1 Дмитро Кобалія Дивовижним дзвоном озивається земля (нарис з історії археологічних досліджень на Хортиці) Хортиця – одна з найбагатших археологічних пам’яток Запорізького краю. Протягом століть вона зберегла сліди давно зниклих культур та забутих історичних подій. Ці сліди відклалися у ледь помітних вибоїнах земляних укріплень, похилих курганах, наскельних зображеннях і багаточисленних старожитностях. Їхня різноманітність і широкі хронологічні рамки свідчать про те, наскільки глибокою, багатоструктурною та абсолютно не обмеженою рамками часу виступає його історія. Хортиця сміється над догмою. Вона старша за догму. В цій праці ми навмисно не торкаємося теми краєзнавства. Вона добре представлена в історичній літературі і, крім того, розкрити її в такому стислому форматі навряд чи можливо. Залишимо осторонь і тему підводних досліджень, цілком гідних окремої розповіді. Зупинімося, власне, на самій Хортиці и зазирнемо під покрив того, що прийнято називати «денною» або «сучасною» поверхнею. У своєму дитинстві археологія, породжена пошуком скарбів, зовсім не була схожа на ту науку, якою ми знаємо її тепер. Саме тому першою людиною, що встромила заступа в хортицьку землю, був аж ніяк не науковець, а невідомий романтик. І було це невідомо коли. Проте сліди перших, хоча й не зовсім археологічних, та все ж розкопок збереглися. Від будівлі хортицького музею їх відділяє лише 195 метрів. 1738 року, у розпал російсько-турецької кампанії, на північно-східному березі острова зводиться тилова лінія укріплень. За даними військового інженера Ласковського,: "Она имела целью обеспечить отступление войск с острова на Левый, или крымский берег Днепра" [1; с.363]. Лінія складалася із чотирикутних редутів, з’єднаних валами і траншеями. Через 269 років від неї залишився майже непомітний вал і тільки один редут. Укріплення так заросло чагарником, що визначити його форму без додаткових зусиль навряд чи вдасться. Та коли придивитися – впадають у вічі не чотирикутні, але овальні обриси пам’ятника. Внутрішній простір квадратний і має деяке зміщення на північ. Висновок напрошується такий – під один із редутів був нашвидкуруч пристосовано курган, насипаний задовго до зазначених подій. Сама ж лінія укріплень зведена на території цілої курганної групи. Так, мимоволі, солдати армії графа фон Мініха стали першими «археологами» Хортиці і, напевне, свого шансу вони не загубили. В подальшому саме це місце стає традиційним для любителів легкої здобичі. Описуючи курганну групу, відомий запорізький краєзнавець Я. Новицький писав: «Могильник этот, расположенный в безлюдной части острова, весь изрыт кладоискателями" [3; с.28]. В ті роки, на межі XIX і XX століть, це було розповсюдженим явищем. І якщо свій перший подих молода наука зробила десь серед античних руїн, то її дитинство, без сумніву, пройшло у затінку курганів, у шелесті трав українських степів. В цьому відношенні не була виключенням і Хортиця. Перші, дійсно перші, археологічні розкопки на острові проводяться у червні 1878 року Вільямом Людвіговичем Беренштамом. Московське Антропологічне Товариство командирує його сюди для дослідження курганних груп. Протягом місяця йому вдається розкопати шість курганів в IV, V і VI курганних групах. На жаль, життєві обставини примушують його припинити роботи і терміново повернутися до Києва. Свідчення про нетривалі роботи збереглися завдяки листу, відісланому на адресу Якова Новицкого 18 лютого 1890 року з Санкт-Петербурга. Через 12 років Вільям Людвігович зміг лише частково задовольнити цікавість запорізького краєзнавця, про що він не без жалю зазначав у своєму листі [3, с.30, 32]. Розкопки, проведені Беренштамом, цілком відповідали своєму часу. Вони велись квадратногніздовим методом, тому невипадково в розкопі того чи іншого кургану фігурує тільки одне центральне поховання. У XIX сторіччі розкриття всього насипу не практикувалося і головною метою дослідження були знахідки. Автор зазначає наявність у похованнях бронзових стріл, шматків заліза, а також цілих і розбитих глиняних сосудів, один із яких має зображення оленя. 2 Незважаючи на численний матеріал давнього часу, ніяких датувань в листі немає. Перше покоління дослідників таке допускало. Розкопував Беренштам переважно скіфські курганні поховання. Деякі з них можуть бути датовані і значно ранішим часом. До честі археолога, вже тоді звертається увага на положення покійника, конструкцію і стан насипів. На 2006 рік нам відомий лише один курган, який може бути пов’язаний із тією пам’ятною експедицією. Там, де відмічена 4-а курганна група, на сьогодні зберігся лише однин насип. І ще ми можемо побачити залишки квадратної ями на її поверхні. За зовнішнім виглядом єдиний уцілілий курган є цілком схожим на редут, про який йшла мова вище. Але хто ж заклав на ньому свій розкоп, Вільям Беренштам чи Яків Новицький, що працював тут через 26 років? Колись на це питання відповість лопата археолога. У народі його називають курганом Беренштама. Отже, перші археологічні розкопки на Хортиці проводяться в 1878 році, але все ж таки, все ж таки… археологія проникає сюди трішечки раніше! Тому що першим археологом Хортиці був Яків Павлович Новицький. Тоді ще зовсім молодий і мало кому відомий 29-ти річний краєзнавець активно збирає спогади старожилів і жителів Хортицької колонії. Він жваво цікавиться випадковими знахідками і робить їх описи. 70-ті роки XIX ст. Новицький проводить у безперервних пошуках. Він займається тим, що сучасні дослідники назвали б «археологічною розвідкою», котра, зазвичай, передує розкопкам і необхідна для пошуку нових пам’яток. В 1876 році 55-й номер Одеського вісника публікує його статтю «Остров Хортица на Днепре», де серед іншого знаходимо фразу: «В одном из оврагов с помощью небольшой железной лопаты нам удалось открыть половину большой глиняной миски; в другой – небольшие ножницы, кусочек свинца в 1 ½ фунта весом, кузнецкие щипцы и несколько мелочей, преимущественно ржавых; в третьем – несколько кусков железа» [3, с.91]. Ця невиразна з точки зору археолога операція насправді і була тим сакральним дійством, в результаті якого археологія на Хортиці народилась. Далі– більше. Вже через два роки після публікації статті Беренштам залишає Якову Павловичу інструкції для досліджень і благословляє його на ведення власних археологічних розкопок, «…которые должны завершиться блестящим успехом!» [2, с.385]. Відомо, що 22 серпня 1882 року він досліджує одне з поховань XVIII ст. на Хортиці. З 1902 року розкопки проводяться щорічно. Тепер вони мають офіційний статус і ведуться на підставі «відкритих листів» Катеринославського обласного музею ім. О.П. Поля. Під кожним «відкритим листом» незмінно стояв підпис Дмитра Яворницького. Найповніше уявлення про ці дослідження дає щоденник розкопок, наведений у статті: «Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности» [3, с.32]. Вивчаючи кургани 1-ої, 3-ої, 4-ої, 5-ої курганних груп, дослідник дотримується традиційної схеми відкриття центрального поховання, інакше кажучи – колодязем зі стороною в 7 аршин (4.9 м), але його описи стають більш ретельними. Тепер вказуються не тільки параметри і форма, але також і загальний стан насипів, їх координати на місцевості. Докладно описується поховальний інвентар, з’являється його датування. Звісно, ті перші щоденники і польові звіти часто не мали ні логічної структури, ні абсолютної точності звітів теперішніх, але на їхніх пожовклих сторінках і досі відчувається дух першовідкривачів епохи Жуля Верна. Чого, наприклад, вартий опис: «Яма эта до самого дна на глубине 1 ½ арш. оказалась совершенно пустою, но в западном углу ее, выделялось серое пятно. Одному из рабочих поручено было осторожно углубиться снизу и с боков стены и тут обнаружено 6 валунов и каменная плита, заслонявшая ход в катакомбу. Время было уже на закат солнца, почему раскопка было отложена до следующего дня. Утром 13 сентября валуны были удалены, отвесно стоявшая плита снята, и картина погребения представилась в такой обстановке…» [3, с.35, 36] и т.д. Щоб в повній мірі збагнути красу подібного опису, достатньо відкрити будь-яку сучасну роботу. Ви не знайдете помилок, але та страшенна нудотність, з якою буде передана істина, не викличе бажання дійти до останніх сторінок. На 1908 рік Яків Новицький дослідив 10 курганних насипів і вперше звертається до досліджень часів російсько-турецької війни. У 1736-1739 роках її події залишили на Хортиці численні сліди, що збереглися у вигляді земляних укріплень, кладовищ, решток землянок, уламків кораблів Дніпровської флотилії. На південь від балки Широкої він розкопує три групових поховання солдатів армії Мініха. І як зрозуміло з вельми докладного описання могил, 3 на початку ХХ сторіччя стан поховань був значно кращим, аніж тепер. Із великої кількості органічних предметів, таких як залишки каптанів, взуття, кисетів, слід відзначити знахідку мила, що в нашій уяві здається майже нереальним. На 1908 рік ще зберігається колір одягу, тому і тепер у істориків є можливість визначити військове звання і рід військ померлих. У тому ж року, окрім кладовища, досліджується ще один пам’ятник XVIII сторіччя. На схилах Балки Наумової розкопано три землянки штаб-квартири генерал-майора фон Брадке. «Здесь, твердили нам, чуть не каждая попадающаяся впадина содержит в себе оружие или обломки, куски свинца, иногда бомбы и проч. Рассказы эти и дали нам повод произвести раскопку в вершине балки…» [3, с.51]. Знайдені предмети дозволили археологу датувати пам’ятник часом Кримських походів фельдмаршала Мініха. Роботи Якова Новицького, як і роботи Вільяма Беренштама, мали дослідницький характер. І якщо метою досліджень Беренштама був пошук древностей, захованих під хортицькими курганами, Новицький пішов далі. Він шукав саме пам’ятники, знаходив їх, розкопував, датував. Саме Новицький був першим розвідником Хортиці, першим археологом. Радянський період археологічних досліджень острова можна умовно розділити на кілька етапів. Перший із них – довоєнний - був ознаменований початком нечуваних досі темпів будівництва соціалізму. Розмах і обсяги польових робіт у цей період стають такими ж нечуваними. Будівництво найбільшої у світі Дніпровської гідроелектростанції і створення у зв’язку з цим величезного озера, що поглинало древні пороги ріки, вимагало масштабних досліджень у зоні робіт. Слід зазначити, що ці дослідження уперше в історії України були охоронними і рятувальними. Дивно, але, здається, молоді будівничі комунізму переймалися нашим минулим більше, аніж ми зараз. Створена в середині 20-х років Дніпростроєвська експедиція мала багаточисленні загони, що працювали на окремих пам’ятках протягом кількох років. 1927 року один із таких загонів закладає невеликий розкоп на острові Середній Стіг, розташованому у північній частині Хортиці. Оскільки острови, об’єднані в групу, називались не стогами, а стовпами, або російською мовою «столбами», правильніше було б називати острів Середній Стовп. Незважаючи на те, що скелі Стоги знаходились осторонь Стовпів, ця помилка прижилася. Практично, розкопано було невеличкий шматочок землі, що зберігся на скелі з прадавніх часів. На початку ХХ століття німецький колоніст, краєзнавець Г. Мартенс, знаходить тут кременеві вироби давньої людини. (Невдовзі він покінчить життя самогубством , не витримавши змін, які так понівечили близький його серцю край). Роботи продовжуються три сезони, з 1927 по 1930 рік. Керівник робіт А. Добровольский відкриває одразу два культурних шари, що датуються неолітичним та енеолітичним часом. І навряд чи хтось міг уявити, що скромний, як на археологів, розкоп покладе початок Середньостогівскій і, багато в чому, Дніпродонецкій археологічним культурам. Публікація матеріалів експедиції, детальний опис стоянки і навколишнього природного середовища до цього часу вважається взірцем дослідницької точності [4, с.43]. На жаль, за роки Другої світової війни частина колекції була назавжди загубленою для науки1. Наприкінці 20-х років, крім Добровольського, на Хортиці працює ще експедиція П. Смоличева. Між балками Ганнівкою і Малою Вербовою він розкопує велике трикамерне приміщення, основа якого складалася із двох паралельних кам’яних викладок у три-чотири ряди . Воно знаходилося на місці будівництва порохового складу за сто метрів південніше нового моста Стрілецького. Розкопки були початі Е. Федоровичем. Відкрита площа склала 480 кв. м. при глибині від одного до трьох метрів! Так було закладено розкоп, якого ще на острові не знали. На цьому величезному робочому майданчику могли б із легкістю поміститися всі розкопки попередніх дослідників. У золистому заповненні вдалося знайти і декілька поховань 1736-1739 рр. «Кам’яні лабіринти», як називав їх Смоличев, були залишками великого родового будинку, що добре зберігся. Він складався з кількох кімнат і допоміжних приміщень. В підсумковій роботі експедиції В. Козловська відносить споруду до енеолітичного часу [5, с.16]. Через два роки загін П. Смоличева переносить свої дослідження на територію курганної групи №5, де роботи не відновлювались з часів Я. Новицького. Археолог із жалем відмічав у своїх записах: «многие из них (курганів – прим. Д.К.), кроме крупных, заорюются и многие уже совсем утратили насыпь, только пятна желто-коричневого цвета 4 свидетельствуют об их существовании». У травні 1930 року було розкопано третій за величиною курган групи. В насипу було знайдено скіфське поховання, яке, між тим, не було основним. Невдовзі під ним з’явився шестикутний контур ями «господаря» насипу. Могила виявилася зруйнованою, але деякі знахідки красномовно свідчили про його належність до епохи бронзи. Тоді ж, у 1936 і 1937 роках, було розкопано ще два кургани. Перший і єдиний із групи №2 дослідив В. Каменський. Другий досліджувався В. Пешановим. В його матеріалах зазначається, що у 1937-1945 рр. біля дороги, що перетинає Хортицю зі сходу на захід, досліджено ледь помітний курган із залишками ями в центральній частині. Пам’ятник розорювався, тому і ці дослідження можна вважати охоронними. Розкопки виявили тигель із залишками бронзи на дні. У справі є і такий запис: "Первый раскопщик вел раскоп колодцем, пройдя через курганную насыпь, удовлетворился тем, что собрал "вещи" какие были при погребении, кости собрал, сложил все вместе, засыпал и при этом розкопки закончил изуродовав таким образом один из 52 курганов на Хортице..." [6, л.5]. У дійсності ж, курганів було далеко не 52 і навіть не 129, за підрахунками Я. Новицького. За нашими даними, їх було не менш 136-ти! Відповідно, в довоєнний період археологи дослідили тільки 14% або 19 насипів, багато з яких відкривались не повністю. На початок війни майже така ж кількість була зруйнована мешканцями острова. Більша ж частина була безнадійно втрачена у післявоєнний час. 1937 рік в археологічній історії Хортиці був відмічений подією, про яку слід згадати. Під час розвідних робіт біля південної околиці поселення Інституту з електрифікації сільського господарства учасники експедиції знайшли сліди ледь помітної землянки. Як виявилося, приміщення мало вхід із південного боку. Ліворуч від входу знаходилося місце для вогнища, обкладене каменем, підлога була засипана попелем. Знахідки на підлозі датувалися початком XVIII сторіччя. На основі отриманих матеріалів В. Пешанов робить висновок: "Не исключена возможность, что строителей укреплений в большем числе от тяжелых условий работы поражали эпидемии, умирали люди от тяжелых жилищных условий, потому что гарнизон острова жил в землянках, подобных исследованной нами" [6, л.11-12]. Дивно, але датуючи пам’ятник періодом російсько-турецької війни 1736-1739 рр., автор робіт не звернув уваги на вельми характерну деталь. Кілька монет, залишених мешканцями землянки, відносились уже до повоєнного часу. Вони були викарбувані лише в 1742 і 1743 роках. Дійсно, землянка і справді могла бути залишена гарнізоном Хортицького ретраншементу в повоєнні роки. Якийсь час він ще зберігав в середині ретраншементу свої «магазини». Але ще більш вірогідною є інша версія. Річ у тім, що після закінчення російсько-турецької кампанії 1739 року східне узбережжя острова активно освоюється запорізькими козаками. Ланцюжок зимівників простягнувся від плавнів до Совутиної балки. Якщо пам’ятник датується принаймі 1743 роком, а, скоріш за все, значно пізнішим часом, залишки житла цілком могли бути зимівником запорожця. То, можливо, драматичний 1937 і був роком перших досліджень козацьких старожитностей Хортиці? Лише чотири роки потому археологічні роботи продовжились. Тепер вони стають невід’ємним атрибутом хортицької історії. Експедиція Академії наук України на чолі з Л. Макаревичем обстежує пам’ятники легендарної козацької епохи. Окрім Покровської і Чортомлицької січей, тоді ще не похованих водами Каховського водосховища, вона відвідала і Запоріжжя. На острові Байді (Мала Хортиця) закладаються два невеликих розкопа. Дослідження проводяться на території укріплень в північній частині острова, що добре збереглися. Їх метою було точне датування пам’ятника. Тут слід зробити невеличкий історичний відступ. Річ у тім, що пам’ятник на острові Байді був предметом тривалої наукової дискусії, що почалася ще у XIX столітті. Коротко кажучи, суть дискусії полягала у тому – чи була на острові перша Запорозька Січ Байди Вишневецького чи ні, а якщо й була, чи можна вважати її саме першою козацькою столицею? Суперечка продовжується протягом усього ХХ сторіччя, а відгомін її не затихає і нині. Тоді ж розкрити таємницю мала криміналістика минулого – археологія. За короткий час були розкопані кілька приміщень усередині фортеці, однак все, що потрапляло під лопату допитливих дослідників, відносилося до часів все тієї ж 5 російсько-турецької війни. Крім знахідок XVIII століття вченим вдалося виявити і пам’ятники більш раннього часу. За спогадами відомого запорізького археолога О. Бодянського, на острові Байді був знайдений шар енеолітичної Середньостогівскої культури, залишки жител білозерського часу (доба бронзи) та середньовіччя. Але сліди XVI сторіччя так і не трапилися. Короткий допис, який підбиває підсумки експедиції, поряд зі свідоцтвами про багаточисленні сліди козацтва в інших місцях, жодним словом не відмічає острів Байду [7]. Що ж все ж таки було знайдено у розкопах Макаревича, ми не дізнаємося ніколи. Через два дні після виходу пам’ятного допису почалася війна. У тяжкі для країни повоєнні часи розкопки на острові майже не велись. Тому другий етап археологічних досліджень Хортиці починається лише в 1953 році, коли В. Пешанов робить другу спробу датувати укріплення на о. Байди. Однак і ці роботи не з’ясували нічого нового. Тоді ж, за інформацією М. Остапенка, кілька курганів в районі групи №1 досліджувалися гуртком СШ N20. З 60-х років ХХ сторіччя відмічається поступове збільшення обсягів проведених робіт. Основний обсяг досліджень виконується експедиціями того ж В. Пешанова и Р. Юри. У цілому, шістдесяті роки проходять під знаком досліджень пізніх пам’ятників, переважно XVIII сторіччя. Напевне, єдиним винятком стали розкопки двох курганів першої курганної групи в 1962 році. Поховання, що знаходилися під насипами, могли відноситися до енеолітичного чи ранньобронзового часу. З цього можна зробити висновок, що Новицький був правий, ще в 1904 році стверджуючи, що: «Могильник этот (…) должен быть отнесен к отдаленнейшей эпохе» [3, с.35]. Курганна група дійсно виявилася найбільш ранньою з усіх існуючих на Хортиці. Липень та серпень того ж року загін Пешанова проводить на розкопках редута оборонної лінії 1739 року. Все, що нам відомо про ці роботи, це згадка про знахідку десяти однофунтових чавунових ядер. Саме укріплення було знесено під час будівництва профілакторію Запорізького алюмінієвого комбінату. У кінці 60-х років на Хортиці починає працювати Р.А. Юра. Його дослідження тривають лише кілька років і трагічно обриваються смертю вченого. І все ж, йому, як нікому іншому, вдалося вписати нову, яскраву сторінку історії запорізького краю. 1968 року починаються нові розкопки на острові Байді. Обстеження двох землянок в центральній частині фортеці виявилися першим достовірним джерелом, що підтверджувало наявність тут шару XVI сторіччя [8, с. 247]. На підлозі землянок знайдені залишки залізних втулкових списів XV-XVI сторіччя, пряжки, ножі, картеч, деталі крем’яних рушниць, бронзовий каламар XVI-XVII століття. На ділянці південного валу були відмічені сліди пожежі. Видатна знахідка срібної польської монети 20-х років XVI століття. На основі всього цього Р. Юра вперше робить припущення про те, що згорілі колоди були частоколом, що оточував замок Дмитра Вишневецького. Під час будівництва верфі в XVIII століття залишки фортеці були знищені, і про її існування тепер свідчать лише згорілий частокіл і окремі знахідки [8, с.249]. Ще кілька розкопів закладаються на Хортиці. Один з пам’ятників, що бентежать запорізьких краєзнавців, знаходився на скелі Совутиній. Мова йде про невідомий «окоп» або ж земляне укріплення прямокутної форми. Про те, хто побудував фортецю, існували лише припущення. У науковій літературі, починаючи з Мишецького і закінчуючи Голобуцьким, пам’ятник часто датувався часом П. Сагайдачного [9, с.162]. Інші дослідники відносили його до більш ранніх епох. Наприклад, Я. Новицький висловився з цього приводу так: «Это, видимо, одно из древнейших укреплений Хортицы. Не имея достоверных исторических данных, трудно сказать, кому принадлежит это сооружение, хотя некоторые повествователи относят его ко времени Петра Сагайдачного, Дмитрия Вишневецкого и казацкого предводителя Якова Шаха» [3, с.54]. З цим погоджувався і Л. Падалка. Розкопки Р.А. Юри у червні 1968 року виявили залишки культурних шарів епохи бронзи, скіфського часу і XVIII сторіччя. У повоєнний час за укріплення часто приймались бурти землі, що з’явилися під час встановлення ЛЕП у 30-і роки ХХ сторіччя. Їх можна навіть знайти на фотокартках і науковій літературі. У зв’язку з цим Юра писав: "С напольной стороны скалы находятся три валовидные возвышенности. Поперечный разрез и шурфовка этих возвышенностей показали, что они образовались в результате снятия культурного слоя (…) с поверхности Совутиной 6 скалы при сооружении мачт для ЛЭП" [8, с.246]. Дослідник не знайшов слідів укріплень, але першим дав хронологічну оцінку об’єкта. Для того, щоб розібратися у стратиграфії багаточисленних фортифікаційних споруд Хортиці, ще три траншеї закладаються на укріпленнях ретраншементу XVIII ст. Ці останні розкопи Юри засипані не були, дві з них добре помітні і досі. 1965 року острів нарешті отримує статус Державного історико-культурного заповідника. Відтоді починається новий етап робіт із вивчення його археологічної спадщини. З 70-х років дослідження стають плановими і регулярними. Їх проводять співробітники заповідника, а результати робіт надходять у його науковий архів. Незмінним учасником і, в більшості випадків, ініціатором розкопок був О.В. Бодянський. Цю унікальну людину заслужено можна назвати «Новицьким ХХ століття». Обдарований дивовижним чуттям та інтуїцією, Бодянський знаходив там, де, здавалося, не могло бути нічого. Не випадково, про цю людину серед археологів ходили легенди. У 1970 і 1971 роках під керівництвом директора заповідника А.Л. Сокульского починаються охоронні обстеження правобережної частини Хортицького ретраншементу. У ті роки створення заповідника далеко не усіма сприймалося серйозно. Більше того, окремі підприємства і структури вважали острів своїм і вели на його теріторії господарчу діяльність. Історія Хортиці їх не цікавила. Територія по-хижацькому захоплювалася під городи і дачі, історичний ландшафт руйнувався. Відтак археологам доводилося відвойовувати захоплене метр за метром. Тоді вдалося дослідити кілька землянок і ділянку вала, що ще не встигли понівечити лопати дачників. 1971 року, у зв’язку з будівництвом музею на Хортиці, повністю розкопується редут №1 тилової лінії укріплень 1738 року. Більша частина його потрапляла в зону будівництва. На час закладки музею редут виглядав сильно пошкодженим. У північно-західній частині ще можна було бачити місця шурфовки Юри. Після всебічних обстежень об’єкта укріплення було насипано в первісному вигляді і стало прикладом для відновлювальних робіт на пам’ятниках заповідника. На наступний рік завершено дослідження одного із курганів п’ятої курганної групи. Роботи проводилося на основі сучасної методики і результати не примусили себе чекати. Під мальовничим насипом зі слідами розкопок Я. Новицкого виявилось ще три поховання. Далі роботи перенесені на південь, туди, де знаходилося слов’янське поселення. 1103 року "Давид Всеславич и Мстислав Игоревич унук, Вячеслав Ярополчич, Ярополк Володимирович и придоша на коних и в лодьях, и придоша ниже порог и сташа в протолчех и Хортичьем острове"[10, с.428-429]. В руських літописах поселення згадується також під 1190 і 1223 роками. Роботи на пам’ятнику ведуться з 1976 по 1980 рік Т.К. Шевченко і А.Л. Сокульским. За цей час вдалося виявити великі "дружинні" приміщення площею від 96 до 180 кв. м і 7 невеликих, від 12 до 50 кв. м відповідно. Одна із будівель виявилася металургійною майстернею. У зруйнованих дружинних будинках знаходились чавунні казани, ножі, вістря стріл, пряжки, фрагменти посуду. У нижньому шарі вдалося знайти більш архаїчні типи приміщень з глинобитними печами і сінними входами. Все це дозволило авторам виділити два періоди існування пам’ятника - X-XII і XIII-XIV століття. З середини 70-х років на Хортиці з’являється нове покоління археологів. Не маючи достатнього досвіду, вони задовольняються розвідками уздовж її берегів. Серед них була і Неля Леонідівна Козачок. У тому далекому 1976 році тендітна дівчина ще напевно не підозрювала про свої майбутні відкриття, не знала вона і того, що розкопкам на Хортиці їй доведеться віддати 18 років. Ну а поки разом із Сергієм Кравченком вона здіймається по глинистому обриву, чіпляючись за корені кущів. Десь там, на висоті майже двадцяти метрів видно тонкий прошарок із фрагментами давньої кераміки. Невдовзі на карті з’явиться ще одна точка: «Предплавневая терраса. Поселение КМК. Требует дальнейшего обследования». Його розкопкам був присвячений червень 1981 року. Поява молодих спеціалістів, серед яких слід відзначити С. Кравченко, С. Ляшко, В. Тимофеєва, Ю. Вілінова, дозволило значно розширити сектор досліджень А завдяки педагогічній діяльності Нелі Козачок и Сергія Кравченка у Запоріжжі навіть утворюється ціла археологічна школа. З того часу розкопки на Хортиці не припиняються вже протягом двадцяти років. 7 Одного похмурого осіннього дня 1986 року Юрій Вілінов зі своїм учнем Максимом Остапенком оглядали берегові скелі на узбережжі між балками Костіною і Липовою. Несподівано, в холодній дніпровській воді вони побачили кераміку козацького часу. В цьому місці берег дав тріщину і обвалився вниз, оголивши профіль старої дерев’яної будови. Серед знахідок можна було побачити ковані цвяхи, точильні бруски, підкови та багато іншого, ще донедавна захованого від наших очей. Весняні розкопки закінчилися успіхом. На відносно невеликій ділянці, густо порослій акацією і чагарником, колись знаходилося кілька хаток з вузькими сіньми і дощатою підлогою. Одна з них двокімнатна і, безумовно, житлова, виділялася старанною обробкою. Підлога неодноразово підмазувалася глиною, стіни ще зберегли сліди побілки [11]. Перед археологами був один з тих козацьких зимівників, що густо обліпили все східне узбережжя після війни з турками. На «Плане снятому на реке Днепре Хортицкому острову с показанием на оном разного леса, зимовников и другой ситуации» 1788 року відмічено, що зимівник цей в свій час належав запорожцю Івану Шевцю [12]. З 1987 по 1988 рік разом із зимівником досліджується поселення сабатинівської культури доби бронзи. Приблизно три з половиною тисячі років тому його мешканці уподобали схили Липової балки. Кінець вісімдесятих років – час розгортання багаторічних польових робіт на двох великих археологічних об’єктах Хортиці. Один із них – уже добре відомі укріплення на острові Байді. Після двадцятирічної перерви розкопки фортеці, або ж фортець, відновлює завідуючий відділом археології Державного історико-культурного заповідника Вадим Ільїнський. Другий – знаходився на східному узбережжі в місцевості, що називають Великою Молоднягою. Одне з найчудовіших місць на Хортиці, Молодняга неодноразово згадується запорізькими краєзнавцями. Її земля – майже невичерпне джерело старожитностей усіх епох. "На этом пространстве, вслед за Совутиной скалой, встречается балка Брагарня, а затем покатый склон к Днепру усеян следами ям, расположенных в линию, попарно или в одиночку. О происхождении ям предания стариков расходятся: по одним вариантам в этой местности жили запорожцы землянками, по другим – здесь пребывала русская кавалерия и потому парные ямы представляют места двух землянок, служивших одна для солдат, другая – для лошадей. Таких ям здесь насчитано 171" [3, с.56]. Всі ці землянки були джерелом численних знахідок, які збирали меноніти в місцях ще видимих побудов. Так виглядала Велика Молодняга у кінці XIX століття. А через століття тут починаються масштабні розкопки під керівництвом Н. Л. Козачок. Автору цих рядків довелося бути учасником майже всіх експедицій заповідника з 1987 року, тому я дозволю собі невелику ремарку. Без перебільшення, розкопки - це творчість. Вони не мають нічого спільного з рутиною повсякденного життя, вони потребують від дослідника колосальної душевної віддачі. Відділ археології хортицького заповідника у 80-ті роки був ні чим іншим, як творчою лабораторією однодумців, які неохоче залишали робоче місце в кінці робочого дня. Літнім вечором Козачок могла несподівано з’явитися на розкопі. Вона поверталася, бо недомальована бровка не давала їй спокою. Це було звичним явищем. Учасники експедицій часто залишались ночувати на Хортиці, встановивши неподалік розкопу наметове містечко. На вечірніх посиденьках там збиралися не тільки археологи і не тільки співробітники заповідника. Вони різнилися за віком і професіями, але водночас їх об’єднувало те, про що складно сказати словами. То була епоха, якій вже немає вороття. Експедиція В. Іллінського або «Байда - 89» стала логічним продовженням робіт Р. Юри. І опоненти, і прихильники існування першої Січі на Малій Хортиці чекали додаткових доказів. Аргументи істориків виявилися давно вичерпаними і тому мало кого задовольняли. А підсумки археологічного сезону, якщо і не додали ясності, але виявилися несподіваними для всіх. У розкопі, закладеному на південь від укріплень, виявились вали ще однієї, тепер вже третьої фортеці. Знайдений пам’ятник був у порівнянні значно давнішим, ніж його сусіди. Він належав катакомбній культурі і являв собою складну оборонну систему. Остання включала в себе кілька ліній ровів і валів із кам’яною кладкою на поверхні. Ширина валів у основі склала 5.5 метрів при висоті 2.3 метра [13, 39-40]. Часто траплялися кременеві вістря стріл. Поступово стало зрозумілим, що деяке зміщення оборонної системи у південному напрямку від верхнього плато 8 в район, де потужність осадових порід значна, визначило його відносну цілісність. З тієї ж причини пам’ятник було знайдено порівняно пізно. Дослідження найдревнішого укріплення Хортиці з цього моменту неодноразово відновлювались. У 1990 році роботи переносяться всередину земляної підкови Запорозької верфі. Для збільшення обсягів робіт та якості їхнього виконання в експедицію були запрошені київські спеціалісти С.Ж. Пустовалов і А.А. Козловський. В одному із розкопів знайдено вимощення схилу висотою 1 метр. "Поскольку в строительных работах 1736 г. этот участок не был задействован, а в непосредственной близости находился пороховой склад, можно предположить, что укладка каменной стенки была произведена до строительства порохового погреба. Яма, оставленная на его месте, прорезает продолжение каменной крепиды. Точно датировать время образования крепиды нет достаточных оснований. Вероятно, вымостка склона относится к периоду позднего средневековья - между XIII и XVII в." [14, с.10]. Роботи продовжуються протягом наступного сезону. Цього разу виявлені залишки згорілої прямокутної дерев’яної конструкції. У заповненні знайдено п’ять залізних вістрь стріл пізньосередньовічного часу. В іншій будівлі зі сторонами 3.5 метрів - залізний чекан, бронзові и залізні гвіздки, фрагменти інкрустованих бронзових пряжок і, вже друга, срібна монета XVI ст. – полугріш Сигізмунда 1529 року [13, с.39-40]. Наступного сезону у центральній частині фортеці XVIII сторіччя були розкриті дві напівземлянки з характерним воєнним матеріалом другої чверті-середини XVI сторіччя. В статті за 1992 рік В.Е. Ільїнський відмічає наступне: "Наявнiсть типового матерiалу та майже повна вiдсутнiсть побутових речей свiдчать про виключно вiйскове призначення цiєї пам'ятки i можуть бути iдентифiккованi з вiдомим з iсторичних джерел мiстечком Дмитра Вишневецького" [15, с.119]. Таким чином, на чашу терезів прихильників хортицької версії упала іще одна гиря. Фортеця катакомбного часу виявилась не останньою фортифікаційною спорудою, що відкрила свої таємниці дослідникам. 1990 року, після ліквідації невеликого селища в південній частині острова, археологи змогли обстежити ще одну маловивчену ділянку. І цього разу доля посміхнулась В. Ільїнському. У двох траншеях з’явилися фрагменти вала зі слідами згорілих дерев’яних конструкцій. Руйнація останніх носила явно штучний характер. Стовпові ями розташовувалися в два ряди в шаховому порядку. Вал разом із ескарпованим схилом мав висоту не меншу за 4.5 метрів, рів при глибині 1.5 метра мав ширину в 2,5 метрів. Таким чином, загальний перепад складав біля 6 метрів [16, с.16]. Візуальне вивчення пам’ятника показало, що городище мало правильну трикутну форму. У 70-і роки цей район уже обстежувався О.В. Бодянським, А.Л. Сокульским и Т.К. Шевченко під час розкопок давньоруського поселення. Але пам’ятник тоді зафіксовано не було. Матеріал, одержаний при розкопках, включав фрагменти амфор з широким грушоподібним тулубом, вузьким коротким горлом, вінчики вузькогорлих сосудів, фрагменти тарілок, - все золотоординського часу. Друга група знахідок, навпаки, мала розповсюдження в Москві, Новгороді, Смоленську, НовгородСіверську XIV-XVI сторіч і вирізнялася гіршою якістю виготовлення. Весь представлений матеріал охоплював період XIV-XV ст. [16, с.17]. Хортиця знову здивувала, протягом двох років вдалося знайти одразу дві нові фортеці. Від розкопок В.Е. Ільїнського експедиції Н.Л. Козачок відрізнялись перш за все, своїм складом. Майже всю роботу в них виконували археологічні гуртки Обласної Станції Юних Туристів. Загони А. Каряки, Э. Середи, М. Остапенка по черзі змінювали один одного. Така «експлуатація дитячої праці» давала свої результати. Як незабаром виявилось, Велика Молодняга являла собою багатошаровий пам’ятник. У різні часи людина незмінно обирала це місце для життя. Спустившись у розкоп, ви опинялися одразу в кількох часових горизонтах. Закруглені напівземлянки пізньобронзового часу межували зі скіфськими, скіфські ж прорізали дерев’яні стіни XVIII століття. Складна стратиграфія пам’ятника вимагала точних розрахунків і наполегливості. Кращої практики для юних запорізьких археологів просто неможливо було уявити. Археологічні розвідки і невеликі розкопки початку 90-х уточнили місце розташування ще кількох поселень у балці Корнійчисі, Генералці та інших [17, с.10-17]. 9 Осінь 1994 року стала своєрідною межею. Прихід нової адміністрації, тепер уже Національного заповідника «Хортиця», потяг за собою конфлікт і звільнення майже усіх наукових співробітників, що стояли біля витоків музею. Усього за місяць його стіни залишило 20 чоловік. Серед них були В. Ільїнський і Н. Козачок. Це виглядало майже як розстріл, але країні, що застряла у глибокій економічній кризі, було не до того. Відділ археології спорожнів і згодом перейшов «у спадок» вихованцям Н. Козачок – М. Остапенкові та Д. Кобалії. Чергова зміна поколінь визначила початок нового етапу археологічних досліджень Хортиці. На момент загального «исхода» молоді співробітники встигли провести кілька самостійних розвідок і невеликих розкопок. Участь у цих обстеженнях бере учень С. Кравченка – О. Тубольцев. 1993 року ледь помітні залишки вала з західної сторони «окопу», що на скелі Совутиній, привернули увагу М.А. Остапенка і були розрізані поперечною траншеєю. Виявлені укріплення складалися із вала із залишками саманної стіні, його ширина біля основи досягала шести метрів, і рову з шириною в верхній частині 3 метри. Прилегла територія виділялася високою щільністю дзвоноподібних господарчих ям скіфського часу [18, с.56]. У 1994-му і 1995-му роках кількома траншеями розрізана південна лінія укріплень. У них зафіксовано ескарп и рів, глибина якого від сучасної поверхні досягала чотирьох метрів. Рів мав круті схили, що переходили у вузький майданчик на його дні, де знову виявлена скіфська кераміка. Автор розкопок відзначив у щоденнику нетипову для скіфів чотирикутну форму городища і його острівне розташування. Не можна не погодитися з тезою про вигідне розташування пам’ятника: зі скелі добре проглядається все північно-східне узбережжя Хортиці і початок порожистої частини Дніпра. Тут же могла знаходитися і переправа на лівий берег [18, с.61]. Невідомі укріплення, таким чином, не мали відношення ні до Петра Сагайдачного, ні до Якова Шаха, як вважалось раніше. Вони виникли задовго до цього, приблизно у V-IV ст. до н.е. Багаторічній суперечці і цього разу крапку поставила археологія. У цей же час був виявлений іще один пам’ятник скіфського часу - безкурганний могильник V ст. до н.е. Він знаходився на височині, яку під час досліджень назвали Канфаркою. Ця височина домінує над навколишньою місцевістю, і тому присутність тут такого пам’ятника виглядає цілком логічною. Окремі скупчення каменю і кладки відмічалися на поверхні ще в 1992 році, але обстеження їх не проводилося аж до початку будівельних робіт в цьому районі. Шурфування, а в подальшому і масштабні розкопки виявили кілька кам’яних кладок кільцеподібної форми. У середині їх зчитувались заокруглені золисті плями. Серед каменів вперемішку лежали фрагменти скіфської і грецької кераміки, численні уламки пастових бусин. Власне, після знахідки чорнолакового посуду грецького виробництва місцевість, за пропозицією М. Остапенка, і отримала свою нову назву, тому що об’єкт необхідно «прив’язати» до місцевості. Невдовзі після цього у південно-західному куті розкопа №1 дійсно було знайдено канфар. Поряд з ним знаходилося скупчення цілих бусин, що лежали послідовно одна за іншою. Ниточка давно стліла, а бусини так і залишилися лежати на своїх місцях. Між ними красувалися срібні сережки. Невдовзі під золистими плямами з’явилися ями поховань різних конфігурацій. Центральна, обвалена, катакомба глибиною понад три метри містила два кістяки - жінки і дитини. Праворуч похованої знаходилося бронзове люстерко у повстяному чохлі і дві бусини. В іншій ямі на глибині двох метрів знаходився людський череп. Верхів’я балок Совутиної і Брагарні відділяє пагорб. Саме тут, на невеликій галявині, запорізький краєзнавець А. Штепа побачив гранітну брилу, що стирчала із землі. Останець, що привернув його увагу, виявився лише верхівкою цілої стели давнього святилища, що встояла під руйнівною дією часу. Розкопки, що були проведені на пам’ятнику в різний час з 1993 по 2000 рік, відкрили найбільше з усіх відомих хортицьких святилищ. Воно складалося з розгалуженої системи кілець, викладених із граніту. В центрі найбільшого кільця знаходилася культова закладка з двома стелами, що раніше стояли вертикально. Як вдалося встановити, кромлехи з’єднувалися вузьким коридором, спрямованим з півночі на південь. Чим же насправді був запорізький Стоунхендж - святилищем чи обсерваторією? Відповісти на це питання складно. Його створення відноситься до найбільш ранніх етапів бронзової доби. Судячи зі знахідок, використовувалося воно і пізніше, через тисячу років після виникнення. 10 Тоді ж його частково перебудували. Дослідження святилищ - одна з найскладніших операцій в археологічній практиці. Напевне, це саме той випадок, коли археологія не відповідає на питання, а ставить їх. З 1992 по 2000 рік М. Остапенко досліджує ще кілька святилищ і кожного разу відтворює їх на поверхні Будь-який дослідник підтвердить, що коли намагаєшся щось знайти, то витрачаєш на це багато часу, а згодом, починаєш знаходити саме те, що потрібно. Певною мірою так було і з нами. З року в рік ми намагалися знайти будь-яке підтвердження існування кладовищ, що залишилися після російсько-турецької війни 1736-1739 років. На початку минулого століття Яків Новицький, німецькі колоністи і, здавалося, кожен бажаючий знаходив їх сліди скрізь і до того ж вказував, де саме. Однак пунктири пустих шурфів, які ми невтомно продовжували закладати, не радували нас знахідками. І лише в 1998 році, в розкопі, серед кам’яних кілець святилища, з’явились прямокутні плями могильних ям. З того часу вдалося знайти ще три кладовища 1736-1739 років, повсякчас, коли ми цього зовсім не очікували. Від стану збереженості, який встиг побачити Новицький, не залишилося й сліду. Але навіть не зважаючи на це, картина тих останніх років війни постала у найпохмурішому вигляді. В більшості випадків це були не кладовища, а братські могили. Померлих за день ховали в загальних ямах, ледь присипавши мерзлим ґрунтом. Жахлива статистика смертності тих років, цифри, в які ще вчора було важко повірити, знаходили своє підтвердження. З 1997 по 1999 рік в районі балки Наумової досліджується декілька землянок штабквартири генерал-майора фон Брадке 1738-1739 років. Десь тут у 1908 році, заклав свої розкопи Я. Новицький. Мальовниче плато на скелі Наумовій і зараз зберігає сліди багаточисленних пагорбів, улоговин, редутів і валів ретраншементу. Для того, щоб оцінити значення пам’ятника і встановити взаємне розташування будівель, ми вирішили розкопати чотири приміщення і декілька менших об’єктів. Трохи раніше, коли висохла трава, нам вдалося нарахувати 15 землянок, що тягнулися ламаною смугою вздовж старої дороги, яка вела до переправи. Ще 9 приміщень знаходилось за лінією укріплень 1737 року. Таким чином, ми мали справу з комплексним пам’ятником на території, що зберегла первісний історичний ландшафт і різноманітність синхронних історичних об’єктів. Землянки були «обличковані» товстими корабельними дошками, в їхніх конструкціях зустрічались такі знайомі деталі кораблів Дніпровської флотилії. Очевидно, штаб на скелі з’явився наприкінці війни, коли стан флотилії відповідав стану армії. Кинуті без догляду судна тонули, їх рубали на дрова і розбирали на будівництво табору. Опалювались приміщення за допомогою невеликих грубок-кам’янок, іноді в одній кімнаті знаходилося одразу два вогнища. Щільність матеріалу вражала. Там були уламки зброї, гарматні ядра, фрагменти керамічного і скляного посуду, монети і особисті речі. На відміну від жител давнього населення, тут, здавалося, ще зовсім недавно вирувало життя. У 2000 році вдалося знайти сліди ще двох воєнних таборів у Громушиній і Музичній балках. Синхронна до них Запорозька верф на острові Байді з 1995 року регулярно обстежується С.Ж. Пустоваловим. Кінець ХХ сторіччя був відмічений знахідкою ще одного раніше невідомого, але вельми цікавого в науковому плані пам’ятника. Він знаходиться на західному схилі балки Генералки, і тому названий Генералка-2. Початок цих досліджень був досить характерним для Хортиці Осіннім днем 1998 року член археологічного гуртка Максим Литвин знайшов у дорожній вибоїні шматки давнього горщика. Розвідка, проведена відразу, виявила на схилах балки поховання часів бронзи. Розкопки, розпочаті в 1999 році суспільною організацією «Нова археологічна школа», відкрили залишки давнього святилища ранньобронзового часу. На невеликій глибині знаходились ритуальні переривчасті ровики. Деякі з них були по вінця заповнені уламками горщиків, фрагментами кісток та кременевими знаряддями праці. Керівник робіт О. Тубольцев підрахував, що тільки на склеювання розвалів давніх сосудів знадобиться кілька років лабораторної практики. «Нова археологічна школа» (НАШ) об’єднала у своїх лавах останнє, наймолодше, покоління археологів-аматорів. Роботи на пам’ятнику велися за рахунок самої організації і завдяки підтримці спонсорів. Їх вирізняла точність фіксації матеріалу, побудова тривимірної моделі пам’ятника і всебічність дослідження. Тоді ж у самій 11 балці В. Гаркуша виявив величезну кам’яну споруду, яка займала мало не все її гирло. У звіті Н. Козачок, що проводила тут розвідку, він не значився. Оскільки засобів на закладку велетенського розкопа у «школи» не було, ці дослідження поки відкладені на невизначений термін. Великі кам’яні споруди, площа яких вимірюється сотнями квадратних метрів, для Хортиці не рідкість. Якщо першу таку споруду 1928 року обстежує П. Смоличев, остання була відкрита зовсім недавно, 2003 року. І знаходиться вона як раз в тому місці поблизу балки Ганновки, де працювала новобудовна експедиція Смоличева. Архітектура двох споруд знаходить багато спільного. Стіни в обох випадках були складені із гранітних глиб висотою до одного метра. Сама ж будівля мала центральний зал і три допоміжних приміщення. Загальна площа житла склала не менше 180 квадратних метрів. Київський археолог В. Клочко висунув думку, що в даному випадку ми маємо справу зі святилищем закритого типу або храмом. Як аргумент він наводить факт відсутності вогнища у центральній залі. Окрім великої кількості кераміки сабатинівського часу при розкопках було знайдено два бронзових ножі і браслет. Здивувала знахідка двох шматків скам’янілого дерева, яке використовувалося мешканцями поселення [19, с.113]. Судячи з розташування розкопа 1928 року, ці споруди стояли по сусідству і, цілком можливо, три з половиною тисячі років тому складали єдиний архітектурний ансамбль. Перше з них не збереглось, але друге планується музеєфікувати найближчим часом. З початком нового століття хортицька археологія виходить на якісно новий рівень свого розвитку. Тепер майже всі роботи передбачають відновлення досліджуваного пам’ятника на поверхні. У степовій зоні початок цієї традиції поклали незабутні експедиції Б.. Мозолевського. На Хортиці з початку 90-х її підхоплює М. Остапенко. Дійсно, виключно наукове дослідження пам’ятників «під знос» в умовах заповідника виглядає доволі сумнівною практикою. Однією із головних задач в даному випадку є відновлення історичного ландшафту, того унікального рельєфу місцевості який зазнав значних втрат у ХХ столітті. Велика кількість пам’ятників археології сама по собі не може гарантувати експозиційної цінності території. Древні святилища і поселення напівзруйновані, сховані під сучасними нашаруваннями. Більшість курганів знесено і вже мало хто знає, де вони знаходились [20]. Так поступово ми втрачаємо свою історію. З 2005 року під керівництвом Н. А. Гаврилюк відновлено роботи на курганних групах №№1, 3 і 5. На відміну від попередніх досліджень, обов’язковою умовою розкопок є відновлення насипів у первісному вигляді. [21]. Процес відновлення очікує і на комплекс святилищ епохи бронзи, виявлених на місці будівництва історико-культурного комплексу «Запорозька Січ». Роботи тут з 2000 року ведуть Д. Кобалія, М. Остапенко, Ю. Рассамакін і С. Татарінов. У 2009 році під час досліджень військових лазаретів біля табору «Чайка» реконструйовано досліджену тут скіфську кам’яну закладку. Чим же були археологічні дослідження для Хортиці за всю стотридцятирічну історію їхнього проведення, яку роль довелося їм зіграти у справі природної та історичної винятковості Хортиці, зрештою чи потрібні вони взагалі? Звернімося до статистики і спробуймо тезами відповісти на ці запитання. По-перше, спостерігається чітка тенденція до збільшення обсягів охоронно-рятувальних робіт. Якщо на першому етапі, в дореволюційний період, вони складали лише 15%, то уже в довоєнний час їх кількість збільшилася до 28%, тобто майже в два рази. Після Другої світової війни, починаючи з кінця 60-х років, цей показник збільшується до 36%, а з 90-х років охоронні археологічні роботи складають вже половину усіх досліджень. Зворотну статистику спостерігаємо по відношенню до дослідницьких і розвідувальних робіт. З кінця XIX до початку XXI століття їх обсяг зменшився у два з половиною рази, і це цілком природно. З’ява на карті Хортиці великої кількості нових пам’ятників потребувало з одного боку їхнього всебічного вивчення, а з іншого, введення отриманих даних в науковий оббіг. Тому кількість розкопок збільшується, а число розвідок, навпаки, зменшується. По - друге, незважаючи на наведені вище тенденції, кількість виявлених за допомогою лопати об’єктів стабільно залишалась високою і на сьогодні складає більше 40% від усіх, що коли-небудь розкопувались. Тільки за останні 15 років досліджувалося не менше третини нових об’єктів (і, відповідно, дві 12 третини уже відомих). Всього ж завдяки археологічним розкопкам виявлено 45% всіх пам’ятників острова Хортиці. В це число входять усі культові споруди, половина житловопобутових об’єктів і майже половина фортифікаційних. По-третє, з другої половини ХХ століття спостерігається поступове зростання відновлювальних робіт, що відбувалися після розкопок. В останнє десятиліття вдалося відновити не менше 17% усіх пам’ятників, і їх кількість продовжує зростати. По-четверте, більш, ніж за сто років існування на Хортиці археологія як наукова дисципліна зробила значний крок уперед. Взявши початок зі звичайного похідного мішка і уважних очей Якова Павловича Новицького, вона перетворюється на окрему галузь науки - «археологію заповідних територій». Все це свідчить про ту важливу роль, яку відіграла археології у відродженні історичного спадку Запорожжя. І в цьому немає ані грана пафосу, а лише - відчуття гордості. Нам залишається тільки щиро подякувати всім, хто віддав і віддає свої сили і терпіння цьому дивовижному і неповторному острову на ім’я Хортиця. _____________________________________ 1988 року археологи Державного історико-культурного заповідника на о. Хортиця Н. Козачок та В. Іллінський відвідали острів і обстежили залишки розкопа. На підставі обстеження вони зробили висновок, що після шістдесяти років острів все ще є придатним для досліджень. 1- Література 1. Ласковский Л. Материалы по истории инженерного искусства в России.- СПб., 1865; 2. Новицький Я. Острiв Хортиця на Днiпрi (його природа, історія та старовина) // Запорожцi.- К., 1993; 3. Новицкий Я. Остров Хортица на Днепре, его природа, история, древности (за рукописом 1917 р.) - Запоріжжя, 2005; 4. Рассамакін Ю.Я., Якубенко О.О., Сорокіна С.А. Скельна стоянка доби енеоліту “Кічкас ІХ-ІІ” (Середній Стіг ІІ): сучасний стан вивчення колекції (до 80-річчя дослідження пам’ятки) // Археологічні пам’ятки Хортиці та їх музеєфікація. – Запоріжжя, 2006; 5. Козловська В. Археологiчнi дослiди на територii Днiпрельстану // Хронiка археологii та мистецтва, ч.1.- К., 1930; 6. Справка о раскопках кургана на усадьбе N8, на бывшем 8-м поселке, кургана на о. Хортица, Межеровой могилы и др. п., проведенных с 1937 г. до 1945 г. // Архив ЗКМ, д. 119; 7. Вивчення Запорiзькоi Сiчi // Червоне Запорiжжя, 20.06.41 г.; 8. Юра Р.А. Работы Хортицкой экспедиции в 1968 г. // Археологические исследования на Украине в 1968 г., выпуск III.- Киев, 1971; 9. Голобуцкий В.А. Запорожское казачество.- К., 1957; 10. Повесть временных лет (лiтопис за Iпатським списком).- К., 1990; 11. Козачок Н.Л. Казацький зимiвник на о.Хортицi // Матерiали Першоi Республiканськоi науково-практичноi конференцii "Проблеми iсторii запорозького козацтва в сучаснiй iсторичнiй науцi та музейнiй практицi.- Днiпропетровськ, 1990; 12. РГВИА, ВУА, №24089/1-3; 13. Iллiнський В.Е., Пустовалов С.Ж. Розкопки богатошаровоi фортецi на островi Мала Хортиця // Археологiчнi дослiдження в Украiнi 1991 року.- К., 1993; 14. Ильинский В.Е. Отчет об археологических разведках на территориях бывших запорожских сечей в 1990 году // Архив НЗХ; 15. Археологiчнi дослiдження на Украiнi 1992 року.- К., 1993; 16. Ильинский В.Е. Городище на острове Хортица // Вестник краеведа. Тезисы научных докладов и сообщений (апрель 1991 г.) N2.- Запорожье, 1991; 17. Козачок Н.Л. Отчет об археологической экспедиции "Хортица - 1990" // Архив НЗХ; 13 18. Остапенко М.А. Скифские памятники северной части о.Хортица // Древности Степного Причерноморья и Крыма №V, Запорожье, 1995; 19. Кобалия Д.Р. Исследования у балки Ганновка на о. Хортица // Археологічні пам’ятки Хортиці та їх музеєфікація, вип.1.- Запоріжжя, 2006; 20. Кобалия Д.Р., Остапенко И.В. Классификация, оценка и локализация историкоархеологических объектов Национального заповедника «Хортица» // Культурологічний Вісник, Запоріжжя, 1998, вип. 4; 21. Гаврілюк Н.О, Рассамакін Ю.Я., Разумов С.М., Остапенко М.А., Дараган М.М., Ковальов М.В., Мінаєва Н.І. Розкопки та музеєфікація курганів на острові Хортиця // Археологічні пам’ятки Хортиці та їх музеєфікація, вип.1.- Запоріжжя, 2006. Хронологія археологічних досліджень на о. Хортиця 1876 – археологічна розвідка – Я. Новицький 1878 – курганні групи №№4, 5, 6 – В. Беренштам 1882 – поховання XVIII ст. – Я. Новицький 1904 – курганні групи №№1, 3, 4 - Я.Новицький 1905 – одиночний курган в районі КГ №6 – Я. Новицький 1908 – курганні групи №№3, 5 – Я. Новицький 1908 – одиночний курган – Я. Новицький 1908 - кладовище 1736-1739 в б. Широка – Я. Новицький 1908 - штаб-квартира генерал-майора фон-Брадке 1736-1739 рр. – Я. Новицький 1927-1930 – поселення Середній Стіг-II – А. Добровольский 1928 – б. Ганнівка – П. Смоличев 1930-е – курганна група №5 – П. Смоличев 1936, 1937 – курганна група №2 – В. Каменский 1937 – зимівник (?) XVIII ст. – В. Пешанов 1937, 1945 – курган – В. Пешанов 1941 – о. Байди – Л. Макаревич 1953 - о. Байди, Запорозька верф 1737-1739 рр. – В. Пешанов 1962 – редут 1738 г. у б. Громушина – В. Пешанов 1962 – курганна група №1 – В. Пешанов 1968 – о. Байди, укріплення XVI ст. – Р. Юра 1968 –розкопки на Совутиній скелі – Р. Юра 1968 - дослідження тилової лінії 1739 г. – Р. Юра 1968 (1972?) – редут 1739 – Р. Юра 1970, 1971 – правобережний ретраншемент – А. Сокульский 1971 – редут тилової лінії 1738 – А. Сокульский 1972 – курганна група №5 – А. Сокульский 1976 – розвідки, поселення КБК – Н. Козачок, С. Кравченко 1976-1980 – слов’янське поселення X-XIV ст. – А. Сокульский, Т. Шевченко 1981 – поселення КБК – Н. Козачок, С. Ляшко, В. Тимофєєв 1982 – розвідка у б. Корнійчисі – С. Кравченко 1987, 1988, 1990 – зимівник XVIII ст. – Н. Козачок 1987 – КГ-5 розвідка – В. Ільїнський 1987, 1988 – сабатинівське і білозерске поселення б. Липова – Н. Козачок 1989-1994 – фортеця епохи бронзи на Байді В. Ільїнський 1989-1994 – Велика Молодняга – Н. Козачок 1990 – Середньовічне городище В. Ільїнський 1990 – б. Корнійчиха, поселення епохи бронзи – Н. Козачок 1990 – б. Корнійчиха, черняхівське поселення – Н. Козачок 1990, 1991 – зимівник Башмачка – М. Остапенко 14 1990-1994 – Байда XVI-XVIII ст. – В. Ільїнський 1991 – Совутина скеля – Н. Козачок 1991 – поселення Генералка -1 – Н. Козачок 1992 – б. Ушива могильник – М. Остапенко 1992 – культові закладки – М. Остапенко 1993 – розвідка в районі музею – Д. Кобалія 1993 – скеля Рогози розвідка – Д. Кобалія 1993, 1995, 1998, 2000 – висота Брагарня – М. Остапенко 1993-1996 – Совутинське городище – М. Остапенко 1994 – могильник доби бронзи – В. Ільїнський 1994 – тилова лінія 1738 г. – М. Остапенко 1994 – Редут 1739 г. - Д. Кобалія 1994, 1995 – юрта – М. Остапенко 1994, 1995 – о. Ростебін, розвідка – В. Тубольцев 1995 – могильник Канфарка – М. Остапенко 1995 – б. Наумова, кромлех - М. Остапенко 1995 – б. Совутина – Д. Кобалія 1995-2006 о. Байди – С. Пустовалов 1996 – Наумова скеля, розвідка і розкопки скіфського святилища – М. Остапенко 1997 – б. Ушива, святилище – М. Остапенко 1997-1999 – штаб-квартира генерал-майора Брадке XVIII ст. – Д. Кобалія 1999-2005, 2012, 2013 – Генералка – 2 -О. Тубольцев, Д. Кобалія 2000 –розвідка в районі комплексу «Запорізька Січ» – Д. Кобалія 2000 – землянки дивізії Баракова 1739 г. – Д. Кобалія 2000 – землянки дивізії Барша 1739 г. – М. Остапенко 2001, 2005, 2006 – кам’яні закладки в районі комплексу «Запорізька Січ» – Ю. Рассамакін, М. Остапенко, Д. Кобалія 2003 – розвідка на території мостобуду – Д. Кобалія 2003-2005 – поселення Ганнівка – Д. Кобалія 2004 – поховання 1738-1739 рр., б. «У перевозу» - Д. Кобалія 2005 – розвідка у тилової лінії 1738 г. – Д. Кобалія, С. Татарінов 2005 – розвідка в районі Кінного театру – Д. Кобалія, С. Татарінов 2005, 2006 – розкопки на курганній групі №1 – Н. Гаврілюк 2005, 2006 – розкопки на курганній групі №5 – Н. Гаврілюк 2007 – розвідка на території табору Першої морської дивізії Барша 1738-1742 рр. – М. Остапенко, А. Денисенко 2007 – розкопки курганної групи №3 – Н. Гаврилюк 2009-2010 – розкопки на місці військових лазаретів 1738-1742 рр. – Д. Кобалія 2010 - розвідка на території давньоруського поселення – В. Іллінський 2013 – розкопки кам’яної закладки на схід від проф. «Запоріжсталь» - Д. Никоненко 2013 – шурфовка біля б. Корнейчиха – Д. Никоненко
