АВТОР І ЧИТАЧ Автор і читач – поняття, які трактуються по-різному, і концепція оповідних рівнів дозволяє впорядкувати різноманітні погляди. Виділяють такі оповідні (наративні) рівні: - реальний автор і реальний читач – реальні люди; - імпліцитний (інакше кажучи, уявний, той, що мається на увазі) автор і імпліцитний читач – абстрактні уявлення; - експліцитний автор і експліцитний читач – фігури, представлені в тексті, від цілком виразних персонажів до вказівок за допомогою займенників 1-ї особи (я або ми – автор) або другої особи (ти або ви – читач). Належність автора і читача до одного рівня говорить тільки про відповідність цих понять, але не завжди означає, що між ними є взаємини. АВТОР Реальний автор – це реальна людина, яка написала той чи інший твір. Про нього можна більше дізнатися не з написаних ним творів, а з інших джерел: біографії (тому реального автора ще називають біографічним), спогадів (не стільки його, скільки про нього), листів, щоденників, музейних експозицій, що представляють особисті речі. Шарль Огюстен де Сент-Бев, французький критик ХІХ століття, вважав, що вивчення біографії письменника, бесіди з його родичами і друзями дають ключ до розуміння його творчості. Марсель Пруст, однак, стверджував, що знання біографії Анрі Бейля не допомагає зрозуміти творчість Стендаля, і що у письменника є дві сторони: життєве «я», що виявляється в спілкуванні з оточуючими людьми, і творче «я», що реалізується в його творах. І те, й інше відноситься до реального автора-людині, але помітною частіше виявляється зовнішня сторона, а не таємниця творчості. Імпліцитний автор – це абстрактне уявлення про те, хто написав твір. У такому розумінні автор виявляється осередком сенсу твору, його смисловим центром. Як писав М.М.Бахтін, «автор – носій напружено-активної єдності завершеного цілого, цілого героя і цілого твору, трансгредієнтного кожному окремому моменту його» (трансгредієнтний – той що виходить за межі). Слід розрізняти реального й імпліцитного автора. Реальний автор – приватна особа, зі своїми приватними думками. Він продукт свого часу, тоді як до його текстів наступні покоління приходять з тими знаннями, яких не було в епоху, коли жив письменник, і знаходять нові смисли. За словами письменника Андрія Бітова, хороший текст розумніший за свого автора. Реальний автор в процесі роботи може більш-менш змінити свій задум (Пушкін дивувався, що Тетяна Ларіна «сама» несподівано вийшла заміж), тоді як абстрактному імпліцитному автору приписується повне володіння всім змістом твору. Вираз «автор хотів сказати» зазвичай супроводжує ті міркування, які виникли у самого читача на основі прочитаного. Імпліцитний автор складно піддається «виокремленню» з тексту. Немає «спеціальних» місць, де знаходиться автор, але він присутній в кожному моменті тексту (поділ на слова героїв і слова автора, таким чином, сумнівно: слова кожного героя належать тому ж автору, що і «слова автора». Уявлення про імпліцитного автора складається на основі читання тексту. Таким чином, особистість реального автора може бути під питанням (Гомер, Шекспір), але завжди можна говорити про імпліцитного автора як смисловий центр твору. Експліцитний автор – представлена в тексті фігура того, хто цей текст написав, а отже, це поняття може бути застосовано тільки до тих текстів, де розповідь йде від першої особи. Це може бути один з персонажів, головний («Над прірвою в житі» Селінджера, «Прощавай, зброє!» Хемінгуея) або другорядний (в гоголівській «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» оповідач заїжджає в Миргород і зустрічається з кожним із головних героїв). Може бути і постать, яка не бере участі в подіях, але розповідає про них (такий пасічник Рудий Панько – фіктивний автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Гоголя, який чимало говорить про себе в передмовах). Ця фігура може бути і цілком абстрактною, яку можна помітити тільки за займенниками першої особи («Коханка французького лейтенанта» Фаулза: ). Як можна помітити, експліцитний автор може бути ближче або далі від реального автора: Гоголь не пасічник, але знайомий з життям Полтавщини, звідки родом. Оповідь може вестися і від «особи», якою не може бути реальний автор, так у романі Дж.Барнса «Історія світу в 10 ½ розділах» серед оповідачів є шашель – хробачок, який опинився на Ноєвому ковчезі, і розказує неформальну версію того, що там відбувалося. ЧИТАЧ Реальний читач – реальна людина, що читає (ми з вами). Йому приділяється менше уваги, ніж реальному авторові, однак це цікавий матеріал для досліджень. Опитування та відгуки реальних читачів мають значення для соціології літератури. Імпліцитний читач – абстрактне уявлення про те, для кого призначений твір. Письменник, працюючи над твором, не може знати точно, хто це прочитає (тим більше, з нащадків), але все-таки когось має на увазі. Виділяють два види імпліцитного читача. 1) Передбачуваний адресат – той, на кого орієнтується письменник. Зазвичай це колективний адресат (певна соціальна група), найбільш чітко він помітний в белетристиці і масовій літературі: дитяча література для дітей, жіноча для жінок і т. п. В інших випадках про передбачуваного адресата можна говорити більш абстрактно: ті, хто хоче відпочити за книгою, хто хоче задуматися і т. п. Передбачуваний адресат відрізняється від реального читача: дитячу літературу можуть читати не тільки діти, але і дорослі (батьки, вчителі), а жіночу чоловіки (наприклад, в дослідницьких цілях). 2) Ідеальний реципієнт – той, хто може зрозуміти твір у всій повноті його сенсу. Це абстрактне поняття, тому що одна людина, навіть дуже компетентна, всю повноту охопити не може. Проте, умовне уявлення про ідеальний реципієнта потрібно для того, щоб не було враження незрозумілості, незрозумілості: якщо хто-небудь не розуміє сенсу і цінності окремого твору, це не означає, що їх там немає. Експліцитний реципієнт (читач або слухач) – зображена фігура того, хто (про)читає або (про)слухає даний твір. Реалізується в тих же формах, що й експліцитний читач, але рідше і зазвичай менш конкретно. Якщо експліцитний автор нерідко має власне ім'я, експліцитний читач частіше представлений номінаціями «ви/ти» або просто «читач»: «Онегин, добрый мой приятель, / родился на брегах Невы, / где, может быть, родились вы / или блистали, мой читатель». Експліцитний читач, таким чином, не збігається з реальним (дивно також думати, що Рудий Панько дійсно прямо зараз кличе вас в гості). Художня умовність не заважає сприймати ті твори, які адресовані виразно несхожим експліцитним читачам («Онєгіна» можуть читати і розуміти ті, хто не бував у Петербурзі). Особливий різновид експліцитного читача – ненадійний читач, який неправильно розуміє твір. Ця фігура вводиться для того, щоб зорієнтувати читача передбачуваного і реального, порушити стереотипи сприйняття, сфокусуватися на тому, що важливо з точки зору автора. Так в поемі Марини Цвєтаєвої «Співачка» заходить мова про зовнішність героїні: «Я знаю: вида читатель ждет. / Читатель, прости за смелость! / Условившись, что и нос и рот, / Все, все у нее имелось – / Не хуже нашего, это «все» / Смахнем, как с подушки волос. / Зачем певицыно нам лицо, / Раз вся она – только голос: / Невидимость!»
