1.Предмет та функції економічної теорії. Методи пізнання економічних процесів. Предмет ек. теор надзвич складний і тому не можна коротко дати визначення її предмета. В різні часи давали різне визнач. Давньогрецькі та давньоримські мислителі визначали його як вчення про закони домашнього господарства, домоводства. Меркантилізми, фізіократи і класична політ економія говорили, що це наука про створ, примнож, розподіл багатства нації. Марксисти зазначали, що це наука про виробничі відносини і закони, що управл виробн., розпод, обміном та спожив благ. Сучасні західні економісти визнач економ теорію як науку про: - сферу дій людей, яка повяз зі створ і викор матеріальних основ добробуту;- діяльність людей у процесі вибору обмеж ресурсів для виробн. різних товарів;- ефективне викор обмеж ресурсів для задов. потреб людини. Узагальнивши, можна сказати: Економічна теорія – суспільна наука, яка вивчає закони розвитку економічних систем, діяльність економ суб’єктів, спрямов на ефективне господарюв в умовах обмеж ресурсів, з метою задов. безмежних потреб. Функції економ теорії Основні ф-ції ек теорії: теоретико-пізнавальна, методологічна, практична, прогностична. Теор-пізнав ф-ція полягає в тому, щоб розкрити зміст ек. законів і категорій, істотні причинно-наслідкові зв'язки ек. процесів, форми їхнього вияву, об'єктивні внутр. суперечності, подолання яких забезпечує поступальний розвиток суспільства. Вона є методологічним фундаментом для інших ек. дисциплін. Методологічна функ полягає в тому, що ек теорія виступає методолог базою для ін. економ наук. Практична ф-ція полягає в обґрунтуванні практичного застосування ек. законів для вирішення господарс. завдань, здійснення економ політики, яка б якомога повніше відповідала інтересам людини, колективу, суспільства; раціональних форм управління господарством; здійсненні практичних заходів щодо розв'язання екон. суперечностей, досягнення ефективних результатів розвитку виробництва і зростання добробуту населення. Прогностична ф-ція ек. теорії — це передбачення напрямів розвитку ек. процесів для запобігання економічним втратам, пом'якшення перебігу деяких негативних процесів, прогнозування дій, які сприятимуть подоланню економічних криз, зменшенню інфляції, скороченню безробіття, зростанню реальних доходів населення тощо.Методи ек. теорії. Метод - це спосіб дослідження, спосіб вивчення, засіб для відкриття істини. В економіці використовуються різноманітні методи, форми і способи наукового пізнання. Необхідно розрізняти дві групи методів: загальні і локальні.Загальні методи виражають наявність загальних підходів до наукового освоєння ек. дійсності в цілому, дають загальну філософсько-методологічну базу, світоглядний, методологічний стержень дослідження економіки. Ці методи можна визначити і як методологічні підходи, і як напрями економічної методології. Локальні методи представляють собою конкретні інструменти, прийоми, засоби з допомогою яких досліджуються ті чи інші сторони і аспекти ек системи. Серед них необхідно виділити як специфічні методи, які пов'язані з тою чи іншою методологією, так і універсальні методи, які можуть використовуватись при реалізації будь-якої методології. До останніх відносяться: аналіз і синтез, наукова абстракція, індукція і дедукція і т.д. 2.Зародження та основні етапи розвитку економічної теорії як науки У сучасн. умовах економіку можна розглядати у трьох значеннях: 1) народне господарство певної країни; 2) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і спожив продукції, утворюючи певну економічну систему; 3) економ наука, що вивчає народне господарство в цілому, галузі господарства району.Народне господарство є предметом вивчення ек науки. Економічна наука- сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об’єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економ дійсності. Перші спроби вивчення екон. процесів були зроблені у старод. Греції та Римі. Етапи розвитку економічної науки: Меркантилізм. Представниками цієї школи основним джерелом багатства вважали сферу обігу, торгівлю, а саме багатство ототожнювали з накопиченням грошей (зол і срібних). Представники: Монкретьєн, Манн, Юм. Фізіократи. Джерелом багатства вваж працю у с/г. Представники: Кене, Тюрго, Мірабо, Норе. Клас політ економія. Засновники: Сміт, Рікардо, Петті. Вони зосереджували увагу на аналізі економ явищ і закономірностей розв всіх сфер виробн. Вони започатков трудову теорію вартості. Ринок розгл як саморегул систему. Марксизм. Засновники: Маркс, Енгельс. Дослідж капіталістичне суспільство з позиції робітничого класу. Вони продовж дослідж трудову теор вартості, запропонували концепції дод вартості, грошей, прод праці, відтворення, екон криз, земел ренти. Маржиналізм – теорія яка пояснює екон процеси і явища використовуючи концепцію граничних величин. Дослідж грунт на таких поняттях як « гран корисність», «гран продуктивн», «гран витрати». Представн: Менгер, Візер, Джевонс. 3.Основні напрями сучасної економічної теорії, їх характеристика та засновники Сучасні напрямки. Неокласицизм. Заперечує необх втруч держави в економіку, розгул ринок як саморег сист. Засновн: Маршалл, Пігу. Монетаризм – теорія яка приписує грош масі, яка знаходь в обігу, роль визначального фактору. Кейнсіанство. Обгрунтов необх активного втруч держави в регулюв економіки через кредитнобюджетну політику. Засновн: Кейнс. Інституціоналізм. Розгл економіку як сист в якій відносини між господ суб’єктами склад під впливом багатьох факторів. Обєктами вивчення є «інститути» (держава, корпорації, профспілки, звичаї) Неоклас синтез. Представн обгрунт принцип поєдн ринков і держ регул екон процесів, наголош про необх руху до змішаної економіки. 4.Економічні категорії, закони та принципи пізнання і використання економічних законів. Система економічних законів та характеристика кожного елементи Економ категорії – це абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які в узаг вигляді вираж суттєві властив екон явищ і процесів. Економ закони відбивають найсуттєвіші, стійкі, постійно повторювані причинно-наслідкові взаємозв’язки і залежності екон процесів і явищ. Закони вираж сутність економ відносин. Система екон законів бувають: Всезагальні: функціонують у всіх економічних системах. Загальні: функціон у кількох екон системах, де існують для них відповідні економічні умови. Специфічні: функціон лише у межах однієї економічної системи. Стадійні: функціон на окремих стадіях даної економ сист. Економічні принципи- теоретичні узагальнення, що мають певні допущення, усереднення, які відображ заг тенденції розв екон сист. Існує дві форми пізнання та використ економ законів. Емпірична. Коли люди, не знаючи сутності економ законів, використ їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практ діяльності. Наукова. Коли люди, пізнавши і розкривши сутність економ законів, використ їх свідомо, а отже більш ефективно у своїй економ діяльності. 5.Потреби: визначення, класифікація. Економічний закон зростання потреб Економічні потреби - це частина суспільних потреб, задоволення яких пов'язане з функціонуванням суспільного виробництва, включаючи виробничу і невиробничу сферу. Економічні потреби надзвичайно різноманітні. існують різні критерії їх класифікації. Задоволення економічних потреб відіграє неоднакову роль у відтворенні здібностей людини. В зв'язку з цим виділяють: * фізіологічні (матеріальні) потреби, задоволення яких забезпечує відтворення фізичних здібностей людини (продукти харчування, одяг, взуття, житло, товари господарсько-побутового призначення); *духовні потреби, задоволення яких забезпечує відтворення та розвиток інтелекту людини (одержання освіти, підвищення кваліфікації, культурний відпочинок, предмети і послуги культурного призначення); *соціальні потреби, задоволення яких пов'язане з функціонуванням соціальної сфери суспільства (охорона здоров'я, сімейно-побутові умови, умови праці, транспорт, зв'язок ).За способом задоволення виділяють:- індивідуальні - це потреби в одязі, житлі, їжі та ін.;- колективні - ті, що спільно задовольняються у трудовому колективі (підвищення кваліфікаційного рівня працівників, будівництво спільних баз і будиночків відпочинку, колективне управління виробництвом та ін); - суспільні - це потреби у забезпеченні громадського порядку, захисті навколишнього середовища тощо. За ступенем реалізації потреби можна класифікувати на: - абсолютні потреби - визначаються максимал. можливим обсягом виртва матеріальних благ і послуг (за найбільш сприятливих умов), які могли бути спожиті суспільством; - дійсні потреби - відповідають рівню розвитку економіки певної країни; - платоспроможні - потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін (тобто вони визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових доходів населення).Численні потреби людини за спільністю ознак можна об'єднати у такі групи:матеріальні і духовні; загальні і конкретні;поточні та перспективні;задоволені і незадоволені;дійсні та абсолютні. Закон зростання потреб – закон, що виражає внутрішньонеобхідні, сталі і суттєві зв'язки між виробництвом і досягнутим рівнем задоволення потреб людей, розвиток яких (зв'язків) сприяє появі нових потреб та засобів їх задоволення. 6Економічні інтереси, їхня класифікація та взаємодія. Інтерес (від лат. іпteresse - мати важливе значення) - форма вияву потреби, усвідомлене прагнення людини до її задоволення. Економічні інтереси є сутнісною характеристикою рушійних сил формування та розвитку економічних суб'єктів. Економічні інтереси - усвідомлене прагнення суб'єктів господарювання до задоволення економічних потреб, що є об'єктивним спонукальним мотивом їхньої господарської діяльності. Суб'єкти економічних інтересів - окремі індивіди, домогосподарства, колективи (групи) людей, суспільство в цілому. Об'єкти економічних інтересів - економічні блага (товари, послуги, інформація тощо). Економічні інтереси класифікуються за різними критеріями. Найбільш важливою є класифікація інтересів за ознакою суб'єктивності. За суб'єктами: - особисті; - колективні, групові; - суспільні. За нагальністю, важливістю: - головні, першочергові; - другорядні. За часовою ознакою: - поточні; - перспективні. За об'єктами: - майнові; - фінансові; - інтелектуальні тощо. За ступенем усвідомлення: - дійсні; - уявні. За можливостями реалізації: - реальні; - утопічні. Економічні інтереси можливо класифікувати за деякими критеріями: 1) за суб’єктами: особисті (індивідуальні); групові (колективні); державні; 2) за об’єктами: - матеріальні (майнові, фінансові); - духовні (інтелектуальні); - соціальні (влада, місце в суспільстві); 3) за засобами реалізації: - завдяки зростанню доходів; - за рахунок нагромадження колективного і національного багатства; - за рахунок підвищення соціально-економічної ефективності. Суб'єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці: - економічні інтереси домашніх господарствспрямовані на максимізацію загальної корисності з урахуванням існуючих ціні доходів; - економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції; - економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому. За територіальною ознакою виокремлюють такі економічні інтереси: - муніципальні; - регіональні; - національні; - об'єднання держав; - загальнолюдські (глобальні). Територіальний зріз системи економічних інтересів окремої країни формується на основі розподілу повноважень між органами державної влади та місцевого самоуправління. Муніципальні та регіональні інтереси спрямовані на реалізацію економічного потенціалу окремої території з метою забезпечення потреб певної територіальної спільноти. Водночас державні та муніципальні службовці, покликані здійснювати заходи щодо практичної реалізації зазначених інтересів, є носіями особистих потреб, які не завжди збігаються із суспільними. Зазначена суперечність породжує корупцію - негативне соціальне явище, пов'язане зі зловживанням державною владою, корисливим використанням службовцями офіційних повноважень, авторитету та можливостей їх реалізації для отримання особистих вигод в особистих чи вузькогрупових корпоративних інтересах. Шляхи поєднання економічних інтересів: - субординоване підпорядкування одних економічних інтересів іншим; - координоване узгодження різнобічних інтересів усіх економічних суб'єктів. Проблема співвідношення та пріоритетності інтересів економічних суб'єктів залишається до цього часу дискусійною. Механізм їхнього узгодження визначається сутністю економічної системи. Командно-адміністративна економіка характеризується жорсткою субординацією економічних інтересів (рис. 2.5) на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється із суспільним і протиставляється колективним та особистим інтересам. При цьому субординація і підпорядкування інтересів забезпечується централізованим директивним плануванням та ідеологічною пропагандою. У міру розвитку суспільства та ускладнення економічних інтересів жорстке адміністрування і відсутність оберненого Рис. 2.5. Ієрархія інтересів економічних суб'єктів у командно-адміністративній системі зв'язку починають суперечити принципам функціонування складних систем, що самоорганізуються. Ігнорування ролі та значення особистого інтересу як потужного чинника соціально-економічного прогресу, підпорядкування його державному в умовах командно-адміністративної економіки спричиняє неузгодженість системи економічних інтересів, у тому числі: - спотворення мотиваційної поведінки економічних суб'єктів; - пригнічення стимулюючої ролі потреб; - послаблення відповідальності та стимулів до високоефективної праці; - втрату трудових цінностей і соціальних установок населення; - розвиток психології утриманства й економічної залежності від держави. На відміну від командно-адміністративної системи у ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача. Практика успішного розвитку передових західних країн засвідчує, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації (рис. 2.6). За умов економічної свободи та конкуренції суб'єктів господарювання створюються передумови для формування цілісної, органічної системи взаємопов'язаних і взаємообумовлених економічних інтересів. їх суперечлива взаємодія заснована на принципах зворотного зв'язку та самоорганізації, має творчий характер і сприяє прогресивному розвитку суспільства. Процес еволюції сучасних розвинених країн на основі соціально орієнтованої та регульованої ринкової економіки створює Рис. 2.6. Координація інтересів економічних суб'єктів у ринковій економіці 7 Економічна система, її сутність, основні структурні елементи. Типи економічних систем. Система як загальнонаукове поняття - це сукупність взаємопов'язаних і розміщених у належному порядку елементів певного цілісного утворення. Кожній системі притаманні такі властивості: цілісність, упорядкованість, стійкість, саморух та загальна мета. Економіка будь-якої країни функціонує як багатовимірна система, що складається з великої кількості різних взаємопов'язаних та взаємозалежних компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів. В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи, а саме: - як сукупності відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ; - як сукупності людей, об'єднаних спільними економічними інтересами; - як історично визначеного способу виробництва; - як особливим чином упорядкованої системи зв'язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ; - як сукупності всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності та організаційно-правових норм, тощо. З нашого погляду, найзагальнішим є таке визначення економічної системи. Економічна система - це сукупність взаємопов'язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства, яка має загальну мету. Відомий американський економіст П. Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що? Як? Для кого? (рис. 3.3). Рис. 3.3. Найважливіші ознаки економічної системи Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених природних ресурсів і виробничих можливостей. Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання (рис. 3.4). Продуктивні сили - це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і ду Рис. 3.4. Основні структурні елементи економічної системи ховних благ, необхідних для задоволення потреб людей. В процесі історичного розвитку продуктивні сили як в цілому, так і окремі їх елементи, постійно оновлюються, збагачуються і перебувають у діалектичній єдності, кількісній і якісній функціональній залежності. Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці. Економічні відносини - це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціальноекономічних відносин (рис. 3.5). Рис. 3.5. Система економічних відносин Техніко-економінні відносини - це відносини між людьми з приводу створення та використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і виробляють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини відображають технологію і є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва. Організаційно-економічні відносини - це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльністю між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва. Соціально-економічні відносини - насамперед це відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі - спосіб поєднання працівника з засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади. Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є певна форма власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію. Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів на основі використання економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та інституційних утворень. Найважливіша функція господарського механізму - забезпечення процесу відтворення та ефективного розвитку суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією. Типи економічних систем. Людству відомі різні економічні системи, які сформувалися в процесі тривалого історичного розвитку, їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками: - за формою власності на засоби виробництва; - за способом управління господарською діяльністю. На основі цих ознак розрізняють такі типи економічних систем: традиційну, ринкову, командноадміністративну, змішану (рис. 3.6). Рис. 3.6. Типи економічних систем Традиційна економічна система панувала в минулому, і зараз деякі її риси властиві слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами організації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні процеси значний вплив справляють освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах країни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу державою. Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на економічні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу всіх економічних суб'єктів, однаковий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. У такій системі поведінка кожного економічного суб'єкта мотивується його особистими інтересами. Кожний з них прагне отримати максимальний дохід на основі індивідуального прийняття рішень. Але кожний економічний суб'єкт здатний реалізувати свій приватний інтерес лише в тому випадку, якщо він одночасно є носієм і суспільного інтересу. На ринку здійснюється таке поєднання приватного інтересу із суспільним, яке Адам Сміт проголосив принципом "невидимої руки" ринку. Це означає, що кожний індивід, який реалізує свій приватний інтерес через виробництво і продаж товарів на ринку, не усвідомлює того, що одночасно працює і на задоволення суспільного інтересу. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення доходів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Конкуренція тут є основною рушійною силою розвитку економіки. Втручання держави в економічні процеси мінімальне і виважене. Роль держави обмежується лише захистом приватної власності та встановленням сприятливого правового поля для вільного функціонування ринку. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик. Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини XX ст. Командно-адміністративна система - це неринкова економіка, яка базується на пануванні державної власності, одер-жавленні та монополізації народного господарства, жорсткому, централізованому директивному плануванні виробництва і розподілі ресурсів, відсутності реальних товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. їй притаманні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняльний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефективної праці" хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживання) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєздатності командної системи, які закономірно призвели її до кризи, а потім і розпаду. Командна економіка існувала у колишньому Радянському Союзі та соціалістичних країнах Східної Європи й Азії. Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн світу і характеризується такими рисами: - різноманітністю (плюралізмом) форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб'єктів (приватних, колективних, державних); - високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої ринкової інфраструктури суспільства; - оптимальним поєднанням ринкового механізму з державними методами регулюванням економіки, які органічно переплітаються і доповнюють один одного; - орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки. Збільшуються затрати на освіту, медичне обслуговування, створюються державні й приватні фонди соціального страхування та соціального забезпечення населення тощо. 8 Соціально-економічна формація: сутність, типи та елементи. 9 Власність: сутність, форми. Сучасні тенденції розвитку відносин власност Власність - складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин-економічних, соціальних, правових, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну і політичну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці (рис. 3.7). Виражаючи найглибинніші зв'язки і взаємозалежності, власність, таким чином, розкриває сутність соціальноекономічного буття суспільства. Рис. 3.7. Місце власності в економічній системі Спочатку власність розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та накопиченням наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало обсяговішим і змістовнішим. Речі самі по собі не власність, так само як золото чи срібло за своєю природою не є грошима. Вони перетворилися в гроші лише за певних економічних відносин. Це стосується і власності. Головною її характеристикою є не річ і не відношення людей до речей, а те, ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини. Відповідно, власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Інакше кажучи, соціально-економічна сутність власності розкривається і реалізується не в системі зв'язків "людина - річ", а в площині взаємодії "людина - людина" з приводу привласнення об'єктів власності. Привласнення - процес, що виникає у результаті поєднання об'єкта і суб'єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб'єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів. Відносини привласнення охоплюють всі сфери відтворювального процесу - від виробництва до споживання. Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об'єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення. Головним об'єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів. Власність - це сукупність відносин між суб'єктами господарювання з приводу привласнення засобів виробництва та його результатів. Варто зауважити, що категорія "привласнення" породжує свій антипод - категорію "відчуження"o Відчуження - це позбавлення суб'єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об'єктом власності. Привласнення і відчуження - парні категорії, які існують одночасно як єдність протилежностей. Привласнення певного об'єкта власності одним суб'єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб'єкта. Якщо один суб'єкт заявив, що "це моє"9 це все одно, що він сказав іншим суб'єктам: "це не ваше". Тому поряд з власником завжди присутній невласник. Отже, процес привласнення і відчуження - це дві діалектичні сторони сутності відносин власності. Суперечність в системі "привласнення - відчуження" є внутрішнім джерелом саморозвитку відносин власності. Саме в цьому полягає могутній позитивний заряд цього діалектичного зв'язку. Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до речі, власність завжди виражає зв'язок: відношення "власника" до "невласника". Відносини власності утворюють певну систему, що містить у собі три види відносин (див. рис. 3.8): - відносини з приводу привласнення об'єктів власності; - відносини з приводу економічних форм реалізації об'єктів власності (тобто одержання від них доходу); - відносини з приводу господарського використання об'єктів власності. Власник може сам використовувати свій об'єкт власності в господарських цілях. У такому випадку він одночасно виступає у двох іпостасях (особах): як власник і як суб'єкт господарювання. Нині, коли виробництво надзвичайно ускладнилось і набуло значного суспільного характеру, головною особою господарського життя стає не власник, а суб'єкт, який використовує для виробництва чужу власність на правах оренди, лізингу, концесії, кредиту. Таким чином, з'являється два суб'єкти: суб'єкт-власник ісуб'єкт господарювання, які розподіляють повноваження та функції. Відносини власності виявляються через суб'єкти та об'єкти власності. Рис. 3.8. Система відносин власності Об'єкти власності - це все те, що можна привласнити чи відчужити: - засоби виробництва в усіх галузях народного господарства; - нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо); - природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо); - предмети особистого споживання та домашнього вжитку; - гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них; - інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо); - культурні та історичні цінності; - робоча сила. Суб'єкти власності - це персоніфіковані носії відносин власності: - окрема особа (індивідуум) - людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків; - юридичні особи - організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм; - держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування); - декілька держав або всі держави планети. Власність має і правовий аспект, виступаючи як юридична категорія. Юридичний аспект власності реалізується через право власності. Право власності - це сукупність узаконених державою прав та норм економічних взаємовідносин фізичних і юридичних осіб, які складаються між ними з приводу привласнення й використання об'єктів власності. Завдяки цьому економічні відносини власності набувають характеру правовідносин, тобто відносин, учасники яких виступають як носії певних юридичних прав і обов'язків. Право власності визначається ще з часів римського права трьома основними правочинностями - володіння, користування і розпорядження. Це так звана тріада власності (рис. 3.9). Відповідно, повна реалізація прав власності можлива лише за наявності і взаємозв'язку відносин володіння, користування й розпорядження. Суб'єкти, які тимчасово отримують право на володіння і користування чужою власністю (наприклад, орендар) без права на розпорядження, не є повними власниками. У сучасній економічній науці й господарській практиці розвинутих країн Заходу застосовується ширша і більш деталізована система прав власності. Так, англійським юристом представником інституціоналізму А. Оноре запропонована система прав власності, яка складається з 11 елементів. 1. Право володіння. 2. Право користування. 3. Право управління (право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ). 4. Право на дохід (право на володіння результатами використання благ). 5. Право суверена на капітальну вартість (право на використання, відчуження, зміну чи знищення блага). Рис. 3.9. Сукупність правочинностей власника 6. Право на безпеку (право на захист від експропріації або від пошкодження в навколишньому середовищі). 7. Право на передачу благ у спадок. 8. Право на безстроковість володіння благом. 9. Заборона на використання шкідливим способом. 10. Право на відповідальність (можливість стягнення блага на сплату боргу). 11. "Зворотний" характер прав власності, тобто повернення переданих кому-небудь правочинностей після закінчення терміну угоди або достроково у випадку порушення її умов тощо. Така деталізація юридичних прав власності має не самодостатній характер, а має на меті гарантувати суб'єкту необхідні й достатні права для прийняття оптимальних економічних рішень. Отже, між власністю як економічною і як юридичною категоріями є тісний взаємозв'язок. Власність як економічна категорія виражає відносини між людьми з приводу привласнення об'єктів власності й перш за все засобів виробництва та його результатів. Власність як юридинна категорія відображає законодавче закріплення економічних відносин між фізичними і юридичними особами з приводу володіння, користування й розпорядження об'єктами власності через систему юридичних законів і норм. Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв'язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини власності є первинними, базисними, а юридичні - вторинними, похідними, оскільки зумовлюються економічними відносинами. Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності. Існують два підходи до класифікації форм власності: вертикально-історичний і горизонтально-структурний. Вертикально-історичний, підхід визначає історичні форми власності, які зароджуються у процесі тривалої еволюції суспільства, і зміни однієї форми власності іншою (рис. 3.10). Кожному етапу розвитку людського суспільства відповідає певна форма власності, яка відбиває досягнутий рівень розвитку продуктивних сил, особливості привласнення засобів і результатів виробництва та основного суб'єкта, який концентрує права власності. Рис. 3.10. Еволюція форм власності На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім - общинної власності. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя. Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини , зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Ці два типи власності (суспільна й приватна) нарізних етапах історичного розвитку суспільства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи сощально-економічну природу панівного суспільного ладу (рис. 3.10). Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об'єкт власності - землю, а також на засоби праці й результати виробництва. Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба). прав власності Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина-кріпака). Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу. Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і економічну залежність інших. Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна її так званою "загальнонародною" власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи. Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи. Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб'єкта на ресурси результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо. Існує два основних типи власності: приватна і суспільна. Приватна власність - це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі. Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності (рис. 3.11). Рис. 3.11. Сучасні форми приватної власності Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо. Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім'ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство). Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах). Партнерська власність є об'єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності. Корпоративна (акціонерна) власність - це капітал" утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об'єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій. Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю. Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу - колективну форму організації виробництва. Відбувається якісна еволюція механізму реалізації приватної власності, вона зміщується у бік колективного управління з метою забезпечення ефективнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому 'її достоїнство, універсалізм і привабливість. Корпоративний сектор в Україні об'єднує 17 млн індивідуальних акціонерів, у т. ч. понад 14 млн дрібних, які з'явилися внаслідок масової приватизації. Цей сектор посідає найвагоміше місце в українській економіці, на його частку припадає майже 75 % виробництва ВВП. Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб'єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу - праця. Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній (рис. 3.12). Державна власність - це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади. Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну). Рис. 3.12. Сучасні форми суспільної власності Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу. Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об'єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти тощо. Муніципальна (комунальна) власність - це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо). Кооперативна власність - це об'єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об'єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління розподіляться відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу. В Україні на кінець 2003 р. налічувалось близько ЗО тис. кооперативів, серед яких найбільшого поширення набули три типи: спеціалізовані, багатофункціональні обслуговуючі та кооперативи при сільських громадах. Найбільш потужною і організаційно-оформленою ланкою української кооперації є споживча кооперація, яка об'єднує понад 1,1 млн членів пайовиків у 1700 споживчих товариств і 265 спілок різного рівня. Власність трудового колективу - спільна власність, передана державою чи іншим суб'єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність. Власність громадських і релігійних об'єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб'єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації. Змішана власність поєднує різні форми власності - приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб'єктів (рис. 3.13). Рис. 3.13. Сучасні форми змішаної власності Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об'єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною Із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об'єднання. Кожний учасник такого об'єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності. В Україні в результаті реформування відносин власності ва основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності: - приватна; - колективна; - державна. Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав. В результаті проведення політики роздержавлення і приватизації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об'єктивну основу для формування й ефективного розвитку ринкової економіки в країні. На початок 2004 р. частка об'єктів недержавних форм власності становила в країні більше 85 % (табл. 3.1). Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності. розвитку і Результатом цих процесів є: 1) подальше розширення плюралізму форм власності - приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою "нішу" продуктивного функціонування і максимальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому; 2) значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам; 3) посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо; 4) прогресивна зміна структури об'єктів власності: пріоритетними стають такі об'єкти власності, як наукові знання, інформація, комп'ютерні програми, нові технології, космічні об'єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо; 5) розширюються форми та об'єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв'язків між країнами. 10. Суспільне виробництво: сутність, структура. Основні фактори суспільного виробництва. Суспільне виробництво - це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки (рис. 5.1). Рис. 5.1. Основні риси виробництва По-перше, виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. Воно, починаючи з первіснообщинного суспільства, здійснюється як сумісний суспільно-кооперативний процес з участю великої кількості людей. Існування виробництва, в якому бере участь лише відокремлена особа так само безглуздо, як існування і розвиток мови без спілкування людей, що спільно живуть і спілкуються між собою. В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки ззовні виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб'єкти господарювання об'єднані взаємними зв'язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції. Вся ця система господарських зв'язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво. Окремий виробник, вирваний із цієї системи взаємозв'язку, не може бути "справжнім" виробником, що відповідає його економічній природі. По-друге, в процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва. По-третє, суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будьякий процес виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту: власне виробництво, розподіл, обмін і споживання. По-четверте, суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів. Найважливішими елементами процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця, предмети праці, засоби праці (рис. 5.2). Праця - свідома доцільна діяльність людини, яка спрямована на створення тих чи інших благ з метою задоволення потреб. Рис 5.2. Основні моменти процесу праці Праця виступає як процес функціонування робочої сили. Робоча сила - це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує у процесі праці. Іншими словами, робоча сила - це здатність до праці, а праця є процесом функціонування робочої сили. Предмети праці - всі речовини природи, на які спрямована праця людини і які становлять матеріальну основу майбутнього продукту. Засоби праці - це річ або комплекс речей, якими людина діє на предмети праці. Сукупність предметів і засобів праці складають засоби виробництва, які є одним з елементів продуктивних сил. Оскільки результатом процесу суспільного виробництва є створення матеріальних і нематеріальних благ, то структурно воно поділяється на дві великі сфери: матеріальне інематеріальне виробництво (рис. 5.3). Суспільне виробництво має і галузеву структуру (рис. 5.4). У нематеріальному виробництві особливе місце належить духовному виробництву: праця художника, скульптора, письменника, кінорежисера, фотографа тощо. Результатом їхньої праці, як і в матеріальному виробництві, є створення матеріалізованих благ - книг, картин, скульптур, кінострічок, фотографій. Але все ж таки духовне виробництво відносять до нематеріального виробництва, оскільки головним у ньому є не матеріальна частина створення речі, а її естетична ціннісність, глибина духовного відображення реального світу через талант людини. Рис. 6.4. Галузева структура суспільного виробництва Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форми "товару-послуги", яка має ряд характерних ознак, що від-різняють її від продукту сфери матеріального виробництва (рис. 5.5). Рис. 5.5. Ознаки товару-послуги Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв'язок та взаємодія (рис. 5.6). Сфера матеріального виробництва створює матеріально-технічну базу для функціонування як самої себе, так і сфери нематеріального виробництва. У свою чергу сфера нематеріального виробництва задовольняє потреби людей в освіті, лікуванні, спорті, туризмі, культурному, естетичному, моральному розвитку, тим самим створює умови для нормального відтворення всіх працівників, у тому числі і сфери матеріального виробництва. Підвищення загальноосвітнього, кваліфікаційного і культурного рівнів працівників сфери матеріального виробництва, розвиток охорони здоров'я, спорту, туризму, поліпшення житлових умов, повноцінний відпочинок значною мірою впливають на якість і продуктивність їх праці. Розрахунки спеціалістів, зроблені на основі даних багатьох країн, свідчать, що співвідношення обсягу витрат на освіту й економічного ефекту від цього становить 1:4, а щодо витрат на науку - 1:10. Рис. 5.6. Взаємозв'язок матеріального і нематеріального виробництва У сучасних умовах значення сфери нематеріального виробництва і послуг значно підвищується, його зростання стає закономірністю соціально-економічного розвитку всіх країн, особливо розвинутих цивілізованих держав. Спираючись на досягнення науково-технічного прогресу, ці країни досягли значного збільшення обсягів виробництва продукції за менших витрат матеріальних та трудових ресурсів. Це дало їм змогу спрямувати відносно більшу частину коштів на розвиток галузей нематеріального виробництва, яка розвивається швидше, ніж сфера матеріального виробництва. Сьогодні у сфері нематеріального виробництва та послуг розвинутих країн зайнято понад 55 % працездатного населення й виробляється від 60 до 70 % валового національного продукту. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їхніх потреб. В Україні ці показники значно нижчі. Валовий внутрішній продукт і внесок кожного виду економічної діяльності у формування валової доданої вартості (ВДВ) останніми роками характеризують дані табл. 5.1. Хоча останніми роками і спостерігається зростання частки освіти, охорони здоров'я, науки у створенні валової доданої вартості, Фактори виробництва - це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці поряд з поняттям "фактори виробництва"використовується і така категорія як "ресурси виробництва". Вони становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які потенційно можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси. Інакше кажучи, фактори виробництва - це"працюючі ресурси". Для виробництва того чи іншого блага є свій набір факторів. Тому виникає потреба у їх класифікації, в об'єднанні у певні групи . В економічній науці є різні підходи до класифікації факторів виробництва. Так, марксистська теорія поділяла всі фактори виробництва на дві великі групи: особистий фактор виробництва та речовий фактор виробництва. Під особистим фактором виробництва розуміють робочу силу як сукупність фізичних та інтелектуаль-вих здібностей людини до праці. Під речовим фактором виробництва розуміють сукупність засобів праці, предметів праці та природних умов. Однак такий розподіл факторів виробництва не визнається сучасною економічною наукою. По-перше, тому, що він має занадто спрощений характер і не враховує тих змін, котрі відбулися в структурі факторів виробництва за останні півтора століття. По-друге, марксистський розподіл факторів виробництва має яскраво виражену соціальну спрямованість, він виходить з класового підходу до аналізу природного процесу виробництва. Відповідно до цього підходу єдиним фактором, що створює прибуток, є праця найманого робітника. Власники ж інших факторів виробництва виступають як нестворюючі суб'єкти суспільства. Згодом економічна теорія звільнилась від соціально-класових, ідеологічних поглядів на фактори виробництв, розширила їх межі і досліджує їх як загальні техніко-економічні елементи, без яких процес виробництва неможливий в будь-якому суспільстві. У другій половині XIX ст. ряд західних економістів всупереч марксистській класифікації ввели в науковий обіг три фактори виробництва: працю, капітал, землю, кожен з яких створює його власнику певний вид доходу. На початку XX ст. засновник неокласичної теорії А. Маршалл поряд з названими трьома факторами визначив четвертий - підприємницькі здібності щодо організації та управління виробництва. Чотири факторна класифікація елементів виробництва (праця, капітал, земля, підприємницькі здібності) довгий час в економічній науці вважалась класичною і наче б завершеною. Однак на кожному етапі розвитку суспільного виробництва під впливом науково-технічного прогресу постійно з'являються нові складові процесу виробництва, які з часом досягають такого рівня розвитку і значення, що перетворюються на самостійні фактори виробництва. Тому економічна наука постійно розширює І доповнює класифікацію факторів виробництва. Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію (рис. 5.7), Рис. 5.7. Фактори виробництва Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг. В економічній науці протягом останнього часу сформувалася концепція "людського капіталу", згідно з якою праця освіченого та кваліфікованого працівника розглядається як головний фактор економічного і соціального прогресу суспільства. Людський капітал - сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас знань, навичок, здібностей, мотивацій і стан здоров'я, які доцільно й ефективно використовуються в тій чи іншій сфері суспільного виробництва. Капітал - це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: натурально-речовій та грошовій. Натурально-речовий склад капіталу представлений машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. Крім того, капітал виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили. Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі. При цьому сама земля в цій сукупності факторів розглядається як основоположний фактор виробництва, що має ряд специфічних ознак: - по-перше, земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь - 42 млн га; - по-друге, земля е невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити; - по-третє, земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для суб'єктів господарювання; - по-четверте, земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науковотехнічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально; - по-п'яте, земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін. В надрах землі України знаходиться близько 20 тис. родовищ 113 видів корисних копалин. За вартістю розвідані запаси цих родовищ оцінюються в 7,5 трлн дол. США. Запаси залізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих - більше 43 %. Провідні позиції у світі Україна посідає і за запасами вугілля, титану, урану, графіту, сірки, калійних солей, каоліну, декоративного каменю тощо. Все сказане вище дозволяє зробити висновок про те, що землю як специфічний та невідтворюваний фактор виробництва необхідно берегти та раціонально використовувати. Наука - це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства. Вона виступає як фактор, що інтегрує та постійно революціонізує всі інші фактори виробництва (працю, капітал, підприємницькі здібності, інформацію, природокористування), збагачує їх якісно новим змістом. Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері. Виступаючи опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом, інформація справляє суттєвий вплив на розвиток економічних процесів. Завдяки розвитку інформації відбувається переоцінка ролі та місця матеріально-речових факторів суспільного виробництва. Відбувається поступове скорочення матеріальних та зростання інформаційних джерел економічної життєдіяльності людини. Тому значно зростає інформаційно-місткість виробництва, праці та продукту. У наш час стало зрозумілим, що науково-технічна революція переростає в інформаційну революцію, яка стає вирішальним фактором економічного та соціального розвитку сучасного суспільства. І в цих умовах те суспільство, яке не стало на шлях інформатизації та радикальної трансформації на її основі господарської та інших сфер життєдіяльності, приречене на відставання та поступову деградацію. В другій половині XX століття у зв'язку із змінами в навколишньому природному середовищі та якістю мінерально-сировинних ресурсів, а також створенням ринку екологічних послуг значно зросла роль екологічного фактора в процесі відтворення суспільного продукту та робочої сили. Тривалий час природокористування здійснювалось людським суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних екологічних процесів. Кінець ери дешевої сировини та безвідплатного споживання природних ресурсів призвів до зростання витрат в добувних та обробних галузях, збільшення витрат на впровадження очисних технологій, вжиття природоохоронних та природно відновлюваних заходів. Виходячи з викладеного, екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення. Екологічний фактор у сучасних умовах набуває все більшого значення як на мікро-, так і на макрорівні. На мікроекономічному рівні господарювання екологічний фактор може або здешевлювати випуск конкретної продукції, або навпаки, значно збільшувати витрати виробництва. Практика господарювання показала, що впровадження дорогих за вартістю, але економно споживаючих вихідну сировину та природозаощаджуючих новітніх технологій, є, безумовно, економічно вигіднішим за всіма параметрами, ніж витрати підприємств на очищення та утилізацію відходів, що утворюються на кінцевій стадії виробничого процесу. На макроекономічномурівні стало очевидним, що зростання суспільних екологічних витрат справляє суттєвий вплив на динаміку окремих показників господарської діяльності держави - продуктивність суспільної праці, обсяги ВВП та національного доходу. Підприємницькі здібності - особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки суб'єкта господарювання, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницькі здібності керівника забезпечують розвиток та вдосконалення виробництва, його постійне оновлення, створення інноваційного середовища, зміну традиційних стереотипів в управлінні процесом виробництва та відкривають дорогу новому. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю прирівнюється до витрат інтелектуального капіталу. Зазначаючи роль і значення вищенаведених факторів виробництва, потрібно зауважити, що вони переплітаються і взаємодіють один з одним. Жоден з них сам по собі не спроможний виробити продукт і принести дохід. Відсутність хоча б одного з них може призвести до руйнування системи і зробити неможливим сам виробничий процес. Крім того, факторам виробництва властива взаємозамінність, котра обумовлена специфікою споживчих властивостей і конструктивними особливостями продукту, що виробляється, а також обмеженістю того чи іншого виду ресурсу. Співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції, що виробляється за допомогою цього набору факторів, характеризує виробничу функцію. Виробнича функція - це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва, з одного боку, і максимальним обсягом випуску продукції - з іншого. Виробнича функція з двома факторами виробництва (працею і капіталом) записується такою формулою: де ^ - обсяг випуску продукції; Ь - затрати праці; К - затрати капіталу; / - функція. Якщо врахувати весь набір факторів виробництва (працю, капітал, матеріали та інші фактори), то виробнича функція матиме такий вигляд: де С - витрати матеріалів; X - витрати інших факторів. Виробнича функція вказує на існування альтернативних можливостей, за яких різне поєднання факторів виробництва або їхня взаємозаміна забезпечують такий самий максимальний обсяг випуску продукції (рис. 5.8). Рис. 5.8. Графік варіантів використання факторів виробництва Лінія Х1 - Х4 характеризує рівень використання фактора А. Лінія А - А - кількість продукту, який може бути отриманий при оптимальному використанні фактора А. Лінія () - Я характеризує реально вироблений продукт за наявності того чи іншого рівня використання фактора А. Якщо процес виробництва постійно відображається лінією А - А, то це означає, що фактор виробництва використовується оптимально. Якщо лінія опускається нижче, значить, фактор недовикористовується, якщо вище - використовується з надлишком. 11. Ефективність виробництва: сутність, види та показники Оскільки виробничі ресурси обмежені, а потреби безмежні, то суспільне виробництво не може сповна задовольняти матеріальні і духовні потреби населення, але воно повинно прагнути до якнайповнішого задоволення їх, раціонально й ефективно використовуючи наявні ресурси. Результати функціонування економіки визначають двома способами: економічним зростанням і ефективністю суспільного виробництва. Ефективність виробництва — це показник діяльності виробництва по розподілу й переробці ресурсів із метою виробництва товарів. Ефективність можна вимірити через коефіцієнт — відношення результатів на виході до ресурсів на вході чи через обсяги випуску продукції, її номенклатури. Ефективність виробництва відображає не тільки приріст обсягів виробництва, а й те, якою ціною, тобто якими затратами досягають цього приросту. Розрізняють соціальну та економічну ефективність виробництва. Соціальна ефективність виражається в тому, наскільки повно задовольняються особисті потреби людей. Вона показує, якою мірою господарська діяльність спрямована на задоволення потреб людини, наскільки відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то таке суспільне виробництво є ефективним. Основними показниками соціальної ефективності є: — розміри ВВП в розрахунку на душу населення; — розміри національного доходу (НД) в розрахунку на душу населення; — частка фонду споживання в національному доході; — рівень життя населення. У масштабі народного господарства ефективність суспільного виробництва вимірюється відношенням виробленого за певний період національного доходу до затрат суспільної праці. У масштабі галузі, підприємства — відношенням величини чистої продукції до затрат суспільної праці. Ефективність суспільного виробництва є складною і багатоплановою категорією. Її окремі сторони можна виміряти за допомогою системи економічних показників. З їх допомогою визначається результативність використання окремих видів ресурсів, зокрема праці, фондів, матеріалів. 12.Форми організації суспільного виробництва та їх характеристика. Натуральне виробництво — це тип господарства, в якому виробництво спрямовано безпосередньо на задоволення особистих потреб і потреб виробництва. Для натуральних господарств характерною є економічна замкнутість. Це означає, що такі господарства повністю або майже повністю ізолювали себе від суспільного поділу праці. Натуральне господарство протилежне товарному, яке виробляє продукти для продажу. В умовах натурального господарства проявляються такі риси економіки: 1) господарська одиниця не бере участі в суспільному поділі праці, хоча останнє може мати певний ступінь розвитку і використовується більшою чи меншою кількістю інших господарських одиниць. До розкладу первіснообщинного ладу і виникнення першого великого поділу суспільної праці натуральне господарство було абсолютною формою його організації в суспільстві (общині); 2) кожне натуральне господарство намагається виробляти необхідні життєві засоби, тобто фонд життєвих благ для виробника і членів його сім’ї. Цей фонд виступає засобом людей до життя, відтворення їх; 3) засоби виробництва виробляються безпосередньо в господарській одиниці з тим, щоб процес виробництва був забезпечений не тільки земельними ресурсами, а й засобами виробництва, створеними в даному господарстві. Това́рне виробни́цтво — виробництво, в якому продукти праці призначаються не для власного споживання, а для обміну через ринок шляхом купівлі-продажу. Сучасне товарне виробництво характеризується: 1) поглибленням суспільного поділу праці, розвитком колективного виробництва і колективних форм власності; 2) розширенням форм економічних зв'язків (контракти, замовлення, кооперація праці); 3) державним регулюванням виробництва. Держава регулює грошову систему, фінанси і кредитні відносини; 4) посиленням взаємозалежності товаровиробників; 5) значним розширенням державного виробництва товарів і послуг. Просте товарне виробництво — це таке товарне виробництво, що характеризується: розрізненістю, роздробленістю, невеликими розмірами; безпосереднім і добровільним поєднанням працівника із засобами виробництва; відсутністю купівлі-продажу робочої сили; власною працею товаровиробників; продукт праці належить товаровиробнику. Основні риси: Базується на особистій праці виробника Мета-задоволення особистих потреб виробника та членів його сім*ї Виробництво товарів має обмежений характер Незначні масштаби виробництва,переважно ручна праця Розвинуте (капіталістичне) товарне виробництво ґрунтується на значній машинній індустрії та автоматизованих системах; виробник відчужений від засобів виробництва; допускається загальна праця товаровиробників і купівля-продаж їх робочої сили; мета виробництва — одержання високого прибутку власниками засобів виробництва. Основні риси: Базується на системі найманої праці Мета-отримання прибутку Товарне виробництво набуває загального панівного характеру. Товаром стає і сама робоча сила Великі масштаби виробництва,передова техніка,механізована праця 13.Економічні та неекономічні блага. Товар і його властивості. Благо - все те, що здатне задовольняти людські потреби, наприклад, плоди природи, продукти праці, послуги, будь-які явища, що задовольняють певні потреби людини, відповідають її інтересам, цілям та прагненням. Блага поділяють на економічні та неекономічні. Неекономічні блага надаються людині природою, тобто без прикладання її праці, у необмеженій кількості (наприклад, повітря, морська вода, сонячне тепло та ін.). Економічні блага - це блага економічної (трудової) діяльності людини, які існують в обмеженій кількості. Товар - це економічне благо, що задовольняє певну потребу людини і використовується для обміну (купівліпродажу на ринку). Згідно з класичною теорією найважливішими характеристиками товару є його споживча вартість і мінова вартість. Споживча вартість - це здатність товару задовольняти будь-яку потребу людини. Мінова вартість є певним кількісним співвідношенням,в якому споживчі вартості одного роду обмінюються на споживчі вартості іншого роду. Вартість товару - це уречевлена в товарі суспільна праця виробника. Чинники впливу на величину вартості товару: 1.Вартість засобів виробництва і робочої сили 2.Продуктивність праці 3.Інтенсивність праці 14.Альтернативні теорії вартості. 1.Трудова́ тео́рія ва́ртості — економічна концепція, розвинута Вільямом Петті, Адамом Смітом, Давидом Рікардо, Карлом Марксом та іншими економістами. За цим підходом, кожен товар обмінюється на інший відповідно до кількості суспільної праці, затраченої на його виробництво. Підхід, за яким за основу вартості товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований — вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти Вільям Петті, Адам Сміт, Давид Рікардо. Але найбільш повно її розробив Карл Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. 2.Теорія граничної корисності Критерієм цінності товару, згідно з теорією граничної корисності, є ступінь його корисності для споживача. Цей напрям економічної теорії виник в останній третині XIX ст. Найвідомішими його представниками були У. Джеванс, А. Маршалл, К. Мснгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк, Д. Кларк. Головна ідея такого підходу полягає у тому, що розуміння вартості як витрат (праці, землі, капіталу) є неприйнятним, оскільки при цьому не враховується корисність товару. Згідно з цієї теорією вартість визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Якщо існує достатня кількість блага (наприклад, вода), то якою б не була його сукупна корисність, корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не надто велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Таким чином, останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має граничну корисність, яка визначає ринкову цінність цього блага. Прихольники:К.Менгер,Ф.Візер 3.Теорія синтезу-вартість товару визначається витратами виробництва і корисністю.Прихольники:П.Самуельсон 15. Закон вартості, його сутність та функції. Закон вартості-це закон,який передбачає,що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості,тобто як обмін еквівалентів. Функції закону вартості: 1.Регулює пропорції суспільного виробництва 2.Стимудює розвиток продуктивних сил 3.Обумовлює диференціацію товаровиробників,тобто збагачення одних і банкрутство інших 16. Гроші: сутність, функції, теорії та основні концепції виникнення. Гроші — це осбливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і виражає економічні відносини між людьми з приводу виробництва та обміну товарів. Суттєві риси грошей як специфічного товару: — гроші не здатні прямо задовольнити фізичні чи духовні потреби людини, а лише опосередковано, тобто через відчуження їх на купівлю звичайних товарів і послуг; — маючи здатність обмінюватись на будь-які цінності, гроші перетворюються на абстрактного носія вартості, в абсолютну ліквідність як абстрактну цінність або багатство; — грошам, на відміну від інших товарів, притаманна абсолютна ліквідність, тобто здатність активу обмінюватись на будь-які товари або блага. В економічній теорії виділяють дві основні концепції походження грошей: Раціоналістична — гроші виникли як наслідок певної раціональної угоди між людьми через необхідність виділення спеціального інструменту для обслуговування сфери товарного обігу. Представники: Арістотель, П. Самуельсон. Еволюційна — гроші виділяють із загальної товарної маси, оскільки вони найпридатніші для виконання функціональної ролі грошового товару. Той чи інший товар стає грішми лише в межах певної особливої суспільної форми, товарного виробництва й обігу. Ця концепція наголошує на об'єктивному характері виникнення грошей. Представники: А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс. Теорії грошей: Металева (Ман, Стаффорд, Норе) :визнавали лише металеві гроші з благородних металів. Золото й срібло є грошима завдяки свій природним властивостям, а не розвитку відносин обміну. Номіналістична (Берклі, Стюарт) : вважали гроші суто умовними знаками, номінальними розрахунковими одиницями, встановленими державною владою. Кількісна (Локк, Юм, Рікардо) : стверджували, що вартість грошей та рівень товарних цін визначається кількістю грошей в обігу. Традиційно в економічній науці виділяють п”ять основних функцій грошей: 1) міра вартості (проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів) 2) засіб обігу ( У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов”язково повинні бути в наявності.) 3) засіб платежу (відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують гроші за придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.) 4) засіб нагромадження (гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об”єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.) 5) світові гроші (Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. ) 17. Грошовий обіг і його закони. Структура та агрегатні показники грошової маси. Грошовий обіг - це рух грошей у готівковій і безготівковій формах, який обслуговує реалізацію товарів і нетоварні платежі в господарстві. Закон грошового обігу передбачає, що протягом певного періоду в обігу має бути певна об*єктивно зумовлена грошова маса. Показує внутрішні зв*язки між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін, швидкість обороту грошей. MV=PQ M - маса грошей в обігу V - середня швидкість обігу грошей P - середній рівень цін на товари і послуги Q - кількість товарів та послуг, представлених на ринку. Грошова маса - сукупність усіх грошових засобів у готівковій і безготівковій формах, і забезпечують реалізацію товарів, послуг і всі нетоварні платежі у народному господарстві. Структура грошової маси: - готівкові гроші - безготівкові гроші Агрегатні показники грошової маси: M0 - готівка: монети, банкноти, що перебувають в обігу поза банками M1 =Mq + поточні рахунки та інші безстрокові чекові депозити (вклади) у банках М2 = М1 + заощаджувальні й невеликі строкові депозити в банках М3 = М2 + внески у спеціалізованих установах і великі строкові вклади у банках L = M3 + облігації, скарбничі векселі та інші аналогічні кредитні інструменти 18. Грошова система, її структурні елементи й основні типи. Грошова система - це форма організації грошового обігу, яка історично склалася в певній країні й законодавчо закріплена державою. Елементи грошової маси: - Назва національної грошової одиниці Вид грошових знаків і характер їхнього забезпечення Порядок грошової емісії, тобто порядок друкування грошей і випуску їх в обіг Встановлення курсу національної валюти і порядок її обміну на іноземну Наявність державних фінансових інститутів, які здійснюють регулювання грошового обігу в країні Типи грошових систем: Металева : біметалізм (роль загального еквівалента законодавчо закріплюється на рівних правах за золотом і сріблом) , монометалізм (роль загального еквівалента закріплюється лише за золотом) Паперово-кредитна: паперові гроші, кредитні гроші. 19. Інфляція: сутність, причини виникнення, види та соціально-економічні наслідки. Інфляція - це знецінення грошей, спричинене диспропорціями в суспільному виробництві й порушенням законів грошового обігу, яке виявляється у стійкому зростанні цін на товари і послуги. Причини: - Порушення пропорцій суспільного виробництва Надмірна емісія паперових грошей Дефіцит державного бюджету Мілітаризація економіки Значне зростання внутрішнього і зовнішнього державного боргу Недосконалість податкової системи Кризові явища у фінансово-кредитній системі Монополізація виробництва Зовнішньоекономічні фактори Типи: Залежно від переважаючого впливу факторів - інфляція попиту, пропозиції За темпами зростання - повзуча, галопуюча, гіперінфляція. За характером прояву - відкрита, прихована За ступенем прогнозування - очікувана, неочікувана. За співвідношенням темпів зростання цін на товари - збалансована, незбалансована. Економічні наслідки інфляції По-перше, інфляція руйнує нормальні господарські зв'язки, посилює хаос і диспропорції в економіці, дезорганізує інвестиційний процес, оскільки при нестримному зростанні цін мета виробництва (прибуток) може бути досягнута і без зростання виробництва. По-друге, капітали переливаються зі а}>ери виробництва у сферу обігу, насамперед у спекулятивні комерційні структури, де вони швидше обертаються і приносять величезні прибутки, а також переміщаються за кордон у пошуках прибутковішого застосування й гарантованого прибутку. Зростають спекуляція, тіньова економіка, корупція. По-третє, порушується нормальне функціонування кредитно-грошової системи. Знецінення грошей підриває стимули до нагромадження їх, породжуючи таке явище як "втеча від грошей", коли підприємці й населення надають перевагу вкладанню грошових заощаджень у товари, нерухомість та інші матеріальні цінності. Розриваються кредитні угоди, бо при інфляції невигідно надавати довгострокові кредити під невеликі проценти, оскільки кредиторові доведеться отримувати борги у знецінених грошах. По-четверте, поступово згортаються товарно-грошові відносини й розширюється прямий продуктообмін на основі бартерних угод. Це призводить до втрати грошима своїх економічних функцій, і відносини обміну повертаються назад - до простої, або випадкової, форми вартості. По-п'яте, інфляція негативно впливає і на міжнародне економічне та валютно-кредитне становище країни. Вона підриває конкурентоспроможність і експорт вітчизняних товарів, водночас стимулює імпорт товарів з-за кордону, оскільки на внутрішньому ринку вони продаються за вищими цінами. Інфляція стримує надходження іноземного капіталу, знижує офіційний і ринковий курси національної валюти через її знецінення. Соціальні наслідки інфляції По-перше, інфляція знижує життєвий рівень усіх верств населення, особливо тих, які мають сталий дохід, оскільки темпи зростання доходів відстають від темпів зростання цін на товари й послуги. По-друге, інфляція знецінює попередні грошові заощадження населення в банках, страхових полісах, щорічну ренту та інші паперові активи з фіксованою вартістю. По-третє, інфляція посилює безробіття, підриває мотивацію до ефективної трудової діяльності, посилює соціальну диференціацію населення і соціальну напругу в суспільстві. 20. Ринок: сутність, суб’єкти, функції, етапи формування та основні елементи Ринок - невід*ємний товарного господарства. Він забезпечує рух товарів і грошей. Через ринок здійснюються переважна більшість економічних процесів. Суб*єкти ринку: Домогосподарства (населення). Підприємницький сектор (підприємства). Різні форми господарювання (посередники). Державний сектор (держава). Об*єкти - сукупність товарів і послуг, що постачають на ринок. Функції ринку: Регулююча - забезпечує саморегулювання товарного виробництва. - Інформаційна - ринок через ціни інформує виробника, споживача про те, що вигідно виробляти й купувати. Ціноутворююча. Стимулююча - спонукає виробників до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів. Розподільна - доходи виробників і споживачів у ринковій економіці диференціюється через ціни. Оздоровча - ринок через конкуренцію очищає економічне середовище від неконкурентно спроможних господарств. Контролююча. Інтегруюча Основними елементами ринкового механізму є попит, пропозиція, ринкова ціна, конкуренція. 21.Сучасні національні моделі ринкової економіки. Національна модель ринкової економіки — система господарювання, що склалася у конкретній країні. В силу об'єктивних і суб'єктивних причин, у країнах з ринковою економікою по-різному формувалася система господарювання. Серед різноманітних національних моделей ринкових економік вирізняють: американську, скандинавську, саксонську, японську, слов'янську, південнокорейську та інші. Американська модель — це ліберальна ринкова модель, про яку заговорили у 90-х роках ХХ століття, коли лідерство в економічному зростанні перейшло до США. Вона заснована на тому, держава сприяє підприємницькій діяльності, збагаченню найбільш активної частини населення, на стимулюванні розвитку нової техніки і технології, найбільш перспективних і ефективних виробництв. Здійснюється розширення інформаційного і комунального секторів економіки, ріст внутрішнього попиту перевищує ріст ВНП, значно зростають інвестиції. За рахунок часткових пільг і допомог для малозабезпечених громадянам створюється прийнятний рівень життя. У суспільстві зростає рівень соціальної диференціації. Для цієї моделі характерний високий рівень продуктивності праці і важливість досягнення особистого успіху. Держава підтримує стабільну кон'юнктуру і економічну рівновагу. Серед всіх інших моделей вона вважається найефективнішою. Скандинавська модель (Швеція, Норвегія, Фінляндія) — колективістсько-універсалістська модель соціально-економічного розвитку на основі приватної власності і ринку. В ній економіки має соціальний аспект, який передбачає вирівнювання рівня життя населення за рахунок використання результатів приватно-капіталістичного підприємництва й економічного зростання. Держава активно втручається в економіку в дусі кейнсіанських рецептів, встановлює високі ставки оподаткування. Доходи розподіляються на користь малозабезпечених громадян і розповсюджених різноманітних «вільних асоціацій». Вона дозволила у ці роки скандінавським країнам досягти найвищих, серед інших розвинених країн, показників соціалізації економіки, зокрема у розподілі ВВП на соціальних витрат держави, за ступенем рівномірності в розподілі доходів, зближенню рівнів оплати праці, зниженням кількості осіб, які перебувають нижче офіційної риски бідності. Проте ця модель почала знижувати свою ефективність уже в першій половині 80-х років, коли стала розпадатися централізована система колективно-договірного регулювання, до мінімуму зменшився вплив держави в царині формування заробітної плати. Темпи економічного зростання стали різко падати. Виникає необхідність вдосконалення скандинавської моделі — лібералізації економіки, перегляду стратегії розвитку, дерегулювання, приватизації і посилення ролі ринку. Саксонська (німецька) модель — модель соціально ринкового господарювання, яка ґрунтується на наданні всім формам господарства (великим, середнім, дрібним) можливості стало розвиватися й успішно конкурувати між собою. Держава приділяє особливу увагу розвитку дрібних і середніх високотехнологічних підприємств, фермерських господарств. Для подолання негативного впливу ринку і капіталу створюється особлива інфраструктуру, яка стимулює конкуренцію. Японська модель — модель регульованого корпоративного капіталізму. Для неї характерний дуже високий рівень розвитку національної самосвідомості, переважання інтересів нації над інтересами конкретної людини. Корпоративні принципи, ідеї і символи панують як на мікроекономічному, так і макроекономічному рівнях. Держава визначає і створює сприятливі умови для господарської діяльності найбільш перспективних галузей економіки. Малий і середній бізнес спеціально не стимулюються, але й перешкод для їх розвитку не робиться. Прискорення промислового зростання Японії у 1950–1960 роки також було пов'язане імпортуванням нових технологій, нарощуванням обсягів праці і капіталу, що застосовувалися, відносно низькими витратами на виробництво продукції. Рівень заробітної плати і, відповідно, рівень життя населення в цей період суттєво відставав від росту продуктивності праці. У кінці 1990-х років в Японії частіше почали виникати кризові ситуації. Під впливом американської моделі господарювання відбувається лібералізація економіки, падає рівень внутрішньокорпоративного духу. Одним із результатів цього є суттєве наближення рівня життя людей до найбільш розвинених країн Європи. В останні роки почали говорити про «слов'янську» модель економічного розвитку, маючи на увазі Україну і Росію. Характерними рисами цієї моделі є те, що зберігається високий рівень державної власності навіть і після приватизації, особливо у важливих галузях народного господарства. Малий і середній приватний бізнесу дає порівняно невеликий вклад в економіку. Зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності. Проходить постійний перерозподіл прав власності без участі економічних чинників. Існує перевага фінансового капіталу над промисловим. Перехід до ринкових відносин в різних галузях економіки проходить нерівномірно. Якщо грошово-кредитна сфера розвивається в напрямку розвинених ринкових країн, то в сільському господарстві, в основному, зберігаються колишні, застарілі форми організації виробництва. Характерний високий рівень криміналізації економічного життя, корумпованості, неповага до закону і недовіра до будь-якої влади. Значна частина населення схильна до державного патерналізму (визнання значної ролі держави в перерозподілі доходів населення) і суспільних форм привласнення (безкоштовних освіти, медичного обслуговування тощо). Особливістю економіки України є те, що перед початком ринкових трансформацій вона являла собою адміністративно-командний тип, де домінував тотальний монополізм: власності, централізовано-директивного прийняття рішень і технологічний монополізм. Було багато підприємств, які виробляли 60-100 відсотків певного виду продукції. Така монополія не є ринковою. Вона не передбачає конкуренції, ринкових відносин, робить господарюючим суб'єктом систему державних установ, а підприємства виконують лише виробничі функції. 22.Сутність та основні елементи інфраструктури ринку Інфраструктура (в економічному аспекті) — сукупність базових галузей (або матеріальна основа економічної системи) та сукупність економічних відносин (передусім відносин економічної власності), що виникають і розвиваються у процесі діяльності людей щодо використання об'єктів інфраструктури та привласнення умов і результатів такої діяльності, а також державного регулювання цих галузей. Сутність інфраструктури повніше розкривають виконувані нею функції, зокрема: 1) постачання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних) між функціонуючими підприємствами та організаціями, виробниками і споживачами; 2) купівля-продаж різноманітних товарів; 3) забезпечення інформацією учасників ринку; 4) підвищення ефективності роботи суб'єктів регульованих ринкових відносин внаслідок їх спеціалізації; 5) організаційно-правове оформлення регульованих ринкових відносин; 6) відображення економічної кон'юнктури загалом, найважливіших видів ринку зокрема; 7) сприяння процесу державного регулювання економіки та контролю над ринковими процесами. Інфраструктура розвивається у певних суспільних формах: окремих типах власності (державна, приватна і колективна) та змішаних, що утворюються внаслідок їх поєднання. Основні елементи та підсистеми сучасної інфраструктури ринку. До основних об'єктів інфраструктури відносять різні види бірж (найважливіші об'єкти), аукціони, ярмарки, банки, страхові компанії, інформаційні центри, рекламні агентства, торгові палати, консалтингові та аудиторські компанії та ін. Фондова біржа — базова установа сучасної інфраструктури, в межах якої функціонують і розвиваються економічні відносини у процесі купівлі-продажу цінних паперів акціонерних компаній, облігацій державних позик, біржових місць, діяльності посередників, а також мобілізації коштів для довготермінових інвестицій, на основі яких відбувається привласнення додаткового продукту. Засновниками біржі є окремі індивіди та кредитно-фінансові інститути. За потреби засновники біржі можуть розширити своє коло, продаючи біржові місця. Члени біржі або державні органи, що контролюють її діяльність, визначають певні умови, за яких нові учасники (лише високорентабельні фірми) можуть бути допущені до біржової торгівлі. У процесі формування умов допущення до біржової торгівлі також розвиваються відносини економічної власності. Крім того, реєстрація на біржі впливає на престиж компанії, полегшує доступ до ринку капіталів, сприяє підвищенню курсу її акцій, розширює коло акціонерів. Наймогутніші американські корпорації (кількість акціонерів сягає трьох і більше мільйонів осіб) централізують значні грошові суми, що сприяє прискоренню інвестиційних процесів, зростанню могутності корпорацій, централізації власності в руках монополій. Товарна біржа (в економічному аспекті) — високоорганізована форма оптової торгівлі, в межах якої (форми) виникають і розвиваються економічні відносини, в тому числі відносини привласнення між учасниками (передусім компаніями) торгівлі у процесі купівлі-продажу товарів в умовах реального і ф'ючерсного товарообороту через механізм різних цін (купівельних і продажних), спекулятивних операцій, страхування операцій тощо. (Товарні біржі поділяють на міжнародні і національні, універсальні і спеціалізовані. Найважливіші центри міжнародної торгівлі, на які припадає понад 90 % міжнародного біржового обороту, знаходяться у США, Англії та в Японії^На універсальних біржах продають промислові та сільськогосподарські товари, на спеціалізованих — окремі товари або споріднені групи товарів. На біржі відбуваються два види товарообороту: реальний і ф'ючерсний. Перший передбачає перехід товару від продавця до покупця. На такі поставки припадає до 10 % світової торгівлі. За ф'ючерсних видів товарообороту продають право на товар (наприклад, на майбутній врожай), укладають ф'ючерсні контракти, тому рух товару тут не обов'язковий. Обсяг щорічного обороту на 150 ф'ючерсних біржах світу перевищив наприкінці 90-х років XX ст. З трлн дол. (із загального обсягу обороту на товарних біржах понад 12 трлн дол.) у торгівлі понад 50 видами товарів. Ще одним елементом сучасної інфраструктури є валютні біржі. В економічному аспекті — це установа, в якій здійснюються операції щодо регулярної, упорядкованої торгівлі іноземною валютою відповідно до попиту та пропозиції і на цій основі розвиваються та функціонують відносини привласнення. На валютній біржі здійснюються такі основні види операцій: 1) укладення угод з членами біржі на купівлю або продаж іноземної валюти відповідно до ринкового курсу (який встановлюється на основі купівельної сили валют і коливань попиту та пропозиції); 2) визначення ринкового курсу іноземних валют; 3) здійснення розрахунків як в національній, так і в іноземній валюті відповідно до укладених на біржі угод; 4) проведення операцій центрального банку щодо підтримки ринкового курсу національної валюти, в тому числі шляхом валютної інтервенції. Купівлю-продаж валюти на біржі можуть здійснювати лише члени біржі за власний рахунок або за рахунок своїх клієнтів (підприємства своєї країни та уповноважені банки — не члени біржі), після чого таку валюту зараховують на спеціальний рахунок і вона може бути використана у певних цілях. Валютна біржа (у політекономічному аспекті) — установа, на якій у процесі торгівлі іноземними валютами за підтримки центральним банком ринкового курсу національної валюти між учасниками виникають відносини економічної власності з приводу привласнення доходів, отриманих внаслідок коливання валютних курсів, курсової різниці, спекулятивних операцій на цьому ринку тощо. В Україні наприкінці 1999 р. існувало 340 бірж, 203 комерційні банки, 1330 інвестиційних компаній та фондів, 2250 аудиторських фірм, 262 страхові компанії, 390 кредитних спілок. У 1992 р. було зареєстровано 429 бірж, в тому числі 113 — універсальних, 176 — товарних і товарносировинних, 32 — агропромислових, 27 — фондових та їх філій, 81 — інших. З 1996 р. обсяги укладених угод на всіх видах бірж зросли приблизно у 6 разів — з 1,15 млрд грн. до 6,79 млрд грн. Найбільше обсяги укладених угод зросли на агропромислових біржах, але загалом обсяги таких угод щодо розмірів ВВП незначні. З'ясування сутності товарно-грошових відносин, їх структури та інфраструктури дає змогу дослідити механізм ринкової рівноваги, взаємодію попиту і пропозиції. 23. Попит: сутність, графік функції, цінові та нецінові чинники. Еластичність попиту. Головним регулятивним поняттям, яке здатне виконувати методологічну функцію при з'ясуванні сутності та здійснення саморегулювання ринкової економіки загалом і попиту зокрема, є поняття «потреба». При цьому слід розрізняти природну потребу (нужду) і похідну потребу (потребу). Природна потреба — нестача будь-чого, яку відчуває людина. Похідною потребою є продукт (або кілька продуктів), необхідний для задоволення природної потреби людини чи групи людей. Для того щоб мати продукт (кілька продуктів), який задовольнив би природну потребу людини, мало мати необхідність і бажання — слід мати ще й можливість його придбати. Таку можливість насамперед надає наявність грошей, бо саме вони вимірюють існуючу потребу, перетворюють її на платоспроможну. Йдеться про те, що споживачів цікавить товар не взагалі, а товар за прийнятною ціною. Саме тому платоспроможна потреба і є сутністю попиту. Попит як платоспроможна потреба відображає не тільки бажання, а й можливість придбати товар чи послугу. Попит і потреба кількісно не збігаються, оскільки Попит є лише грошовим вираженням потреби. Отож, сутність попиту становлять тільки ті похідні потреби людей, які можна виміряти грошима. Крім цих потреб існують і такі, котрі не можна виміряти грошима, виходячи з чого вони не є сутністю попиту. Йдеться насамперед про суспільні потреби людей. Отже, попит — це платоспроможна потреба. її визначають як кількість товарів і послуг, яку хочуть і можуть придбати покупці за певною ціною за певний період. Попит зазвичай розглядають з погляду вигідності ціни, тобто попит показує кількість продукту, яку споживачі купуватимуть за різними можливими цінами. Закон попиту. Марно намагатися визначити попит без ціни, оскільки він змінюється саме залежно від неї. Це пов'язано з тим, що кількість продуктів, які люди купують на ринку, практично завжди залежить від цін на товари і послуги. Чим вища ціна на товар, тим менше його придбають покупці. І навпаки: чим нижча ціна на товар, тим більшу кількість його буде куплено за інших рівних умов. Вираз «за інших рівних умов» (від лат. «ceteris paribus») означає, що всі змінні, за винятком тих, що в цей момент аналізуються, беруться як константи. Термін «ceteris paribus» використовується щодо гіпотетичної ситуації, а в реальній дійсності багато змінних змінюються одночасно. Обсяг попиту обернено пропорційний ціні товару чи послуги. Залежність між ціною і кількістю товару, який може купити споживач за певний період часу, є справедливою для більшості товарів і послуг. Ця залежність фактично настільки всеохоплююча, що економісти її називають законом попиту: за інших рівних умов, коли ціна на товар зростає, обсяг попиту на товар зменшується. Отже, закон попиту відбиває суттєвий причинно-наслідковий зв'язок між зміною ціни і зміною попиту за інших рівних умов. Дію закону попиту і закономірності поведінки споживачів можна пояснити за допомогою двох відомих в економічній теорії ефектів: ефекту доходу та ефекту заміщення. Криву Я в економічній літературі називають кривою попиту. Ця крива є низхідною, оскільки між ціною і попитом існує обернена залежність. Типи попиту. Розрізняють індивідуальний і ринковий попит. Індивідуальний попит — це кількість товарів, які конкретний споживач зможе придбати за різними можливими цінами на певному ринку за певний період. Проте в умовах конкуренції на ринку є багато споживачів. А це означає, що ми маємо перейти від індивідуального попиту до ринкового. Ринковий попит. Це — сукупний попит усіх покупців на певному ринку за певний період. В основі ринкового попиту лежить індивідуальний попит, а отже, він визначається чинниками, що впливають на вимоги окремих споживачів. Обсяг ринкового попиту залежить не тільки від ціни товару, а й від доходів споживачів, їхніх смаків, очікувань, цін на субститутні і комплементарні товари, кількості споживачів тощо. Ринковий попит визначають за даними індивідуального попиту додаванням кількості попиту кожного споживача за різними можливими цінами. Еластичність попиту. Еластичність є ступенем реакції однієї величини на зміну іншої. Еластичність показує, на скільки відсотків змінилася одна змінна економічна величина при зміні іншої на 1 відсоток. Еластичність попиту — це-wipa реакції попиту на зміну будь-якого конкретного чинника, що впливає на величину попиту. Розрізняють еластичність попиту за ціною (або цінову еластичність попиту), еластичність попиту за доходом тощо. Еластичність попиту за ціною показує, як змінився попит на товар при зміні його ціни на 1 відсоток. Показник цінової еластичності для всіх товарів, як правило, є від'ємною величиною, оскільки при зниженні ціни товару попит зростає. Проте для оцінки еластичності в економічній теорії прийнято користуватися абсолютним значенням коефіцієнта еластичності (як додатнім числом), не беручи до уваги знак «-». Припустімо, то зниження ціни на товар на 7 відсотків зумовило зростання попиту на нього на 14 відсотків. Розрізняють три головні види еластичності попиту: відносно еластичний попит, одиничний попит і відносно нееластичний попит: якщо коефіцієнт еластичності попиту більший за 1, попит є відносно еластичний (£/7ц > 1). Це означає, що зміна ціни призвела до значно більшої кількісної зміни попиту; якщо коефіцієнт еластичності попиту дорівнює 1, — це одиничний попит (ЕПи = 1). У цьому разі зміна ціни призвела до такої самої кількісної зміни попиту; якщо коефіцієнт еластичності попиту менший ніж 1, попит відносно нееластичний (£77ц < 1). Це означає, що зміна ціни зумовила меншу кількісну зміну попиту. Чинники еластичності попиту. Через те, що попит на будь-який товар залежить від переваг споживачів, цінова еластичність попиту визначається багатьма економічними, соціальними і психологічними чинниками, які формують потреби людини. 24.Пропозиція: сутність, графік функції, цінові та нецінові чинники. Еластичність пропозиції. Пропозицією називають кількість товарів і послуг, яку виробники готові продати на певному ринку за певною ціною за конкретний період. Усі продавці прагнуть отримати на ринку найвищу ціну, і чим вона вища, тим активніше вони намагатимуться продавати зростаючу кількість товарів. Йдеться про те, що кожен продавець змінюватиме пропозицію залежно від ціни: чим вона вища, тим вищий розмір пропозиції на ринку певного товару за інших однакових умов. Отже, пропозиція — це кількість будь-яких товарів і послуг, яку продавці бажають і мають можливість продати. Залежність між ціною і пропозицією вже не обернена, а пряма. Закон пропозиції відображує суттєвий причинно-наслідковий зв'язок між ціною та кількістю товарів і послуг: за інших однакових умов зростання цін на товари веде до збільшення кількості товарів, яку хочуть і можуть вивести на ринок виробники. Цей закон стверджує, що із зростанням цін зростатиме також пропозиція, і показує, що виробники прагнуть виробляти і продавати за вищою ціною більшу кількість товару. Чим вища ціна, тим більше стимулів, що спонукають виробника переключати ресурси з інших сфер і виробляти більшу кількість певного товару. Проте закон спадної віддачі доводить, що зі збільшенням обсягів виробництва зростатимуть витрати на одиницю продукту при незмінному основному капіталі та незмінних земельних ресурсах. Отже, виникає потреба у встановленні більш високих цін для покриття високих витрат виробництва. Між ціною товару і обсягом пропозиції існує прямо пропорційний зв'язок. Збільшення обсягів виробництва при високих цінах пояснюється тим, що, з одного боку, зростання цін залучає в певну галузь нових виробників, а з іншого — за умови зростання цін підприємець отримує додатковий прибуток і має можливість найняти на роботу більше працівників, купити більше сировини і устаткування, розширити масштаби виробництва. Проте при цьому йдеться лише про тенденцію до збільшення масштабів виробництва, адже тільки до певної межі зростання зумовлює збільшення пропозиції. Якщо зростання цін триватиме, виробник може й знижувати обсяг виробництва. Це пов'язано з двома причинами: 1) високий рівень доходу певною мірою знижує стимули до продовження інтенсивної роботи; 2) якщо йдеться про ринок недосконалої конкуренції, виробник може побоюватись, що подальше нарощування обсягів виробництва призведе до затоварювання, і ціни почнуть знижуватися. Залежність між ціною і кількістю товарів, яку продають виробники, за інших однакових умов наведено на рис. 6. Криву Пр називають кривою пропозиції. Оскільки більш висока ціна зумовлює збільшення обсягу пропозиції, крива пропозиції Пр спрямована вгору. Графік пропозиції ілюструє дію закону пропозиції. Пропозиція, як і попит, може змінюватися під впливом не тільки ціни, а й нецінових чинників, а саме: ціни на ресурси. Це — ціни на робочу силу, сировину, енергоносії тощо, що становлять витрати виробництва. Саме між витратами виробництва і пропозицією, як показує закон пропозиції, існує найтісніший зв'язок. Крива пропозиції ґрунтується на витратах виробництва: за додаткові одиниці продукту виробник має встановити вищі ціни, оскільки виробництво зазначених додаткових одиниць потребує більших витрат. Отже, зниження цін на ресурси знизить витрати виробництва і збільшить пропозицію. У цьому разі крива пропозиції Пр зсувається вправо, в позицію Прх, тобто виробник продаватиме більше товарів за ціною, що зросла Якщо ресурсні ціни зростають, збільшуються витрати виробництва і зменшується пропозиція. У цьому разі крива пропозиції Пр зсувається вліво, переміщується з початкової позиції Пр в позицію /7/7,. Отже, виробник продаватиме менше товарів за цією ціною; технологічні зміни. Нова досконала технологія дає змогу виробляти кожну одиницю продукту з меншими витратами ресурсів. За незмінних ресурсних цін зменшаться витрати виробництва і збільшиться пропозиція. При цьому крива пропозиції Пр зсувається вправо, тобто в позицію Прг Це пов'язано з тим, що досконала технологія (мінімальні технологічні розриви) дає можливість підприємству виробляти товари за низькими цінами. У Країнах З розвиненою ринковою економікою технологічні новації стали головною причиною зниження витрат виробництва на одиницю продукту і прискорення економічного зростання; 3) ціни на взаємопов’язані товари. Якщо ціна на товар, що виробляється, зростає, підприємство може збільшити виробництво цього товару із зростаючими цінами за рахунок іншого продукту, ціни на який низькі; очікування щодо цін у майбутньому. Якщо очікується, що ціна на товар у майбутньому зросте, то частину товару можна вилучити з продажу. При цьому крива пропозиції переміститься вліво. Проте коли ціни почнуть зростати, підприємство за рахунок товарів, вилучених у минулому з реалізації, збільшить пропозицію і матиме чималий зиск; кількість продавців. Зростання кількості продавців зумовлює збільшення обсягу ринкової пропозиції, внаслідок чого крива пропозиції переміщається вправо і навпаки; податки і субсидії. Підвищення податків, які виплачує виробник, збільшує витрати виробництва, у зв'язку з чим крива пропозиції переміщується вліво, а зниження зменшує витрати і зсуває криву пропозиції вправо. Субсидії перемістять криву пропозиції вправо. Еластичність пропозиції за ціною. Цінова еластичність пропозиції відображує ступінь зміни обсягу пропозиції при зміні ціни. Це — показник відносної зміни пропонованої на ринку кількості товарів відповідно до відносної зміни конкурентної ціни. Розрізняють еластичну і нееластичну пропозицію. Пропозицію товару називають еластичною, якщо зміна ціни веде до суттєвої зміни обсягу пропозиції (ЕПрп > 1). Пропозицію вважають нееластичною, якщо зміна ціни призводить до незначної зміни обсягу пропозиції (ЕПри < 1). Цінова еластичність пропозиції залежить від можливості продавців гнучко варіювати обсяги створюваного продукту. Наприклад, книжки, комп'ютери, телевізори тощо мають еластичну пропозицію, оскільки підприємство-виробник має можливість при зростанні цін на свій продукт розширювати виробництво. Головною детермінантою, що визначає цінову еластичність пропозиції на більшості ринків, є часовий період, оскільки пропозиція повільніше адаптується до зміни ціни, ніж попит. Пропозиція зазвичай еластичніша у довготерміновому періоді, ніж у короткотерміновому, не кажучи вже про миттєвий. Це пояснюється тим, що короткотерміновий період занадто короткий для того, щоб підприємство могло здійснити будь-які зміни в обсязі вироблюваного продукту, а довготерміновий період є достатнім для розширення чи скорочення підприємством своїх потужностей і навіть для входу нових підприємств у ринкові відносини у разі розширення попиту або виходу з неї за умови скорочення попиту на певний продукт. Отже, у довготерміновому періоді пропозиція суттєво реагує на зміни цін. 25.Взаємодія попиту і пропозиції. Ринкова рівновага. При наявності конкуренції на ринку існує велика кількість як покупців, так і продавців, і кожен з них планує свою діяльність незалежно від інших суб'єктів ринку. Коли ж вони зустрічаються для купівлі-продажу, то може виявитися, що багато з них не в стані реалізувати свої бажання. Наприклад, якщо кількість благ, які споживачі планують купити, перевищує кількість благ, котрі виробники бажають продати за існуючою ціною, то частина покупців' змушена буде змінювати свої плани. Звичайно, можлива така ситуація, коли при певній ціні кількість благ, запропонованих виробниками для продажу, дорівнює тій кількості благ, яку споживачі бажають купити за певною ціною, тобто плани виробників та споживачів співпадають і їх не потрібно змінювати. В цьому випадку економісти кажуть, що ринок перебуває в стані рівноваги. Ціну, при якій величина пропозиції дорівнює величині попиту, називають рівноважною ціною, або ціною рівноваги. Припустимо, що ціна олії на ринку на даний момент складає 1000 грн./кг. Рис.2.4 показує, що при цій ціні споживачі бажають купити 7000 тонн олії, проте виробники нададуть для продажу лише 1000 тонн. Коли величина попиту перевищує величину пропозиції, то Різницю між ними називають нестачею, абодефіцитом. У нашому випадку дефіцит складає 6 тисяч тонн за тиждень. На більшості ринків першою ознакою появи нестачі є різке зменшення товарних запасів, тобто тих товарів, які уже вироблені і готові до продажу або споживання. Продавці (чи виробники) часто тримають певну кількість товарів у запасі, щоб оперативно реагувати на зміни попиту. При різкому зменшенні цих запасів їх власники, очевидно, намагатимуться повернути обсяг запасів до нормативного. Цієї мети вони можуть досягнути, нарощуючи випуск продукції, або, якщо вони є лише продавцями, збільшивши замовлення виробникам. Паралельно з цим вони збільшуватимуть ціну, бо знають, що покупці, очевидно, готові заплатити більше. У результаті цих дій відбуватиметься рух по кривій пропозиції вверх і вправо (ціна і обсяг пропозиції зростатимуть). Варто зазначити, що існують галузі, де створення товарних запасів неможливе. Це, зокрема, сфера послуг, а також виготовлення певних товарів на замовлення (будинки, спеціальні машини та обладнання, сувеніри). Продавці в цих галузях починають виробництво товару чи послуги лише після укладання відповідної угоди (усної або письмової) із споживачем. На таких ринках нестача набуває форми черги. Черга може існувати як у вигляді групи людей, очікуючих на те, щоб спожити послугу, так і у вигляді списку споживачів у книзі замовлень. У даному випадку продавці так само отримуватимуть вигоду з такої ситуації, збільшуючи ціну за наданий товар або послугу. Та оскільки дефіцит здійснює тиск на ціну знизу, покупці також змушені будуть змінювати свої плани. Щоб уникнути черги і мати можливість постійно споживати даний товар, деякі споживачі будуть готовими заплатити більшу ціну, інші ж скоротять споживання даного товару або взагалі відмовляться від нього через високу ціну. Всі ці дії спричинять рух по кривій попиту вверх і вліво. Внаслідок вищезазначених змін планів покупців і продавців ринок знову повернеться до стану рівноваги: коли ринкова ціна досягне 2000 грн. за тонну, дефіцит зникне. Проаналізувавши взаємодію попиту і пропозиції при існуванні нестачі, перейдемо до розгляду протилежної ситуації. Припустимо, що на даний момент ціна олії на ринку складає 2 грн./кг. При даній ціні покупці згідні за тиждень купити 2000 тонн олії, проте виробники нададуть для продажу аж 6000 тонн (рис. 2.4.). Величину, на яку обсяг пропозиції перевищує обсяг попиту, називають надлишком,зокрема, в нашому випадку він дорівнює 4000 тонн за тиждень. У такій ситуації продавці не можуть продати весь обсяг товарів, який вони запропонували до продажу за даною ціною, в результаті • чого їхні товарні запаси різко зростатимуть. Для припинення цього процесу продавці скорочуватимуть обсяг виробництва даного товару і знижуватимуть його ціну, щоб заохотити споживачів збільшувати свої закупки. В галузях, де створення товарних запасів неможливе, надлишок приводить до формування черг продавців, які шукають покупця (наприклад, черги таксі біля автобусних і тролейбусних зупинок). Продавці, які перебувають у кінці черги, з метою залучення покупців будуть знижувати ціну. В результаті вищезазначених дій відбуватиметься рух по кривій пропозиції - вниз і вліво, що знайде своє відображення у зниженні ціни і величини пропозиції. Споживачі ж, у свою чергу, внаслідок зменшення ціни збільшуватимуть величину попиту, тобто відбуватиметься рух і по кривій попиту вниз і вправо до досягнення ситуації рівноваги. Проаналізувавши реакцію ринку на існування надлишку або нестачі, необхідно з'ясувати також механізм виникнення цих явищ, причин. Очевидно, що порушення ринкової рівноваги відбувається внаслідок зміни попиту або пропозиції. Як ми знаємо з попередніх пунктів, зміна нецінових факторів попиту або пропозиції приводить до того, що покупці (продавці) бажають купити (продати) іншу кількість товарів за тією ж ціною, що приводить до порушення ринкової рівноваги і виникає дефіцит або надлишок. Причиною виникнення дефіциту є зростання попиту, або зменшення пропозиції, а надлишку — зменшення попиту, або зростання пропозиції. Після цього механізм ринкового регулювання зразу ж вступає в дію і відновлює рівновагу на ринку, як це було показано вище. Тому на ринку досконалої конкуренції дефіцити і надлишки носять миттєвий характер, тобто ліквідуються майже зразу ж після їхнього виникнення. 26.Ри́нкова інфраструкту́ра — це різні установи, підприємства, організації, що обслуговують різноманітні види ринків, створюють сприятливі умови для їхнього ефективного функціонування. Це — біржі, банки, фінансово-кредитні посередники, комерційні фонди, страхові агенції, служби зайнятості, торговельні та інші організації, кожна з яких діє у своїй сфері. Інфраструктура включає:підприємства оптової та роздрібної торгівлі,кредитну систему та комерційні банки,систему страхування та страхові компанії,митну систему,валютну систему,громадські організації,аудиторські фірми,аукціони, ярмарки,організації захисту прав працюючих за наймом,господарські суди,торгові палати. інфраструктура ринку включає дві підсистеми: загальну (грошова, фінансова і податкова системи) і спеціалізовану (біржі, аукціони, ярмарки, торгові дома, страхові компанії). 27. Конкуре́нція — економічний процес взаємодії і боротьби товаровиробників за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, за отримання найбільших прибутків. Водночас — механізм стихійного регулювання виробництва в умовах вільних ринкових відносин. Суть конкуренції проявляється в тому, що вона, з одного боку, створює такі умови, за яких покупець має великий вибір товарів, а продавець — великі можливості для їх реалізації. Функції конкуренції · вартісна - виявлення або встановлення ринкової вартості товару; ; розподільна - вирівнювання індивідуальних вартостей і розподіл прибутку в залежності від різних витрат праці; · регулююча - регулювання переливу коштів між окремими галузями і виробниками; · сануючих - очищення ринок від слабких виробників; · інформаційна - диктує ринку скільки і яких товарів треба виробляти; · контрольна - самий дешевий і ефективний метод економічного контролю: стимулює виробника знижувати витрати і ціни, збільшувати обсяги збуту, підвищувати якість. Позитивним у конкуренції є таке: 1) вона сприяє розвитку НТП і впровадженню його у виробництво; 2) примушує економити ресурси, сприяє зниженню витрат виробництва і цін; 3) стимулює покращення якості продукції та обслуговування споживачів; 4) сприяє вирівнюванню норм прибутку. Негативні наслідки: 1) конкуренція створює умови для безробіття, банкрутства окремих підприємств, призводить до розорення дрібних виробників, посилює майнове розшарування і нерівність; 2) веде до посилення диференціації доходів і створює умови для їх несправедливого розподілу; 3) сприяє виникненню економічних криз; 4) є важливим фактором посилення монополізації економіки. 28. Розрізняють такі види конкуренції: цінова — конкуренція, що здійснюється через зниження цін; нецінова — конкуренція, здійснювана через підвищення якості товарів, їх надійності, збільшення термінів служби, підвищення продуктивності, поліпшення умов реалізації за незмінних цін; чиста (ідеальна, досконала) — конкуренція, на ринку з багатьма продавцями та покупцями тотожного, взаємозамінного товару, коли жоден із продавців чи покупців не здатний відчутно вплинути на ціну чи обсяги продажу; недосконала — конкуренція, коли ринок не здатний виконувати свої функції, внаслідок чого, наприклад, окремі виробники мають змогу контролювати ціни й обсяги продажу продукції, яку вони виробляють; монополістична — конкуренція, яка має місце на ринку з багатьма продавцями і покупцями та значною кількістю товарів, що реалізуються за різними цінами; олігополістична (грец. oligos — мало) — конкуренція, на ринку з небагатьма великими продавцями товарів, здатними суттєво впливати на ціни реалізації цих товарів; модель ринкової структури, за якої небагато великих фірм монополізують виробництво і реалізацію основної маси товарів. На конкурентному ринку суперники використовують різні методи боротьби: цінові, нецінові, нечесні (недобросовісні) та чесні ( добросовісні). Цінові методи конкуренції - це конкуренція, в якій головним засобом боротьби є ціна.За цінової конкуренції перемагає той, хто домагається нижчої ціни продукції, ніж конкуренти. В умовах сучасної конкуренції переважають нецінові методи конкуренції.Нецінова конкуренція - це стратегія конкурентної боротьби, яка спрямована не на зміну цін, а на створення передумов, які поліпшують реалізацію продукції. Нечесна конкуренція - це нецивілізовані форми конкурентної боротьби, які проявляються в порушенні суб'єктами ринкових відносин чинного законодавства, професійних, етичних, моральних норм і правил поведінки для досягнення неправомірних переваг у конкуренції. 29. Монопо́лія — виключне право (виробництва, торгівлі, промислу тощо), що належить одній особі, групі осіб (олігополія) чи державі.Монопо́льне утво́рення — підприємство, об'єднання чи господарське товариство та інше утворення, що займає монопольне становище на ринку. За причиною виникнення За такою ознакою можна виділити три основні види монополій — природна, адміністративна, економічна. Природна монополія виникає внаслідок об'єктивних причин. Вона відбиває ситуацію, коли попит на даний товар чи послугу найкраще задовольняється однією або кількома фірмами. В її основі — особливості технологій виробництва й обслуговування споживачів. Тут конкуренція неможлива або небажана, бо при входженні в галузь інших фірм, витрати на виготовлені продукції зростуть. Причиною є економія від маштабу — чим більше вироблено продукції, тим менша її вартість. Прикладом можуть служити енергозабезпечення, телефонні послуги, зв'язок, трубопровідний транспорт i т. д. У цих галузях існує обмежена кількість, якщо не єдине національне підприємство, і тому, природньо, вони посідають монопольне становище на ринку. Ліквідація чи розукрупнення таких монополій економічно недоцільні. Найвища ефективність функціонування галузі забезпечується лише за умови наявності одного виробника чи дистриб’ютора (розподільника). Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів. 3 одного боку, це надання окремим фірмам виключного права на виконання певного роду діяльності. Так голландській та англійській Ост-Індським компаніям на початку 17 ст. державою було надано вийняткове право на торгівлю з Індією. 3 другого боку, це організаційні структури для державних підприємств, коли вони об'єднуються і підпорядковуються різним главкам, міністерствам, асоціаціям. Тут, як правило, групуються підприємства однієї галузі Вони виступають на ринку як єдиний господарський суб'єкт i між ними відсутня конкуренція. Економіка колишнього Радянського Союзу належала до найбільш монополізованих у світі. Домінуючою там була саме адміністративна монополія, передусім монополія всесильних міністерств i відомств. Більше того, існувала абсолютна монополія держави на організацію й управління економікою, яка базувалась на пануючій державній власності на засоби виробництва. Найпоширенішою є економічна монополія. Саме про неї ітиме головним чином мова далі. Її поява зумовлена економічними причинами, вона виростає на базі закономірностей господарського розвитку. Йдеться про підриємців, які зуміли завоювати монопольне становище на ринку. До нього ведуть два основні шляхи. Перший полягає в успішному розвитку підприємства, постійному зростанні його масштабів шляхом концентрації капіталу. Другий — набагато швидший — базується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному об'єднанні або поглинанні переможцями банкрутів. Тим чи іншим шляхом або поєднуючи обидва, підприємство досягає таких масштабів, коли починає домінувати на ринку. Воно переходить в іншу категорію підприємств: з розряду «статистів», що не грають істотної ролі i кожне зокрема не може вплинути на загальну ситуацію, до розряду «солістів», які фактично розігрують ринковий «спектакль». За формою об'єднання капіталу За формою об'єднання капіталу монополії поділяють на трести, синдикати, картелі, багатогалузеві концерни. Картель — це об'єднання декількох підприємств однієї галузі виробництва, учасники якого зберігають свою власність на засоби виробництва і вироблений продукт, промислову і комерційну самостійність, і домовляються про частку кожного в загальному об'ємі виробництва, цінах, ринках збуту. Існує багато міжнародних картелів. Найвідоміший з них — це картель Організації країн експортерів нафти (ОПЕК). Він намагається регулювати випуск нафти його членам, з метою контролювати ціну, щоб максимізувати групові прибутки. Синдикат — це об'єднання ряду підприємств однієї галузі промисловості, учасники якого зберігають власність на засоби виробництва, але втрачають власність на виготовлений продукт, а значить, зберігають виробничу, але втрачають комерційну самостійність. У синдикатів збут товарів здійснюється загальною збутовою конторою. Складніші форми монополістичних об'єднань виникають тоді, коли процес монополізації поширюється і на сферу безпосереднього виробництва. У цьому разі виникає необхідність об'єднання у межах однієї корпорації послідовних, взаємопов'язаних виробництв кількох галузей промисловості, тобто вертикальній інтеграції, або комбінування. Наприклад, у межах велетенських автомобільних корпорацій можуть об'єднуватися підприємства, що видобувають сировину, виплавляють сталь, виготовляють автомобілі та ін. На цій основі виникає така більш висока форма монополістичних об'єднань, як трест. Трест — це об'єднання ряду підприємств однієї або декількох галузей промисловості, учасники якого втрачають власність на засоби виробництва i виготовлений продукт, виробничу i комерційну самостійність, тобто об'єднують виробництво, збут, фінанси, управління, а на суму вкладеного капіталу власники окремих підприємств отримують акції тресту, які дають їм право брати участь в управлінні i привласнювати відповідну частку прибутку. 30.Основні типи ринкових структур Структурна характеристика Число продавців Досконала конкуренція Недосконала конкуренція Монополістична конкуренція Олігополія Монополія Один Багато Багато Мало Бар'єри входження Немає Немає Як правило, є Немає (нема входження) Диференціація продукції Немає Є Можлива Немає (один Приклади Сільське господарство; ринок акцій, які знаходяться у власності приватних осіб Виробництво Ресторани, аптеки автомобілів, алюмінію продукт) Алмази, моментальна фотографія Досконала конкуренція Досконала або чиста конкуренція - це ринкова ситуація яка характеризується такими ознаками: велика кількість незначних ринкових агентів (як продавців, так і покупців); випуск однорідного продукту; повне знання ринкових цін і обсягів випуску продукції; висока мобільність ресурсів. Проаналізуємо ці ознаки. 31. Негативні наслідки монополізації економіки. Антимонопольне законодавство та антимонопольна політика. Негативні наслідки: практика встановлення монопольних цін, створення штучного дефіциту. Покупці змушені купувати товари за вищими цінами, оскільки крупні компанії виготовляють переважну масу продукції. За підрахунками американських економістів, населення США щорічно переплачує майже 70 млрд. дол. через завищені груповими монополіями ціни; гальмування науково-технічного прогресу. Це відбувається тому, що монополізація виробництва і збуту дає змогу крупним компаніям отримувати певний час високі прибутки, навіть не впроваджуючи нових досягнень науки і техніки у виробничий процес, стримуючи повне використання ресурсів, максимально можливе зниження витрат виробництва і відповідне зростання його ефективності ; вкладання у гонитві за прибутком крупними компаніями коштів у проекти, які дають найвищу віддачу, з вилученням або істотним зменшенням при цьому інвестицій у важливіші з погляду широких верств населення виробництва. Американський науковець Ф. Шерер довів, що втрати від монополістичного нераціонального розподілу ресурсів приблизно на 2% (кілька десятків мільярдів доларів) зменшують валовий національний продукт США; витрачання монополіями та олігополіями значних ресурсів для збереження і зміцнення монополістичних позицій, влади (шляхом використання гіпертрофованої реклами, підкупу державних чиновників з метою створення вигідної законодавчої бази, складнощі в отриманні від них малими і середніми фірмами дозволу на відповідний вид діяльності, встановлення такими чиновниками різних бар'єрів — ліцензійних, патентних та ін.); придушення конкуренції — важливої рушійної сили економічного прогресу. Тому П. Самуельсон називає монополію економічним злом. В поєднанні позитивних і негативних рис полягає одна з найважливіших сутнісних сторін монополії як економічної категорії. Антимонопо́льне законода́вство — сукупність законодавчих, урядових та інших нормативно-правових актів, які обмежують монополізацію виробництва, утворення монопольних структур і об'єднань (крім спеціально визначених державою). Воно сприяє свободі підприємництва, вільному і рівному для всіх праву вибору напряму виробничої чи торговельної діяльності, встановлення цін, одержання та розподілу прибутку. Антимонопольне законодавство, як правило, спрямоване не проти великих монополій взагалі, а проти монопольного розміщення їх на ринку певного товару, проти монополій, що створюються для поглинання слабших конкурентів, проти їхньої змови з метою розподілу сегментів — регіонів, монополії цін, ізоляції конкурентів. Найбільшої досконалості антимонопольне законодавство досягло у США (антитрестове), (з 1890 року — Закон Шермана). Воно поширене в європейських країнах, у тому числі постсоціалістичних і пострадянських. В Україні антимонопольне законодавство базується на таких законах: • Про захист від недобросовісної конкуренції • Про захист економічної конкуренції. Антимонопольне законодавство передбачає такі заходи: • організаційні — диференціація та оптимальні сполучення організаційно-економічних форм і розмірів підприємств; • економічні — сприяння розвиткові конкуренції, диверсифікації діяльності, вільного утворення цін; економічне стимулювання та підтримка розвитку зовнішньоекономічної діяльності; • адміністративно-правові заходи для боротьби з монопольними посяганнями, організація антимонопольного державного контролю, контроль за справедливим роздержавленням майна, сприяння конкуренції; • недопущення зловживання монопольним становищем на ринку. Ці акти спрямовані на підтримку розвитку підприємництва, зміцнення ринкових відносин і піднесення економіки держави. Конкурентна (антимонопольна) політика держави - це діяльність держави, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, антимонопольне регулювання з метою сприяння зростанню ефективності виробництва, кращому задоволенню потреб суспільства, підвищенню конкурентноздатності національної економіки. Економічна конкуренція (конкуренція) - це змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку. Основними напрямками конкурентної політики держави є: o демонополізація економіки; o захист та сприяння розвитку економічної конкуренції; o антимонопольне регулювання; o державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства. Держава здійснює антимонопольно-конкурентну політику та сприяє розвитку змагальності у сфері господарювання на основі Державної програми демонополізації економіки та розвитку конкуренції, шо затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Метою програми є формування та розвиток конкурентного середовища, яке забезпечує ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими цінами. 32.Сутність капіталу, його матеріально-речовий зміст та соціально-економічна форма. Кругооборот промислового капіталу. Різноманітність підходів до визначення сутності капіталу Предметно-функціональний підхід (ототожнення капіталу з нагромадженою працею) Соціально-економічний підхід (капітал трактується як економічна категорія – специфічні суспільні відносини, що виникають за певних історичних умов) Грошовий підхід (капітал досліджується як фінансовий капітал, що приносить дохід власникові у вигляді процента) Ототожнення капіталу з часом як особливим економічним ресурсом Трактування капіталу як певного вкладення 117Капітал (від лат. capitalis – головний) – самозростаюча авансована вартість; вкладення, які дають змогу отримати дохід. Матеріально-речовий зміст капіталу формують речові та особисті, фінансові та інтелектуальні фактори товарного виробництва, його продукти (товари та послуги), які обслуговують процес створення економічних благ та їх просування у сфері виробництва, обміну, споживання. Соціально-економічну форму капіталу визначає взаємодіючий рух підприємницької та особистої власності економічних суб’єктів у процесі їх виробничо-господарської, комерційної діяльності та отримання відповідних доходів. Кругообіг промислового капіталу – це процес руху капіталу, який охоплює 3 стадії, де він послідовно набуває трьох різних форм, кожна з яких виконує певну функцію. Насамперед дамо визначення промислового капіталу - це капітал, що послідовно проходить три фази у своєму русі (придбання засобів виробництва, наймання робочої сили, безпосередньо виробництва і збуту зроблених товарів), знаходиться в процесі руху послідовно в трьох функціональних формах (грошової, продуктивної і товарний), самозростає в остаточному підсумку, при цьому забезпечуючи власнику капіталу прибуток у межах середньої суспільної. Основу промислового виробництва складає промисловий капітал. Куплені підприємцем засобу виробництва і робоча сила утворять речовинні й особисті складові частини капіталу діючого в сфері виробництва. При створенні чи розширенні підприємства виникає необхідність у капіталі, як засобі оплати витрат, зв'язаних з покупкою землі, зведенням будинків і споруджень, придбанням машин і устаткування і т.д. Така необхідність характеризується як потреба в промисловому капіталі. Діюче підприємство може створювати потреба в капіталі для оплати витрат по створенню виробничого чи товарного запасу, кредитуванню клієнтів і по інших елементах оборотного капіталу, тобто потреба в оборотному капіталі. У найбільш загальному виді можна сказати, що потреба в капіталі виникає внаслідок розбіжності термінів вкладення коштів у виробництво і надходження доходів від реалізації продукції. Потреба в промисловому капіталі виникає, крім перерахованих вище випадків, також тоді, коли необхідно зробити додаткове інвестування виробничої чи збутової діяльності. Потреба в капіталі викликає попит на капітал з боку виробників чи товарів послуг. Його відмінність від попиту на звичайні товари полягає в тому, що специфічний сам товар, називаний капіталом. Найбільше значення у виробничій сфері в сучасних умовах має промислове виробництво - процес, у якому люди, знаходячись у визначених виробничих відносинах, використовуючи знаряддя і предмети праці, створюють необхідні суспільству продукти виробничого й особистого споживання. У систему промислового виробництва включають основне, допоміжне й обслуговуюче виробництво. Допоміжне й обслуговуюче виробництво мають важливе значення, тому що основне промислове виробництво може випробувати залежність від обслуговуючих видів діяльності, наприклад, подачі води чи електроенергії, тепла і своєчасного ремонту зношеного чи ушкодженого устаткування. У найбільш загальному виді під промисловим капіталом розуміють капітал, спрямований на виробництво додаткового продукту і функціонуючий у сфері матеріального виробництва за винятком сільського господарства. Промисловий капітал також варто відрізняти від торгового і позичкового, котрі функціонують у сфері товарно-грошового обороту. 2. Кругообіг промислового капіталу Виконуючи функцію купівельного засобу й засобу платежу, гроші виступають як грошова форма капіталу. Причому відбувається не просто купівля звичайних товарів за гроші, а авансування вартості в грошовій формі для придбання факторів виробництва, у процесі якого в майбутньому повинна бути вироблена додаткова вартість. Саме це й перетворює грошову форму капіталу на продуктивну. Перетворення грошового капіталу на продуктивний - це перша стадія руху промислового капіталу. Вона протікає у сфері обігу. Після цього процес обігу капіталу переривається, хоча рух його продовжується. Куплені підприємцем у сфері обігу фактори виробництва, повинні бути застосованими. І це застосування відбувається в процесі виробництва, яким починається друга стадія руху капіталу. У процесі виробництва в результаті поєднання робочої сили із засобами виробництва відбувається продуктивне їх споживання, в якому робітники своєю конкретною працею переносять на продукт, що виробляється, вартість засобів виробництва, що споживаються, а абстрактною працею створюють нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. Тому вироблені товари відрізняються від товарів, що були куплені підприємцем на першій стадії, по-перше, своєю натуральною формою (був, наприклад, бавовник, а стала пряжа), по-друге, за вартістю (бо не тільки відшкодовують авансовану на першій стадії вартість, але включають в себе ще й додаткову вартість). При цьому капітал знову змінює свою форму з продуктивної він перетворюється на товарну (Т). Проте й на цьому рух капіталу не припиняється, бо ж створена в процесі виробництва додаткова вартість поки що "річ у собі", тому вона прихована у вартості нового виробленого товару (Т). Тому підприємець знову повертається на товарний ринок, але вже не як покупець, а як продавець. У цьому акті капітальна вартість скидає з себе товарну форму й набуває первісної грошової форми. Кожна з форм промислового капіталу зобов'язана своїм існуванням одному і тому ж класовому відношенню — експлуатації найманої праці. Завдяки цьому відношенню гроші набувають форми грошового капіталу, фактори виробництва — форми промислового капіталу, товар — форми товарного капіталу. Кожна з форм капіталу виражає свою специфічну функцію, тому вони називаються функціональними. Функцією грошового капіталу є підготовка матеріальних умов виробництва додаткової вартості; товарного — реалізація додаткової вартості. Виконання функцій кожною з форм капіталу можливе лише у взаємозв'язку, взаємообумовленості, а не ізольовано. Взаємообумовленість, вимушене співіснування протилежностей породжує нову якість — промисловий капітал. Капітал, який у ході свого повного кругообігу набирає і знов скидає ці форми і у кожній з них виконує відповідну їй функцію, є промисловий капітал; слово промисловий вживається тут у тому значенні, в якому воно охоплює будь-яку галузь виробництва, що ведеться капіталістично. Соціально-економічна суть промислового капіталу полягає у тому, що це є єдина форма існування капіталу, при якій функцією капіталу є не лише привласнення додаткової вартості, а й її створення. Нормальне функціонування промислового капіталу можливе лише за тієї умови, що він постійно перебуватиме у всіх трьох функціональних формах і кожна з них здійснюватиме свій кругообіг, тобто промисловий капітал — це не тільки єдність трьох функціональних форм, а й єдність трьох форм кругообігу капіталу. Наявність трьох форм промислового капіталу, і те, що кожна з них виконує свою особливу функцію, передбачає три фігури кругообігу промислового капіталу: крутообіги грошового капіталу, продуктивного, товарного. Усі три кругообіги мають спільні і відмінні риси, утворюючи нерозривну єдність суперечностей. 33.Оборот капіталу та його швидкість. Основний і оборотний капітал. Процес кругообороту капіталу, що безперервно повторюється, в ході якого до підприємця повертається в грошовій формі авансований капітал, називається оборотом капіталу. Оборот капіталу відбувається у часі. В своєму русі він проходить стадію виробництва і дві стадії обігу. Час, на протязі якого авансований капітал проходить стадію виробництва і стадію обігу, становить собою час обороту капіталу. Час обороту в свою чергу складається з часу виробництва, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері виробництва і з часу обігу, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері обігу. Важливу частину часу виробництва становить робочий період тобто час, на протязі якого предмет праці піддається безпосередній дії праці і створюється готовий продукт. В робочий період створюється додаткова вартість. Підприємець зацікавлений, щоб час виробництва відповідав Робочому періодові. В силу різних умов виробництва і обігу час обороту індивідуальних капіталів різний. Скажімо, капітал, вкладений у важку промисловість, як правило, обертається повільніше, ніж капітал, вкладений в галузі легкої промисловості. Внутрі кожної з цих галузей є істотні відмінності в швидкості обороту капіталу. Для виміру і порівняння швидкості обороту різних індивідуальних Капіталів береться рік. Визначення кількості оборотів капіталу здійснюється за формулою: N = O / o де N кількість оборотів капіталу, О - рік, о - час обороту даного капіталу. Так, капітал, що здійснює свій оборот за 3 місяці, зробить 4 обороти на протязі року. N= O / o = 12 міс. / 3 міс. = 4 міс При розгляді процесу виробництва капіталу було встановлено, що різні частини продуктивного капіталу відіграють різну роль в процесі створення додаткової вартості. Відповідно до цієї різної ролі робився поділ на постійний і змінний капітал. А з точки зору особливостей обороту продуктивний капітал розпадається на основний і оборотний. Основний капітал це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь в кількох виробничих циклах, свою вартість переносить на створюваний продукт частинами і в процесі виробництва не змінює своєї натуральної форми (будівлі, споруди, машини, обладнання і т.д.). Оборотний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь лише в одному виробничому циклі, свою вартість переносить на створюваний продукт відразу повністю і в процесі виробництва змінює натуральну форму (сировина, матеріали, паливо і робоча сила). Правда, робоча сила не переносить свою вартість на продукт, вона створює нову вартість. Поділ капіталу на основний та оборотний властивий лише продуктивному капіталу. Грошовий і товарний капітали функціонують лише в сфері обігу і тому на основний і оборотний не поділяються. Не слід змішувати поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний з його поділом на постійний і змінний. Поділ капіталу на постійний і змінний обумовлений їх різною роллю у виробничій вартості і додаткової вартості. Поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний обумовлюється відмінностями обороту його складових частин. Змінний капітал - це лише капітал, авансований на купівлю робочої сили. Він вужчий ніж оборотний. Оборотний капітал - це капітал, авансований на сировину, матеріали, паливо і купівлю робочої сили. Отже, це поняття ширше, ніж поняття змінний капітал. Постійний капітал - це капітал, авансований на засоби виробництва, тобто і на засоби праці і на предмети праці. Основний же капітал - це капітал, авансований на засоби праці. Тобто, це поняття вужче, ніж поняття постійний капітал. Поділ капіталу на основний і оборотний приховує джерело зростання вартості. В процесі виробництва засоби праці зазнають фізичного і морального зношування. Фізичне зношування основного капіталу викликається самим використанням засобів праці в праці виробництва, а також дією сил природи - повітря, води, спеки і холоду і т.д. Моральне зношування основного капіталу відбувається в двох випадках: 1) коли в результаті підвищення продуктивності праці машини з даною технічною характеристикою виробляються з меншими затратами праці, в результаті чого їх вартість зменшується; 2) коли створюються машини нової конструкції, більш продуктивні і більш дешеві а розрахунку на одиницю потужності. Моральне зношування основного капіталу, викликане здешевленням виробництва машин даної конструкції, називають моральним зношуванням першого роду. Моральне зношування основного капіталу, викликане появою машин більш продуктивних і більш дешевих з розрахунку на одиницю потужності називається моральним зношуванням другого роду. Моральне зношування відбувається незалежно від фізичного. Машина може бути зовсім новою, але морально застарілою. Вартість основного капіталу, яка переноситься на заново створені товари і повертається до підприємця в грошовій формі після реалізації товарів, утворює амортизаційний фонд. Загроза знецінення основного капіталу в результаті його морального зношування спонукає капіталістів вживати заходів до того, щоб вартість основного капіталу окупилася задовго до його фізичного зносу. Серед заходів, здійснюваних з цією метою найбільш поширеним е Прискорення амортизації основного капіталу. Проте штучне завищення норми амортизації веде до подорощання продукції і послаблення конкурентноздатності даного підприємства. Тому прискорення амортизації основного капіталу здійснюється, як правило, шляхом зарахування в амортизаційний фонд частини прибутку. Зовні може здаватись, що це не вигідно для капіталіста. Насправді це вигідно. Суми, що віднесені на амортизаційний фонд, не обкладаються податком. Якщо ж вартість основного капіталу окупиться до його фізичного зносу, він продовжує діяти як даремна сила природи. Проте і надалі його вартість переноситься частинами на заново створювані товари відповідно до середньої норми амортизації. Це додатковий прибуток для капіталіста. Крім того, держава може встановити нові, більш високі, норми амортизації. Розрізняють два види обороту капіталу: реальний і загальний. І Реальний оборот капіталу - це заміщення складових частин капіталу у вартісній і в натуральній формах. На практиці оборот капіталу по вартості відбувається швидше, ніж відбувається заміщення складових частин капіталу в натуральній формі. Це стає можливим в результаті різної швидкості обороту основного і оборотного капіталу. Поки основний капітал зробить один оборот, оборотний капітал може зробити кілька оборотів. Більш швидка оборотність оборотного капіталу приводить до того, що загальна сума авансованого капіталу може повернутися ще до того, як здійснить свій повний оборот основний капітал. Загальний оборот капіталу - це оборот капіталу за вартістю, виведений як середня величина з оборотів його складових частин. Загальний оборот капіталу, як правило, не співпадає з реальним оборотом капіталу. 34.Зношення основного капіталу: сутність, види, методи амортизації. Існують два види ізношування основного капіталу — фізичне і моральне. Фізичний знос — матеріальний знос машин, інструментів, будинків і споруд, інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання. Фізичний знос є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці, тощо. У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості. Моральний знос основного капіталу — це передчасна втрата основним капіталом їхньої вартості або зменшення її. Є два види (дві форми) морального зносу. За першої форми відбувається підвищення продуктивності праці у сфері виробництва засобів праці. Це приводить до зниження витрат виробництва на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінювання основних фондів. За другої форми морального зносу з’являються принципово нові засоби праці, які мають більш високі конструктивні характеристики та експлуатаційні якості. Іншими словами, нові засоби праці мають набагато вищу продуктивність. Тому стара техніка замінюється новою або модернізується. А це означає втрату як споживчої вартості (в натурі), так і вартості, оскільки частина вартості, втіленої в засобах виробництва, підлягає достроковій заміні ще до того, як її вартість повністю реалізувалася через створюваний продукт. Отже, за другої форми морального зносу відбувається зниження вартості основних фондів у результаті науково-технічного прогресу. Фізичне зношування основного капіталу викликається самим використанням засобів праці в праці виробництва, а також дією сил природи — повітря, води, спеки і холоду тощо. Моральне зношування основного капіталу відбувається в двох випадках: • коли в результаті підвищення продуктивності праці машини з даною технічною характеристикою виробляються з меншими затратами праці, в результаті чого їх вартість зменшується; • коли створюються машини нової конструкції, продуктивніші і більш дешеві в розрахунку на одиницю потужності. Моральне зношування основного капіталу, викликане здешевленням виробництва машин даної конструкції, називають моральним зношуванням першого роду. Моральне зношування основного капіталу, викликане появою машин продуктивніших і більш дешевих з розрахунку на одиницю потужності називається моральним зношуванням другого роду. Моральне зношування відбувається незалежно від фізичного. Машина може бути зовсім новою, але морально застарілою. Щоб забезпечити своєчасне й повне оновлення основного капіталу, запроваджуються норми амортизації, що враховують фізичне і моральне зношування. Амортизація - це процес поступового перенесення вартості засобів праці у міру зношування fit на вартість виробленого продукту і використання цієї вартості для подальшого відтворення (заміщення, відновлення) засобів праці. Вартісне зношування є грошовим вираженням фізичного і морального зношення. Перенесена вартість являє собою частину собівартості продукції, яка після реалізації надходить підприємству у вигляді частини виторгу, що зараховується на спеціальний грошовий фонд (амортизаційний фонд). Амортизаційний фонд - це фонд грошових ресурсів, що утворюється за рахунок амортизаційних відрахувань і призначається для повного відновлення (реновації) основного капіталу. За натуральною формою відшкодування зношування основного капіталу здійснюють у процесі нового капітального будівництва та капітального ремонту. 35.Доходи: сутність, класифікація та джерела. Крива Лоренца. Дохід - багатогранне економічне поняття, яке застосовується у різних значеннях. У широкому розумінні дохід розглядається як грошові та натуральні надходження до суб'єктів господарського життя. У вузькому значенні дохід - це потік грошових надходжень в одиницю часу (годину, тиждень, місяць, рік). На відміну від багатства, яке втілюється у запасах активів (будівлях, спорудах, знаряддях праці, цінних паперах, готівкових грошах іт.ін.), дохід передбачає приплив грошей. В економічній теорії доходи класифікуються за різними критеріями: 1.3арівнем формування: -доходи мікроекономічного рівня: заробітна плата, рента, процент, прибуток, амортизація, валовий і чистий дохід підприємства і т. ін.; "- доходи макроекономічного рівня; національний дохід; сукупний особистий дохід; дохід кінцевого використання і т. ін. 2. За суб'єктами привласнення: -доходи індивіда; ""Доходи домогосподарства (сім'ї); -Доходи підприємства (фірми); ~~ Доходи галузі; -Доходи територіальної громади; -Доходи держави; -Доходи суспільства (національний дохід). 3. Залежно від цін, в яких визначається дохід: - номінальний дохід - визначається в цінах поточного періоду; -реальний дохід - визначається в цінах базового року (або в цінах поточного року за вилученням рівня інфляції). 4. Для аналізу діяльності підприємства (фірми) використовують такі форми доходу: Валовий дохід, що дорівнює виторгу від реалізованих товарів і послуг; де ТЕ - валовий дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); (2 - кількість реалізованих товарів (послуг); РС$ - виручка від реалізації продукції обсягом С} одиниць. Середній дохід, що дорівнює валовому доходу, поділеному на кількість реалізованих товарів і послуг: де АЯ - середній дохід; Р - ціна одиниці виробленого товару (послуги); (І - кількість реалізованих товарів (послуг). Граничний дохід - приріст валового доходу від продажу додаткової одиниці реалізованих товарів чи послуг: де МИ - граничний дохід; ВЯ((}) - приріст валового доходу; /X? - приріст обсягів реалізованих товарів чи послуг; Р(2 - виручка від реалізації продукції обсягом (2 одиниць. б. Залежно від включення доходу в ціну товару; - первинні доходи включаються в ціну товару: зарплата, процент, рента, прибуток, амортизація, непрямі чисті податки; - вторинні доходи виникають у зв'язку з перерозподілом первинних доходів: прямі податки, дивіденди, трансфертні виплати державою, підприємством та домогосподарством і т. ін. 6. За джерелом отримання: o Доходи від ресурсу "праця** як такого, що не має відособленого від свого власника існування: - заробітна плата; -доходи працівників колективних підприємств; - доходи від індивідуальної діяльності; "- доходи від підсобного господарства; -доходи від кооперативної діяльності; -доходи підприємців. o Доходи від власності, яка має відособлене від власника існування: -дивіденди від акцій; - відсотки від паю; - відсотки від банківських вкладів; -доходи від облігацій; -орендна плата тощо. o Доходи, що безпосередньо не пов'язані з оцінкою результатів діяльності: - часткова компенсація виплат на освіту; -безоплатне надання послуг з охорони здоров'я; - адресна допомога малозабезпеченим верствам населення; -благодійні послуги; -соціальні пенсії тощо. 7. Доходи, що утворюються виробництва (факторні доходи); внаслідок використання певних факторів -доходи у вигляді заробітної плати або посадових окладів; -рентний дохід; -процентний дохід, або прибуток на капітал; -підприємницький дохід (прибуток) у вигляді залишкового доходу. Кожен бюджет має свої власні джерела доходів. Джерелами доходів державного бюджету є податок на прибуток підприємств, об'єднань і організацій; податок на додану вартість; акцизні податки; доходи від зовнішньоекономічної діяльності; прибутковий податок з громадян та ін., згідно з нормативами, що визначаються законодавчими актами. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок різних місцевих податків та стягнень. Розрізняють грошові і натуральні доходи. Формування грошових доходів здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів (соціальних трансфертів), під­приємницьких доходів, доходів від власності, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, інших доходів (аліментів, гонорарів, благодійної допомоги тощо). Оплата праці — це винагорода за виконану роботу, а також оплата відпусток, святкових днів та іншого невідпрацьованого часу відповідно до трудового законодавства і колективних договорів. До цієї статті доходів також відносять стимулюючі доплати і надбавки, премії і одноразові заохочувальні, виплати, компенсаційні виплати, пов'язані з режимом роботи і умовами праці, соціальні допомоги, інші одержані поточні трансферти. До соціальних трансфертів належать пенсії, соціальна до­помога, стипендії, страхові компенсації, відшкодування витрат інвалідам, відшкодування збитків репресованим громадянам. Дохід від підприємницької діяльності являє со­бою винагороду підприємцю за виконання ним своїх функцій і формується за рахунок частини прибутку, що зали­шається у розпорядженні підприємця після виплати процентів за кредит та повністю залежить від ефективності господарю­вання. Доходи населення від власності включають: · проценти за вкладами вкладникам кредитних організацій, Держбанку України і Зовнішекономбанку; · виплати доходу за державними та іншими цінними паперами Держбанком і кредитними організаціями; · завчасну компенсацію за вкладами громадян; · доходи населення від продажу нерухомості на вторинному ринку житла. Подальший розвиток мають доходи від придбання засобів ви­робництва у приватну власність і ведення індивідуальної трудо­вої діяльності. У сучасних умовах в нашій країні виникає додаткове джерело доходів працівників, зайнятих у суспільному виробництві, це — прибуток. За рахунок чистого прибутку здійснюються такі види доходів, як доходи від інвестицій, інновацій, дивідендів, доходів монополій, соціальних виплат і пільг тощо. За останні роки питома вага оплати праці зменшилась, збільшились надходження від підприємницької діяльності, доходи від власності і надходження дохо­дів у вигляді соціальних трансфертів. Натуральні доходи включають продукцію особистого підсобного господарства, що використовується на особисте споживання, а також трансферти в натуральній формі. Виділяють номінальні і реальні доходи. Номінальні доходи — це величина нарахованих виплат і натуральних видач. Реальні доходи — це номінальні доходи, скориговані на зміни цін на товари і тарифів на послуги. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення. Для характеристики добробуту населення велике значення мають сукупні доходи. Сукупний дохід охоплює всі види грошових доходів , вартість натуральних надходжень, отриманих від особистого підсобного господарства і використаних на особисте (домашнє) споживання. В сукупний дохід також входить вартість безкоштовних послуг, що отримуються за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів і фондів підприємств (послуги охорони здоров'я, освіти, дотації на житло, транспорт, харчування тощо). У структурі джерел сукупного доходу сімей (як і особистого, і всього населення) за останні роки відбулися певні зміни. Частка доходів у вигляді оплати праці, що становить основну частину сукупного доходу сімей, має тенденцію до зниження; збільшується питома вага доходів від особистого підсобного господарст­ва, питома вага інших джерел також має тенденцію до зростання. Використання сукупного доходу здійснюється за такими напрямами: споживчі витрати, податки, збори, платежі, інші витрати, накопичення. За останні роки спостерігається зростання витрат на продовольчі товари, інші витрати, збільшення оплати послуг, зниження витрат на харчування, що у свою чергу, свідчить про те, що населення стає біднішим. 36) Заробітна плата, її сутність, форми, рівень і системи. Заробі́тна пла́та, — винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства. Форми зарплати Розрізняють дві основні форми заробітної плати: погодинну та відрядну. Погодинна зарплата нараховується робітникам залежно від кваліфікації і фактично відпрацьованого часу. Вона застосовується для оплати праці тих робітників: 1. виробіток яких неможливо чітко нормувати; 2. в роботі яких головним є не зростання продуктивності праці, а підвищення якості продукції; 3. виробіток яких в основному залежить не від їх індивідуальних трудових зусиль, а визначається технологічним процесом. Функції ж робітника зводяться тільки до налагоджування, спостереження і контролю за роботою обладнання. При погодинній формі величина заробітної плати обчислюється як добуток погодинної ставки і кількості праці. Погодинна оплата передбачає просту погодинну систему, що обумовлює оплату за фактично відпрацьований час та погодинно-преміальну, яка враховує ще й інші моменти: виконання норми, ріст продуктивності праці, якість робіт і продукції, економію ресурсів. Відрядна форма Відрядна форма заробітної плати застосовується на роботах, де праця піддається точному і повному обліку, де широко використовуються норми виробітку. Величина заробітної плати при ній обчислюється як добуток розцінки одиниці виробу і кількості виробів. Виділяють такі системи відрядної заробітної плати: пряма відрядна заробітна плата. Вона передбачає прямо пропорційну залежність між зростанням обсягу виробки і збільшенням заробітної плати відрядно-прогресивна заробітна плата. Суть її полягає в тому, що виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а продукція понад норму — за розцінками вищими й зростаючими відрядно-регресивна заробітна плата. При ній кожному відсотку збільшення виробітку понад норму відповідає приріст заробітку менше одного відсотку. Вона робить невигідним перевиконання норми виробітку відрядно-преміальна заробітна плата. При цій системі виготовлена продукція в розмірі норми виробітку оплачується по основних розцінках, а за продукцію, виготовлену понад норму, за дотримання технологічної дисципліни, за безаварійну роботу передбачена премія акордна заробітна плата. У цьому випадку заробітна плата встановлюється не за кожний виріб або операцію, а за весь обсяг робіт за акордними розцінками колективна відрядна заробітна плата. При цьому заробітна плата робітника залежить від виробітку бригади, лінії, зміни. Колективний заробіток розподіляється між членами бригади згідно з присвоєними їм розрядами, коефіцієнтами і відпрацьованим часом Погодинна форма Останні десятиріччя характеризуються все ширшим застосуванням погодинної заробітної плати і відповідним скороченням відрядної внаслідок зростання механізації та автоматизації виробництва. При погодинній формі заробітної плати мірою праці виступає відпрацьований час, а заробіток працівнику нараховується згідно з його тарифною ставкою або посадовим окладом за фактично відпрацьований час. На основі погодинної форми заробітної плати використовуються такі її різновиди (системи), як погодинно-нормативна і погодинно-преміальна. Перша з них передбачає оплату праці за відпрацьований час та при виконанні нормативів, які періодично переглядаються. Погодиннопреміальна система заробітної плати передбачає оплату праці за відпрацьований час та додаткову виплату премій за економію витрат, досконаліші форми організації праці тощо. Погодинна форма заробітної плати - це оплата праці залежно від кваліфікації працівника, яка проводиться за годинними (денними) тарифними ставками із застосуванням нормативних завдань, чи місячними окладами за фактично відпрацьований час. її доцільно застосовувати за умов, коли у робітника відсутня реальна можливість для збільшення випуску продукції (наприклад, конвеєрне і апаратурне виробництво); за відсутності кількісних показників виробітку продукції; коли організовано суворий контроль і ведеться облік фактично відпрацьованого часу або у разі правильного використання праці робітників відповідно до їх кваліфікації і розряду. Рівні заробітної плати. Номінальна заробітна плата - це сума грошей, яку отримує працівник за продаж капіталісту робочої сили та частково результатів її функціонування. Одиницею виміру номінальної заробітної плати є погодинна ставка. У ринкових системах її величина залежить від умов кон’юнктури на ринку праці. Розміри номінальної заробітної плати не дають реального уявлення про життєвий рівень робітника, рівень його споживання. В Україні в 1997 році вона становила в середньому 156 грн за місяць, у паливній промисловості та енергетиці вона була в 1,6-2 рази вищою, а в більшості інших галузей та в бюджетній сфері - приблизно на 50 % нижчою. Водночас без показника номінальної заробітної плати неможливо обчислити реальну заробітну плату. Реальна заробітна плата - це кількість споживчих вартостей (товарів і послуг), яку працівник може придбати за свій грошовий заробіток за певного рівня цін після відрахування податків. Рівень реальної заробітної плати залежить від: 1) номінальної заробітної плати; 2) рівня цін на предмети споживання та послуги (індекс вартості життя); 3) податків, які сплачують працівники до бюджету і фондів соціального споживання. Реальну заробітну плату визначають діленням індексу номінальної заробітної плати на індекс вартості життя. Системи заробітної плати. В економіці розвинутих країн світу існують такі системи заробітної плати: тарифні, преміальні та колективні. За тарифної системи заробітна плата залежить від безперебійної роботи устаткування, від складності праці, яка виражена відповідним тарифним розрядом і ставкою. Тарифні системи оплати та посадові оклади службовців й інженерно-технічних працівників розробляють на основі оцінки різних трудових характеристик. Зокрема враховують такі фактори, як кваліфікація виконавця (освіта, досвід роботи, професійна підготовка); розумові та фізичні зусилля; його відповідальність за матеріали, устаткування тощо; умови праці (важкі, непривабливі та ін.). Застосування преміальної системи ґрунтується на прийомах відрядної та погодинної заробітної плати. Відрядно-преміальна система передбачає сплачування робітникові певної суми за кожен виріб. За норматив беруть найменший можливий обсяг виробітку, який поширюється на більшість робітників. За стимулювання на основі погодинних форм заробітної плати нормою вважають обсяг роботи, виконуваної, як правило, робітником середньої кваліфікації за одну годину. За її перевиконання на 1% заробітна плата збільшується також на 1%, але загальний розмір надбавок не перевищує 15—20% загального заробітку. Зайнятість і безробіття. Безробіття: суть, причини виникнення, форми, соціальноекономічні наслідки. Рівень безробіття. 37) Безробіття - це складна економічна, соціальна та психологічна проблема. Воно робить економіку неефективною, а соціальні відносини - напруженими. Крім того, людина, що стала безробітною, зазнає надзвичайного психологічного навантаження, втрачає можливість реалізувати свої потенційні творчі здібності працівника, відчуває свою непотрібність, нездатність утримувати себе та свою сім'ю, впадає в депресію і т. ін. Високий рівень безробіття призводить до соціальних війн, політичних збурень і переворотів, руйнування матеріальних і духовних надбань поколінь, спричиненого відчаєм. Саме тому уряд жодної країни не може залишатися байдужим до проблеми безробіття. причини виникнення Основними причинами виникнення безробіття є: 1) добровільне звільнення з метою пошуку більш сприятливого варіанта трудової діяльності; 2) спад виробництва на підприємствах; 3) зниження попиту на ряд професій та ін. Безробіття породжується й відрізняється різною тривалістю й соціально-економічними наслідками. Залежно від цих критеріїв розрізняють: фрикційне, сезонне, структурне, циклічне та інституціональне безробіття. Форми Фрикційне безробіття виникає у зв'язку з тим, що встановлення рівноваги між кількістю та якістю найманих працівників, з одного боку, і кількістю та якістю робочих місць - з іншого, потребує певного часу. Структурне безробіття зумовлене змінами у структурі попиту на працюючих у зв'язку зі змінами структури економіки. Ця форма безробіття виникає у зв'язку з тим, що певні професії "старіють" і потреба в них значно зменшується або й зовсім зникає. Разом з тим виникають галузі та види виробництв, які потребують нових навичок, кваліфікацій, знань, професій. Далеко не завжди колишній шахтар може стати кваліфікованим перукарем, продавцем чи програмістом. Це означає, що структурне безробіття є переважно вимушеним і значно тривалішим, ніж фрикційне. Фрикційне та структурне безробіття становлять природне безробіття. Природним вважають таке безробіття, за якого: - спостерігається повна зайнятість, тобто така зайнятість, за якої зберігається конкуренція на ринку праці та забезпечується ефективне використання найманої праці; --досягається потенційний обсяг національного виробництва (спостерігається за повного та раціонального використай* ня всіх видів ресурсів); - немає інфляції. Повна зайнятість - це зайнятість за природного рівня без* робіття, величина якого становить 5-6 %. Віднесення фрикційного безробіття до природного не викликає сумніву, оскільки воно є вільно обраним (добровільним), а економічна свобода - основа ринкової поведінки суб'єктів. Щодо структурного безробіття, яке є вимушеним, дехто з учених не визнає його природним. І все ж вагомим аргументом на користь зарахування структурного безробіття до природного е те, що зміна структури виробництва зумовлюється зміною суспільних потреб, що, безумовно, відповідає природі економічної людини. Циклічне безробіття - це відхилення фактичного безробіття від природного в той чи інший бік. У період рецесії відбувається падіння обсягів національного виробництва нижче потенційного рівня, фактичне безробіття перевищує природний рівень. У період буму, коли має місце інфляційне зростання економіки, фактичний обсяг ВВП перевищує потенційний рівень, а фактичний рівень безробіття буде нижчим від природного рівня. Існують й інші форми безробіття, які не чинять визначального впливу на економіку, але знати про які важливо, оскільки вони зачіпають інтереси певних груп працездатних. Сезонне безробіття - вимушена форма безробіття, зумовлена специфічними умовами виробництва в певних галузях (сільське господарство (рослинницькі галузі), цукроваріння, лісництво, риболовецькі галузі тощо). Часто в період міжсезоння люди вдаються до самозайнятості або виїздять на роботу в регіони, оскільки недостатньо працезабезпечені. Ця форма безробіття тяжіє до фрикційного, хоча має також власну специфіку. Технологічне безробіття - вимушена форма безробіття, пов'язана з вивільненням працівників у зв'язку з запровадженням нової високопродуктивної техніки та технології. Ця форма безробіття тяжіє до структурного. Молодіжне безробіття стосується молоді, яка вперше виходить на ринок праці й не може отримати роботу. Ринок виявляється байдужим до пропозиції праці з боку молодих людей, оскільки вони ще не мають досвіду, а подекуди й належної кваліфікації, але потребують, згідно з законодавством, пільгових умов (нешкідливе виробництво, неповний робочий день, більша відпустка тощо). Окрім розглянутих форм, важливо також виділити два типи безробіття: відкрите і приховане. Відкрите безробіття - така ситуація на ринку праці, за якої індивід визнає, що він позбавлений роботи, та офіційно реєструється у службі зайнятості. Приховане безробіття пов'язане з наявністю людей, які припинили пошук роботи, втративши надію її знайти. Одним з наслідків безробіття є погіршення рівня життя як безробітних, так і працюючих, через те, що надлишок пропозиції робочої сили обумовлює зниження ціни праці. Особливостями сучасного безробіття є: • зростання його масштабів; • зрушення у соціально-професійній структурі безробітних; • зрушення у статево-віковій структурі безробітних; • підвищення частки вимушеної часткової незайнятості й добровільної незайнятості, а через те й втрата кваліфікації непрацюючими робітниками; • збільшення тривалості безробіття. З метою регулювання основних процесів, що відбуваються на ринку праці, державою розробляються програми, спрямовані на стимулювання росту зайнятості й збільшення числа робочих місць у державному секторі; підготовку й перепідготовку кадрів, сприяння найму робочої сили; соціальне страхування безробітних. Рівень безробіття розраховується як відношення чисельності безробітних, які зареєстровані в державній службі зайнятості, до працездатного населення працездатного віку. Значний недолік такої методики розрахунку полягає у заниженні реального числа безробітних, оскільки в країнах, де соціальна допомога безробітним низька або де-факто відсутня, багато осіб не реєструються як безробітні на біржі праці. Згаданий феномен також спостерігається у сільських регіонах, де працездатне населення займається обробкою (власної) землі, що не охоплюється статистикою як діяльність господарювання. 38)Сутність і функції фінансів у ринковій економіці. Форми фінансів. Поняття "фінанси"нерозривно пов'язане з грошима і товарно-грошовими відносинами. В умовах товарно-грошових відносин відбувається безперервний процес руху грошей, перехід їх від одного власникадо іншого. Фінанси в перекладіозначає готівку, дохід; в широкому сенсі - грошові кошти, грошові обороти.Гроші - обов'язкова умова існування фінансів, так як вони завжди мають грошовуформу. Очевидно, тому поняття "фінанси" часто ототожнюютьз поняттям "гроші". Однак це два різних, але взаємопов'язаних поняття.Фінанси істотно відрізняються від грошей як за змістом, так і по виконуванихфункціям. Фінанси - це система економічних відносин з формуванняі використанню фондів грошових коштів на основі розподілу та перерозподілунаціонального доходу. Одним з головних ознак фінансів є їхня грошова формавиразу і відображення фінансових відносин реальним рухом грошових коштів. Реальний рух грошових засобів відбувається на другій і третійстадіях відтворювального процесу - у розподілі й обміні. Функції фінансів Функції фінансів: розподільна, контрольна. Розподільна функція, її зміст. Прояви розподільної функції фінансів у процесі розподілу та перерозподілу частини валового внутрішнього продукту і національного доходу. Об’єктивна необхідність розподільної функції фінансів, її визначальне значення для здійснення економічної політики держави. Створення суспільних фондів споживання. Сутність контрольної функції фінансів, її значення в організації контролю за розподілом частини валового внутрішнього продукту по відповідних фондах та їх витрачанням за цільовим призначенням. Взаємозв’язок розподільної і контрольної функцій. Дискусійні питання щодо функцій фінансів. 39)Державний бюджет: сутність, види. Напрями та види видатків та джерела надходжень Державний бюджет — основний загальнодержавний фонд централізованих коштів. За допомогою бюджету держава концентрує певну частку валового внутрішнього продукту і централізовано розподіляє її на розвиток національної економіки, для потреб соціального захисту населення, утримання органів державної влади й управління, оборони країни. В Україні державний бюджет на кожний фінансовий рік розглядається Верховною Радою України і затверджується як закон. Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, — залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки. Напрями та види видатків та джерела надходжень Видатки бюджету класифікуються за: 1) функціями, з виконанням яких пов'язані видатки (функціональна класифікація видатків); 2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків); 3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків); 4) за бюджетними програмами (програмна класифікація видатків). Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов'язкові платежі. Неподатковими надходженнями визнаються: 1) доходи від власності та підприємницької діяльності; 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; 3) надходження від штрафів та фінансових санкцій; 4) інші неподаткові надходження. 40)Податки: сутність, класифікація. Принципи побудови системи оподаткування. Крива Лаффера. Пода́тки — це встановлені вищим органом законодавчої влади обов'язкові платежі, які сплачують фізичні та юридичні особи до бюджету у розмірах і у терміни, передбачених законодавством. Податок — обов'язковий, індивідуально безоплатний платіж, що стягується органами державної влади різних рівнів з юридичних осіб й фізичних осіб з метою фінансового забезпечення діяльності держави й (або) муніципальних утворень . Податки можна класифікувати за певними ознаками: — загальнодержавні податки і збори — обов'язкові платежі, що встановлюють найвищі органи влади в державі; вони є обов'язковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці податки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевого бюджетів (ПДВ, акцизний збір, податок на прибуток тощо); — місцеві податки та збори — обов'язкові платежі, які встановлюють місцеві органи влади; є обов'язковими до сплати за встановленими ставками тільки на певній території; надходять виключно до місцевих бюджетів (комунальний податок, податок на рекламу, ринковий збір тощо); — податки, збори й обов'язкові платежі, що належать до валових витрат і собівартість (збір на обов'язкове соціальне страхування; збір на обов'язкове державне пенсійне страхування; плата за землю; плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності; податок на промисел; фіксований сільськогосподарський податок; податок на рекламу; комунальний податок тощо); — податки, збори й обов'язкові платежі, які сплачуються з прибутку підприємства або капіталу (податок на прибуток підприємства; податки з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; збір за забруднення навколишнього середовища; державне мито тощо); — податки та збори, що входять до складу ціни виробу (податок на додану вартість; акцизний збір); за економічною ознакою об'єкта оподаткування: — податки на доходи та прибутки — обов'язкові збори" які стягуються з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб у момент його отримання (заробітна плата, прибуток, валовий дохід); — податки на споживання — обов'язкові збори, що стягуються в процесі споживання товарів, робіт і послуг, їх плата залежить не від результатів фінансово-господарської діяльності, а від обсягу споживання; — податки на майно — обов'язкові збори, які стягуються у зв'язку з наявністю конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній власності (податок на нерухоме майно (на нерухомість), податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів); 4) за засобом вилучення: — прямі податки безпосередньо сплачуються платником до бюджету держави залежно від величини об'єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, плата (податок) на землю, податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів, податок на нерухоме майно (нерухомість) та ін.); — непрямі податки не залежать безпосередньо від доходу платника та сплачуються ними опосередковано через цінові механізми (податок на додану вартість, акцизний збір, мито); 5) за суб'єктами оподаткування: — податки з юридичних осіб — податок на прибуток, комунальний податок; — податки з фізичних осіб — податок із доходів фізичних осіб; — змішані податки — плата (податок) на землю; податок із власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів; Принципами побудови системи оподаткування є: стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції; стимулювання виробничої, підприємницької діяльності та інвестиційної активності - введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва; обов'язковість - необхідність дотримання суб'єктами оподаткування норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які зобов'язують забезпечувати таких суб'єктів достовірність даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства; рівнозначність і пропорційність - справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) здійснюються у певній частці від отриманого прибутку і полягає у забезпеченні сплати сум податків і зборів (обов'язкових платежів) рівних розмірам прибутків (доходів) і відповідно при більших сумах податків і зборів (обов'язкових платежах) - розмірам більших прибутків (доходів); рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації - забезпечення однакового підходу до суб'єктів оподаткування (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів); соціальна справедливість - забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обгрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого і прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи; стабільність - забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року; економічна обгрунтованість - встановлення податків і зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами; рівномірність сплати - встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат; компетенція - встановлення і скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами; єдиний підхід - забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг; доступність - забезпечення розуміння суб'єктами оподаткування норм податкового законодавства України. Крива́ Ла́ффера — крива, яка характеризує залежність державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні. Крива показує наявність оптимального рівня оподаткування, за якого державні доходи досягають свого максимуму. «Крива» названа іменем американського економіста 80-х років Артура Лаффера. За часів президента Рональда Рейгана ця діаграма допомогла суттєво послабити податковий прес у США, і, таким чином, економічними стимулами піднести промислове виробництво. 41.Кредит: сутність, форми. Принципи кредитування. Відсоткова ставка: сутність, норма та види. Кредит — капітал, що позичається, тобто надається кредитором у тимчасове користування позичальникові на умовах платності, зворотності і цільового використання. Кредит — це довіра або рух позичкового капіталу в грошовій формі, наданий у позичку його власником за умови повернення у визначений термін зі сплатою відсотка. Основними джерелами позичкового капіталу є вільні кошти, призначені для відновлення основного капіталу, грошові кошти, що накопичуються для купівлі сировини, матеріалів, палива, тимчасово вільний капітал у проміжках між надходженням коштів від реалізації товарів і виплатою заробітної плати, заощадження приватних осіб і населення. У сучасних умовах основними кредиторами є банки, що надають позички у вигляді кредитів тим особам, що мають потребу в коштах, стягуючи з них певний позичковий відсоток. Джерелом банківського прибутку або позичкового відсотка є прибуток, отриманий у сфері матеріального виробництва. Основними принципами кредитування є: платність, терміновість, забезпеченість, рівноправність і цільовий характер. -Принцип платності означає, що за користування кредитом встановлюється оплата у вигляді позичкового відсотка, розміри якого залежать від рівня інфляції, розміру позички, попиту на позичку, суть кредиту, витрат на оформлення позички, взаєл між банком і позичальником та ін. -Принцип терміновості полягає в тому, що пози' видається банком на певний строк, передбачени договорі, і вона повинна бути повернена у визна ний час згідно з договором. -Забезпеченість позички передбачає матеріальї майнове забезпечення отриманого кредиту. У вил ку непогашення заборгованості із кредиту май цінні папери, нерухомість, дорогоцінні метали, к лірні вироби та інше можуть бути джерелом заст або гарантією кредиторові на обов'язкове поверь ня його засобів. -Рівноправність у кредитуванні передбачає одне ві права й обов'язки кредитора і позичальника укладанні договору. -Цільова спрямованість передбачає вкладення риманих кредитних фінансових засобів на визна1 цілі або дії, спрямовані на одержання прибутку і вернення позички. Насамперед, банк повинен зш що позичальник вкладе гроші в справу, дістане г буток і поверне кредит із відсотком. Об'єктом фінансового ринку є специфічний товар - гроші як капітал. Його особливість полягає в тому, що власник грошей, віддаючи їх у позику, право власності на позичені гроші не втрачає, а реалізує позичальникові лише право тимчасового використання грошей. За це позичальник сплачує певну ціну, що виступає у вигляді позичкового відсотка. Сума відсотка, виплачена за одиницю часу, на який було надано позику, називається відсотковою ставкою. Вона визначається відношенням суми одержаного відсотка до суми наданої позики. Розмір відсоткової ставки залежить від декількох факторів. Розрізняють номінальні і реальні відсоткові ставки. Це пов'язано з інфляцією, яка знецінює гроші, зменшуючи їх купівельну спроможність. Номінальними є ставки, виражені у грошах за поточним курсом. Вони показують розмір доходу на позику у грошах без урахування інфляції. Якщо, наприклад, відсоткова ставка 10% і було надано в позику 1000 грн, то через рік позичальник поверне 1100 грн. А якщо протягом року гроші знецінились на 10%, то купівельна здатність 1100 грн дорівнюватиме купівельній здатності 1000 грн на початку року. І фактично власник позичених коштів реальної плати за них не отримує. Щоб усунути вплив інфляції, використовують реальні відсоткові ставки. Така ставка визначається за формулою: 42.Структура інституційної структури кредитної системи. Функції центрального банку. Види банківських операцій. Усі інститути кредитної системи поділяються на три групи: 1) центральний банк; 2) комерційні банки; 3) спеціалізовані кредитно-фінансові інститути (парабанки). Перші дві групи становлять окрему ланку організації них відносин - банківську систему країни, третя група відносно відособлену систему небанківських установ, що спеціалізуються на виконанні окремих операцій. Функціональне розмежування різних ланок кредитної системи об'єктивно зумовлене різними методами діяльності на фінансовому ринку, різними способами участі у процесі перерозподілу капіталів та забезпечення руху коштів між різними суб'єктами ринкових відносин. Основною ланкою кредитної системи є банки, яким належить ключова роль у кредитно-фінансовому обслуговуванні економіки. Банк - це особлива установа, що акумулює тимчасово вільні грошові кошти, надає їх у кредит, здійснює розрахунки та інші фінансові операції. Сукупність різних банків, що функціонують у країні, утворює банківську систему, яка є складовою частиною кредитної системи. Банки - невід'ємна частина сучасного ринкового господарства. Опосередковуючи зв'язки між різними галузями економіки, вони перебувають у центрі ділового життя суспільства, здійснюють найрізноманітніші види операцій, пов'язаних із рухом капіталів, організацією грошового обігу, фінансуванням господарства, валютно-кредитними відносинами, посередницькими послугами, управлінням майном та ін. Банки як підприємства особливого роду забезпечують господарський оборот необхідними платіжними засобами, створюючи умови для організації ділового циклу. Особливості розвитку кредитної системи в цілому і банківської системи зокрема довели необхідність регульованого підходу до організації кредитних відносин, що зумовило в кінцевому підсумку поділ усіх банківських установ залежно від ролі і функцій на два рівні: 1) політику уряду, здійснює емісію, управляє офіційними валютними резервами, є банком держави та всіх інших кредитних інститутів; 2) комерційні банки, що безпосередньо забезпечують процес кредитно-розрахункового і фінансового обслуговування економіки. Усі банківські інститути перебувають у тісному взаємозв'язку між собою й утворюють ядро кредитної системи, на яке падає основне навантаження фінансово-кредитне обслуговування економіки. Водночас у структурі кредитної системи важливе місце належить спеціалізованим кредитно-фінансовим інститутам, тобто центральний банк, що реалізує грошово-кредитну й валютну. Спеціалізовані кредитно-фінансові інститути зосереджують свою діяльність на окремих, як правило невеликих, сегментах ринку фінансових послуг, функціонуючи для певного типу клієнтури або пропонуючи відносно вузький спектр можливих операцій. Діяльність спеціалізованих кредитнофінансових інститутів дає змогу заповнити ті ніші на ринку банківських послуг, які з тих чи інших економічних або політико-правових причин залишаються поза увагою банківських установ. Ефективна діяльність кредитної системи в будь-якій країні з ринковою економікою передбачає необхідність ієрархічної побудови її інститутів на двох рівнях: перший - центральний банк країни; другий - комерційні банки і спеціалізовані кредитно-фінансові інститути. Така структура уможливлює оптимальну організацію відносин між різними ланками кредитної системи, забезпечуючи» належну координацію та регулювання їхньої діяльності з метою якнайповнішого задоволення потреб різних учасників господарського обороту у кредитно-фінансових послугах. Щоправда, можлива й однорівнева схема організації кредитних установ. Однак така практика здебільшого є характерною або для початкових стадій розвитку кредитної системи, коли відсутній центральний банк, або для країн з адміністративно-командними методами управління господарством, де один державний банк самостійно виконує всі функції кредитної системи. Становлення й розвиток повноцінних ринкових відносин наочно показали всі вади такої організаційної побудови. Організація кредитної системи на двох рівнях дає змогу ефективно розподілити адміністративнорегулювальні та операційні функції між центральним банком і всіма іншими кредитними інститутами, що забезпечує належний рівень обслуговування всіх суб'єктів ринкових відносин. Окреме місце у складі кредитної системи належить інфраструктурі, тобто комплексу засобів, які забезпечують нормальне функціонування інститутів кредитної системи. Основними елементами цієї інфраструктури є: 1. Нормативно-правове забезпечення, що включає систему законів і підзаконних актів, які юридичне визначають і регламентують сфери діяльності кредитних інститутів. 2. Системи захисту інтересів вкладників банків, що передбачають діяльність спеціалізованих органів страхування депозитів клієнтів під контролем центрального банку, незалежних урядових органів або самих комерційних банків. 3. Національні асоціації банків т інших кредитних установ, об'єднаних за функціональними ознаками з метою захисту інтересів своїх членів і встановлення для них основних правил ведення бізнесу, тобто для саморегулювання своєї діяльності. 4. Інформаційне забезпечення, що передбачає наявність спеціалізованих організацій, які встановлюють рейтинги банків, наявність централізованих систем інформації про клієнтів, публікацію спеціальних видань зі статистичними та аналітичними матеріалами про стан грошово кредитної сфери економіки. 5. Розрахункова мережа, що забезпечує врегулювання платіжних зобов'язань між інститутами кредитної системи через електронні засоби зв'язку, клірингові палати, обчислювальні центри, що можуть контролюватися центральним банком або бути самостійними організаціями. 6. Інкасаторське та охоронне обслуговування кредитних інститутів, що може здійснюватись як самими банками, так і спеціалізованими організаціями. 7. Система підготовки кадрів для кредитних інститутів, що включає мережу навчальних закладів, які готують спеціалістів для роботи в кредитних установах. Таким чином, не здійснюючи безпосередньо операцій інститутів кредитної системи, її інфраструктура створює оптимальні умови для виконання банками й небанківськими кредитнофінансовими інститутами своїх функцій. Банки як основа кредитної системи є головними посередниками у всьому комплексі взаємовідносин різних суб'єктів ринкової економіки. Процес виникнення й розвитку банків був об'єктивно зумовлений еволюцією кредитних відносин і став важливим етапом економічного прогресу суспільства. Особливості діяльності банку за ринкових умов можна показати, називаючи його функції, що одночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними функціями банків є: 1) посередництво в кредиті; 2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх на капітал; 3) посередництво в платежах; 4) створення кредитних засобів обігу. Функція посередництва в кредиті полягає у перерозподілі банками коштів, що тимчасово вивільняються в процесі кругообігу капіталів підприємств і доходів населення. Банки виконують роль посередників між тими суб'єктами ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими учасниками економічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капіталу. При цьому розв'язується суперечність між розмірами коштів, що пропонуються як позика, та попитом на ці кошти, а також між строком вивільнення коштів у кредитора та строком, на який ці кошти потрібні позичальнику. Таким чином, банки сприяють вільному «переливанню» капіталів в економіці, спрямовуючи капітали в найефективніші сфери їх застосування. Посередництво банків у кредитних відносинах дає змогу також суттєво знизити ризик в економічній системі, оскільки банки мають ширші можливості для визначення стану платоспроможності позичальників, а також для диверсифікації коштів своїх клієнтів, що зменшує ймовірність утрат. Банківський кредит є однією з найзручніших та найгнучкіших форм залучення коштів суб'єктами ринку, що уможливлює максимальне врахування потреб конкретного позичальника. Акумулювання вільних коштів і перетворення їх на капітал визначає роль банків як основних фінансових інститутів, що стимулюють процес нагромадження в господарстві. Стимули для нагромадження й заощадження грошових ресурсів формуються гнучкою політикою банків, що пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних депозитів, які Дають дохід у вигляді процента. Сконцентровані в такий спосіб ресурси перетворюються на позичковий капітал, що використовується банками для надання кредиту підприємствам. Використання кредиту забезпечує розвиток виробництва та збільшення споживання, то загальний економічний розвиток суспільства. Функція посередництва у платежах полягає в організації банками безготівкових розрахунків між суб'єктами ринку переказуванням коштів з рахунку на рахунок або заліком взаємних вимог. Підприємства, організації, населення, державні установи, тримаючи свої кошти на банківських рахунках, активно використовують їх як засіб взаєморозрахунків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці. По мощности им равных нет!m.ua Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне й повне виконання доручень своїх клієнтів щодо здійснення платежів. З цією метою застосовуються найсучасніші форми обчислювальної техніки й комунікацій, які дають змогу в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечують надійний контроль за їх здійсненням. Створення кредитних засобів обігу полягає в тім, що банки своїми кредитно-розрахунковими операціями забезпечують потреби господарського обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей. Ці операції пов'язані з депозитно-чековою емісією, суть якої полягає в тім, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму позики на його розрахунковий рахунок. У межах цієї суми клієнт може одержати готівку або виписати чеки для розрахунків. Відтак банк, по суті, створює додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню залишку на поточному рахунку і не залежить від попереднього внесення реальних коштів до банку. Ця функція банків сприяє підтримуванню належної еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову масу до потреб господарського обороту. Розглянуті функції перебувають у тісному взаємозв'язку між собою та відображають базові напрями діяльності банків і їхню роль в економіці. Однак ними не вичерпується діапазон тих найрізноманітніших операцій, які спроможні здійснювати сучасні банки. Особливості цих операцій визначаються функціональною спеціалізацією банківських установ, яка ґрунтується передовсім на існуванні центральних та комерційних банків. 43.Цінні папери: сутність, види. Курс акції. Контрольний пакет акцій. Основними інструментами фондового ринку, його об'єктом є цінні папери, які частково уже розглядалися в попередніх темах. Цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. Цінні папери знаходяться в обігу у таких сферах діяльності, як брокерська, депозитарна, реєстраторська, трастова, клірингова, консультаційна та інших. Вони виступають як економічна та юридична категорії, є інструментом залучення коштів, об'єктом вкладання фінансових ресурсів, мають вільний характер переходу від одного власника до іншого, не обмежені в обігу, поділяються на два великих класи - основні і похідні. Основні цінні папери - це цінні папери, в основі яких лежать майнові права на будь-який актив (товар, гроші, капітал, майно, різні ресурси та ін.). До основних відносяться акції, облігації, векселі, інвестиційні сертифікати та інші поширені цінні папери, які називають базовими активами. Похідні цінні папери є зобов'язаннями, які виникають у зв'язку зі зміною ціни або умов контракту щодо базового активу. Розвиток комп'ютерних засобів збору, обробки і збереження інформації створив умови для поступової заміни на ринках певної частини паперових цінних паперів, їх стали називати безпаперовими - запис, що зберігається в комп'ютерних файлах. У зв'язку з цим на ринку цінних паперів почав широко використовуватися термін "електронні цінні папери". Цінні папери як грошові документи включають такі аспекти: 1) документальний - випуск та обіг обумовлює виникнення певних відносин між емітентом і власником цього цінного папера. Тобто поняття "документальний характер" має те саме значення, що й "офіційний"; 2) матеріальна форма документа - означає форму матеріального носія, на якому виготовлений документ. Такий носій може бути паперовим або мати форму комп'ютерного запису; 3) наявність певного набору взаємних прав та зобов'язань, що випливають із власності на конкретний цінний папір - включає наявність достатньої інформації про учасників ринку, про ціни, угоди й пропозиції щодо цінних паперів, чесність, високий ступінь взаємної довіри, встановлення пріоритету інтересів клієнта перед інтересами професійних учасників ринку цінних паперів; 4) свідчать про інвестування коштів, що є важливим для розуміння економічної суті і ролі цінних паперів; 5) засвідчують майнове право у формі титулу власності (акції корпорацій, векселі, чеки і т.д.) або майнове право як відношення позики власника документа до особи, що його випустила (облігації корпорацій і держави, сертифікати та ін.); 6) формують фундаментальні властивості цінних паперів - це конкретні властивості, що обумовлюють економіко-право-вий статус цінних паперів як особливого виду майна. У теорії фондового ринку цінними паперами визнаються тільки такі майнові цінності, яким властиві такі фундаментальні властивості, як: обіговість, стандартність, доступність для цивільно-правових відносин, серійність, документальність, урегульованість і визнання державою, ринковість, ліквідність. Цінний папір як грошовий документ - це закріплена на матеріальному носії офіційна інформація емітента, придбання якої призводить до виникнення взаємних прав і зобов'язань між емітентом та власником даного документа. Матеріальним носієм може бути папір (папери, сертифікати, цінні папери) або комп'ютерний запис (електронні цінні папери). => Мобілізаційна функція стосується майже всіх видів цінних паперів: акцій, банківських депозитів, казначейських зобов'язань, облігацій підприємств і внутрішньої державної позики тощо. Суть її полягає в тому, що підприємство, організація чи держава на певній стадії свого розвитку досягає моменту, коли починає відчувати нестачу коштів і з метою поліпшення фінансового стану приймається рішення про випуск цінних паперів. За короткий проміжок часу організація-емітент може мобілізувати значні кошти на розвиток власної діяльності. => Управлінську функцію виконують не всі цінні папери, переважно акції, сертифікати з часткою, інвестиційні сертифікати, пайові свідоцтва. Дана функція означає наявність у власника зазначеного виду цінних паперів, які дають можливість брати участь в управлінні емітентом (участь у загальних зборах акціонерів, голосування, висування кандидатур до складу виборних керівних органів, отримання інформації про фінансовий стан, участь у розподілі майна емітента при його ліквідації тощо). => Запозичувальна функція виконується лише борговими цінними паперами (облігаціями, векселями, свідоцтвами про заборгованість, комерційними паперами), частка яких на ринку цінних паперів є однією з найбільших. При придбанні боргових цінних паперів їх власник набуває статусу кредитора емітента, а не власника майна емітента, а власник цінних паперів набуває статусу співвласника майна емітента, а не кредитора. => Розрахункова функція визначає, що цінні папери можуть виступати засобами розрахунку, тобто ними можна сплачувати вартість робіт, послуг, товарів, а також вартість одних цінних паперів може оплачуватись іншими цінними паперами. => Забезпечувальна - означає, що цінні папери або права на них передаються кредитору і виступають як гарантія того, що у разі невиконання зобов'язань збитки будуть відшкодовані за рахунок вартості цінних паперів. => Перерозподільна - реалізується лише на вторинному ринку, де відбувається перерозподіл капіталу між різними галузями господарства. Цінні папери з метою залучення коштів перепродаються, що забезпечує перелив капіталу з однієї галузі чи діяльності в іншу. => Інформаційна - свідчить про стан економіки у світі чи в конкретній країні. Так, курси на цінні папери відображають будь-які зміни в економічному та політичному житті. Масове падіння курсів є ознакою погіршення економічної кон'юнктури, а стабільні курси або їх підвищення свідчать про нормальний економічний стан країни. Курс акції Ціна, за якою акції продаються і купуються на фондовій біржі, називається курсом акцій. На первинному ринку цінних паперів акції продаються за так званою емісійною ціною, яка може відхилятися в той чи інший бік від номінальної вартості. На вторинному ринку (на фондовій біржі) акції продаються за ринковою ціною, яка називається курсом акцій. На динаміку курсу акцій визначальний вплив робить розмір дивідендів, які виплачуються за акціями. Дивіденди акціонерам визначаються шляхом ділення всього прибутку, що розподіляється, на загальну кількість акцій корпорації. Але якщо корпорація випускає не тільки прості, а й привілейовані акції, то спочатку з прибутку, що розподіляється, виділяється сума на виплату дивідендів за привілейованими акціями, а решта прибутку ділиться на загальну кількість звичайних акцій. Для підтримування курсу своїх акцій кожне акціонерне товариство прагне не допустити зниження дивідендів навіть тоді, коли протягом певного часу воно не мало прибутків, або навіть мало збитки. У такому випадку дивіденди нараховуються із резервного фонду, який утворюється з обов'язкових відрахувань з прибутку за попередні роки. Курс акцій формується на кожній біржі або самостійно, або на основі угод, якщо біржа входить у міжбіржову систему. На курс акцій значний вплив робить також динаміка ставки позичкового процента. Коли ця ставка підвищується, то гроші дорожчають і, звичайно, вони менше вкладаються в акції, отже попит на акції падає і знижується їх курс. При зниженні ставки процента курс акцій підвищується. У цілому курс акцій акціонерних товариств залежить від багатьох факторів, зокрема від економічної і політичної стабільності, інфляційних процесів, ступеня ризику капіталовкладень, можливості вкладання коштів у нерухомість та інших. Тому математично точно формалізувати визначення курсу акцій неможливо. Поруч з акціями акціонерні товариства можуть випускати й облігації. Чим вони відрізняються від акцій? Акції не підлягають викупові. Облігації після закінчення строку, на який вони випущені, викуповуються. За акцією виплачується дивіденд, розмір якого залежить від прибутку підприємства. За облігацією виплачується заздалегідь установлений процент. Власник акції є співвласником акціонерного товариства, має право брати участь у зборах акціонерів, може бути обраний до керівних органів товариства. Власник облігацій такого права не має, бо він є не співвласником підприємства, а його кредитором. З курсовою ціною акцій пов'язаний засновницький прибуток, який привласнюється засновниками акціонерного товариства. Він являє собою різницю між курсовою ціною акцій і сумою капіталу, реально вкладеного в акціонерне товариство. Засновники акціонерного товариства не продають усіх акцій. Вони частину їх залишають, аби здійснювати контроль над діяльністю акціонерного товариства і забезпечувати собі максимум прибутку. Яка ж кількість акцій визначає контрольний пакет? Теоретично він повинен становити 50% випущених акцій + 1 одна акція. Тобто найбільшу кількість акцій, яка може бути зосереджена в руках одного акціонера. Більшої кількості ні в кого бути не може. Тому при голосуванні з тих чи інших питань діяльності акціонерного товариства власник контрольного пакету акцій завжди має можливість нав'язати акціонерам рішення, вигідне саме йому. У реальній практиці контрольний пакет акцій значно менший, ніж його теоретична величина. З розвитком акціонерних форм організації підприємств виникли холдингові компанії або холдинги (від англійського holding — той, хто тримає, володіє). Це компанії, що створюються з метою скуповування контрольних пакетів акцій інших, дрібніших акціонерних компаній. Володіння контрольними пакетами акцій дає Можливість одержувати великі дивіденди, контролювати діяльність цих компаній і використовувати їх у своїх інтересах. Розподіл прибутку в акціонерних товариствах має свої особливості. Певна частина прибутку розподіляється за акціями і використовується для виплати процентів за облігаціями. Решта залишається у розпорядженні товариства. Вона використовується для розширення діяльності підприємства та на інші потреби. 44. Аграрні відносини: зміст, суб'єкти і особливості. Ціна землі Аграрні відносини - це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг. Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля* Земля - перша й основна умова будь-якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо. Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля е предметом праці Й одночасно засобом виробництва. Процес виробництва, технологічні операції в аграрній сфері тісно переплітаються з природними процесами, органічно комбінуючись у процесі створення споживчої вартості. Основні фактори сільського господарства: Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аграрній сфері тісно переплітається з природним, виникає ще низка особливостей сільськогосподарського виробництва: - природно-кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризиковість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів; - природно-кліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, що породжує коливання у зайнятості робітників, у виробництві і пропозиції продукції сільськогосподарського виробництва; - особливості використання техніки, фінансування і сформування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із сезонним характером виробництва. Для виконання сільськогосподарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка використовується протягом певного сезону, а решту часу простоює; - остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві); - рівень концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання; - спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, географічними і природнокліматичними факторами; - ефективне використання землі можливе за раціонального комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін; - значна частина виробленої продукції споживається всередині господарств не набуваючи товарної форми. Тому в аграрній сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види виробництва; - широка комбінація великих, середніх і дрібних господарських одиниць різних форм власності; - велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечення безперервного процесу відтворення. Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного господарства, де природний фактор не впливає або майже не впливає на результати господарювання. Наявність різних форм власності на землю і землекористування є основою багатоукладності сільського господарства. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств - дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і несільськогосподарськими підприємствами та організаціями. 45. Земельна рента: сутність та види. Складовою аграрних відносин є рентні відносини. З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу - земельна рента. Рента (від фр. rendre - віддана) - це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки. Отже, земельна рента є економічною формою реалізації власності на землю. Земельна рента у докапіталістичних системах вилучалася на основі особистої залежності безпосереднього виробника (раба, кріпака) від власника (рабовласника, феодала). В умовах капіталізму земельна рента формується на основі прикладання капіталу до землі й тому в загальній масі додаткового продукту є надлишком над середнім прибутком. Є три основних види земельної ренти: диференційна, абсолютна й монопольна Диференційна рента Причини, умови формування, джерела та форми вилучення диференційної ренти наведено на рис. 12.6. Причиною її утворення є монополія на землю як об'єкт господарювання, яку здійснюють власник або орендар земельної ділянки. Ці суб'єкти мають монопольне право господарювання на земельних ділянках і одержання з них доходу у формі земельної ренти. В той же час ця монополія не дає можливості господарського використання цих ділянок землі іншими економічними суб'єктами. Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції. Земля обмежена у просторі, з одного боку, наявними земельними угіддями планети (більше їх створити неможливо), а з іншого-кордонами держав. Особливо обмежена площа кращих земель щодо родючості. Водночас потреби у продукції сільського господарства постійно зростають. Збільшується попит на сільськогосподарську сировину з боку промислового виробництва, зростає чисельність населення на планеті, збільшуються доходи населення. бмеженість земельних угідь і зростаючий попит на продукцію аграрного сектору роблять неможливим зосередження виробництва сільськогосподарської продукції лише на кращих землях. Людство, щоб забезпечити свої потреби в продукції сільського господарства, змушене одночасно обробляти всі землі, придатні для використання: кращі, середні, гірші. Отже якщо людство змушене одночасно обробляти всю землю, незалежно від її якості, то, очевидно, повинні бути певні умови, які забезпечують можливість покривати витрати на виробництво й стримувати середній прибуток не лише на кращих і середніх землях, а й на гірших. Інакше гірші землі невигідно буде обробляти, і вони випадуть із сільськогосподарського обороту, а попит на продукцію землеробства не задовольнятиметься. Тому суспільна вартість продуктів землеробства визначається не середніми витратами виробництва, яку промисловості, а індивідуальними витратами виробництва на гірших ділянках землі. При цьому гіршими вважаються не лише ті землі, що мають гірші природні якості, а й ті, які мають гірші економічні якості, тобто розташовані на великій відстані від пунктів споживання, переробки й реалізації продукції сільського господарства. За таких умов урожай, а отже і прибуток від його реалізації з кращих і середніх ділянок землі (як за родючістю, так і за місцезнаходженням), буде більшим від середнього. Цей надлишок над середнім прибутком і становить диференційну земельну ренту з кращих і середніх ділянок. А на гірших ділянках диференційна рента не утворюється. Слід розрізняти дві форми диференційної ренти - першу та другу. Диференційна рента І - це додатковий чистий дохід, одержуваний у результаті продуктивнішої праці на кращих за природною родючістю і місцезнаходженням землях. Диференційна рента II виникає в результаті штучного підвищення продуктивності землі завдяки використанню ефективніших засобів виробництва, тобто за рахунок додаткових вкладень капіталу в землю. Взаємозв'язок першої і другої диференційної ренти полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов'язана з природною, а"друга - з економічною (штучною) родючістю ґрунтів.
