ВІННИЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО Факультет історії , права і публічного управління Кафедра історії та культури України КУРСОВА РОБОТА На тему: ІСТОРИКО- ЕТНОГРАФІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ МІСТА ТАТАРБУНАРИ Студента ступеня «бакалавр» ВІП групи Галузь знань 01 Освіта / Педагогіка Спеціальності 014.03 Середня освіта (Історія) Додаткова спеціалізація: Українознавство та краєзнавчо-туристична робота. Казицького Андрія Олександровича Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент Косаківський Віктор Афанасійович Національна шкала _____________________ Кількість балів: ______ Оцінка: ECTS _____ Голова комісії __________________ (підпис) _____________________________ (ініціали, прізвище) Члени комісії _______________________ (підпис) _______________________ (прізвище та ініціали) _________________________ (підпис) _________________________________ (прізвище та ініціали) ___________________________ (підпис) _______________________________(прізвище та ініціали) М.Вінниця-2021 рік ЗМІСТ Вступ………………………………………………………………………….. 2 Розділ 1 Історія заснування міста………………………………………….. 4 1.1 Топоніміка………………………………………………………………….. 4 1.2 Татарбунарська фортеця…………………………………………………..7 1.3 Археологічне дослідження Татарбунарської фортеці………………… 9 Розділ 2 Історичний нарис Татарбунар………………………………….......11 2.1 Татарбунари у XVII-XIX ст……………………………………………….11 2.2 Місто між двома революціями……………………………………………14 2.3 У окупації Румунії…………………………………………………………16 2.4 Друга світова війна і місто……………………………………………….21 2.5 Радянський період міста………………………………………………….23 2.6 Місто і незалежна Україна………………………………………………...26 Розділ 3 Етнографічний нарис Татарбунар…………………………………28 3.1 Ткацтво………………………………………………………………………30 3.2 Садиба……………………………………………………………………......32 3.3 Декор житла………………………………………………………………...33 3.4 Господарство……………………………………………………………… 34 Висновки……………………………………………………………………… 36 Список використаних джерел і літератури ……………………………... 37 Додатки…………………………………………………………………………41 ВСТУП Актуальність теми дослідження У 21 столітті - столітті урбанізації, глобалізації, і децентралізації зникають маленькі містечка з незабутньою історією. Таким містечком є моє рідне місто-Татарбунари. Місто з великою історією може скоро зникнути з карти України. По історії мого міста є тільки радянський варіант історії, якому ми не можемо довіряти. Нам потрібне безпристрасне освітлення подій в історії міста. У зв’язку з подіями на Сході України починається широко використовуватись ідея про Новоросію у моєму місті. Моє дослідження покликано підтвердити твердження про неділимість українських земель. Об’єктом дослідження є місто Татарбунари Предмет дослідження виявлення головних закономірностей, особливостей і визначальних напрямків історичного і етнографічного розвитку міста від заснування до сьогоднішнього дня. Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованістю і охоплюють час від заснування міста до сьогоднішніх днів Територіальною межею дослідження є місто Татарбунари, а також село Шагани (Приморське) Білгород-Дністровського району Одеської області. Метою даної курсової роботи є на основі комплексного і об’єктивного аналізу дослідити особливості історії та етнографії на території міста Татарбунари. Завданням курсової роботи є: - дослідити історію виникнення міста, - подати особливості його історичного розвитку, - показати етнографічні особливості міста Татарбунар. Ступінь дослідження Найбільша проблема з дослідженням міста у радянський період адже є тільки радянське джерело у якому перекручені історичні факти, а особливо події після другої світової війни де надто велика роль приділена КПРС і іншим радянським органам влади. Що до сучасного стану міста то не було знайдено жодної історичної праці на цю тему. Тому мені довелось згадувати, а що у нашому місті є? Щодо етнографічного нарису то відсутня інформація про побут і одяг населення, про це немає якоїсь заслуговуючої інформації. Джерельна база З топоніміки міста є інформація у сучасних істориків як С. Паламарчук [8], так і істориків минулого Йоганна Тенманна [4,],Дмитра Кантемира [3], Констянтина Стаматі [10],, Павла Cвиньїна [9],, і Пилипа Бруна [11]. Свідчення про фортецю Татарбунар є у тільки у Евлія Челебі [15], Що до археологічного дослідження фортеці то оскільки вона досліджувалась групою Сапожникова у 2018 р., то і автором всієї інформації про дослідження є публікації Сапожникова [18, 19, 21,]. Що стосується історичного нарису міста то тут автором інформації є Адамович В. А. Його матеріал вміщений у праці «Історія міст і сіл УРСР» [13, 24,28,30,31,32], Петро Смішко [34,35], і радянські газети , у яких знаходиться інформація щодо радянського періоду історії Татарбунар [37]. З етнографічного нарису використовуються праці В.Г.Кушніра [43,44, 45, ], який і дослідив особливості побуту на території Буджаку Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, дотатків і списку використаних джерел та літератури. Список використаних джерел та літератури нараховує 46 позицій. Розділ 1 ІСТОРІЯ ЗАСНУВАННЯ МІСТА 1.1 Топоніміка Більшість краєзнавців відносять час заснування Татарбунар до періоду пізнього середньовіччя. Сучасна назва міста стабільно фігурує на картах кінця XVIII-XIX ст., співзвучні назви «Татаребарлат», «Татар-Бояр», «ТатарПинар» фігурують на більш ранніх картах та згадуються у працях вітчизняних та закордонних дослідників. Єдиної точки зору на час виникнення міста немає. Одна з версій виводить сучасні Татарбунари зі ставки Половецьких ханів Кара-Буна. Згідно з цим поглядом місто існувало вже у XIV ст. і відігравало роль якщо не столиці, то принаймні важливого адміністративного центру войовничих кочових народів – половців. Деякі дослідники навіть пов’язували Татарбунари виводили час з заснування античним поселенням Гермонакта, міста періоду з грецької тобто колонізації Причорномор’я. У цьому пункті ми на основі доступних джерел визначимо найбільш вірогідну дату, від якої можна розпочати відлік існування Татарбунар. Згідно з правилами визначення часу виникнення населеного пункту є декілька підстав, які можна вважати вагомими у таких наукових пошуках. Передусім – достовірно підтверджене історичним джерелом повідомлення про заснування населеного пункту. Друга підстава – згадка про вже існуючий населений пункт в картографічному, актовому, епістолярному чи іншому письмовому документі. Третя вагома підстава, яку використовують, це датування за археологічними джерелами. В Одеській області так визначено вік Білгорода – Дністровського. Четверта підстава – отримання офіційного статусу міста. Версія з античним походження Татарбунар ґрунтується на ототожненні міста із селищем Гермонакта, яке згадується в описі Чорного моря грецького географа Страбона. [1, с. 135]. В результаті археологічних досліджень було встановлено, що в межах сучасного міста дійсно існували поселення, писемні згадки про які не дійшли до нашого часу. Це селище епохи бронзи, поселення IV-III ст.. до н.е., декілька селищ початку нашої ери, поселення XIV ст. [2, ст.119] Проте підстав виводити сучасні Татарбунари від цих поселень немає, адже не доведений їхній генетичний зв'язок із сучасними населеним пунктом. Половецьке (в інших мовах зустрічаються також назви цього народу кумани та кипчаки) походження Татарбунар відстоював шведський історик XVIII століття Йоганн Тунманн [4, ст.57]. Автори краєзнавчих досліджень посилаються на молдавського історика Дмитра Кантеміра, як автора цієї версії ,проте в своїй праці «Опис Молдови...» той чітко зазначає, що «напису ніякого мені знайти на руїнах не вдалося, аби можна було встановити, ким було засноване це поселення» [3, ст.47]. Більше того, Кантемір неправильно вказав розташування Татарбунар – на Дністрі, звідки походить поширена у XVIII ст.картографічна помилка .Карти того часу (див. додаток №2 карту 1742 року ) містять легендарну «Кара-Буну» десь на узбережжі Чорного моря в Буджаку, проте Татарбунар не зображають. З істориків саме Йоганн Тунманн вперше висловив здогад, що згадуваний у невідомих нам джерелах населений пункт Кара-Буна став згодом Татарбунарами: «Татар-Бунар - це маленьке містечко на Когильнику, яке звалось в давнину Кара-Буна і було головним містом половецьких князів» [5, ст.54] . Цікавим є тлумачення назви як «Карбона» - тобто «вугільна», яка скоріш за все є вільним тлумаченням Тунманном тюркомовної назви «Кара-Бунар» причому еволюція назви із «чорного джерела» (Кара-Бунар) в «татарське джерело» (Татар-Бунар) могла відбутись у ХV-ХVI століттях. А в іншому місці своєї праці шведський історик згадує про події 1346 року, які були пов'язані із Кара-Буною: тоді половецький князь Бали-хан мав у містечку резиденцію і надіслав візантійській імператриці звідти збройну допомогу в боротьбі за престол. Показово, що половці ці начебто вже були переважно християнами католиками. [5, ст.139] підтримував і відомий історик ст.54] Версію про Кара-Буну[6, XIX століття Пилип Брун, за ним географ Олександр Защук, [7, ст.195] а сьогодні - відомий український історик, доктор історичних наук Світлана Паламарчук. [8, ст.35]. Дослідниця розділяє із Тунманном навіть версію походження з карабунських князів-половців валаського господаря Бессараба, від якого начебто походить назва Бессарабії, Також С. Паламарчук наводить в якості доказу половецької версії виникнення Татарбунар велику кількість гідронімів кипчацького походження навколо (Ялпуг, Кагул, Чага, Турла тощо). Ще одна «середньовічна версія походження» згадується у російського дослідника Павла Свіньїна у 1817 році в описі руїн в Татарбунарах [9, ст.185]. Дослідник зазначав, що «в селищі Татабунарі є залишки невеликого кам'яного замку, збудованого, як деякі стверджують, генуезцями під час володіння ними берегами Чорного моря». Жодне достовірне джерело Павло Свіньїн не вказує, тому версію цю можна вважати необґрунтованою. Наступна версія - «татарська» - згадується у бессарабського історика К. Стаматі у 1848 році: «безсумнівно, замок цей збудований татарами, підвладними Хану Темір-мурзі, ще до того часу, як Порта була вимушена уступити йому Аккерман із званням паші» . [10, ст.808] З татарами пов'язав фортецю одеський історик Пилип Брун: «Татар-Пунар, тобто татарський ключ ... це татарська фортеця, яка знаходилась на узвишші над поселенням...». [11, ст.241-242]. Автори Географічно-статистичного словника Російської імперії у 1885 році в статті «Татарбунари», згадавши про половецьку версію, зазначають «справжнє ім'я містечко отримало не раніше XVI ст., коли татари укріпились в Буджаку, захопивши селище, яке перетворили на місце для зберігання здобичі, здобутої в набігах». [12, ст.52]. Посилаючись на цей словник, радянський український історик В. Адамович пише в «Історії міст і сіл УРСР»: «Сама назва Татарбунари (Татар-Бунари) татарського походження, що означає колодязь або джерело (звідси витікає багато джерел). З'явилася вона не раніше XVI століття» . [13, ст.799]. Як бачимо, жодна із наведених версій не підтверджена достовірними історичними джерелами і переважно базується на припущеннях, які кочували з однієї праці до іншої. [14, ст.26]. Натомість вперше населений пункт на місці Татарбунар вказаний на карті України Гійома Левассера де Боплана , щоправда під назвою «Татаребарлат». Гійом де Боплан - відомий французький військовий інженер і картограф, що два десятиліття працював в Україні на службі у польського короля. Під керівництвом Боплана Річ Посполита зводила укріплення та фортеці (зокрема, Кодак) на кордоні з Османською імперією. За період перебування в Україні він створив її першу карту та опис. Сам безпосередньо Боплан не відвідував причорноморські землі, але під час роботи над картою покладався на відомості запорозьких козаків, які неодноразово бували в межах турецьких володінь. Назва «Татаребарлат» скоріш за все с перекрученою назвою «Татар-Бунар», як і похідна назва «Татар-Бояр», неодноразово згадана на картах XVIII століття. (див. додаток №1).Помилкове написання назв населених пунктів Причорномор'я було поширеним явищем в той час, коли інформацію збирали усно, або використовували попередні карти місцевості (при цьому помилки кочували з однієї карти до іншої). Отже, аналізуючи усю інформацію яка в нас є найвірогіднішою є походження назви міста Татарбунари від татар за їх версією це означає колодязь або джерело. Та і розповіді жителів міста підштовхують до правильності саме цієї версії. 1.2 Татарбунарська фортеця На сьогодні найважливішим та найдостовірнішим історичним джерелом, в якому згадуються пізньосередньовічні Татарбунари, слід вважати подорожні нотатки відомого турецького мандрівника Евлії Челебі, який у 1657 році у складі турецького війська особисто відвідав місцевість між Дунаєм і Дністром. Татарбунарам (фортеці та поселенню біля неї) у його подорожніх записах відведено цілих два абзаци, що свідчить про певне значення населеного пункту на той час. Наводжу його повністю «За посадою кадій (суддя) цієї фортеці, що входить до Очаківського ейялету Силістри, має утримання в сто п'ятдесят акче. Фортецю цю наново відбудував в 1046 (1636-1637) році Кенан-паша, коли був матасаррифом (очільником) Очаківського ейялету. Це є невелика, міцна чотирикутна фортеця, яка по колу рівняється тисячі кроків. Вона має одні ворота, що відкриваються в бік півдня, а по її чотирьох кутах стоять чотири високі вежі. Оскільки місце, де стоїть ця фортеця, було заболочене і покрите хащами комишу, то молдавські і татарські розбійники звідси нападали на каравани, що тут проходили. Зараз же в цьому незвичайному місці височиться пристанище безпеки.На сьогоднішній день в фортеці є одна мечеть, склад пшениці, невеликі зручні приміщення для ста п'ятдесяти чоловік війська. Є й комендант. А житлових споруд за кріпосними стінами не видно. Та все ж в посаді, який прилягає до фортеці, знаходяться двісті критих очеретяними плетеницями будинки бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники та сади.Правителем його від вакуфного відомства є один із людей капу джи баши височайшого двору Абдаллатиф-бея, який був на службі у померлого Кенан-паші. Він (правитель) збирає з караванів, що слідують, мито на базарні збори, дає наряди війську фортеці та відає охороною доріг». [15, ст.8] З тексту, передусім, випливає, що фортеця існувала до 1636/1637 року, проте була зруйнована скоріш за все ногайськими татарами під час повстання проти Османської імперії (або, можливо, запорозькими козаками під час морських походів) [16, ст.46]. Зазначений у цитованому джерелі факт відновлення фортеці у 1636/1637 році є відправним моментом для визначення дати, після якої існування Татарбунар можна вважати безсумнівним та безперервним. Зрозуміло також, що до 1636 р. фортеця і населений пункт на місці сучасних Татарбунар існували, але достовірних підтверджень цього в історичних джерелах досі немає. Гіпотетичне зведення першої (до зруйнування та відновлення) фортеці в Татарбунарах можна пов'язати із завоюваннями османського султана Баязида II (1484), чи із остаточним приєднанням Буджака до Османської Імперії в часи правління Сулеймана Кануні (1538). Дослідження одеського історика Олександра Середи в османських архівах дає можливість прослідкувати трансформації адміністративної долі Татарбунар у ХVII-ХVIII століть, проте не допомагають точніше встановити час виникнення міста. У знайдених істориком турецьких документах «Татар Пинари» вперше згадані під 1694 роком, [17, ст.166] У XVIII ст. містечко безсумнівно поступалося за кількістю населення та значенню таким містам як Ізмаїл, Акерман і Кілія, але відігравало роль певного адміністративного центру (наприклад, резиденції кадія - судді), укріплення та транспортного вузла. У різних османських документах та картах XVIII ст. Татарбунари згадуються як «Татар-Пинар», «Татар-Бунар» «Татар-Бояр» , проте безсумнівно - не один і той самий населений пункт . У краєзнавчому музеї я дізнався про таємничий скарб Кена-Паші який нібито заритий під містом і закопаний за сімома печатями. 1.3 Археологічне дослідження фортеці У 2018 р., за ініціативи та фінансування виконавчого комітету Татарбунарської міської ради Одеської області, експедиція Відділу археології Криму та Північно-Західного Причорномор’я Інституту археології НАНУ (Голова . І. В. Сапожников) провели комплексні дослідження у рамках міського культурного проекту «Татарбунарська фортеця» [ 18,ст 95-96]. Руїни замку експедиція знайшла на останці мису правого берега долини р. Кагач, розташованого в 500 м на південний захід від центральної площі Татарбунар та в 320 м на північний захід від автошляху Одеса—Рені М-15. Цей останець є частиною широкого (до 210—220 м) мису, витягнутого за лінією північний захід— південний схід, утвореного двома балками. Вздовж останніх нині сформовані вулиці Бузкова або Фортечна (західна) і Верхня (східна), а на його східній частині розташовані обійстя паралельної та середньої до них вул. Кутузова . Останець знаходиться ближче до західної балки-рівчака. Головною особливістю району розташування замку є те, що частина археологічних об’єктів є на поверхні але їх ніхто не досліджував. Дізнатись про точну площу Татарбунарського замку можливо тільки після проведення більш масштабних археологічних розкопок. Почавши копати було знайдені в основному керамічні вироби, а саме уламки посуду, які доволі сильно пошкоджені Також присутня невелика кількість кісток дрібної рогатої худоби (переважно з ями 1). Також , знайшли два бронзові вироби. Теж саме віднайшли і в матеріалах поселення Ґирібурзина (Роксолани) на лівому березі Дністровського лиману. Там така кераміка датується від середини ХVII до середини ХVIII ст. (підтверджена монетами) і, вірогідно, пов’язується з молдавським населенням [ 19,ст 32-44] . Найчисельнішою групою кераміки, дослідженої на пам’ятці, є гончарна сіроглиняна . Така кераміка віднесена до пізньота післяосманського часу. Також час згадити і про два бронзових предмети, знайдені на поверхні останця. Один з них віднесений до елементів кінської упряжі — це кільце, Другий предмет який добре зберігся є елементом одягу. Це витягнута поясна застібка-замок. Використання таких речей припадає переважно на ХVIIІ ст., а територіально вони розповсюджені від Північного Кавказу до Полтавщини [20, с. 8] а також доволі масово в Буджаку. Таким чином, знайдені археологічні матеріали відносяться до двох основних хронологічних періодів: перша половина XVII—XVIII ст. та кінець XIX—XX ст. З останнім періодом пов’язана невелика кількість керамічних знахідок, вкритих коричневою поливою, які в основному походять з підйомних матеріалів та заповнення провалля, а також з ями 2. Основні об’єкти розкопу відносяться до пізньоосманського часу. Таким чином, археологічні матеріали підтверджують існування замку від першої половини XVII до кінця XVIII ст. і не суперечать даті зведення замку у 1624—1628 рр., нещодавно встановленій за письмовими джерелами [ 21 c.110]. Доволі цікавою є етнокультурна інтерпретація матеріалів. Найраніша група знахідок (вже згадана сіроглиняна кераміка) може бути віднесена до побуту молдавського населення, яке могло брати участь у будівництві замку та окремих споруд в ньому, мешкати у розташованому неподалік містечку, а також потрапити в замок унаслідок торгівлі чи обміну. Дослідники схиляються до того, що ця група кераміки має місцеве походження (виробництво), тож не виключено, що нею могло користуватись і немолдавське населення . Не викликає жодних сумнівів належність частини поливної кераміки до турецького населення. Такі знахідки типові для всіх османських пам’яток ПівнічноЗахідного Причорномор’я цього часу. Нарешті, з ногайськими кочовиками можна обережно пов’язати бронзову застібку, що не викликає жодних суперечностей для даної місцевості. В процесі дослідження відбулась археологічне дослідження османського Татарбунарського замку. Виявлені під час розкопок не надто численні археологічні знахідки, крім підтвердження датування замку за історичними джерелами, дали змогу поставити питання і про етнокультурну належність його будівельників та гарнізону. Тож, окрім турецького і татарського, тут, вірогідно, був присутній і певний прошарок представників молдавського етносу, роль не зафіксована. Я вважаю що потрібні нові археологічні експедиції з більш детальнішими дослідженням але судячи за все їх не буде у зв’язку з браком коштів і пандемією КОВІД-19. Також є негайна необхідність організації охорони решток Татарбунарського замку і першим кроком на цьому шляху має стати надання їм офіційного статусу об’єкта нерухомої культурної спадщини місцевого значення. В майбутньому замок може стати культурною пам’яткою яка може привабити сотні туристів з інших куточків України. Розділ 2 Історичний нарис міста 2.1 Татарбунари у 18-19 столітті Під час російсько-турецьких воєн 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. Татарбунари перебували під владою Росії і заселялися українцями та росіянами. Значно збільшилась кількість населення в 1804—1805 рр., коли задунайські запорожці одержали дозвіл селитися «по ордах татарських» в Акерманській і Кілійській округах. У вересні 1807 року кошовий Задунайської Січі переніс сюди на деякий час навіть свою резиденцію. [22, ст.156-159] 1809 року село віднесено до рангу міст. Після остаточного визволення Татарбунар (в результаті війни 1806— 1812 рр.) з-під панування турків та їхніх васалів тут містився гарнізон російських військ, яким командував талановитий генерал-лейтенант, згодом прославлений герой Вітчизняної війни 1812 року — М. І. Платов. Тоді ж у Татарбунарах перебував і російський полководець М. І. Кутузов. З 1812 року слідом за задунайськими запорожцями тут поселялися і відставні солдати російської армії, яких наділяли землею. Першими з них були, Максис. його іменам й досі називається частина міста. Крім того, тут поселилося чимало й болгар. У 1822 році вони переселились на спеціально відведені для них землі. Населення швидко збільшувалося за рахунок втікачів з України і Росії, які, рятуючись від кріпацького гніту, зупинялись у цій місцевості. У 1816 році в селищі Татар-Бунар постійно проживало 78 сімей - всього 365 чоловік. Більша частина сімей володіла кам'яного житлового будівництва. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать джерела, перші поселенці будували будинки з плитчастих вапняку, розбираючи залишки татарських будівель і стародавню фортецю, яку остаточно розтягнули в 1816 році. Пощадили вони тільки старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» в водяний млин. За містом значилося 8579 десятин землі, в т.ч. 5930 десятин орної і сіножатей. В середньому, на сім'ю припадало по 48 десятин. В середині XIX ст. чисельність жителів збільшилася вдвічі. Хліборобство і скотарство були головними галузями економіки Татарбунарів. Зернове господарство, виноградарство і скотарство носили товарний характер. У 50-х роках XIX ст. Татарбунарський каменоломні ставилися до великого промислу. Кустарне виробництво в Татарбунарах в першій половині XIX ст. становило: 1 коваль, 8 шевців, 9 Овчинников і 4 кравців, було 6 вітряних і 2 водяні млини. У центрі міста розташовувалися церква і будинок волосного ради; навколо базару - 16 лавок, 2 питних дому та 2 винних льохи. У другій половині XIX ст. в місті налічувалося - 2 водяні і 18 вітряних млинів, 3 бондарним і свічкова майстерня, шкіряний і цегельний заводи, 2 олійниці. У 1870 р відкрилася суконна фабрика . У 1869 році згідно з «Правилами» про поземельний устрій державних селян, їм належало по 7,9 десятин землі на душу. В середньому на кожну сім'ю доводилося по 19 десятин. Першим лікарем, який працював в місті Татарбунари був Леон Попов. Два роки – термін не великий, але пам’ять про надзвичайного лікаря живе в народі і до теперішнього часу. В його честь названа вулиця, яка прилягає до інфекційного відділення центральної районної лікарні. [23, ст.48] В документах за 1823 рік Татарбунари згадуються як державне поселення з казенними землями навколо. В 1854 році в містечку, де налічувалося 2 тис. жителів, були бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква, синагога. [24, cт 800] Кілька годин провів Пушкін в Татарбунарах, супроводжуючи І. П. Ліпранді в його службовій поїздці по Буджаку. «У Татар-Бунару ми приїхали на світанку, - згадує Липранді, - і зупинилися відпочити і пообідати. Поки нам варили курку, я ходив до фонтану, а Пушкін щось писав, за звичаєм - на маленьких клаптиках паперу, і як ні потрапило складав їх по кишенях, виймав знову, переглядав і т. Д. Я його не питав, що він записує, а він, знаючи, що я не знавець віршів, нічого не говорив. Пам'ятаю дуже добре, що він шкодував, що не прихопив з собою якогось томи Овідія ... ». Пушкін писав чорнові варіанти «До Овідія»; в Татарбунарах він побував 17 грудня 1821 року, а чистовий текст з'явився відразу після повернення в Кишинів - 26 грудня. Так, поет виразно знав, «що Овідій не міг бути засланий Августом на лівий берег Дунаю», проте утвердилися в Акермані і в цілому в Придністров'ї легенди не залишили його байдужим і якось надихнули до медитації на задану тему. Пушкін і Липранди прибули в невелике, але пристойне на ті часи містечко. Важливим є те, що Пушкін бачив і руїни лазні, і «фонтан», швидше за все знав Татарбунарську і Акерманську версії згаданої легенди. [25, ст.15] По закінченню Кримської війни, з 1856 року, поблизу Татарбунар проходив кордон Росії з Румунією. У 1885 році в містечку налічувалося 413 дворів, в яких мешкало 2685 жителів. Тут була поштова станція, щонеділі збиралися базари. Більшість мешканців займалася хліборобством і тваринництвом. Частина працювала на суконній фабриці, в каменоломнях. На початку XX століття. збільшується кількість малоземельних і безземельних селян. Так, у 1906 році тут тільки безземельних сімей налічувалось 3005. Не кращою була доля робітників суконної фабрики, де працювали по 12—14 годин на добу, постійно зазнаючи знущань господаря або його прислужників. [26, ст.56] 2.2 Татарбунари між двома революціями Революційні події 1905 року, особливо на півдні України сприяли організованій боротьбі селян. У грудні 1905 року в Татарбунарах відбувся з’їзд селян Південної Бессарабії, який прийняв рішення про приєднання до Всеросійської селянської спілки. Значний вплив на розгортання революційної боротьби мав створений у 1906 році підпільний комітет. Він провадив агітаційну роботу серед населення, випускав листівки, організовував масові виступи проти царя. З 1906 року в містечку регулярно влаштовувались маївки. Боротьба жителів Татарбунар набрала гострих форм під час проведення столипінської аграрної реформи. Так, у листопаді 1911 року комісія, що нарізала землю куркулям, під тиском революційно настроєних селян кілька разів припиняла роботу. Зрештою справа дійшла до відкритого виступу. Незважаючи на поголовні арешти, штрафи та безчинства місцевої влади, повсталі продовжували чинити опір, вступали в сутички з поліцією. Селяни-общинники підпалювали садиби куркулів, заорювали межі. Тоді в містечко було викликано загін поліції. У відповідь на це селяни зібралися на сільську сходку і заявили, що відмовляються переселятися на відруби, виходити з общини. Тут же поліція багатьох заарештувала, на інших наклала штрафи, але свого не добилась. Заворушення селян тривали і в 1912 році. В січні 1914 року вони відмовилися охороняти поштово-телеграфну контору і винну крамницю, що належали казні, виділяти посланців у розпорядження урядника та чергових десяцьких становому приставу. Знову розпочалося розслідування в департаменті поліції, після чого 30 чоловік було заарештовано і справу на них передано до суду. [27, ст.406] Після зречення Миколи II боротьба селян в Татарбунарах загострилася. Станового пристава, його помічника, урядника, письмоводителя і весь склад старого волосного управління за постановою місцевого суду було заарештовано. На сходці відбулися вибори волосного комітету. [28, ст.801] До 1918 року на території Татарбунар було три типи навчальних закладів: на теперішній вулиці Пушкіна розміщувались однокласні училища, які знаходилися в приватних будинках. В одній кімнаті навчалося по декілька класів, а працював з ними тільки один вчитель. Хлопчики й дівчатка навчалися окремо Церковно - приходська школа була розташована на території церкви. У невеличких напівтемних кімнатах навчались тільки хлопчики селян. Були жіночі церковно-приходські училища [29, ст.72] 2.3 У окупації Румунії Скориставшись винятково важким становищем міста боярська Румунія в січні 1918 року почала окупацію Бессарабії. Жителі Татарбунар готували рішучу відсіч загарбникам. Молодь організувала бойовий загін, який взяв охорону села в свої руки. Коли наблизились окупанти, розпочалися великі бої, які тривали з кінця січня до початку березня 1918 року. Зламати опір окупанти змогли лише за допомогою німецьких військ. 5 березня боярська Румунія впустила їх у Бессарабію, звідки вони пішли на Татарбунари. Настали важкі роки румуно-боярського панування. Спочатку окупанти намагалися відновити поміщицьке землеволодіння звичайним розпорядженням. Коли це стало неможливим, румунський уряд розпочав земельну реформу, яка проводилась з 1918 по 1924 рік. Процес обезземелення селян тривав і після реформи. Не кожний міг викупити землю, оскільки на неї встановлювалася висока ціна. До того ж румунський уряд замість обіцяних 40 років розстрочки вирішив зібрати гроші за 5 років. Крім викупних сум, селяни змушені були сплачувати великі податки — 800 лей з душі. Щоб розрахуватися з боргами, багатьом государствам доводилося продавати свої наділи. [30, ст.802] Цим, звичайно, користалися багатії, скуповуючи землю за дешеву ціну. В результаті реформи румунські бояри захопили в Татарбунарах 85 відсотків землі. Розорювалося селянство і від того, що не мало де збувати продукцію, оскільки Татарбунари були відірвані від традиційних базарів Одеси та інших міст на сході. Стало типовим явищем, коли в селянина, що не мав чим сплатити податки, перцептори (збирачі податей) забирали майно і худобу. Не було худоби — виймали вікна й двері. Розпродаж майна (перцепція) відбувався під барабанний бій. Румунські бояри проводили шовіністичну політику і в галузі освіти. Російська, українська та інші мови були заборонені. Викладання в чотирикласній школі велось лише румунською мовою. Вчителі, що не прийняли румунського підданства, і ті, хто не знав румунської мови, звільнялись з роботи. В усіх державних установах російська й українська мови також заборонялися. Навіть на вулиці невільно було розмовляти рідною мовою, співати пісні. [31, ст.803] Вкрай незадовільним було медичне обслуговування. В містечку, як і раніше, працював один лікар. Ліки й лікарська допомога були платні. Операція тяжко хворого коштувала 20—30 тис. лей. Одна таблетка аспірину коштувала 8 лей, каплі від болю серця — 120 лей. Особливо великою була смертність серед дітей. Так, на кожну тисячу новонароджених в ранньому віці вмирало 246. Населення ставало на боротьбу проти окупантів,. У 1921 році, вивівши з ладу телефонний і телеграфний зв’язок, вони напали на татарбунарський жандармський пост. У 1922 році селянський загін розгромив маєтки поміщиків у Миколаївці і Бургуджі, млин і електростанції в Татарбунарах, що належали бояринові Хаману. [32, ст.804] В 1921—1923 рр. більш як у 30 селах півдня Бессарабії виникли підпільні організації. Загальне керівництво ними зосереджувалось в Ізмаїльській підпільній організації, яку очолював А. І. Клюшников. Наприкінці 1922 — початку 1923 рр. підпільники перемістили керівний центр до Татарбунар. А. І Клюшников і У. М. Батищев (Алмазов) організували в Татарбунарах підпільний комітет. На початку 1924 року керована А. I. Клюшниковим організація налічувала 100 чоловік. Його найближчими помічниками стали У. М. Батищев, наймит Ф. А. Коваль, теслярі з Татарбунар Ф. В. Вальц, і А. Л. Осадчук. Підпільники готували населення до збройного повстання, щоб вигнати загарбників з рідної землі, знищити соціальний і національний гніт. Для загального керівництва повстанням був створений робітничо-селянський комітет Бессарабії по боротьбі з румунськими окупантами. [33, ст.46-49] 14 вересня 1924 року в Татарбунарах на квартирі У. М. Батищева відбулась нарада керівників революційних організацій навколишніх сіл. 15 вересня проходила друга нарада. В ній взяли участь організатори революційного комітету в Татарбунарах — У. М. Батищев, К. Назаренко, О. Павленко (він же Добровольський), М. Лісовий, Г. Черненко (Мудрий), Кольцов і Л. Цуркан . Передбачалося, що слідом за повстанням у Татарбунарах виступлять усі села півдня Бессарабії. Повстання почалось о 5 годині ранку 16 вересня 1924 року. Вже о 9 годині всі адміністративні установи були взяті повстанцями. На мітингу, що відбувся об 11 годині ранку на площі перед будинком примарії, А І. Клюшников звернувся до присутніх з палкою промовою, в якій заявив, що Бессарабія проголошується Радянською республікою. Після мітингу утворено керівний орган влади — революційний комітет, до якого ввійшли А. І. Клюшников (голова ревкому), Л. Цуркан, У. М. Батищев, Кольцов, F. Черненко і М. Лісовий. Ревком приступив до негайного проведення в життя революційних заходів. Першим з них було звільнення арештованих румунською жандармерією. Потім повстанці роззброїли воєнізовану охорону і захопили суконну фабрику. Для підтримки і захисту повстання повсюдно посилили варту. Для потреб загонів за вказівкою ревкому в поштовому відділенні і фінансовому управлінні були вилучені всі наявні гроші. Групам повстанців на чолі з У. М. Батищевим і М. Лісовим ревком доручив негайно вилучити всю зброю в місті. Повстання на півдні Бессарабії налякало не лише місцеву румунську адміністрацію, але й румунський уряд, який розумів, що вслід і за Татарбунарами можуть повстати і інші міста. На південь Бессарабії перекидалися регулярні війська, підходили військові кораблі дунайської флотилії . З села Чічми і станції Сарата 17 вересня 1924 року почався наступ румунських військ. Зав’язалися кровопролитні бої. Погано озброєні повстанці з великими втратами відходили до Татарбунар. Біля татарбунарського мосту був смертельно поранений один з керівників повстання Кольцов. Вночі румунські війська оточили Татарбунари. Знесилені попередніми боями, під час яких була втрачена майже половина особового складу, повстанці продовжували героїчно відбивати жорстокі атаки. Коли ж кінчились боєприпаси і триматися далі стало неможливо, вони невеликими групами почали виходити з вогняного кільця. 60 повстанців прорвали вороже оточення в північно-західному напрямі, але там знову потрапили в засаду і були взяті в полон. Лише 100 чоловік на чолі з А. І. Клюшниковим прорвалися на південь. Решта повстанців, яка не могла вийти з оточення, продовжувала бій. Опівдні 18 вересня 1924 року Татарбунари захопили румунські війська. Щоб поповнити свої сили, в ніч з 19 на 20 вересня група А. І. Клюшникова з боями пробивалася в район Галілешти — Жебріяни, сподіваючись на приєднання повсталих селян в цій місцевості. Однак повстанці потрапили в засаду. Зав’язався бій, в якому А. І. Клюшников загинув, а більшість його товаришів були взяті в полон. [34, ст.74-76] 22 вересня 1924 року повстання було остаточно придушене. Почався дикий терор в Татарбунарах. Жандарми наказали всім жителям стати в два ряди і відводили в бік учасників повстання і тут же розстрілювали . В перший день у дворі церкви було розстріляно понад 100 повстанців.. Урядова комісія на чолі з Татареску та Інкульцем, послана в Південну Бессарабію для придушення визвольної боротьби, ще більш посилила терор і встановила справжній диктаторський режим. Містечко Татарбунари окупанти перейменували в Татарешти. На завершення кривавих репресій румунський уряд готував великий судовий процес над учасниками повстання. 25 серпня 1925 року розпочався суд. На захист обвинувачених піднялась вся прогресивна громадськість світу. На мітингу, що відбувся 20 серпня 1925 року в Одесі, зібралось понад 15 тис. чол. На захист заарештованих татарбунарцев виступили А. Барбюс, Р. Роллан, Е. Сінклер, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу, Л. Арагон, М. Садовяну, К. Пархон, Т. Манн і багато інших представників науки і культури [35, ст.15] Енергійні протести світової громадськості примусили королівський уряд дещо пом’якшити вирок татарбунарцям. Після дводенної наради 2 грудня 1925 року військовий трибунал оголосив вирок. «Винними» визнавались 85 чоловік. Татарбунарське повстання, в якому взяло участь понад 6 тис. селян, ремісників і дрібних службовців, було одним з найбільших повстань за весь 22-річний період румунської окупації. Воно охопило майже всю Південну Бессарабію і значною мірою вплинуло на розвиток визвольної боротьби проти загарбників у наступні роки. Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бесарабська трагедія. Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдовські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко. У 1974 році молдовський поет Богдан Істру видав збірку поем «Татарбунари», в основу якої лягли вірші про події Татарбунарського повстання. У 1935 році був організований виступ кількох сотень містян перед примарією на знак протесту проти знущання жандармів над двома юнаками. Шеф жандармів змушений був прилюдно пообіцяти, що винуватці будуть покарані. В. Сорочан, І. Семенюк, К. Чумаченко і Г. Іванченко організували в квітні 1935 року страйк, в якому взяли участь 400 робітників, що прокладали дорогу Акерман — Арциз — Татарбунари. Вимоги робітників про підвищення заробітної плати були задоволені. На імпровізованій трибуні виступив з промовою В. Бойченко. Він вимагав заборони фізичного покарання, відстоював право трудящих розмовляти рідною мовою, співати рідних пісень. Жандарми розігнали демонстрантів. Усі 22 роки, роки панування румунських бояр, жителі Татарбунар боролися за визволення від окупації. Саме тому жандарми називали Татарбунари «проклятим селом», «більшовицьким кублом». 2.4 Татарбунари і друга світова війна Почалася німецько-радянська війна. Місто евакуювало худобу і частину майна в Південно-Казахстанську область. 23 липня 1941 року фашистські загарбники окупували Татарбунари й утворили тут концтабір. 15 серпня 1941 року татарбунарці вступили в бій з фашистською охороною за визволення полонених. 118 патріотів полягли смертю хоробрих, але їх загибель врятувала життя 300 смертникам концтабору. Після цього фашисти жорстоко розправилися з селянами. [36, ст.805] Мужність і відданість місту Татарбунари виявив Ф. А. Чуприна. Він переховував у себе двох радянських розвідниць з рацією — К. Пархоменко і Т. Коватєву. Коли фашисти оточили будинок і хотіли схопити їх, він через потайний хід вивів розвідників у сад, а звідти — в степ. Фашисти увірвались у приміщення, але нічого і нікого там не знайшли. Тоді вони заарештували Федосія Антоновича і посадили в тюрму. Проте він звідти втік. Незважаючи на те, що за його будинком пильнувала сигуранца, Ф. А. Чуприна зумів винести з нього рацію і зброю, потім знайшов розвідниць і передав усе це їм. [37, ст.4] Під ударами Червоної Армії загарбники відходили з тимчасово окупованих територій. 23 серпня 1944 року ворожі війська почали відступати з Білгорода-Дністровського через Татарбунари на Ізмаїл. Татарбунарський гарнізон румунських військ відходив на Арциз. В обозі йшли підводи з награбованим майном. Обходячи ворога з півночі, наступала 5-а окрема мінометна мотострілецька бригада. На один день раніше до Татарбунар підійшла перша батарея 101го мінометного полку 3-ї мінометної Свірської бригади під командуванням старшого лейтенанта І. М. Баринова. Помітивши відступаючого ворога, артилеристи вогнем перекрили шлях. Коли недалеко від пункту спостереження І. М. Баринов побачив ворожу батарею, що готувалася відкрити вогонь, він з шістьма бійцями підібрався до неї і знищив її . Гітлерівці були зупинені. Лише через годину вони знову пішли в наступ, прориваючись до переправи. Радянські воїни шквальним вогнем зупинили наступ. 21 годину артилеристи билися з ворогом. Вони відбили 9 шалених атак. Коли кінчились боєприпаси, І. М. Баринов підняв бійців до рукопашного бою. В рядах радянських воїнів залишилось всього 9 чоловік. Гітлерівці увірвались в розташування батареї. Тоді командир кинувся до рації, що уціліла, і викликав вогонь на себе. Через півгодини з півночі прорвалась 5-а мотострілецька бригада. Танки з ходу врізалися в колони ворога. За ними мчала мотопіхота. Шлях до відступу ворога був перекритий. Радянські воїни вступили в Татарбунари. Зав’язались вуличні бої. Особливо жорстокий бій точився в центрі міста, а також біля мосту через річку.. [38, ст.808] 24 серпня ворог тричі робив спробу вирватись з оточення, та дарма. Наступ бригади був такий стрімкий, що добратися до переправи йому не вдалося. Біля батареї І. М. Баринова залишилося понад 400 трупів солдат . І. М. Баринову посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Орденами і медалями посмертно нагороджені і його загін. Кільце оточення замкнули воїни під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Зав’ялова. 25 серпня Татарбунари були остаточно визволені від фашистських загарбників. Німецько-румунські загарбники принесли багато страждань і горя людям. За період окупації вони розстріляли в районі 700 мирних жителів, зруйнували понад 240 житлових будинків, вивезли устаткування суконної фабрики, олійні та виноробної і риболовецької артілей, каналізаційні і водопровідні труби, обладнання і машини МТС, вивели з ладу телеграфний і телефонний зв’язок, пошту, радіовузол, знищили міське майно. Місту заподіяно збитків на суму 3,5 млн. карбованців. [39, ст.806 ] 2.5 Радянський період Татарбунар Через два тижні після звільнення Татарбунар відкрилася хата - читальня і клуб. Було відновлено електростанцію, 5 млинів, олійниці, пекарню, винзавод; почали роботу м'ясокомбінат. У 1945 році був відновлений колгосп ім. Татарбунарського повстання. Населення взялося за відбудову господарства зруйнованого війною. У вересні 1944 року відновила роботу МТС. Сільська Рада повертала землі малоземельним і безземельним селянам. Влітку 1945 року відновлено колгосп ім. Татарбунарського повстання та утворено ще 4 артілі: ім. Чапаева, «5 грудня», ім. Горького, ім. Пушкіна. Було виділено худобу, деякий реманент. Поповнювався тракторний парк MTС. Все ж відчувалась нестача техніки, робочої худоби тощо. Позначився на господарстві і неврожай 1946—1947 рр. Незважаючи на труднощі,містяни самовіддано працювали, підвищували врожайність ланів. В артілях з’явились нові тваринницькі приміщення, виросло громадське поголів’я худоби. В 1954 році всі колгоспи об’єдналися в артіль ім. Татарбунарського повстання. В липні 1955 року перейшов на роботу в татарбунарський колгосп агроном за освітою В. 3. Тур. Він уміло сполучав керівництво господарством з громадською діяльністю. Як агроном В. 3. Тур впровадив науково обгрунтовану систему хліборобства з використанням місцевих і мінеральних добрив. У колгоспі запроваджуються нові високоврожайні сорти пшениці, соняшник,та горох.. У 1957 році Татарбунари стали селищем міського типу. В 1959 році в колгоспі було 5 комплексних бригад і 20 ланок, в яких працювало 3560 містян. В роки семирічки широко застосовувалися досягнення науки і техніки. Більше стали використовувати добрива. Внаслідок цього в 1965 році колгосп збільшив урожай зернових,. Збільшилися прибутки від тваринництва. Загальний прибуток артілі в 1965. році дорівнював 6,3 млн. крб., а неподільний фонд перевищував 5 млн. крб. Це дало можливість підвищити оплату праці колгоспників більше як у 5 раз. Крім того, з 1963 року запроваджено оплачувані відпустки на 24 робочі дні для тих, хто виробив по 300 людино-днів. На поля колгоспу в 1967 році прийшла життєдайна дунайська вода. Все це стане запорукою вирощування ще більш високих врожаїв, успішнішого розвитку інших галузей колгоспного господарства. В 1967 році колгосп одержав 7,2 млн. крб. чистого прибутку, що становить майже 300 крб. з гектара землі. Зростання прибутків міста дало змогу виділити 1 млн. 840 тис. крб. на громадське будівництво та понад 1 млн. крб. на пенсії і культурні потреби. Збільшився фонд громадського споживання, зокрема асигнування на утримання дитячих ясел, оплату відпусток тощо. Колгосп ім. Татарбунарського повстання — був високорозвинутим багатогалузевим господарством. Площа всіх земельних угідь становила 18 563 га. Місту завдяки Туру належало два зарибнені ставки, пасіка та допоміжні галузі виробництва: добування каменю, виробництво черепиці, виготовлення залізобетонних виробів, два виноробні цехи, механічні майстерні тощо. Більшість виробничих процесів була механізована. За досягнуті успіхи в розвитку сільського господарства, виконання планів заготівель, за проведення меліоративних ‘робіт, розробку і впровадження в сільськогосподарське виробництво наукових досягнень Президія Верховної Ради СРСР у травні 1967 року нагородила місто орденом Леніна. Постановою ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради Міністрів СРСР і ВЦРПС від 21 жовтня 1967 року місто нагороджено пам’ятним прапором за виконання зобов’язань на честь 50-річчя Радянської влади. [40, ст. 807]. Великих трудових успіхів домоглися містяни завдяки сумлінній праці. Голові колгоспу В. 3. Туру присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Була відновлена і суконна фабрика. Підприємство реконструйовано, обладнано сучасним на той час устаткуванням. У Татарбунарах є маслозавод, винзавод, харчокомбінат, побутовий комбінат. Змінився й побут татарбунарців.Були споруджені багатоповерхові будинки. Для забезпечення населення водою був побудований водопровід довжиною 6 км. Місто було підключено і до державної електромережі. Розвивалась і охорона здоров’я . Була збудована лікарня на 200 ліжок, амбулаторія, санепідстанція, 2 рентген-кабінети. Крім того, місто мало свою грязелікарню і санаторій, куди для оздоровлення прибувають хворі й з інших областей. Працювали районне об'єднання «Сільгосптехніка», БМУ-18 тресту «Дунайводстрой». Працювало 25 магазинів і підприємств громадського харчування. Були і дитячі сади-яслі. Розвивалась і освіта У селищі працюють середня школа, де навчається 1,5 тис. учнів, середня школа робітничої молоді, заочна середня школа та школа медичних сестер. У всіх цих закладах працює близько 80 учителів. Всього фахівців з вищою освітою, що працюють у різних галузях господарства й культури, понад 150 чоловік. В місті працювало три кінотеатри, в тому числі літній і широкоекранний. При Будинку культури діяв університет культури та кілька художніх колективів: драматичний, театр ляльок, оркестр народних інструментів, ансамбль пісні й танцю, вокальний ансамбль, студія образотворчого мистецтва. В Татарбунарах налічувалося 28 первинних парторганізацій, які об'єднують 515 комуністів. Найбільші - організації кол-за ним. Татарбунарського повстання, БМУ-18, полотняною фабрики, районного об'єднання «Сільгосптехніка» У 1949 році відкрито історико-краєзнавчий музей на громадських засадах; в 1968 році він був удостоєний найменування «Народний». До 50-ію Татарбунарського повстання в центрі міста було відкрито новий пам'ятник героям - повстанцям. З ініціативи Тура в Татарбунарах був заснований футбольний клуб «Повстання», який став одним з найтитулованіших в одеському обласному футболі, як і раніше є рекордсменом за кількістю перемог в Кубку Одеської області, і неодноразово ставав чемпіоном СРСР серед сільських колективів У 1982 році відкрився Палац спорту і стадіон 2.6 Татарбунари і незалежна Україна На сьогоднішній день в місті працюють одна середні загальноосвітня школи 1-111 ступенів, і школа-гімназія з математичним нахилом де навчається 1680 учнів; ПТАУ-23 - 311 учнів; технікум економіки і права - 252 студента; два дитячі садки «Незабудка» та «Колосок» - 290 дітей. Працює музична школа, Будинок культури на 560 місць, гуртки і студії в Будинку дитячої творчості. У місті є пам'ятники, воїнам-визволителям загиблим в роки другої світової війни, О.С. Пушкіну, Т.Г.Шевченку, воїнам татарбунарцям учасникам першої світової війни, жертвам голодомору 1932-1933, загинувшим військовим АТО і воїнам - інтернаціоналістам. Функціонують: «Укргазбанк», «Приватбанк», відділення Ощадного банку; працює 55 приватних торгових підприємств, 1 приватний млин, 7 приватних аптек (2 з них ветеринарні). У місті є 1 приватний готель, працюють 3 приватних юридичних консультацій, 2 нотаріальні контори; редакція районної газети «Татарбунарський вісник» і редакція газети «Райцентр». Діють осередки політичних партій та громадських організацій. 2 лютого 2017 року у місті поховали учасника АТО уродженця Татарбунар командира десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону ЗСУ, молодшого сержанта Романа Гульченка якого вбили російські найманці біля Водяного осколками міни. Попрощатися до батьківського двору, де проживав загиблий, Прийшли рідні, близькі, друзі, сусіди, працівники виконкому (апарату) Татарбунарської міської ради, військові, учасники АТО. После відслуження заупокійного молебню, який провів настоятель Свято-Успенського храму м.Татарбунари, благочинний Татарбунарського округу, протоієрей о.Віталій, у вестибюлі районного Будинку культури пройшла громадянська панахида. Принести квіти і в останній раз побачити загиблого змогли багато татарбунарців, хто знав і не знав військового. Коли покійного везли на цвинтар то проїджаючи біля його рідної школи працівники школи віддали почесті старанному учневі. На честь загиблого героя перейменовано одна із вулиць міста. Розділ 3 Етнографічний нарис міста 3.1 Ткацтво Технології підготовки сировини, успадкованої від дідів-прадідів, не зазнали змін, але є запозичення і від сусідів-болгар (наприклад, технологія виготовлення шовкової нитки). 'Нитки виготовляли із власної сировини. У нас, як і у інших, вовну отримували від овець, коноплі і льон вирощували на своїх земельних ділянках. Коноплі вирощували на присадибних ділянках у невеликій кількості. Період сівби був досить тривалим - від Благовіщення (25 березня за ст.ст.) до середини червня. Намагалися сіяти на повний місяць, після теплого рясного дощу. Стебла конопель без насіння - їх називали "плоскінь" - збирали у серпні, інші стебла - "матірку" залишали для дозрівання насіння. Стебла в'язали у невеличкі снопи горстки, вимочували у воді і в кінці літа, після гармановки - обмолоту збіжжя - за допомогою спеціального пристрою (бительні) трощили стебла, відділяючи у такий спосіб волокно (клоччя). Після бительні клоччя чесали "на щітку". Щітка зроблена із виструганих із міцного дерева "цвяхів", вставлених у плоску дерев'я. ну основу. На щітці вичісували коротке волокно, а довге змотували у "кукли".. Коротке волокно використовували на "піткання". Кукли складали на горищі, а взимку пряли на веретено чи на прядці. Готову пряжу мотали на клубки, кількість пряжі визначали за допомогою мотовила. Рахували нитки, як і на Побережжі, на чисниці і пасма: 3 нитки - чисниця, ЗО ниток - пасмо. З високоякісної сировини виготовляли нитки для "основи", ткали полотно для одягу і рушників. У килимарстві конопляні нитки використовували здебільшого як основу, хоча були й пілки та налавники конопляні, виткані тільки із конопель. У селі Приморське нитки для ткання ретельно відбілювали, фарбували, розподіляли на пасма. Процес відбілювання був тривалим. Спочатку клоччя замочували у попелі, промивали, сушили. Потім занурювали у розчин вапна ("зйоски", "звьоски") і знову промивали та сушили. Взимку загортали пряжу у сніг на 1-2 тижні. [41, ст.35] У другій половині XIX ст. і на початку XX ст. нитки фарбували природними барвниками, але поступово переходили на хімічні. При підготовці до ткання визначали кількість необхідної пряжі різних кольорів. Було в українців дельти Дунаю і ткання із шовкових ниток. Виробництво рушників пов'язане з шовківництвом - нетрадиційним для українців видом господарської діяльності. Крім рушників, українці з шовку мало що виготовляли. Хіба що шили з нього (небагато) пошивки, іноді й простирадла. Шовк добували од шовкопрядів, яких розплоджували в домашніх умовах. За народним повір'ям, розпочинали підготовку до ткання у вівторок, середу чи четвер. Ніколи не розпочинали у понеділок та суботу. Ткали на верстатах. їх виготовляли майжев кожному селі, де займалися ткацтвом, і в українських, румунських, молдавських селах вони мало чим різняться. У селі Приморське верстат складається з двох конів, двох поперечок, двох навоїв, двох дерев'яних з карбами коліщат, планки (штап), шинки, начиння, трості, ляда (ярмо), качалки, на якій зав'язується край ниток, підніжок. Шевченківці із вовни ткали пілки завдовжки приблизно 3,5 - 4 м., завширшки 1 - 1,2 м. На одну пілку потрібно було, приблизно, 3 кг різнокольорової пряжі (чорного кольору на піткання - 2 кг). Для основи до 60-х років XX ст. брали вовняну чи конопляну нитку, потім використовували нитки №10 фабричного виготовлення. Залежно від розмірів на ткання пілки витрачали від 10 до 16 пасем. Пілку ткали за 1 ,5 -2 місяці. Ткали налавники - виткане "шарами", "шарами із гладдю" полотно, яким застеляли лави. "Шари" - це смуги різних кольорів: чорного, темно-червоного, темно-зеленого, світло-зеленого, рожевого, червоного, жовтого, блакитного, білого.У нас пілки (килими) традиційно мали чорне тло, на якому розміщували великі червоні троянди або маки з пуп'янками, виконані обов'язково не менше як у три фарби. Гілки з зеленим листям обрамляють голівки основних квітів. Орнаментика килимових виробів і рушників багато в чому схожа. Практично всі рушники, навіть ті, якими втиралися, прикрашались різноманітними орнаментами - тканими і вишиваними. У селах вони носять різні назви - узори "шарами" тощо. Виготовляли тут рушникове полотно в чотири підніжки з рельєфним тлом - саржеве переплетення. Існувало велике розмаїття орнаментальних мотивів - "на вічка", "на кружки", "на шашки", "пасочки", "у сосенку", "кіскою" та ін. В інших селах регіону суттєвих відмінностей не спостерігаємо [42, ст.41]. Підсумовуючи, відзначимо наступне. Ще у першій половині XX ст. в українців південного лісостепу ткацтво існувало як важлива допоміжна галузь господарства. Тут склалися багаті традиції, збереглося чимало різноманітних зразків, достатніх для з’ясування процесу і наслідків адаптації українців, відображених у ткацтві.Великий вплив спричинили і інші народи які проживають у нашому місті-болгари румуни гагаузи та інші вони впроваджували у місцеві традиції частинку своїх.Що і породило гібрид-саме така культура переважає зараз у моїй місцевості. 3.2 Садиба У Приморському на розплануванні садиби позначилися вимоги дотримання планової забудови. Житло, господарські будівлі, присадибна ділянка мали розміщуватись у певній відповідності, хоча й тут спостерігається варіативність. Один із таких варіантів - будівництво житла, господарських споруд під одним дахом . До складу такого господарськопобутового комплексу входило житло, комора для зберігання продуктів харчування, хлів, хлівець (менших розмірів) для свиней і курей, конюшня для коней, загорода (невелике приміщення з огородженим перед дверима майданчиком і яслами посередині) - для овець, сарай, половник. Половник міг стояти й окремо, збоку присадибної ділянки (городу). Найбільший за розмірами сягав до 6 м, завдовжки - до 7 м. Полову і перетерту солому, яку зберігали у половнику, використовували для приготування корму домашній худобі. Кількість приміщень у садибі залежала від заможності родини і її матеріальних можливостей. Прикметно, що такого господарського об'єкта, ж клуня, у плахтіївців не було. Слід зазначити, що погреби у селі почали з'являтися поступово. Продукти харчування (домашню солонину, вино, бринзю, мед, сушений виноград) зберігали у коморі, де температура у літній період дещо І нижча, ніж в інших приміщеннях, а взимку - вища завдяки заглибленню підлоги на 40-50 см. У 60-х роках XX ст. поблизу житла з'являються літні кухні, до цього їжу в літній період готували на пічці, над якою облаштоБували навіс для захисту від сонця і дощу, під навісом стояв і стіл, за яким родина вживала їжу. Подвір'я облаштовували перед житлом - з виходом на вулицю через ворота і хвіртку. Садиба відгороджена від вулиці тином , у більшості випадків кам'яним муром, декорованим розписом або рельєфними зображеннями квітів чи геометричних фігур. Присадибна ділянка знаходилася збоку подвір'я і господарськопобутових споруд і межувала з присадибною ділянкою сусідньої садиби. Допомагали, в основному, родичі у будівнитві. Житла і господарські споруди будували із найдешевших матеріалів у цій місцевості - землі, глини і каменю. Із землі та глини виготовляли вальки, а з другої половини XX ст. - "цеглу", паци (лампач) - заготовки прямокутної форми, виготовлені у формах . Валькові стіни добре зберігають тепло у холодну пору року і прохолоду влітку. Завдяки цим властивостям земляні житла продовжували будувати ще й у 60-ті роки XX ст. Вальки, паци також виготовляли із чамуру (земельно-глиняної маси) повсемісно і колективно. Хто не мав транспорту, копав глину і робив чамур біля місця будування житла. Але такого уникали, адже наступний заміс, незважаючи на наявність глини, важко вибирати з попередньої досить глибокої ями. Споруду ставили і на викопані канави, забиті землею чи глиною36. Якщо хату з валькових стін будували все літо, то з лампача процес значно прискорювався. Суттєво зменшувалась потреба участі великої кількості людей, адже для зведення валькових стін потрібно місити чамур, робити вальки і тут же споруджувати стіну. До того ж, потрібно організувати громаду 4-5 разів, оскільки кожний наступний шар можна класти тільки на сухий нижній шар. Лампач виготовляли значно меншою кількістю людей, а необхідну його кількість можна накопичувати завчасно, поступово, впродовж тривалого періоду. Хату намагалися ставити на підвищенні, щоб не підтоплювало водою. Стіни будували з глиняних вальків, виготовлення яких не відрізнялось від вище описаного, як і технологія будування. Верх житла дерев'яний. На стіни клали сволок, складений із двох частин, впоперек під сволок чи на сволок клали балки - слижі. На балки кріпили крокви. Крім слижів, які тепер називають ще й балками, згадують, що один із елементів крокв мав назву "бантина", яку тепер називають "перемичка". До крокв прибивали лати. Прикметно, що будівельна термінологія елементів даху не має суттєвих відмінностей від східноподільської. Конструкцію стелі із сволока і балок завершували "підбивкою" - настилом із хворосту, на який накладали вальки, зверху - і знизу обмазували глиною (зверху вальками). У селі Приморське зводячи верх, також на стіни клали сволок, його називають "гринда". На сволок клали балки, до яких кріпили крокви, до крокв прибивали лати. Традиційно для цієї місцевості хату вкривали очеретом. Інколи долали значні відстані, наприклад, плахтїївці привозили очерет з дністровських плавнів, зокрема з району села Паланка. Прив'язували очерет до лат мотузкою або тонким дротом за допомогою "шила" металевого плоского прута з отвором на кінці для нитки чи дроту. Поверхню даху робили ступінчастою. Для цього очерет додатково набивали спеціальною щіткою у формі лопати і ступінчастою робочою поверхнею. За такого способу вкриття (по-німецьки) очерет зберігався значно довше, якщо періодично чистити (приблизно один раз у ЗО років), дах стоїть більше ста років. Прикметно, що і тут у давнину хата обов'язково мала призьбу заввишки до одного метра, яку називають "спризьба". Вона захищала житло від підтоплення під час повеней, на призьбі тимчасово зберігали звезений з поля врожай. [43, ст.14] 3.3 Декор житла У нас настінних росписів не вивчали. Ймовірно, традиція стінопису тут втрачена переселенцями одразу ж після переселення, хоча Ф. Вовк відзначав, що житла українців у Нижньому Подунав'ї ".. .обведені синіми чи червоними смугами, дуже часто з різними "марафетами"... - тобто узорами і квітами... знайомими українськими узорами"[44, ст.316]. Натомість, незважаючи на відсутність сюжетних композицій у декоруванні зовнішніх стін будівель, настінного розпису як елементу інтер'єру житла, у нас практично повсюдно присутній мотив "вазон", "світове дерево". Здебільшого - у вигляді зображення квітки з двома листками чи двома гілками з листям . Вони майже аналогічні. Відмінність лише у тому, що на кам'яних мурах квітку вимальовували масляними фарбами . Збереження українцями цього мотиву як основного у декоративному оформленні, можливо, є продовженням успадкованоїтрадиції хатнього розпису, де "вазон" займав одне з чільних місць в настінних композиціях. Інші мотиви у невеликій кількості лише віддалено нагадують настінний розпис. Такими, наприклад, є фарбування стін житла в українському селі Верхній Дунавець , антропоморфні зображення. Отже, в XX ст. настінний розпис в українців південно-західного степу важливий елемент декорування стін традиційного житла. Однак, тільки на теренах Буго-Дністровського межиріччя від Балти до Одеси (від Побережжя до Чорного моря) у першій половині XX ст. він присутній практично у кожному приміщенні житла: у великій і малій хаті, сінях. Розмальовували грубу, піч, комин, запічок, стіну над ліжком, стіни під стелею, навколо дверей і вікон. У другій половині XX ст. стінопис втрачає жанрову розмаїтість, скорочуються територіальні межі його поширення. Зникають сюжетні картини, спрощуються орнаментальні композиції, за винятком килимарських Зникають чи модифікуються композиції ранніх варіантів з архаїчними елементами орнаментики ("дерево життя", геометризовані зображення солярних символів, інші). Набуває широкого розповсюдження трафарентний метод декорування, але навіть у 1970-х роках традиція фарбування будівель барвниками різних кольорів зберегл ась, щ о п р авд а, лиш е в о к рем и х селах північних районів Одещини. З 1960-х років стіни жител частково чи повністю оздоблюють орнаментованими плитками промислового виробництва. Слід виокремити прикметну деталь орнаментика на плитках аналогічна чи схожа до традиційної тієї місцевості, де їх виготовляли: рослинні, зооморфні мотиви, землеробська символіка. Остання поширена в зоні традиційного землеробства. Якщо ромбами, трикутниками повсюди прикрашають будівлі, огорожі, ворота на Побережжі, то ці мотиви не мають такого розповсюдження у степовій частині і особливо у нас. Особливістю декоративної орнаментики народної архітектури степової зони є домінування в ній рослинних мотивів. Зміни у традиції декорування жител українців степової зони (а саме: перехід від геометричної до рослинної символіки) стали наслідком дії принаймні двох основних чинників - переорієнтації’ на усталені для степової зони мотиви і композиції, суттєвого скорочення ткацтва (а в багатьох селах і його занепаду), разом з яким зникала і традиційна орнаментика ну і звичайно багатокультурності яка виникла завдяки переселенню інших народів на нашу територію. 3.4 Господарство У нас, ставлячи хату, господар думав і про те, що матиме коло неї. І часто починав з льоху чи погреба. Погріб - це проста яма, до якої лазили драбиною. Спустити туди діжку з квасниною було цілою проблемою. Льох набагато зручніший, бо мав іще погребицю зі сходами. У нас в місті льох копали глибший, отже, він краще зберігав постійну (і взимку, і влітку однакову) температуру (+4°), що сприяло кращому зберіганню продуктів та кращому відстоюванню сметани в глечиках. У стінах льоху копали так звані міни для картоплі та буряків, дно заставляли діжками з квасниною. Квасили огірки, капусту, яблука, а з кінця XIX століття - і помідори, коли вони ввійшли в наших краях в ужиток. При одній зі стін льоху лаштували полиці для солодкої (неквашеної) капусти, а в кутку насипали та відгороджували дощечками купу піску для моркви. Стіни в льоху дилювали, тобто обкладали колотими з дуба негрубими (4-5 см), неструганими "дощечками", прибитими до сторчових слупів. Де дерева не мали, обмуровували глиняними вальками, мастили й білили. На висоті двохметрів в льоху ладнали дерев'яну стелю, закладали її вальками, а поверх на них на 70-80 см засипали землею. Шию мурували з лампачу, вкривали дерев'яним дахом. Ту частину, що виступала над землею, мастили й білили. У степовій зоні, де набувало великого розвитку виноградарство, льохи копали ще глибші й просторіші, щоб мати місце для бочок з вином. Часом робили і спеціальні винні льохи. Над льохами часто не насипали купу землі поверх тої, що лежала на стелі, а ставили полівники - дерев'яні споруди на зразок укритого соломою куреня . В них тримали висушені для палива ліпахи, дрова тощо. Клуня та хлів будівлі першої потреби для обійстя. Якщо хатній мур складали завтовшки на півтори лампачини, то для клуні годився і з півлампачини, а для хліва - з однієї. Клуні, як правило, робили без стелі, але з високим солом'яним верхом, щоб улізло все невимолочене з осені збіжжя та ще лишилося місце для зимової молотьби. Зберігали в клунях також корм для великої рогатої худоби. Клуні, як і хати, мастили, білили й підводили, хоч призьби тут не було. Був тільки невисокий навкісний обмурок - його насипали із землі та примащували глиною. Хліви частіше будували зі стелею. На їхніх горищах так само, як і на хатніх, тримали сіно, невитереблені качани кукурудзи, невимолочені соняшникові шляпки, вінки цибулі та часнику абощо. Хліви ставили з одним-двома віконцями. Місце перед ними обгороджували. Це була обора, де худоба ночувала влітку. Наприкінці XIX століття, коли дедалі ширшого застосування почала набувати машинна молотьба, потреба в клунях відпадає, їх перетворюють на комори, перегороджують на хліви, а в новіш их обійстях і зовсім не ставлять або використовують як повітки для возів та зберігання сільськогосподарського реманенту. Окрім названих трьох основних споруд, які обов'язково входили до господарсько- побутового комплексу садиби, бували ще й землянки для кролів, темники для бджіл, сажі для свиней. З прадавніх часів дійшли до нас ями, до яких закопували те, що мало зберігатися незачепленим до весни. Найчастіше це були буряки і картопля. їх насипали в яму по вінця, накривали соломою і шаром землі. У центрі покрівлі закопували сніп соняшникових стебел, очерету чи вимолоченого жита - виходила продушина, і те, що було в ямі, не гнило. Знаходились споруди безпосередньо біля житла, а то й під одним дахом із житлом . Основні господарські приміщення - шопа чи хлів для худоби, комора - існували як два приміщення під одним дахом. Позаду хати облаштовували вівчарник і свинарник . Погреби мали переважно заможні люди, але вже з 60-х років XX ст. такі приміщення стають чи не обов'язковою складовою господарсько-побутового комплексу. Особливої потреби в погребах не існувало. Продукти повсякденного вживання не потребували зберігання при низькій температурі, при необхідності їх тримали на горищі під солом'яним дахом, де температура влітку значно нижча, ніж на відкритому повітрі. М'ясо, якщо свиню забивали влітку, смажили, складали в горщики і заливали розтопленим салом. Так воно могло зберігатися тривалий час навіть у теплу пору року. Для утримання корови, телят будували шопу (у наш час термін не вживається). Вівчарник для овець будували з каменю позаду житла. На відміну від житла, господарські споруди переважно кам'яні. Вівчарник без стелі, порівняно з іншими господарськими приміщеннями, невисокий - біля двох метрів заввишки. Дах робили із жердин, покладених зверху на стіни, вкривали соломою чи бадиллям кукурудзи. За наявності вільного місця, поряд із вівчарником будували обору. Приміщення для утримування свиней називали "бурдій". Ця назва вживається і місцевими молдованами. Бурдій-невелике приміщення з невисокими стінами заввишки до 1,5 м. Двері розраховані тільки для проходу свині. Для курей окреме приміщ ення - курник. Нерідко його прибудовували до чільної стіни житла. Господарські споруди у Буцжаку різні за призначенням: для худоби (сарай, на початку XIX ст. - хлів), комора (для зерна). У половнику (не мав стелі) внизу зберігали полову, зверху-сіно. Прикметно, що клунею називають не приміщення, а копицю збіжжя. Ремонт возів, реманент на початку XIX ст. здійснювали під навісом, що мав назву "підзакат". Кукурудзу зберігали у споруді під назвою "гімбар". Її будували з дерева, на стовпах, щоб підлога була від землі на відстані приблизно 0,5 м. Стінки споруди мали щілини для вентиляції, щоб кукурудза не цвила і не псувалася від вологи. Господарські приміщення під одним дахом, дещо нижчі, ніж житла, стали поширюватись у нас вже з початку XX ст. Крім суто господарських приміщень, з 1960-х років у цьому комплексі з'являється ще одне - літня кухня - землянка, яка з будівництвом верхової хати перетворилася у літнє житло або допоміжну господарську споруду. Для утримання корів, овець використовували хлів, сарай. Вибір приміщення у зимовий період залежав від кількості домашніх тварин. Для незначної кількості поголів'я використовували одне приміщення. Простір хліва розподіляли перегородками, у кожній з яких знаходились корова, вівці і навіть свині. Технологія будівництва хліва і житла однакова. Тому бурдей і хлів чи сарай зовні відрізнялися тільки розмірами, відсутністю у господарських приміщень вікон, а при їхній же наявності вони були значно меншими Заможні господарі - власники значної кількості поголів'я овець - будували для них вівчарники з вербного каркасу, обмащеного глиною. Дах стелили з бур'янів, трави, лози. Заввишки вівчарник не перевищ ував зріст людини. Всередині облаштовували ясла. Така споруда не була достатньо теплою, але сухою. Для зберігання продуктів харчування споруджували погріб чи викопували яму. Погріб будували у вигляді ями прямокутної форми, стіни якої обмазували глиною. У погріб спускалися по драбині через отвір у верхній частині перекриття. Інколи над погрібом ставили половник. Яму накривали дерев'яним чи очеретяним перекриттям і засипали землею. Кожна сім'я мала таку яму, а то й дві. Таким чином, типологічні особливості житлових і господарських споруд вказують на наявність внутріш ньорегіональної специфіки. Вона сформувалася під впливом різноманітних чинників, одним з основних є природно-географічний. [45, ст.17]. Висновки Аналізуючи топоніміку мого міста можу прийти до висновку що існує декілька теорій щодо походження назви міста але точної відповіді ніхто не може дати.На мою суб’єктивну думку потрібні ще дослідження істориків щодо походження назви міста Щодо Татарбунарської фортеці приємно що почались археологічні дослідження і можливо колись буде відкритий історико-памятний комплекс і наше місто буде відомим на всю Одещину.Але у мене є хвилювання що на цьому все і закінчиться через брак коштів чи пандемію КОВІД-19. Щодо Історичного нарису я дізнався про те що моє місто має древню історію хоча ми і були у складі різних держав місто продовжувало жити своїм життям і вшановувати своїх героїв незважаючи на всі труднощі.Але все таки найкраще ми живемо зараз у своїй державі. Щодо Етнографічного нарису деякі аспекти і не були досліджені і якщо їх не дослідити вони просто зникнуть з етнографії України. Цікаво також те що у нас є садиба зеленого туризму але це скоріше як аттракціон для туристів а не якийсь метод збору етнографічного матеріалу. Список використаних джерел та літератури. 1. Агбунов М.В. Античная география Северного Причерноморья. Москва, "НАУКА". 1992. - С. 135-136. 2. Гудкова А.В. и др. Археологические памятники Одесской области. - Одесса, 1991. -С.119. 3. Кантемир Д.К. Описание Молдавии . - Санкт-Петербург,- "НесторИстория". 2011. -С.47. 4. Тунманн Й. Кримское ханство-Симферополь, " Таврия " .1991.-С. 57. 5. Тунманн Й. Кримское ханство-Симферополь, " Таврия " .1991.-С. 54. 6. Ф.К.Брун. Древняя топография мест Новороссийского края и Бессарабии. - Одесса , " Новороссийский календарь на 1860 високосный год". 1859. С. 139. 7. Защук А.І. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Бессарабская область. Часть 2 – СанктПетербург , "Тип. Э. Веймара".1862. С.195. 8. Паламарчук С.В. Древняя и средневековая история населения междуречья Днестра и Дуная: краткий историко-археологический очерк – Одеса, " ЗООИД ". 1997.С. 35 9.Свиньїн П.П. Описание Бессарабской области – Одесса "ЗООИД". 1867.С.185. 10.Стаматі К. О. Бессарабии и ее древних крепостях- Одесса- "ЗООИД". 1848. С.808. 11.Брун Ф.К. Заметки, относящиеся к древней топографии Новороссийского края и Бессарабии - Одеса " Новороссийский календарь на 1857 ". 1856 .С. 241-242. 12. Сёменов П.П. Географическо-статистический словарь Российской империи Том V – Cанкт-Петербург - "Тип. В. Безобразова и Комп". 1885. Ст.52. 13. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ" Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.799. 14. Коваль А.П .Знайомі незнайомці : походження назв поселень УкраїниКиїв " Либідь ". 2001. Ст.26. 15. Е.Челебі. Книга путешествия -Москва " ИВЛ".1961.Ст.8. 16. Паламарчук С.В. Древняя и средневековая история населения междуречья Днестра и Дуная: краткий историко-археологический очерк. Одеса- " ЗООИД ".1997.С. 46. 17. О.А.Репан. Нариси з історії освоєння Південної України XV–XVIII стКиїв" КІС ". 2020.С.166. 18. І.В.Сапожников. І Всеукраїнський археологічний з’їзд: Програма роботи та анотації доповідей – Київ - " ІА НАНУ ". 2018. Ст.95-96. 19. Сапожников І.В. Поселение Гирибурзина на берегу Днестровского лимана- Миколаїв- // Емінак № 3 . 2017. Ст.32-44. 20. Прокопенко В.П. Горизонтальні застібки-гачки в Східній Європі XVI— XVII ст Львів // Cтрий номер 1 " . 2019. Ст 8. 21. І.В.Сапожников. Рец. на: А. Красножон, Фортеці та міста ПівнічноЗахідного Причорномор’я (ХV-XVIII ст.) - Одеса-"Чорномор’я " . 2018. Ст 110. 22. Бачинська О.А. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). – Київ "Арій" 2016. Ст 156-159. 23.Базанов В. А. Л. Х. Попов(1881—1919).Москва."Медицина(издательство). " 1983. Ст.48. 24. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ" Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.800. 25. Телицын В. Л. Записки умершего: Об Иване Петровиче Липранди- Москва " Собрание" 2009. Ст.15. 26.Сёменов П.П. Географическо-статистический словарь Российской империи Том V – CПБ "Тип. В. Безобразова и Комп". 1885. Ст.56. 27. Андрущак В.Е. История Республики Молдова. С древнейших времён до наших дней –Кишинёв " Elan Poligraf, " .2002. Ст 406. 28. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ" Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.801. 29. Сапрыкин Д. Л. «Образовательный потенциал Российской Империи» Москва "ИИЕТ РАН ". 2009. Ст.72. 30. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ" Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.802. 31. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ " Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.803. 32. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ " Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.804. 33.Смішко П.С Татарбунарське повстання.-Київ "Політвидав України" 1974. С.46-49. 34.Смішко П.С Татарбунарське повстання.-Київ "Політвидав України" 1974 . С 74-76. 35. Рошкован Ю. О паӂинэ вие де солидаритате интернационалэ. — Кишинёв, " Elan Poligraf" - 1966. Ст.15. 36. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ " Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.805. 37. Ющенко Н . До свята перемоги // Колхозное Слово . 1965. 9 травня. С.4. 38. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ " Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.808. 39. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ " Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.806. 40. Адамович В.С .Історія міст і сіл Української РСР. Одеська область-Київ " Головна редакція УРЕ АН УРСР ". 1969. Cт.807. 41.Кушнір В.Г . Українці за Дунаєм. – Одеса "Гермес". 2002. – С.35. 42. Кушнір В.Г . Українці за Дунаєм. – Одеса "Гермес". 2002. – С.41. 43. Кушнір В.Г Нариси традиційної культури українців Одещини-Одеса-" Смил " 2010. - С.14. 44. . Лопулеску П . Русские колонии в Добрудже – Киев- // Киевская Старина № 2. 1889 Ст-316. 45. Вєтрова Г.В Розвиток культури в Південній Бессарабії у XIX ст.-Київ " ВІР УАН" 2011-C.17. Додатки
