Загрузил Лилия Кашуба

Голодомор

реклама
Підготував
Студент 211-іст. групи
Рикуш Юрій
Терор голодом, запроваджений сталінським
тоталітарним режимом в Україні, заподіяв смерть
мільйонам хліборобів. Адже від голоду, масових
репресій і депортацій Україна втратила більше ніж за
роки Першої світової та громадянської воєн.
В Україні стало можливим говорити про голодомор
після грудня 1987 року. І тільки через дев’ять років, 26
листопада 1998 року, Указом Президента України
було встановлено День пам’яті жертв голодомору
(кожна четверта субота листопада).
У зв’язку з тим, що обсяг хлібозаготівель 1931 року (39%
валового збору) сягнув критичної межі для
хлібофуражного балансу України, навесні 1932 року по
селах почався голод, худоба вимирала. Недосіяними
залишилося 2,5 млн га землі. За таких обставин
розрахунки з колгоспниками по трудоднях за 1932 рік,
порівняно з минулим роком, ще погіршилися. З
матеріалів пленуму ЦК КП(б)У від 15 лютого 1933 року
видно, що від серпня 1932 до лютого 1933 року 81,6%
колгоспників Харківського району не мали жодного
грама хліба.
Ніколаєва Тамара Андріївна, 1929 р.н., місто Вовчанськ,
Харківської області
Мої спогади про ті часи хоч і скупі, але яскраві. Пам’ятаю, що,
лишившись вдома сама, я лежала на землі і їла траву, яка здавалася
мені смачними ласощами. Трава та називалася споришем. Коли мама
через свою немічність не поверталася додому з роботи, то я так і
лишалася лежати у дворі - брудна від пилюки.
Я повільно умирала. Хтось порадив мамі здати мене до дитбудинку:
там, мовляв, дітей хоч якоюсь юшкою годують та й крихітний
шматочок хліба дають.
Але до дитбудинку, вихованці якого теж мерли з голоду, приймали не
всіх. Дітей, котрі мали матір або батька, туди не брали - лише круглих
сиріт. Отож мамі нічого не лишалося, як уночі таємно підкинути
мене під двері дитбудинку.
Добре пам’ятаю, як мама несла мене і говорила, що ми поїдемо до
тата, ось тільки квитка треба взяти. Я повинна була зачекати її на
ґанку того будинку, де вона мене лишає.
Було темно, від страху я почала плакати, кричати. Це продовжувалося
довго. Нарешті увімкнули світло, хтось чужий взяв мене на руки і вніс у
великий дім. То і був дитбудинок. Пам’ятаю, що мене нагодували
смачним супом і поклали спати. А в цей час моя мама (це вона сама
потім розповідала) стояла за деревом і гірко плакала від горя й жалю до
мене. Після того, як співробітники дитбудинку забрали мене, вона,
заливаючись сльозами, побрела на пухлих ногах прямо в поле на роботу.
Так мама врятувала мене від смерті.
Спливає в пам’яті, як у дитбудинку я довго лежала в ізоляторі. У мене
вилізли нігті на руках і ногах, а замість них утворилися криваві плями.
Потім від знесилення я осліпла.
Мама, прилаштувавши мене, не повзала більше з роботи додому, а,
зберігаючи свої слабі сили, залишалася ночувати в полі.
Брат вижив завдяки тому, що став маленьким злодюжкою. Іноді він і мені
приносив до дитбудинку щось їстівне. Перестрибнувши, бувало, через
паркан, влізе у вікно ізолятора і, всунувши в мою руку яблуко чи
картоплину, таємно втікає, щоб його не помітили.
Мама також приходила в дитбудинок, але завжди вночі, кличучи мене під
вікном: «Тамаро, Тамаро, підійди до кватирки». Я лізла до кватирки і
одержувала від мами смажені хлібні зерна.
Мама також приходила в дитбудинок, але завжди вночі, кличучи мене під
вікном: «Тамаро, Тамаро, підійди до кватирки». Я лізла до кватирки і
одержувала від мами смажені хлібні зерна.
Коли восени мама одержала в колгоспі натур оплату
(буряки, трохи зерна), то забрала мене, слабу і хвору, з дитбудинку. Мені
дуже хотілося побачити світло, сонце, побавитися з дітьми, але не
судилося, бо зір так і не повернувся. Я на все життя лишилася інвалідом.
Проживши у голоді, холоді, нужді, щастя так і не діждалася. У мене не
лишилося рідні, тому що бабусі та дідусі (як по батькові, так і по матері)
вимерли з голоду. Голод викосив також моїх дядьків і тіток, їх дітей.
Доживаю вік одинокою і всіма забутою.
Єдиною втіхою є онучка, теж інвалід дитинства, яка лишилася сиротою
після смерті моєї доньки. Тримає нас двох, слабих і немічних, на цьому
світі лише віра в Господа.
Слава Богу, що я діждалася часу, коли можу сказати правду про
голодомор. Ця правда - тяжка рана мого серця, яка весь час кровоточить і
болить...
Я народився в селянській сім’ї. Батька звали Василем Кириловичем, матір Горпиною Григорівною. Дітей було семеро: донька і шестеро синів, серед яких я
був найменшим.
У батька була пара биків, корова, кінь, вівці, свині, кури, гуси. Коли все це
забрали до колгоспу, то нам нічого не лишилося.
Батько пішов працювати до колгоспу. Що він там робив - не знаю, пам’ятаю
лише, що він у відрі приносив додому обід - так званий пшоняний суп, у якому не
видно було й пшонини, а лише мишій чорний, але ми й тому були раді. Та
невдовзі батько захворів і став наполягати, щоб його відвезли до лікарні. Мати
довго не погоджувалася, але все ж відвезла. Там, у лікарні, батько і помер, там
його і поховали, адже дома ховати було нікому: старші брати розбіглися хто куди.
Рятувалися, хто як міг.
В кінці 1932-го на початку 1933-го мати злягла також. Їсти було нічого. Тільки
лобода, калачики, листя.
Харчуючись лише «підніжним кормом», я опух, очима не бачив, навіть вийти до
туалету не міг. Плакав, але кому це було треба?
На початку 1934-го матір відправили до тієї ж лікарні, де вона також померла.
Мене до дитбудинку не взяли, бо мав старших братів. Став жити сам у порожній
хаті. Спав сидячи, щоб менше опухати, але це не допомагало - все одно пухнув..
Харчуючись лише «підніжним кормом», я опух, очима не
бачив, навіть вийти до туалету не міг. Плакав, але кому це
було треба?
На початку 1934-го матір відправили до тієї ж лікарні, де
вона також померла.
Мене до дитбудинку не взяли, бо мав старших братів. Став
жити сам у порожній хаті. Спав сидячи, щоб менше опухати,
але це не допомагало - все одно пухнув.
До ранку нічого не бачив, сидів і плакав. Десь перед
обідом мені, як осокою, прорізало повіки, починав
бачити. Виходив до калачиків і їв усе, що було під ногами.
В 1934 р. хтось, мені невідомий, посіяв малий шматочок
жита на нашому городі. Коли те жито почало наливатися,
я став його зривати. До пори визрівання не лишилося й
колоска - я все з’їв. Так і вижив...
Наша сім’я тоді складалася з п’яти чоловік: мати,
Александрова Марія Дмитрівна, 1878 р.н., брати - Яків,
1908 р.н., Михайло, 1910 р.н., Іван, 1913 р.н., і я, Олександр,
1918 р.н. Брат Яків був одруженим і жив окремо в нашому
селі.
Після того, як забрали зерно, сім’я харчувалася
заготовленими на зиму овочами - картоплею, капустою,
буряками, засоленими огірками і помідорами. Звичайно,
з’їли курей. Корова перестала доїтися, і мати вирішила її
продати, щоб за виручені гроші купувати хліб, муку,
крупи. Хліб доводилося купувати в Харкові у
перекупників, бо достоятися за ним у черзі до магазину
було неможливо. Шлях до Харкова був дуже важким:
транспорту не було, бездоріжжя.
Доки мали гроші і сили, сім’я якось перебивалася,
закінчилися гроші - почали голодувати. Навесні
рвали липове листя, тільки-но воно з’явилося на
деревах, сушили його, товкли, пекли «оладі». Їли
різні трави.
Поступово сили танули, і мої рідні один за одним
почали вмирати. Першим помер Михайло, за ним мати, потім - Яків, останнім помер Іван.
Я лишився сам у віці 14 років і 7 місяців. Крім своїх
рідних, довелося поховати сусіда, діда Платона, який
помер від голоду в нашому домі. Я був на межі
смерті, але дивом вижив.
... історія нас горем вчить,
Щоб не забулось незабутнє.
Бо там, де пам'ять не мовчить,
Там щастям повниться майбутнє.
Скачать