері Ян Ке потихеньку залишив компанію й пішов до місця, звідки можна було побачити все лебедине озеро. Він сів, спершись ліктями на коліна й тримаючи в руках бінокль, і завмер, насолоджуючись краєвидами озера, яке невдовзі могло зникнути.
Вода на лебединому озері злегка хвилювалась, брижі на його західному боці відображали холодне, вже чорно-синє небо на сході, а візерунок з хвиль на сході — відбивав теплий колір вечірньої заграви в західній частині неба. Хвилі поступово розходились, повільно коливались, і вода в озері починала мінитись — то червоними, зеленими, жовтими кольорами, то фіолетовими, синіми та білими, теплі й холодні кольори переплітались і утворювались рідкісні відтінки. Перед очима Яна Ке ніби розгорталась безжально красива смерть лебедів, і Тенґер висвітлював її різнобарвним дорогоцінним промінням, прощаючись із своїми улюбленцями й чистим лебединим озером і проводжаючи їх.
Хвилі повільно накочувались одна на одну, мов грали довгу-довгу прелюдію і робили для людини нестерпним очікування появи головних героїв трагедії. Ян Ке сподівався, що цей акт балету назавжди обмежиться тільки природними сценами і в ньому так і не з’являться головні герої. Однак вони все-таки тихо випливли з-під чорнильно-зеленого очерету в одній із заток — один, потім другий, потім третій… Їх виявилося аж дванадцять, і барвиста поверхня озера разом з небесним склепінням позаду утворили для них величезну сцену. Лебеді ніби перевдяглись у вечірнє вбрання з холодно-блакитних кольорів, причому їхні жовто-гарячі дзьоби тепер стали холодно-фіолетовими. Тендітно вигнуті лебедині шиї очевидно нагадували знаки питань, поставлені перед небом, землею, водою, людиною і всіма речами в світі. Ці знаки питання дуже тихо переміщались по поверхні озера і так само тихо очікували на відповідь. Однак у просторі між небом і землею не з’явилось ані звуку, тільки тремтіли на хвилях перекинуті в воду тіні, утворивши більше десятка обернених знаків питань. Але ось налетів вітер — і ці останні розсипались шматочками на хвилях…
Ян Ке згадав про вовків. Цієї миті кожен, навіть найлютіший, степовий вовк здавався йому рідним і вартим поваги, адже вони, використовуючи тільки найбільш первісну зброю — свої вовчі ікла — протрималися в степу аж до атомної епохи і дали змогу йому востаннє побачити це первісне й незаймане лебедине озеро. Так, йому й Ченю ще пощастило з-поміж усіх сучасних китайців. Якби ж лють і мудрість вовчих зграй були б ще потужнішими, вони, напевне, змогли б ще трохи відтермінувати вторгнення й поширення по степу худоби й людей? Однак змушують степовиків до такого поширення саме китайці-землероби, які вже втратили контроль над кількістю свого населення. Серце Яна Ке було зворушене й переповнене болем, а також удячністю до вовків. Поразка вовчих зграй буде передвісником поразки степу, а також поразкою краси, що живе в серцях людей. Сльози розмили зображення на лінзах бінокля, й незаймане лебедине озеро поступово зникло десь удалині…
На другий день команда мисливців, розтягнувшись ланцюгом, ретельно обшукувала яр за яром у східних горах, однак за цілий день так нікого й не знайшла. На третій день мисливці далі заглибилися в гори. Вони їхали всю першу половину дня й нарешті стомились і люди, і коні. Раптом Бао Шуньґуй, Бат і Ян Ке почули постріл зовсім неподалік. Усі троє подивились у тому напрямку, звідки долетів звук, і раптом побачили на східному гірському гребні двох вовків: вони щойно вистрибнули туди, коли побачили, що й по цей бік кряжу гребня є люди, коні й собаки, тож чкурнули ще вище в гору, де стриміло саме каміння. Бат, розглядаючи їх у бінокль, сказав:
— Зграя давно вже втекла, а це — два старих вовки, які за нею не встигають.
Бао Шуньґуй з ентузіазмом заявив:
— А яка нам різниця — старі вони чи молоді? Якщо ми знімемо шкури цих двох вовків — це буде перемогою.
— Як ти не бачиш, — бурчав Бат, наздоганяючи вовків, — у них же хутро на задній частині тулуба ще як слід не злиняло, бідолахи!
Усі мисливці й собаки кинулися навздогін до вершини з обох боків гребеня. З двох старих вовків один був великий, один малий. Великий не міг розігнути ліву передню лапу, було схоже, що в якійсь із битв до цього собака прокусив йому сухожилок. Менший звір був схожий на стару вовчицю, причому таку стару, що аж шерсть у неї стала сіро-білою. Бар, Ерлан та інші мисливські собаки, побачивши, що перед ними не просто старі вовки, а ще й інваліди, не тільки не додали в швидкості, але й, навпаки, засумнівалися, чи переслідувати їх далі. Тільки один ще молодий мисливський собака, вважаючи, що він має гарну нагоду, забувши про все, рвонув уперед.
Вовки добігли до ділянки, де скелі були сильно поточені вітром, рельєф там був дуже складний — скрізь стриміло величезне каміння, між яким нагромаджувалися химерні купи менших камінців, тож кожний крок вовків супроводжувався шурхотом тих камінців, що котились униз. Коням там було важко проїхати, тож мисливці спішилися й, прихопивши рушниці та аркани, почали заходити з трьох боків. Досвідчені в битвах Бар і Ерлан ішли дрібними кроками, але при цьому сильно гарчали, але той молодий і невихований собака, який думав тільки про вислугу перед господарем, з усією швидкістю кинувся вперед і не повертався, як його не кликали. Раптом старий вовк, який щойно застрибнув на великий квадратний камінь, розвернувся на задніх лапах на 180° і збив молодого собаку, який цієї миті саме підстрибнув у повітря й збирався приземлитися також на квадратному камені. Почулося тільки жалібне скавучання, й собака впав між двома брилами каміння, де його затисло. Хоча він не зазнав при цьому значних ушкоджень, однак люди зараз не могли прийти йому на допомогу й витягнути його, тож довелося слухати його жалісливий гавкіт. Решта мисливських собак так розхвилювалися, що в них шерсть стала сторчма, а вовчиця встигла тим часом гулькнути в найближчу кам’яну печеру.
Старий вовк досягнув невеличкої тераси площею лише зо два кухонних столика, на самій верхівці гори. З трьох боків цієї тераси — на півночі, сході й півдні — було урвище, й тільки одним боком вона трималася на доволі стрімкому гірському схилі. Вовк повернувся спиною до урвища й приготувався самотужки охороняти той єдиний бік, з якого до нього можна було підступитися. У його старих і потьмянілих очах поблискував нещадний і лютий вогонь, від якого в людини перехоплювало подих. Він вдихнув повітря, готуючись битися на смерть. Собаки оточили його півколом і почали скажено гавкати та гарчати, але наближатися до нього не наважувалися, оскільки боялися втратити рівновагу й упасти в прірву. Люди також звузили своє кільце оточення. Побачивши таку вдалу «бойову ситуацію», Бао Шуньґуй неймовірно зрадів і вигукнув:
— Ніхто не рухається! Всі дивіться на мене! — він зняв багнет, зарядив патрон і приготувався стріляти знизу й з близької відстані.
Але тільки-но Бао Шуньґуй підійшов до собак, старий вовк раптом зробив стрибок убік, де в місці з'єднання платформи й гори зібралася купка дрібного каміння. Він гепнувся з розльоту на цю купу, тримаючи високо голову, і глибоко вгруз своїми чотирма лапами в дрібне каміння, яке від удару посипалося вниз, а разом з ним з'їхав туди й вовк, мов по дитячій гірці. Обвал вивільнив інші, великі й малі, камінці, які один по одному почали падати зверху на вовка й здійняли страшенну куряву, що його й поховала.
Люди поспішно, але обережно наблизились до краю урвища й нахилилися, щоб подивитись униз, однак коли курява вляглася, вовка все одно не було видно.
— Що таке? — спитав Бао Шуньґуй. — Вовка забило камінням, придавило чи він утік?
— Не важливо, утік він чи лишився живий, — похмуро сказав Бат, — але його шкура тобі не дістанеться.
Бао Шуньґуй заціпенів на довгий час і нічого на це не відповів.
Ян Ке теж стояв мовчки, опустивши голову. Він згадав фільм «5 воїнів з гори Вовчого ікла»,[116] який дивився ще в середній школі.
Раптом почувся гавкіт мисливських собак, які тим часом утримували в облозі кам'яну печеру. Бао Шуньґуй, мов раптом прокинувшись, сказав:
— Є ж іще один! Ходімо швидше! Сьогодні ми будь-що повинні впіймати вовка.
Саацерен і Санж спочатку пішли до собаки, затиснутого між камінням, вони взяли його кожен за одну лапу й витягли нагору. Хутро на згинах його лап було зірване й виднілася шкіра та виступала кров. Інший собака з цієї ж родини поспішив допомогти йому зализувати рани.
Мисливці підійшли до входу в кам'яну печеру. Це була природна печера, що утворилась завдяки обвалам та вивітрюванню. Вона слугувала тимчасовим прихистком різним степовим тваринам, і на камінні тут зібрався чималий шар орлиного посліду. Бао Шуньґуй, ретельно оглянувши печеру, почав чухати потилицю:
— А чорт забирай їхню бабцю! І рити тут не можна, бо одразу все обвалиться, і викурити її звідти — не викуриш, бо весь дим за протягом вийде. Бате, що б ти зробив?
Бат узяв аркан і тицьнув руків’ям усередину — звідти почулося, як падає каміння. Він похитав головою й сказав:
— Навіть не варто докладати зусиль, якщо ця купа каміння обвалиться, то тільки поранить людей і собак, і ми звідси не виберемося.
— Ця печера глибока? — запитав Бао Шуньґуй.
— Ні, вона не глибока, — відповів Бат.
— Давайте все ж спробуємо викурити вовчицю. Підіть накопайте дерну, а потім, коли підпалимо, будемо ним закладати ті дірки, звідки піде дим. Я ще захопив із собою перцю, я не вірю, що вовки не бояться перцю! Швидше! Швидше! Всі беріться до роботи! А ми з Яном Ке будемо стерегти вхід до печери. А то виходить, що я взяв із собою найкращих мисливців, три дні ловив із ними вовків, але жодного не впіймав. Усі ж нас засміють!
Мисливці розбрелися шукати хмиз і дерн, а Бао Шуньґуй і Ян Ке сіли сторожувати нору. Ян Ке сказав:
— Ця ж вовчиця і стара, й хвора, вже висохла, мов полінце, скільки їй того життя лишилося? До того ж, вовча шкура влітку не має пушку й на закупівельній станції її не беруть, тож чи не краще помилувати цю бідолаху?
— Сказати правду, ця людина ще гірше за вовка! Я привів військо, розпочав війну, але я, звісно, не був убезпечений від того, що у війську з’являться дезертири чи зрадники! А от вовки чомусь бажають краще вмерти, ніж скоритися! Сказати щиру правду, кожний орхонський вовк — гарний воїн, навіть поранені, старі й жінки в них змушують людину тремтіти від страху… А щодо літньої вовчої шкури, яка нібито нікому не потрібна, то ти помиляєшся. У моїй родині якраз тонка вовча шкура вважається скарбом, оскільки ковдри з вовчих шкур із довгим ворсом можуть так зігріти людину, поки вона спить, що аж кров носом піде, тому ніхто не наважується робити такі ковдри. Ти не повинен бути таким м’якосердним, на війні якщо не ти когось уб’єш, значить, тебе вб’ють, тож навіть розбитого ворога потрібно винищувати до останку.
Бат зі своїми людьми притягли на мотузках кілька в’язанок хмизу, а Саацерен і його люди принесли в полах своїх плащів декілька куп дерну з землею на корінні. Бао Шуньґуй поскладав і сухий, і мокрий хмиз перед отвором до нори й підпалив. Декілька мисливців присіли навпочіпки біля вогнища й почали, розмахуючи нижніми полами своїх плащів, спрямувати дим у нору. Густі клуби диму пішли в печеру, але невдовзі почали виходити з усіх чотирьох боків купи каміння. Мисливці поспішно закупорювали дерном дірки, звідки виходив дим, тож навколо нори все заворушилося й звідусіль почало доноситись кахикання, але місць, звідки виходив дим з нори, ставало дедалі менше. Бао Шуньґуй схопив жменю напівсухого перцю й кинув у вогонь — тепер у печеру пішов задушливий перцевий дим. Люди й собаки стали проти вітру, а оскільки вхід до нори був у нижній частині купи каміння, він справцював як піддувало. Перцевий дим повалив клубами і за мить заповнив усю нору. У купі каміння тепер було тільки два маленьких отвори, які мисливці залишили навмисне. Раптом з нори донісся різкий звук кашлю старої вовчиці. Усі люди відразу схвильовано схопились за аркани, а всі мисливські собаки вигнули спини, готуючись до кидка. Кашель у печері ставав дедалі голоснішим, ніби там була якась стара й хвора на бронхіт людина, яка намагалась викашляти свої легені. Однак вовчиця не показувалась. У Яна Ке від такого їдкого диму вже виступили сльози на очах, тож він не вірив, що вовки можуть мати таку страшну витривалість. Якби там була людина, вона, хоча б і помирати, вийшла назовні.
Раптом почувся гуркіт каміння, що падало, і купа просіла відразу на півметра, в ній знову утворилися шпарини між камінням, крізь які просочувався густий дим. Невдовзі з усіх закупорених раніше місць уже знову виходили струмки диму. При цьому вниз із гори покотилися декілька великих каменів, підминаючи все під себе й ледь не зачіпаючи мисливців, які все ще ганяли полами дим. Люди злякалися й вкрилися холодним потом, а Бао Шуньґуй прокричав:
— Усередині стався обвал! Швидше тікайте звідти!
Раптом кашель у печері обірвався і більше звідти не було чутно ані звуку. Перцевий дим тепер уже не заходив у печеру, а піднімався до неба. Бат сказав до Бао Шуньґуя:
— Вважай, що тобі не щастить — знову трапився вовк-самогубця. Ця вовчиця навмисне обвалила нору й поховала себе живою, щоб навіть шкури тобі не дісталося.
Бао Шуньґуй на це сердито вигукнув:
— Розбираємо каміння! Я все-таки хочу вирити цю вовчицю!
Стомлені за останні дні мисливці сиділи на каменях, і ніхто й не думав братися до роботи. Бат вийняв пачку гарних сигарет, роздав мисливцям і простягнув одну Бао Шуньґую, сказавши до нього:
— Усі знають, що ти вбиваєш вовків не заради шкури, а для того, щоб їх остаточно знищити. Тож чи не досить, що обидва ці вовки — мертві? Гадаю, якщо ми всі візьмемось розбирати зараз цю гору, ми не завершимо роботи й до завтрашнього ранку. Ми всі підтвердимо, що ти цього разу з мисливцями на вовків розігнав цілу зграю і двох убив — одного змусив стрибнути в прірву, іншого — задихнутися в норі. До того ж влітку вовча шкура нічого не коштує… — Бат повернувся до мисливців і спитав: — Ви зможете підтвердити це?
— Зможемо! — в один голос відповіли мисливці.
— Гаразд! — погодився, напружено вдихнувши повітря, Бао Шуньґуй, який і сам був стомлений. — Відпочиньмо трохи та будемо повертатись.
Ян Ке просто завмер перед купою каміння. Його душу ніби струсонуло й розбило раптовим зсувом величезної брили, він був надзвичайно схвильований і ледь не присів на одній нозі перед купою каміння, виконуючи монгольський ритуал ушанування хоробрих воїнів, але все-таки випростався й залишився стояти. Зрештою, він підійшов до Бата й попросив у нього сигарету, втягнув декілька ковтків диму, потім підняв сигарету обома руками вище голови і тричі вклонився купі каміння, після чого дуже шанобливо устромив сигарету в щілину між камінням перед купою. Купа каміння дійсно нагадувала кам’яну могилу, над нею все ще піднімався до неба легкий димок, мов ніс із собою до блакитного Тенґера незламну душу старої вовчиці.
Мисливці підвелися, однак не встромляли між камінням свої сигарети слідом за Яном Ке, адже монгольські скотарі вважають прикурену людиною сигарету брудною річчю, яку не годиться підносити духу. Втім, вони й не образилися на «не зовсім чисті» дії Яна Ке. Мисливці затушили свої сигарети, виструнчилися й мовчали, дивлячись угору на Тенґера; їхні чисті погляди досягли туди набагато швидше, ніж дим від сигарети, і також могли супроводити душу старої вовчиці до небесної держави. Навіть Бао Шуньґуй не наважувався більше затягуватись, тож просто тримав сигарету в руці, аж поки вона не обпекла йому пальці.
Бат сказав до нього:
— Бачиш? Раніше воїни Чингісхана всі були, як ці два вовки, — навіть умерти воліли так, щоб налякати ворога. Ти ж теж нащадок монголів, твоє коріння — в степу, тож ти теж повинен поважати монгольський дух…
Ян Ке із сумом у душі сказав:
— Померти — це теж величезна військова звитяга. Скількох же монгольських воїнів вовк-тотем навчив палко йти на смерть? Хоча давніх китайців було майже в декілька сотень разів більше, ніж давніх монголів, однак як серед імператорів, так і серед простого народу в них було поширене переконання в тому, що погане життя все ж краще від гарної смерті. Це — досвід і філософія самозбереження, яких селяни-китайці дотримують і до сьогоднішнього дня. Настанова на те, що погане життя краще гарної смерті стала національним духом, а цей дух наплодив зрадників і дезертирів, через що кочовики зневажали ханьців і боялися їх. Після того, як китайці були остаточно розбиті наприкінці правління Танів, вони поступово приймали ярмо, і куди тільки подівся той агресивний дух імператорів-завойовників з династій Цін, Хань і початку Тан? Чи не тому він зник, що під кінець правління Танів китайці остаточно винищили вовчі зграї на серединній рівнині? А оскільки були винищені ці люті й жорстокі вчителі, національні дух і характер китайців занепали.
Тепер Ян Ке знову мав питання, щоб обговорювати їх із Ченем цілу ніч.
Коли мисливці під’їжджали до свого намету, Бао Шуньґуй сказав до Бата:
— Ідіть спочатку нагрійте казан води, а я піду підстрелю лебедя. Увечері запрошую всіх на бенкет.
— Начальнику Бао, я вас дуже прошу, — ледь не заволав від хвилювання Ян Ке, — не можна вбивати лебедів!
— Я повинен убити хоча б одного, щоб дати вихід суцільному розчаруванню за ці дні, — відповів Бао, навіть не повертаючи до нього голови.
Ян Ке поїхав навздогін за ним, все ще думаючи переконати й утримати його, однак кінь у Бао Шуньґуя був швидким, тож він першим домчав до берега озера. Птаство на озері — дикі гуси й качки — продовжували спокійно кружляти над водою, і не думаючи берегтися вершників з рушницями. З очерету вилетіли сім-вісім великих лебедів, ніби ескадрилья літаків, які щойно відірвалися від злітної смуги на аеродромі й пішли в небо. Розмахуючи своїми величезними крилами, мов опахалами, вони полетіли назустріч людям, кидаючи величезні тіні прямісінько на голову Бао Шуньґуя. Ян Ке ще не встиг наздогнати Бао Шуньґуя, як почулися один за одним три постріли: «Бах! Бах! Бах!», і великий білий птах упав просто перед конем Яна Ке. Кінь, злякавшись, схарапудився і викинув Яна Ке з сідла просто на мокру траву на березі озера.
Білий лебідь борсався в траві, стікаючи кров’ю. Ян Ке раніше багато разів бачив вкрай сумну сцену смерті лебедя в балеті, однак птах, який був тепер у нього перед очима, не мав тієї вишуканості, він був схожий на звичайного домашнього гусака, якому відтяли голову, але він з останніх сил ще витягує лапи й б’є крилами, намагаючись спертися на них і підвестися. Здатність прагнути до життя змушувала його боротися навіть в останні миті. Кров текла по білосніжних грудях лебедя з рани на боці. Ян Ке кинувся до нього й спробував узяти його на руки, але в нього не вийшло, тож він тільки зачудовано дивився, як маленька цівка крові стікає на траву й по краплі зникає…
Однак, нарешті, Яну все ж удалося охопити руками птаха. Його ніжна шкіра на животі ще тримала тепло, однак чарівна довга шия вже не могла скрутитися ні в який знак питання й безсило звисала з руки Яна, мов біла змія, з якої витягли хребет, а забарвлений кров’ю білий пух розлетівся берегом лебединого озера, на яке вперше ступила нога людини. Ян Ке обережно підняв голову лебедя; у його збільшених зіницях відбивалося півколо чорно-синього неба, ніби це були сердиті очі Тенґера. Очі Яна відразу ж наповнилися слізьми: як цей великий лебідь, такий рідкісно-чистий, здатний підніматися вгору на тисячі лі й відкривати людині безмежжя чарівних мрій, раптом міг бути вбитий людиною, мов якась домашня курка?!
Яну Ке важко було стримати гіркоту й обурення, що заповнили його душу. У ту мить йому справді хотілося стрибнути в озеро, поплисти до заростей очерету й подати лебедям попереджувальний сигнал. Коли зникло останнє пасмо заграви, Бао Шуньґуй самотньо сидів біля казана з лебединим м’ясом, ніхто з ним не розмовляв. Мисливці вечеряли залишками смаженої свинини, а руки Яна Ке, які тримали ніж для обрізання м’яса, тремтіли.
У небі над лебединим озером цілу ніч жалібно трубили («ґанґан, ґанґан») лебедині зграї.
Уночі Ян Ке прокинувся від завивань мисливських собак, які наслідували голоси вовків. Коли собачі голоси стихали, він міг почути, як з далеких гір на сході доносилось тужливе й переривчасте вовче виття, мов звір захлинався слізьми. Це виття пронизувало серце Яна страшним холодом — він думав про те, що той старий вовк не загинув, стрибнувши в прірву, а вибрався з неї за півночі та вийшов на гору, тягнучи за собою своє повністю зранене тіло. Тепер він, напевне, стоїть перед кам’яною могилою своєї старої дружини й тужить за нею, виражаючи у витті біль свого серця, своєї душі й небажання жити далі. У нього навіть немає сил розсунути каміння й востаннє поглянути на рештки своєї вірної супутниці. Лебедине й вовче тужіння за своїми супутниками, що загинули, утворювало резонанс і складалося в «Степову трагедію», яка була реалістичнішою й «трагічнішою» за «Трагедію» Чайковського.
Ян Ке проплакав аж до ранку.
Через декілька днів Саацерен повернувся з Комітету пасовища й розказав, що Бао Шуньґуй набрав півкузова вантажівки коріння диких півоній і поїхав до міста.
20
Вершники хана — мого батька — були сміливими, як вовки, а їхні вороги — полохливі, мов вівці.
«Напис на стелі Култегіна», цит. за: Рене Ґруссе. «Імперія степів»
У степу був початок літа. Сонячне проміння освітлювало схожі на острови хмари, що пливли в небі над улоговиною, і вони ставали такими яскравими, що людина змушена була примружувати очі. У повітрі стояв запах дикого часнику й дикої цибулі, що їх саме жували ягнята в отарах. Запах був міцний і пекучий. Люди вимушені були зрідка примружувати очі, щоб зволожити їх. Чень Чжень же, щосили розплющивши очі, розглядав нове пасовище й нове місце табору — він дуже боявся, що вовчиця приведе з собою зграю й спробує забрати своє вовченя та влаштувати розправу над вівцями.
Більше тридцяти юрт другої бригади розташувалися на положистому схилі в передгір’ї, на північному заході улоговини. Дві юрти утворювали хото, хото ж відстояли один від одного менше, ніж на лі, виробничі бригади також були поряд. Таке розташування в таборі означало стиснення його в декілька десятків разів порівняно з попередньою практикою розподілу бригад окремими таборами з відстанню між ними в десятки лі. Вочевидь, Біліґ і Улзій віддали наказ так щільно ставити юрти, щоб убезпечити табір від поперемінних або й спільних атак місцевих і колишніх вовчих зграй. Чень Чжень відчував, що орхонським вовкам не вдасться прорвати такої щільної лінії фронту з людьми й собаками, як би їм того не хотілось. На яку б частину табору не напали вовки, вони відразу ж будуть оточені зграєю лютих собак. Чень Чжень трохи заспокоївся й примружив очі, щоб помилуватися новим пасовищем.
Корови, вівці й коні всієї бригади вже прибули сюди, і незайманий степ за один день перетворився на природне пасовище. Звідусіль долітали звуки пісень, іржання, мекання й мукання, а широчезна улоговина сповнилась радісною атмосферою, що її разом утворювали людський дух і дух свійських тварин.
Вівці Ченя і Яна дуже стомились після довгої дороги, тому розбрелись по схилах позаду юрт попастися. Чень Чжень сказав до Яна, сумно зітхаючи:
— Це літнє пасовище ні в яке порівняння не йде з минулорічним! Я навіть трохи пишаюся, що брав участь у його освоєнні, й відчуваю задоволення більше, ніж розчарування. Іноді мені здається, що це я мандрую вві сні й привів своїх овець пастися в Едем.
— У мене теж є таке відчуття, — сказав Ян Ке. — Це справді якийсь потойбічний степ, лебединий степ. І якби тут не було Бао Шуньґуя, молодих інтелігентів та інших немісцевих, було б дуже добре. Орхонські кочовики точно могли б мирно ужитися з тими білими лебедями. Як це романтично — пасти овець під блакитним небом, у якому літають лебеді! Навіть в Едемі, можливо, їх не було! Через декілька років можна буде одружитись із монгольською дівчиною, яка наважується ловити за хвіст живого вовка, й народити монголо-ханьських дітей, які наважуватимуться залазити у вовчі печери, — оце повноцінне життя!
Глибоко вдихнувши запах трави Ян Ке продовжив:
— Якщо танські принци хотіли стати степовиками-тюрками, то що вже казати про мене? Степ — це місце, де люблять собак і потребують собак, не те, що в Пекіні — скрізь повивішували гасла «Розтрощимо собачі голови!». Якщо я, «виплодок реакційного наукового авторитету», зможу пустити коріння в степу й завести тут родину — це буде найкращий варіант для мене.
— «Якби не було молодих інтелігентів, було б дуже добре», — повторив слова Яна Чень Чжень. — А ти сам не молодий інтелігент?
— З тих пір, як я почав усім серцем і щирою душею шанувати вовка-тотема, я став монголом. Степовики-монголи дійсно ставляться до степу, як до Великого життя, важливішого за їхнє власне. Поживши серед скотарів, я почав відчувати відразу до селян. Не дивно, що кочовики воювали з хліборобами не одну тисячу років. Якби я жив у давнину, я б сам попросивсь у відрядження, як Ван Чжаоцзюнь,[117] нехай би навіть і її охоронцем, а коли б почалася війна, я пристав би на бік Степу, захищаючи веління Неба, Тенґера й Степу.
— Годі тобі воювати, — розсміявся Чень. — Хлібороби й степовики протягом історії то воювали між собою, то родичалися й одружувалися, так що насправді в наших жилах тече змішана кров предків як із Серединної рівнини, так і зі степу. Улзій сказав, що цього нового пасовища вистачить орхонцям на чотири-п’ять років безтурботного життя, а за те, що він розпочав цю справу, його можуть знову підвищити. Мене більше всього турбують степові сили Улзія й Біліґа — чи зможуть вони здолати сили, які віднімають степ?
— Не будь утопістом! — сказав Ян Ке. — Одного разу я чув, як мій батько казав, що майбутнє Китаю залежить від того, чи зможуть хлібороби зменшити своє населення до 500 млн. Однак хто ж може стримати шкідливе розростання цього населення? Навіть монгольський Тенґер і китайський Володар Неба не зможуть! За останні 20 років селяни не тільки почали поступово перетворюватися на робітників, містян і навіть міських інтелігентів, але й з ненавистю витурили в села справжніх міських інтелігентів, зробивши їх другосортними селянами. Хіба й нас — кілька мільйонів інтелігентів — не вимели в одну мить з міста? Улзія й Біліґа з їхньою жменькою сил, боюся, не можна навіть і порівняти з богомолом, який би надумав зупинити своїм плечем воза.
— Видно, вовк-тотем ще не став у твоїй душі справжнім тотемом, — уп’явся в Яна очима Чень Чжень. — Що таке вовк-тотем? Це потужна духовна сила, яка з одного робить десять, сто, тисячу, десять тисяч! Це тотем, який оберігає Велике життя — Степ. А в світі завжди було так, що Велике життя керувало Малим життям, Небо керувало людиною. Якщо у Неба й Землі відібрати життя, то як тоді зможе жити таке мале життя, як людина? Хто справді схиляється перед вовком-тотемом, той повинен стояти на боці Великого життя — Неба й Землі, Природи, Степу. Це значить, що навіть останній вовк, який лишився, буде продовжувати боротьбу. Слід вірити в природний закон про те, що кожна річ має свою межу, досягнувши якої, обертається на свою протилежність. Тенґер зможе помститися за степ. З позиції Великого життя найгірший результат — це загинути разом із тією силою, що його зруйнувала, після чого душа підніметься до Тенґера. Якщо людське життя матиме такий кінець — це можна вважати гідною смертю. Переважна більшість вовків у степу помирають саме в битвах!
Ян Ке певний час мовчав.
Щодо Вовчика, то нове оточення, яке відкрилося перед його очима, викликало в нього цікавість і радість. Іноді він, не відриваючись, дивився на череду корів, які вервечкою йшли до маленької ріки напитися, а іноді він щось ретельно обмірковував, скрутивши шию в бік отари овець — таких білих і яскравих, що аж сліпило очі; через деякий час він спрямовував свій погляд на силу водного птаства, що кружляло в небі над озером. У нього аж мерехтіло в очах, адже він ніколи не бачив так багато речей. До переїзду, на пасовищі для ягніння, хото Ченя стояло на відстані чотирьох-п’яти лі від найближчої до нього родини Біліґа, тому Вовчик міг побачити там тільки одну череду корів, одну отару овець і одну кам’яну кошару, а також дві юрти і шість-сім возів. Дорогою на нове місце його на два дні й одну ніч закрили в ящику для коров’ячого кізяка, тому він нічого не бачив. Але коли перед ним знову з’явилося світло, все навколо змінилося. Вовчик так збудився, що почав стрибати на всі лади, і якби не залізний ланцюг, яким він був прив’язаний, він неодмінно побіг би разом із собаками на нове пасовище подуріти й повеселитися вволю або влаштував би бійку з подорожніми собаками.
Чень Чжень змушений був дослухатися до думки Улзія й посадити Вовчика на ланцюг. Одним своїм кінцем цей ланцюг був прикріплений до ошийника з коров’ячої шкіри, а іншим — приєднувався до великого залізного кільця, яке доволі вільно накидалося на кілок з гамамеліса завтовшки з руку людини, вбитий у землю на два чи, тоді як над землею залишалася його частина заввишки з один метр. На кілку вгорі був прилаштований ще залізний обід, щоб накинуте на кілок кільце не могло зіслизнути. Це «знаряддя припинання» було таким міцним, що до нього можна було б прив’язати й корову, але при цьому задумане так, щоб Вовчик не закрутився, бігаючи навколо кілка, й не задушився.
Вовчик утратив свою свободу за тиждень до переїзду — його посадили на залізний ланцюг завдовжки з півтора метра, і він перетворився на маленького бранця. Чень Чжень із болем у серці спостерігав, як Вовчик протягом цього тижня гнівно бореться з ланцюгом — половина ланцюга постійно залишалася мокрою від слини, коли він його кусав. Однак він не міг перегризти залізного ланцюга і не міг витягнути дерев’яний кілок, тож йому залишалося тільки проводити дні у в’язниці діаметром у три метри просто неба. Однак Чень Чжень часто збільшував час прогулянок на волі, компенсуючи таким чином своє тиранічне поводження з Вовчиком. Найбільше Вовчик радів, коли в межі його в’язниці заходило котресь із цуценят погратися з ним, однак щоразу він не стримувався і в запалі гри боляче кусав цуценя, аж те скавучало й тікало, тож, зрештою, він знову залишався сам-один. Тільки Ерлан часто відвідував його в’язницю, іноді навіть навмисне залишався там відпочивати, дозволяючи Вовчику безсоромно товктися на своєму животі, спині й голові, кусати його вуха, лапи й хвіст.
Найбільш змістовним заняттям для Вовчика протягом дня було пильно дивитись на власну миску, яка стояла поряд із входом до юрти, й гірко чекати, поки вона наповниться й піднесеться йому під ніс. Чень Чжень не знав, чи зможе Вовчик усвідомити справжню причину того, чого він став в’язнем — адже очі малого завжди були сповнені гніву: чому це цуценята можуть бігати вільно, а він — ні? Маля навмисне часто виміщувало на цуценятах свою злість і кусало їх аж до крові. Утримувати вовка в умовах життя первісних кочовиків, поряд із собаками, вівцями й людьми й не вдатися до «негуманних заходів» означає, що за найменшого недогляду він може завдати шкоди вівцям чи людям, і тоді, зрештою, вже важко буде уникнути для нього скарання на смерть. Чень багато разів лагідним тоном роз’яснював цю думку Вовчику, але той продовжував виявляти твердолобість. Чень Чжень і Ян Ке почали турбуватися, що таке надзвичайно несправедливе поводження негативно вплине на психологічний розвиток Вовчика. Посадити Вовчика на залізний ланцюг означає, що він утратить умови й можливості для особистого вільного розвитку, але чи можна буде його вважати тоді справжнім вовком, якщо він виросте в таких умовах? Напевне, що утвориться величезна різниця між ним і диким степовим вовком, якого так хотіли вивчити Чень і Ян. Їхнє наукове дослідження вже на самому початку зіткнулося з убивчою проблемою «ненауковості умов дослідження». Було б добре, якби можна було утримувати вовка у великій залізній клітці в якомусь поселенні або в стінах кам’яного загону, тоді вовк був би відносно вільним і можна було б уникнути шкоди людям та тваринам. Чень Чжень і Ян Ке приховано відчували, що «осідлаєш вовка — важко буде злізти»: можливо, в цьому їхньому науковому експерименті від початку закладені зерна поразки? Ян Ке одного разу навіть спробував висловити ідею про те, щоб позбавитися Вовчика, однак Чень Чжень категорично відмовився. Ян і сам у душі насправді не зміг би відмовитися від цього вовченяти, адже він також дедалі більше й більше серцем прикипав до нього.
У степу знову настав сезон вільного парування корів. Духи свободи в степу — кремезні племінні бики — тієї ночі раптом почули запах корів і з гуркотом прибігли на нове пасовище шукати собі рогатих жінок і наложниць. Вовчик дуже злякався величезного бика, який раптом виріс у нього перед очима, тому поспішив заховатися в траву. Але коли бик шалено скочив ззаду на котрусь із корів, Вовчик так злякався, що стрибнув якомога далі назад, однак був стриманий залізним ланцюгом і перевернувся; йому так здавило шию, що аж випав язик і викотилися очі. Вовчик часто забувався, що йому до шиї прив'язано ланцюг, тож зміг трохи заспокоїтися тільки тоді, коли бик побіг уже за іншою коровою, яка, повернувши до нього голову, подавала йому якісь знаки.
Щодо свого нового місця ув'язнення, Вовчик, здається, був задоволений, він почав качатися по своєму «вовчому загону» і всіляко дуріти. Його нове місце помешкання повністю заросло свіжою травою заввишки в один чи й більше, тож тут було значно комфортніше, ніж на сухому піску попереднього «вовчого загону». Вовчик перекинувся на траву догори пузом і, повернувши голову на бік, почав кусати й тягнути стебла трави — він міг так гратися сам по собі в траві близько півгодини. Сповнений життєвих сил Вовчик на цьому маленькому просторі знайшов собі вправу. Він розпочав щодня й по декілька разів бігати по колу, причому він бігав на всій можливій швидкості, коло за колом по зовнішньому краю свого «вовчого загону», не знаючи втоми.
Побігавши трохи, мов скажений, Вовчик раптом загальмував, розвернувся й почав бігати проти годинникової стрілки. Коли він утомився, то простягнувся на живіт на траві і, мов собака, розкрив свою пащу, висунув язик, з якого капала слина, й почав часто дихати, щоб остудити тіло. Чень Чжень помітив, що останніми днями час і кількість кіл, коли Вовчик бігав, зросли в декілька разів. Чень раптом зрозумів, що Вовчик ніби навмисне додає собі рухового навантаження, щоб скинути старе хутро і швидше полиняти. Старий Біліґ казав, що вперше вовченя линяє набагато пізніше, ніж дорослі вовки.
Трава найбільше не любить, щоб її витоптували… Тож на шляху Вовчикових пробіжок свіжа зелень була повністю витоптана й зачахла.
Раптом зі сходу почувся шалений цокіт копит. Примчав Чжан Цзіюань, на чолі якого відразу кидалася в очі бандажна пов’язка. Хлопці злякалися й поспішили йому назустріч, однак Чжан прокричав:
— Ні, ні! Не наближайтеся!
Лоша, на якому він сидів, було дуже полохливе й не підпускало до себе людей. Хлопці тільки зараз помітили, що воно ще зовсім не виїжджене, тому поспішили розійтися, щоб дати змогу Чжану самому вигадати момент, коли зіскочити з коня.
Коні монгольського степу дуже норовливі, а особливо вибуховий характер мають уземчини. Приборкати останніх можна тільки змалечку, коли їм ще не буде трьох років, і зазвичай це починають робити ранньою весною, перед тим, як лошаті виповниться три роки, адже ранньою весною коні худі, а трирічні лошата якраз уже можуть втримати на спині людину. Якщо пропустити цей момент, то в чотири роки на нього вже не надінеш сідло чи вуздечку, тож нічого буде й думати, щоб його об’їздити. Навіть якщо вдатися до допомоги іншої людини, яка може затиснути коневі вуха й опустити його голову, а тоді примусово надіти на нього збрую, кінь все одно не підкориться людині й не дозволить їй сісти на себе, а буде брикатися до тих пір, поки не скине з себе вершника. Навіть «кривавий спосіб У Цзетянь»[118] тут не допоможе і цей кінь, либонь, назавжди залишиться диким, його ніхто й ніколи не зможе об’їздити.
Щороку навесні конопаси вибирають у табуні трирічних лошат, дикий норов яких не надто сильний, і розподіляють їх між чабанами для об’їждження. Хто зможе приборкати таке лоша, той буде безкоштовно рік на ньому їздити. Якщо ж за рік чабан вважатиме, що цей кінь гірший від інших, записаних на його ім’я, він зможе повернути цього молодого коня до табуна. Однак, звичайно ж, цей приборканий кінь відтоді матиме ім’я. Справа в тому, що в Орхонському степу існує такий традиційний спосіб називати коней: до імені вершника, який його об’їздив, додається назва кольору коня. Наприклад, Біліґ Червоний, Бат Білий, Лхамжав Чорний, Саацерен Сірий, Санж Синій, Дорж Жовтий, Чжан Цзіюань Каштановий, Ян Ке Золотистий, Чень Чжень Біло-блакитний тощо. Ім’я коневі дається на все життя. В Орхоні дуже рідко коли коням змінюють імена. А те, що новому коневі дають ім’я його приборкувача, — це нагорода від степу сміливцеві. Вершники-майстри, які мають найбільше коней, що носять їхнє ім'я, користуються повсюдною повагою в степу. Якщо ж чабан вважатиме, що приборкав собі доброго коня, він зможе залишити його собі, однак повинен буде взамін віддати одного з тих коней, що носять його ім’я. Зазвичай чабани віддають навзамін найстарішого й найгіршого з тих п’яти-шести коней, що носять їхнє ім’я, а собі залишають перспективного молодого коня.
У степу, можна сказати, кінь — це доля степовика. Якщо не мати добрих коней і кінської сили, тоді не вдасться вирватися з полону глибокого снігу, великого вогню чи відірватися від ворожого війська; тоді неможливо буде вчасно привозити рятівників-лікарів та ліки, повідомляти вчасно про несподівані пожежі чи ворожі напади, тоді не наздоженеш і не заарканиш вовка, не наздоженеш табуни й отари, які помчать за скаженим вітром у завірюху тощо. Старий Біліґ завжди казав, що якщо в степовика немає коня, він схожий на вовка, якому капканом перебило дві ноги.
Якщо ж чабан хотів мати собі доброго коня, тільки від нього залежало об’їздити собі такого. Для степовиків ганьба їздити на коні, якого об’їздив хтось інший. Тому в Орхоні навіть звичайні чабани їздять на конях, яких самі ж і об’їздили. Прославлений чабан верхи на гарному коні завжди викликає заздрість у молодих чабанів.
Занадто ж норовливих трирічних лошат, які залишаються в табуні, об’їжджають здебільшого конопаси, адже їхнє мистецтво верхової їзди — найкраще, і вони мають найбільше об'їжджених коней, у найкращих конопасів їх стільки, що вони навіть не встигають на них усіх їздити. Однак коли мають справу з норовливим молодим конем, конопаси так часто падають з нього, що ходять у той час із синіми носами й обличчями в ґулях, а іноді навіть доходить до більш серйозних поранень чи переломів. Проте в Орхонському степу найчастіше виходить так, що найбільш норовливий кінь якраз і є найбільш швидким та довгошиїм першокласним скакуном, який стає належним противником амбіційним конопасам. В Орхоні заведено так, що в кого з конопасів найбільше гарних коней, той має й найвищий статус, славу й найбільше коханок. У монгольському степу завжди заохочують хлопців лазити у вовчі нори, приборкувати баских коней, боротися з лютими вовками, іти на герць із богатирями й брати участь у битвах, щоб ставати героями. Монгольський степ — це поле боротьби і місце існування сміливців. Монгольські хани вибиралися спільно різними племенами, цей титул ніколи й нікому не діставався у спадок. Протягом історії монголи завжди в душі відмовлялися приймати «бездарних спадкоємців» на престолі, і в часи монгольської династії Юань посередні й бездарні нащадки ханів дуже часто замінювалися більш хвацькими братами хана, хоробрими генералами або відважними міністрами.
Чжан Цзіюань почав чухати лошаті шию і водночас обережно виймати одну свою ногу зі стремена, щоб, скориставшись можливістю, поки лоша відволіклося, одним махом спритно зіскочити на землю. Це так налякало лоша, що воно почало хвицятися й ледь не скинуло сідло на землю. Чжан поспішив затягнути вуздечку й притиснути голову коня до його тіла, йому довелося витратити чимало зусиль і часу, щоб уникнути задніх копит лошати. Нарешті йому вдалося прив’язати коня до колеса воза. Стригунець гарячкувато борсався з вуздечкою, аж віз почав гудіти від його ударів.
Чень Чжень і Ян Ке з полегшенням зітхнули. Ян Ке сказав:
— Ну ти, хлопче, й ризикуєш! Навіть такого дикого коня наважився осідлати?
— Сьогодні вранці він мене скинув, ще й дав копитом по голові, — розповів Чжан Цзіюань, потираючи чоло, — влучив просто в чоло, я аж знепритомнів, ще добре, що Бат був поруч. Я двічі намагався його осідлати, ще коли трави не було в степу, однак тоді зовсім не міг його втримати, потім ще двічі змушував його стати під вуздечку й він, вважай, підкорився. Хто ж міг подумати, що, наївшись свіжої зелені за весну й нагулявши жирку, він знову стане неслухняним. Це добре, що він ще малий і копита в нього не заокруглились, тож він не перебив мені перенісся. Якби це був великий кінь, мені б там і кінець був. Але він — гарний коник, за два-три роки він стане знаменитим конем. В Орхоні ж усі хочуть мати гарних коней, але якщо не ризикувати життям, то як їх здобути?
— Але ти ж усе частіше змушуєш нас хвилюватися за тебе! От коли ти і коня зможеш осідлати, і без бинтів обійдешся, тоді будемо вважати, що ти вивчився! — сказав Чень Чжень.
— Це ще років зо два потрібно. Але цієї весни я підкорив аж шість стригунців поспіль, і всі — гарні коні, тож тепер, коли зберетесь на далеке полювання й вам бракуватиме коней — приходьте до мене. Я також хочу поміняти вам ваших нинішніх коней.
— Я бачу, ти чим сміливішим стаєш, тим гучніші заяви робиш, — розсміявся Ян Ке. — Однак надкушена іншою людиною пампушка — несмачна, тож якщо я схочу замінити собі коня, я сам собі його об’їжджу. Проте — уже, мабуть, наступного року, оскільки нині ми повинні доглядати за Вовчиком, і в нас немає часу приборкувати стригунців.
— Я бачу, ви двоє дедалі більше набираєтеся вовчої природи, — також сміючись, сказав Чень. — От правду кажуть: торкнеш цинобру й сам станешчервоним, а поряд із вовком — хоробрим![119]
Табун напився і почав помалу переміщуватися на луку під квадратним схилом просто перед юртою Ченя. Чжан Цзіюань сказав:
— Тут у вас — чудовий спостережний майданчик! З цієї «командної висоти» можна одним поглядом охопити усе поле, тому, ніж десять разів вам розповідати, краще один раз показати. Раніше, на великій бригаді не дозволяли табунам підходити близько до табору, тож у вас ніколи не було такої можливості, але за деякий час ви дізнаєтеся, що таке монгольський кінь.
Територія нового пасовища була дуже широкою, тут було вдосталь трави й води і поки що випасалась тільки худоба однієї великої бригади, тому, як виняток, на бригаді дозволили табунам, після того, як вони нап’ються води, ненадовго залишатися на пасовищах, призначених для корів і овець. Оскільки ніхто їх не проганяв криками, коні зупинилися й, нахиливши голови, почали скубти траву.
Погляди Ченя і Яна привернули високі, дебелі й справні жеребці. Вони майже повністю злиняли, тому вилискували своєю шерсткою на сонці ще яскравіше, ніж атлас на монгольському національному халаті. Коли жеребці починали рухатися, потужні м’язи під їхньої атласною шкірою починали перекочуватися, й було схоже, ніби це карасі плавають у воді. Жеребці найбільше вирізняються з-поміж звичайних коней у табуні своїми левиними гривами, що закривають їм очі, всю шию, груди й передні ноги. Найдовшою чуприна в них виростає у місці з'єднання шиї й плечей — тут вона може сягати нижче коліна, аж до копит і навіть волочитися по землі. Коли вони опускають голову, щоб поскубти траву, грива спадає долу, закриваючи половину тіла, й вони стають схожими на демонів з розкиданим по плечах волоссям, але без голови і без облич. Коли вони мчать, задерши голови, їхні гриви летять за вітром, мов важкі військові прапори відбірної степової кінноти, що мають загрозливу силу і змушують ворогів тремтіти при одному своєму вигляді. Характер у жеребців лютий і запальний, тож у степу ніхто не наважується їх приборкувати, сідлати чи їздити на таких гарячкуватих конях. У степу жеребці виконують дві функції: запліднення й охорони кінських родів у табуні. Вони мають високе почуття обов'язку перед родом і заради нього здатні йти на ризик, тому і є найбільш лютими і впертими. Якщо племінних биків, які після запліднення відразу тікають, усі вважають ледарями, то жеребці в монгольському степу є «справжніми чоловіками».
Раптом розпочалася запекла кінська битва: усі жеребці в табуні, мов скажені звірі, люто кинулися в бійку, і під «оглядовим майданчиком» спалахнула щорічна битва монгольських коней, коли жеребці в табуні відганяють своїх дочок і змагаються за нових партнерок.
Хлопці втрьох сіли на траву поряд із «вовчим колом» і застигли, спостерігаючи за битвою. Вовчик також усівся на протоптану доріжку і, не рухаючись, увіп'явся очима в табун. Його загривок тремтів, мов у голодного вовка в снігу. Вовки мають вроджений страх перед міцними й лютими жеребцями, однак він повністю занурився в битву.
У табуні, що складався із понад п'ятиста дорослих коней, було більше десятка родів, і кожний жеребець очолював свою «сім'ю». Найбільші такі «сім'ї» могли нараховувати 70–80 коней, а найменші — ще не мали й десяти. «Сім'ї» складалися з дружин, наложниць і дітей жеребця. У давнину в питанні парування й розмноження монгольські коні були навіть більш прогресивними й цивілізованими, ніж деякі люди. Для того щоб вижити в жорстокому степу в умовах постійних атак і ловів з боку вовків, коні повинні були безжально викорінювати парування між близькими родичами, щоб підвищити якість і боєздатність своєї популяції.
Щороку влітку жеребці раптом втрачають обличчя «люблячого батька» і безжально виганяють за межі родини трирічних кобил, які ось-ось мають стати статево зрілими, не дозволяючи їм перебувати поряд із матерями. У той час скажені довгогриві «молоді татусі» ганяють і кусають своїх дочок, мов відганяють вовків від стада. Молоді кобили жалібно іржуть від болючих укусів, і в табуні починається безлад. Щойно в молодої кобилки з’явиться можливість підстрибнути ближче до матері, не встигне вона передихнути, як розлючений жеребець швидко її наздоганяє й починає бити копитами та кусати, не залишаючи їй жодної можливості для протистояння. Щоб уникнути ударів копит, молода кобила вимушена вибігати за межі родини, видаючи жалібне й довге іржання, в якому міститься прохання про милість до батька. Однак жеребці витріщають очі, люто роздувають ніздрі, риють землю копитами і з безжальним і загрозливим виглядом не дозволяють донькам повертатися в межі родини. Якщо ж матері молодих кобил намагаються захистити власних дочок, вони відразу ж отримують потужного стусана від чоловіка, тож, зрештою, старшим кобилам не лишається нічого кращого, як дотримувати нейтральної позиції, і вони нібито розуміють поведінку чоловіка.
Щойно завершувалася велика битва з доньками і їх нарешті виганяли за межі роду, як у табуні починалася ще більш жорстока боротьба за нових партнерок — у монгольському степу це було справжнє виверження дикої самцевої природи. Молоді кобили, яких вигнали за межі роду і які тепер не мали родини, куди могли повернутися, відразу ж ставали об’єктами боротьби для інших жеребців, які не мали з ними кровного зв’язку. Усі жеребці високо піднімалися на задніх копитах, розбивалися парами, один напроти одного, й починали битися, тож цілий табун за короткий час виростав удвічі. Вони використовували свої важкі й величезні копита як зброю, і в повітрі тільки й видно було ці копита — ніби хтось розмахував молотками, кулаками чи сокирами. При ударах кінські копита дзвеніли, зуби стукали, слабкі коні падали на землю й тікали, а сильні коні так спліталися в боротьбі, що їх неможливо було розділити. Хто не дуже майстерно володів передніми копитами, той пускав у хід зуби, а хто і з зубами не справлявся, той розвертався й бив задніми копитами — своєю суперзброєю, здатною пробити вовкові чоло. Під час битви у деяких коней були розбиті голови, перебиті ноги, розпухлі груди, однак все одно було не схоже, щоб жеребці збиралися припиняти битву.
Якщо ж якась молода кобила намагалася скористатися цим моментом і повернутися до своєї родини, її починали переслідувати й кусати вже двоє — і розлючений батько, і хтивий залицяльник; при цьому вони із суперників раптом перетворювалися на бойових друзів і разом заганяли молоду кобилу туди, куди їй належало йти.
Найкрасивіша й найміцніша в табуні біла молода кобила стала об’єктом запеклої боротьби двох найбільш лютих жеребців. Її новенька сніжно-біла шерстка була гладенькою і блискучою, а великі оленячі очі приваблювали і зворушували людину. Вона була граційна й прудконога, а коли підстрибувала, скидалася на легку і швидку білу олениху. Ян Ке не замовкав із похвалами:
— Яка красуня! Якби я був огирем, то теж зважив би життям, аби її здобути. Крадений шлюб набагато більше збуджує, ніж прошений. Але ж, чорт забирай, у степу навіть у коней шлюби визначаються вовками! Сірі — запеклі вороги табунів, і якби не було вовків, огирам не потрібно було б бути такими безжальними, а молодим кобилам — миритися з такою дикою системою шлюбу.
Запеклий бій між жеребцями, схоже, був у самому розпалі, і вони нагадували двох левів на арені римського Колізею, які шалено билися не на життя, а на смерть. Чжан Цзіюань несвідомо тупнув ногою і, потерши руки, сказав:
— За цю кобилку два огирі б’ються вже декілька днів. Вона й людям усім подобається, тому я назвав її Білосніжкою. Однак цій принцесі не дуже щастить — сьогодні вона цілий день залишається в родині цього огира, а завтра її відвоює той огир і поведе до себе, потім ці два огирі знову будуть битися, тож післязавтра, напевне, принцеса буде відвойована й повернена додому. А коли у цих двох огирів вичерпаються сили в боротьбі, раптом може з’явитися третій — потужний і хитрий суперник, тож принцесі знову доведеться змінити родину. Та й хіба можна називати її принцесою? Вона ж — суцільна рабиня, яку постійно тягають туди-сюди огирі! А поки її ганяють цілий день туди-сюди, вона навіть травички поскубти не встигає! Подивіться, як вона схудла від голоду! А ще декілька днів тому вона була значно кращою. Чимало молодих кобил, яких так ганяють щовесни, швидко метикують, що потрібно робити, — оскільки до своєї родини вони не можуть повернутися, то шукають родину найбільш потужного огиря і пристають до неї, надійно ховаючись там, щоб уникнути безкінечних переміщень між родинами, які прикро відображаються на шкірі. Молоді кобили — розумні, вони бачили криваві сцени побоїщ, коли вовки задирали молодих скакунів і лошат, тож вони зрозуміли, що в степу без родини — скрутно, і без захисту батька-охоронця чи чоловіка-охоронця можна бути з’їденим вовками. Монгольські коні все ж дикі, а сміливість і бойовий дух огирів, слід визнати це до кінця, були загартовані вовками.
— Огирі — тирани в степу, — вів далі Чжан Цзіюань, — вони нічого в світі не бояться — ні вовків, ні людей, крім хіба що атак вовчої зграї на своїх дружин. Раніше ми, коли хотіли віддячити людині, часто казали: «Буду тобі волом і конем», але насправді тут зовсім не мають на увазі жеребців. Монгольські коні мало чим відрізняються від диких, у табуні вони, за винятком декількох коней, майже всі схожі між собою. Я вже чимало часу провів разом із табуном, але все одно ніяк не можу зрозуміти, як первісним степовикам вдавалося приборкувати диких коней? Як вони помітили, що якщо каструвати коня, то тоді на ньому можна буде їздити верхи? До того ж каструвати коня ще потрібно вміти — це слід робити ранньої весни, коли лошаті щойно виповниться два роки, якщо ж це зробити раніше, то лоша не витримає, а якщо пізніше — це не вдасться зробити до кінця чисто. Відняти лошаті яєчка дуже складно, адже коли розрізати шкірку пуздра й витягти яєчка назовні, за ними потягнеться безліч дрібних судин. У жодному разі не можна відрізати їх ножем, адже відразу ж піде зараження, також не можна й відривати їх, адже при цьому іноді ненароком виривають ще якісь органи з черева коня. Найбільш первісний спосіб кастрування, до якого вдаються конопаси, — скрутити судини, що тягнуться за яєчками, а потім обірвати їх і зав’язати місце розриву маленьким вузликом, тоді рана не стане причиною зараження, адже найменша інфекція тут призведе до того, що кінь помре. Якщо ж не каструвати коня в два роки, а дочекатися третього, коли його вже потрібно об’їжджати, то бідне коненя не витримає цих двох процедур одночасно й помре. Тож це мистецтво надзвичайно складне, а тепер скажіть, як могли первісні люди все це з’ясувати й оволодіти відповідною технікою?
А коли Чень Чжень і Ян Ке, не знаючи відповіді, перезирнулися й похитали головами, Чжан із певним самовдоволенням продовжив:
— Я думав над цим дуже довго, і, як я здогадуюсь, первісні люди спочатку знайшли спосіб упіймати маленьке дике лоша, поранене вовками, спочатку вилікували його рану, а потім поступово виростили його. Однак примусити до їзди його вони могли, тільки поки лоша було маленьким, а коли воно виросло, то вже не давало сідати на нього верхи, тож коли лоша ставало дорослим жеребцем, ніхто не наважувався на ньому їздити. Потім вони знову вигадували спосіб упіймати ще одне поранене вовками лоша, й пробували ще раз. Важко сказати, скільки так змінилося поколінь, аж, може, одного разу їм трапилося дворічне лоша, якому вовк відкусив яєчка, але воно вижило і згодом, коли виросло, дозволило себе об’їздити… Так вони отримали підказку. У будь-якому випадку, сам процес приборкування диких коней первісними степовиками був надзвичайно складним і тривалим. Невідомо, скільки степовиків скалічилися чи розбилися на смерть, поки нарешті приручили диких тварин. Це справді був грандіозний крок в історії розвитку людства, причому він був зроблений набагато раніше, ніж китайські «великі чотири відкриття»,[120] і був значно важливішим за них. Якби не було коней, то давнє життя людства просто важко було б уявити! Це було б жахливіше, ніж уявити сучасність без машин, потягів і танків! Тому внесок, який зробили степовики в скарбницю розвитку всього людства, важко переоцінити.
— Цілком з тобою згоден! — перебив його схвильований Чень Чжень. — Приборкати дикого коня степовикам було набагато важче, ніж давнім селянам окультурити дикий рис. Принаймні дикий рис не міг утекти, не хвицявся, не бив людину копитами по голові і не тягав її по землі до смерті. Окультурення диких рослин — це здебільшого мирне заняття, а от одомашнення диких коней і биків — це боротьба, що потребувала поту й крові. Причому хлібороби до сих пір використовують грандіозні плоди, здобуті кочовиками.
— Кочовики справді непрості! — сказав Ян Ке. — Вони і на боротьбу наважуються, і працелюбні та охочі до навчання. І хоча рівень розвитку кочових цивілізацій не такий високий, як у хліборобів, однак якщо одного разу вони опиняться в належних умовах для розвитку, то помчать, мов дикий кінь, з іще більшою швидкістю, ніж хлібороби. Імператори Хубілай,[121] Кансі[122] та Цяньлун,[123] вивчивши китайську культуру й засвоївши її, значно перевищили багатьох китайських імператорів, їхні досягнення були значно більшими. Шкода тільки, що вони вивчали давньокитайську культуру, а якби то була давньогрецька, давньоримська чи сучасна західна, то вони б досягли ще більшого.
— Насправді найбільш прогресивні нації в сучасному світі здебільшого є нащадками кочовиків, — зауважив Чень Чжень, — вони навіть досі зберігають деякі їхні старі звичаї: наприклад, п’ють молоко і їдять сир та біфштекси, плетуть светри і влаштовують собі газони, утримують собак, проводять кориду та змагання коней, займаються атлетикою, а також палко люблять свободу, демократичні вибори, поважають жінок тощо. Вони не тільки отримали в спадок характер кочовиків — сміливість і задерикуватість, упертість і цілеспрямованість, але й аж занадто розвинули його. Про людину кажуть, що в три роки вже видно, якою вона стане в дорослому віці, а в сім років — якою буде на старість, те ж саме можна сказати й про нації. Первісні кочовики — це дитинство західних народів, нині ми маємо змогу спостерігати за первісними кочовиками, і це те саме, якими б ми побачили західні народи у «трирічному» чи «семирічному» віці. Це — ніби додатковий урок для нас, завдяки якому ми можемо глибше зрозуміти, чому західні народи згодом здобули перевагу. Передові західні технології насправді нескладно опанувати — от уже й китайський супутник злетів у небо, однак набагато важче засвоїти характер європейських націй і дух боротьби й прагнення до прогресу, дух сміливості й ризику, що є в них у крові. Лу Сюнь давно помітив, що в китайців є проблеми з національним характером…
— З тих пір, як я став конопасом, — сказав Чжан Цзіюань, — найбільше враження на мене справила різниця в характері між ханьцями й монголами. Раніше в школі я майже в усьому був найкращим, однак коли прибув у степ, почуваюся слабким, мов кошеня. Я понад усе хотів зробитися сильним, однак згодом помітив, що в нас ніби є якийсь вроджений недолік…
— Точно, вроджений недолік! — зітхнув Чень Чжень. — Дрібні селяни-китайці понад усе бояться конкурентної й мирної праці; в конфуціанській програмі, яка визначала стосунки між імператором і підлеглими, батьками й дітьми, понад усе підкреслювалася повага до старших у чині й приниження молодших, наділення посадами за віком, безумовна покора, тож за таких умов деспотизм силою задавив конкуренцію, щоб оберегти імператорську владу й селянський мир. Дрібні селянські господарства й конфуціанська культура пом’якшили китайський характер як з точки зору буття, так і з точки зору свідомості, тож хоча китайська нація також створила блискучу давню цивілізацію, однак ціна, яку вона заплатила за це, — принесення в жертву свого національного характеру, власне, принесення в жертву резервів розвитку нації. Тож коли світова історія перетнула свою найнижчу стадію хліборобських цивілізацій, Китай помітив, що залишився далеко позаду і його всі б’ють. Однак нам, вважайте, ще пощастило застати останні хвилини первісного кочового життя в монгольському степу, тож, можливо, нам удасться розгадати таємницю піднесення Заходу?
Первісна кінська битва на моріжку ніяк не завершувалась. Коні билися, билися, але нарешті прекрасна Білосніжка була загнана до родини коня-переможця. Проте переможений не підкорився, він скажено підскочив до принцеси і вдарив її кілька разів копитами, аж вона перекинулась на землю і, не знаючи вже до кого звертатися по допомогу, простяглася на землі і жалібно заіржала. Мама принцеси спробувала поспішити їй на допомогу, однак її повернув назад своїми копитами демонічний чоловік.
Ян Ке більше не міг на це дивитись і, штовхнувши Чжана Цзіюаня, сказав:
— Чому ви, конопаси, ніяк не втручаєтесь?
— А як нам утрутитись? — запитав Чжан. — Щойно ти підійдеш, кінська битва припиниться, але як тільки відійдеш — знову почнеться. Конопаси-кочовики також не втручаються, адже це — боротьба за існування в табуні, так у них було заведено тисячоліттями. Щоліта, поки жеребці не повиганяють усіх своїх дочок за межі родин, і поки не розберуть усіх молодих кобил, така кінська битва не припиниться. Щороку вона триває аж до завершення літа чи початку осені, на той час найбільш люті огирі виборють собі найбільше молодих кобил, а слабким і слабкодухим дістануться ті кобили, що були іншим непотрібні. Найбільш нещасливим жеребцям не вдасться вловити навіть миршавої наложниці. У ході цієї жорстокої кінської битви влітку виявляються найбільш зухвалі й сміливі жеребці, нащадки яких також будуть найкращими — швидкими, розумними, із зухвалим характером. Боротьба й конкуренція дають гарних коней, і за один сезон такої боротьби щороку сміливість і військова техніка жеребців міцніють і відточуються, а їхні родини стають дедалі більшими й жвавими. Для жеребців це також є способом загартувати себе для боротьби з вовками і підвищити свої вміння охороняти родину й табун. Якби не було таких щорічних «військових навчань», табуни монгольських коней не вижили б у степу.
— Схоже, що монгольські коні, які вражають увесь світ своїм умінням бігати й воювати, насправді здобули її завдяки степовим вовкам.
— Це дійсно так, — погодився Чжан Цзіюань. — Степові вовки не тільки виховали монгольських воїнів, але й військових монгольських скакунів. Давня китайська влада також мала величезну кінноту, однак коні китайців здебільшого виховувались на спеціально облаштованих майданчиках і в загонах. Ми всі працювали в селах, тож чудово знаємо, як утримують там коней, — їх поміщають у загін, куди люди приносять воду й додаткову їжу, а на ніч ще й кидають їм скошеної трави. Хіба коні з внутрішніх районів колись бачили вовків? І кінських битв між ними ніколи не бувало. Для парування їм не потрібно битися на смерть, усе забезпечують їм люди: прив'яжуть кобилу до стовпа, потім підтягнуть туди породистого коня для парування — й готово, тож коли все закінчиться, кобила навіть і не дізнається, як виглядав її «чоловік». Хіба ж нащадки такого породистого коня матимуть свій характер чи боєздатність?
— От дурість — сподіватися зберегти породу через «шлюби по волі людини»! — розсміявся Ян Ке. — Добре ще, що ми втрьох не є сім'ям такого шлюбу, тож ще маємо надію! Однак нині в селах шлюби з волі людини дуже поширені, хоча жінкам, порівняно із робочими кобилами, ще пощастило — вони хоч знають, як виглядають їхні чоловіки.
— Для Китаю це — вже великий прогрес, — зауважив Чень Чжень.
Чжан Цзіюань додав:
— Коні рівнинних китайців є тільки робочою силою — удень працюють, уночі — сплять, їхнє життя йде за ритмом життя селянина. Тому китайці — це селяни-трударі й мають коней-трударів, і їм ніяк не перемогти монгольських степових воїнів і їхніх бойових коней.
— Якщо дурний кінь іде в битву, хіба він не програє? — зітхнув Ян Ке. — Однак основна причина, чому кінь дурний — це те, що його господар дурний. Дурні воїни, що їдуть на дурних конях, обов’язково серед ночі заїдуть у болото.
Усі троє розсміялися, а Чжан Цзіюань продовжував:
— Бойовий характер і справді важливіший за миролюбність. Навіть найграндіозніший за кількістю праці проект у світі — Велика китайська стіна — все одно не могла зупинити кінноти однієї з найменших націй у світі. Що значить тільки вміти працювати, але не вміти воювати? Це значить бути кастрованим конем — він витримує працю, нарікання, дозволяє на собі їздити, а коли бачить вовка — тікає, похнюпившись, де ж йому наважитись кусатися й битися, мов жеребець? Якщо провести довгий час із табуном, то можна помітити, що там є багато кастрованих коней, які своїм зростом, вагою, зубами й копитами майже не поступаються жеребцям, і якби вони наважились поборотися з вовком, той би ніколи не переміг. Однак чому ж більшість цих коней відразу тікають, щойно побачать сірого? Причина полягає в тому, що під час кастрації їм ніби відрізали й сміливість та самечу бойовитість.
— Ех, Велика китайська стіна на десять тисяч лі — це мертва праця, а от степова кіннота в людей — це жива боротьба, — схвально відгукнувся Ян Ке, — вона завиграшки об’їде перешкоду і в десятки тисяч лі, і в сотні тисяч лі. Був випадок, коли монгольська кіннота воювала з державою Цзінь: спочатку вони напали на Цзюйюнґуань,[124] але прорвати там оборону не змогли, тоді вони сіли на коней і спустилися на декілька сотень лі на південь, до абсолютно незахищеного Цзицзінґуаня,[125] і таким чином з півдня атакували Пекін, який здався після першої ж атаки!
— Я думаю, що у вихованні, яке ми отримали, аж занадто підносилася праця, — сказав Чень Чжень. — Мовляв, праця створила людину, праця створила все. Працелюбні китайці понад усе полюбляють слухати цю істину. Насправді ж тільки працею не створиш людину. Якби мавпи вміли тільки працювати, а не вміли б воювати, то їх би давно з’їли інші дикі тварини. Як би тоді вони могли працею створити це наступне «все»? Наприклад, кам’яна сокира, яку винайшли первісні люди, — це знаряддя праці чи зброя? Чи вона була призначена й для того, й для іншого?
— Кам’яна сокира, звісно ж, насамперед — зброя, — сказав Ян Ке. — Однак нею також можна розбивати оболонку плодів і їсти їх.
— Праця — славна, праця — свята, — сказав, сміючись, Чень Чжень. — Працелюбність — це велика перевага китайської нації, потужний капітал майбутнього відродження нації. Однак сама по собі праця не є всемогутньою й нешкідливою. Праця може бути рабською працею, кабальною, працею на диктатуру, виправною працею, навіть працею як бидла. Це така праця є славною й священною? Це її потрібно схвалювати? Однак рабовласникам і феодалам якраз найбільше й подобалась така праця, вони її найбільше схвалювали. Тобто навіть люди, які самі не працювали й, більше того, привласнювали собі працю інших людей, також співали цю ж хвалебну пісню на честь праці.
— Я найбільше терпіти не можу цей тип людей, — сердито сказав Ян Ке. — Узяти б кам’яну сокиру й провчити їх як слід!
— Буває ще й неефективна, руйнівна та нищівна праця, — замислившись, сказав Чень Чжень. — Наприклад, коли більше двох тисяч років тому працювали на будівництві Афанґуна,[126] то вирубали всі ліси в Сичуані, навіть кажуть: «Афанґун виник, а гори Шу[127] злисіли». Така праця — страшна. Причому в світі існувало дуже багато хліборобських націй, які піднімали цілину, але результатом їхньої праці виявлялася поява пустель, що, зрештою, й ховали в своєму піску і саму націю, і її цивілізацію. Крім того, найбільш важливі в світі речі якраз не залежать від праці. Наприклад, праця не створить мир, безпеку й міцну оборону країни; вона не створить свободу, демократію, рівноправ’я й устрій на їх основі; праця не створить такий національний характер, який мав би нагальну потребу реалізовувати свободу й демократію.
Трудівники, які не вміють боротися, є лише кулі, покірними вірнопідданими, свійською худобою, волами чи кіньми. Свобода, демократія й рівноправ’я ніколи не стануть девізом їхньої боротьби. От і китайці, яких більше всіх у світі, які найбільш працелюбні і праця яких має найдовшу в світі історію, яка до того ж ніколи не переривалася, чомусь не змогли створити такої прогресивної й розвинутої цивілізації, як західні нації, історія праці яких набагато коротша…
Жеребці нарешті тимчасово припинили битву й пішли наповнити свої животи травою. Молоді кобили, користуючись цим моментом, знову прибігли до своїх мамусь, які з болем у серці почали обдирати своїми товстими губами ворсу з їхніх ран і обтирати їх. Однак варто було молодій кобилі тільки побачити свого батька з виряченими очима й роздутими ніздрями, як вона злякано й слухняно поверталася до своєї нової родини і тільки здалеку переглядалася зі своєю мамою, при цьому всі четверо очей були сповнені суму.
Ян Ке щиро сказав:
— У майбутньому я справді маю частіше ходити до табуна на «уроки», адже монгольська кіннота, яка свого часу струсонула Піднебесну, складалася з відмінників, які випустилися з університету «кінського табуна».
Повернувся Ґао Цзяньчжун, схвильовано правлячи возом. Він кричав:
— Дивіться, на що ми розжилися! Я набрав цілих піввідра яєць дикої качки!
Хлопці підбігли до нього й зняли з воза важелезне відро, в якому було близько семи-восьми десятків овальних качиних яєць; деякі з них були розбиті, і з розтрісканих місць у їхній шкаралупі витікала золотисто-жовта рідина.
— Ти, однак, за один раз знищив цілу зграю качок! — сказав Ян Ке.
Ґао йому відповів:
— Ван Цзюньлі й інші — усі там деруть! На березі південно-західного озера, в траві біля річки є гнізда в піску, пройдеш не більше десятка кроків, як знайдеш одне гніздечко дикої качки, а в ньому — більше десятка яєць. Ті, хто прийшли туди першими, надрали по декілька відер! А з ким змагалися? З табуном! Коли табун прийшов на водопій, він витоптав цілу величезну ділянку і берег річки там був увесь у жовтках і в розбитій шкаралупі, аж шкода було дивитись!
— А ще там є? — запитав Чень Чжень. — Можемо піти ще надрати, а якщо всі не з'їмо, то засолимо качиних яєць.
— З цього боку вже немає, — відповів Ґао, — що тут могло залишитися після того, як чотири табуни пройшли? Може, зі східного боку озера ще є.
Ян Ке почав кричати на Чжана Цзіюаня:
— Нехай ці коні безголові, так а вам, конопасам, що — повилазило?
— А хто ж знав, що в траві на березі будуть качині яйця? — захищався Чжан.
Ґао Цзяньчжун, помітивши неподалік від воріт власної родини кінський табун, не гаючи часу, звернувся до Чжана:
— Хто ж це приводить табуни під свої ворота?! Вони ж усю траву з'їдять, а нашим коровам що залишиться? Іди хутчій прожени його, а потім повернешся омлет їсти.
— Однак він нині тільки об'їжджає свого коня, тож сісти на нього й зістрибнути потім не так-то просто, — зауважив Чень, — тож нехай він спочатку поїсть, а потім їде. До того ж він щойно провів для нас двох урок, тому варто його за це винагородити, — і, вже звертаючись до Чжана, сказав: — Залишайся, тут так багато розбитих яєць, що ми втрьох їх не з'їмо.
— Ходіть сюди, давайте виберем окремо цілі й розбиті яйця. Я вже два роки не їв омлету, але цього разу ми наїмося досхочу! Якраз у нас є ще й чимало дикої цибулі, тож скуштуємо справжньої «дичини» — омлет з яєць диких качок, підсмажений з дикою цибулею! Смакота буде! Яне, ти йди чисть цибулю, Чене, ти — бий яйця, Цзіюане, а ти — принеси лопату сухого коров'ячого кізяка, ну а я буду шеф-поваром.
За результатами відбору виявилося, що половина яєць були цілі, а половина — розбиті, тож кожен міг спочатку випити аж по вісім-дев'ять розбитих яєць і хлопці так раділи з цього, ніби настало свято. Невдовзі з юрти поширився густий змішаний запах омлету, дикої цибулі й козиного сала і рознісся вітром по степу.
Усі собаки скупчилися перед входом, розмахуючи хвостами й стікаючи слиною. Вовчик також рвався з ланцюга, аж той дзвенів, і з дуже жадібним виглядом підстрибував угору, виявляючи свою звірину суть. Чень Чжень вирішив залишити йому трохи омлету, щоб перевірити, чи їстиме він дикі качині яйця, смажені на козиному салі.
Четверо хлопців у юрті, мов голодні вовки, з’їдали миску за мискою. У самому розпалі бенкету знадвору раптом почувся голос Ґасмаа, яка казала:
— Як це так — їсте таку смакоту, а мене не покликали?
Відтягнувши собак від входу, Ґасмаа з Баяром увійшли до юрти.
Чень Чжень і Ян Ке миттю підвелися, поступаючись їм місцями на північному, почесному, боці килиму, де зазвичай сидять господарі. Чень Чжень, насипаючи гостям омлету, казав:
— А я думав, що скотарі не їдять таких дрібниць! Беріть, скуштуйте!
— Я аж у себе вдома почула запах смаженого омлету, — сміялася Ґасмаа, — він такий запашний, що навіть на відстані одного лі можна почути, а запах такий апетитний, що в мене, як і в собак, аж слинки потекли, навіть і мої собаки за мною прийшли! Чому б це я його не їла? Давай, давай, я їстиму!
Договоривши, вона взяла палички, підчепила ними великий шматок омлету й поклала собі до рота, а пережовуючи, все нахвалювала страву. Баяр їв ще більш жадібно, мов той Вовчик: їв з миски, а поглядав на сковорідку, переживаючи, чи не показується там дно. Кочовики в степу зазвичай їдять тільки двічі на день: вранці — щось молочне, м’ясо й чай і ввечері — основні страви, а в обід не їдять, тож на цей час мати з хлопцем були саме голодні. Ґасмаа сказала:
— Це так смачно! Я сьогодні наїмся, як у «ресторані», й у город не потрібно буде їхати!
Скотарі в Орхонському степу називають «рестораном» усю домашню китайську їжу й полюбляють її їсти, а в останні роки в стравах скотарів почали з’являтися китайські приправи: їм сподобались сичуанський перець, соєвий соус і цибуля-батун, дехто зі скотарів уподобав і звичайний перець, однак оцет, часник, свіжий імбир та аніс так і не набули у них популярності, вони казали, що ці приправи «тхнуть».
Чень Чжень поспішив запевнити її:
— Згодом, коли ми ще відкриємо такий «ресторан», то обов’язково запросимо тебе поїсти.
Ґао Цзяньчжун часто їв масло, молочний доуфу чи молочну пінку, принесені Ґасмаа, і йому дуже подобалося пити молочний чай чи їсти м’ясо, приготовлені в її родині. Оскільки ж йому найбільш подобалось їсти монгольську молочну й м’ясну їжу, приготовлену саме Ґасмаа, то цього разу він нарешті отримав можливість віддячити їй. Сміючись, він сказав:
— У мене тут є ціле відро яєць — якщо розбитих уже небагато, то цілих стільки, що, гарантую, наїстеся.
Він поспішив відсунути вбік розтріскані яйця і розбив у сковороду п’ять-шість цілих яєць поспіль, щоб спеціально приготувати ще омлету для Ґасмаа й Баяра.
— Однак батько не їсть такого, — сказала Ґасмаа. — Він каже, що це — речі Тенґера і їх не можна чіпати, тож я тільки у вас і зможу цього поїсти.
— Але я пам’ятаю, що минулого року Батько вимагав більше десятка курячих яєць у кадровиків Комітету пасовища, навіщо б це? — запитав Чень Чжень.
— Тоді в нього захворів кінь — тварину почало лихоманити, тож Батько затис коневі ніздрі, змусив його підняти голову, потім розбив об зуби коня парочку таких дрібничок і влив їхній вміст у горло коневі. Після кількох таких вливань кінь одужав.
— От лихо! — почав стиха бурмотіти Ян Ке до Чжана Цзіюаня, — після нашого приходу скотарі також почнуть за нами їсти ці речі, яких вони раніше не їли. Тоді через декілька років тут не тільки лебедів, але навіть і диких качок не залишиться!
Баяр розохотився до їжі і з масними губами сказав до Ґао Цзяньчжуна:
— Я знаю, де ще багато таких дрібниць! Якщо даси мені ще миску омлету, я завтра поведу тебе туди й покажу. Вони неодмінно мають бути в старих байбачих норах по земляних схилах. Сьогодні вранці, коли я шукав ягня, я бачив їх біля маленької річки.
— Чудово! — вигукнув із радістю Ґао. — Біля річки й справді є земляний пагорбок, а в ньому чимало піщаних нір. Коні, напевне, не втрапили туди своїми копитами.
Продовжуючи смажити омлет, він попросив Ченя ще розбити йому декілька яєць. Невдовзі зі сковороди з’явилася ще одна порція соковитого, товстого й ніжного омлету з качиних яєць. Цього разу Ґао Цзяньчжун розрізав лопаткою яєчний млинець на дві половини і розклав його по тарілках Ґасмаа й Баяра, які їли з таким захватом, що на обличчях у них аж виступив піт. Коли зі сковороди піднявся димок від розпеченого сала, туди знову з шипінням вилили цілу миску яєць.
Коли й цю порцію зняли зі сковороди, Чень Чжень прийняв до рук лопатку й сказав:
— Ось я ще приготую вам щось новеньке.
Він поклав на сковороду трохи козиного сала й почав смажити випускну яєчню. Невдовзі на сковороді з’явилася класична оката яєчня, схожа за формою на традиційні китайські маленькі гаманці хебао, з темно-жовтими опуклостями на ніжно-білому фоні. Ґасмаа й Баяр аж підвелися на колінах, щоб зазирнути в сковороду, і в них аж очі розширилися від здивування. Чень Чжень розклав їм у тарілки по одному яйцю, ще й полив підливою, яка утворилась на сковороді з соусу й сала. Скуштувавши нову страву, Ґасмаа сказала:
— Це новеньке навіть ще смачніше! Зроби нам ще дві порції.
Ян Ке, хитро посміхаючись, сказав:
— Ось зачекайте, я приготую для вас качині яйця, підсмажені з луком-пореєм, а коли ви наїстеся, Чжан Цзіюань приготує вам суп з качиними яйцями й зеленою цибулею, так ми всі четверо продемонструємо свої вміння.
Юрта наповнилася запахами різних страв і диму від сала на розпеченій сковороді. Усі шестеро наїлися донесхочу й тільки тоді відсунули свої миски й палички. На цей бенкет пішло більше половини відра яєць дикої качки.
Ґасмаа заспішила повертатися, оскільки щойно після переїзду в неї було багато всякої хатньої роботи. Після смачної відрижки, вона, сміючись, сказала:
— Ви тільки Батькові не кажіть про сьогоднішнє, а за декілька днів приходьте до нас, я вас пригощу рисовою кашею на молоці з пінкою.
Ґао Цзяньчжун сказав до Баяра:
— Завтра обов’язково поведеш мене шукати качині яйця.
Чень Чжень наздогнав Бара й обережно заштовхнув йому в рот великий шматок омлету. Однак Бар спочатку виплюнув омлет на траву, обдивився його, обнюхав, облизав і, тільки переконавшись, що це смачна річ, яку щойно їла господиня, прояснів на морді й підхопив шматок у пащу та почав повільно ковтати, смакуючи його. При цьому він не забув помахати Ченю хвостом на знак подяки.
Коли всі розійшлися, Чень Чжень, який не забував про свого Вовчика, побіг поглянути на нього.
Однак Вовчик раптом зник. Чень укрився холодним потом і кинувся до місця, де той був прив’язаний, коли помітив, що він лежить, розтягнувшись і притиснувши підборіддя до землі, сховавшись, таким чином, у високій траві. Напевне, двоє чужих людей і ціла зграя чужих собак щойно налякали його. Очевидно, Вовчик мав вроджену здібність ховатися. Побачивши його, Чень Чжень нарешті з полегшенням зітхнув. Вовчик же, піднявши голову й побачивши, що незнайомі люди й собаки зникли, підстрибнув, почав обнюхувати з усіх боків Ченя, від якого йшов густий запах смажених яєць і сала, й без упину облизував ще масні його руки.
Чень Чжень обернувся й побіг до юрти, попросив у Ґао Цзяньчжуна шість-сім розбитих качиних яєць, додав трохи козиного сала і зробив останню порцію омлету для Вовчика й собак. Хоча вони із цього все одно не наїлися б, він вирішив неодмінно дати їм скуштувати. Собаки в степу іноді навіть більше полюбляють якісь додаткові ласощі, ніж свою основну їжу, до того ж підгодовувати їх ласощами — гарний спосіб для людини заприязнитися з ними. Підсмаживши омлет, Чень розділив його на чотири великих шматки й три маленьких: великі призначалися для трьох великих собак і Вовчика, а маленькі — для трьох цуценят. Собаки все ще сиділи під дверима юрти, не наважуючись відходити. Чень Чжень спочатку сховав шматок, який призначався для Вовчика, потім присів на вході й лопаткою для золи злегка постукав по чолі, мов по дерев’яній рибі,[128] кожного собаку, щоб вони не вихоплювали один в одного їжу, а вишикувалися в чергу. Після цього він узяв найбільший шматок омлету й віддав його Ерлану, той затис їжу в пащі й помахав хвостом трохи сильніше від звичайного.
Чень Чжень зачекав, поки собаки, задоволені, побіжать гуляти на моріжок, а також поки омлет повністю вичахне, тоді поклав шматок для Вовчика в його миску й поніс йому. Ян Ке, Чжан Цзіюань та Ґао Цзяньчжун пішли слідом за ним, оскільки також хотіли подивитись, чи їстиме Вовчик омлет з яєць дикої качки, адже ще ніколи раніше степові вовки не були помічені за поїданням таких речей. Чень прокричав:
— Вовчику, Вовчику, їсти!
Коли миска з їжею опинилась у «вовчому колі», Вовчик накинувся на неї, мов голодний вовк на ягня, і за один раз закусив шматок омлету, просотаний запахом козиного сала, та проковтнув його менше, ніж за секунду.
Хлопці розчарувалися. Чжан Цзіюань сказав:
— Бідолахи ці вовки! Щасливі вже з того, що можуть закинути щось собі в живіт. У вовчому словнику, напевне, немає такого слова, як «смакувати».
— Тільки даремно перевели гарні качині яйця, — з болем у серці зауважив Ґао Цзяньчжун.
— Ну, можливо, у вовків смакові рецептори розташовані в шлунку, — зауважив Чень, рятуючи ситуацію від подальших глузувань.
Троє хлопців на це розсміялися.
Чень Чжень залишився в юрті, прибирати її після переїзду. Інші троє хлопців приготувалися їхати до своїх робочих місць — до табуна, череди й отари. Чень сказав до Чжана Цзіюаня:
— Гей, може, мені затиснути коневі вуха, щоб допомогти тобі сісти?
— Ні, цього непотрібно, — відповів той. — Ще не об’їжджений кінь — розумний: тільки-но він побачить, що я збираюся повертатися до табуна, він не буде брикатися.
— А як ти міняєш коней, поки їздиш на цьому малому? — спитав Чень. — Він може наздогнати твого старого коня?
— Конопас обов’язково має одного-двох вірних коней, варто їх тільки покликати або постукати по їхньому заду руків’ям батога, як вони зупиняться, тож їх непотрібно наздоганяти чи ловити арканом. Конопасу без таких коней було б дуже скрутно — коли він один у табуні, а якийсь гарячий кінь раптом надумає скинути його на землю, то він ніяк не зможе наздогнати табун, і той втече. Узимку так можна й на смерть замерзнути в горах.
Чжан Цзіюань узяв собі на заміну випраний одяг, ще позичив у Ченя «Морського вовка» Джека Лондона і вийшов з юрти.
Він справді без проблем сів на коня, також вдало змінив його в табуні, після чого погнав коней у напрямку великих гір на південному заході.
21
У 429 році Тоба Тао (імператор династії Вей Тай-у-ді. — Цзян Жун) вирішив виступити в похід проти монгольського племені жуанжуанів зі Східної Ґобі у відповідь на їхні вторгнення. Дехто з його радників попередив його, що китайці з імперії Південних династій (Нанкін) можуть скористатися цією можливістю, щоб зв’язати руки його воїнам, на що імператор відповів дуже просто: «У китайців — піхота, а в мене — кіннота. Хіба зможе стадо телят перемогти вовків?»
Рене Ґруссе. «Імперія степів»[129]
Чень Чжень побачив, що декілька передніх отар по черзі повертаються з берега озера, тож пішов завернути їх та повільно підігнати назад, на берег. Побачивши, що вівці вже кудись зрушили, він спочатку сам поїхав верхи на берег. На північно-західному березі озера прорубали смугу очерету і там зусиллями людей виникла штучна піщана коса, по якій худобі було зручно підійти до води напитися. Тепер там був табун коней, що вже напилися, але продовжували відпочивати у воді із закритими очима, не бажаючи виходити на берег. Дикі качки та інше птаство бавилися на воді озера, а якісь маленькі гарненькі пташки навіть наважилися гратися прямо біля кінських ніг і з дуже пихатим виглядом пропливати під кінськими животами. Коні приязно спостерігали за малечею й навіть не ворушили хвостами, щоб розігнати їх. Тільки лебеді не бажали заприязнитися з кіньми. Вони трималися подалі від скаламученої кіньми води, у самому серці озера, й повільно плавали в гущі очерету і в плавнях на протилежному боці озера.
Раптом на схилі біля озера пролунав вражаючий овечий крик — це Ченева отара великих овець почула запах озерної води. Влітку овець напували раз на два дні. Тепер спраглі за два дні вівці почали разом мекати й безладно волати та з усією швидкістю кинулися до води, здіймаючи за собою піщану куряву. Люди й худоба не пробули на новому пасовищі ще й десяти днів, а величезний моріжок поряд із озером уже був стоптаний в пісок копитами корів, овець і коней. Вівці кинулися в озеро й, витягнувши голови, почали скажено хлебтати воду, стоячи поряд із ногами коней і під їхніми животами.
Щойно вони напилися й вийшли на берег, як звідти почувся ще один пронизливий крик іншої отари і здійнялася ще густіша жовта курява.
З одного боку похилого схилу на відстані двох лі від озера вже були напнуті три-чотири намети будівельників, і декілька десятків людей рили там рівчак. Бао Шуньґуй командував ними. Йшло будівництво дезінфекційного басейну для овець, складу овечої вовни й будинку для тимчасового комітету скотгоспу. Чень Чжень бачив, як декілька будівельників та їхні родичі риють рівчаки, копають землю й розбивають городи. А на гірських схилах удалині будівельники уже вирили величезний кам'яний рівчак і брали звідти каміння та великими машинами перевозили його на місце будівництва. Ченю не хотілося дивитись на чиряки, що з'явилися на тілі незайманого степу, тому він швидше погнав овець на північний захід.
Отари перейшли один з гірських гребнів і вийшли на моріжок в улоговині. Старий Біліґ вимагав від кожної бригади, щоб не дозволяли отарам повністю вигризати траву в улоговинах і, оскільки влітку дні довгі, відганяли отари якомога далі, тоді можна буде протриматися тут аж до кінця літа чи початку осені, не відкочовуючи. Він розрахував, що худоба, пройшовшись кілька разів по моріжкам в улоговині й поза нею, стримає скажений ріст трави й утопче занадто пухку землю, тоді можна буде попередити загрозу появи комариних зграй. Ченева отара розсипалась півколом у вигляді півмісяця й почала поволі просуватися до гірських схилівна заході.
У сонячному промінні ягнята, яких було близько тисячі, виглядали такими білими, мов ціле поле білих хризантем у повному цвіту, і на зеленому трав'яному схилі відразу впадало у вічі. Кучері на руні ягнят уже почали розпускатися, а оскільки ягнята мали змогу їсти і молоко, і свіжу ніжну травичку, їхні курдюки почали дуже швидко рости і в декого вже незабаром мали зрівнятися зі схудлими за час годування курдюками матерів. Увесь схил був усіяний жовтими квітами дикого лілейнику, які щойно розпустилися, тож поки Чень сидів тут на траві, у нього аж пожовтіло в очах. Лілій було безліч, вони піднімалися на стовбурах на висоту з півметра, і їхні великі квітки пишалися на верхівках стовбурів, мов жовті труби, а з розвилок гілочок на стовбурі визирали важкі, схожі на продовгуватий ворс пензлика, бутони, готові ось-ось розкритись. Чень Чжень сидів у заростях дикого лілейнику й цвітної капусти й почувався ніби на городі, засіяному рапсом, десь на півдні від Янцзи. Він і подумати не міг, що дикий лілейник на незайманому пасовищі набагато більший за штучно вирощені лілії, і його найбільші бутони можуть сягати розмірів кулькової ручки!
Чень підвівся, сів на коня й поїхав навпростець крізь квітки й бутони до місця перед отарою, де зелень була ще буйнішою. Останніми днями свіжий, ніжний та смачний лілейник уже став «їжею сезону» в пекінських студентів: вони готували й смажену баранину з його жовтими квітками, і баоцзи або пельмені також з бараниною та квітками лілейнику, салат із дикої цибулі з лілейником, м’ясний бульйон із лілейником тощо. Молода інтелігенція, якій всю зиму не вистачало зелені, кинулась, що ті корови й вівці, скажено поїдати дикі степові овочі й квіти й навчати цього скотарів, однак останнім смак лілейнику не сподобався. Вранці, перш ніж виходити з юрти, Чень Чжень прихопив приготовлені для нього Ґао Цзяньчжуном дві порожні торби. Останніми днями Ґао не давав змоги Ченю під час чабанування читати книжки, а вимагав від нього і Яна Ке, щоб вони, користуючись сезоном цвітіння квітів, якомога більше збирали їх. Удома зібрану зелень злегка проварювали й потім висушували на сонці, залишаючи сушеною до зими. За останні дні вони вже насушили таким чином цілих півлантуха з-під борошна!
Вівці залишились десь далеко позаду в густій траві, де, опустивши голови, скубли зелень, а Чень Чжень почав великими жменями зривати квітки й пуп’янки, тож невдовзі одна з його торб уже була повною. Збираючи лілейник, він раптом побачив під ногами декілька кавалків вовчого посліду; він миттю присів, підібрав їх і почав ретельно вивчати. Послід був сіро-білий, завтовшки зі звичайний банан; хоча він уже повністю висох, усе одно можна було визначити, що вовки полишили його тут лише декілька днів тому. Чень Чжень сів, підібгавши ноги, й почав ретельно обмірковувати ситуацію, намагаючись також здобути трохи знань про вовчий послід. Його раптом пройняла думка про те, що це місце, де він зараз сидить, декілька днів тому справді було місцем відпочинку великого вовка. Навіщо він сюди приходив? Чень Чжень уважно розглянувся довкола й визначив, що ніде не видно ані обгризених кісток, ані обідраної вовни — тобто це не було місцем, куди вовк приходив поїсти. Тут квіти високі, а трава густа, ще й окремі отари часто проходять повз це місце, тож, напевне, це — вовча засідка, гарне місце, звідки можна напасти? Чень Чжень навіть трохи розхвилювався й підскочив, роззираючись на всі боки, однак усе було спокійно, поблизу на командних висотах перебували інші чабани — вони сиділи й дивились у далечінь, а його власна отара була лише в півлі позаду. Він знову сів на своє місце.
Чень Чжень був знайомий із вовчими екскрементами, але ще не мав нагоди ретельно вивчити їх. Він розломив один кавалок і помітив, що всередині здебільшого була вовна дзеренів і домашніх овець, і зовсім не було залишків овечих маслаків, натомість трапилися кілька тоненьких зубиків степового щура, а ще кістковий кальцій, схожий на цемент, що склеював вовну. Чень Чжень також розкришив кавалок, щоб ретельно оглянути, що в ньому є, але так і не знайшов там нічого твердого. Виявляється, вовк перетравлює усе, що вкидає собі в живіт, — і м’ясо, і шкіру, і кістки, і м’язи копитних і гризунів, причому перетравлює так, що навіть не залишається решток, а виводить тільки волокна й зуби, які не перетравлюються. Придивившись іще уважніше, він відзначив, що виводяться тільки найбільш цупкі волокна овечої вовни, а тонкі ниточки й пух також перетравлюються! Собачі здібності до травлення навіть у порівняння з цим не йдуть: у собачому посліді завжди залишаються неперетравлені рештки кісток і кукурудзяна січка.
Чим далі дивився Чень Чжень, тим більше дивувався: виявляється, вовки дійсно є чистильниками степу, вони прибирають тут усе падло — худоби, байбаків і дзеренів, зайців та інших гризунів і навіть тіла людей. Від поживних речовин, що потрапляють у вовчу пащу, шлунок і кишки, залишаються, врешті-решт, лише шматочки вовни й зуби — така скупість, що навіть бактеріям нічим після цього поживитися! Тож у тому, що степ тисячами років залишався таким чистим, є велика заслуга вовків.
Повіяв легкий вітерець, і жовті квіти захитали головами. Чень Чжень розтер у пальцях вовчий послід і подумав, що вовна в ньому, після того, як її роз’їла кислота в шлунку вовка й було витиснено все, що можна, в його кишках, уже стала схожа на щойно викопану із землі мумію. Волокна вовни вже втратили будь-яку еластичність і при найменшому доторку розсипалися на порох, ще дрібніший, ніж попіл, що залишається від кісток після кремації, порошинки вислизали крізь пальці й розносилися за вітром степом, прибивалися додолу й ставали частиною землі пасовища, тож навіть ці залишки не були витрачені даром. Таким чином вовчий послід повертав назад степові навіть останні крихти взятого в нього життя.
Чень Чжень занурився на певний час у свої думки. Протягом десятків тисяч років скотарі й мисливці степу, а також степові вовки, коли їхні душі поверталися до Тенґера, ніколи не залишали по собі могил або пам’ятників, тим більше підземних палаців чи усипальниць. Люди й вовки в степу народжувались, жили, воювали й помирали. А степ — яким був, коли вони з’являлися в ньому, таким і залишався, коли вони зникали. Життя степових героїв, які зруйнували кілька десятків країн, великі й укріплені міста й фортеці, у цьому степу було все одно, що пір’їнка. І це завдає багатьох прикрощів нащадкам, які намагаються щось розкопувати в степу. Однак це, легше за пір’їнку, степове життя понад усе поважає природу й Бога, й може бути кращим зразком для нащадків, ніж господарі єгипетських пірамід, Бінмаюна[130] чи Тадж-Махалу. Степовики досягають такої легкості пір’їнки завдяки степовим вовкам і врешті-решт повністю повертаються в природу. Вони не можуть один без одного, тож коли тілесне життя зникає, воно, зрештою, повністю зливається в одне ціле зі степом.
Порошинки продовжували висипатись крізь пальці Ченя, і їх підхоплювало вітром; можливо, серед них були й рештки волосся якогось степовика, адже в степу щомісяця й щосезону бувають обряди поховань просто неба. Чень високо підняв угору обидві руки й, дивлячись на блакитне небо, побажав їхнім душам спокою й щастя у Тенґера.
Отара, мов гребінець із волячого рогу, повільно прочісувала траву й піднімалася по схилу. Чень Чжень вимушений був облишити решту вовчих кавалків, укинув їх у порожню сумку, скочив на коня і помчав уперед до місця, куди прямувала отара.
На верхівці гори, що височіла неподалік, було декілька великих каменів тьмяно-чорного кольору, що здалеку нагадували сигнальні вежі на Великій китайській стіні. Так само й на верхівці дальшої гори. Чень примружив очі, щоб побачити аж туди, і йому здалося, ніби в цьому горбистому степу залишилися рештки якоїсь частини давньої стіни. Він раптом згадав такі класичні вислови, як «розіграти князів через сигнальну вежу» або «вовчі вогні з чотирьох боків». Він раніше звірявся з авторитетними словниками і з’ясував, що сигнальні вогні називалися «вовчими», оскільки раніше підпалювали саме вовчий послід. Однак йому важко було уявити, як із цих кавалків, утворених з волосків вовни тварин, які він щойно розтер на порох, можна було видобути височенний сигнальний вогонь, що сягав до неба, ще й виділяв густий дим. Можливо, все-таки у вовчому посліді містяться ще якісь особливі компоненти? Його серце раптом скажено закалатало від думки про те, а чому б не влаштувати просто зараз такий собі «розіграш» князів, власноруч підпаливши вовчий послід на цих природних «сигнальних вежах»? Чому б не подивитись на власні очі на «вовчий дим», який дві тисячі років лякав китайців? Подивитись, наскільки ж воно насправді страшне, це вогнище. Цікавість Ченя зростала, тож він вирішив назбирати більше вовчого посліду і сьогодні ж улаштувати сигнальне вогнище на тутешніх «сигнальних вежах».
Отара рухалася повільно, Чень Чжень їздив колами туди-сюди перед нею й ретельно шукав. Однак за годину він знайшов тільки чотири купки посліду, тож разом його не набиралося й півсумки.
У Ченя зростали сумніви. Навіть якщо підпалений вовчий послід і дасть густий дим, однак вовк — це не баран, він рухлива дика тварина, тож вовчий послід не може бути таким же концентрованим, як і овечий. Вовчі зграї невловимі, й послід їхній — поодинокий, тож щоб назбирати його достатньо для вогнища, потрібно докласти чималих зусиль. Навіть якби це було місце, де нещодавно вовки проводили великомасштабні лови на дзеренів, навіть там було би важко знайти вовчий послід, а що вже казати про околиці Великої стіни, де й худоби майже немає? До того ж, куди йшли шукати вовчий послід воїни, які вартували на сигнальних вежах тих ділянків стіни, що були розташовані в пустелі? Стіна тягнеться на десять тисяч лі, на ній безліч сигнальних веж, тож скільки це потрібно назбирати вовчого посліду для них? Якщо вовки, ці дикі м’ясоїди, наділені такими потужними здібностями до травлення й виводять так мало екскрементів, то скільки ж потрібно величезних вовчих зграй, щоб вони виділили достатньо посліду для сигнальних вогнищ? Чень Чжень ще проїхав декілька кіл, але вже не знайшов жодної купки. Він зібрав отару на одному боці схилу й погнав її прямо до каменів на його верхівці.
Під’їхавши до каміння, Чень підняв голову й подивився вгору: найбільша брила була заввишки десь зо два зрости людини, поряд із нею було ще декілька нижчих каменів, які можна було використати як сходинки. У гірському яру він назбирав цілий оберемок сухого хмизу, міцно зв’язав його вудилами й притяг під каміння. Потім, повісивши сумку через плече, він піднявся на кам’яні сходинки й забрався на велику брилу, по верхівці якої розкидав сухий хмиз. Верхівка брили була рівною, як зо два письмових столи за площею, і вся вкрита білим орлиним послідом.
Було близько півдня, вівці вже вмостилися в траві відпочивати. Чень Чжень, стоячи на своїй «сигнальній вежі», почав ретельно оглядати в бінокль околиці, однак не помітив жодного вовка. Його отара віддалилась на п’ять-шість лі від інших, найближча до неї отара була щонайменше за три лі, тож він не боявся, що вівці перемішаються. Тоді Чень спокійно склав хмиз купкою, зверху на яку поклав увесь вовчий послід. Був початок літа, а це — не пожежонебезпечний сезон, адже в степу скрізь була свіжа соковита трава, крім того, він збирався палити вогнище на високий кам’яній брилі, тож нарікань на вогонь і дим тут не повинно було бути, люди здалеку взагалі мали б подумати, що це хтось із чабанів розклав вогонь, щоб приготувати собі обід.
Чень Чжень прийняв остаточне рішення, вийняв із кишені своєї куртки мішечок з овечої шкіри, розміром із кишенькового цитатника,[131] в середині якого містилися дві пластинки для запалювання сірників і більше десятка сірників із червоними голівками. Ці речі неодмінно повинні були мати при собі скотарі, які не палять. Їх використовували і для самооборони, і для розпалення ватри, підігріву їжі, подання сигналу тощо. Чень Чжень розпалив вогонь, і сухий хмиз дуже швидко розгорівся, потріскуючи. Його серце скажено гупало в грудях — адже якщо вовчий послід дійсно дасть густий дим, це буде перше в історії сигнальне вогнище, яке підпалив ханець у самому серці монгольського степу. Можливо, дим від нього зможуть побачити всі люди бригади, а більшість молодих інтелігентів при цьому обов’язково мають згадати саме сигнальний «вовчий дим». Зрештою, при згадці про вовчий дим китайців завжди проймає холодом. «Вовчий дим» в історії китайської культури — це знак особливої мови, він має значення перестороги, жаху, початку війни й іноземного вторгнення. Фраза «вовки йдуть» може налякати і дорослих, і малих китайців, однак «вовчий дим» може налякати всю націю. Чимало китайських імператорських династій на Великій китайській рівнині загинули саме в таких сигнальних димах.
Чень Чжень трохи боявся: якщо йому справді вдасться підпалити сигнальний вогонь, то не відомо, чи молоді інтелігенти не поставлять йому це за політичну провину і не почнуть виказувати йому на всі лади? Недостатньо йому того, що взяв вовка на виховання, ще й вовчий вогонь підпалив — серце такої людини сповнене злих умислів! Чень Чжень підняв ногу, щоб у будь-яку мить затоптати чоботом вогонь і притиснути сигнальний дим. Тут же ж іще й кордон, де напружена військова ситуація, а він раптом наважиться «розігрувати князів» вовчим димом! Чи це не сприймуть як передачу сигналів ворогу? У Ченя на чолі виступив холодний піт.
Однак навіть коли вогонь розгорівся, з вовчим послідом нічого особливого не відбувалося. З сіро-білого він став чорним, з нього майже не було диму й зовсім не було язиків полум’я. Ватра розгоралася дедалі дужче, й нарешті послід загорівся, тоді в ніс ударило вовчим запахом і запахом горілої вовни. Однак із купки вовчого посліду все одно не йшов густий чорний дим, палити вовчий послід було все одно, що палити овечу повсть — дим виходив світло-брунатний, навіть світліший, ніж від купи сухого хмизу. Коли хмиз повністю загорівся й утворив великий вогонь, вовчий послід теж, нарешті, повністю зайнявся разом із хмизом, і утворилося велике полум’я, за яким диму майже не було видно, що вже там говорити про чорний стовп до неба? Навіть і білого стовпа не було. Хіба це і є той тривожний вовчий дим, від якого в людини стигло все всередині? Де ж його схожий на злого духа стовп, що звивається, мов дракон, на вітрі? Це був звичайнісінький дим, що буває від усіх вогнищ, розведених із купи хмизу зі шматками овечої повсті.
Чень Чжень опустив ногу, витер з чола холодний піт, що виступив там від страху, і з полегшенням зітхнув. Така ватра насправді не варта страху, вона нічим не відрізняється від вогнів, що їх чабани розводять узимку, аби погрітися. Він, не відриваючи очей, дивився на купку хмизу з послідом, які яскраво горіли, але очікуваний вовчий дим так і не пішов. Стоячи на височезній брилі, він подивився на схід і побачив, що широкий степ відкриває абсолютно мирну картину: ген там повільно просувається возик, кінський табун все ще стоїть у воді озера, закривши очі й відпочиваючи, жінки, опустивши голови, стрижуть овець, будівельники викопують каміння, і його вогонь не викликав у людей жодної реакції, тільки один з найближчих чабанів нахилився в його бік подивитись. А білі стовпчики диму над юртами вдалині якраз піднімалися рівненько прямо в небо, і виходило так, що його вовчий дим, розведений із справжніх, призначених для того матеріалів, був не вартий навіть такої уваги, яку привертав до себе мирний побутовий дим над монгольськими юртами.
Чень Чжень був дуже розчарований, він подумав, що так званий вовчий дим — це одна тільки назва, яку, очевидно, помилково витлумачили буквально. Щойний експеримент чудово підтвердив його здогади — так званий вовчий дим на сигнальних вежах у давнину ніяк не міг утворюватися внаслідок спалення вовчого посліду. Густий дим до неба можна було отримати, якщо підпалити сухий хмиз і додати туди мокрого гілля та лою. Напіввологі коров’ячі чи овечі кізяки також могли дати густий дим, причому отримати такий дим з мокрого хмизу, лою чи напіввологих овечих кізяків тут було набагато легше, ніж із вовчого посліду. Тепер він був переконаний, що авторитет і поширеність уявлень про «вовчий дим», як про результат підпалу вовчого посліду, — це абсолютна брехня й дурниці, якими боязкі й миролюбні китайці лякали самих себе.
Легенький вітерець розвіяв по «сигнальній вежі» попіл від хмизу й вовчого посліду. Чень Чжень не злякався вовчого диму, який сам же й утворив, він тільки був надзвичайно сердитий на роз’яснення про цей дим, подані в авторитетному китайському словнику. Китайці як представники хліборобської цивілізації мають дуже поверхові знання про степові цивілізації півночі, а про степових вовків узагалі майже нічого не знають. Щоб з’ясувати таку просту справу, як те, чи дає вовчий послід сигнальний дим, достатньо взяти трохи цього посліду й підпалити. Але чому з давнини до сьогодення серед мільйонів китайців не знайшлося жодного, хто б провів такий експеримент? Однак новий поворот думки змусив Ченя відчути, що ця проста справа насправді не така вже й проста. Розширення китайської хліборобської цивілізації протягом кількох тисяч років призвело до поголівного знищення вовків на китайських територіях, тож де б китайці могли знайти вовчий послід? Вони могли підбирати тільки послід корів, овець, свиней, коней, собак, або ще людські екскременти, і якби навіть раптом їм трапився вовчий послід, вони б його не розпізнали.
Чень сидів на високій «сигнальній вежі», глибоко замислившись, і його думки просувалися ще далі. Якщо вовчий дим утворювався зовсім не внаслідок спалення вовчого посліду, то чому ж цей густий дим до неба, що піднімався над сигнальними вежами в давнину, почали називати вовчим? «Вовчий дим» — ці два слова дійсно здатні сильно настрахати й більш ефективно попередити, ніж слова «вовча зграя», при цьому вовчий дим обов’язково має стосунок до вовків. Чи не є вовчий дим попереджувальним густим димом про те, що «вовки йдуть»? Велика стіна цілком могла перегородити шлях степовим вовкам, але слово «вовки» у фразі «вовки йдуть» насправді вказувало зовсім не на степові вовчі зграї, а на тюркську кінноту, яка виступала з прапорами із зображенням вовчих голів; на люту степову кінноту гунів, сянбійців, тюрків, монголів та інших народів, які мали вовчу лють і мудрість, володіли вовчою стратегією й тактикою, брали собі вовка за зразок і обожнювали його як тотем. Степовики вклоняються вовку-тотему з давнини і до сьогодення, вони завжди полюбляють порівнювати себе з вовком, уявляти себе вовками, а ханьців — вівцями, вони завжди вважають себе героями, здатними самотужки протистояти ста ханьцям, тому завжди зневажають лагідний характер хліборобів. До того ж у давнину хлібороби-китайці завжди сприймали степову кінноту як жахливих «вовків». Тож вихідне значення словосполучення «вовчий дим» має бути таке: «сигнальний дим, що розпалювався на сигнальних вежах і сповіщав про те, що кіннота степових народів, які поклоняються вовку-тотему, хоче порушити кордон». «Вовчий дим», таким чином, не має жодного стосунку до вовчого посліду.
Він раптом подумав, що, можливо, з усіх мов світу тільки в китайській є таке словосполучення, як «вовчий дим». У світі так повелося, що миші найбільше бояться котів, а вівці — вовків. Тож якщо «вовчий дим» став для китайців символом атаки степових націй, то це тільки вказує на те, що сутність китайського характеру містить якості, властиві вівцям і свійській худобі. З тих пір як на трон зійшла династія Цін, оскільки кочовики-маньчжури гаряче любили степ, розуміли його, тож протиріччя між степом і орними землями було тимчасово зняте і «вовчі дими» поступово зникли. Однак глибинна суперечність між кочовою й хліборобською цивілізацією так і не було вирішене. Після того як китайці, які не розуміються на степові, знову заснували власну державу, вовчий дим остаточно зник, однак на степ почав поширюватися інший густий дим — від випалу при освоєнні цілинних земель. А це — ще страшніший за вовчий дим сигнал війни, причому самогубної війни, ще дурнішої, ніж саморуйнування Великої стіни. Ченю згадалися слова Улзія про те, що буде з Пекіном, якщо степ на північ від Великої стіни перетвориться на пустелю й з’єднається з великою монгольською пустелею в одне ціле? Чень про себе зітхнув: можливість того, щоб хлібороби, які тисячоліттями відчували презирство з боку степовиків, полюбили степ і почали цінувати його, з’явиться хіба що тоді, коли Велика стіна буде повністю похована в пісках суперпустелі. Хлібороби — це такі люди, які не заплачуть, поки море не висохне й каміння не розтріскається. Після того як маньчжури прийшли володарювати на Китайську рівнину, вони поступово асимілювалися з хліборобською цивілізацією, позакривали наземні й морські прикордонні пункти, й почали, зачинившись так, самі себе вихваляти, перешкоджати проникненню західної прогресивної цивілізації, але не бажали проводити реформи й оновлення. І тільки коли європейці силою корабельних гармат з гуркотом прочинили двері й почали відрізати собі землі як компенсацію та вигнали імператорську родину з Пекіна, в наступні десятиліття після цього почали проводитися вимушені реформи…
Дивлячись на сірий попіл від вовчого посліду у себе під ногами, Чень раптом відчув страшенну пригніченість.
Сонячне проміння влітку на високогір’ї під обід раптово набирало силу. Воно пригинало траву на горах аж на три цуні[132] й так напікало величезне каміння, що на ньому з’являлися нові тріщини. Чень Чжень поспішив згребти залишки хмизу й попелу в такі тріщини на камені, після чого спустився на землю. Вівцям також сонце напікало голови, тому вони розтяглися в траві, підставивши сонцю спини й притиснувши голови до землі та заховавши їх у власні тіні. Уся отара мирно спала.
Чень Чжень заховався в тінь від величезного каменя, збираючись також подрімати, однак так і не наважився на це, адже він все-таки щойно підібрав у цьому місці вовчий послід. Не виключено, що якийсь великий вовк, сховавшись десь неподалік, спостерігає за тобою й чекає, поки тебе розморить на сонці й ти міцно заснеш. Чень Чжень зробив кілька великих ковтків сироватки з чайника і тільки після цього поборов сонливість. Щоразу, коли була його черга пасти овець, він спочатку йшов до дерев’яного відра, в якому Ґасмаа робила сироватку, і набирав собі в чайник. Улітку сироватка є для чабанів напоєм, який найкраще тамує спрагу й допомагає побороти сонливість, її також полюбляють пити й ті, хто залишається вдома, а також собаки, оскільки вона допомагає переносити жару.
Раптом донісся цокіт копит, і Дорж зістрибнув з коня. На ньому був білий однополий монгольський халат, підв’язаний поясом із зеленого шовку, що надавало йому геройського молодечого вигляду. Витерши долонею піт, що вкривав його широке фіолетово-червоне обличчя, він сказав:
— А, це ти! Я щойно бачив вогонь і дим на цьому камені й подумав, що хтось із чабанів упіймав байбака й підсмажує його, а я теж голодний.
— Хіба я зможу впіймати байбака? — сказав Чень. — Я щойно ледь не заснув, тому вирішив розпалити багаття, щоб чимсь зайнятися й розвіяти сонливість… А де твоя отара?
— Он там, усі поснули, — відповів Дорж, указуючи на отару, яка щойно з’явилась на північному схилі. — Мені теж хотілося спати, але я не наважився, тож прийшов до тебе побалакати. З моєю отарою нічого не станеться, я попросив чабанів, що там залишились, поглядати на неї. Там є два чабани, вони саме на горі грають у шашки. — Дорж сів під каменем прохолодитися.
Чень Чжень знав, які ігри поширені серед скотарів у степу. Це — гра в кам’яні шашки «вовк ловить барана», а також міжнародні шахи, які монгольська кіннота привезла у свою країну із Заходу, однак тут не вміють грати в китайські шашки. Біліґ колись сказав, що на китайських шашках написані ієрогліфи, яких монголи не розуміють, а на шахових фігурах із західних країн нічого не написано, тож вони всім зрозумілі, особливо кінь у них дуже схожий на того, якого монголи вирізьблюють на своїх музичних інструментах. Монголам дуже подобаються шахи, в яких є голова коня. Чень Чжень часто думав, що в монгольському степу досі існують і впливають певні речі й докази того, що колись давня монгольська кіннота змела весь світ. Степові нації набагато раніше від ханьців здибалися з міжнародними шахами і взагалі з різними народами, степовики були першими представниками східних націй, які привезли собі із Заходу військові трофеї. В епоху, коли монголи завойовували світ, навіть Папа Римський направляв свого посла до монгольського двору на знак своєї пошани. Бойовитість монголів є одним із чинників того, чому Захід усе ж не наважується абсолютно зневажати Схід. Потрапивши до степу, Чень Чжень і собі навчився в скотарів грати в міжнародні шахи.
Літні дні в степах Внутрішньої Монголії такі довгі, що аж страшно: світає вже після третьої ранку, а темніє аж після восьмої-дев’ятої вечора. Оскільки ж чабани бояться, щоб вівці, човгаючи по росі, не дістали собі ревматизму, їх не виганяють із загонів рано, а чекають години до восьмої-дев’ятої, коли сонце висушить росу, й тільки тоді випускають їх пастися в гори. Однак увечері отари повинні повернутися до табору обов’язково затемно, оскільки час від сутінок до темряви, коли в степу спадає спека, є важливим періодом, коли вівці щосили наїдаються трави й нагулюють лій. Тож улітку чабани проводять із ними надворі ледь не вдвічі більше часу, ніж узимку. При цьому чабани в степу бояться літа, адже, випивши зранку молочного чаю, вони залишаються голодними аж до восьмої-дев’ятої вечора, і їм доводиться терпіти спеку, сонливість, спрагу, голод, самотність і одноманітність. У самому ж розквіті літа в степу збираються ще й зграї комарів, і тоді він перетворюється на справжню тюрму. Тільки потрапивши до степу, пекінські студенти дізналися, що порівняно з літом довга й морозна зима в степу є насправді щасливим сезоном, коли люди нагулюють собі жирок і улещують своє тіло.
Однак, поки не з’явилися комарині зграї, Ченю найважче було витримувати голод і спрагу. Скотарі вміють терпіти їх, однак більшість із них страждають на хвороби шлунка. Першого літа перебування в степу молоді інтелігенти ще брали з собою, коли виганяли отару, якісь сухі пайки, однак згодом вони поступово перейняли місцеві звички. Тож коли тепер мова зайшла про смаженого байбака, у хлопців аж забуркотіло в животі.
Дорж сказав:
— На новому пасовищі байбаків — тьма, кряж на заході повністю розритий їхніми норами. Давай сьогодні розвідаємо ситуацію, а завтра, коли прийдемо з отарою, поставимо з десяток пасток і до обіду обов’язково вловимо кількох, засмажимо їх і з’їмо.
Чень Чжень швидко погодився, адже якщо справді вловити байбака, то можна буде побороти і голод, і сонливість. Дорж, переконавшись, що обидві отари не виявляють жодних намірів підвестися й поскубти трави, узяв із собою Ченя, й вони поїхали на верхівку північно-західного схилу. Там вони обидва взяли підзорні труби й почали ретельно обстежувати місцевість. На кряжі все було спокійно, на приступках біля десятка байбачих нір було порожньо, тільки піщинки й пластинки кварцу виблискували на сонці. Байбачі нори в Орхонському степу надзвичайно глибокі, байбаки навіть можуть витягти на поверхню шматки породи зсередини гори. Дехто зі скотарів раніше навіть підбирали на приступках біля входів до байбачих нір фіолетовий гірський кришталь і грудки руди. Інформація про це дуже здивувала геологів-розвідників, і якби Орхонський степ не був так близько до кордону, його б перетворили на копальні.
Невдовзі з боку кряжу донісся голосний байбачий писк і кректання — це байбаки тестували місцевість перед виходом з нір: якщо ззовні не було ніякої зворотної реакції, байбаки масово виходили. Покричавши ще трохи, декілька десятків байбаків, великих і маленьких, раптом з’явилися на кряжі. Майже на кожній приступці спочатку вигулькувала матуся-байбачиха й, роззирнувшись на всі боки, видавала повільний і ритмічний сигнал «бі-бі-бі» про те, що все спокійно, після чого маленькі байбачата швидко одне за одним вибігали з нори на просторий моріжок і розсипалися по ньому, насолоджуючись травою. Високо в блакитному небі кружляв степовий орел, тож матусі-байбачихи дуже пильно дивилися в небо. Якщо небесний ворог надумував наблизитися, вони видавали дуже поспішне «бі-бі-бі-бі» як попереджувальний сигнал, і всі байбаки, що були назовні, притьмом залазили в нори, щоб перечекати, поки ворожа ситуація минеться й можна буде знову вийти.
Чень Чжень трохи поворушився, зробивши якийсь сильний рух. Дорж миттю притис його за спину, сказавши стиха:
— Поглянь, біля одинокої печери на самій півночі є вовк. Знову люди й вовки задумали одну справу — захотіли поїсти байбачатини.
Після повідомлення про вовка сонливість Ченя як рукою зняло, він поспішив спрямувати туди свою підзорну трубу й побачив, що на тій приступці стоїть один великий байбак і, притиснувши дві передні лапки до грудей, роззирається довкола, але не наважується зійти з приступки на моріжок поїсти трави. У степу самці й самки байбаків живуть окремо — байбачиха з малятами мешкає в цілому комплексі нір, а байбак один займає окрему нору. Під приступкою біля нори цього байбака були висока густа трава, коли повівав вітерець, він пригинав траву й відкривав декілька сіро-жовтих кам’яних брил. Мінливі тіні від трави пробігали по поверхні, через що було дуже важко розрізнити речі, що ховалися в траві. Чень Чжень сказав:
— Я не бачу там вовка, тільки декілька кам'яних брил.
— Однак поряд з ними якраз і є вовк, — сказав Дорж. — Гадаю, він лежить там уже дуже довго.
Чень Чжень ще раз уважно подивився й тепер ледве-ледве розрізнив половину вовчого тіла. У нього мимоволі вирвалося:
— Ну й гарний у тебе зір! Як це я його не помітив?
— Якщо ти не знаєш, як вовк ловить байбаків, то навіть із найкращим зором його не побачиш. Вовки в цьому випадку приходять із завітряного боку й ховаються в траві під байбачою норою. Оскільки ж вовкові вловити байбака не так просто, то він відразу намічає собі великого самця. Бачиш, який великий цей байбак — ледь не доросле ягня! Одним таким байбаком можна насититися, це точно. Тож якщо ти хочеш знайти вовка, спочатку слід знайти окрему нору великого байбака, а потім ретельно шукати там у траві із завітряного боку.
— О, сьогодні я вивчив ще одну хитрість! — радісно сказав Чень. — А коли ж цей байбак піде їсти траву? Я дуже хочу подивитись, як вовки ловлять байбаків. Там же скрізь самі нори, тож варто буде тільки вовку висунути голову, як байбак сховається в найближчу більш-менш вузьку нору і вовк його не дістане звідти!
— Дурний вовк зазвичай не впіймає байбака, — сказав Дорж. — Тільки найхитрішим вовкам це вдається. Головастий вовк має свій козирний спосіб, він може зробити так, щоб байбак не заліз у нору. Ось зачекай, подивимось, які здібності є у вовків.
Хлопці обернулися назад, щоб подивитися на свої отари, однак вівці продовжували нерухомо лежати в траві, тому вони вирішили набратися терпіння й зачекати. Дорж сказав:
— Шкода, сьогодні не взяли собак, якби були собаки, то можна було б дочекатися, поки вовк спіймає цього великого байбака, а потім спустити на нього собак і самим помчати за ними верхи на коні, тоді б точно можна було відібрати цього байбака й ми б із тобою гарненько наїлися.
— Але згодом ми можемо спробувати погнатися за ним верхи, хто знає, може, й наздоженемо, — припустив Чень.
— Нічого в нас не вийде, — відповів Дорж. — Поглянь, вовк перебуває на кряжі, тож він побіжить униз, а нам доведеться їхати на гору, як же ми його наздоженемо? Коли вовк перемахне через кряж, і не думай його більше побачити. До того ж уся гора порита норами, тож кінь не наважиться швидко бігти, тоді тим більше ми його не наздоженемо.
Ченю довелося відмовитися від своїх намірів.
Дорж сказав:
— Краще все ж завтра поставимо пастки. А сьогодні я з тобою разом подивлюсь, як вовк ловить байбака. Вовки можуть ловити цих звірят тільки протягом цього півмісяця, а коли підуть дощі й з’являться комарі, вони вже не зможуть цього робити. Чому? Вовки найдужче бояться комарів, адже ті навмисне кусають їх за носи, очі й вуха так, що вовк аж високо підстрибує від болю, як же він тоді залишиться непоміченим? А варто вовку тільки поворушитися, як байбаки всі розбіжаться. Тож у такі часи вовку доводиться маятися з вівцями й кіньми, тоді приходить час худобі страждати.
Великий байбак, прикипівши очима, спостерігав, як інші байбаки досхочу гризуть траву, і, зрештою, не витерпів, скотився униз із приступки та побіг до моріжка, що був на відстані з десяток метрів. Там він швидко почав гризти траву, однак, зробивши декілька укусів поспішив повернутися на приступку й почав голосно пищати. Дорж сказав:
— Дивись, цей байбак не їсть траву біля нори, залишає її, щоб вона затуляла нору. Тваринам у степу вижити дуже важко: найменша необережність — і вони втратять життя.
Чень Чжень схвильовано дивився на вовка, здогадуючись, що той не може безпосередньо бачити байбака зі свого місця, а оцінює напрямок і переміщення звірка тільки на слух, тому вовк іще нижче розпластався в траві, ледь не втискаючись у землю.
Байбак зробив таким чином три-п'ять ходок і упевнився, що ніякої загрози немає, тому послабив свою пильність і побіг до місця, де росла буйна й висока трава. Минуло ще п’ять-шість хвилин, і вовк раптом підвівся. Ченя надзвичайно здивувало те, що вовк не кинувся відразу ловити байбака, а почав з усієї сили зсувати вниз дрібне каміння, яке, коли котилося, видавало чималий шум. Чень побачив, як байбак, котрий перебував на відстані двадцяти метрів від своєї нори, почувши гуркіт каміння, так злякався, що стрімголов кинувся назад. У цю мить вовк, який довго чекав цього моменту, блискавкою стрибнув на приступку, опинившись біля входу в нору майже водночас із байбаком. Тепер байбак, навіть якщо й хотів, уже не встигав гулькнути в іншу нору, а вовк і не чекав, поки він кудись сховається, а одним рухом щелеп упіймав байбака за загривок і кинув його на приступку, після чого перекусив йому шию. Після цього сірий високо підняв голову і з великим байбаком у зубах швидко зник за кряжем. З моменту атаки до моменту, коли гризун потрапив у зуби вовка, не минуло й півхвилини.
Усі байбаки на горі зникли. Хлопці тепер могли випростати тіла й сісти. У Ченя перед очима все ще миготіли картини щойно минулої події, тож він мав дещо отетерілий вигляд. Вовча мудрість справді така глибока, що її не можна й виміряти! Вовки — ніби й справді духи. Чень раніше читав «Історію походження видів»,[133] однак навіть ця книга не могла роз’яснити йому ті дивовижні факти, що він спостерігав їх у житті на власні очі.
Сонячне проміння вже зробилось жовтим, й обидві отари підвелися та почали скубти траву, просунувшись на пару лі в північно-західному напрямку. Хлопці ще обмінялися репліками й зібралися повертатися до своїх отар, щоб завернути їхніх ватажків додому. Якраз коли вони підвелися й узяли за поводи коней, Чень Чжень помітив у своїй отарі якийсь невеликий рух. Він поспішив ухопитися за підзорну трубу і побачив, як зліва від отари, із золотистих хащ лілейнику вистрибнув великий вовк, одним стрибком перекинув велику вівцю, притиснув її до землі й укусив. Чень аж побілів від страху і збирався вже стрибати й кричати, однак Дорж зупинив його. Чень отямився, проковтнув крик, який уже наполовину вирвався з його горла, й побачив, що вовк уже відірвав вівці ногу й гризе її живою. Однак домашні вівці в степу — це такі низькосортні тварини, які не наважуються кричати при вигляді крові, тож хоча із шиї цієї вівці й текла кров і вона безладно перебирала передніми копитами в останніх конвульсіях, вона все одно не могла голосно волати, як то роблять дикі кози, попереджуючи інших про небезпеку й звучи на порятунок.
Дорж сказав:
— Звідси до отари так далеко, що як би швидко ми не кинулися зараз туди, барана вже не врятуємо. Нехай він поїсть, а коли наїсться так, що не зможе бігти, ми його заарканимо, — і несподівано холодно додав: — Ах ти ж гад, наважився у мене на очах красти овець! Ось почекай!
Хлопці тихо сіли поряд із брилою, боячись занадто рано злякати вовка.
Очевидно, це був відчайдушний і голодний вовк. Спостерігши, що чабани надовго полишили отару, він вирішив скористатися хащами лілейнику, щоб сховатися в них, а потім підібрався плазом до отари й здійснив раптову та потужну атаку, щоб, хоч і наражаючись на небезпеку, здобути собі жирну вівцю. Він давно помітив двох людей і двох коней на кряжі, однак не тікав. Одне своє око він не спускав з них і точно розраховував відстань до них, виборюючи собі хвилини й секунди хоча б іще для одного ковтка, щоб з’їсти стільки, скільки він міг у таких умовах з’їсти. Чень Чжень подумав, що не дивно, що Вовчик завжди їсть так, ніби воює чи збирається в атаку. У степу час — це м’ясо, і вовк, який буде ретельно пережовувати й повільно ковтати, обов’язково помре з голоду.
Чень Чжень чув оповідання про те, як скотарі «міняють вівцю на вовка». Зважаючи на теперішню ситуацію, можна було вдатися тільки до такого зустрічного бою. Обміняти вівцю на такого великого вовка було дуже вигідно. Один великий вовк за рік може з’їсти щонайменше два десятки овець, і це ще не рахуючи лошат і дорослих коней. Тож чабани, яким удається здобути вовка за вівцю, не тільки не зазнають критики чи штрафів на бригаді, а, навпаки, можуть отримати ще й винагороду. Однак Чень Чжень турбувався про те, що якщо не вдасться здобути вовка при втраченій вівці, тоді збитки будуть великими. Він затис у руці підзорну трубу й намертво увіп’явся очима в вовка — не минуло й півхвилини, як той проковтнув усю овечу ногу разом зі шкірою й вовною. Ця вівця, напевне, вже не виживе, тож Чень Чжень сподівався, що голодний вовк проковтне її всю. Хлопці обережно перемістилися поближче до коней, розплутали їх, накинули на них вуздечки й із завмиранням серця чекали.
М’ясо домашніх овець низькосортне й має поганий запах, тож коли той вовк повалив цього барана, декілька десятків інших овець, що перебували поряд, панічно злякалися й розбіглися на всі чотири сторони. Однак невдовзі в отарі відновився спокій, і лише декілька овець дурнувато перебирали ратицями, скупчившись перед звіром і дивлячись, як той їсть вівцю, що було схоже і на протест, і на лупання очима на ярмарку. Ці вівці спостерігали за подіями без жодного звуку і згодом знайшлося ще більше десятка овець, які, перебираючи ратицями, також підійшли ближче й також почали дивитися, лупаючи очима. Нарешті вже сотня овець зібралася навколо вовка й закривавленої вівці, оточивши їх щільним колом діаметром у три метри. Вівці штовхалися й купчилися, а також витягали шиї в захопленні від споглядання. На їхніх мордах ніби було написано: «Вовк тебе їсть, а мене це не стосується», або «Ти померла, а я не помру». Вівці були й настрахані, але й водночас отримували задоволення з чужої біди, при цьому жодна з них не наважилася буцнути вовка.
Чень аж затремтів, не в силах стримати свого обурення. Ця картина раптом нагадала йому твір Лу Сюня, де описувалися такі невігласи-китайці, які, витягнувши шиї, лупали очима на страту свого співвітчизника, влаштовану японцями. Картина була один до одного. Не дивно, що скотарі вважають китайців вівцями. Дійсно, страшно спостерігати, як вовк їсть вівцю, але ще страшніше бачити натовп людей, таких же корисливих, отупілих і боязких, як свійська худоба. Це ще дужче крає серце.
Дорж мав дещо розгублений вигляд: як це він, відомий на бригаді мисливець, раптом покинув свою отару й повів молодого інтелігента спостерігати за тим, як вовк ловить байбака, дозволивши при цьому іншому вовкові серед білого дня вкрасти вівцю! Оскільки вівці не стало, її ягня тепер не зможе ссати молоко, не нагуляє лою й не зможе перезимувати. У бригаді скотарів такий випадок вважається пригодою через недбалість, тож і Чень зазнає критики, але й Доржеві це не минеться. Найгірше те, що знайдуться такі люди, які побачать у цьому випадку політичні мотиви — адже чому це сталося саме з тими двома людьми, які взяли собі на виховання вовків? Людина, думки якої не перебувають з отарою, не зможе добре пасти овець, а людина, яка взяла на виховання вовка, обов’язково дістане відплату від вовків. Усі ті на бригаді, хто були проти утримання вовка, неодмінно вхопляться за цю справу, як за привід. Чим далі Чень думав про це, тим більше боявся.
Дорж, не відриваючись, дивився в підзорну трубу на вовка й поступово майже оволодів собою. Він сказав:
— Запишемо цю мертву вівцю на мій рахунок, але вовча шкура також дістанеться мені. Тільки якщо я пред’явлю вовчу шкуру Бао Шуньґую, він нас із тобою похвалить.
Вовк, не відводячи своїх очей від людей, ще швидше, мов скажений, розривав м’ясо й ковтав його, не розжовуючи. Дорж сказав:
— Яким би хитрим не був вовк, але коли він дуже голодний, то все одно стає дурним. Чому він не думає про те, як зможе бігти через деякий час? Я думаю, що це — дурний вовк, йому, напевне, не вдалося зловити байбака, тож він уже декілька днів нічого не їв.
Чень Чжень, побачивши, що вовк проковтнув уже майже половину вівці і його живіт надувся, як бочка, спитав:
— Нам уже час виступати?
— Не поспішай, ще почекаємо! Але тоді потрібно буде діяти швидко! Поїдемо з півдня, щоб погнати його на північ, там є інші чабани, вони неодмінно допоможуть нам перехопити вовка.
Подивившись ще трохи, Дорж нарешті проказав:
— По конях!
Хлопці, тримаючись за сідло й спираючись на аркани, злетіли на коней і помчали до отари вниз схилу по його південній стороні. Вовк давно вже був готовий до втечі, тож, побачивши людей і коней, що мчать на нього, він поспішно проковтнув ще декілька шматків м’яса, після чого полишив іншу половину вівці й побіг на північ. Однак пробігши скажено кілька десятків метрів, він раптом захитався, ніби помітив, що припустився великої помилки, після чого швидко загальмував, опустив голову й присів. Дорж сказав:
— Так не годиться! Давай іще швидше! Він збирається зригувати щойно з’їдене.
Чень Чжень дійсно побачив, як вовк, вигнувши спину й підібравши живіт, великими шматками випльовує баранину, яку щойно проковтнув. Хлопці, користаючись таким рідкісним моментом, скажено помчали вперед і відразу ж дуже скоротили відстань до вовка.
ЧеньЧжень знав, що вовки можуть відригувати їжу, щоб годувати вовченят, але він і не здогадувався, що вони раптом можуть удаватися до такого ж способу, щоб зменшити свою вагу й швидше відступити. Тож навіть голодний до сказу вовк не такий уже й дурний. Якщо вовк швидко випорожнить свій живіт, тоді ця пригода дійсно стане пригодою. Чень Чжень так хвилювався й підганяв коня, що той аж летів, однак кінь Доржа був ще швидшим. Дорж щосили кричав — і лякаючи вовка, і закликаючи чабанів, що були в горах на півночі. Дорж наближався дедалі швидше, тому вовк вимушений був припинити відригування і помчати далі щодуху, при цьому його швидкість відразу ж зросла вдвічі. Промчавши невелику відстань, Чень Чжень побачив на траві купку закривавленої баранини, яку вовк виплюнув, вона була чималенькою. Чень Чжень ще більше запанікував і помчав щодуху навздогін.
Напевне, в животі у вовка все-таки ще залишилося чимало баранини, а їжа, яка щойно потрапила в живіт, ще не встигла перетворитися на фізичну силу, тож хоча він біг швидко, однак йому не вдавалося досягти звичної найвищої швидкості. Швидкий кінь Доржа поступово наздоганяв його зі швидкістю, що майже дорівнювала вовчій. Пробігши певну відстань, вовк побачив, що не може відірватися від переслідувача, тож раптом звернув у напрямку одного з крутих схилів, плануючи вдатися до особливо ризикованого прийому степових вовків під час втечі — стрибка через урвище, під час якого вони змагаються зі смертю. Однак у цей момент з-за іншого боку схилу раптом з’явився чабан Санж і помахом батога в одну мить відрізав вовкові цю дорогу до втечі. Від несподіванки сірий аж затремтів, однак вагався він зовсім трохи і рішуче змінив напрямок, кинувшись тепер до найближчої отари. Чень Чжень знову не очікував, що цей вовк раптом здумає зчинити безлад в отарі, щоб вівці перешкодили коням переслідувачів і вороги не могли накинути на нього аркан, а потім знайти можливість і вислизнути з оточення.
Однак ту мить, поки вовк вагався, кінь Доржа використав для того, щоб зібрати всі свої сили і просто-таки полетіти до місця, де перебував вовк. Санж також помчав до переднього боку отари. Вовк саме хотів розвернутися і знову змінити напрямок, коли побачив, як Дорж рвучко нахилився вперед, витягнув руку з арканом, трусонув схожою на порожній всередині прапор мотузкою і несподівано чітко накинув її на коротку й товсту вовчу шию. Не чекаючи, поки вовк втягне шию і вислизне з мотузки, Дорж ще одним ривком намертво затягнув зашморг у вовка за вухами, передавивши звіру горло. Дорж не залишив йому навіть найменшої можливості дихати, рвучко розвернув коня й перевернув аркан, перекинувши вовка, після чого пустив коня.
У вовка вже не залишалося жодних сил для спротиву, тож мотузка під його вагою дедалі більше затягувалась, у вовка вивалився язик, він відкрив свою закривавлену пащу і щосили хапав нею повітря. Його паща була заповнена кров’ю і кривавою піною. Дорж задумав погнати коня вгору по схилу — так зашморг затягувався іще дужче. Чень Чжень їхав позаду за вовком і бачив, як той усім тілом сильно тремтів, у нього вже починалась агонія. Чень Чжень нарешті зітхнув із полегшенням — відповідальність за сьогоднішній інцидент з них списувалася. Однак це анітрохи його не надихало, він дивився, не відводячи очей, на великого живого вовка, який повинен був за кілька коротких хвилин загинути в степу на полі бою. Степ незрівнянно жорстокий, він висуває просто нещадні вимоги до всіх життів, які в ньому існують, варто лише трохи десь забаритися чи виявити недолугість, як степ відбракує таке життя. У Ченя в душі піднялося почуття безмежного жалю, адже цей вовк на вигляд був дуже розумний і сильний, і якщо уявити людину з такими ж якостями, то хіба вона могла би бути відбракованою в суспільстві?
Коли кінь Доржа доїхав до половини схилу, тіло вовка вже припинило тремтіти, однак він ще дихав і відхаркував кров’ю. Дорж зіскочив з коня і швидко обома руками потягнув за аркан, щоб не дати змоги звіру підвестися. Коли він підтягнув вовка ближче, то схопився за прив’язане до зап’ястку руків’я аркана і швидко та люто розтрощив вовкові голову, після чого ще й вихопив з халявки свого чобота монгольського ножа і встромив його вовку в груди. Коли Чень Чжень зістрибнув з коня, вовк уже не дихав. Дорж копнув дві вовчі лапи і, побачивши, що немає ніякої реакції, нарешті витер своє спітніле чоло, сів на траву, запалив сигарету й затягнувся.
Санж підбіг подивитися на мертвого вовка, похвалив Доржа в двох словах і вирушив далі заганяти отару Доржа. Чень побіг до своєї отари, зібрав овець і спрямував їх до дому, після чого знову поїхав на схил, подивитись, як Дорж білує вовка. Оскільки влітку дуже спекотно, то вовча шкіра може задихнутися й засмердіти, тому зазвичай у цей час з неї не роблять опудала, а розтягують для просушки, як і шкуру барана. Коли Чень спішився, Дорж уже розтягнув вовчу шкуру на траві, щоб вона підсохла на вітрі й сонці.
Чень Чжень сказав:
— Це я вперше бачив, як вовка ловлять арканом за шию і вбивають. Але звідки в тебе була така впевненість?
— Я відразу побачив, що цей вовк трохи дурнуватий, — хитро посміхнувся Дорж. — Адже розумний вовк, коли його шиї тільки торкнеться арканна мотузка, відразу крутить головою і втягує голову.
— У тебе справді гарний зір! Вважай, що ти мене переконав. Я навіть якщо тренуватимуся три-п’ять років, усе одно не досягну такого рівня майстерності, як у тебе. До того ж і кінь у мене нікуди не годиться, наступної весни я обов’язково маю об’їздити собі кількох жеребців, оскільки в степу без гарного коня аж ніяк.
— Попроси Бата підібрати для тебе, він же твій старший брат, він обов’язково дасть тобі коня, — сказав Дорж.
Чень Чжень, раптом згадавши про вовченя, якого узяв собі Дорж, спитав його:
— Останнім часом я постійно був зайнятий і не мав часу зайти до тебе. Як твоє вовченя? Тебе ніхто не звинувачує?
— І не питай, — похитав головою Дорж. — Я позавчора його вбив.
— Що-що? — перепитав Чень, у якого аж серце впало. — Ти вбив вовченя? Чому? Що сталося?
— Якби я прив’язав його на ланцюг, як ти, було б добре, — зітхнув Дорж, — а так… моє вовченя було меншим від твого і не таке дике, тож я постійно тримав його вкупі з цуценятами, вони росли разом більше місяця. Усі собаки до нього звикли, навіть люди, які не знали, хто це, вважали його цуценям. Згодом воно почало рости і справнішати, навіть швидше за цуценят, і справді було схоже на маленьку вівчарку, воно полюбилося всій моїй родині. Найбільше вовченяті подобалося гратися з моїм найменшим сином, якому тільки чотири роки, малий теж із ним заприязнився. Однак хто б міг подумати, що позавчора, коли вони гралися, вовченя раптом люто кинеться просто на живіт дитини і вкусить її, причому навіть відірве шматок шкіри, що аж кров пішла. Хлопець дуже злякався й розплакався від болю. Я теж злякався, оскільки вовчі зуби ще більш отруйні, ніж собачі, ухопив палицю й забив вовченя. Ще й довелося швидко їхати з дитиною до Сяо Пена, робити два уколи, тільки завдяки цьому не сталося нічого серйозного, однак на животі в дитини до сих пір набряк.
У Ченя серце закалатало від хвилювання, й він поспішив сказати:
— У жодному разі не легковаж цим, краще зроби цими днями ще уколи, щоб попередити сказ, адже якщо зробити укол, тоді можна не боятися.
— Скотарі це добре знають, навіть коли собака кого вкусить, поспішають робити укол, — сказав Дорж, — а після укусу вовка — тим більше. Вовки дійсно відрізняються від собак. Якщо місцеві люди кажуть, що не можна утримувати вовка, то, здається, й дійсно не можна, його дикої натури не виправити, тож рано чи пізно щось станеться. Я б і тобі порадив відмовитися від цієї витівки. Тим більше що твій вовк достатньо великий і має сильну дику натуру, тож його зуби ще більш отруйні, і якщо він тебе вкусить, то й кінець тобі. Навіть на ланцюгу його утримувати, і то немає гарантії.
Чень Чжень і сам трохи боявся, тож, подумавши, сказав:
— Я буду обережним! Я ж уже стільки зусиль доклав, щоб виростити його до сих пір, тож уже дуже шкода з ним розлучатися. Нині навіть Ґао Цзяньчжун, який раніше найбільше дратувався через нього, і то вже його вподобав, цілими днями з ним грається.
Отари вже відійшли далеко, тож Дорж скрутив вовчу шкуру й закинув її на сідло, сів на коня й поїхав наздоганяти свою отару.
Чень же, думаючи про Вовчика, підійшов до решток недоїденої вовком вівці, вийняв із кишені складний електричний ніж і відтяв ту частину, яка була розірвана вовком, випатрав живіт, залишивши серце й легені. Прибравши все, він скористався мотузкою, що завжди була на сідлі, й зав’язав інший її кінець на голові вівці, готуючись забрати її додому, щоб згодувати собакам і Вовчику. Коли він сів верхи й поїхав, і з кожним кроком коня ніби збільшувався й якийсь тягар на серці.
Наступного дня історія про те, як Дорж здобув вовчу шкуру за овечу, поширилась по всій бригаді. Бао Шуньґуй, отримавши вовчу шкуру, не міг нахвалитися на Доржа і привселюдно пообіцяв нагородити його, після чого видав йому тридцять патронів. Через декілька днів по тому один молодий чабан із третього загону також вирішив скористатися отарою як принадою, відійшовши від неї подалі, і здобути вовчу шкуру за овечу. Однак йому трапився хитрий і бувалий ватажок, який тільки обідрав собі половину овечої ноги, а більше не став їсти, тобто наївся, але не переїв, що ніяк не вплинуло на його швидкість під час втечі. Навіть навпаки, додало йому сили й швидкості. Тож за якусь мить він зник. Старий Біліґ після цього суворо вичитав того чабана перед усією бригадою й оштрафував його родину, заборонивши їм протягом місяця вбивати собі на їжу овець.
22
…У маньчжурів і даворів, орочонів та евенків є такі шамани, що шанують духа чорного вовка. Він — хоробрий помічник і дух-охоронець шаманів; він не має рівних собі ворогів і бореться з будь-якими проявами зла, безжально викорінюючи його. Усі, кому трапляється зустрітися з небезпечними й зрадливими духами, що підступно діють уночі, покладаються на його сміливість і мудрість, доручають йому проковтнути в темряві цих духів. Він — скажений вовк, однак водночас він — і вбивця злих духів.
Фу Юйґуан. «Теорія шаманства»
Знову настала черга Ченя сторожувати отару вночі. Коли йому в цьому допомагав Ерлан, він міг під час сторожування сидіти в юрті й при світлі гасової лампи читати або робити записи. А для того щоб не заважати двом своїм сусідам спати, він підсунув низенький столик до самого входу в юрту й обгородив лампу двома поставленими вертикально книжками. На пасовищі було тихо, навіть зовсім не чутно виття вовків. Усі три великих собаки вночі не гавкали, а, настовбурчивши вуха, сторожко виконували нічну варту. Він тільки одного разу вийшов з юрти і з ліхтариком у руці обійшов загін, Ерлан увесь час лежав з північно-західного боку отари, що заспокоювало Ченя. Він погладив Ерлана по голові на знак подяки. Повернувшись до юрти, Чень все одно не наважувався зімкнути очей і злегковажити чергуванням, тож узявся далі за книжку й читав до глибокою ночі, аж поки заснув. Коли ж він прокинувся наступного ранку, то перша справа, що чекала на нього, — це нагодувати Вовчика.
Після того, як вони прибули на літнє пасовище, Вовчик щодня, вже відколи починало світати, прикипав очима до дерев’яних дверей юрти, ніби починав полювання на здобич, і видивлявся свою миску. В його очах ця миска справді була живою «здобиччю», і він, мов великий вовк, терпляче очікував на свій бойовий шанс, коли «здобич» підійде ближче до нього, після чого раптово атакував її.
Тому їжа, яку він захоплював собі в пащу, була все-таки здобута ним у полюванні, а не подана людиною. Таким чином Вовчику вдавалося підтримувати незалежність свого вовчого характеру. Чень Чжень також навмисне вдавав, що боїться його, й відступав на декілька кроків, але часто не стримував при цьому радісного вигуку.
На Монгольському плато до приходу сезону дощів улітку часто встановлюється суха й дуже спекотна погода, причому цього року було навіть спекотніше, ніж раніше. Чень думав, що монгольське сонце не тільки раніше піднімається, але й іде по небу значно нижче, ніж то є по інший бік муру. От і зараз була тільки десята ранку, а температура вже піднялася так високо, як у Китаї буває в обід у розпал літа. Пекуче проміння прибило зелену траву поряд із юртою, аж її листочки скрутилися й стали схожими на порожні всередині зелені голки. Комарі ще не з’явилися, однак великі степові мухи, які вилуплювалися із черви, що виникала на падлі, вже роїлися, мов зграї бджіл, оточуючи людину й худобу, атакуючи їх. Ці мухи навмисне нападали на голови тварин і людей, кусали за очі, ніс, кутики рота, обліплювали рани або залітали в юрту й сідали на стрічки ще сирого м’яса, вивішеного для просушки. Люди, собаки й вовки вимушені були постійно крутити головами, розмахувати руками й лапами, що дуже їм дошкуляло. Кмітливий і пильний Хуанхуан часто блискавичним рухом ловив собі в пащу котрусь із великих мух, що літали в нього перед очима, розкушував її і випльовував, тож невдовзі поряд із ним збиралося чимало мушиних трупів, схожих на лушпинки від гарбузового насіння.
Сонце пекло дедалі більше, аж від землі почала підніматися гаряча пара, і все пасовище, розташоване в улоговині, стало схожим на величезну залізну сковорідку, на якій підсмажують чайне листя,[134] а вся трава на ньому ось-ось уже мала би перетворитися на таке свіжопідсушене «чайне листя». Собаки лежали у вузенькій смужці тіні, схожій на половинку місяця, з північного боку юрти, широко розкривши пащі, висолопивши язики й максимально вдихаючи повітря, їхні животи при цьому швидко втягувалися й спадали. Чень помітив, що Ерлана в тіні немає, він двічі покликав його, але той не з’явився, тож, мабуть, десь побіг собі, можливо, до річки, де прохолодніше. Ерлан виявляв усю свою відповідальність під час нічних чергувань, тож на бригаді вже припинили називати його диким собакою, і коли на світанку йому можна було «йти з роботи», люди не дуже переймалися ним, тож він куди хотів, туди і йшов, не так, як Хуанхуан та Еле, які вдень віддано сторожували юрту.
У такий час у найгіршому становищі перебував Вовчик, адже залізний ланцюг, яким він був прив’язаний, удень розпікався, крім того, Вовчику ніде було сховатися, тож він живцем смажився на сонці. Трава всередині «вовчого кола» давно вже була витоптана Вовчиком і висохла, тож це «коло» перетворилося на коло піску. Воно розпікалося, мов рівне дно сковорідки, і всередині його пісок напікався найбільше. Вовчик ставав схожим на пухнасту запечену в карамелі грушу, яка вже повністю спеклася й кожура якої ось-ось мала тріснути на очах. Бідолаха не тільки потрапив у в’язницю, але ще й щодня терпів тортури, розжарюючись і знизу, і зверху, мов відбував удвічі суворе покарання.
Побачивши, що двері відчинилися, він миттю підскочив на задні лапи, однак залізний ланцюг і ошийник потягли його назад так, що висунувся його язик, а дві передні лапи забарабанили в повітрі. Не схоже було, щоб Вовчику цієї миті найнеобхіднішою річчю був холодок чи вода, але, як і раніше, йому потрібна була їжа. Для вовка їжа — понад усе, й за останні дні Чень спостеріг, що Вовчику ніколи не було так жарко, щоб він не хотів їсти, натомість, чим спекотнішою ставала погода, тим більше зростав його апетит. Вовчик чимдуж розмахував лапами, вимагаючи, щоб Чень приніс миску до його «кола». Потім він захоплював її, мов «здобич», і люто проганяв Ченя.
Чень Чжень засумував. У степу влітку, згідно з традиційними звичками скотарів, основною їжею стає молочна, а м’ясна значно урізається, тож щодня вони один раз пили чай і один раз їли щось основне, а приготовленого цілим шматком м’яса тепер уже не було. За основну їжу нині правило щось мучне, зернове й різні молочні продукти: доуфу зі свіжого молока, доуфу з кислого молока, масло, вершки тощо. Скотарі дуже полюбляли влітку їсти свіжі молочні продукти, однак молоді інтелігенти ще не навчилися їх готувати. Тож, з одного боку, вони не звикли замінювати м’ясну їжу молочною, а з іншого, що ще важливіше, — вони не витримували всіх труднощів приготування молочних продуктів. Кому ж хотілося виповзати з ліжка о третій ранку, потім чотири-п’ять годин доїти корів, а потім без передиху повільно розмішувати кисляк спеціальною палицею в спеціальному відрі не менше, ніж декілька тисяч разів? Тим більше не хотілося потім, після обіду, о п’ятій-шостій вечора, коли корови повернуться додому, знову доїти їх три-чотири години й виконувати ще низку клопітних робіт на наступний день — варити, тиснути, різати, сушити, тощо. Молоді інтелігенти воліли їсти пшоняну кашу чи пісні мучні страви — локшину, баоцзи, пельмені чи млинці з пісною начинкою, тільки б не готувати молочних продуктів. Тож якщо скотарі влітку їли молочне, то молоді інтелігенти збирали дикі овочі — гірську цибулю, дикий часник, цибулю-порей, лілейник, лободу, кульбаби тощо, а також ще одну рослину, яку немісцеві мешканці з північного сходу називали «халаґай»[135] і яка була схожа на шпинат, мала велике листя й була гіркувато-терпкою на смак. Отже, вийшло так, що влітку, коли не було м’яса, як скотарі, так і молоді інтелігенти перейшли на нову й свіжу їжу. Однак через це додалося зайвого клопоту Ченю й Вовчику.
Степовики влітку дуже рідко ріжуть баранів, по-перше, тому, що немає змоги зберегти більшу частину м’яса — на дворі так спекотно і мух так багато, що за два дні в ньому вже заведуться хробаки. Єдиний спосіб зарадити цьому для скотарів — це порізати м’ясо барана на стрічки завтовшки із вказівний палець, обваляти їх у борошні, щоб мухи не змогли відкласти в них яйця, і повісити на мотузці в прохолодному місці в юрті, щоб воно там в’ялилося. Таким чином, готуючи щодня їжу, можна було зняти дві сухі стрічки й додати їх у локшу, що хоча б додавало їй запаху м’яса. Якщо ж траплялося кілька похмурих днів поспіль, то ці стрічки вкривалися цвіллю й від них починало тхнути, тоді в них також заводилася черва. По-друге, влітку вівці саме нагулюють «водянистий лій», після якого до осені повинні накопичити справжній лій. Поки ж ці два шари лою не накопичились, вівці, можна сказати, залишаються скелетами: м’ясо тонке, лою мало, смак — кепський, тож скотарі не дуже-то й воліють їсти таку баранину. Крім того, влітку овець саме стрижуть, тож шкура забитого в такий час барана буде нічого не варта, хіба що можна зробити з неї тонкий ворсистий плащ на весну та осінь. Старий Біліґ казав, що влітку вбивати барана — тільки даром його занапастити. Тож скотарі влітку рідко вбивають овець і їдять баранину, так само, як і селяни навесні не будуть косити паростки пшениці й тамувати ними голод.
Хоча в Орхоні тоді людей проживало дуже мало, а поголів’я худоби було значне, все одно проводилась така політика, коли скотарям не дозволялося їсти м’яса досхочу, оскільки для Китаю, де води й смальцю бракувало, а надходження м’яса були обмежені, кожен баран вважався рідкісною твариною.
Молоді інтелігенти, які наїдалися м’яса всю осінь, зиму й весну, не витримували раптового його зникнення, й постійно просили про якусь виняткову турботу для себе. Однак майже всі клопотання про дозвіл убити вівцю, що вони писали до керівництва груп, залишалися без затверджень. Ґасмаа, коли бачила Ченя, що переступав поріг її юрти, поспішала з хитруватою посмішкою затулити йому рот запашною й ніжною молочною пінкою, змішаною з рисом, підсмаженим із цукром, і в неї завжди були напоготові свіжі молочні продукти, щоб пригостити ними всіх мешканців Ченевої юрти, тож щоразу Чень Чжень вимушений був заховувати подалі своє клопотання про вбивство барана й повертатися з ним назад. Якщо молодим інтелігентам котроїсь із груп випадково вдавалося допроситися барана, вони відразу ж роздавали половину його м’яса своїм товаришам з інших груп, щоб усі могли з’їсти трохи свіжого м’яса після багатьох днів «посту», однак таким чином м’ясних стрічок про запас у їхніх юртах ставало дедалі менше.
Люди ще сяк-так, а от що робити з Вовчиком?
Цього дня Чень спочатку поклав у миску Вовчика половину зацвілої стрічки й відніс її Вовчику, потім, швидко підхопивши порожню миску, повернувся до юрти, думаючи, чим би ще його нагодувати. Коли він сам сів снідати, то помітив у каструлі декілька зовсім маленьких шматочків сушеної баранини, він трохи посумнівався, а потім виловив їх і поклав до Вовчикової миски. Вовки ж не будуть, як собаки, їсти саму кашу навіть без запаху м’яса, тож якщо в їжі Вовчика не було м’яса чи маслаків, він починав дуже нервуватися й люто гризти свій ланцюг.
Чень посолив цибулю-порей і з’їв дві миски супу з локші на бульйоні з сушеної баранини, а рештки супу, що залишалися в каструлі, вилив у миску Вовчика, потім перемішав усе в ній дерев’яною палицею, щоб шматочки сушеної баранини, які були на дні миски, піднялися на поверхню і Вовчик міг побачити м’ясо. Після цього Чень підніс миску до обличчя й понюхав її вміст, однак йому здалося, що запаху баранини там недостатньо, тож він вирішив долити в миску ще трохи баранячого лою, який вони використовували, щоб запалити лампу. Оскільки влітку було спекотно, то закритий в бляшанку твердий баранячий лій почав поступово танути й тхнути, тож добре ще, що вовки — такі тварини, які полюбляють їсти тухлятину й тухле сало для них, вважай, гарна річ. У їхній юрті ще із зими залишилося дві бляшанки баранячого лою, яке вони з Яном Ке щовечора використовували для розпалу гасової лампи, щоб читати книжки, і нині важко було сказати, чи вистачить їм його до глибокої осені. Однак у Вовчика тепер був ключовий період росту, тож Ченю довелося знехотя змиритися з тим, що час на читання уріжеться. Проте він до сих пір так і не позбавився звички читати щодня, тож доведеться йому набратися нахабства й піти просити лою до Ґасмаа, адже Старий Біліґ і Ґасмаа, якщо дізнаються, що в них немає світла читати книжки, обов’язково виділять їм лою для підпалу лампи. Улітку ж усі були заклопотані й стомлені, тому Чень дедалі рідше розповідав Старому історичні оповідання, і Старий так само мав усе менше можливостей розповісти щось Ченю.
Тож Чень узяв із бляшанки велику ложку м’якого баранячого лою й додав до нагрітої Вовчикової миски, ретельно розмішавши усе в ній. Коли він тепер понюхав миску, бараном із неї тхнуло достатньо, тож можна було сподіватися, що ця страва Вовчику сподобається. Потім він узяв собачу миску й укинув туди більше половини каші з алюмінієвої каструлі, однак баранячого лою туди класти вже пошкодував. Улітку, коли обмаль м’яса, для собак у степу щороку настає період напівситих-напівголодних днів.
Коли він відчинив двері, виявилося, що собаки давно вже скупчилися за ними. Чень спочатку нагодував собак і почекав, поки вони начисто вилижуть свою миску й підуть у тінь від юрти, після чого поніс Вовчику його миску. Коли йшов, він, як і зазвичай, кликав: «Вовчику! Вовчику! Їсти!» Вовчик давно вже так хвилювався, що йому аж почервоніли очі, він стрибав від радости в такому збудженні, що ледь не задушив себе. Чень швидко підсунув миску у «вовче коло» й відстрибнув на два кроки назад, нерухомо спостерігаючи за тим, як Вовчик хапає собі в пащу локшину зі шматочками м’яса з баранячим салом. Схоже було, що він усе ж задоволений цією стравою.
Годування Вовчика щодня передбачало повторення одних і тих самих слів. Чень Чжень сподівався, що Вовчик запам’ятає свого годувальника, принаймні зможе сприйняти його як дивного друга, який має лише добрі наміри щодо нього. Чень часто думав, що коли він у майбутньому одружиться й у нього народяться діти, він не буде так піклуватися про них, як тепер про Вовчика. Він вірив, що вовки мають чарівну силу, оскільки в голодних степах і лісах вовчиця може своїм молоком вигодувати немовля, а вовча зграя буде піклуватися про дитину, охороняти й виростить з неї справжнього вовка (вовчицю). Якби у вовків не було якоїсь надлюдської і надвовчої таємничої сили, то не виникли б і такі «міфи». Чень Чжень з тих пір, як почав доглядати Вовчика, часто занурювався в міфоподібні сни і фантазії. Коли він ходив до молодшої школи, він прочитав один радянський роман, у якому оповідалося, як один мисливець урятував вовка, вилікував його рани, після чого знову випустив у ліс. Минув певний час, і одного дня вранці, коли мисливець відчинив двері своєї дерев’яної хатинки, він побачив на снігу перед дверима сім тушок великих зайців, поряд з якими було багато вовчих слідів… Це була перша історія про дружбу людини й вовка, що трапилась Ченю, вона йшла всупереч усім тим книжкам і фільмам, які читав і дивився він тоді. Здебільшого в тих книжках оповідалося чи то про вовка, який перевдягнувся на бабусю, чи то про те, як він з’їв ягня чи вкрав маля, та подібні страшні й жорстокі історії, які пробирали аж до кісток. Навіть у творах Лу Сюня[136] вовка було представлено в традиційному жорстокому образі. Тому Чень дуже довго перебував під чарами того радянського роману і багато років не міг про нього забути. Він часто, мов уві сні, бачив себе тим мисливцем, уявляв, як, ступаючи по снігу, йде до лісу, щоб зустрітися зі своїми друзями-вовками, як котиться по снігу в обнімку з великим вовком, як вовк несе його на спині по засніженому степу…
І от сьогодні він раптом здобув свого власного, справжнього вовка, якого можна було торкнутися й погладити. Тож йому хотілося, нагодувавши Вовчика, обійняти його і покачатися з ним по зеленому степовому килимі. Він навіть уже робив так декілька разів, тож можна було вважати, що його сон здійснився наполовину, однак іншу його половину він майже не наважувався доснити — як Вовчик виростає, залишає йому ціле кубло цуценят-вівчарок, після чого повертається в степ до вовчої зграї. Чень Чжень одного разу бачив уві сні, як їде на коні у супроводі цілої зграї вівчарок кудись у глибину степу і кричить до купи диких гір: «Вовчику, Вовчику! Їсти! Я прийшов, я прийшов!» І тут з імли сутінок з’являється сивий, як сталь, і здоровий, як тигр, вовк-ватажок, а за ним — уся зграя, і вони мчать до нього з галасом, радіючи після довгої розлуки… Однак, на жаль, тут степ і пасовище, а не ліс, тут є табір, мисливці, собаки, рушниці й аркани. Тож навіть якщо Вовчик зможе дорослим повернутися до дикого життя, він не зможе принести йому під двері юрти великого зайця в подарунок…
Чень Чжень помічав, що в його жилах теж ніби тече кров скотарів, і хоча усі його предки по батьківській лінії були справжніми селянами, він відчував, що сам усе ж не є чистим нащадком хліборобів. Він не схожий на конфуціанців і селян — реалістів і практиків, які завжди прагнуть до питомого зиску й не відриваються від твердого ґрунту реальності, а також зневажають будь-які мрії та фантазії. Якщо вже він наважився здійснити половину своєї мрії, то хотів, зважаючи на власний інтерес і сміливість, доповнити її й тією іншою, ще важче здійсненною половиною. Чень Чжень сподівався, що степ пробудить давно затиснуті в глибині його душі мрії й авантюрний дух.
Вовчик нарешті вилизав свою миску. Він уже був завдовжки більше за півметра, а коли наїдався, то виглядав ще більшим на зріст і ще більш грізним. Порівняно із цуценятами він був наполовину більшим. Чень забрав його миску і відніс назад до юрти, а потім увійшов до «вовчого кола» — зараз настав час сісти, підібгавши ноги, і почухати Вовчика за вушками. Він спочатку взяв його на руки й притис до себе, а потім поклав його спиною собі на ноги й почав злегка масажувати йому живіт. У степу, коли вовки й собаки гризуться між собою, їхні животи стають найбільш уразливими місцями — якщо ворогу вдасться розпороти комусь живіт, то ця тварина неодмінно помре. Тому ні вовки, ні собаки ніколи не відкривають своїх животів одноплемінникам чи чужакам, яким вони не довіряють. Хоча Дорж убив своє вовченя за те, що воно вкусило дитину за живіт, однак Чень дозволяв Вовчику схопити себе за палець, облизувати й кусати його. Він чомусь вірив, що Вовчик не буде кусати його по-справжньому. Вовченя гризло його за палець так, ніби воно кусало своїх рідних братиків і сестричок, коли гралося з ними — його зуби зупинялися на доторку й ніколи не прокусювали шкіру так, щоб було видно кров. Якщо Вовчик так спокійно відкривав йому свій живіт, то чому ж він не міг покласти свій палець йому в пащу? В очах Вовчика він завжди бачив тільки дружні наміри й довіру.
Наближалося до обіду. Зелені голки степової трави прихилили свої гострі кінчики під ударом променів пекучого степового сонця, майже вся зелень прив'яла й полягла. Для Вовчика знову починалися тортури — він відкрив пащу й часто дихав, а з кінчика його язика постійно стікали краплі слини. Чень Чжень закинув повсть зі стінок юрти на її дах, тож тепер юрта продувалась вітром з восьми боків і була схожа на прохолодну альтанку або ж на величезну клітку. Він міг читати всередині книжку, зрідка поглядаючи на Вовчика й сумніваючись, чи не слід йому якось допомогти. Степові вовки ніколи не боялися ніякої поганої погоди, адже вовк, який не витримував степового холоду або спеки, безжально відбраковувався степом, залишалися тільки найбільш стійкі й міцні тварини. Однак, з іншого боку, коли ставало дуже спекотно, степові вовки могли сховатися в холодок між гірським камінням. Старий Біліґ колись наставляв Ченя, розповідаючи, що коли влітку приженеш отару в якусь тінисту місцину, не слід відразу ж зупиняти там овець, а слід спочатку перевірити, чи немає в траві вовка «в засідці».
Чень не знав, як допомогти Вовчику дати раду собі зі спекою, тож вирішив спочатку спостерігати, наскільки міцною буде вовча витривалість. Вітер, що продував юрту, також ставав дедалі гарячішим, і корови на пасовищі в улоговині перестали їсти траву, а вляглися в муляку на березі річки. Вівці, які паслися далі, знайшли собі місце на вході до ущелини, відкритої назустріч вітру, і поснули там. А на верхівці гори з'явилися білі трикутні «намети» — це чабани, не витримуючи спеки, встромляли руків'я арканів навскоси в байбачу нору, стягували з себе білі плащі й прив'язували їх за комір до верхнього кінця жердини й притискали камінцями нижні кути одягу, що сягали землі, утворюючи таким чином собі намет, який міг тимчасово захистити їх від сонця. Чень і сам прохолоджувався в такому наметі, тож знав, що це допомагає. Зазвичай у цих наметах розташовувалися двоє чабанів — один спав, а інший приглядав за двома отарами. Білі трикутні намети з'являлися в степу тільки в найбільш спекотний час. Чень починав дедалі більше нервуватися і не міг усидіти на місці.
Вовчик також уже почав нервуватися на жарі — він не міг ні стояти, ні лежати. Над піском піднімалися хвилі гарячого повітря, тож малому пекло усі чотири лапи і він вимушений був постійно їх міняти. Він роззирався скрізь, шукаючи очима цуценят, і нарешті побачив одного з них у холодку під возиком, тож з іще більшою люттю почав смикати свій ланцюг. Чень поспішив вибігти з юрти, оскільки побоявся, що ще трохи такого перебування під сонцем і Вовчик справді перетвориться на запечений у карамелі каштан, а якщо раптом у нього станеться сонячний удар, то ветеринар пасовища в жодному разі не візьметься його лікувати. Що ж робити? Оскільки в степу сильні вітри, то тут не користуються парасолями, а носять дощовики, тож навіть ніяк встановити над Вовчиком парасолю від сонця. Може, підсунути сюди возика, щоб Вовчик міг сховатися під ним? Однак у возика дуже складна конструкція, тож ланцюг Вовчика може закрутитися за колесо і малий задушиться. Краще всього напнути для Вовчика такий самий трикутний намет, як у чабанів, однак він не наважувався: усі люди й худоба в степу печуться на сонці, а тут хтось раптом буде для вовка влаштовувати холодок — що це за «класова прихильність»? Це відразу ж стане приводом заговорити тим скотарям і молодим інтелігентам, які виступали проти утримування вовка. Останнім часом усі були дуже заклопотані й майже забули про Вовчика, тож краще всього було й далі не нагадувати людям про його існування.
Чень набрав із дерев’яного відра на возику півмиски чистої води і поставив перед Вовчиком, той відразу ж засунув у миску голову й випив усе одним ковтком, після чого раптом швидко заскочив у тінь від Ченевого тіла, ховаючись там від палючого сонця. Він був схожий на якогось сироту і з дуже жалісливим виглядом притис ноги Ченя до землі, щоб той не міг піти. Чень постояв так трохи, але відразу ж відчув болісне поколювання в шиї, яке означало, що якщо зараз же не сховатися, шкіра там згорить до пухирів. Тож йому довелося вийти з «вовчого кола», але він приніс сюди піввідра води й вилив у коло, при цьому від піску відразу ж піднявся такий пар, як буває, коли відкриваєш кришку киплячої каструлі. Вовчик відразу ж зрозумів, що температура поверхні значно знизилась, тож улігся там, щоб відпочити, адже він простояв уже декілька годин поспіль. Однак невдовзі пісок знову висох і Вовчик почав крутитися туди-сюди, рятуючись від спеки. Чень не знав, як можна ще зарадити ситуації. Він не міг постійно поливати коло водою, а навіть якби й міг зараз, то що робити, коли настане його черга йти в степ пасти отару?
Повернувшись до юрти, Чень Чжень уже не міг читати далі, він почав хвилюватися про те, що Вовчик захворіє від спеки, схудне або навіть і помре. Він і подумати не міг, що ідея прив’язати Вовчика на ланцюг заради безпеки худоби обернеться небезпекою для його, Вовчикового, життя. Якби його тримати в певній загорожі, то він принаймні міг би сховатися в тінь від її стіни. Тож не дивно, що давні кочовики в таких умовах життя не могли утримувати вовків. Навіть Старий Біліґ не знає, як утримувати вовка, в цьому питанні він не має жодного досвіду, що можна було б запозичити.
Чень Чжень так і не міг нічого вигадати, тільки дивився на Вовчика, сповнений гірких дум. Вовчик продовжував крутитися по своєму колу, і його думки, схоже, теж крутилися в голові, крутилися-крутилися, аж поки він помітив, що вкрита поверхнею трава поза «вовчим колом» має набагато нижчу температуру, ніж пісок у його середині. Тоді Вовчик повернувся навскоси і поставив свої задні лапи на траву; напевне, відчувши, що там не так пече, він миттю переніс на траву все своє тіло, залишивши на гарячому піску тільки голову й шию, при цьому ланцюг натягнувся так рівно, що став схожий на ручку пензлика. Нарешті він міг, витягнувши шию, відпочити. Таким чином, хоча Вовчик все ще перебував під відкритим палючим сонцем, однак «підсмажування» його тіла знизу суттєво зменшилося. Чень так зрадів, що йому аж схотілося розцілувати Вовчика, адже така абсолютно мудра поведінка малого подарувала Ченеві крихту надії. Він також, можна сказати, вигадав один спосіб — коли погода стане ще спекотнішою, потрібно буде «перепинати» Вовчика, змінюючи місце «вовчого кола», коли Вовчик майже повністю витопче в ньому траву. Чень Чжень із полегшенням видихнув, подумавши, що вовча здатність до виживання завжди перевершує навіть уявлення людини про неї, адже й мале вовченя, яке не знало навчання матері-вовчиці, від природи може самостійно долати труднощі, а що вже тоді казати про зграю таких вовків, які діятимуть спільно? Чень приліг на скручену ковдру й почав читати.
Іззовні донісся поспішний цокіт копит — по більш, ніж двадцятиметровій доріжці, що вела до юрти, швидко наближалися, здіймаючи клуби піску й куряви, два коні. Чень подумав, що це — якісь проїжджі чабани, тож не звернув на них уваги. Однак раптом, коли два коні під’їхали ближче, вони круто повернули і, з’їхавши з дороги, попрямували просто до Вовчика. Малий швидко підскочив на задні ноги, натягнувши свій ланцюг. Чоловік, який їхав попереду, узявся за аркан і одним кидком накинув його на голову Вовчика, люто й з усієї сили потягнувши мотузку на себе, аж той злетів у повітря. Аркан накинули з такою силою й люттю, що було очевидно — Вовчика хочуть убити, а натягнутим ланцюгом дуже хочуть скористатися для того, щоб відразу зламати йому шию. Щойно малий бухнувся на землю, як чоловік, який їхав позаду, замахнувся своїм арканом і з усією ненавистю хльоснув ним Вовчика, аж той покотився. Передній вершник притримав коня, перекинув руків’я аркана в іншу руку, готуючись спішитись і продовжити атаку на землі. Чень Чжень злякався, тому голосно заволав і, схопивши качалку для тіста, мов божевільний, кинувся до них. Побачивши готового на все Ченя, ті двоє швидко скочили на коней і помчали далі, здіймаючи за собою вихори куряви. Було тільки чутно, як хтось один із них вилаявся: «Вовки загубили наших жеребців, а він тут вовка утримує! Рано чи пізно я все одно вб’ю цю тварюку!»
Хуанхуан та Еле кинулися за ними з гавкотом навздогін, але і їм дісталося батога. Обидва коні помчали в напрямку табуна.
Чень Чжень так і не роздивився, хто були ті двоє. Однак він здогадувався, що один з них, напевне, той чабан, якого розкритикував Біліґ, а інший — конопас із четвертої бригади. Вони наскочили несподівано, замисливши таким чином накласти на Вовчика руки. Чень тепер на власному досвіді дізнався, який страх викликають блискавичні атаки монгольської кінноти.
Чень підбіг до Вовчика, той підібгав хвоста зі страху, і всі його чотири лапи так тремтіли, що він не міг на них утриматися. Побачивши Ченя, Вовчик кинувся до нього, мов курча, яке врятувалося від смерті в котячих пазурах і тепер, шкутильгаючи, біжить до квочки. Чень сам увесь тремтів; він обійняв малого, і відразу ж вовк і людина затремтіли разом. Чень поспішив оглянути шию Вовчика, на щастя, вона не була зламана, однак мотузка зідрала на ній хутро, і на цій ділянці шкіри тепер виднівся глибокий, аж до крові, слід. Серце Вовчика скажено калатало, ледь не вискакувало, тож Чень почав заспокійливо його гладити, і, зрештою, йому вдалося зупинити тремтіння своє і Вовчика. Він знову повернувся до юрти і виніс звідти смужку сушеного м’яса, щоб заспокоїти вовченя. Коли малий з’їв м’ясо, Чень знову обійняв його, притиснувши пухнасту мордочку до свого обличчя; помацавши його груди, він визначив, що його серце поступово відновило свій ритм. Малий ще не подолав остаточно страху, він пильно дивився на Ченя, дивився-дивився і раптом лизнув його за підборіддя. Чень здивувався, але й зрадів такій несподіваній милості. Це було вже вдруге, коли він отримував від вовка «поцілунок», і вперше вовк таким чином висловлював йому подяку. Очевидно, що оповідання про сімох зайців для спасителя було зовсім не вигадкою.
Однак у Ченя на серці було так важко, що воно ледь не обривалося, адже врешті-решт сталася подія, якої він боявся. Утримання вовка образило почуття переважної більшості скотарів, тож він відчував відстань і відчуження між собою й ними. Навіть батько Біліґ тепер набагато рідше заходив до них у юрту. В очах скотарів він ніби став тепер таким же чужаком і порушником законів степу, як Бао Шуньґуй і заробітчани. У духовному плані вовк — це тотем степових націй, однак у тілесному — він майже лютий ворог. Тож хоч духовно, хоч матеріально степовики не дозволяють утримувати вовка. Те, що він узяв собі вовченя, в духовному плані було блюзнірством, а в тілесному — змовою з ворогом. Він дійсно порушив закони степу, зневажив табу степовиків і їхню культуру. Він не знав, чи зможе він уберегти Вовчика і чи потрібно далі його утримувати. Однак він дійсно хотів зафіксувати й дослідити таємницю й цінність «вовка-тотема, степової душі». Він не міг просто так спостерігати за тим, як цей тотем, який здійснив величезний вплив на історію Китаю і всього світу, поступово зникає слідом за змінами в житті степовиків, мов тіло степовика, що перетравлюється вовком на порох, зникає без останку, не залишаючи жодних слідів. Тож Чень вимушений був наполягати на своєму до останнього, триматися, зціпивши зуби. Він узявся скрізь шукати Ерлана, однак той ще не повернувся. Коли він сторожує господарство, то ніхто, крім скотарів цієї бригади, не наважується близько підходити до їхньої юрти. Ерлан міг наздогнати коня чужого вершника й так покусати його, що той би забіг з переляку. Чень раптом подумав, що в тих двох швидких вершників мав бути дуже гострий зір, адже вони побачили, що Ерлана немає вдома, і тільки тоді наважилися на раптову атаку.
Сонце ще не розпеклося до найвищої температури за цей день, а степова улоговина вже зібрала увесь свій жар у колі Вовчика. І хоча тіло малого вже не так розжарювалося знизу, однак його голова й шия все ще залишалися на піску, до того ж шия тепер була поранена, тож Вовчик не міг влежати на місці, він підвівся й почав бігати по колу, а зробивши декілька кіл, знову лягав на траву.
Чень також відклав книжку й почав виконувати якусь хатню роботу. Він пішов нарвати часнику, назбирати качиних яєць, змішав їх у начинку, замісив тісто й почав пекти млинці з начинкою, прововтузившись із ними з півгодини. Коли він підвів нарешті голову, щоб глянути на Вовчика, то аж завмер від здивування — над вовчим колом було видно тільки зад і хвіст малого, а сам він раптом почав щосили рити нору в землі, так що пісок летів феєрверком на всі боки. Чень швидко витер руки і вибіг з юрти, а підбігши до вовчого кола, з цікавістю присів перед ним, спостерігаючи, що буде далі.
Вовчик рився у південній половині кола, причому докладав зусиль, тож уже половина його тіла була в норі, хвіст безладно тремтів, а пісок безперервно вилітав з-під його лап. Невдовзі Вовчик виліз із нори й, охопивши передніми лапами купу піску, посунув її назад. Усе тіло малого було в землі, він кинув на Ченя погляд, сповнений дикості й афекту, — здавалося, ніби він викопує клад, оскільки крізь його збудження проступали жадоба й поспіх.
Що ж він, врешті-решт, хотів зробити? Може, хотів викопати свій дерев'яний кілок і побігти в холодок? Ні, він рив не там. Вовчик рив зовсім не під кілком, до того ж той був закопаний достатньо глибоко, і малому довелося б вирити глибоченький рівчак, щоб його витягти. Вовчик рився в південній частині кола, спиною до дерев'яного кілка і чітко з півночі на південь, прямо назустріч сонячному промінню. Чень у душі і злякався, і зрадів, в одну мить зрозумівши наміри малого.
Вовчик знову розрихлив чимало піску в норі, при цьому він мав захеканий і дуже заклопотаний вигляд, потім знову заліз у нору й почав викидати звідти землю. Очі Вовчика незвично хитро блищали. Він зовсім не мав часу звертати увагу на Ченя. Той же, спостерігаючи за ним, врешті-решт не витримав і стиха сказав до нього: «Вовчику, тихіше рийся, будь обережним, щоб не зламати пазурі». Вовчик покосився на нього і примружив очі, ніби сміючись. Схоже було на те, що він дуже пишається своєю поведінкою.
Пісок, виритий з нори,був сируватим, тож і набагато прохолоднішим, ніж зовнішній. Чень Чжень узяв у долоню трохи піску і стис його — він дійсно був мокрим і прохолодним. Чень подумав, що Вовчик і справді розумний, адже це він риє собі прохолодну печеру, яка б захистила його і від сонця, і від людей, і від небезпеки. Ніякої помилки тут не було — Вовчик думав саме про те, що в норі прохолодно і є тінь, орієнтація нори також була обрана правильно — вхід до неї був із півночі, а хід ішов на південь, тож сонячне проміння не могло б дістатися в середину, і навіть уже коли Вовчик рив її, більша половина його тіла, що опинялася при цьому в середині, вже не потрапляла під палючі промені сонця.
Чим глибше під землю рив Вовчик, тим слабшим ставало там світло. Він, очевидно, скуштував радість перебування в холодку і почав наближатися до задуманої мети. Тінь, тінь, її найбільше полюбляють вовки, адже вона означає прохолоду, безпеку і щастя! Надалі він уже не буде зазнавати тих жахливих загроз і атак, на які наражаються велика худоба, великі коні й великі люди. Чим глибше він рив, тим скаженіше він радів, аж, здавалося, вже не міг стулити свою пащу від щастя. Минуло ще двадцять хвилин і назовні залишився тільки пухнастий вовчий хвіст, що радісно тремтів, а все тіло Вовчика вже сховалося в темній і прохолодній печері.
Чень Чжень ще раз був уражений надзвичайною мудрістю і здатністю до виживання Вовчика. Він згадав приказку: «Дракон народжує дракона, фенікс — фенікса, а діти пацюка обов’язково уміють рити нори». Щури справді вміють рити нори, але вони принаймні бачили в дитинстві, як це роблять великі щури або їхні матусі. Однак це мале вовченя було відняте від матері, поки йому не розкрилися очі, де ж воно могло бачити, як великі вовки риють нори? При цьому собаки, які згодом його оточували, не могли навчити його цього, адже вони — вже одомашнені тварини, які цього не вміють робити. Тоді хто ж навчив Вовчика рити нору? Та ще й так, щоб її орієнтація й напрямок були такими точними, а відстань — якраз такою, як треба. Адже якби відстань від дерев’яного кілка була більшою, то залізний ланцюг обмежував би дальність нори по горизонталі на свою довжину. Однак Вовчик обрав для нори місце якраз посередині між дерев’яним кілком і краєм вовчого кола, тож він міг залізти туди, затягнувши з собою половину ланцюга. Хто ж його цього навчив? А така здатність орієнтуватися, можливо, недоступна навіть великим степовим вовкам, як же він самостійно зміг усе розрахувати?
Чень у душі аж злякався: як це мале вовченя, якому тільки трохи більше трьох місяців, раптом змогло, при тому, що в нього не було прикладу батьків, самостійно розв’язати таку важливу для його життя проблему? Він справді розумніший за собаку, та навіть і за людину. Невже здібності, даровані вовкам від природи, аж такі потужні? Зі своїх спостережень Чень зробив висновок: спадок — це тільки основа, а коефіцієнт розумових здібностей Вовчика ще потужніший. Адже навіть він, доросла освічена людина, півдня вештався під пекучим сонцем і не додумався вирити малому навскісний хід під землею, який би захистив його від сонця та інших негод! Тож розумній сучасній людині довелося, кліпаючи, мов дурепі, очима, засвоювати надзвичайно складний урок виживання, поданий йому вовченям. Чень Чжень не припиняв зітхати, визнаючи, що мудрість Вовчика дійсно набагато перевершує його власну. Він повинен був покірно прийняти кинуту йому Вовчиком насмішку. Не дивно, що коли Чень із ним грається, то з боку Вовчика відчувається якесь незрозуміле почуття «рівності». Цієї миті Чень узагалі відчував, що малий його майже зневажає. У непокірливому погляді Вовчика завжди містилося щось таке, що лякало Ченя. Малий ніби казав: «Ти не дуже вихваляйся, ось почекай, я ще виросту!» І Чень Чжень дедалі більше переживав: а як буде ставитися до нього Вовчик, коли виросте?
Однак у душі Чень усе-таки радів. Сівши на коліна, він спостерігав за діями малого і дедалі більше відчував, що він оце не вигодовує маленьку тваринку, а утримує собі маленького вчителя, вартого поваги і пошани. Він вірив, що Вовчик може його навчити й інших речей: сміливості, мудрості, упертості, витривалості, любові до життя, вічного занепокоєння, вічної непокори, зневаги до суворих і несприятливих обставин, завдяки чому може ствердитись потужна особистість. Потайки він думав, що якби китайці, крім дракона-тотема, мали б іще й вовка-тотема, було б дуже добре. Хіба вони зазнали тоді так багато принижень від варварських країн? І хіба їм довелося б тоді переживати про те, чи зможе китайська нація здійснити велике відродження і досягти демократії, свободи й заможності?
Вовчик, настовбурчивши хвоста, працював дуже імпульсивно. Здавалося, що чим глибше він риє, тим більше відчуває прохолоду й задоволення, ніби він почув той запах землі й темряви, який найперше зустрів його при народженні. Чень відчув, що Вовчик не тільки хоче вирити собі прохолодну й захисну нору, але й ніби хоче викопати прекрасні спогади про своє дитинство, докопатися до своєї рідної мами, братиків і сестричок. Він спробував уявити вираз на морді Вовчика, коли той риється в норі; напевне, він був дуже складним, адже в ньому змішалися почуття радості, надії, віри в удачу й горя…
Очі Ченя навіть зволожилися, а в серці скипіли докори сумління. Він чим далі, тим сильніше прив’язувався до Вовчика, однак при цьому він був убивцею, який зруйнував цю вільну й радісну вовчу родину. Якби не його наміри, то вовченята з цього лігва давно б уже ходили скрізь на полювання зі своїм татом і мамою. Чень припускав, що таке видатне вовченя має бути сином того білого ватажка — князя усіх вовків Орхонського степу. Після тривалого гартування в боях під керівництвом вовчої зграї у майбутньому він навіть міг би стати князем нового покоління. Однак, на жаль, чудові перспективи цих вовченят були вщент зруйновані прибульцем-ханьцем, який з’явився тут з-за тисячу лі.
Вовчик нарешті дорився до межі — довжина його залізного ланцюга вже не давала йому змоги ритися далі. Чень також не збирався подовжувати йому ланцюг, адже пісок у цьому місці був дуже розсипчастим і «дахом» його печери був лише прошарок переплетеного трав’яного коріння, тож при більшій глибині печери якийсь кінь або корова, ненароком наступивши на її «дах», могли заживо поховати в ній Вовчика. Гранична радість Вовчика від риття печери раптом була перервана, і він так розізлився, що аж заскавучав, виліз назовні й почав щодуху смикати за ланцюг. Ошийник при цьому затягнувся на його шиї й рана заболіла так, що він аж розкрив пащу, щоб ковтнути прохолодного повітря, однак не схотів зупинитися, й продовжував смикати за ланцюг, аж поки в нього стало сил. Тоді він розтягнувся на щойно виритій купі землі, важко дихаючи, й трохи перепочив. Коли він згодом повернув свою голову в напрямку нори, щось там розглядаючи, Чень гадав, чи зможе цей малий утнути ще якусь нову витівку.
Щойно дихання Вовчика заспокоїлося, як він знову з головою занурився під землю. Невдовзі з нори знову почав вилітати пісок. Чень, знову ошелешений, поспішив лягти на живіт і підповз до печери, щоб зазирнути в середину. Він побачив, що малий почав ритися по боках нори, тобто він раптом зрозумів, що потрібно облишити глибину, а збільшувати ширину печери по горизонталі. Отже, оскільки він не дорився до своїх мами, братиків і сестричок, йому залишалося тільки вирити собі широку спальню, в якій би він міг повністю поміститися, і в якій міг би безпечно відпочивати, випроставшись на весь свій зріст. Чень заціпеніло сів, не наважуючись вірити тому, що Вовчик дійсно може прорахувати увесь процес влаштування нори — від вибору орієнтації нори, до риття ходу й визначення розмірів тіла, який від задумки й до реалізації виявиться успішним і обійдеться без повторної роботи чи зайвих витрат. Чень Чжень дійсно ніяк не міг збагнути, звідки ж, нарешті, береться така талановитість у вовків? Але можливо якраз через це, через постійну «неможливість зрозуміти» з боку людства, степовики з давнини й до сьогодення зводили вовка на місце свого «тотема».
Нарешті прохолодна й захисна печера Вовчика була готова. Він із приємністю розлігся в ній упоперек і як Чень його не кликав, звідти не виходив. Коли Чень зазирнув усередину, він побачив круглі зелені очі Вовчика, його похмурий і страшний погляд; тоді він був схожий на справжнього дикого вовка. Цієї миті Вовчик, очевидно, повною мірою насолоджувався тьмяною вологою й запахом сирої землі, які йому так подобалися. Він ніби й справді повернувся до своєї рідної нори, в мамині обійми, до своїх рідних братиків і сестричок. У цей час Вовчик поводився спокійно й мирно, адже йому, нарешті, вдалося вирватися з місця постійної тривоги в оточенні людей і худоби, сховатися в справжньому вовчому укритті, повернутися до вовчого світу. Він тепер міг спати спокійно й бачити прекрасні вовчі сни. Чень Чжень розрівняв купу землі перед норою, розкидавши її по «вовчому колу». Тепер можна було вважати, що в Вовчика з’явився новий безпечний дім. Цей його несподіваний відважний вчинок змусив Ченя знову повірити в те, що малий виживе.
Коли пізніше увечері додому повернулися Ґао Цзяньчжун і Ян Ке й побачили неподалік від входу на подвір’я вовчу нору, вони також дуже здивувалися. Ян Ке сказав:
— Коли пасеш цілий день отару в горах, то сам ледь не спечешся, пити хочеться до смерті, тож я боявся що Вовчик не переживе це літо. І хто б міг подумати, що малий має такі здібності? Кмітливий!
Ґао Цзяньчжун сказав:
— Надалі нам слід бути уважнішими з ним, упереджувати його дії й щодня перевіряти його ланцюг, кілок і ошийник. А то якщо десь не додивимось, він накоїть нам біди, що скотарі й однокласники нас засміють.
Усі троє залишили по половинці своїх масних млинців із начинкою, щоб нагодувати Вовчика. Щойно Ян Ке гукнув: «їсти!», Вовчик вибіг з нори, схопив млинець і поніс його назад у нору. Він уже визначив, що там — його територія, тож відтепер ніхто не повинен порушувати її.
Ерлан також повернувся додому, проблукавши десь увесь день. Його живіт випирав, мов барабан, а паща блищала від чогось масного, тож він, напевне, в горах уполював собі якусь дичину. Хуанхуан, Еле й троє цуценят оточили його й кинулися облизувати лій з його підборіддя, адже собаки вже скаженіли по м’ясу, стільки днів не бачивши нічого жирненького.
Зачувши голос Ерлана, Вовчик кулею вилетів із нори, а коли Ерлан увійшов до вовчого кола, Вовчик теж узявся облизувати його пащу. Ерлан, помітивши Вовчикову нору, із радісним зацікавленням оббіг її декілька разів, після чого з насмішкуватим виглядом усі вся біля входу й просунув усередину свій довгий ніс, щось там винюхуючи. Вовчик же миттю заліз на спину своєму прийомному батькові, потім зістрибнув униз і вкотився в нору. Від радості він забув навіть про рану на шиї, бурхливо випромінюючи свою дику життєву силу.
У степу, коли сонце сяде, жара відразу зникає й починає віяти прохолодний вітерець. Ян Ке поспішив накинути теплу куртку й пішов до отари, Чень Чжень також пішов допомогти йому заганяти овець. Ситу отару в жодному разі не можна гнати швидко, тож хлопці повільним кроком, мов на прогулянці, поступово зібрали овець у коло до місця в таборі, де не було ніяких загородок чи поручнів, адже влітку скотарі, коли надходить вечір, збирають овець на нічліг на порожньому місці позаду чи збоку від юрти. Нічне чергування влітку — найбільш гірка й небезпечна робота, тож хлопці не могли дозволити собі жодної недбалості й найбільше переживали про те, чи не помітять вовчі зграї Вовчика й не почнуть шукати нагоди, щоб помститися за нього.
Вовче життя починається саме звечора. Тож Вовчик, тягаючи за собою ланцюг, почав радісно бігати, час від часу навідуючись до результатів своєї праці. Хлопці присіли поряд із вовчим колом і тихо насолоджувалися діями Вовчика у темряві і його круглими, схожими на зелені дорогоцінні камені, очима. Вони не знали, чи не пронюхали вже вовчі зграї про нього і чи не ховаються неподалік у гірських ярах у засідках вовчиці, які втратили своїх вовченят.
Чень Чжень переказав Яну Ке події цього дня й сказав:
— Треба знайти спосіб роздобути трохи м’яса, інакше Вовчик виросте кволим, а Ерлан не дуже-то доглядає за родиною, тож ситуація стає небезпечною.
Ян Ке сказав:
— Я сьогодні в горах скуштував смаженої байбачатини, Дорж вловив. Якби він упіймав більше, ми б у нього взяли одного, щоб погодувати собак і Вовчика, однак постійно заважали то чабани, то отари, і байбаки розбігалися, налякані, й не потрапляли в пастку.
Чень Чжень стривожено сказав:
— Я зараз за все хвилююся, а особливо за те, чи не нападе вовча зграя зненацька на отару вночі. Вовчиці мають найсильніший інстинкт материнства, тож наміри відплатити за втрачених вовченят у них найсильніші й найнепереборніші. Якщо вовчиця приведе сюди вовчу зграю і серед ночі здійснить на нас блискавичну атаку, передавивши половину нашої отари, тоді нам буде лихо.
Ян Ке, зітхнувши, сказав:
— Скотарі всі кажуть, що вовчиці напевне прийдуть. Цього року в Орхоні люди зруйнували десятки вовчих гнізд, тож кілька десятків вовчиць очікують нагоди на помсту. Скотарі всі хочуть убити це вовченя, і наші однокласники з інших бригад також проти того, щоб ми утримували вовка. Сьогодні Сяо Пен та інші через це ледь не посварилися зі мною, вони сказали, що якщо раптом щось трапиться, то скрутно буде всім молодим інтелігентам бригади. Тож ми тепер і справді мовби оточені з усіх боків ворогами. Я думаю, нам краще потихеньку відпустити малого і сказати, що він обірвав ланцюг і втік, тоді, може, все обійдеться. — Ян Ке, обійнявши Вовчика, погладив його по голові й продовжив: — Однак і мені вже важко із ним розлучатися, я навіть до своїх братів не був таким прихильним.
Чень Чжень рішуче сказав:
— Китайці, що б не робили, завжди так — спочатку бояться вовка, потім бояться тигра! Якщо ми вже залізли у вовчу нору, викрали звідти вовченя, то ми не можемо зупинитися на півдорозі, якщо вже взялися утримувати його, то мусимо виростити.
Ян Ке поспішив сказати:
— Я зовсім не боюся відповідальності, але я щодня бачу, як малий тягає цей залізний ланцюг, ніби він маленький бранець, і мені його шкода. Вовки понад усе люблять свободу, а нині він постійно у кайданах. Ти можеш спокійно на це дивитись? Я вже в душі справді почав поклонятися вовку-тотему, і тепер можу зрозуміти, чому Батько Біліґ був проти того, щоб ти утримував вовка, адже це — справді профанація.
У душі Чень також переживав сильне роздвоєння, однак на словах залишався непохитним, на нього раптом напала якась упертість, і він сердито сказав до Яна Ке:
— Думаєш, я не хочу відпустити Вовчика в гори? Але тепер не можна цього робити. Є ще багато питань, які я не з’ясував. Вовча свобода — це свобода одного конкретного вовка, але якщо в майбутньому в степу не залишиться жодного вовка, про яку свободу тоді можна буде говорити? Тоді ти теж пожалкуєш.
Ян Ке подумав і, зрештою, погодився. Він усе ще із сумнівом у голосі сказав:
— Ну, тоді… Усе одно залишимо його. Я знайду спосіб роздобути трохи хлопавок «Два стусани». Вовки, як і степова кіннота, найбільше бояться порохових вибухів і гуркоту гармат. Тож як тільки ми зачуємо, що Ерлан зчепився з вовчою зграєю, я почну підпалювати по в’язці «ядер», а ти будеш кидати їх по одній у вовчу зграю, напевне, тоді ми розладнаємо її.
Чень Чжень, пом’якшивши трохи тон, сказав:
— Насправді у тебе дика натура й схильність до авантюризму ще більші від моїх! А ти справді в майбутньому плануєш одружитися з монголкою? Яка буде ще лихіша за вовчицю?
Ян Ке поспішив відмахнутися:
— Краще цього не розголошувати, а то ще й справді знайдеться якась зухвала монголка, яка, мов вовчиця, почне мене переслідувати, я тоді не втримаюсь. Але ж мені спочатку потрібно поставити власну юрту.
23
Дун Чжуншу[137] сказав: «… (Імператор) Цинь не слідував природі, а вчився у Шеня[138] й Шана,[139] слухався Ханя Фея,[140] ненавидів імператорський шлях і слідував звичаям ненаситного вовка…»
Сима Ґуан. «Всезагальне свічадо в допомогу управлінню. Перший розділ першої частини про Слухняного імператора Хань Ши-цзуна»
Ян Ке стояв спиною до галасливого й безладного будівельного майданчика, тихо дивлячись на лебедине озеро в центрі улоговини. Він не наважувався обернутись і подивитись на майданчик. З тих пір, як Бао Шуньґуй підстрелив і з’їв того лебедя, Ян бачив у нічних снах, як із лебединого озера витікає кривава вода, а блакитна поверхня озера забарвлюється в червоний колір свіжої крові…
Більше тридцятьох будівельників, які прибули з хліборобських районів Внутрішньої Монголії, вже пустили коріння на новому пасовищі і дуже швидко збудували собі міцні землянки. Ці селяни-будівельники, які цілий рік батрачили на пасовищі або виконували сезонні роботи, були кочовиками в другому поколінні в скотарських районах. Їхні батьки були напівселянами-напівкочовиками в напівхліборобських-напівскотарських районах, де змішано проживали ханьці з монголами, але вже на їхньому поколінні зорані землі в степу перетворилися на безплідний пісок, тож не могли прогодувати їх, і їм довелося, мов перелітним птахам, вилітати в степ. Вони вільно говорили і монгольською, і китайською мовами, тямили у скотарстві, але при цьому були справжніми хліборобами-китайцями. Однак вони знали степ набагато краще, ніж ханьці, які прибули сюди з внутрішньоконтинентальних, виключно хліборобських районів, і вони мали особливі здібності до того, як роздобути матеріали, щоб облаштувати селянське життя. Чень Чжень і Ян Ке щоразу, коли приходили до озера напоїти отару, зазирали й до будівельників, щоб подивитись на їхнє життя й поговорити з ними. Ян Ке помітив, що через заклопотаність на будівництві, терміни завершення якого були дуже короткими (Бао Шуньґуй віддав суворий наказ завершити будівництво тимчасового складу і дезінфекційного басейну для овець до початку сезону дощів), ці заробітчани, схоже, на певний час забули про лебедів на озері.
Ян Ке і Чень Чжень останніми днями часто обговорювали такі політичні рішення давньокитайських ханьських урядів, як «колонізація цілинних земель військовими переселенцями і охорона кордонів з їх допомогою», «переселення селян для підйому віддалених районів», а також пізньоцінську[141] політику «випалювання пустирів для підняття там цілини». Така політика «поїдання» степу й утиску скотарів, виявляється, постійно триває аж до сих пір. Ян Ке ніяк не міг зрозуміти, чому скрізь у газетах і по радіо критикують і засуджують Хрущова, який надміру орав цілинні землі, що призвело до появи масштабних пустель та спричинило безмежне лихо степовикам, однак не припиняють робити те саме у себе в країні? Більше того, «бойова пісня військових переселенців на цілину» останнім часом звучить дедалі загрозливіше. Ян Ке не поїхав на північний схід чи в Сіньцзян у військові загони, що освоювали цілинні землі, а обрав саме степ тому, що він виріс на російських романах, фільмах, картинах про лісостеп, слухаючи російські пісні про нього й дивлячись танці цього регіону. Любов до російського лісостепу, яку виявляли великі російські письменники, режисери, художники, композитори й хореографи, чинила на Яна такий сприятливий вплив, що він сам ніби став «твариною» лісостепу. Однак він і подумати не міг, що, уникнувши військових загонів північного сходу чи Сіньцзяну, він усе одно потрапить на «освоєння цілини». Очевидно, потяг селянина до освоєння земель важко подолати, і він не заспокоїться, поки не переоре на пустелі всі степи, що є в країні.
Ян Ке мимоволі схилявся перед здібностями цих заробітчан зводити будівлі. Коли він уперше прийшов до них, тут була ділянка рівної землі, але вже на другий день виріс рядок товстих стін для землянок заввишки у зріст людини. З коня Ян Ке уважно оглянув декілька земляних огорож і побачив, що будівельники на двох низках возів вирізують великими совковими лопатами лимпачі з солончакових лук на найближчому озері. Ці лимпачі з перемішаної з травою глини були вдвічі більшими за цеглини, з яких будувався Великий мур, і вдвічі товщими за них. Грузька солончакова глина з вологих лук була сіро-блакитного кольору, ступінь її глеюватості був дуже високим, до того ж кожна цеглина була пронизана щільно переплутаним корінням, тож коли така цеглина просихала, то твердість, міцність і грузькість побудованої з неї стіни були набагато вищими, ніж у валькових стін. Вирізати такі «вічні» лимпачі з приозерних солончаків можна було в безмежній кількості, тому стіни в будівельників були значно товщими за звичайні. Ян Ке спробував копнути таку стіну носком свого чобота для верхової їзди й відчув, що вона міцна, мов залізобетонна стіна якогось бастіону.
Будівельники притягали кіньми декілька возів лимпачу й починали укладати з неї один шар. Кожна цеглина встановлювалася трав’яним покривом униз, а глиною й корінням догори. Коли цей шар було укладено, його зарівнювали совковою лопатою й починали на нього вкладати наступний шар. Працюючи так безперестанку в три зміни, будівельники лише за два дні повністю звели стіни своїх землянок. Після того, як стіни просохнуть, можна буде вкладати на них сволоки й ставити дах. Велика ж зелена приозерна лука внизу схилу зникла, перетворившись на замулений ставок або на заливне поле ще без розсади, тут скрізь були розкидані трава й глина, тож худоба, коли йшла на водопій, повинна була оминати це місце.
А рядок землянок, що раптом виник на пасовищі, на думку Яна Ке, ще сильніше різав очі, ніж глиняне місиво перед його очима. Коли на новому пасовищі, прекрасному своєю природною красою, ставили білі монгольські юрти, воно не втрачало своєї природної краси. Однак коли тут з’явився ряд сірих землянок, вони виглядали так потворно, ніби в декораціях з Лебединим озером поставили ряд оцарків. Ян Ке просто не міг цього витримати й вимушений був звернутися до начальника заробітчан Лао Вана з проханням повапнити землянки, щоб вони хоча б за кольором могли нагадувати монгольські юрти. Начальник Ван, нахабно посміхаючись, сказав йому на це так: якщо Ян Ке купить на свої гроші вапно, то він одразу ж їх повапнить. Ян Ке розсердився, адже в нього не було жодного виходу — у степу не виробляється вапно, тож навіть якби він і вирішив витратити свої гроші, він не зміг би його тут купити.
Рівчак у кам’яній породі нагорі схилу також ставав дедалі масштабнішим. Звичайні могили в монгольському степу, варто лише вкопнути тонкий верхній шар кам’янисто-піщаного дерну на один-два чи, в середині складаються з кам’яних глиб, кам’яних плит чи кам’яних уламків. Для того щоб їх вийняти з гори, не потрібні молотки, свердла чи вибухівка, це можна зробити за допомогою ломика. Коли семеро-восьмеро будівельників викочували з печери назовні каміння, на зеленому схилі з’являлися три-чотири величезні купи яскраво-жовтого кольору, ніби кам’яні надгробки.
Через декілька днів будівельні роботи розгорнулися з усією широтою, тож на нове пасовище в’їхали на возах з гумовими колесами іще більше двадцятьох будівельників. Вози майоріли червоним і зеленим — це кидався в вічі простацький скарб, яким вони були завантажені. Дехто з будівельників привіз із собою жінок і дітей, які тримали в оберемках домашніх гусей, привезених, очевидно, із північного заходу, тож скидалося на те, що вони збираються тут оселитися, закорінитися в степу й облаштуватися по-старому на новому місці. Ян Ке поділився з Ченем болем у душі на те, що таке прекрасне природне пасовище незабаром перетвориться на загрузле по коліна в бруді село, що бувають у хліборобських районах на північному сході Китаю, а такі рідкісні лебедині озера стануть звичайними ставками для свійських птахів. Чень, скривившись, відповів йому на це:
— Для націй з надміром населення виживання стає найпершою справою, у них просто немає зайвих калорій, щоб годувати клітини, які відповідають за мистецтво.
Пізніше Ян Ке розпитав і дізнався, що ці кілька партій заробітчан здебільшого походять із рідних місць Бао Шуньґуя, який дуже старався перевезти звідти в степ ледь не половину селища.
А ще за декілька днів Ян Ке помітив, як перед землянками кількох робітників їхні рідні копають землю, тож незабаром з’явився город у десяток з гаком му, оточений чотирма глибокими рівчаками, а на ньому — різноманітні овочі — капуста качанна й пекінська, редька й редиска, коріандр, огірки, зелена цибуля, часник тощо. Побачивши це, молоді інтелігенти з усієї бригади почали по черзі ходити туди й замовляти собі такі рідкісні в степу овочі, до яких звикли в своїх китайських родинах.
Звивисті дороги в степу, природно прокладені возами, що їх тягали воли, вирівнялися під гумовими колесами тракторів, що вперто пихкали на них, коли приїжджали забирати овечу вовну й привозили сюди родичів службовців Комітету пасовища збирати рештки вовни, мигдаль, викопувати коріння лікарських рослин чи зрізати цибулю-порей. Тож щойно була відкрита ця рідкісна улоговина, як сюди почався хаотичний приток людей з хліборобських районів і в глибині степу раптом скрізь зачулася китайська мова монгольського зразка з північно-східною вимовою. Чень Чжень сказав Яну Ке, що хліборобська цивілізація ханьців двісті-триста років тому повністю асимілювала маньчжурів династії Цін тому, що рідні землі останніх — три провінції на сході країни, мають широкі й глибокі чорноземи, тож вони змогли «пустити коріння» в хліборобській цивілізації, яка їх увібрала. У тому випадку асиміляція не становила великої проблеми. Але якщо ханьська культура асимілює тонкий монгольський степ, то вона вбере в себе «жовту біду».
Бао Шуньґуй днями стирчав на будівельному майданчику. Він уже чітко зрозумів усі перспективи розвитку нового пасовища і збирався наступного року перетягнути сюди всі чотири бригади, зробивши це місце спільним літнім пасовищем для всіх бригад свого скотарського підприємства. Так було б зручно звільнити ті декілька клаптиків чорної землі, яка раніше була в межах цього підприємства, і розвивати на них сільське господарство. Тоді підприємство зможе давати і зерно, і м’ясо, а в нього з’являться ресурси, щоб перевезти на цей благодатний клаптик землі ще більше своїх родичів і друзів з батьківщини та влаштувати тут хліборобсько-скотарське підприємство «імені Бао». Попри те, що Бао Шуньґуй поставив дуже жорсткі умови щодо поступу будівельного процесу, будівельники на це не скаржилися.
Старий Біліґ і ще кілька скотарів літнього віку цілими днями сварилися з будівельниками, вимагаючи від них зарити рівчаки, що оточували їхні городи, адже вже були випадки, коли в ці рівчаки вночі потрапляли коні. Хоча рівчаки невдовзі були зариті, однак на їх місці з’явилися земляні стіни у півзросту людини. Улзій ходив із сповненим суму обличчям — він, схоже, шкодував, що освоїв це нове пасовище.
Отже, стоячи спиною до галасливого майданчика, Ян Ке доклав чимало зусиль, щоб зосередитися на сцені, що була перед його очима, й надовго замилуватися лебединим озером, щоб залишити в пам’яті більше вражень про нього. В останні дні захоплення Яна лебединим озером навіть перевершило зачарування Ченя степовими вовками. Ян Ке переживав, що, може, не мине й року, як на луках і трав’яних схилах з протилежних берегів озера й річки з’являться численні отари худоби трьох інших бригад і буде зведено ще більший будівельний майданчик. А якщо вирубають очерет навколо лебединого озера, то в птахів, які тут залишаться, більше не буде зеленого прихистку.
Ян Ке сів верхи і поїхав до озера, щоб подивитись, чи не плавають на його поверхні пташенята лебедів, адже в цей сезон лебеді саме мали сидіти на яйцях. На щастя, в цей момент біля озера не було худоби, крім лише кількох корів, і чистий річний потік уже відніс далі увесь бруд, скаламучений отарами, а натомість приніс чисту джерельну воду з далекого лісу, тож вода в озері знову стала чистою і прозорою. Він справді сподівався, що водяне птаство зможе отримати тимчасовий перепочинок.
Раптом з очерету вилетіла зграя зляканих птахів, волаючи на різний лад з остраху. Дикі качки й гуси поспішно полетіли впритул до води на південний схід, а лебеді швидко піднялися в небо й попрямували на болото на півночі. Ян Ке поспішив підняти підзорну трубу й оглянути очерет — може, й правда знайшлася людина, яка зайшла в озеро полювати на лебедів?
Минуло більше десяти хвилин, перш ніж удалині на поверхні зчинився якийсь рух і в об’єктиві підзорної труби з’явився замаскований пліт, якими користувалися загони «гусиного пір’я» на озері Байяндянь[142] за часів опору японцям. Пліт дуже повільно виплив із очеретяної затоки, на ньому сиділо двоє людей, на головах у них були великі маскувальні капелюхи зі скріплених докупи зелених очеретяних стебел, а на плечах — накинуті такі ж очеретяні плащі. На плоту скрізь лежали купки очерету, тож він був схожий на рухомий очеретяний кущ і якщо не придивлятися уважно, то його важко було відрізнити від навколишніх хащів. Ян Ке дуже добре бачив, що люди на плоту, очевидно, вже «зібрали врожай», адже один з них саме знімав свій маскувальний костюм, а інший, тримаючи в руках залізну лопату і працюючи нею, як веслом, повільно гріб до берега.
Пліт поступово наближався. Виявилося, що його зробили з шістьох камер від коліс великої машини, до яких були прив’язані кілька скріплених між собою дверних стулок. В одному з чоловіків на плоту Ян Ке упізнав начальника будівельників Лао Вана, а другий був його племінником на ім’я Ершунь. Коли Ершунь скинув з плоту оберемки зеленого очерету, під ними виявилася оббита залізом миска для прання, заповнена великими й малими пташиними яйцями, а в центрі її впадали у вічі два схожих на маленькі дині великих яйця з блискучою шкаралупою, ніби виточені з білого нефриту скарби. Серце Яна Ке відразу ж стислося, і він вигукнув подумки: «Лебедині яйця!» Але він ще більше вжахнувся, коли побачив, що з-під очеретяного плаща виступає половина великого лебедя, біле пір’я якого забруднене слідами крові. Ян скипів і готовий був перекинути цей пліт, однак змушений був утамувати гнів, адже вбитого лебедя вже не повернеш, а оті два великих лебединих яйця він має будь-що врятувати.
Пліт пристав до берега, і Ян Ке кинувся до нього, голосно вигукуючи:
— Хто вам дозволив убивати лебедів і забирати лебедині яйця? Ану ходімо зі мною на бригаду!
Начальник Лао Ван був невисоким на зріст, однак дебелим і метикуватим, усе його обличчя заросло гострою чорною щетиною, тож він мав напівмонгольський-напівкитайський вигляд. Він пильно подивився на Яна Ке й сказав:
— Начальник Бао дозволив. А тобі що, не подобається? Якщо будівельники їдять дичину, то це ж для вашої бригади економія корів і баранів.
Ян Ке закричав:
— Усі китайці знають, що тільки жаби їдять лебедине м’ясо, то ти китаєць чи ні?
Начальник Ван відповів на це, холодно посміхаючись:
— Я — китаєць і тому не можу дозволити, щоб лебеді полетіли до волохатих,[143] ти що, хочеш подарувати лебедів на обід волохатим?
Ян Ке давно помітив, що тутешні «волоцюги» гострі на язик, от і зараз йому нічого було зауважити на сказане.
Коли лебедя витягли на берег, Яна Ке вразило те, що з грудей білого птаха стирчала стріла, а на плоту він помітив великий лук, зроблений з товстих бамбукових дощечок, і оберемок ще не використаних стріл. Тож не дивно, що він не чув пострілу. А він щойно ламав голову, як ці двоє могли підстрелити лебедя без рушниці. Виявляється, вони вдалися до найбільш первісної зброї. В епоху рушниць і гармат він раптом побачив лук і стріли, що мали величезну вбивчу силу для лебедів і були навіть ефективнішими від рушниць, адже потаємнішими: вони не лякали інших лебедів та водяних птахів, тож ними можна було вбивати декілька разів. Ян Ке нагадав собі, що не можна недооцінювати цих людей і потрібно діяти не напролом, а хитрістю.
Ян Ке тимчасово притлумив свій гнів у серці й з великим зусиллям змінив вираз обличчя. Узявши лук, він сказав:
— О, гарний лук! Тугий! Це ви з нього підстрелили лебедя?
Начальник Ван, побачивши, що Ян Ке змінив тон, хвалькувато сказав:
— А то ні! Цей лук я переробив із бамбукового лука в юрті Комітету пасовища, яким збивали повсть і вовну. Він міцний, з нього без зусиль можна й людину вбити.
Ян Ке витягнув одну стрілу й сказав:
— Можна я спробую?
Лао Ван, який сидів на вкритому травою горбику на березі й спостерігав, як Ершунь тягає здобич, з люлькою в зубах сказав:
— А от робити стріли — морока, тож я краще залишив би їх на наступний раз. Проте одну можеш вистрелити, а більше — ні.
Ян Ке уважно роздивлявся лук і стріли. Дощечка, з якої було зроблено лук, була приблизно в палець завтовшки, а завширшки — три пальці, його тятива була скручена з кількох поворозок коров’ячої шкіри у товщину олівця. Тіло стріли було зроблено з обструганої вербової гілки, а пір’я взяте з місцевих ресурсів — у диких гусей. Найбільше Яна здивував наконечник — він був зроблений із залізного покриття консервної бляшанки і на ньому ще виднілися два ієрогліфи «червонопечений…». З бляшанки спочатку вирізали трикутник, яким потім обгорнули кінець стрілища й закріпили на ньому маленькими гвіздочками, внаслідок чого там утворилась гостра трубка, схожа на стрижень лебединого пера. Стрілище в середині цієї трубки також було навскісно сточене й обмотане бляшанкою так міцно, що не видно було й шпаринки. Ян Ке спробував пальцем кінчик стріли — він був твердим і гострим, мов у маленького списа. Він прикинув на руці вагу стріли — її стрілище не було важким, але наконечник важив достатньо, щоб її не зносило вітром.
Лук був справді тугим — Ян Ке з великим зусиллям відтягнув його на п’ять-шість пунктів. Він натягнув тятиву й поставив стрілу, прицілившись у трав’яний горбик на відстані більше десятка метрів. Коли він із силою вистрелив, стріла полетіла і впала поряд із горбиком, причому наконечник глибоко засів у землі. Ян Ке підбіг, обережно вийняв стрілу й витер з неї глину — кінчик її при цьому не затупився. Тієї миті він раптом відчув, що повернувся в давні часи існування вершників і лучників у монгольському степу.
Повернувшись до начальника Вана, Ян Ке спитав:
— Коли ти стріляв у лебедя, як далеко він був від тебе?
— Кроків сім-вісім.
— Так близько і лебідь тебе не побачив?
Начальник Ван постукав люлькою й сказав:
— Позавчора я зайшов в очеретяну затоку й шукав там лебедині гнізда, шукав дуже довго, поки здибав. А сьогодні вранці ми вдвох, убравшись в очерет і надягнувши очеретяні капелюхи, помалу запливли туди. На щастя, ще й туман був великий, тож лебеді нас не бачили. Лебедине гніздо заввишки буде на зріст людини, звите воно з очерету. Лебедиха саме сиділа на яйцях, а лебідь плавав поряд на воді й стеріг її.
— А ти оце вбив самку чи самця?
— Ми лежали дуже низько, тож не могли поцілити ту, що сиділа на яйцях, тож довелося чекати самця. Чекали ми довгенько, поки він підлетів до плоту, я вистрелив і відразу пробив йому серце, він тріпнувся кілька разів і затих. Самка почула назовні звуки, схопилася й полетіла, а ми тоді вже підпливли до гнізда й забрали звідти два яйця.
Ян Ке подумав, що здатність цих волоцюг до виживання і руйнування — це не жарт: немає рушниці — вони зроблять лук; немає човна — вони зроблять пліт; а ще вміють замаскуватися, довго сидіти в засідці й можуть поцілити жертву з першого пострілу. А якщо їх спорядити рушницями, патронами й тракторами, то до якого стану вони доведуть степ? Їхні предки були вродженими скотарями, однак вони прийняли хліборобську культуру китайців і асимілювалися з ними, після чого раптом стали ворогами монгольського степу. Тисячу років китайці самовтішалися своєю надзвичайною здатністю асимілювати інші нації, однак вони могли асимілювати лише тих, хто за рівнем культурного розвитку був нижче, і при цьому вони завжди мовчали про смутні наслідки, такої асиміляції. Ян Ке ж бачив на власні очі ці жахливі наслідки, і його серце обливалося кров’ю.
Ершунь, завершивши прибирати пліт, також присів відпочити. Ян Ке ж у цей час найбільше турбувався про ті два лебединих яйця. Якщо лебедиха залишилася жива, слід неодмінно повернути їх у гніздо, щоб на світ могли з’явитися двоє маленьких пташенят і полетіти за своєю мамою високо і далеко — аж до Сибіру.
Із вимушеною посмішкою на обличчі, Ян Ке сказав до начальника Вана:
— А ви непрості! Після цього потрібно буде у вас повчитися майстерності!
Начальник Ван самовдоволено засміявся:
— Щось інше ми не вміємо робити, а от ловити птахів, байбаків, ставити капкани на вовків, збирати лікарські рослини й гриби — це ми можемо, у цьому ми — знавці. Усі ці іграшки у нас удома завжди були, але згодом все більше ставало китайців, які проривалися крізь свої застави на сході й приходили на луки, тож землі вже не вистачало і вся дичина була з’їдена вами, китайцями. Однак, на щастя, ми своїх здібностей не забули й вимушені були знову повернутися в степ, щоб здобути собі миску їжі. Ми хоча й говоримо, що монголи, однак жити не вдома важко. От ви, молоді інтелігенти, приїхали з Пекіна й маєте місцеву прописку, тож надалі повинні говорити трохи більше приємних слів про нас, заробітчан, щоб місцеві монголи не виганяли нас, адже вас вони послухають. Якщо ти погодишся, я навчу тебе кількох прийомів і гарантую, що за рік ти зможеш заробити до тисячі юанів.
— Ну тоді я матиму вас за вчителя, — відповів Ян Ке.
Начальник Ван присунувся трохи до Яна й сказав:
— Я чув, у вас і в юртах скотарів залишилося чимало баранячого лою, чи не можеш ти роздобути трохи для мене? Нас сорок-п’ятдесят чоловік, ми цілими днями виконуємо важку роботу, а їмо крупу, що вдається роздобути на чорному ринку за дуже високу ціну, та дику зелень — усе пісне, сала в нас у животі давно вже не було. А ви баранячим лоєм ліхтарі підпалюєте — тільки даром псуєте таку гарну річ! То, може, продаси мені подешевше трохи баранячого лою?
— Запросто, — засміявся Ян Ке. — У нас у юрті є ще дві бляшанки баранячого лою. А мені дуже подобаються ці два лебединих яйця, вони такі гарні! Давай так — я обміняю півбляшанки баранячого лою на ці два яйця, годиться?
— Годиться! — вигукнув Лао Ван. — Це — те саме, що я з’їм менше на п’ять-шість качиних яєць. Забирай!
Ян Ке поспішив скинути з себе куртку й обережно завернути в неї лебедині яйця, говорячи Лао Вану:
— Завтра я принесу вам баранячого лою.
— Ви, пекінці, якщо скажете — зробите, я тобі довіряю, — відказав йому Лао Ван.
Ян Ке, перевівши подих, додав:
— Зараз ще рано, тож я позичу ваш пліт, щоб поплисти до лебединого гнізда подивитися… Ти щойно казав, що лебедине гніздо заввишки буде на зріст людини, щось я не вірю цьому, поки на власні очі не побачу.
Начальник Лао Ван кинув погляд на Янового коня й сказав:
— Гаразд! Давай так: я позичу тобі плота, а ти позичиш мені коня — мені потрібно цього лебедя перевезти до гуртожитку, а він важкий — майже дорівнює одному барану.
Ян Ке, підводячись, сказав:
— Домовились… Але чекай, ти ще повинен розповісти мені, де те лебедине гніздо.
Начальник Ван також підвівся і, вказуючи на очеретяну затоку, сказав:
— Попливеш на схід, потім повернеш на північ, у тій затоці буде багато очерету, придавленого плотом. Пливи тією водяною доріжкою й обов’язково побачиш. Ти вмієш кермувати плотом?
Ян Ке ступив на пліт, узяв залізну лопату й спробував повеслувати, пліт був стійкий, тож він сказав:
— Я часто веслував на човні в парку Бейхай у Пекіні, я також умію плавати, можу навіть пропливти декілька кілометрів і не захлинуся.
Начальник Ван ще його попередив:
— Коли повернешся, добре прив’яжи плота на цьому ж місці, — договоривши, він поклав мертвого лебедя на сідло, а сам сів на круп коня і повільно поїхав до будівельного майданчика. Ершунь із мискою в руках поспішив за ним.
Коли вони віддалилися, Ян Ке знову зійшов на берег і переніс на пліт загорнуті в куртку лебедині яйця, після чого поспішив поплисти до очеретяних хащів на сході озера.
Широка гладінь озера відбивала клаптики білих хмар, аж мерехтіло в очах. Зграя найбільш сміливих диких гусей і зеленоголових качок повернулася з північних боліт. Дивлячись на відображення на воді, здавалося, що водяне птаство пірнає у хмари під водою і прориває їх, а згодом спокійно всідається на білі м'які подушки на воді. Коли Ян Ке виплив на озеро, він мимоволі зменшив швидкість і обережно занурився в зелений очерет. Над очеретяною затокою стояв свіжий запах озерної води й очеретяного листя, і чим далі він гріб углиб затоки, тим зеленішою і чистішою ставала вода, ніби він, нарешті, справді потрапив до баченого в снах лебединого озера. Ян Ке подумав, що було б добре плисти тут разом із Ченем Чженем і Чжаном Цзіюанем. Вони утрьох сиділи б у воді, не вилізаючи, або лежали б на плоту, який несуть кудись хвилі й потоки, і так проводили б цілий день або й цілу ніч.
Пліт поступово наближався до хащів на сході. Вода тут була проточною, оскільки в цьому місці озеро перетинало основне русло маленької річки. Річка пливла на північ, її води тут були доволі глибокими й очерет майже не ріс, а от з обох боків річки усе щільно заросло зеленню — комишом, очеретом і рогозом. Пліт плив уздовж річного потоку на північ; на поверхні води тут плавали різні пір'їнки — білі, сірі, коричневі, жовто-брунатні, золотаво-зелені й блідо-червоні. Іноді з очеретяної затоки могли раптом виплисти кілька диких качок, однак, побачивши людину, вони швидко пірнали назад в очерет. Затока була для них глибоким сховком і тихою пологовою палатою, безпечним раєм для пташенят. Післяобіднє сонце вже не сягало своїми променями водяної поверхні цієї затоки, тож прохолодний вітерець одним подихом висушив увесь піт на тілі Яна.
Затока зробила ще один поворот, і русло річки почало то різко звужуватись, то різко розширюватись. Ян Ке проплив трохи далі й зрозумів, що тут потоки води розходяться. Ян Ке зупинився, але раптом побачив, що на водяній доріжці одного з відгалужень є декілька схилених над водою тростин, тож повеслував далі саме по цій доріжці. Поверхня води ставала дедалі ширшою, і перед ним з'явилося ще одне, приховане в озері, озеро, над поверхнею якого зпівнічно-східного боку виднілася ділянка зрізаного очерету, там перед Яном Ке відкривався водяний шлях, прокладений людиною. Він спрямував погляд уздовж цього шляху й побачив, як за декількома купками очерету раптом виникла величезна жовто-зелена скирда прив'ялої зелені метрів зо два заввишки і десь із метр у діаметрі. Серце Яна загупало, мов у барабан — це воно! Це було лебедине гніздо, якого він ніколи не бачив раніше, навіть у фільмах чи на картинках. Він навіть протер очі, бо просто не міг повірити, що все це — насправді.
Дихання Яна Ке почастішало, а руки затремтіли. Він, петляючи, поплив до гнізда, прихиляючи лопатою обламані стебла очерету на дорозі. Він дуже обережно пристав до гнізда, закріпив пліт поряд із величезною очеретяною колоною, передихнув і, спершись на лопату, обережно став навшпиньки й витягнув шию, щоб дістатися поглядом верхівки гнізда — він хотів перевірити, чи там перебуває біла княгиня, яка втратила своїх дітей і свого чоловіка. Однак гніздо було занадто високим, він не міг побачити його вершини, проте здавалося, що воно все ж порожнє.
Ян Ке бовваном стояв перед лебединим гніздом. Він остовпів від здивування, адже це було найбільш велике, найбільш високе і найбільш дивне пташине гніздо, яке він коли-небудь бачив. Він раніше вважав, що лебедине гніздо буде влаштоване на схиленому лебедями до води очереті, не дуже високо над поверхнею, і гадав, що воно буде звитим у формі піали із зламаних гілок та листя очерету, а також старих суцвіть, як це буває в усіх інших птахів. Однак гніздо, яке він побачив, змусило його глибоко відчути, що його уява — бідна й посередня, адже лебідь — цар птахів. Гніздо, яке він побачив, намостили в королівському стилі, а його форма й робота вирізнялися неординарністю. Це було затишне гніздечко, надзвичайно міцне, майстерного плетива і вправної роботи.
Ян Ке, переконавшись, що господині в гнізді немає, почав ретельніше обстежувати це величезне гніздо з ближчої відстані.
Місце для побудови гнізда було вибране надзвичайно вдало: хащі очерету тут найгустіші на всьому озері, до того ж воно містилося в глибині затоки і поряд з ним було ще одне маленьке озеро в озері. Тож лебедина пара звела собі гніздо тут, щоб було зручно ховатися, зручно шукати їжу й купатися, а лебедю зручно охороняти гніздо. І якби не ті двоє хитрих заробітчан, які підпливли сюди на замаскованому плоті, прорубавши цілу дорогу на воді, й підступно напали, мало хто б з людей помітив це гніздо царя птахів і наблизився до нього.
Ян Ке спробував обома руками посунути вперед цю величезну споруду, однак вона не зрушила з місця ні на волосинку, мов велике дерево з метр завтовшки. І хоча воно стояло в воді, однак його коріння переплелося, мов у старого фікуса, і глибоко вросло в дно озера. Структура гнізда була невідомою Яну, і тільки ретельно його промацавши його, він зрозумів, як лебеді його побудували: вони спочатку обрали ділянку очерету, стебла якого були найбільш грубі й гнучкі, потім, використовуючи ці грубі стебла як каркас, почали знизу переплітати їх іншими стеблами так, ніби плели кошик, і так догори — шар за шаром. Ян Ке здогадувався, що спочатку лебеді сплели перший шар дуже щільним, потім вони вдвох стали на нього, щоб своєю вагою притиснути цю основу гнізда під воду, після чого почали плести наступний шар і його також притисли, і так далі, аж поки гніздо не почало виступати над водою. Ян Ке спробував виміряти глибину лопатою — було приблизно півтора метра. Отже, якщо додати ще два метри основної частини гнізда, що виступала над водою, то його висота в цілому становила майже чотири метри! У пташиному царстві це, напевне, слід вважати будівельним проектом особливого рівня!
Зрілий очерет схожий на бамбук — він гнучкий і гладенький, і до того ж не гниє. Ян Ке одного разу на осінньому пасовищі знайшов стару криницю, якій було років сім-вісім, коли він у неї спустився, то помітив, що підкладені на її дно жмутики очерету проти проникнення піску ще не згнили до кінця. Тепер Ян Ке спробував поворушити лопатою основу гнізда під водою — вона справді була великою й міцною.
Тож коли основа гнізда показалася з води, лебедина пара почала шар за шаром зводити колону. Ян Ке зауважив, що вертикальні й горизонтальні «лози» в цій грубій колоні були переплетені дуже щільно й густо, ніби це справді величезний кошик без порожнини всередині. Коли до верхівок очерету залишалося близько одного чи, плести колону припинили, а вертикальні стебла каркасу загнули назовні, так що вони оточили гніздо, мов перила і з’єднали його в єдину площину з навколишнім очеретом. Ян Ке підколупнув колону лопатою, а потім копнув носком свого чобота, щоб пробити щілину, в яку можна буде поставити ногу, після чого обережно піднявся вгору на два чи і нарешті побачив «пологовий будинок» королеви птахів. Дно гнізда було схоже на мілку тарілку, зовсім не таке, як у звичайних птахів, гнізда яких схожі швидше на глибокі тарілки; усередині воно було вистелене тонким очеретяним листям, пір’ям і пухом, тож виглядало приємно й затишно.
Ян Ке спустився на пліт і, закинувши голову, довго насолоджувався виглядом лебединого гнізда. Виявляється, лебедина пара розумна й працелюбна. Ці птахи глибоко обізнані в естетиці та механіці будівництва! Монгольський степ — це рай для рідкісних птахів, а також королівство сильних і розумних, у ньому приховано дуже багато дивовижних скарбів, якими не дано насолоджуватися хліборобам. Поступово Ян Ке відкрив й інші переваги цього лебединого гнізда — його звели на верхньому кінці очеретяного острівця, де завжди віяв вітерець, тож тут було сухо й прохолодно, а також відкривався широкий краєвид; тут птахи почувалися під охороною зеленої запони із ніжних очеретяних верхівок і не відчували смороду старого й гнилого очеретяного листя, що плавало у воді. А в середині літа тут можна було сховатися від комариних зграй, що купчилися в очереті, а також від підступних водяних змій. А коли тут вилупиться пташеня, то воно, тільки відкриє очі, і вже зможе побачити блакитне небо й білі хмаринки. Восени, коли тут стає прохолодніше, ще до відльоту лебедів у теплі краї, вони можуть ховатись у пухнастих, мов сніг, очеретяних волотях. Тож як би далеко не полетіли великі чи малі лебеді, хіба вони можуть забути свою, таку прекрасну й романтичну, батьківщину?
Повіяв слабкий вітерець, і очерет по всьому озеру захитався, тисячі його голівок схилилися до води. Однак лебедине гніздо залишалося велично-непорушним, ніби імператорський трон, перед яким схилилися тисячі підлеглих. Гордовиті лебеді неодмінно мають бути птахами, що літають найвище в світі, однак Ян Ке і не думав, що в степу, де немає жодного великого дерева, гордовиті лебеді залишаться гордовитими, навіть більше, ніж степові орли, які збільшують висоту своїх гнізд, будуючи їх на піках високих гір. Ян Ке бачив більше десятка орлиних гнізд на гірських вершинах, і це вщент зруйнувало його колишнє містичне схиляння перед ними: хіба це гніздо — просто якась купа хмизу й декілька шматків подертої овечої шкури?! Воно було таким грубим і примітивним, що нагадувало звичайну підстилку жебрака на вулиці.
Однак такі рідкісні великі лебеді завжди — і в небі, і на землі — були чистими й прекрасними. Якби в цьому світі не було лебедів, то хіба з’явилося б серед людей на сцені «Лебедине озеро»? Хіба була б Уланова? І музика Чайковського? Чи хтось би тоді забирав прекрасні мрії людей на небо? Ян Ке стояв, закинувши голову й широко розплющивши очі, та намагався глибоко закарбувати в своїх збільшених зіницях кожну деталь цього королівського гнізда. Йому хотілося в майбутньому на майданчику перед Великим державним театром побудувати грандіозне гніздо царя птахів, що стриміло б у висоту, як колона-тотем людей, які палко люблять лебедів і лебедині озера. А на вершині цієї колони-тотема мала б сидіти пара лебедів, святих і чистих, з простягнутими до хмар крильми. Вони були б також тотемом кохання і краси, що живе в людських серцях, і залишилися б у світі навічно.
Вітерець над озером поступово ставав прохолоднішим, а зелений колір очерету дедалі темнішав. Ян Ке узяв два лебединих яйця й поклав їх за пазуху, думаючи передати їм трохи людського тепла. Хоча в світі стає дедалі більше жаб, а на сцені червоні жінки-воїни уже витіснили лебединих принцес, однак усе одно ще залишаються люди, які люблять тебе і схиляються перед тобою.
Ян Ке обережно піднявся по колоні й із почуттям благоговіння однією рукою підняв до вершини одне яйце й обережно поклав його назад у гніздо. Потім вийняв з-за пазухи друге й так само опустив у гніздо. Коли він спустився на пліт, то з полегшенням зітхнув. Він вірив, що ці двоє лебединих яєць на високій колоні-тотемі будуть, мов два величезних дорогоцінних каменя, випромінювати крізь хвилі очерету яскраве світло, що сягне небесних хмар і прикличе назад королівну-лебединю, яка літає високо в небесних просторах.
У небі нарешті з’явилась біла пляма й почала кружляти у вишині. Ян Ке поспішив відв’язати пліт і обережно відштовхнув його назад на річку. Він підняв очеретяні тростини, які плотом придавило до води затоки, а лопатою виловив з води листя й стебла, що плавали по поверхні. Він сподівався, що на цій місцині, де люди вирубали очерет, знову піднімуться його стебла і сховають величезне лебедине гніздо, тепер відкрите стороннім очам.
Ян Ке відплив до входу в очеретяну бухту й побачив, що лебединя саме поспішно спускається колами вниз, а коли він підплив до берега, у небі її вже не було видно.
До гуртожитку на будівельному майданчику Ян Ке повернувся пішки. Ершунь сказав, що його дядько поїхав верхи на коні до третьої скотарської бригади купувати хвору корову. На порожньому колись просторі навколо гуртожитку вже з’явилася велика земляна піч, на якій стояв величезний казан. На землі було складене купкою мокре лебедине пір’я, а над котлом піднімався пар і в ньому вже варилися шматки лебединого м’яса розміром із кулак. Ян Ке побачив, як у киплячий воді слізно борсається голова лебедя, а поряд із казаном одягнена під ханьку молода жінка саме закидає жменями всередину перець, різану цибулю й імбир, а також виливає прямо на ту дорогоцінну голову половину пляшки дешевого соєвого соусу. У Яна Ке аж запаморочилось у голові, тож він, погано почуваючись, сів на найближчого воза. Молода жінка сказала Ершуню, щоб той відвів пекінського студента до кімнати, а вона за деякий час принесе йому супу з лебедятини, корисного для здоров’я. Ян Ке замахав руками, відштовхнув Ершуня й так розсердився, що ледь не перекинув того залізного казана. Він справді просто не міг дивитися на пар, що піднімається на ним, однак він не наважувався його перекинути й не наважувався виказувати свою злість. Адже ці люди були бідними селянами, а він — відправлений у село на перевиховання «собачий виплодок». Він міг тільки твердо вирішити про себе пошукати можливість зруйнувати той пліт.
Забризкані тиньком і смердючі від поту будівельники поступово завершували роботу. Від запаху м’яса в них потекли слинки й вони підбігли до казана, оточили його, вигукуючи й співаючи:
Жаба буде їсти лебедятину! Жаба буде їсти лебедятину!
Хіба той, хто їсть лебедятину, може вважатися жабою?
А ким же тоді?
Земляним імператором!
Один низькорослий і з виряченими, як у жаби, очима чоловік, скориставшись безладом, ущипнув за сідниці жінку, яка поралась біля казана, і, голосно сміючись, пожартував:
— Хто сказав, що жабі не їсти лебедятини? Ось вона зараз і поїсть її.
Однак ще не завмер його голос, як йому дісталося коцюбою.
Побачивши, що м’ясо ще не готове, будівельники, оголивши свою плечі й розмахуючи брудними рушниками, попрямували до озера. Дехто з них став на пліт і поплив до середини озера. А інші, хто вмів добре плавати, давно вже розділися догола й пострибали в воду, після чого попливли по-собачому так само на середину озера, забовтуючи воду й розпускаючи за собою брудні хвилі. У ту мить здавалося, що на сцену з декораціями «Лебединого озера» увірвався якийсь строкатий натовп комедіянтів. З озера, яке перед цим щойно заспокоїлося, знову злякано злетіла зграя водяного птаства, й простір заповнився їхніми зойками.
Ян Ке не розумів, чому ці селяни, хоч вони так само були монголами, так швидко забули водяних духів, яким монголи поклонялися? У Пекіні, ще до від‘їзду на колгоспне пасовище, коли молоді інтелігенти проходили повз урядовий будинок аймаку, дехто з кадровиків, як монголи, так і ханьці, які прийшли побачитися з ними, у приватних розмовах казав їм, що коли вони прибудуть у степ, вони повинні поважати звичаї, традиції й релігію місцевих кочовиків. Зокрема, тоді мова зайшла про те, що в монгольському степу бракує води, тому монголи надзвичайно поважають водяних духів і ніколи не перуть одяг у річках та озерах, тим більше не наважуються там купатися. Історії відомо, що ранні монголи пролили ріки крові, воюючи з ісламськими народами, які полюбляють купатися в природних водоймах, профануючи монгольських водяних духів. Кадровики сподівалися, що після того, як молоді інтелігенти прибудуть у степ, вони в жодному разі не підуть плавати в річці чи в озері. І ось уже більше двох років навіть ті пекінці, які полюбляли плавати, стримувалися у своєму захопленні. Однак хто б міг подумати, що ці будівельники-монголи з селян так нахабно порушать правила степу?
Яну Ке вже не ставало терпіння стояти там, тож він намірився повертатися до своєї юрти, щоб порадитися з Ченем Чженем, що робити в такій ситуації. Щойно він зробив декілька кроків, як раптом помітив під стіною однієї з землянок п’ять-шість величезних бульб. Він знову злякався, згадавши схожих на фей лебедів-півоній, тож поспішив підбігти до цієї землянки й уважно оглянути корені. Він ніколи раніше не бачив бульби півоній, а ці були завбільшки з овечу голову і схожі на величезний шишкуватий батат. Квітконосні пагони вже були обрізані, залишилися тільки кілька щойно пророслих ніжних паростків світло-червоного кольору. Найбільші бульби були складені в оббиті залізом відра великого розміру — в одне відро могла поміститися лише одна бульба; більшу половину відра займав вологий пісок. Схоже було, що його насипали, аби зберегти бульби свіжими.
Ян Ке поспішив спитати в Ершуня:
— Це — коріння півоній? Де їх викопали?
— Так, білих півоній. Вони ростуть у горах, але де точно — я тобі не скажу, — відповів Ершунь. — Декілька днів тому ми вивезли звідти їх більше, ніж піввоза, і всі продали в місто, китайським аптекам.
Ян Ке звісно ж і подумати раніше не міг, що ті піввантажівки півонієвих бульб, які вирив і вивіз Бао Шуньґуй, будуть лише маленькою часткою, а коли прийдуть будівельники, то всі лебеді-півонії на цьому пасовищі будуть остаточно викорінені. Ці люди, які не любили навіть власної батьківщини, коли прибували в інші землі, починали безсоромно їх грабувати.
Коли Ян Ке повернувся додому, він розповів Ченю Чженю і Ґао Цзяньчжуну усе побачене й відчуте за цей день.
Чень Чжень теж так розлютився, що дуже довго не розмовляв, а коли трохи відійшов, то сказав:
— Те, що ти розповів, — це копія в мініатюрі взаємин між скотарями і хліборобами в Східній Азії протягом кількох тисячоліть. Якщо кочовики стають хліборобами, вони потім повертаються і вбивають степ. При цьому програють обидві сторони.
Ян Ке, все одно не розуміючи, спитав:
— Але чому неодмінно обидві сторони мають страждати? Вони ж виростають з одного кореня, чому ж вони мучать одне одного? Нехай би скотарі займалися скотарством, а селяни — землеробством, і всі жили собі спокійно, чи не так?
Чень холодно сказав:
— Земля не така вже й велика, а всі хочуть жити добре, тож історія людства по суті своїй є історією боротьби й охорони свого простору для існування. Китайці — дрібні селяни, вони все своє життя, опустивши голову, доглядають клаптики землі, які мають у себе перед носом, і далі цього не бачать, обрій у них дуже вузький. І ми, якби не приїхали в степ, сиділи б там і далі свого носа не бачили, а вважали себе вище за всіх.
Знадвору донісся скажений гавкіт усіх трьох собак. Ян Ке сказав:
— Напевне, начальник Ван привів коня.
Лютий Ерлан так кидався на Лао Вана, що той боявся спішуватися, тому почав кликати Яна Ке. Ян поспішив вийти й голосом заспокоїв собак, запросив Лао Вана до юрти, а сам пішов розсідлувати коня. Бідна тварина, яку ганяли півдня, була вся мокра від поту, навіть повстяна підстилка під сідлом промокла наскрізь і з неї піднімався гарячий пар. Ян Ке, сердитий через це, аж рвонув запону на вході до юрти, коли входив. Від начальника Вана тхнуло горілкою й часником, а підборіддя блищало, намащене жиром, і він одне повторював, що лебедятина дуже смачна. Однак, щоб не сполошити ворога заздалегідь, Ян Ке вимушений був стримувати свій тон, а ще дати йому овечого лою. Начальник Ван, міцно притиснувши до грудей півбляшанки лою, пішов, радіючи. А Ян Ке, коли подумав, що той білий лебідь, який ще сьогодні вранці вільно собі літав, тепер змішався в животі Лао Вана зі смердючим часником, то ледь не заплакав, так заболіло йому серце.
Усі троє хлопців, сторопілі, довго мовчали. Чому вони не задали добрячого прочухана цьому Лао Вану? Чому не провчили його як слід? Однак вони знали, що цих халамидників-мігрантів, сила яких у масі, краще не бити, а пояснювати їм щось на словах — все одно, що розсипати перла перед свиньми. Тож для того, щоб поставити їх на місце, потрібно клин клином вибивати. І Чень, і Ґао погоджувалися з тим, що пліт Лао Вана потрібно зруйнувати, причому вщент, щоб вони не могли його відновити. Потрібно було будь-що гарантувати пташенятам лебедів, що вони вилупляться, виростуть і полетять. Ян Ке стривожено сказав:
— Я думаю, навесні наступного року лебеді не повернуться сюди, — після чого всі троє пригнічено замовкли.
Однак вони не очікували, що на бригаді оголосять цього вечора політичні навчання, на яких буде поширено найвище і найновіше розпорядження про заборону відпусток. У цьому випадку вони втрачали єдину можливість зруйнувати пліт.
В Орхонському степу вбивати лебедів і їсти лебедятину розпочав Бао Шуньґуй — ще тоді, в наметі, коли було організовано полювання на вовків. Тоді він не приправляв свою страву цибулею, часником й імбирем, а також не додавав до неї перцю, соєвого соусу чи інших приправ, м’ясо лебедя варилося у чистій воді з сіллю. Тоді ніхто з мисливців, зокрема і Ян Ке, не торкнулися паличок. Бао Шуньґуй на самоті випив тоді горілки, однак у нього так і не з’явилося настрою чи відчуття королівського бенкету. Він навіть сказав тоді, що на смак м’ясо лебедя мало чим відрізняється від домашнього гуся, вигодованого на кукурудзі й помиях.
Цього разу Бао Шуньґуй вчасно прибув до гуртожитку будівельників. Тепер лебедятина була приготовлена в китайській печі, з китайськими приправами, тушилася на вогні, який ретельно регулювався. Якщо ще додати сюди декілька десятків людей, які пили горілку й грали в застольні ігри та по черзі вихваляли один одного, він насправді відчув себе на королівському бенкеті.
Шкода тільки, що м’яса було мало, а жаб багато. Бао Шуньґуй і начальник Ван з’їли по цілій мисці лебедятини, іншим же дісталося по кілька шматків. Після завершення бенкету Бао Шуньґуй іще з масними губами пішов проводити політичне навчання, а натовп заробітчан налетів на казан. Їхня жадоба була ненаситною, тож вони вирішили вибрати людей, щоб наступного дня, ще вдосвіта, знову вдягти маскувальні костюми, взяти лук і стріли й попливти до очеретяної затоки. Для більшої гарантії вони вирішили прихопити ще й напівавтоматичну рушницю Бао, щоб підстрелити лебедя з рушниці, а якщо не вдасться, то хоча б підстрелити дикого гуся чи качку, щоб увесь кагал наївся досхочу.
Наступного дня рано-вранці Ян Ке, Чень Чжень і Ґао Цзяньчжун прокинулися від рушничних пострілів на озері. Вони просто не знали, куди подітися від розчарування. Ян Ке, мов божевільний, скочив на коня й помчав до озера, Чень Чжень попросив Ґомбо підмінити його в цей день на випасі отари й разом з Ґао Цзяньчжуном також поїхав верхи до озера.
Хлопці дуже обережно чекали, поки пліт пристане до берега. Трагічна картина, яку вони побачили, викликала в Яна і Ченя відчуття, ніби вони раптом стали свідками нахабної смерті близького родича. На плоту знову лежав один великий лебідь і кілька великих диких гусей та качок, а також ті два лебединих яйця, залитих кров’ю. Убитий птах — це, очевидно, була та лебединя, яка щойно втратила свого супутника і заради цих двох, ще не народжених, часточок своєї плоті не полетіла вчасно з цього жахливого озера, а тому пішла слідом за своїм чоловіком. Її голова була розтрощена кулею, тож її смерть виявилася ще трагічнішою, ніж у її коханого: вона загинула просто на своїх дітях, які ще навіть не пробили шкаралупи яєць, зігрівши їх востаннє своєю гарячою кров’ю.
Обличчя Яна Ке було мокрим від сліз, адже якби він не відвіз ті два яйця назад до гнізда, можливо, лебединя не потрапила б до рук цих злодіїв.
Коли начальник Ван ступив на берег, там уже зібрався натовп будівельників, скотарів і молодих інтелігентів. Начальник Ван самовдоволено й нахабно витріщився на Яна Ке й сказав:
— Що, хочеш іще раз обміняти яйця на овече сало? І не сподівайся! Цього разу я віддам ці два яйця Сяо Пену. Вчора, коли я поїхав купувати хвору корову, то зустрів Сяо Пена й розповів йому, що виміняв півбанки овечого лою на два лебединих яйця, а він сказав, що я продешевив. Ми із ним домовились, що він дасть мені по цілій бляшанці сала за кожне велике яйце.
Поки він говорив, до них під’їхав захеканий Сяо Пен і, зіскочивши з коня, поспішив схопити два закривавлених яйця та закинути їх у свою торбу, набиту вовною, після чого знову сів на коня й умить зник.
Будівельники, мов на святі, позбирали свою здобич і попрямували до гуртожитку. Скотарі недовірливо й гнівно дивилися на них, не розуміючи, чому ці вдягнені в китайський одяг монголи такі жорстокі до степових духів птахів, і наважуються вбивати й їсти велетнів, які літають до Тенґера. Старому Біліґу, схоже, вперше траплявся такий випадок. Від гніву в нього трусилися вуса й він ганьбив начальника Вана за порушення небесних і людських законів, за неповагу до шаманських духів птахів, і за те, що забув своє монгольське коріння. Ти, зрештою, монгол чи ні? Лао Ван не міг цього витримати й закричав:
— Які ще шамани? До чого тут шамани? У наших родинах навіть Будд порозбивали, а ти тут щось теревениш про шаманів! Це все — «чотири пережитки», їх потрібно ущент знищити!
Старий Біліґ, побачивши, що небесними правилами монгольського степу не стримати начальника Вана, почав гортати перекладений монгольською маленький червоний цитатник Мао й спитав у Ченя:
— Яку цитату мені прочитати, щоб угамувати цю банду?
Однак як Чень і Ян не думали, вони не могли згадати, яка з цитат серед найвищих директив стосувалася покарання за полювання на рідкісних птахів.
Будівельників, з одного боку, було багато, з іншого — вони відчували за собою підтримку, тож наважувалися чудовою монгольською мовою сперечатися зі Старим Біліґом. У скотарях кипіла лють; цього разу протистояли одне одному монголи, причому всі — бідняки, але хоча вони належали до однієї нації й одного класу, вони не могли врегулювати між собою конфлікт між скотарями й хліборобами. Ян Ке, Чень Чжень і ще декілька молодих інтелігентів приєдналися до вдягнених у монгольський одяг людей і стали на суперечку із одягненими по-ханськи будівельниками. Суперечка розпалювалася, сторони протистояли вже майже ніс до носа. Якраз коли декілька запальних і лютих конопасів, зокрема і Лхамжав, готові були взятися за батоги, наспів на коні й Бао Шуньґуй. Він вискочив наперед натовпу й люто хльоснув декілька разів батогом у себе над головою та прокричав:
— Усі замовкніть! Хто наважиться дати волю рукам, того я накажу забрати до спеціальної політбригади. І всіх відправлю на перевиховання!
Усі затихли, й ніхто не наважувався навіть рота розтулити.
Бао Шуньґуй зістрибнув із коня й підійшов до Біліґа, говорячи:
— Лебеді — ці лялечки — подобаються радянським ревізіоністам. Однак у Пекіні вже всі п’єси з лебедями прибрано зі сцени, їх більше не грають, а їхній головний герой зазнав серйозної критики, тож якщо ми тут будемо охороняти лебедів і це стане відомо, то виникне питання, причому політичне… Тож давайте ми все-таки будемо триматися революції й збільшувати виробництво. А якщо ми хочемо пришвидшити поступ будівництва, то повинні нагодувати будівельників м’ясом. Бригада ж не хоче продавати їм списаних баранів, змушуючи їх самих добувати собі м’ясо. З цієї точки зору хіба це — погана справа?
Потім, повернувшись до натовпу, він сказав:
— Такий клопітний сезон, а ви всі тут стоїте, як боввани. Ану всі на роботу!
Натовп із невдоволеним сопінням почав поступово розходитися.
Ян Ке не міг проковтнути такого тону, тому сів на коня, поїхав до юрти, привіз звідти три великі хлопавки й вистрелив із них у бік озера. Бах-бах-бах… прозвучали шість вибухів поспіль і змусили водяне птаство розлетітися з переляку хто куди. Сердитий Бао Шуньґуй повернув коня й примчав аж зі схилу, та, розмахуючи батогом перед носом Яна, загорлав:
— Ти хочеш розлякати мою закуску до випивки? Тобі що, своєї голови не шкода? Не забувай про своїх предків-реакціонерів, яких потрібно перевиховувати працею разом із бандою чотирьох.[144] Ти повинен приймати перевиховання від бідних селян, а всі ці будівельники і я якраз і є бідними селянами.
Увіп’явшись у нього очима, Ян Ке наважився заперечити:
— У виробничих бригадах у степу я повинен насамперед приймати перевиховання від скотарів, від бідних скотарів!
Хтось із конопасів обійняв Яна за плечі, й вони разом зі Старим Біліґом пішли вгору схилом. Біліґ сказав:
— Ти порадував мене тим, що привіз хлопавки й вистрелив із них.
Пізніше Ян Ке дізнався, що Сяо Пен, який виміняв лебедині яйця на овече сало, — колекціонер-любитель дивини. Виявилося, що він знає, як довго зберегти лебедині яйця. Сяо Пен був «босим лікарем» на бригаді. Він просвердлив шприцем маленьку дірочку в основі яйця, крізь яку витягнув білок із жовтком, а потім заліпив її рідким клеєм. Після цього можна було не хвилюватися, що яйця зіпсуються чи їхня шкаралупа лусне, тож два чарівних лебединих яйця, які, правда, втратили життя, могли тепер зберігатися вічно. Він ще поїхав до столярні в Комітеті пасовища й нарізав собі скла, з якого зробив скляні коробки й застелив їхнє дно повстяними подушечками, обшитими жовтим атласом, а на них поклав лебедині яйця, ніби це був рідкісний предмет мистецтва. Сяо Пен завжди тримав свій скарб на самому дні скрині, подалі від людських очей. Через декілька років він подарував цей скарб одному кадровику, який приїхав у степ набирати студентів із військових робітників та селян, тож, зрештою, Сяо Пен, позичивши, так би мовити, крила в степового лебедя, зміг полетіти в місто і долетіти до університету.
На четвертий день ближче до вечора, коли Ґао Цзянчжун, пригнавши череду, повернувся додому, він дуже втаємничено сказав до Яна й Ченя:
— Хвору корову, яку тоді купив начальник Ван, загриз вовк! Просто перед їхнім будинком!
Почувши це, хлопці аж заклякли, а Ян Ке сказав:
— Все правильно — ця банда на майданчику не має собак, тож цього разу вони зазнали значних збитків.
Ґао Цзяньчжун сказав:
— Я пішов до їхнього будинку подивитись — корова була на прив’язі всього лише за кільканадцять кроків від будинку, від неї залишилися тільки голова, копита й хребет, а м’ясо зникло все. Лао Ван лаявся від злості, заявляючи, що на цю корову були витрачені гроші, на які увесь гуртожиток мав харчуватися півмісяця, а тепер будівельники знову їстимуть пісне. — Сміючись, він додав: — Насправді ця корова нічим тяжким не хворіла, в неї тільки були паразити в шлунку. Лао Ван тямить трохи у ветеринарії, тож він роздобув ліки й повиганяв тих паразитів з корови та збирався вигодувати її на тутешніх гарних воді й траві, а потім зарізати. Він і подумати не міг, що, вигодувана до половини, вона піде на харч вовкові.
Ян Ке нарешті міг висловити злостивість, яка глибоко в ньому засіла:
— Хіба ж ці волоцюги з хліборобських районів мають ту пильність, що скотарі? Вони ж уночі сплять, як мертві свині. А орхонські вовки — теж не пасуть задніх: вони, тільки одним оком глянувши, вже розкусили цих приходьків, тож наважилися прямо перед їхніми ворітьми з’їсти корову. — І, ніби втамовуючи спрагу помсти, він додав: — Хіба це не приниження бідних селян? Останніми роками на це ніхто не наважується, а от вовки наважилися!
— Це називається не приниження, а відплата, — зауважив Чень Чжень.
Ян Ке, раптом сумно зітхнувши, відповів:
— У наш час вогнепальної зброї у вовків уже майже не залишилося сил для відплати. Тож останнє незаймане озеро в монгольському степу втратило свою охорону. Якщо я колись матиму можливість повернутися до Пекіна, я більше ніколи не піду дивитись «Лебедине озеро». Тому що як тільки його побачу, мені згадається те лебедине м’ясо в казані і голова лебедя, полита соєвим соусом, і я пригадуватиму, яким вишуканим і гордим він був за життя… Раніше я вважав, що це китайська селянська культура зазнає жорстоких образ і вторгнення з боку Заходу, і я й подумати не міг, що ця селянська культура може бути так само по-звірячому жорстокою, коли руйнує кочову цивілізацію.
Ґао Цзянчжун перебив його:
— Це ти далеко відхилився від теми. Коли вовчі зграї вже прийшли до будинків, ми повинні бути особливо обережними, а то варто буде їм лише завернути сюди й пронюхати про вовченя в нашій юрті, тоді вже не пощастить нашим коровам і вівцям.
24
Цінь Муґун… знищив 12 володінь жунів, захопив величезну територію в тисячі лі й став гегемоном племен західних жунів. Після падіння Західної Чжоу на його власних землях розселились племена жунді… Культура західної Чжоу тут була знищена варварськими звичаями жунів і ді, а також культурою Шан. Цінь прийняло окремі відсталі устрої (включаючи звичай престолонаслідування молодшим братом після смерті старшого)[145] й шанську культуру, і хоча Цінь було на той час уже великою державою на західних землях, правителі китайських князівств вважали його державою племен жунді, і не погоджувались на участь Цінь у союзах князівств.
Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І
Літні ночі на монгольській високогірній рівнині миттю стають такими холодними, ніби настає середина осені. Вже незабаром у наступ підуть жахливі степові комарі, тож нинішні ночі — останні спокійні. Обстрижені щойно наголо вівці збиваються в щільну купу й лягають, довго ремигаючи, тож повсюдно чується рипіння зубів, що перетирають траву. Ерлан і Хуанхуан час від часу піднімають голови й задирають угору носи, сторожко нюхаючи повітря, або ведуть за собою Еле та трьох цуценят, повільно обходячи дозором північно-західний бік загону.
Чень Чжень із ліхтариком у руках витягнув шматок повсті розміром з ковдру для однієї людини і пішов на північно-східний бік загону, знайшов там собі рівне містечко, розстелив повсть, накинув на плечі старий тонкий шкіряний плащ і сів, підібгавши ноги, не наважуючись лягти. Після того, як вони прибули на нове пасовище, він серйозно недосипав, адже потрібно було пасти отари, сторожувати їх уночі, стригти овець, доглядати Вовчика, читати книжки й конспектувати їх, тож день тривав для нього довго, а ніч минала коротко. Якби він тепер ліг, то відразу заснув би мертвим сном, і як би не гавкали після цього собаки, вони б його не розбудили. Насправді він мав би скористатися цими тихими ночами до пришестя комарів і гарно поспати, однак він, як і раніше, не міг допустити недбальства, адже степові вовки були великі майстри користатися «випадком».
Після того, як невелика зграя вовків нишком загризла хвору корову на будівельному майданчику, у хлопців напнулися нерви. Той випадок для скотарів став сигналом про те, що вовки переключились із дзеренів, байбаків і ховрахів на домашню худобу. Маленькі дзеренята вже бігали, мов літали, байбаки також стали більш спритними й пильними, до того ж зголоднілі зграї вже не могли втамувати свій голод самими тільки гризунами, тому почали нападати на свійську худобу. На цьому новому пасовищі люди й худоба ще остаточно не оселилися, тому Старий Біліґ кілька разів скликав виробничі збори, неодноразово попереджаючи скотарів і молодих інтелігентів, щоб не припускалися недбальства й були, як вовки — під час сну, хоч очі й закриті, але вуха насторочені. В Орхонському степу починався новий раунд боротьби між людьми й вовками.
Чень Чжень щодня чисто підмітав територію Вовчика, прибираючи його послід і всі мітки, навіть присипаючи територію тонким шаром піску. Це робилося не лише заради гігієни території, щоб гарантувати здоров’я малому, але й, найважливіше, з остраху на те, що запах може виказати місце перебування Вовчика.
Чень Чжень останнім часом обмірковував кожну деталь подій, що відбулися після того, як він приніс вовченят із лігва, аж у нього починала боліти голова. Йому здавалося, що кожна ланка в ланцюгу тих подій мала якусь ваду, яка могла бути помічена вовчицею. Наприклад, на місці старого табору вовчиця могла почути запах сечі Вовчика. Чень щоночі боявся, що вовча зграя з’явиться із раптовою атакою і вчинить криваву розправу над отарою та забере назад Вовчика. Єдине, з чого він радів, це те, що коли вони переїжджали на нове пасовище, то всю довгу дорогу сюди Вовчик був закритий у дерев’яному ящику для коров’ячого кізяка і жодного разу не ступав на землю, тому на дорозі не залишилося жодних його слідів чи запахів. Тож навіть якщо вовчиця й почує залишений на старому місці запах вовченяти, вона не зможе дізнатися, куди малого перемістили.
У повітрі, здавалося, вовчого запаху не було, тож уже напівдорослі й справні троє цуценят підбігли до Ченя, він по черзі погладив їх. Хуанхуан та Еле також підбігли до господаря, щоб отримати свою порцію ласки. Тільки Ерлан залишився вірним своєму службовому обов’язку й так само ходив дозором неподалік, на північно-західному боці отари. Він знав вовчі здібності краще за звичайних собак, тож у будь-який час був таким же пильним, як і вовки.
Нічний вітерець холоднішав, вівці гуртувалися тісніше, тож розміри отари вже зменшилися на чверть. Цуценята позалазили під драний плащ Ченя. Щойно минула північ і було так темно, що Чень навіть не бачив білих овець поряд. У другій половині ночі вітер стих, однак холод тільки посилився, тож Чень відігнав собак на їхнє робоче місце, сам також підвівся, закутався в шкіряний плащ і, ввімкнувши ліхтарик, обвів світлом двічі отару по колу.
Проте щойно він знову сів на повсть, як зі схилу неподалік донісся довгий і пронизливий вовчий вий: «Ау-ау-ау-ау…» Кінцевий звук тягнувся довго-довго, тремтячи й перериваючись на короткі паузи. Тембр вовчих голосів був чистим, сила — повною, вони мали звучність і гостроту, що пробирали до кісток. Ще не встигло завмерти це тремтяче закінчення звуку, як із трьох боків південно-східних гір долинула тиха луна, повільно коливаючись в ущелинах, над улоговиною, луками й озером; до неї втерся ще шелест очеретяного листя, що його ворушив легкий вітерець, і таким чином тихі й моторошні звуки вовчих голосів, очеретяного листя й вітру хвиля за хвилею зливалися в один акорд. Тональність акорду ставала дедалі мінорнішою й відносила думки Ченя до далекого й глухого Сибіру.
Він уже давно не чув північної пісні степових вовків глибокої холодної ночі. Він мимоволі затремтів від холоду й щільніше закутався в плащ, однак все одно відчував той холодний звук, що ніби виходив з тріщини в крижині, проникав крізь його плащ, крізь шкіру й м’язи, і, починаючи з тім’я, проходив по хребту аж до куприка. Чень витягнув руку й загріб під плащ Хуанхуана, щоб відчути хоч трохи тепла.
Щойно завершилася довга й похмура увертюра, як декілька великих вовків високими голосами затягли свою чоловічу пісню. Цього разу їхнє виття відразу ж викликало бурхливий собачий гавкіт по всіх таборах бригади. Великі й малі собаки Ченя також усі кинулися в північно-західному напрямку, стали поза лінією, що оточувала отару, й уривчасто, але скажено завили. Ерлан зі скаженим риком помчав у напрямку вовчого вию першим, однак невдовзі, боячись, що вовки можуть піти в обхід, він відступив наперед отари, продовжуючи рикати й гавкати. По всьому табору, який довгою змією розтягнувся вздовж гірських схилів улоговини, спалахнули електричні ліхтарики, а більше ста собак усієї бригади гарчали аж цілих півгодини, поки поступово заспокоїлись.
Чим темнішою ставала ніч, тим міцнішав холод. Коли припинився собачий гавкіт, у степу знову стало так тихо, що можна було почути шелест очеретяного листя. Невдовзі той самий вовк-заводій знову затягнув свою «пісню», після чого з великих гір на півночі, півдні й заході донеслося ще більше вовчих голосів, вони ніби оточили табір з трьох боків величезною й щільною звуковою стіною. Тепер уже вони задавили собачий гавкіт. Це ще більше збурило собак, які продовжували буянити. У всіх юртах жінки, які були на нічному чергуванні, повмикали ліхтарики й спрямували їхнє світло в напрямку вовків, голосно атукаючи при цьому: «А-ту-у-х… У-ту-у-х… І-ті-і-х…» їхні пронизливі голоси накочувалися хвилями й зливалися в одну, що тиснула на вовчу зграю. Напевне, всі голосисті співаки в степу натренували свої вміння саме під час нічних чергувань, відлякуючи вовків.
Усі великі й люті собаки з кожної родини під прикриттям своїх господарів лютували ще сильніше. Їхній гавкіт, виття і рик, загрозливі й викличні голоси перемішувалися в такий ґвалт, що вже неможливо було розрізнити звуків військового барабану. Ситуація виглядала велично й приголомшливо, ніби наближався ще один вирішальний бій, і всі великі, мисливські й люті собаки були готові щомиті кинутися на поле бою.
Чень Чжень також, витягнувши шию, горлав, як міг, однак порівняно зі степовими жінками й собаками він видавався собі телям, і його слабкий голос був дуже швидко поглинутий ніччю, заповненою їхніми високими й пронизливими голосами.
У степу вже давно не було такої масштабної захисної війни, яку вели голосами й електричним світлом. Юрти на новому пасовищі розташовувалися дуже щільно, через що ця контратака скотарів виглядала більш концентрованою й агресивною, ніж то було на старому місці, й створювала в тихому степу одноманітної ночі напружену атмосферу бойового збудження. Чень Чжень прийшов у захват: він подумав, що якби в степу не було вовків, степовики, напевне, перетворилися б на духовно бляклу й недорікувату націю, а наслідки цього неодмінно відбилися б на Середній рівнині — адже тоді китайцям не довелося б либонь будувати Великий мур, а самі б вони теж давно й остаточно зникли у дрібних хвилях мертвої води внутрішнього застою, коли немає зовнішніх ворогів.
Вовче виття дуже швидко було дотиснуте. Тож розташування табору, як його обрали Улзій і Старий Біліґ, очевидно, мало величезну реальну вигоду — табір був укріплений, і вовкам ніяк було атакувати.
Чень Чжень раптом почув брязкіт залізного ланцюга й швидко побіг до Вовчика. Малий, який цілісінький день просидів у норі, ховаючись від сонця й людей і підкріплюючи свій дух, цієї миті стрибав на всі боки, ошкіривши зуби й розмахуючи в повітрі лапами, вочевидь виявляючи надзвичайне хвилювання й надзвичайне збудження з приводу цієї війни голосів і електричного світла, що велася між людьми, собаками й вовками. Він стрибав на всі лади, намагаючись позбавитись ланцюга, ланки якого при цьому брязкали одна об одну, а також кидався на цього «ворога» й кусав його, думаючи перегризти й тієї ж миті вступити в битву. Малий аж захекався від хвилювання, боячись, що так і не зможе долучитися до бою. Здавалося, що йому було навіть більш прикро, ніж коли він не міг вихопити м’яса.
У вовків, які люблять темряву, з настанням ночі відновлюються всі життєві сили; у цей час вони дають вихід прагненню всього свого тіла до битви. Ніч — це час, коли степові вовки нападають на житла й грабують їх, великими шматками ковтають м’ясо і на повну пащу п’ють кров, також це найкращий час, щоб гуртом розділити здобич. Однак залізний ланцюг тримав Вовчика у вузькому й замкненому просторі, де він не мав змоги дати вихід своїй вовчій натурі з її прагненням до битв, тим більше нічних битв. Він був схожий на розігрітий паровий котел, якому перекрили клапан, що випускає пар, і який через це міг щомиті вибухнути. Зрозумівши, що не може перервати ланцюг, він почав скаженіти й сердитися. Лють через те, що він не міг потрапити до битви, так тисла на нього, що він зіщулився на коток шерсті, а потім раптом вибухнув і кинувся на стежку довкола вовчого кола, де почав оскаженіло бігати з такою швидкістю, ніби йшов в атаку. Він то біг, то мчав, то кусав простір, іноді міг раптом рвучко зупинитися, після чого робив скажений ривок, потім перекидався вперед, далі стискав щелепи, клацав зубами, мотав головою, ніби він насправді вловив якусь величезну здобич і встромив свої зуби в її найбільш вразливе місце, через що здобич тут і померла.
Трохи згодом він нетерпляче зупинився з північного боку вовчого кола й настовбурчив вуха, уважно дослухаючись до чогось, але як тільки десь вчувався порух, він знову миттю вступав у свою скажену битву. Здатність Вовчика до боротьби була зумовлена жвавою атмосферою напруженої й страшної битви, здавалося, що він абсолютно не розбирає, де свої, а де чужі, йому достатньо було тільки брати участь у битві, а на якій стороні воювати — це вже байдуже. Він би однаково зрадів, убий він цуценя чи вовченя.
Побачивши Ченя, Вовчик схвильовано кинувся до нього, однак не міг до нього дістатися, тоді він вороже відступив на кілька кроків, дозволяючи Ченю увійти до вовчого кола. Чень трохи боявся. Він зробив уперед кілька кроків і присів, а Вовчик кинувся, мов голодний тигр на здобич, на його коліно й обійняв його, розкрив пащу і вже збирався вкусити. На щастя, Чень заздалегідь підготувався до цього й поспішив узяти ліхтарика та підсунути його Вовчику під ніс, який вимушений був закрити очі від потужного світла. Ченю було дуже прикро спостерігати, яке гірке розчарування переживає Вовчик в умовах такого отримання.
Усі собаки на бригаді зновускажено завили. Ченеві собаки почали бігати, гавкаючи, навколо отари. Іноді вони підбігали до Вовчика, однак дуже швидко знову кидалися на північний бік отари, абсолютно забуваючи про існування вовченяти. Троє цуценят, ніби вони набули статусу офіційних учасників битви, дзявкотіли й підвивали з удаваною серйозністю під самим носом у Вовчика, що страшенно його сердило, аж він тремтів усім тілом. Його натура, самоповага, прагнення до битви зазнавали величезної зневаги й шкоди, але тільки Чень Чжень міг розуміти його біль. Чень здогадувався, що в будь-якому випадку Вовчику не могло сподобатися бути лише стороннім спостерігачем у ситуації нічної битви.
Вовчик, нахиливши вбік голову, із заздрістю слухав самцеве і войовниче виття великих собак, а потім опустив голову й замислився на певний час: він ніби помітив, що сам не може так скажено завивати, як собаки, і вперше відчув самозневагу. Однак Вовчик тут же вирішив змінити скрутну ситуацію, в якій опинився, і розкрив пащу, очевидно збираючись учитися в собак гавкати. Для Ченя це було великою несподіванкою, тож він із цікавості присів, уважно спостерігаючи за тим, що буде далі. Вовчик вимушено відкривав пащу і з великим зусиллям витискав із себе дивні звуки, схожі на якесь хрипіння «ху-ху-ха-ха», однак у нього ніяк не виходило «гав-гав» або «уу-уу». Малий був цим дуже незадоволений, тож надзвичайно сердився, знову втягуючи в себе повітря й затримуючи його, то підбираючи, то відпускаючи живіт, максимально наслідуючи рухи собаки при гавканні чи витті, однак видавав при цьому якісь натужні звуки, і не собачі, і не вовчі, тож, зрештою, від нетерпіння почав крутитися на одному місці.
Спостерігаючи за дивною поведінкою Вовчика, Чень радів, адже хоча Вовчик був іще малим, щоб вити по-вовчому, однак видавати собачі звуки для нього було приниженням. Хоча собаки й вовки мають спільного предка, однак еволюційно вони розходяться все далі й далі. При цьому більшість собак уміють наслідувати вовче виття, однак вовки ніколи не вчаться гавкати по-собачому. Можливо, тому, що дорослі вовки вважають для себе приниженням видавати собачі звуки. Однак у цій ситуації Вовчик, який ріс під собачий гавкіт, надзвичайно хотів навчитися гавкати по-собачому, адже бідне вовченя ще не розуміло свого справжнього статусу.
Хоча Вовчик був охоплений тривогою й нервувався, його сила до наслідування в навчанні не зменшувалася. Чень нахилився ближче до його вуха й гучно гавкнув по-собачому, навчаючи його. Вовчик, здавалося, зрозумів, що «господар» хоче допомогти йому, тож в його очах промайнула ніяковість невправного учня, яка, втім, швидко змінилася іскрами гніву затятого учня. Тут підбіг Ерлан і, ставши поряд із Вовчиком, почав повільно, звук за звуком, голосно гавкати, ніби терплячий учитель. Раптом Чень Чжень почув, як Вовчик видав звук «хуав… хуав…» у ритмі, схожому на собачий, однак «гав» у нього так і не вийшло. Вовчик радісно застрибав на своєму місці й лизнув Ерлана за підборіддя. Після цього кожні шість-сім хвилин він міг самостійно видати своє «хуав-хуав», чим надзвичайно смішив Ченя.
Ці дивні звуки, не собачі й не вовчі, привернули увагу цуценят, які підбігли подивитись на видовище, а також викликали щось подібне до насмішкуватого гиркання у великих та малих собак. Чень Чжень ледь не качався зі сміху і щоразу, коли Вовчик видавав своє «хуав-хуав», він навмисне вигукував «чжан-чжан», тож над полем бою в таборі рознеслися дивні й негармонійні звуки: «хуав-хуав, чжан-чжан».[146] Вовчик, напевне, усвідомив, що люди й собаки насміхаються з нього, тож почав «гавкати» ще схвильованіше. Цуценятам це так подобалося, що вони почали дуріти й перекидатися навколо Вовчика, але за декілька хвилин собачий гавкіт на бригаді стих, а коли нікому було заспівувати, у Вовчика знову не виходило «гавкання».
Щойно стих собачий гавкіт, як із гір по три боки табору знову донісся вовчий вий. Голосова й психологічна війна тривала вже чотири-п’ять раундів, тож люди й собаки стомилися кричати. Однак вовчі зграї — майстри нападати стиха, навіть спільну атаку кількох груп вони проводять так нечутно, ніби духи смерті. Тому гармидер, який вони зчинили цієї ночі, був, очевидно, фальшивою демонстрацією наміру не нападати. Отже, коли з гір знову донісся вовчий вий, людські голоси вже стихли, електричне світло згасло, навіть собаки вже гавкали знехотя, тож цього разу вовчі голоси звучали ще більш свавільно. Чень Чжень відчував, що в цьому криється іще підступніший план — напевне, вовча зграя, помітивши, що лінія охорони з людей і собак надзвичайно щільна, вирішила вдатися до прийому масштабного виснаження: дочекатися, поки люди й собаки психологічно й фізично стомляться, а тоді раптово й крадькома напасти на них. Можливо, ця війна на паралізацію голосами буде тривати декілька ночей. Ченю згадалася тактика партизан 8-ї армії «коли ворог отаборився, ми йдемо в обхід його», а також спосіб наслідування кулемета, коли у відро з овечим салом закидають підпалені хлопавки і таким чином лякають ворога. Однак війну на виснаження голосами, щоб обійти ворога, степові вовки опанували ще декілька тисяч років тому.
Чень ліг на повсть, наказавши Хуанхуану лягти на землю, щоб став йому за подушку. Коли люди не кричали й собаки не гавкали, він міг уважно дослухатися до звуків та інтонацій вовчого виття, обмірковуючи при цьому вовчу мову. Після приїзду в степ Чень не міг позбутись зачарування вовчим виттям. Китайцям це виття було дуже добре відоме: коли мешканці Серединної рівнини чули його, їх охоплював жах. Вони навіть завжди одночасно згадували «лемент злих духів» і вовчий вий.[147] Однак тут, у степу, вовче виття для Ченя вже стало звичним явищем, проте він так і не міг зрозуміти, що ж означають ці звуки: «Їн-ау… Їн-ау», завжди такі сумні й пустельні, ніби плач чи нарікання, довгі й скорботні? Виття було схоже на довгий та надсадний плач китаянки за своїм чоловіком на кладовищі. Ченю ці скорботні вовчі голоси видалися дивними вже з першого разу — чому такі люті й зарозумілі вовки в душі мають стільки горя й болю? Невже тому, що виживати в степу так складно й велика кількість вовків гине від холоду, голоду і від рук мисливців? Тож вовки так оплакують свою трагічну долю?
Чень Чжень певний час думав, що ці люті на вигляд і затяті вовки в душі насправді є м’якими й тендітними. Проте після двох років спілкування з вовками, особливо за ці останні півроку, Чень Чжень поступово відмовився від такої думки. Адже твердокостні, твердосерді і тим більше непоступливі у своїй долі степові вовки — всі до одного, навіть самиці, є залізними воїнами, вони ніколи не відступають у кривавих битвах і не схиляють голови навіть у момент смерті. У вовчому словнику абсолютно немає слова «м’якість», навіть коли вовчиця втрачає цуценят або вовк отримує поранення, наприклад, утрачає лапу, то той тимчасовий біль тільки підштовхує їх шукати можливості для відплати, робить їх ще скаженішими. Чень Чжень дедалі більше переконувався в цьому, утримуючи вже декілька місяців Вовчика. Він ніколи не спостерігав у малого м’якості чи пригнічення, крім часів звичайної втоми; очі Вовчика завжди блищали, він був бадьорим, жвавим і охочим до руху. Навіть після того випадку, коли конопаси хотіли зламати йому шию й позбавити життя, через деякий час Вовчик знову став життєрадісним і войовничим.
Послухавши ще трохи вовче виття, Чень дуже чітко відчув у ньому якусь безумну загрозу. Однак чому вовкам знадобився саме цей плач, щоб погрожувати людям і худобі? Останнім часом вовків не спостигали стихійні лиха чи атаки людей, тож у них нібито й не було причин для гірких ридань. Може, й справді, як кажуть деякі скотарі, цей вовчий плач спеціально призначений для того, щоб у людей і худоби мурашки по тілу побігли і вони так налякалися, що волосся в них піднялося й вони навіть без бою визнали свою поразку? Може, степові вовки знають ту закономірність, що армія, сповнена гіркоти й справедливого обурення, завжди переможе? Або ідею стратегії психологічного залякування? Однак, хоча ця теорія й містить певну долю істини, вона не пояснює, чому вовки використовують той самий плач і для того, щоб кликати один одного, і коли шукають партнерів та друзів, організовують битви, повідомляють далеких родичів і друзів про ситуацію з полюванням, закликають родичів на облаву чи на розподіл здобичі? Це, очевидно