Документ 600212
реклама
Сучасні тенденції розвитку держави та права України МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Одеська національна юридична академія Миколаївський навчальний центр СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ Випуск 1. МИКОЛАЇВ 2007 ~ 4 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України УДК 34 ББК 67 С 91 Редакційна колегія: В.І. Терентьєв, кандидат юридичних наук, доцент (головний редактор); О.В. Козаченко, кандидат юридичних наук, доцент (заступник головного редактора); Р.М. Достдар, кандидат юридичних наук, доцент МНЦ ОНЮА; Л.В. Ємельянова, кандидат юридичних наук, доцент; П.А. Козляковський, кандидат педагогічних наук, доцент; Й.А. Шамес, кандидат психологічних наук, доцент МНЦ ОНЮА До збірки наукових праць увійшли результати наукової діяльності професорськовикладацького складу Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії, що здійснювалась протягом 2007 року, які присвячені актуальним проблемам та новітнім тенденціям розвитку держави і права України. Автори, включених до збірки статей, намагаються запропонувати нові, власні підходи до вирішення питання оптимізації державотворення та правогенезу в умовах розбудови на теренах України держави нового зразка. Матеріали, які включені до збірки можуть представляти інтерес як для науковців, так і для практиків, для викладачів та студентів юридичних навчальних закладів. ISBN © Миколаївський навчальний центр Одеської національної юридичної академії ~ 5 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Шановний читачу! Ви тримаєте в руках перший випуск збірки наукових праць, які підготовлені до друку професорсько-викладацьким складом Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії. Розміщенні у збірці наукові праці викладачів МНЦ ОНЮА стали результатом запланованих та досить ґрунтовних наукових досліджень, що проводились протягом 2006-2007 навчального року, і які стали предметом наукових дискусій на першій щорічній звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу МНЦ ОНЮА. Оприлюдненні на сторінках даної збірки наукові дослідження умовно можна поділити на два основні напрямки – дослідження сучасного стану і тенденцій подальшого розвитку правотворення і державності в Україні та пошук нових форм викладання юридичних дисциплін з метою підвищення рівня фахового виховання молодих спеціалістів у галузі права. Крім того, редакційна колегія свідомо пішла шляхом залучення до наукових досліджень найбільш підготовлених представників студентської когорти, які навчаються в Миколаївському навчальному центрі, оскільки ми вважаємо, що рання та на рівних з визнаними фахівцями, наукова діяльність студентів створює підґрунтя для їх подальшого фахового зростання. Така свідомість визначалась тими обставинами, що протягом 2006-2007 навчального року в Центрі працювало вісім студентських наукових семінарів, на яких обговорювалися актуальні проблеми розвитку права України різної галузевої належності. Таким чином, друга частина збірки вміщує апробовані наукові результати проведених досліджень найбільш підготовлених студентів старших курсів, які також стали предметом широкого обговорення, як в студентських, так і викладацьких колах. З повагою Від імені редакційної колегії О.В. Козаченко ~ 6 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Ємельянова Л.В. к.ю.н., доцент, заступник директора з навчально-виховної роботи МНЦ ОНЮА ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ – ОДИН З ОСНОВНИХ ІНСТИТУТІВ РИМСЬКОГО ПРАВА Договори і зобов’язання, що виникають на основі договорів, належать до числа основних правових засобів, що опосередковують торговий (цивільний) обіг на різних етапах розвитку людства. Визначаючи зобов’язання як правовий зв’язок між суб’єктами права, внаслідок якого одна особа (боржник) повинна щось дати, зробити або надати іншій особі (кредитору) під загрозою застосування у випадку невиконання цього обов’язку засобів судового примусу, римські правознавці вбачали суть зобов’язання “не в тому, щоб зробити якийсь предмет або сервітут нашим, але в тому, щоб зобов’язати іншого дати нам щось, або зробити, або надати (залишити, виконати)” (Д. 44.7.3 pr). Таким чином, із самого визначення і трактування зобов’язань (яке, передусім, стосується договорів) слідує, що їхньою метою є вчинення певних дій боржником. Виконання договірних зобов’язань належним чином припиняє їхнє існування, оскільки мета, заради якої вони були встановлені, досягнута. Однак були можливі випадки, коли боржник не виконував свої обов’язки за договором або виконував їх неналежним чином (наприклад, не повертав борг або повертав його несвоєчасно). Це породжувало проблему пошуку засобів, за допомогою яких можна було б примусити боржника вчинити ті дії, в той час, і в тому місці, коли це було передбачено угодою сторін, тобто, стимулювати боржника до виконання зобов’язання належним чином. Звичайно, найбільш простим засобом було звернення до суду з вимогою зобов’язати відповідача виконати зобов’язання у натурі відповідно до умов договору і закону. Однак, саме по собі рішення суду, так само як і застосування засобів впливу на особу боржника, ще не гарантувало захист інтересів кредитора та інших учасників тих чи інших правових відносин. Так, незважаючи на те, що ще Закони ХІІ таблиць передбачали право кредитора у випадку невиконання зобов’язання боржником накласти на нього кайдани, помістити у в’язницю і утримувати там певний час аж до моменту продажу на ринку у рабство (Таблиця ІІІ. 1-4), незабаром з’ясувалося, що цих заходів було недостатньо для того, щоб змусити боржника повернути борг. У кінцевому підсумку матеріальні інтереси кредитора все одно виявлялися незахищеними або захищеними недостатньо. Щоб певною мірою вирішити цю проблему, передбачалася можливість не лише утримування у в’язниці, але й продажу боржника у рабство “за Тибр” з метою компенсувати кредитору з виторгуваної суми його збитки (Закони ХІІ таблиць. Таблиця ІІІ.5). Однак цей шлях не став та і не міг бути достатньо ефективним з декількох причин. По-перше, бажаючих придбати несумлінного боржника могло і не знайтися – адже існувало суворе обмеження щодо кола тих суб’єктів, які могли придбати боржника, виставленого на продаж: покупець мусив бути прийшлим “з-за Тибру”, тобто не являтися мешканцем Риму. У такому випадку проблема заходила у глухий кут і взагалі не знаходила свого вирішення. По-друге, у міру розвитку римського суспільства, права і держави пануючою ставала ідея про неприпустимість обернення у рабство римських громадян: рабами могли бути тільки чужинці, діти рабів тощо. Причому це обмеження стосувалося не лише продажу римських громадян у рабство у самому Римі, але і випадків продажу їх за межі Риму – “за Тибр” і далі. Тому вже на ранніх етапах розвитку римського права йшов пошук таких засобів забезпечення зобов’язань, які б, головним чином і в першу чергу, надійно захищали майнові інтереси кредитора. При цьому використовувались не тільки положення національного звичаєвого права (jus civile), але й найбільш вдалі досягнення інших правових систем того, так званого “права народів” (jus gentium). У кінцевому підсумку, в римському приватному праві була розроблена ефективна система забезпечення належного виконання договірних зобов’язань, яка була націлена у першу чергу на УДК 340.15 ~ 7 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України захист інтересів кредитора і до того ж, як правило, на стимулювання боржника до виконання зобов’язань шляхом впливу на його майнову сферу. Ця система вдосконалювалася протягом століть і врешті виявилася настільки вдалою, що згодом без істотних змін була запозичена переважною більшістю європейських держав, у тому числі, й Україною. Разом з тим, у підходах до оцінки системи та окремих засобів забезпечення належного виконання договірних зобов’язань, визначення характеру їхнього взаємозв’язку та взаємодії, значення різноманітних їхніх форм на різних етапах розвитку держави і права у історикоправовій та спеціальній романістичній літературі існують розбіжності, викликані, як здається, різницею у підходах до вивчення римського права. В основу деяких суджень покладені ще оцінки середньовічних глосаторів і постглосаторів, інші ґрунтуються на концепціях романістики ХІХ та ХХ ст. Результатом цього є те, що при визначенні характеру і тенденцій розвитку сучасного права України, у якості вихідного матеріалу обираються вторинні (по відношенню до римського права) європейські системи права (німецька, елементи романської, англосаксонської тощо). Не заперечуючи корисності використання досвіду інших країн, здається, що відправною точкою у цьому процесі повинні бути первісні правові ідеї, якими згодом скористались у більшості європейських країн. Саме такий підхід дозволяє найбільш повно згодом використати і національні традиції, співставляючи їх з загальноєвропейською ідеєю римського права та характером його інтерпретації у певних історичних умовах. Козаченко О.В. к.ю.н., доцент, завідувач кафедри правових дисциплін МНЦ ОНЮА ПЕНАЛІЗАЦІЯ В УМОВАХ РІЗНИХ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ Звернення до періодизації формування кримінального права представляється достатньо аргументованим і своєчасним. По-перше, використання в процесі досліджень методу історизму створює підвалини для систематизованого аналізу як права взагалі, так і окремих його галузей з врахуванням тих надбань, які пройшли етап випробовування і підтвердили свою життєздатність протягом достатньо великого проміжку часу. По-друге, історизм дає змогу визначити суттєві ознаки розвитку права на сучасному етапі та спрогнозувати можливі зміни у його змісті в майбутньому. Необхідно обмовитися, що наведені роздуми не повинні розглядатися як певна система поглядів, які прийшли на зміну тим, що підтвердили свою необхідність і значущість. Навпаки, це ще один погляд, який здатний сфокусуватися на різних сторонах генезису кримінального права і може представляти цікавість виключно за умови обов’язкового використання інших підходів до історичного розвитку і системно-функціональної розбудови кримінального права та окремих його інститутів. Традиційним для правової науки є дослідження окремих її галузей та інститутів з позиції періодизації основних етапів їх формування на підставі формаційного підходу, в основу якого покладений історичний тип окремої держави, яка і детермінує той чи інший напрямок інституційного розвитку. Така позиція дослідників є зрозумілою і переконливою, якщо визнавати наявність обов’язкового зв’язку між державою і правом, який набуває характеру більшого або меншого абсолюту в залежності від визначеності права. Не ставлячи собі за мету провести детальне дослідження характеру і правової природи зв’язків, які виникають між державою і правом, оскільки такий аналіз викличе перепрофілювання роботи і “розфокусування” подальшого дослідження з переорієнтацією на проблеми іншого змісту, все ж представляється необхідним звернути увагу на обов’язкову наявність таких зв’язків незалежно від того якої теорії праворозуміння дотримується той чи інший теоретик. Так представники нормативного визначення права вказують на суттєву ознаку останнього, яка полягає в тому, що право є системою загальнообов’язкових правил поведінки (соціальних УДК 343.2.01 ~ 8 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України норм) відносно яких декларується державна “першоджерельність” – вони створенні або визнанні державою у встановленому порядку. Представники теорії “природного права” вимагають визнання в праві окремого елементу за яким декларується фундаментальність і який не залежить від держави. Однак позитивне право є елементом виключно державного творення через який і здійснюється реалізація природного права. “Історична школа” права суттєвою ознакою права визнає історичність його формування, під якою розуміють виникнення і апробацію правових встановлень суспільством з подальшим визнанням за нормами загальнообов’язкового характеру тільки на підставі волевиявлення держави. Не ставлячи під сумнів значущість і інших теорій праворозуміння, таких як психологічна, соціологічна, теорії “конфліктів”, та інші, необхідно визнати, що всі вони розглядають право як результат різноспрямованого, але все ж функціонування держави. Таким чином, дослідження становлення права і окремих його галузей інститутів за традицією відбувається на загальних підставах з дослідженням генезису держави окремого історичного типу. Однак, захоплюючись етатистською суттю права втрачається інша його ознака, яка пов’язується з формуванням і існуванням в суспільстві різних етапів власного історичного розвитку окремого рівня культури його членів і цивілізаційного прогресу, яке це суспільство переживало. Культура, як найбільш визначний індикатор стану розвитку як суспільства в цілому, так і окремого свого члена, традиційно визначається рівнем розвитку окремих своїх елементів, серед яких найбільш вагомими традиційно визнається мистецтво, релігія, філософія, матеріальна культура та їх комплекси [1, с.25]. Культура, як окремий соціальний феномен більшістю представників культурологічного напрямку дослідження, розглядається в межах визначених елементів свого прояву з допущенням окремої деталізації за рахунок визнання науки, суспільних відносин в якості надбання “культурної” людини. Поза всяким сумнівом, cultura juris на початкових етапах свого становлення та розвитку була не відокремленою від загальної культури, оскільки у витоках свого становлення право розглядалось як форма, елемент мистецтва. Отримання правом значного регулятивного змісту детермінувало відмову культурологів у визнанні за правом самостійного структурного елементу в конгломераті загальновизнаних елементів культури. Відповідний напрямок розвитку культурології згідно з яким право втрачає плацентарний зв’язок з структурою, яка його породила, необхідність власного самовизначення і рефлексії, стало передумовою для формування в межах правової науки знань про правову культуру, як форму правового буття. За вказаних умов юристи не могли не сконцентруватися на визначеності іншого зв’язку, в якому не могло бути відмовлено праву за означених раніше аргументів. Однак, самодостатність знань про правову культуру в умовах обмеженості зв’язків безпосередньо з самою культурою, викликає заперечення, оскільки виключається системний аналіз права в контексті інших надбань культури. Не ставлячи під сумнів необхідність і значущість дослідження етатистського напрямку розвитку права, представляється досить цікавим і обумовленим дослідження права в контексті періодизації культурного розвитку українського суспільства, з відмовою від жорсткого абстрагування етатистських зв’язків права. Обумовленість відповідного підходу детермінується декількома аксіомами, які, на нашу думку, не потребують доведення. По-перше, право, форми його існування, суспільні відносини, які виникають і розвиваються в межах нормативних встановлень представляють собою окрему систему артефактів, за якими може бути визнаний культурологічний характер. Так, наприклад, нормативно-правові акти, які в першу чергу є артефактами через які здійснюється передача інформації, що має нормативний зміст (інформація спрямована на доведення до суб’єктів характеру поведінки, яка допускається, забороняється або приписується), а у другу чергу, відображає рівень цивілізованості суспільства, в якому такі норми реалізуються. Таким чином, кожний нормативний акт повинен відповідати вимогам свого інструментального призначення для регулювання суспільних відносин та бути відповідним окремому рівню цивілізаційного розвитку суспільства в межах якого він діє. Причому, остання характеристика нормативного артефакту може або генерувати поступальний розвиток суспільства, або створювати умови гальмування динаміки зростання ~ 9 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України якості суспільних відносин. По-друге, право відображає рівень розвитку окремої цивілізації віддзеркалюючи ті соціальні процеси, які формуються в межах суспільства окремої історичної доби. Правові встановлення, в силу їх соціальної спрямованості, передають характер відносин між людьми, концентрують в чистому вигляді основні правила поведінки, які допускаються в окремому суспільстві, визнають межі моральності у людських відносинах, відображають ті стереотипи, виникнення яких зумовлює людство звертатися до права, як окремої регулюючої складової соціального буття. Право відображає в своїй структурі ті соціальні зміни, які формують новий порядок відносин між людьми, створюючи достатньо об’єктивну картину соціального світу в межах, як окремої держави, так і окремих правових традицій. Віддзеркалююча здатність права дозволяє звернутися до нього з метою пошуку нових підходів до історичного дослідження формування окремих держав та соціальних структур. Більш того, такий підхід, якому ні в якому разі не суперечить застосуванню в процесі його використання і “традиційних” етатистських підходів, створює умови для гуманізації історії, оскільки періодизація останньої здебільшого здійснюється на підставі аналізу окремих соціальних катаклізмів – революцій, війн, соціальних катастроф. Періодизація історії людства на підставі аналізу правових встановлень окремої історичної доби не може и не повинна розглядатися в якості єдиної об’єктивної підстави, однак абстрагування від соціальних катаклізмів сконцентрує погляд на іншому ракурсі соціального буття більш гуманного змісту, який відповідає поступовому консервативному розвитку права. При цьому консерватизм не може розглядатися як єдиний шлях генезису права, а повинен мати ознаки амбівалентності з стрімкими, революційними змінами поглядів на окремі нормативні встановлення та шляхи їх реалізації. По-третє, режим реалізації права прямо пропорційний рівню як cultura juris, так і загальній культурі. Це питання набуває особливого змісту в умовах реформування сучасної правової системи України, яке спрямоване на адаптування до власних соціальних умов правових встановлень, що формувались в інших соціально-політичних умовах. Дослідження права у взаємозв’язку з культурою дає можливість сформувати чітку визначеність відношення правової системи України до основних векторів правового буття, становлення яких фактично завершилось в планетарному масштабі. Необхідність визначення належності українського права до тих чи інших правових систем зумовлює можливість або неможливість імплементування правових встановлень із зовні. Від визначеності даного питання залежить рівень правопорядку, оскільки “чужі” правові встановлення, які не адаптовані до власного соціального середовища, або ігноруються, або відверто порушуються на підставі незрозумілості мети їх застосування для суб’єктів права. Таким чином, враховуючи структурну не відокремленість права від культури, їх функціональну єдність і взаємну визначеність, представляється можливим в процесі історичного аналізу виникнення і формування кримінального права, застосувати періодизацію в основу якої покласти культурологічний процес соціального розвитку. Однак досягнення поставленої мети можливе за умови визначення змісту самого терміну “культура”. Як зазначають культурологи, в науці при збереженні значної кількості визначень поняття культури, що є обґрунтованим, оскільки багатозмістовність поняття визначає відповідність дефініцій, існує можливість їх систематизації, в результаті чого виділяють антропологічне, філософське та соціологічне розуміння культури. Антропологічна дефініція культури зосереджується на визнанні людини як центра культури, оскільки всі артефакти культури є результатом діяльності людини і вона є необхідним елементом символічної поведінки та соціальної організації. Соціологічне розуміння культури концентрується на визнанні культури як організаційного фактору будь-якого суспільства, оскільки вірування, цінності та норми поведінки, загальний та прийнятний спосіб мислення є соціально визнаним, а в протилежному випадку він не виступає елементом культури. Філософське розуміння культури вимагає визнання останньої в якості способу буття людини або змісту всього суспільства яке передається за допомогою процесу цивілізації [2, с.15-19]. Враховуючи власний погляд автора дослідження, що презентується, на суттєві ознаки культури, необхідно зазначити, що культура антропоцентрична, оскільки її творцем, носієм і користувачем виступає людина. В ~ 10 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України подальшому антропологічний підхід до визначеності окремих проявів культури, а в першу чергу права в його різноманітних галузевих проявах, буде досліджений більш ретельно, однак необхідно обмовитися, що процесі дослідження періодизації права буде застосований саме визначений підхід. В культурології, періодизація культур знаходиться під постійною увагою з боку вчених протягом всього періоду розвитку культури. Так, культурний розвиток суспільства на підставі інтерпретації культури як окремого рівня освічення, співпадає з схемою: дикунство, варварство, цивілізація (А.Р. Тюрбо, Ф.М. Вольтер, А. Фергюссон та інші); відношення в період формування до “осьового часу” стало передумовою для визначеності культур доосьового, осьового та постосьового характеру (К. Ясперс); за хронологічними характеристиками формування культури поділяються на античну культуру Греції та Риму, культуру Середньовіччя, епоху Відродження або Ренесанс, Новий час; аналіз знарядь праці, рівень розвитку техніки дає змогу виділити кам’яний, мідно-бронзовий, залізний період розвитку культури; в залежності від характеру впливу культури на соціальне буття людини виділяють біогенний, духовно-культурний та технотропний етапи становлення культури (Бердяєв); в залежності від виду формації культури поділяються на первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, індустріальну, постіндустріальну (К.Маркс, Ф. Енгельс); релігійна періодизація будується на виділенні двох етапів: політеїстичного та монотеїстичного. Не претендуючи на визнання за вказаним переліком періодизацій його повним, вважаємо, що його достатньо для визначення основного принципу, який може полягати в наступному. Періодизація, як форма теоретичного осмислення основних етапів становлення та розвитку культури, характеризується визначеністю окремих часових меж формування і розвитку окремих відрізків культурологічного процесу, тривалість якого залежить від принципу періодизації. Приймаючи до уваги, що предметом дослідження виступає субкультура правового характеру, представляється можливим провести її аналіз на підставі відображення в cultura juris елементів рефлексії людини у культурному бутті окремого історичного етапу її існування. Для досягнення поставлених цілей представляється досить вдалою періодизація з виділенням етапів премомодерну, модерну, постмодерну. Для традиційної шкали періодизації вказані історичні етапи культурного розвитку відповідають Стародавньому світу, Середньовіччю та Новому часу [3, с.6-7]. Враховуючи умовність такої відповідності і розмитість меж між різними етапами еволюційного розвитку суспільства, представляється необхідним звернутися до визначення загальних рис, які репрезентують сутність кожного історичного етапу. Враховуючи те, що вказана періодизація свідчить про еволюційність розвитку культури, необхідно підкреслити, що в межах окремого його етапу поряд з адитивними ознаками існують і ті, які притаманні, як попередньому, так і наступному етапу розвитку, оскільки еволюція передбачає природний перехід від одного ступеня розвитку культури до іншого. Таким чином, в межах окремого етапу виникає ситуація, коли поступовість “революціонізації” проглядається в окремому рівні розвитку культури. Враховуючи перманентність історичного культурного розвитку, ми визначаємо, що в процесі дослідження увага буде звернена не на зв’язки, які зберігаються в окремій культурі та які визначають поступовість еволюції, а на адитивні ознаки в системі їх відображення на досліджувану галузь кримінального права, взагалі, і інституту пеналізації, зокрема. Культура періоду премомодерну характеризується відсутністю жорсткої диференціації людини від оточуючого її світу, оскільки людина тільки почала усвідомлювати себе в якості елемента об’єктивного буття. Характер взаємовідносин людини з природою може бути охарактеризований формулою “природа в мені і я в природі”. Світогляд людини премомодерну спрямований на перші спроби власної рефлексії і визначеності відносно місця людини в світі, причому цей світ обмежується виключно природними явищами і не поширюється на соціальні, частиною яких людина себе не ототожнює. Таким чином, все свідоме буття людини пронизано змістом її співвідношення з природними силами, за якими визнавався трансцендентний характер, який визначає, як внутрішнє буття людини, так і його зовнішні прояви. Суспільність людини премомодерну визначається його колективізмом, який не має характер усвідомленої реалії, а є результатом протиборства ворожим силам природи. Парадигма премомодерну може ~ 11 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України бути визначена в якості “колективної самотності людини”, яка тільки починає визначати характер власного суспільного буття. Період модерну ознаменований усвідомленням особи в якості самостійного та автономного елемента об’єктивної дійсності, яка є “не тільки актором, але й автором своєї власної драми”. Визначальний елемент модерну – Просвітництво створило уявлення про можливість розбудови щасливого майбутнього і це щастя полягає в тому, що воно (майбутнє) в повному обсязі залежить від самої людини. На відміну від премомодерну людина модерну звертається не до минулого, в якому вона знаходила відповіді на власні запитання, а дивитьсь у майбутнє, формуючи власний Розум, який за світоглядом метафізиків модерну, є наймогутнішим засобом для вирішення тих проблем, які постануть перед людством. Парадигмою модерну є поодинока людина, яка кидає виклик природі та існує за принципом “життя не підконтрольне ні природі, а ні Богу, а Людині”. На підставі власної самооцінки людина модерну вбачала за необхідне змінювати як природу, так і суспільство, спираючись виключно на власні уподобання та власний розсуд, не враховуючи об’єктивні закономірності людського буття. Епоха модерну закінчилась тільки людина усвідомила, що її відрив від природи був хвалькуватим і не завжди обґрунтованим. Наступна епоха, епоха постмодерну визначається парадигмою критицизму, яке спрямоване на прискіпливе дослідження не тільки оточуючого буття, але й тих процесів, які відбуваються в самій людині, ставлячи навіть під сумнів “святу святих” модерну – розумову могутність людини та підвалини розумової діяльності. Культура постмодерну орієнтує людину на здійснення порівняння і пошуку відповіді на виникаючі питання, спираючись виключно на власний досвід з його коригуванням на підставі змін сьогодення. Розвиток наукомістких технологій (мультимедійних, біогенних) створює передумови для формування віртуального буття людини, яка замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування з представниками “собі подібних”. Постмодерн – епоха “безособисносних” відносин, принципові ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну. Вказані ознаки епохального характеру не могли не відбитися на розвитку права у відповідних умовах, створивши підґрунтя для формування права премомодерну, модерну та постмодерну. Дослідження загальних особливостей становлення правових систем в період існування окремих історичних етапів розвитку культури дасть змогу більш детально проаналізувати природу, фундаментальні підвалини та логіку формування інституту пеналізації та визначити мету його існування у кримінальному законодавстві України. Однак, необхідно підкреслити, що в процесі дослідження автор не ставить за мету проведення аналізу всього комплексу норм, за якими може бути визнаний кримінально-правовий характер. Дослідження обмежується виключно інститутом пеналізації, який на ряду з криміналізацією є візитною карткою всього кримінального права. Поза всяким сумнівом, фундаментальним підґрунтям для формування кримінального права виступили дві суспільні інституції, виникнення яких було спрямоване на регулювання суспільних відносин, мова йде про табу і таліон. Виникненню права премомодерну здійснювалось на підставі феноменізації окремих соціальних інститутів, які складалися в період самоусвідомлення людини та формування її природної окремості. Розбудова кримінального законодавства взагалі, і інституту кримінальної відповідальності, зокрема, вченими традиційно пов’язується з виникненням і широким застосуванням “архаїчних першонорм”, серед яких особливе місце займають табу і таліон. З терміном “табу” традиційно пов’язується найбільш стародавня вимога до всіх суб’єктів не вчиняти дії, яким приписувався аморальний та суспільно небезпечний характер, оскільки джерела формування табу мали персоніфікований характер стародавніх предків. Предки за допомогою табу створюють певний збалансований між людиною і оточуючою природою порядок, який може бути порушений вчиненням заборонених дій. Наслідки порушення табу розглядалися як певну катастрофу, яка породжується порушеним паритетом. Таким чином, табуальні заборони носили всеосяжний та абсолютний характер і не мали виключення, оскільки апеляція могла бути спрямована виключно до предків, відсутність яких унеможливлювала ~ 12 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України вирішення спірних питань. Позитивним моментом виникнення табу можна вважати створення певної ідеології необхідності дотримання окремих встановлень суб’єктивного характеру і визнання суспільно корисним обмеження поведінки людей з метою охорони окремих цінностей. Враховуючи те, що методом кримінального права традиційно розглядається метод заборони на вчинення окремих діянь, можна зробити висновок про те, що перше нормативне регулювання суспільних відносин має кримінально-правову природу і стало підставою для подальшого розширення виправданої системи регулювання відносин між людьми. Таким чином, табу стало першою підставою для криміналізації діянь з позиції визнання їх суспільної небезпеки. Якщо табу пов’язувався із визначенням об’єктів заборони на вчинення окремих дій, то таліон розглядався як поняття через яке визначалися наслідки вчинення заборонених діянь. Таліон представляє собою універсальну формулу еквівалентного віддавання “Око за око, зуб за зуб”. Не можна не погодитися з тим, що дана формула, при збереженні всіх ознак архаїчності, має окремі позитивні властивості, які стали в подальшому обґрунтуванням для розширення принципу на різні сторони суспільного життя людства. По-перше, принцип таліону вимагав розглядати суб’єктів його застосування з позиції їх рівності перед сформульованою забороною, тому нанесення окремої шкоди супроводжувалось вимогою про усунення наслідків шкоди в тому ж розмірі. По-друге, таліон створив певні межі застосування покарання до винної особи цінністю заподіяної шкоди. По-третє, таліон мав значне превентивне значення, яке полягало в орієнтації суб’єкта вчиненої всупереч встановленої заборони дії на заподіяння незначної шкоди. По-четверте, таліон, уособлюючи собою принцип відповідальності, сам став передумовою виникнення окремої системи регулювання відповідальності винної особи, яка знайшла своє втілення в системі більш пізнього нормативного регулювання. Враховуючи те, що таліон набув фундаментального характеру в умовах пеналізації кримінальної поведінки, він характеризується певною амбівалентністю, оскільки таліон не тільки обмежував максимальну межу застосування відповідальності за порушену заборону, але й визнавав необхідність і обов’язковість застосування примусового впливу, що виключало можливість застосування інших, не пов’язаних зі шкодою, а пізніше, і зі санкцією правової норми, заходів примусу, а з іншого боку, принцип таліону став необхідним етапом формування кримінального покарання. Представляється, що саме таліон і може бути визнаний в якості парадигми пеналізації, а співвідношення з кримінальним покаранням визначає особливості кримінальної відповідальності в умовах окремих історичних періодів формування кримінального права. Відповідність або невідповідність кримінальної відповідальності принципу соціальної справедливості, який був закладений у положеннях таліону, і визначає особливості кримінального права окремої історичної доби розвитку України. Перш ніж визначити характер співвідношення між таліоном і кримінальним покаранням необхідно обмовитися, що в межах кожного з визначених епох історичного розвитку культури на українських землях, виділяється декілька відносно відокремлених етапів, які об’єднуються в межах кожної епохи її парадигмою, однак зберігаються певні особливості трансформації парадигми у діюче законодавство кримінального змісту. Епоха премомодерну визначалась виключною адекватністю кримінальної відповідальності домінуючому у суспільних відносинах принципу таліону. В межах вказаної епохи можна виділити декілька етапів: на початковому кримінальна відповідальність і є таліон у чистому вигляді, а в подальшому в межах ускладнення суспільних відносин здійснюється пошук адекватності кримінальної відповідальності засадам таліону. В українському кримінальному праві тих часів пошук адекватності був здійснений за наступною схемою – визначення цінності завданої шкоди у грошовому вимірі і застосування штрафу у розмірах відповідних завданій шкоді. Епоха модерну характеризувалась певною зміною відношення до самого злочину, що не могло не сказатися на відношенні до відповідальності за його вчинення. Злочин епохи модерну – це не образа, яка завдавалася окремій людині при вчиненні діяння, а порушення встановленої державою заборони. Відповідно, кримінальна відповідальність орієнтується не стільки на ~ 13 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України відновлення порушеного права потерпілої сторони, скільки на примушення особи пережити певні нестатки особистого, майнового характеру в якості віддання за порушення встановленої державою заборони. З оглядку на означене, відбувається певні зміни і по відношенню до таліону, а саме кримінальне покарання втрачає адекватність злочинними наслідками і стає більш жорстким. Пеналізація епохи постмодерну формується на засадах визнання необхідності звернення більше уваги на долю потерпілого від вчинення злочину і переакцентування публічних засад кримінального права на засади приватно-соціального характеру. Кримінальне покарання в умовах постмодерну використовується виключно за вчинення злочинів, яким притаманні ознаки значної суспільної небезпеки, яка продиктована цінністю об’єкта кримінально-правової охорони, на який вчинено злочинне посягання, або суспільною небезпекою особи, яка вчинила злочин. У всіх інших випадках існують можливості суспільного впливу або суспільного захисту, які безумовно мають кримінально-правовий характер, однак вони позбавленні ознаки кари. Таким чином, постмодерн теж пов’язаний з відхиленням від таліону, але на засадах пом’якшення кримінально-правового впливу. Таким чином, на підставі вищезазначеного можна зробити висновок, що соціальна практика застосування інституту кримінальної відповідальності за вчинення злочину у різні історичні епохи формування українського кримінального права, характеризувалась особливістю співвідношення між таліоном і кримінальним покаранням. Епоха премомодерну визначається чітким дотриманням принципу таліону в процесі пеналізації, модерн характеризується відступом від таліону з реалізацією більш жорсткої, а ніж таліон кримінально-правової політики, премомодерн репрезентує відмову від таліону в бік пом’якшення кримінальноправового впливу, в тому числі, і за рахунок застосування інших кримінально-правових заходів, які позбавленні ознаки кари. Література: 1. Малюга Ю.Я. Культурология. Москва, 1999. 2. Полищук В.И. Культурология, Москва, 1999. 3. Лук’янець В. Наука в інтер’єрі постмодерну. // Філософська думка, 2005, №1. Козляковський П.А. к.пед.н., доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін МНЦ ОНЮА СПІЛЬНІСТЬ ТА ВІДМІННІСТЬ МОРАЛІ Й ПРАВА Ще у свій час Е. Дюркгейм звертав увагу на те, що “право і мораль – це сукупність уз, які прив’язують нас одне до одного і до суспільства, створюють з маси індивідів єдиний зв’язний агрегат”. І право, і мораль регулюють суспільні відносини шляхом створення загальнообов’язкових правил поведінки та встановлення певної відповідальності у разі їх недотримання. Однак вони суттєво різняться одне від одного. Це відносно самостійні регулятори поведінки і походження їх різні. Так, мораль значно давніша і вона з’являється з появою людського суспільства, в процесі становлення праці. Право ж – тільки з появою держави. Якщо право поділяє долю держави, то мораль набуде більш повного розвитку в майбутньому як загальнолюдська мораль. Справді так, по-перше, якщо для права типовим є те, що його норми встановлюються і видаються від імені інституту держави, то моральні норми й правила поведінки народжуються здебільшого спонтанно, в самій практиці людських стосунків, у людському житті, в процесі розвитку тих або інших соціальних груп. По-друге, мораль і право різняться за формою вираження волі суспільства. Мораль виражає волю окремих соціальних груп і суспільства в цілому, право – державну волю. Саме цим пояснюється принципова відмінність моралі і права за способом забезпечення. Якщо додержання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою громадської думки, то дотримання норм права, крім того, і силою державного апарату. Але, зазначимо, що націй основі не можна розглядати норми моралі як внутрішні, які УДК 340.12 ~ 14 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України ґрунтуються на переконанні, і норми права як тільки зовнішні, що ґрунтуються на примусі. Правопорядок стійкий, коли спирається на свідоме прийняття норм як необхідних і справедливих. Мораль спирається не тільки на переконання, а й на громадський примус. Головна відмінність полягає в характері і питомій вазі примусу, а не в його наявності чи відсутності. У праві питома вага примусу більша, і він має державний характер. По-третє, право передбачає кодифікацію існуючих законів і норм. Правових норм має бути скінченна кількість, вони потребують чіткого визначення, що вможливлює достатньо легку процедуру перевірки їх фактичного виконання. Норми ж моралі принципово не можна звести до будь-якої скінченої їх множини, а через це не може існувати й будь-який вичерпний кодекс моральних норм. Вони постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку, поступово поширюються в міру підтримки їх громадською думкою. По-четверте, погляд права на людину – це завжди погляд іззовні, з позицій певного соціального інституту, що має справу з реалізацією певних цілком конкретних функцій (у даному разі – забезпечення прав громадян, їхньої свободи й власності, підтриманням суспільного порядку тощо). Цей погляд сконцентрований саме на реалізації даних функцій і на тому, що може їй завадити; все інше його не обходить. Що ж до моралі, то її головний “пункт спостереження” – не іззовні, а в самій людині, в її совісті, в її душі. “Око” моралі спостерігає людину, таким чином, у всій неперервності її внутрішнього досвіду, всьому розмаїті її життєвих ситуацій, що повсякчас породжує нові, інколи цілком несподівані проблеми, – звідси й принципова незавершеність, континуальність складу моральних норм. Якщо, виконуючи вимоги права, людина такою ціною звільняється від його контролю і нагляду у своєму приватному існуванні, якщо додержання закону є кращим способом бути вільним від його примусової дії, то в моральній галузі справи стоять зовсім інакше: виконання будь-яких норм тут ніколи не може звільнити від совісті, почуття обов’язку тощо. Навпаки, додержання цих норм здебільшого тільки відкриває перед людиною шлях до вищих і вищих щаблів моральності загалом, свідчить про її зростаюче моральне самоусвідомлення. По-п’яте, якщо адресатами правових настанов є конкретні люди й організації, то мораль, хоч би якими деталізованими були ті чи інші її конкретні вимоги, завжди, по суті, звертається “до всіх”, “до людини взагалі”. По-шосте, якщо контроль за виконанням правових норм здійснюють спеціально призначені для цього інститути (суд, прокуратура), то додержання моральних норм – власна справа особи й відповідних людських спільнот. По-сьоме, якщо покарання за порушення правової норми повинно суто об’єктивний характер і чітку передбачену законом кількісну міру, то в галузі моралі, навпаки, вирішального значення набувають суб’єктивні чинники й критерії, які не підлягають квантифікації. Можна покарати людину 10 роками ув’язнення або штрафом у 5000 гривень, але ж неможливо відміряти їй 6 чи 12 років докорів совісті! Звичайно, люди бувають різні: для когось страшна в’язниця, для когось – людський осуд і голос власного сумління. В будь-якому разі перед нами – істотно різні виміри людського буття і, відповідно, різні способи регуляції людської поведінки. Однак, із зазначених відмінностей не випливає, що мораль не має тісних зв’язків із правом або ж що вона не спирається в реалізації власних функцій на ті інші соціальні інститути. Безперечно, наявність у суспільстві розвинутої системи правових інститутів утворює для розвитку моралі незрівнянно кращі умови, брак яких не може бути компенсований ніякими моральним подвижництвом окремих осіб. Уже Гегель у “Філософії права”, розмежовуючи мораль (Moralitat) і моральність (Sittlichkeit), наполягав на зв’язку останньої з інститутами сімї, соціального стану, держави. Важливість уведення цих та інших соціальних інститутів у поле загального розуміння моральної ситуації в суспільстві є для сучасної України проблемою цілком очевидною. Безсумнівний прогрес саме з точки зору моралі становить інституціалізація тих норм, які цього потребують. За останні роки почастішали випадки, коли ті чи інші правові акти приводять у відповідність із вимогами моралі, починаючи адекватніше відображати їхню суть. Розвиток в моральній свідомості безперечно впливають нині, скажімо, на законодавство в ~ 15 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України галузі захисту прав громадян та ін. Взагалі, чим гармонійніше “співпадають” за своїм змістом моральні й правові норми, чим більше спільного закладено в їх основі, чим більше здатні вони доповнювати й конкретизувати одні одних – тим краще для суспільства, для кожної свідомої людини. Разом з тим не менш важливим – особливо в наші часи – є усвідомлення суттєвих розбіжностей між мораллю і правом. Доповнюючи й коригуючи одне одного, вони в жодному разі не мають одне одного дублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати. Існує парадокс: право має залишати людині можливість бути аморальною. І справді: “доводячи” людину до певного ступеня коректності зовнішніх дій і стосунків, право надалі залишає її віч-на-віч з життєвими проблемами, із з цілковитою свободою вибору, якою вона може й повинна розпорядитися по-своєму. Обере вона добро чи зло, благородство чи ницість, стане вона негідником чи святим – все це право не обходить, поки її вчинки не суперечать законові, тим чи іншим статтям правового кодексу. Чи означає це, що суспільству, людській громаді загалом байдуже, доброю чи злою є дана особистість? Звичайно ж, ні; вийшовши за межі правового регулювання, людина не потрапляє до царства цілковитої вседозволеності, а стикається з більш глибокими й тонкими духовними проблемами, впоратися з якими здатна тільки сама, покладаючись на власне розуміння обов’язку й відповідальності, на голос власної совісті, на думку й реакцію своїх близьких. Жодне зовнішнє втручання нічому тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла, повнолітня людина має вирішувати сама. Звідси ще один відомий афоризм щодо співвідношення моралі й права: право передбачає моральне повноліття людини-громадянина. Вагомість цієї обставини ще більш зростає, якщо згадати, що за системою права стоять сила й авторитет держави, на які воно спирається. Питання, отже, полягає ще й у тому, наскільки вправі держава втручатися в життя своїх громадян – які б найкращі наміри таке втручання на меті не мало? От чому слід пам’ятати, що сенс права – не в тому, щоб “підсилювати” мораль судами і в’язницями, а в тому, щоб забезпечувати спільне громадянське існування людей на засадах особистої свободи, в просторі якої тільки й може розвиватися справжня моральність. Тісно взаємодіючи одне з одним, збагачуючи одне одного власним змістом і досвідом, право й мораль у цивілізованому суспільстві залишаються все ж глибоко специфічними явищами. Саме тому, зрештою, вони й здатні доповнювати одне одного. Література: 1. Козляковский П.А., Козляковський А.П. Юридична психологія: Навчальний посібник. – Миколаїв: Вид-во “Дезайн і поліграфія”, 2006. – 424 С. 2. Малахов В.А. Етика: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 304 С. 3. Якуба О.О. Соціологія: Навчальний посібник. – Харків, 1996. – С. 86-107. Достдар Р.М. к.ю.н., доцент кафедри правових дисциплін МНЦ ОНЮА ДО ПИТАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ У ПРАВІ: РЕЦЕПЦІЯ ГРЕКОРИМСЬКОГО ПРАВА В ЦИВІЛЬНОМУ УЛОЖЕННІ Питання дослідження традицій у праві безперечно актуальне. Внутрішній розвиток українського народу, його зовнішнє спілкування не можна розглядати інакше, як у безперервній єдності – це дві сторони того самого процесу. Відсутність власної стабільної держави протягом багатьох століть, не дозволило нам сформувати окремої незалежної правової системи, тому наше національне законодавство ґрунтувалося на місцевих правових традиціях і звичаях, а також переймало елементи правової культури й Заходу, і Сходу. Значну роль в історії національного права зіграла й грає рецепція римського, візантійського права. Кодифікаційні роботи, які проводяться в Україні останнім часом в галузі цивільного права, орієнтування на міжнародні правові стандарти – це не перша спроба “відновлення” цивільно-правових норм в історії вітчизняного законодавства. Питання наступності римського, візантійського права сьогодні виникає само собою, породжене об’єктивними факторами. Знання про досягнення й УДК 340.15 ~ 16 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України промахи минулих кодифікаційних робіт можуть і повинні допомогти сучасним законодавцям у формуванні нового цивільного права України. Однією з таких кодифікаційних робіт була робота над Проектом Цивільного Уложення. Проект Цивільного Уложення 1809, 1810 й 1814 р.р. у той період був одним з етапів розробки норм приватного права, закріплених пізніше у Зводі законів (зокрема в т.X), але прийнятий як “проект”, підготовча робота, у дію так і не ввійшов. Однак для повного аналізу динаміки рецепції римського права в національному законодавстві сучасним законодавцям необхідно враховувати цю “законодавчу спробу”. Проект Цивільного Уложення [1] складався із трьох частин: про право особисте, про право майнове, про зобов’язання. Приблизно, на такий розподіл вплинуло римське приватне право – Проект прийняв інституційну форму викладу, тобто ділився на три книги: особи, речі, способи придбання власності (глави 1,2 й 3 Проекту). По сутності, це була переробка Французького code civile, що служив джерелом майже всіх законодавств європейських держав, він містив норми римського права в тому вигляді, як було встановлено в Юстиніановому Corpus juris civilis, а також норми канонічного права. У цьому випадку ми можемо говорити про рецепцію законодавства Юстиніана. Визначимо ступінь впливу греко-римського права на Цивільне Уложення, провівши порівняльний аналіз норм останніх. Норми, що регулюють спадкове право, із стародавніх часів майже не змінилися завдяки візантійським законодавцям, які велику увагу приділяли спадкуванню. Спадкування за Проектом можливо було за законом і за заповітом. Складання заповіту допускалося в усній і письмовій формі. Різниця з нормою візантійського права була в кількості свідків, яким необхідно було бути присутнім для дійсності заповіту складеного в усній формі. При спадкуванні за законом із часів Юстиніана було чітко закріплене правило – спадкоємцями є тільки кровні родичі померлого. Черговість між ними визначалася за лініями. Великим кроком уперед у Проекті був обов’язковий розподіл майна при спадкуванні на рівні частини. Речове право за Проектом містило значну кількість саме римських правових норм, воно дозволяло власникові широко користуватися, розпоряджатися й навіть знищити річ. Система речового права в Цивільному Уложенні як й у законодавстві Юстиніана розділяла його на право власності, володіння, сервітути, однак у Проекті відрізнявся порядок придбання нерухомих речей від придбання рухомості [2]. Характеризуючи речове право за Проектом, можна сказати про незначний вплив візантійських приватноправових норм. Частина третя Цивільного Уложення стосувалася зобов’язального права й регулювала 12 видів договорів (про купівлю-продаж; про міну; про товариство; про позичку; про наймання й т.д.). Для порівняння, система зобов’язань візантійського права була досить заплутаною – у пізнє Середньовіччя чітко розрізняють два види зобов’язань: з договорів і з інших підстав (насамперед з деліктів). Слід зазначити, що інституції Юстиніана тією чи іншою мірою зберегли своє значення на всьому протязі розвитку візантійського цивільного права, орієнтували на чотиричленний розподіл зобов’язань: з договорів, з деліктів, як би з договорів, як би з деліктів. Норми Проекту, як і візантійське право, передбачали при визначенні відповідальності учасників договору врахування такої суб’єктивної умови як наявність провини. Таким чином, центр ваги при визначенні відповідальності доводився не на об’єктивну сферу (установлення наявності збитків, протиправності) як у римському праві, а на суб’єктивну сферу. З винного “стягувалися збитки й ріст”. Аналіз візантійського цивільного законодавства і його динаміки показує, що одним з найбільш “популярних” його інститутів було шлюбно-сімейне право. Його норми поставлені або на перше місце в збірниках (Еклога, Прохірон), або виділені в спеціальну книгу. У Проекті шлюбно-сімейне право на дев’яносто процентів зберегло норми візантійського права. Законодавчим підтвердженням цього служить §124, §165 Проекту. Характерна для візантійського шлюбу вимога попереднього заручення (заручини), у Проекті згадувалася як змова, перед шлюбом. За аналогією з візантійським правом, “змову” можна зрівняти з “цивільним зарученням”, що було передбачено 109 Новелою Лева 6, де говорилося, що якщо ~ 17 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України зарученим було від 7 до 13(14), то має місце не церковне, а цивільне заручення, що забезпечується неустойкою [3]. І у візантійському праві, і в Проекті є поняття шлюбного договору (§ 239 Проекту). Неустойка в передшлюбних договорах класичним римським правом не допускалася, але Еклога й Новела Лева Філософа допускала можливість неустойки. На відміну від візантійського права, Проект не містив обов’язкової умови для укладання шлюбу – згоди батьків для повнолітніх дітей. Обмеження відносно віку вступу до шлюбу прийшло до нас у Кормчих книгах, а в самих візантійських джерелах ці правила були запозичені з римських законів [4]. Сімейне право в Цивільному Уложенні було мало схоже як на римське, так і на звичайне. Візантійське право регулюванню суспільних відносин між подружжям приділяло небагато уваги, а ті, що були врегульовані законодавцем, свої положення практично у всіх законодавчих збірниках засновували на Дигестах, відносили всі майнові взаємини чоловіка й жінки до моральної сфери, яку регулювали церковні канони. Проект сильно розмежовував права чоловіка й дружини, стаючи на точку зору римського (навіть не візантійського) права й прийнявши його засади. Усиновлення, опіка й піклування, віднесені до сімейного права, також були врегульовані в Проекті (§368). До осіб, що втратили батьків міг бути призначений опікун або піклувальник. Для порівняння, у Юстиніановому законодавстві протягом часу існування Візантії, відношення до опіки й піклування, як до різних інститутів мінялося. Якщо в Еклозі розходження, не занадто помітні в римському праві, між опікою й піклуванням виявилися майже стертими, то в Прохіроні вони стають цілком виразними. І в Юстиніановому праві й у Проекті строк опіки й піклування закінчувався настанням повноліття (§ 464 Проекту). У підсумку про вплив на Проект Цивільного Уложення греко-римського права, можна відзначити, що, не дивлячись на 16- віковий період, що пройшов із часів існування Візантії, законодавство Юстиніана все-таки мало на Проект певний вплив, особливо це помітно в нормах сімейного й спадкового права, набагато менше – у зобов’язальному, але можна сказати, сліди греко-римського права залишилися скрізь. Література: 1. Проект Цивільного Уложення Російської Імперії, ч.1,2,3. С.-П.,1810; 1812; 1814. (Далі – Проект, Цивільне Уложення). 2. Бабун Р. Історія інститутів права, – Харків, 1928. С.343. 3. Оршанский И.Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному, С.-П.,1879. С.376. 4. Энгельман А. Об ученой обработке греко-римского права, С.-П., 1879. С.62. Prof. dr hab. MICHAŁ PINDERA Akademia Świętokrzyska w Kielcach Filia w Piotrkowie Trybunalskim Dr PIOTR KOWOLIK Górnośląska Wyższa Szkoła Pedagogiczna im. Kardynała Augusta Hlonda w Mysłowicach KRYMINOLOGIA NAUKĄ MULTIDYSCYPLINARNĄ (w walce z patologiami społecznymi) Pedagog w szkole zajmuje się wychowywaniem i nauczaniem. Jednak dziecko, które trafia do szkoły ma już swoje wzorce i normy, ma swoją grupę odniesienia. Jednakże trudne zadanie czeka nauczyciela, kiedy przyjdzie mu uczyć i wychowywać dziecko, u którego proces socjalizacji nie przebiegał prawidłowo, a jego grupą odniesienia jest rodzina, która ma odmienne normy, od tych, które uważamy za społecznie akceptowane. Jakże trudno będzie pedagogom w szkole dotrzeć do dziecka, które okaże się niedostosowane społecznie, ponieważ w świecie, który dotąd znało ogólne normy społeczne niestety nie były przyjęte i akceptowane. Jak dotrzeć do dziecka z rodzin tak zwanych marginesów społecznych, patologii, gdzie brak jest kultury, gdzie pozytywne normy nie są УДК 343.9 ~ 18 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України wzorcem? Szybki rozwój cywilizacji, jaki ma miejsce od połowy XX wieku, postęp naukowo – techniczny i szybkie przemiany społeczno-ekonomiczne, takie jak: rozwój produkcji i konsumpcji różnych dóbr materialnych, procesy industrializacji, urbanizacji oraz związana z nimi migracja ludności i co za tym idzie anonimowość, brak kontroli społecznej – sprzyjają rozluźnieniu więzi społecznych i powstawaniu patologii społecznych. W tym zakłóconym społeczeństwie dzieci są bezradne, są jakby ubocznym skutkiem przeobrażeń społeczeństwa, wynikiem zaniedbania przez rodzinę. Wychowywane bez tradycji, norm obyczajowych i religijnych są rezultatem społecznie szkodliwych zjawisk. Wyniki badań są przerażające. Z roku na rok rośnie liczba przestępstw z udziałem nieletnich. Wzrasta nie tylko liczba przestępstw popełnianych przez nieletnich przeciwko życiu i zdrowiu, ale coraz częściej są to czyny nacechowane bezwzględnym, brutalnym a niekiedy wręcz sadystycznym zachowaniem. W dodatku niebezpiecznie obniża się wiek przestępców. Często działania szkoły są bezskuteczne, gdyż młody człowiek, zupełnie zdeterminowany przez los, jaki zaproponowała mu patologiczna grupa odniesienia nie będzie świadomy edukacyjnych i wychowawczych celów kształcenia. I chociaż jednym z celów kształcenia jest wszechstronny rozwój wokół wartości społecznie pożądanych nie każde dziecko będzie uczestniczyć w tym procesie. Kryminologia jest to nauka “zajmująca się przestępczością jako zjawiskiem społecznym, badaniem jej uwarunkowań społecznych i biopsychicznych oraz poszukiwaniem skutecznych sposobów jej zapobiegania. Jest nauką interdyscyplinarną, znaczny wkład w jej rozwój miały takie dyscypliny jak: psychologia, socjologia, biologia, medycyna, pedagogika, ekonomia, technika, historia, antropologia, filozofia, prawo” [1; 131]. Dosłownie – nauka o przestępczości, przestępcach i przyczynach przestępstw, tym samym – także o zapobieganiu, postępowaniu z przestępcami i karaniu ich [2; 161]. B. Hołyst kryminologią nazywa “naukę o przestępstwie i przestępcy, o objawach i przyczynach przestępczości i innych związanych z nią zjawiskach patologii społecznej oraz o metodach ich eliminacji” [3; 26]. Z kryminologią związane jest pojęcie kryminalistyka. Jest to “nauka o taktycznych zasadach i sposobach oraz o technicznych metodach i środkach rozpoznawania i wykrywania prawnie określonych, ujemnych zjawisk społecznych, a w szczególności zdarzeń przestępczych i ich sprawców oraz udowadniania istnienia lub braku związku pomiędzy tymi sprawcami a zdarzeniami; a także zapobiegania przestępcom i innym, niekorzystnym dla rozwoju społecznego prawnie relewantnym zjawiskom. Nauka ta powinna się zajmować również strategicznymi metodami przewidywania, rozpoznawania i zwalczania tych zjawisk, szczególnie poprzez zapobieganie ich powstawaniu i rozwojowi” [4; 15]. Patologia społeczna oznacza “zachowania jednostek lub grup społecznych sprzeczne z wartościami kultury akceptowanymi przez społeczeństwo oraz niefunkcjonalne struktury i systemy społeczne; do zjawisk patologicznych zalicza się między innymi: alkoholizm, przestępczość, narkomanię, przerost biurokracji” [5; 133]. Jednostką niedostosowaną społecznie “nazywamy takiego osobnika, który albo wskutek niekorzystnych warunków środowiskowych, albo wskutek zaburzeń chorobowych (układu nerwowego, hormonalnego i innych) ma trwałe trudności w dostosowaniu się do powszechnie uznanych norm społecznych (etycznych, obyczajowych, prawnych)” [6; 617]. “Proces, w trakcie którego uczymy się być członkami społeczeństwa, polegający zarówno na internalizacji jego norm i wartości, jak i uczeniu się odgrywania ról społecznych (pracownika, przyjaciela, obywatela itd.) nazywany jest socjalizacją” [2; 311]. Prewencja to nic innego jak wyprzedzanie, zapobieganie “wpływ wyroku sądu karnego, wydanego w jakiejś konkretnej sprawie, nie na osobę, która dokonała przestępstwa, lecz na ogół osób, które mogłyby dokonać podobnych przestępstw. Polega na uświadomieniu ogółowi skutków przestępczego czynu, jest więc wychowawczym oddziaływaniem wychowawczym” [7; 226]. Kryminalistyka jako nauka powstała w wieku XIX, który jest okresem narodzin nowoczesnych, uprzemysłowionych społeczeństw oraz burzliwego rozwoju nauki i powstawania wielu wynalazków. Wtedy też pojawiły się nowe postanowienia w kodyfikacjach europejskich zakazujące tortur i chroniące prawa jednostki w procesach karnych. ~ 19 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Lawinowy wzrost przestępczości był ściśle powiązany z rozwojem miast w okresie powstawania nowoczesnych ośrodków przemysłowych. Rozwój przemysłu miał także ujemne skutki w postaci narastania anonimowości życia jednostki, pierwszych załamań w postaci bezrobocia, bezdomności i zagubienia się człowieka w zupełnie nowych, dynamicznych warunkach. Tempo zmian cywilizacyjnych okazało się dla wielu zbyt szybkie, przekraczające możliwości adaptacji człowieka w stosunku do tempa rozwoju biologicznego człowieka. To powodowało stresy i napięcia oraz wzrost przestępczości, wobec której organy ścigania były bezradne. Przez wiele lat były przyzwyczajone do tortur, a nie do pełnego i rzetelnego wyjaśniania każdej sprawy. Spowodowało to poważny kryzys dla bezpieczeństwa społeczeństw. Ponieważ w okresie wielkich przemian społeczeństwa przekonały się już o przydatności nauki dla potrzeb dnia powszedniego (np. świeciły się żarówki, jeździły samochody i pociągi, możliwa była łączność na wielkie odległości dzięki telegrafowi). Społeczeństwo zaczęło szukać pomocy w nauce również w kwestii bezpieczeństwa. Pomoc ta była możliwa dzięki dynamicznemu rozwojowi nauk przyrodniczych i technicznych. Dzięki nim powstała szybka odpowiedź na zapotrzebowanie społeczne. Powstała nowoczesna rejestracja daktyloskopijna, nowoczesne metody identyfikacji człowieka i metodologia badań miejsca zdarzenia jako podstawowego źródła informacji o zdarzeniu oraz osobach biorących w nim udział. Była to odpowiedź w kategoriach ścisłych, właściwych naukom przyrodniczym i technicznym. Rodząca się wówczas nauka kryminalistyka powstała jako technika kryminalistyczna i była nastawiona na badanie przede wszystkim dowodu rzeczowego. Takie pojmowanie kryminalistyki reprezentowali ówcześni kryminaliści, twierdząc, iż jest to “nauka o realiach prawa karnego” (Gross) lub “studium techniki przestępstwa” (Locard). Taki pogląd wiele osób reprezentuje do dzisiaj, sądząc, iż kryminalistyka jest nauką zajmującą się wyłącznie dowodami rzeczowymi [4; 12]. Zastosowanie osiągnięć kryminalistyki spowodowało początkowo znakomite rezultaty. Zahamowano wzrost przestępczości i zaczęto wykrywać przestępstwa, które dotychczas uważano za niemożliwe do wykrycia. Wielką rewelacją okazało się wtedy nie tylko wykorzystanie osiągnięć nauk przyrodniczych i technicznych, lecz zastosowanie również zasad ścisłego, logicznego myślenia w wykrywaniu przestępstw. Dopiero po pierwszej wojnie światowej stwierdzono z niepokojem, że przestępczość stale wzrasta, pomimo stosowania coraz szerszych metod opracowanych przez kryminalistykę jako naukę. Było to związane ze zmianą metod działania przestępców, którzy również próbowali nadążyć za stale rozwijającą się techniką. W niektórych przypadkach skuteczne okazywało się stosowanie prymitywnych, prostych metod, które obniżały skuteczność wykrywczej techniki kryminalistycznej (np. nieletni mogli zostawiać ślady wszystkich palców na miejscu włamania, gdyż odciski palców nieletnich nie były nigdzie rejestrowane, więc badania daktyloskopijne nie mogły doprowadzić do włamywaczy). Kryminalistyka miała duże znaczenie w procesach dowodowych, lecz osłabła w sferze wykrywania przestępców. W samym wykrywaniu sprawców technika zaczęła zawodzić, okazało się bowiem, iż nie wystarczy samo udowodnienie sprawstwa. W związku z tym kryminalistyka jako nauka rozwinęła obok techniki kryminalistycznej drugi dział, a mianowicie taktykę, dziedzinę bardziej ukierunkowaną na sprawcę i jego wykrycie, aniżeli na ślad i jego rolę dowodową. Taktyka i technika kryminalistyczna są dziedzinami wzajemnie uzupełniającymi się, nie można ich sobie przeciwstawiać, ani też twierdzić, że jedna z tych dziedzin góruje nad drugą. Obie dziedziny w procesie zwalczania przestępczości mają jednakową rolę, różni się ona jedynie w określonych etapach działania, bądź w niektórych sprawach wzrasta rola jednej z dziedzin. Ponieważ nauka kryminalistyka stale się rozwijała, powstała także trzecia dziedzina zwana strategią kryminalistyczną. Jest to dział kryminalistyki, który próbuje określić w sposób prognostyczny kierunki rozwoju przestępczości w dość odległej przyszłości oraz opracowuje metody zapobiegające temu rozwojowi i zwalczające przyszłą przestępczość poprzez badania własne oraz wyniki badań innych nauk, zwłaszcza kryminologii, a także wykorzystując analizę przestępczości w krajach bardziej rozwiniętych. Oprócz tych trzech dziedzin w kryminalistyce wyróżniamy także metodykę kryminalistyczną, która jest zbiorem zasad i sposobów działania w procesach wykrywania i udowadniania przestępstw. Konkretyzuje ona ogólne zasady taktyki i techniki kryminalistycznej w sferze zwalczania poszczególnych rodzajów przestępstw, gdyż innymi metodami wykrywa się, np. sprawców włamania, innymi sprawców zabójstwa, a jeszcze innymi sprawców oszustw i nadużyć gospodarczych. ~ 20 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Systematyzacji metod, ich rozwój i adaptację do stale rozwijającego się obrazu przestępczości, dokonała właśnie metodyka kryminalistyczna. Przydatnością metod i środków kryminalistycznych zajmuje się dziedzina kryminalistyki nazwana teorią kryminalistyki, a jej zadaniem jest również śledzenie podstawowych kierunków rozwoju w nauce kryminalistyce. Przestępstwa można uporządkować według skali wzrastającej społecznego niebezpieczeństwa. Taką skalę wyznacza wymiar kary, którą zagrożony jest dany czyn przestępny. W ten sposób uzyskuje się klasyfikację tak zwanego ciężaru gatunkowego. Jako podstawowe kryterium podziału zbioru przestępstw dla każdej analizy kryminologicznej przyjmuje się powszechnie przedmiot zamachu przestępnego, określony w kategoriach praktycznego stosowania prawa. Przez dynamikę przestępczości rozumie się kierunek i tempo zmian podstawowych cech zbioru czynów przestępnych. Liniowy model tendencji rozwojowej, przyjmuje się za podstawowe narzędzie analizy dynamiki przestępczości. Na jego podstawie ocenia się wpływ czynników kryminogennych, rozmiary wahań sezonowych oraz amplitudę wahań przypadkowych [3; 62-63]. Mimo postępu w zakresie doskonalenia metod i technik badawczych oraz poprawy wykrywalności przestępstw, określenie dokładnych rozmiarów przestępczości nieletnich jest szczególnie trudne. Trudności związane są z rozbieżnościami między ujawnionymi, a rzeczywistymi rozmiarami przestępczości, gdyż zawsze mamy do czynienia z tak zwaną ciemną liczbą przestępczości. Rozmiary jej mogą być zmniejszane przy maksymalizacji wysiłku badawczego i postępu w zakresie technik wykrywalności przestępstw. Ważne są również procedury statystyczne i metodologiczne wykorzystywane w analizie zjawiska przestępczości. Oprócz epidemiologicznej diagnozy, która obejmuje głównie rejestracje faktów, ważne jest podejście społeczne, behawioralne i edukacyjne. Źródła pozyskiwania informacji na temat czynów przestępczych są różne. W badaniach rozmiaru przestępczości wykorzystywane są statystyki, które odzwierciedlają liczbę prawomocnych orzeczeń w stosunku do nieletnich. Dane te są tylko częściowo porównywalne z danymi policyjnymi, gdyż tylko część czynów przestępnych kończy się wyrokami sądowymi, ukazują jednak tendencje jakie występują w przestępczości na przestrzeni ostatnich lat. Nieodzownym elementem dynamicznie rozwijających się społeczeństw są negatywnie oceniane zjawiska, które nie przebiegają w wyizolowanych nurtach i zamkniętych układach, lecz przenikają przez cały system społeczny, a w określonych podsystemach powodują niespotykane wcześniej szokujące trudności. Niewątpliwie do tak ekstremalnie rozwijających się problemów należy zaliczyć patologię społeczną, która w społeczeństwach zachodnich w wymiarze masowym pojawiła się w połowie XIX stulecia. Społeczeństwo polskie uległo tej ogólnej tendencji i chociaż trudno dokładnie określić jej początek, to z całą pewnością patologia społeczna wystąpiła w całej powojennej historii. Oczywiście, na przestrzeni tego okresu jaskrawo zaznaczyła się ewolucja zarówno w przejawach, częstotliwości, jak i społecznej dystrybucji i dynamice tych zjawisk. Czytelny jest też kierunek owej ewolucji, a więc od tradycyjnej przestępczości osób dorosłych wywodzących się ze środowisk o najniższym statusie ekonomiczno-społecznym do przestępstw gwałtownych i narkomanii młodzieży ze środowisk o średnim i wyższym statusie społecznym. Z pedagogicznego punktu widzenia ważne jest też dostrzeżenie ewolucji w zakresie techniki popełniania przestępstw tradycyjnych, więc przejście od stosowania prymitywnych środków fizycznych, aż do wykorzystywania najnowszych rozwiązań technicznych. Ten aspekt ewolucji to nic innego jak intelektualizowanie się przestępczości, z którym ściśle są powiązane współczesne formy uczestnictwa młodzieży i dorosłych w strukturach podkulturowych. Przekroczenie określonych granicznych wskaźników w najnowszych generacjach oznaczało równocześnie masowe wkroczenie zjawisk patologii do systemu edukacyjnego, konieczność rozwijania w obszarze nauk biologicznych i pedagogicznych specjalnych badań i refleksji, co stosunkowo szybko zaowocowało ukształtowaniem się subdyscypliny pedagogicznej, jaka jest pedagogika resocjalizacyjna oraz kryminologia. Zjawisko patologii społecznej, dotyczy coraz częściej młodzież i dzieci, a wiek młodych przestępców jest niestety coraz niższy. Coraz bardziej wyszukane są też sposoby popełniania przestępstw, w związku z czym trzeba poszukiwać ciągle nowych metod badawczych, które służą ~ 21 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України identyfikacji przestępców. Organy ścigania nie są w stanie pracować bez pomocy naukowców, którzy korzystają z wielu dziedzin naukowych. Różnorodne objawy patologii społecznej są przedmiotem badań kryminologicznych, a ich wyniki i ocena wskazują między innymi na konieczność upowszechniania szybkiej i dokładnej identyfikacji przestępstwa i przestępcy. Nowoczesne nauki, takie jak kryminalistyka i biologia molekularna są pomocnym środkiem w zwalczaniu przestępczości. Wprowadzenie biologii molekularnej do badań identyfikacyjnych spowodowało przełomowe zmiany w możliwościach ujawniania sprawców przestępstw. Nawet najmniejszy ślad biologiczny zostawiony na miejscu przestępstwa jest możliwy do ujawnienia dzięki analizie DNA. Współczesna pedagogika współpracując z kryminologią rozwija się szybko i wielokierunkowo. Na rozszerzenie zakresu badań pedagogicznych wpłynęła rosnąca rola wychowania w społeczeństwie i różnorodne formy działalności wychowawczej. Dynamiczne zmiany stosunków społecznych, niosące za sobą często drastyczne objawy dezorganizacji społecznej przejawiają się między innymi w demoralizacji dzieci i młodzieży i ich przestępczości. Wśród licznych zadań, jakie stawia przed sobą pedagogika, jest wdrażanie w życie szeroko rozumianej pomocy społecznej, która ma zaspokajać nie tylko doraźne potrzeby, lecz kształtować jednoznaczne poczucie odpowiedzialności za własne życie, wyzwalać wiarę we własne siły i umiejętność dostosowywania się do dynamicznych procesów społecznych. Szczególną rolę oddziaływania wychowawczego na jednostki zajmuje pedagogika resocjalizacyjna. Zabiegami pedagogicznymi obejmuje ona jednostki źle przystosowane do życia społecznego próbując doprowadzić do stanu poprawnego przystosowania społecznego jednostki, a następnie ukształtowania takich cech jej zachowania i osobowości, które zagwarantują jej twórczy rozwój osobowości i możliwość optymalnego uspołecznienia. Pedagogika zawsze zajmowała się środowiskiem wychowawczym. Kryzys współczesnej cywilizacji, powodujący degradację egzystencji człowieka i wpływający na pojawienie się licznych zagrożeń i patologii codziennego życia – wymusił na pedagogice nowe zadania w celu łagodzenia tych globalnych zjawisk. W walce z patologiami społecznymi pomagają pedagogice inne nauki, takie jak kryminologia, która również rozszerza krąg swoich działań, korzystając ze zdobyczy innych nauk zajmujących się człowiekiem. Bo właśnie człowiek jest najważniejszy zarówno we współczesnych naukach pedagogicznych, jak i biologicznych. Na człowieku również koncentruje uwagę kryminologia, która swoje działania podporządkowuje tym naukom, kształtując pożądane zjawiska społeczne. BIBLIOGRAFIA: 1. Siuta J. (red.), Słownik psychologii. Kraków 2005; 2. Marshall G. (red.), Słownik socjologii i nauk społecznych. Warszawa 2004; 3. Hołyst B., Kryminologia. Warszawa 1994; 4. Hanausek T., Kryminalistyka. Katowice 1993; 5. Encyklopedia popularna PWN. Warszawa 1997, Tom 7; 6. Doroszewska J., Pedagogika specjalna. Warszawa 1981; 7. Okoń W., Nowy słownik pedagogiczny. Warszawa 1996. Ахмач А.М. ст. преподаватель кафедры правовых дисциплин НУЦ ОНЮА ПРАВОВЫЕ ПРОБЛЕМЫ ОТДЕЛЬНЫХ ВИДОВ ОБЯЗАТЕЛЬСТВЕННЫХ ОТНОШЕНИЙ МЕЖДУ ЧЛЕНАМИ СЕМЬИ С принятием нового Семейного кодекса Украины наметились новые тенденции в развитии отечественного законодательства, связанные с формированием правового режима отношений между членами семьи, в частности, родителями и детьми, а также родителями и совершеннолетними дочерью, сыном. Новые нормы, введенные в Семейный кодекс, значительно расширили сферу правового влияния на имущественные отношения членов семьи. При этом особое внимание в этих нормах уделяется договорной сфере данных УДК 347.61/.64(477) ~ 22 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України правоотношений, значительно расширены возможности правового регулирования имущественных отношений членов семьи с помощью их договорного регулирования. Указанными законодательными новеллами и определена актуальность выбранной темы научной статьи. Проблема правовых обязательственных отношений между членами семьи является темой для объемного, всестороннего и глубокого научного исследования, поэтому автор в своей статье рассматривает отдельные виды таких обязательств, возникающие между супругами и детьми, а также родителями и совершеннолетними сыном, дочерью в связи с их учебой. Целью научных исследований данной статьи является раскрытие особенностей регулирования правового режима алиментных обязательств между родителями и совершеннолетними сыном, дочерью, продолжающими учебу, а также рассмотрение отдельных дискуссионных вопросов относительно проблемы регулирования в брачном договоре имущественных отношений супругов между собой и супругов как родителей с детьми. Автором поставлена задача разработать конкретные предложения по урегулированию исследуемой научной проблемы с внесением соответствующих изменений в отдельные статьи Семейного Кодекса Украины. Новый СК Украины расширил сферу обязательственных отношений между родителями и совершеннолетними сыном, дочерью, установив обязанность родителей содержать совершеннолетних сына, дочь, которые продолжают учебу. Статья 199 СК предусматривает обязанность родителей содержать совершеннолетних дочь, сына, если они продолжают учебу и в связи с этим нуждаются в материальной помощи. Такая помощь оказывается до достижения дочерью, сыном двадцати трех лет при условии, что родители имеют возможность предоставить данную материальную помощь. В случае прекращения учебы материальная помощь также прекращается. Следует обратить внимание, что обязательным условием этой материальной помощи является наличие потребности у совершеннолетних сына, дочери, продолжающих учебу, в материальной помощи. Автор полагает, что при регулировании этой сферы отношений суду необходимо учитывать как факт наличия либо отсутствия заработка у студентов, так и материальное соотношение между доходами обучающихся и стоимостью обучения, а также наличие личных денежных сбережений. Кроме того, если сын, дочь обучаются заочно и при этом нигде не работают, имея реальную возможность трудоустроиться, то данное обстоятельство также должно учитываться судом не только при определении размера алиментов, но и при решении вопроса о целесообразности и законности возникновения алиментных обязательств между родителями и совершеннолетними сыном, дочерью. Статья 200 Семейного кодекса определяет, что размер алиментов на совершеннолетних дочь, сына суд определяет в твердой денежной сумме и (или) в части от заработка (дохода) плательщика алиментов с учетом обстоятельств, указанных в статье 182 СК; при определении размере алиментов суд принимает во внимание возможность предоставления содержания другим из родителей, а также супругом, супругой. По мнению автора при определении размера алиментов необходимо учитывать такое существенное обстоятельство как место проживания студентов. Если в связи с учебой на дневном отделении они вынуждены на период учебы проживать в другой местности, то материальные затраты на проживание в отдельных случаях по своей стоимости приближаются к оплате за обучение. Разумеется, размер таких затрат непосредственно зависит от жизненного уровня конкретного населенного пункта, стоимости аренды жилых помещений. Заочная форма обучения за пределами населенного пункта, в котором студенты постоянно проживают, также сказывается на размере необходимой материальной помощи, однако в этом случае в значительной степени акцентируется внимание также и на стоимости проезда к месту обучения. Часть 3 статьи 199 СК регулирует судебный порядок взыскания этого вида алиментов: “Право на обращение в суд с иском о взыскании алиментов имеет тот из родителей, с которым проживает дочка, сын, а также сами дочка, сын, которые продолжают обучение”. Совершенно справедливо высказывание Червоного Ю.С. [1, c.300], который считает, что данное положение ~ 23 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України вряд ли возможно признать правильным, поскольку родители не являются законными представителями своих совершеннолетних детей и поэтому не имеют права предъявлять иск о взыскании на них алиментов. В статье 201 СК закреплено положение о том, что отношения между родителями и совершеннолетними дочерью, сыном, продолжающими учебу, по их содержанию регулируются нормами статей 187, 189-192 и 194-197 СК Украины. Заслуживает особого внимания установленное статьей 189 СК право родителей на заключение договора о взыскании алиментов на ребенка. Данная статья требует более детальной правовой конкретизации. В частности, поскольку в этом виде договора непосредственно затрагиваются материальные интересы ребенка, то вполне логично участие при заключении такого договора самого несовершеннолетнего после достижения им 14-летнего возраста (возраста неполной гражданской дееспособности). Разумеется, заключение договора должно происходить в присутствии законного представителя и с его согласия в такой договор могут быть включены условия, предлагаемые несовершеннолетним (причем договор может быть рассчитан на перспективу учебы, а также может рассматриваться ситуация, когда несовершеннолетний уже учится, допустим на первом курсе высшего учебного заведения). Кроме того, представляется целесообразным и обоснованным в правовом аспекте законодательно закрепить в СК право совершеннолетних сына, дочь, продолжающих учебу, самостоятельно заключать договор с тем из родителей, которые обязаны их содержать в связи с учебой. Здесь можно говорить о применении принципа аналогии закона, так как если часть 3 статьи 199 СК предусматривает право на обращение в суд с иском о взыскании алиментов не только того из родителей, с кем проживает дочка, сын, но и самих дочери, сына, продолжающих учебу, то вполне логично, что эти сын, дочь могут быть наделены правом самостоятельно заключать и договор об алиментных обязательствах, связанных с учебой. Брачный договор также можно рассматривать как эффективный регулятор обязательственных отношений супругов между собой и супругов как родителей в отношении детей, средство предупреждения возможных конфликтов в семейных отношениях, а также в качестве способа их разумного разрешения. Как справедливо отмечает Солдатенко А., семейные дела распространены в судебной практике, поэтому сразу после вступления в силу нового Семейного кодекса Украины судьи столкнулись с проблемами его применения [2]. Определенные трудности также связаны с практическим применением отдельных условий брачного договора, в частности, регулирование отношений супругов между собой и супругов как родителей. Отсутствие четких формулировок, необходимость более подробной детализации отдельных норм Семейного кодекса Украины вызывает ряд дискуссий как среди ученыхюристов, так и среди юристов-практиков. Поэтому выбранная тема статьи представляется автору актуальной и своевременной. Поскольку дискуссионные вопросы исследуемой темы довольно обширны, автор остановился лишь на отдельных ее аспектах. Целью научного исследования данной статьи является рассмотрение и разрешение отдельных дискуссионных вопросов относительно проблемы регулирования в брачном договоре имущественных отношений супругов между собой, а также супругов как родителей с детьми. Автором поставлена задача разработать конкретные предложения по урегулированию исследуемой научной проблемы с внесением соответствующих изменений в отдельные статьи Семейного Кодекса Украины. Полагаю, что дискуссионным является требование, закрепленное в части 2 статьи 92 СК Украины, предусматривающее необходимость письменного согласия родителей несовершеннолетнего или его попечителя, удостоверенное нотариусом, если при заключении брачного договора до регистрации брака его стороной является несовершеннолетнее лицо. Данное положение, на наш взгляд, нуждается в конкретизации, поскольку законодателем не учтена возможность приобретения несовершеннолетним лицом полной гражданской дееспособности в случае регистрации брака (статья 34 Гражданского кодекса Украины), а также предоставления полной гражданской дееспособности физическому лицу, которое достигло шестнадцатилетнего возраста и работает по трудовому договору, либо несовершеннолетнему ~ 24 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України лицу, которое записано матерью или отцом ребенка (статья 35 ГК Украины). Не вполне четко сформулирована часть 5 статьи 97 СК, в которой сторонам предоставлено право включать в брачный договор любые другие условия по правовому режиму имущества в том случае, если они не противоречат моральным основам общества. Однако, когда речь идет о применении норм СК, следует руководствоваться не только моральными основами общества, но и действующим законодательством. Поэтому часть 5 статьи 97 СК нуждается в конкретизации – условия, которые супруги могут включить в брачный договор относительно правового режима имущества, не должны противоречить как моральным основам общества, так и действующему законодательству. Определенные дискуссии вызывает и содержание части части 2 статьи 93 СК, предусматривающее в качестве одного из условий брачного договора регулирование имущественных прав и обязанностей супругов как родителей. Практика идет по пути применения данного положения – нотариусы регистрируют брачные договоры, в которых детально регламентируются алиментные обязательства супругов как родителей в отношении детей. Кроме того, часть 1 статьи 93 СК, в которой предусмотрено право супругов регулировать в брачном договоре имущественные отношения между собой, определять имущественные права и обязанности, подвергается расширенному толкованию, и на ее основании алиментные обязательства супругов также включаются в условия брачного договора. Поскольку такое применения брачного договора фактически дублирует специальные главы СК, детально регламентирующие алиментные обязательства как между самими супругами, так и между супругами-родителями, то представляется нецелесообразным регулирование алиментных обязательств в брачном договоре. К разряду дискуссионных также можно отнести положение части 1 статьи 98 СК, предусматривающее право сторон в брачном договоре договориться о порядке пользования жильем, если в связи с регистрацией брака один из супругов вселяется в жилое помещение, которое принадлежит другому супругу. Кроме того, в случае расторжения брака супруги могут договориться об освобождении жилого помещения тем из супругов, который вселился в него, с выплатой денежной компенсации или без нее. Полагаю, что следует согласиться с мнением Фурса С.Я. о том, что “если это положение внести в брачный договор, то непременно возникнет вопрос о его конкретизации либо при регистрации договора, либо непосредственно накануне расторжения брака, либо при его применении после расторжения брака”. Причем могут быть нарушены не только права одного из супругов, но и права несовершеннолетних детей, если один из супругов вынужден будет освободить жилое помещение вместе с ребенком. Остается также проблема выплаты денежной компенсации, так как не урегулированы правовые последствия для того из супругов, который в соответствии с условиями брачного договора обязан выплатить денежную компенсацию, однако у него отсутствуют необходимые денежные средства [3, с.303-304]. Следует также отметить, что указанные проблемы не являются исчерпывающими. Отношения супругов, регламентируемые частью 1 статьи 98 СК, противоречат жилищному законодательству, так как нарушают право граждан на жилье, гарантируемой Конституцией Украины, противоречат частям 7 и 8 статьи 7 СК [4, с.187], которые предусматривают для ребенка обеспечение возможности осуществления его прав, установленных Конституцией Украины, а также международными правовыми актами, признанными в Украине, а при регулировании семейных отношений руководствоваться принципом максимального учета интересов ребенка и нетрудоспособных членов семьи. При формулировке части 4 статьи 94 СК законодателем, на наш взгляд, ошибочно не указана Конституция Украины, не учтено положение статьи 13 СК, которым предусмотрено применение в украинском семейном законодательстве международных договоров, согласие на обязательность которых дано Верховной Радой Украины. Новизна представленной научной статьи заключается в том, что другие авторы при исследовании рассматриваемых проблем не предлагали внести конкретные изменения в Семейный кодекс Украины. Автор статьи предлагает на основании проведенного научного анализа внести соответствующие изменения в Семейный кодекс Украины, что в будущем ~ 25 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України может способствовать более эффективному практическому применению норм СК Украины, рациональному использованию супругами предоставленных прав посредством брачного договора. В результате анализа действующего законодательства, практики его применения, а также современных научных дискуссий по проблемам регулирования отношений супругов и детей в брачном договоре, алиментных обязательствах родителей перед совершеннолетними сыном, дочерью, продолжающими учебу, автор предлагает следующие варианты разрешения исследуемых проблем: Законодательно урегулировать право несовершеннолетних детей, достигших 14-летнего возраста, присутствовать при заключении их родителями договора о выплате алиментов в связи с учебой сына, дочери после достижения ими совершеннолетия. Ввести в СК Украины новую статью, регулирующую право совершеннолетних дочери, сына, продолжающих учебу, самостоятельно заключать договор о взыскании алиментов, связанных с учебой, с тем их родителей, который в соответствии с СК обязан из содержать. Часть 2 статьи 92 СК Украины дополнить словами: “за исключением случаев, когда несовершеннолетнее лицо приобрело полную гражданскую дееспособность либо ему была предоставлена полная гражданская дееспособность на основании закона до оформления брачного договора”. Часть 5 статьи 97 СК Украины дополнить словами: “и действующему законодательству”. Часть 1 статьи 98 СК Украины после слов “о порядке пользования им” дополнить словами: “с учетом интересов несовершеннолетних детей и нетрудоспособных членов семьи. Определенный в договоре порядок пользования жильем не должен нарушать жилищных прав членов семьи, предусмотренных действующим законодательством”. Предложение: “Супруги могут договориться об освобождении жилого помещения тем из супругов, который вселился в него, в случае расторжения брака, с выплатой денежной компенсации либо без нее” – исключить. Литература: 1. Сімейне право України: Підручн. /За ред. Ю.С.Червоного.-.:Істина, 2004.- 400 с. 2. Солдатенко А. – Раздел имущества / Юридическая практика. – № 47 (413), 22 ноября 2005 г. 3. Сімейне право: Нотаріат. Адвокатура. Суд.Науково-практ.пос.: У 2-х кн. Кн.1 /Л.Ю.Драгневич, О.С.Пульнєва, Є.І.Фурса, С.Я.Фурса. За заг. ред. С.Я.Фурси. – К.: Вид.Фурса С.Я.,2005.- 896 с. 4. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины /Под ред. Ю.С.Червоного. – К.: Истина, 2003. – 520 с. 5. Сімейний кодекс України.- Х.: ТОВ “Одіссей”, 2006.- 104 с. Гричук А.И. ст. преподаватель кафедры правовых дисциплин НУЦ ОНЮА ПРОБЛЕМЫ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ЛИЧНЫХ ПРАВ И ОБЯЗАННОСТЕЙ СУПРУГОВ Предлагаемая автором к рассмотрению проблема правового регулирования личных прав и обязанностей супругов является несомненно актуальной, но прежде чем приступить к характеристике прав и обязанностей супругов, закрепленных в законе, следует обратить внимание на положение супругов в брачном правоотношении по отношению друг к другу, поскольку их права и обязанности являются взаимными. В ст. 7 СК Украины закрепляется в качестве основного принципа семейного права равенство супругов в семье. Он основан на конституционном принципе равных прав и свобод мужчины и женщины и равных возможностей для их реализации (ст. 51 Конституции). Значение равенства супругов, установленное в качестве основного начала семейного права, состоит в закреплении конституционного принципа равенства мужчины и женщины. Характеристика же данного УДК 347.625 ~ 26 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України принципа как основы прочности семьи, данная Ю.С. Червоным, представляется скорее целью, а не следствием его закрепления в законодательстве. Ярким примером тому является состояние брачности в тех странах, правовые системы которых не предусматривают равенства супругов. Равенство супругов заключается не только в том, что они не подчинены друг другу, но также в том, что они обладают одинаковыми субъективными правами – как по объему, так и по содержанию. Но субъективное право не было бы правом, если бы оно не предполагало соответствующей обязанности другого субъекта. Равенство супругов находит свое отражение и в обязанностях. В качестве единой обязанности субъектов брачного правоотношения, по мнению М.Т. Оридорога, предполагаются корреспондирующие друг другу обязанности супругов не препятствовать в осуществлении предоставленных им законом прав. Опираясь на отсутствие в судебной практике исков супругов друг к другу с требованием не препятствовать в осуществлении прав, автор делает вывод о том, что субъективное право, установленное для супругов, заключается, в возможности определенного собственного поведения, а правомочие требования определенного поведения от обязанного субъекта выражено слабо. В судебной практике редко встречаются случаи расторжения брака по причине нарушения супругами своих юридических обязанностей, вытекающих из брака. Мотивом развода является, чаще всего, нарушение супругами нравственных норм. Это позволяет некоторым юристам оценивать права и обязанности супругов, возникающие в рамках личных отношений между ними, в качестве определяющих не только содержания брачного правоотношения, но и имущественных прав и обязанностей. Последние определяются как зависимые, производные от личных отношений между супругами. Признавая характеристику, данную личным правоотношениям, соответствующей действительности, логично начать рассмотрение супружеских прав и обязанностей с этой категории. Большинство личных неимущественных отношений, реализуемых в семье, несмотря на их значимость, не регулируется и не может регулироваться правом. Такое положение никем не оспаривается. Положение о том, что лишь незначительная часть семейных отношений поддается правовому регулированию, признаётся как дореволюционными, так и современными учеными. Г.Ф. Шершеневич писал об этом следующее: “Физический и нравственный склад семьи создается помимо права. Введение юридического элемента в личные отношения членов семьи представляется неуместным и не достигающим цели. Если юридические нормы совпадают с этическими, они представляются лишними; если они находятся в противоречии, то борьба их неравна ввиду замкнутости и неуловимости семейных отношений. Юридический элемент необходим и целесообразен в области имущественных отношений членов семьи. Определение внутренних и внешних имущественных отношений семьи составляет единственно возможную задачу права”. Подобное же единодушие в юридической литературе сложилось по вопросу о пределах регулирования личных отношений правом. По мнению ведущих дореволюционных учёных и современных юристов, право не регулирует, а лишь устанавливает и охраняет личные неимущественные отношения. По выражению К. Победоносцева, “внутренние отношения членов семьи, основанные на нравственном начале, всего менее подчиняются определениям положительного закона, который не может по свойству своему, служить мерилом сих отношений, простирающихся на всего человека, а не на известные только его действия. Однако является рано или поздно необходимость коснуться и сих отношений законным определением, когда они уклоняются от правильного состояния, когда в них нарушается мир и возникает вопрос о границах”. В ряду других личных неимущественных отношений в семье, обладающих указанными признаками, личные неимущественные отношения супругов являются наименее урегулированными. Право не только не знает способов их принудительного осуществления, но и не содержит даже общих границ реализации супругам этих прав. Нормы-декларации, обязывающие супругов заботиться друг о друге, устанавливающие равенство супругов в решении вопросов семейной жизни, представляют собой те самые “мнимые права”, о которых говорил Г.Ф. Шершеневич. А между тем именно эти права, закрепленные в ст. 55 СК, составляют сущность супружества. Характеристика включения их в семейное законодательство ~ 27 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України как “попытки правового регулирования отношений, которые по своему характеру вообще не поддаются такому регулированию”, представляется не совсем верной. Не предусматривая механизмов принудительного осуществления предусмотренных ст. 55 обязанностей, законодатель устанавливает возможность применения санкций в случае ненадлежащего осуществления этих обязанностей. Так, недостойное поведение одного из супругов в семье может повлечь для него ряд негативных правовых последствий. Например, суд вправе освободить супруга от обязанности по содержанию другого (хотя и нетрудоспособного, и нуждающегося), если последний недостойно вел себя в семье. Суд также вправе отступить от начала равенства долей при разделе общего имущества супругов, если один из них расходовал его в ущерб интересам семьи (ст. 70 п. 2 СК). Применение данных норм было бы невозможно при отсутствии закрепленных в ст. 55 СК Украины обязанностей. Сложнее обстоит дело с санкционированием реализации прав супругов на равенство в решении вопросов семьи, закрепленное в п. 2 ст. 54 СК. Анализируя содержание данной нормы, следует обратить внимание на неудачное использование юридической терминологии – равенство супругов вообще невозможно, в данном случае речь должна идти о равноправии. Однако, полностью отрицать наличие санкций со стороны государства в данном случае, как это делают большинство юристов, на наш взгляд, не следует. В качестве аргумента можно привести нормы Семейного кодекса, закрепляющие возможность супруга оспорить сделку, если она была совершена без его одобрения (п. 2. ст. 65 СК). Тенденция закрепления равенства в семье начала проявляться в законодательстве развитых западных стран еще в 70-е годы XX в. Законодательство ряда стран (Франции, ФРГ, Италии, Испании, Австрии) отказывается от таких традиционных и “незыблемых” принципов семейного права, как непререкаемая власть мужа, его абсолютное право в решении различных вопросов семейной жизни. Законодательно закрепляется равенство прав и обязанностей супругов. Наибольшим консерватизмом в этих вопросах отличаются англосаксонские страны. До сих пор основное правовое последствие заключения брака в этих странах определяется в объединении личности мужа и жены, в создании ими некоего “консорциума”. В английской и американской литературе не дано полного определения данного понятия. Кроме собственно обязанности жить вместе и вести совместную жизнь, оно включает другие взаимные права и обязанности и, в частности, предусматривает интимность отношений. Половая неспособность брачующегося является основанием для расторжения брака по законам Англии и Германии. По английскому закону, основанием к аннулированию брака является также отказ одного из супругов “консумировать” брак (т.е вступить в половое сожительство). На деле в силу традиций в “консорциуме” сохраняется органическое главенство мужа. Подобные же процессы, хотя и в более завуалированной форме, происходят в других странах “общего права”. В качестве примера может служить одна из провинций Канады – Онтарио, отменившая правило об объединении в результате брака личности мужа и жены. В преамбуле Закона “О реформе семейного права 1978г.” говорится о равенстве супругов в общей форме, а в ст. 65 установлено, что замужняя женщина обладает юридической личностью независимой, отдельной от личности ее мужа. В связи с проблемой уравнения прав супругов в области личных отношений внимание законодателя начинает привлекать вопрос о праве на общее имя. В этом отношении в большинстве стран была закреплена скорее обязанность, а не право жены носить фамилию мужа. С признанием равенства супругов в семье законодательство большинства зарубежных стран пошло по пути предоставления большей свободы женщине в этой сфере. Так, во Франции при заключении брака женщина вправе взять фамилию мужа, сохранить свою девичью или взять двойную. Во Французском Гражданском Кодексе по закону 1976 г. при заключении брака каждый из супругов может заявить о том, какую фамилию он хочет носить. А в странах “общего права”, таких как Англия и США, вопрос о семейной фамилии вообще не урегулирован законодательно. В этих странах каждый гражданин вправе сам решать вопрос о личном имени. В украинском законодательстве нормы, касающиеся права супругов на выбор фамилии, также тесно связаны с равенством супругов. Каждый из них в соответствии со ст. 35 СК ~ 28 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Украины при заключении брака вправе избрать фамилию одного из них в качестве общей или сохранить добрачную, либо взять двойную фамилию, если один из них не имеет уже двойной фамилии. Неверной, на наш взгляд, представляется характеристика данной нормы как типичной семейно-правовой. Она основана на законном праве супругов в момент заключения или прекращения брака изменить свою фамилию в упрощенном порядке. Однако, тот факт, что ничто не мешает супругам изменить свою фамилию в любой период существования брака на общих основаниях, а также то, что супруги самостоятельно решают вопрос о фамилии в случае расторжения брака, позволяет сделать вывод о конституционной природе данной нормы. Ст. 32 СК следует рассматривать в совокупности с нормами ст. 56 СК Украины, содержащими указание на свободу каждого из супругов в выборе рода занятий, профессии, места пребывания и жительства. Как справедливо отмечается Ю.С. Червоным, положения ст. ст. 35, 54, 55 СК Украины исходят из конституционных положений, определяющих основы правового статуса личности в Украине (ст. 24, 33, 51 Конституции Украины). На основе вышеизложенного, можно сделать вывод о том, что именно группа личных неимущественных прав супругов, менее всего поддающаяся правовому регулированию, и является той основой, на которой строится семья как социальное явление и правовой институт, т.е.: 1. Основными задачами семейного законодательства Украины является урегулирование семейных, т.е. личных неимущественных отношений и только вытекающих из них имущественных правоотношений, которые могут возникать из брака в первую очередь, кровного родства, усыновления и т.д. 2. Основным регулятором данных правоотношений должен являться, и является действующий Семейный кодекс Украины. Целями данного кодекса, как сказано в статье 1, являются: – укрепление семьи как социального института и как союза конкретных лиц; – утверждение чувства обязанности перед родителями, детьми и другими членами семьи; – построение семейных отношении на паритетных началах, на чувствах взаимной любви и уважения, взаимопомощи и поддержки; – обеспечение каждого ребенка семейным воспитанием, возможностью духовного и физического развития. В своей статье автор хотел бы акцентировать свое внимание исходя из вышесказанного на личных неимущественных правах семьи, учитывая, что основой любой семьи в первую очередь являются брачные отношения, к сожалению, нормы семейного права не регулируют все отношения возникающие в браке. Отношения любви, уважения, доверия между членами семьи нельзя урегулировать нормами права, эти нормы только способствуют в развитии семейных отношений и регулируются нормами морали. Такие авторы как Н.В. Атопольская и Н.Д. Егоров утверждают, что в семейном праве на первый план выступает урегулирование имущественных отношений, так как большинство статей посвящено урегулированию именно имущественных отношений в семье и оказывают на личные отношения определенное влияние. Но с ним согласиться нельзя, гак как имущественные отношения могут возникнуть в семье только на основе личных неимущественных и только обслуживают их. Хотим обратить внимание на ст. 55 данного кодекса “Обязанность супругов заботиться о семье”: а) “Жена и муж обязаны совместно заботиться о построении семейных отношений между собой и другими членами семьи на основах взаимной любви, уважения, дружбы, взаимопомощи”; б) муж обязан утверждать уважение к матери, жена обязана утверждать уважение к отцу; в) жена и муж: ответственны друг перед друг, перед другими членами семьи за свое поведение в ней; г) жена и муж обязаны совместно заботиться о материальном обеспечении семьи. Заслуживает внимание и ст. 51 – право жены и мужа на уважение своей ~ 29 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України индивидуальности, с этим нельзя не согласиться. Ст. 52 – право жены и мужа на физическое и духовное развитие тоже только может способствовать укреплению семейных отношений, т. е. личных. Все остальные статьи по моему субъективному убеждению прями или косвенно направлены на разрушение института семьи. С одной стороны ст.49 и ст.50 право на отцовство и материнство рассматривают диапазон личных конституционных прав супругов, а с другой подсознательно разрушают семью. Особенно удивляет ст. 56 – право жены и мужа на личную свободу. Все вроде бы правильно и соответствует конституционным нормам права на выбор места жительства, права на прекращение брачных отношений, а самое интересное п. 2 данной статьи “Жена и муж имеют право принимать меры, не запрещенные законом и не противоречащие моральным устоям общества, по поддержанию брачных отношений, хотелось бы представить себе на минуту эти меры. Вызывает интерес также ст. 119 – установление режима раздельного проживания супругов, а ст. 120 – естественно правовые последствия такого проживания, которое, как можно догадаться, не способствует укреплению института семьи, а прямо направлены на его разрушение. Статья 220 -согласие одного из супругов на усыновление тоже регулирует личное неимущественное право, и тоже направленно на разрушение семьи с одной стороны давая согласие на усыновление другим супругом ребенка, он как бы хочет этого усыновления, но сразу возникает вопрос, а почему бы им ни быть усыновителями одновременно? Прямо просматривается в этом, я считаю ханжеском поступке, не желание воспитывать данного ребенка и вполне вероятно, что такой брак в скором времени распадется. Основной целью семьи является рождение и воспитание детей, а в некоторых случаях усыновление и воспитание. Древнеримский юрист Модестин говорил, что брак это единение божественного и человеческого права. От Бога мы отказались после октябрьского переворота и женщины получили равные права с мужчинами. Это выражалось в том, что кроме заботы о семье на них легла забота о зарабатывании денег наравне с мужчинами. Якобы равноправие женщин привело к тому, что алкоголизм, наркомания и другие пороки стали доступны женщинам. Мнимое равенство привело к разрушению природных качеств женщины заложенных в ней самой природой. Автор считает, что современным борцам за равноправие женщин логичнее было бы бороться за право женщины быть женщиной. Женщина не лишена влияния на общественную жизнь, но это влияние не прямое, оно происходит через воспитание детей, педагогической деятельности, в медицине. Если женщина будет внушать детям любовь к отечеству и давать им полезные навыки и советы этим она может оказать значительную услугу государству и обществу. Необходимо отметить, что в погоне за мнимым равенством и соблюдением Конституционных основ умудряется разрушить самое хрупкое и невидимое в семье это любовь, взаимное уважение, любовь к детям и родителям. Может, есть смысл задуматься законотворцам и об изменении Конституционных основ касающихся личных неимущественных прав, конкретно в семье. Иначе у нас может остаться только один брачный договор, который, к сожалению, регулирует только имущественные правоотношения супругов. Оглядываясь на прогрессивную Европу законодатель, к счастью, не заметил возможность усыновления детей однополыми родителями. Исходя из вышесказанного автор предлагает. Конкретизировать ст. ст. 49-57 Семейного кодекса Украины, регулирующие личные права и обязанности супругов, так как они имеют некоторую неопределенность. Больший акцент уделить обязанностям супругов, что не является ущемлением личных неимущественных прав и обязанностей. Рассмотреть необходимость законодательного закрепления и некоторых ограничений личных прав лиц, находящихся в браке или желающих его зарегистрировать, т.к. для создания крепкой семьи по мнению автора они являются несомненно актуальными. Литература: 1. Конституция Украины, Х.: “Фолио”, 2005. 2. Семейный кодекс Украины. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 2002, № 21-22, ст. ~ 30 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України 135 3. Антокольская М.В. Лекции по семейному праву. – М., 1996. – С. 120-121. 4. Антокольская М.В. Семейное право. – Учебник.- М., 1996. С. 9-14, 149. 5. Вестник АПНУ. – 2002. – № 1. – С. 60-68. 6. Вестник АПНУ. – 2002. -№ 3. -С. 122-130. 7. Иоффе О.С. Советское гражданское право. Курс лекций. П., 1964. Т. 3. С. 183. 8. Кавелин К.Д. Что есть гражданское право? И где его пределы? С-Пб., 1864. С. 121-123. 9. Лунц Л. Основные коллизионные вопросы семейного и наследственного права. Уч.зап. ВИЮН НКЮ СССР. М., 1941. – С.99. 10. Научно-практический комментарий Семейного кодекса Украины / Под ред. Ю.С. Червонного. – К.: Истина, 2003. С. 89-102. 11. Нечаева А.М. Семейное право. Курс лекций. –М., 2001. – С. 120. 12. Оридорога М.Т. Брачное правоотношение. Автореф. Дисс. Д.ю.н. – Киев, 1974. – С. 2,3. 13. Право Украины. – 2002. – № 6. – С. 137-139. 14. Травкин А.А. Фетюхин Ю.М. Имущественные отношения супругов по новому семейному законодательству – Волгоград, 1999. С. 28. 15. Умов В.А. Понятие и методы исследования гражданского права. СПб., 1873. – С. 6-7. 16. Хазова О.А. Брак и развод в буржуазном семейном праве. М, 1988. С. 51, 70. 17. Хазова О.А. Правовые отношения между супругами // Советское государство и право 1983. №10. С. 98. 18. Шершеневич Г.Ф. Русское гражданское право. СПб., 1894. С. 455. 19. Экономика, финансы, право. – 2001. – № 11. – С. 30-31. 20. Экономика, финансы, право. – 2002. – № 9. -С. 12-15. 21. Юридическая практика. – 2001. – № 2. – С. 1,9. 22. Юридическая практика. – 2002.- № 18. – С. 1,3. Данильченко Е.В. ст. преподаватель кафедры правовых дисциплин НУЦ ОНЮА ВИДЫ И ФОРМЫ ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ Вопрос ответственности в гражданском праве носит объективный характер и является составляющей защиты прав лиц. Актуальность исследования этого вопроса обусловлена тем, что фундаментальные исследования проводились в советское время, сегодняшнее время требует новых подходов, осмысления новых явлений. Любая проблема носит темпоральный характер и вытекает из определённых экономических и социальных условий. Ответственность является одним из способов влияния на участников гражданского правоотношения, который определяется пределами дозволенного и необходимого поведения. Такое место гражданско-правовой ответственности обуславливается: во-первых, предметом гражданского права и методом правового регулирования гражданских отношений. Во-вторых наличием других способов юрисдикционной формы защиты гражданских прав, а так же возможности осуществления неюрисдикционной формы защиты – самозащиты. В гражданском законодательстве отсутствует норма-дефиниция, которая б закрепила легальное определение понятия “гражданско-правовоя ответственность”. Это объясняется тем, что “гражданско-правовая ответственность” – абстрактная научная категория, на которой базируются различные конструкции и институты гражданского права. Давняя дискуссия правоведов относительно понятия гражданско-правовой ответственности продолжается и сегодня. Доктрина гражданского права выделяет несколько подходов в понимании сущности гражданско-правовой ответственности: санкции, наказания, претерпевание, реакция на правонарушение [1; 330]. Так В.П. Грибанов определял гражданско-правовую ответственность, УДК 347.51 ~ 31 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України как одну из форм государственного принуждения, связанного с применением санкций имущественного характера, направленных на восстановление нарушенных прав и стимулирования нормальных экономических отношений юридически равноправных участников гражданского оборота [2; 542]. Б.И. Пугинский отмечал, что гражданская ответственность может быть реализована в бесспорном (неисковом) порядке и даже, добровольно возложенная на себя должником путем уплаты суммы неустойки или убытков потерпевшей стороне, не утрачивает свой государственно-принудительный характер [3; 23]. В то же время нельзя не отметить, что принуждение присуще какой-либо санкции, и представляет собой основанную на правовой норме принудительную меру. Как правильно отмечал О.С. Йоффе, не всякая санкция является мерой юридической ответственности. Ответственность – это санкция за правонарушения, но сама санкция не всегда означает ответственность. Так изъятие имущества из чужого незаконного владения в принудительном порядке, утверждал О.С. Йоффе, является санкцией за правонарушение. Однако эта санкция не будет ответственностью из-за того, что не связана с каким-либо лишением для нарушителя, у которого изъята вещь, ему не принадлежащая. Ответственность же – не просто санкция за правонарушения, а такая санкция, что влечет за собой определенные лишения имущественного или личного характера [4; 97]. Н.Д. Егоров рассматривал гражданско-правовую ответственность как санкцию, что применяется к правонарушителю в виде возложения на него дополнительной гражданскоправовой обязанности либо лишения принадлежащего ему гражданского права. Ученый определил как недостаток такого понятия гражданско-правовой ответственности то, что “оставляет за чертой гражданско-правовой ответственности добровольное возмещение должником убытков кредитору или уплату неустойки, если они произведены не под угрозой принуждения, а в силу внутренней убежденности должника в необходимости возмещения убытков, уплаты неустойки и т.п. Другие авторы предлагают выделить так званную позитивную ответственность, которую определяют как неуклонное суровое, инициативное осуществление всех обязанностей. В этом случае понятие утрачивает своё юридическое значение. Примером очень широкого подхода к определению гражданской ответственности, является точка зрения В.А. Тархова, который определял правовую ответственность – “регулируемая правом обязанность дать отчет в своих действиях” [5; 34-35]. Вместе с тем, в литературе встречаются определения в довольно суженном значении – когда ответственность сводится к обязанности должника, нарушившего обязательство, возместить убытки кредитору и уплатить установленную законом или договором неустойку. Гражданско-правовая ответственность как отраслевой вид юридической ответственности имеет ретроспективный характер, поскольку возникает как последствия гражданского правонарушения. В форме гражданско-правовой ответственности выражаются те дополнительные обременения, которые налагаются на нарушителя. Ответственность может выступать в форме возмещения вреда, уплаты неустойки, утраты задатка, конфискации и других. Особое место среди форм гражданско-правовой ответственности занимает возмещения вреда, потому что наиболее существенным и распространённым нарушением прав является причинение убытков. Эта форма ответственности применяется всегда, когда законом или договором не предусмотрено другое, в то время как другие формы применяются только в случаях, когда это прямо предусмотрено законом или договором для конкретного правонарушения. Гражданская ответственность направлена не на наказание правонарушителя, а на восстановление (компенсацию) субъективного гражданского права потерпевшего лица, а способы защиты позволяют удовлетворить свой интерес, добиться того результата на который рассчитывала сторона. Универсальной формой гражданской ответственности её, самым распространенным видом признается возмещение убытков. Убытками признаются потери, понесённые лицом в связи с уничтожением или ~ 32 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України повреждением вещи, расходы, которые лицо произвело или должно было произвести для восстановления своего нарушенного права, а также доходы, которые лицо могло бы реально получить при обычных обстоятельствах, если бы его право не было нарушено. К тому же возмещению подлежит и моральный вред. Возмещение убытков происходит вследствие причинения этих убытков нарушением условий договора, когда лица находятся в договорных правоотношениях и тогда, когда стороны не связаны договором. Возмещение внедоговорного вреда является важным средством защиты абсолютных гражданских прав (права собственности). Институт возмещения внедоговорного вреда существенно изменился за время независимости Украины. Новеллы главы 82 Гражданского кодекса требуют как законодательного уточнения, так и теоретических и практических наработок. Позитивным моментом есть тот факт, что государство признало, что у нас есть случаи причинения вреда лицу незаконными решениями, действиями или бездействием органа дознания, досудебного следствия, прокуратуры либо суда. Считаем, что не лишним было бы определиться в отношении и юридического лица, когда действия государственных органов приводят к нарушениям его прав и интересов (иногда это приводит к банкротству, ликвидации хозяйственного субъекта, в этом случае страдают те лица, которые работали на данном предприятии). С момента действия закона “О порядке возмещения вреда, причинённого гражданину незаконными действиями органов дознания, досудебного следствия, прокуратуры и суда” (01.12.94), отработан механизм возмещения вреда, практикой наработан определённый опыт. Этого никак нельзя сказать о положении ст.1177 ГК, что предусматривает возмещение вреда физическому лицу, которое является потерпевшим от преступления – имущественный вред, причинённый имуществу физического лица вследствие преступления, возмещается государством, если не установлено лицо, совершившее преступление, либо оно является неплатежеспособным. Условия и порядок возмещения вреда в этом случае должны устанавливаться законом, которого до сих пор нет, и норма является не работающей. Если возмещение вреда есть универсальной формой ответственности, то неустойку, довольно распространённую форму, нужно всё-таки рассматривать как специальную форму. Уплата неустойки рассматривается как правовое последствие нарушения исключительно договорного обязательства и только в случаях прямо предусмотренных договором или законом. Гражданским правом установлено правило о соотношении убытков и неустойки (штрафная, зачетная, исключительная, альтернативная неустойка). Неустойка выплачивается в случае нарушения договорного обязательства не зависимо понесла ли сторона убытки или нет. Исследуя вопрос “специальные формы ответственности “автор пришел к таким выводам: - они носят в праве двойной характер – выступают как способ обеспечения обязательства и как форма ответственности; - применяются исключительно в договорных обязательствах; - придают уверенность контрагентам договора, что при любых неблагоприятных условиях, они смогут получить определённое удовлетворение своего интереса. - как, правило, они носят денежный характер (штраф, пеня, проценты). Виды гражданско-правовой ответственности указывают на основания их возникновения, уровень закрепления и возможность оспаривания размера санкций, распределение ответственности между несколькими лицами, отвечающими за одно и то же нарушение. В зависимости от оснований возникновения различают ответственность – договорную и внедоговорную (устанавливается в соответствии с законом). В зависимости от характера распределения ответственности между содолжниками. Выделяют: долевую (каждый из содолжников несет ответственность в точно определенной для него доли); солидарную (требование о возмещении вреда может быть заявлено как ко всем должникам, так и к каждому из них, к тому же как в полном объёме, так и в части.) По субъектам целесообразно выделять основную и дополнитеьную (субсидиарную) – основная наступает на основе общин предписаний или устанавливается для должника договором; субсидиарная ответственность является дополнительной к ответственности, что ~ 33 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України несет перед потерпевшим правонарушитель. Она призвана усилить гарантии прав потерпевшего лица в случае нарушения его материальных прав, наступает в случаях прямо предусмотренных законом или договором, возлагается на лиц не являющихся стороной в обязательстве, не может превышать объём основного требования. По объёму подразделяют на полную и ограниченную. Общее правило – презюмируется (предполагается) полная гражданская ответственность – правонарушитель должен возмещать убытки в полном объёме. Однако гражданское законодательство предусматривает возможность учитывать материальное положение причинителя и других лиц и уменьшить размер ответственности. Как исключение может применяться и повышенная ответственность. Анализ законодательства и юридической литературы позволяет сделать следующие выводы: - в гражданском праве логично было бы вопросы гражданско-правовой ответственности поместить в одну главу “Гражданско – правовая ответственность”, в которой закрепить вопросы понятия ответственности, принципов ответственности, форм и видов ответственности (сегодня эти положения находятся в гл.51 и гл.82). Эту главу целесообразно, на наш взгляд поместить в книге первой “Общие положения”. - необходимо принять закон “О возмещении вреда, причиненного совершением преступления”, в котором предусмотреть механизм возмещения такого вреда и право регреса государства к преступнику (если он установлен на момент возмещения вреда или будет установлен в будущем) - в бюджете страны предусматривать статьи возмещение ущерба в случаях, когда государство не обеспечило лицу защиту от преступления (преступление не раскрыто или преступник не может возместить ущерб). Литература: 1. Харитонов Є.О., Калітенко О.М., Зубар В.М. та ін.. Цивільне і сімейне право України: Навч.-прак. Посібник. Вид.2-е. перероб. І доп. / За ред.. Є.О. Харитонова, А.І. Дрішлюка. – Х.: Одіссей, 2003; 2. Теория государства и права: Курс лекций. – М.: Юрист. 1999; 3. Лейстп О. Санкция п ответствениость по советскому праву (теоретические проблемы). – М., 1981; 4. Иоффе И. С. Обязательственное право. – М.: Юрид лит., 1975; 5. Тархов В.А. ответственность по советскому гражданскому праву. Саратов. Издательство Саратовского университета. 1973. Киян Т.Н. ст. преподаватель кафедры УДК 343.98:614.253.83 правовых дисциплин НУЦ ОНЮА ОСОБЕННОСТИ РАССЛЕДОВАНИЯ ПРЕСТУПНЫХ НАРУШЕНИЙ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МЕДИЦИНСКИМИ РАБОТНИКАМИ Актуальность темы исследования. Жизнь и здоровье граждан правового демократического государства являются высшей ценностью в государстве, и поэтому их правовая защита – одна из главных функций государства вообще и правоохранительных органов в частности. Актуальность исследуемой проблемы обусловлена острой необходимостью усиления уголовно-правовых гарантий человека на охрану здоровья в условиях увеличения объема медицинского вмешательства в человеческий организм, расширения возможностей экспериментального лечения. По мнению некоторых исследователей данной проблемы (В.П. Сальников, С.Г. Стеценко, С.С. Тихонова), основной причиной неэффективной борьбы с преступлениями в области медицины является то, что отсутствует частная криминалистическая методика по их изучению и качественному расследованию. Это обстоятельство негативно отражается на возможностях досудебного следствия, а именно: - приводит к немотивированному отказу или несвоевременному возбуждению такого вида ~ 34 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України уголовных дел; - некачественному их расследованию или неполному сбору доказательственной информации и т.д. Многие права пациента при получении им медицинской помощи грубо нарушаются. Это выражается в нарушении прав пациента на получение информации о заболевании, методах лечения, диагностики и т.д., в неоказании либо некачественном оказании медицинской помощи. В условиях постоянного развития методов диагностики и лечения усложняются и задачи следователя по решению вопросов, возникающих на различных этапах расследования преступлений, совершаемых медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности. Проблема методического обеспечения привлечения к ответственности медицинских работников за причинение вреда жизни и здоровью граждан продолжает оставаться весьма актуальной, но недостаточно разработанной. Отдельным аспектам решения этой проблемы уделяется некоторое внимание в медицинской литературе, однако недостаточным остается уровень разработки методических рекомендаций, направленных на повышение эффективности противодействия преступлениям, совершенным медицинскими работниками в процессе оказания медицинской помощи. Необходимость создания методической базы, обеспечивающей эффективное расследование преступлений исследуемой группы, обусловлена тем, что при расследовании преступлений, возбужденных по фактам причинения вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками, значительная их часть впоследствии прекращается за отсутствием состава преступления либо производство по делу приостанавливается за неустановлением лица, подлежащего привлечению к уголовной ответственности. Кроме того, разработка криминалистических аспектов проблем уголовного преследования, в том числе, в досудебных стадиях, по исследуемой группе преступлений позволит более эффективно противостоять им. Цель исследования состоит в том, чтобы в рамках следственной практики, изученных материалов уголовных дел выявить особенности раскрытия и расследования преступлений против жизни и здоровья личности, совершенных медицинскими работниками, разработать на основе типичных моделей механизмов преступлений методику расследования преступлений против жизни и здоровья личности, совершенных медицинскими работниками, выработать рекомендации, направленные на повышение выявления такого рода преступлений, полноту проведения расследования для принятия законного и обоснованного решения по каждому установленному факту. Указанные цели предопределяют постановку и решение следующих задач: Анализ современной практики расследования причинения вреда жизни и здоровью человека медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности, а также закономерностей совершения указанных преступлений и познания обстоятельств их совершения. Выделение наиболее типичных видов преступлений, подлежащих включению в исследуемую группу, и разработка криминалистической классификации указанных видов преступлений. Выделение и описание основных элементов криминалистической характеристики преступлений данной группы, закономерных связей между ними и определение путей их практического использования. Разработка системы обстоятельств, подлежащих исследованию при осуществлении уголовного преследования по делам о преступлениях рассматриваемой группы. Выделение и сопоставление типичных следственных ситуаций, складывающихся при расследовании преступлений рассматриваемой группы; типичных версий, выдвигаемых следователем и другими субъектами уголовного процесса; следственных действий и оперативно-розыскных мероприятий по разрешению следственных ситуаций и проверке версий на базе имеющейся информации об обстоятельствах, подлежащих доказыванию, и типичных механизмов данных криминальных деяний; что обеспечит создание теоретической основы для ~ 35 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України разработки криминалистических рекомендаций по организации их расследования в зависимости от следственной ситуации. Объект и предмет исследования. Объектом исследования является противоправная деятельность, связанная с совершением преступлений медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности, причинивших вред жизни и здоровью граждан, а также деятельность по расследованию преступлений указанной группы. Предметом исследования являются закономерности механизмов преступлений против жизни и здоровья личности, совершенных медицинскими работниками, и возникновения информации о преступлении и его участниках, а также закономерности собирания, исследования, оценки и использования доказательств в расследовании указанного вида преступлений. Теоретическую основу исследования составили работы ученых: Т.В. Аверьяновой, В.И.Акопова, О.Я. Баева, Р.С. Белкина, А. Н. Васильева, И.Г.Вермеля, А.Ф. Волынского, В.К.Гавло, Г. Гросса, Г.А. Густова, А.П.Громова, И.В.Давыдовского, Г.А. Зорина, Г.Г. Зуйкова, Ю.Г. Корухова, А.М. Кустова, В.П. Лаврова, А.М. Ларина, И.М. Лузгина, Н.С.Малеиной, В.А. Образцова, А.Р. Ратинова, Е.Р. Россинской, Ю.Д.Сергеева, П.Т. Скорченко, Л.А. Соя-Серко, Н.А. Селиванова, А.В.Тихомирова, Н.Г, Шурухнова, Н.П. Яблокова и др. Эмпирическую базу исследования составили заключения судебно-медицинских экспертиз Бюро судебно-медицинской экспертизы; материалы уголовных дел и материалов проверок, а также статистические данные. Научная новизна исследования состоит в том, что предпринята попытка комплексного изучения теоретических и практических проблем методики расследования причинения вреда жизни или здоровью граждан медицинскими работниками в процессе осуществления ими профессиональной деятельности, а также создания системы рекомендаций по организации их расследования. Методика расследования фактов причинения вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками при выполнении ими своих профессиональных обязанностей должна разрабатываться применительно ко всей группе преступлений, исходя из того, что деятельность медицинских работников – лечебная, диагностическая, профилактическая, при работе с токсинами, биологическими и радиационными объектами и т.д. – является четко организованной системой, имеющей взаимосвязи как по горизонтали, так и по вертикали структуры, а также регламентируемой соответствующими нормативными документами. Криминалистическая характеристика преступлений, совершенных медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности и причинивших вред жизни и здоровью граждан, – это способствующее организации расследования преступлений данной группы системное описание, включающее сведения о таких основных криминалистически значимых элементах преступления как субъект преступления (в том числе сведения о его служебном положении), его психическая и физическая деятельность, личность потерпевшего, место, время, наступившие последствия – вред здоровью или смерть, а также сведения об объективных обстоятельствах, повлекших ненадлежащую МП. Обстоятельства, подлежащие исследованию по делам о преступлениях, совершенных медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности и повлекших причинение вреда жизни и здоровью граждан, обусловлены особенностями криминалистической характеристики преступлений исследуемой группы в зависимости от особенностей совершенного преступления. Наиболее криминалистически значимыми классификациями типичных следственных ситуаций первоначального этапа расследования являются классификации в зависимости от поводов возбуждения уголовного дела и от характера исходной информации, а также от способа совершения преступления, так как именно они определяют перечень, последовательность и содержание следственных действий, влияют на содержание выдвигаемых версий. Теоретическая значимость исследования состоит, прежде всего, в выявлении проблем расследования преступлений против жизни и здоровья личности, совершенных медицинскими ~ 36 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України работниками, их исследовании и в формировании рекомендаций по их разрешению на основе полученных данных. Практическая значимость исследования заключается в том, что содержащиеся в работе выводы и рекомендации могут быть использованы в практической деятельности при расследовании преступлений, совершенных медицинскими работниками при осуществлении профессиональной деятельности, при совершенствования уголовного, уголовнопроцессуального, гражданского и гражданско-процессуального законодательства, при подготовке учебной и научной литературы, а также в учебном процессе. Что касается значения рассмотрения затрагиваемых в работе вопросов, следует заметить, что в Украине законодательная база, научные работы, юридическая литература по указанной тематике находятся не на должном уровне, а указанным проблемам уделяется недостаточное внимание. Многогранность и сложность медицинской деятельности обусловливает необходимость более детального изучения непосредственных объектов рассматриваемых преступлений, а в этой связи, по мнению В.А. Глушкова, и возможность выделения в Уголовном кодексе самостоятельной главы о преступлениях против общественного здоровья на основе обособленного родового объекта [2, 7]. Изложение основного материала. В международном масштабе право человека на здоровье было признано в 1948 г. Всеобщей декларацией прав человека (ст.25) [1, 18]. Согласно Уставу Всемирной организации здравоохранения здоровье – это состояние полного физического, душевного и социального благополучия, а не только отсутствие болезней и физических дефектов. Обладание высшим достижимым уровнем здоровья является одним из основных прав всякого человека [7, 9]. Основы отношений между человеком и государством в области охраны здоровья определяются Законом Украины “Основы законодательства Украины об охране здоровья” [8], Концепцией развития охраны здоровья населения Украины [5], а также ст. 49 Конституции Украины, которая гласит: “Каждый имеет право на охрану здоровья, медицинскую помощь и медицинское страхование. Государство создает условия для эффективного и доступного для всех граждан медицинского обслуживания…” [4]. Взаимоотношения между пациентом и врачом в нашей стране определяются, с одной стороны, конституционным правом каждого человека на получение бесплатной медицинской помощи, а с другой – конституционной обязанностью государства в лице государственных и коммунальных учреждений здравоохранения оказывать эту помощь. Одним из приоритетных направлений утверждения социальной справедливости в нашей стране должно стать совершенствование отечественного здравоохранения, доведение состояния медицинского обслуживания населения до уровня цивилизованных стран. Для этого необходима радикальная реформа здравоохранения, которая в первую очередь должна сопровождаться качественными изменениями правового механизма [3, 99]. В Уголовном Кодексе Украины специальными нормами предусмотрена ответственность за незаконное производство аборта (ст. 134 УК) и за неоказание помощи больному медицинским работником (ст. 139 УК). Вопрос об уголовной ответственности за ненадлежащее выполнение профессиональных обязанностей медицинскими работниками решен законодателем в ст. 140 УК. Кроме указанных уголовно-правовых норм УК содержит в разделе II “Преступления против жизни и здоровья личности” и другие преступления, новые для национального уголовного законодательства. К ним относятся: нарушение прав пациента (ст. 141 УК), незаконное проведение опытов над человеком (ст. 142 УК), нарушение установленного порядка трансплантации органов или тканей человека (ст. 143 УК), насильственное донорство (ст. 144 УК), незаконное разглашение врачебной тайны (ст. 145 УК) [11]. Под преступлениями, совершаемыми медицинскими работниками при исполнении ими своих профессиональных обязанностей, следует понимать самые различные по уголовноправовым особенностям и квалификации преступления, посягающие на жизнь, здоровье людей и другие охраняемые законом отношения [12, 10]. ~ 37 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Н.В.Павлова формулирует следующее определение преступления в медицинской деятельности: это общественно опасное действие или бездействие медицинского работника, совершенное им умышленно или по неосторожности при выполнении своих профессиональных обязанностей, запрещенное уголовным законом под угрозой наказания [9, 7]. В науке имеются различные точки зрения на определение исследуемого понятия преступлений, связанных с медицинской деятельностью, но в любом случае его содержание не охватывает все возможные ситуации причинения вреда здоровью и жизни пациентов. В результате предложено сформулировать понятие “ятрогенного преступления”, исключив ятрогении, влекущие гражданскую, административную и дисциплинарную ответственности, все возможные варианты умышленного причинения вреда жизни и здоровья из группы так называемых “врачебных преступлений” (например, принуждение к изъятию органов или тканей для трансплантации и т.д.), и подчеркнуто, что уголовно-наказуемым деянием является только то, которое предусмотрено Уголовным кодексом. Указанные факторы позволили выделить основные признаки, которые характеризуют группу преступлений, связанную с причинением вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками в процессе их профессиональной деятельности: субъектом является медицинский работник независимо от его должностного положения; совершение преступления при выполнении медицинских профессиональных обязанностей в результате нарушения правил оказания медицинской помощи или должностных инструкций или при бездействии; причинение вреда здоровью или повлекшее смерть; причинно-следственная связь между совершенным деянием и наступившими последствиями. Взаимосвязанными структурными элементами криминалистической характеристики преступлений, совершенных медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности и причинивших вред жизни и здоровью, являются сведения о субъекте преступления, его служебном положении и должностном, его психической и физической деятельности, месте, времени, о потерпевшем, а также сведения о характере наступивших последствий – о характере вреда здоровью или о факте наступления смерти, о наличии прямой причинной связи между действием или бездействием субъекта и наступившими последствиями; сведения об объективных обстоятельствах, повлекших ненадлежащее оказание медицинской помощи, и обстоятельствах, исключающих уголовную ответственность. Наиболее типичные признаки указанного субъекта преступления и криминалистически значимые обстоятельства, характеризующие его должностное или служебное положение: наличие у лица специальной подготовки, которая удостоверяется различными соответствующими документами. При этом уровень подготовки определяется также и характером выполняемых профессиональных функций; профессиональная пригодность, то есть соответствие личных качеств, профессиональных знаний и умений требованиям, предъявляемым к данному специалисту; наделение лица определенными обязанностями: - факт возложения на конкретного работника тех или иных обязанностей; - содержание и пределы исполнения указанных обязанностей; - содержание допущенных нарушений (неисполнение либо не должное исполнение возложенных обязанностей и т.д.). Места совершения преступлений исследуемой группы представляется целесообразным прежде всего разделить на две большие группы: предназначенные для оказания МП и непредназначенные для ее оказания. В криминалистических целях также следует выделять район деятельности субъекта преступления, места выполнения отдельных действий, места наступления последствий оказания МП. Познанию типичных способов совершения преступлений исследуемой группы способствует их классификация. Представляется, что наибольшее криминалистическое значение имеет классификация, основанная на судебно-медицинской классификации видов и обстоятельств неоказания или ненадлежащего оказания МП, которая позволяет определить круг ~ 38 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України лиц, причастных к причинению вреда жизни и здоровью, а также определить круг обстоятельств, подлежащих исследованию. В результате предлагаемая классификация включает следующие группы способов совершения преступлений исследуемой группы: неоказание помощи больному медицинским персоналом, обусловленное невыполнением профессиональных или должностных обязанностей; ненадлежащее оказание помощи пациенту, обусловленное обстоятельствами субъективного порядка (запоздалое, недостаточное, неправильное, негативное психологическое отношение: к социально-запущенным, находящимся в состоянии алкогольного или наркотического опьянения, престарелым или безнадежным больным); ненадлежащее оказание помощи пациенту, обусловленное обстоятельствами организационного или информационно-деонтологического порядка. К наступившим последствиям можно отнести причинение тяжкого вреда здоровью человека либо последовавшую смерть. Знание типичных сведений об указанных выше элементах помогает определить, на что необходимо обратить внимание в ходе расследования преступлений рассматриваемой группы. Кроме того, отсутствие информации о каких-либо из указанных элементов свидетельствует о наличии пробелов досудебного расследования. В целях разработки методических рекомендаций, обеспечивающих повышение эффективности расследования преступлений исследуемой группы, следует определить круг обстоятельств, подлежащих исследованию при расследовании фактов причинения вреда жизни и смерти пациентов. В основу перечня указанных обстоятельств должен быть положен тот перечень обстоятельств, подлежащих доказыванию, который приведен в ст.64 УПК Украины и который следует уточнить и конкретизировать с учетом особенностей криминалистической характеристики преступлений исследуемого вида. Специфика определения круга обстоятельств, подлежащих исследованию по делам о преступлениях исследуемой группы, обусловлена, прежде всего, специальным субъектом, необходимостью установления его обязанностей, статуса, в том числе должностного положения, определения характера действий (бездействий), совершенных им (или ими, если группа лиц причастна к совершению преступления), несоответствие выполненных действий принятым нормам оказания МП, регламентируемым различными нормативно-правовыми документами, а также необходимостью установления прямой причинной связи между ними и наступившими вредными последствиями. Для правильной оценки действий медицинского работника и принятия законного и обоснованного решения по делу должны быть подробно исследованы и действия пациентов, состояние их здоровья до момента обращения за медицинской помощью. Перечень обстоятельств, подлежащих исследованию, служит основой организации расследования, позволяет определить не только предмет доказывания, но и пределы доказывания, направления поиска необходимой криминалистически значимой информации. При расследовании преступлений, совершенных медицинскими работниками, представляют интерес классификации в зависимости от оснований для возбуждения уголовного дела и от характера исходной информации, а, кроме того, на особенности организации расследования в той или иной ситуации влияет способ совершения преступления (действие или бездействие). В процессе расследования можно условно выделить 3 важных составляющих: установление наличия дефекта оказания МП и его связи с наступившими вредными последствиями, которые иногда замаскированы основным заболеванием; установление и изобличение виновных; построение и проверка имеющихся версий, путем назначения и проведения комиссионной судебно-медицинской экспертизы, проведения иных следственных действий. При проведении отдельных следственных действий важное значение имеют тактические особенности получения и исследования информации, содержащейся в медицинских документах. Криминалистическое значение имеют не только документы, содержащие ~ 39 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України материальные следы преступления в виде подчисток, исправлений и т.д., но и содержащие интеллектуальные следы, то есть отражающие ход и порядок оказания МП, в результате которой был причинен вред здоровью или смерть, а также содержащие иную криминалистически значимую информацию. Эти документы подлежат изъятию, исследованию и использованию в процессе познания события преступления и обстоятельств, имеющих значение для принятия законного и обоснованного решения по делу. Представляется весьма важным не только правильно определить цели и задачи допросов лиц различных процессуальных категорий на различных этапах расследования преступлений, совершенных медицинскими работниками в процессе осуществления профессиональной деятельности, но также правильно определить круг лиц, подлежащих допросу. Поскольку основным предметом допросов по делам о преступлениях рассматриваемой группы являются профессиональная медицинская деятельность и порядок ее организации, от следователя требуется не только высокая профессиональная подготовка, но и общая культура, знание психологии, обладание определенным объемом медицинских знаний и т. д. Существенные особенности имеет назначение судебно-медицинской экспертизы при расследовании преступлений исследуемой группы. Исходя из сформулированных подходов к организации расследования преступлений рассматриваемой группы, обусловленных медицинской спецификой деятельности виновных, наступившими последствиями, а также особенностями личности виновных, назначение судебно-медицинской экспертизы отнесено к первоначальным следственным действиям. При этом представляется, что одним из основных источников криминалистически значимой информации, необходимой для принятия законного и обоснованного решения по делу, должно стать комиссионное заключение судебномедицинской экспертизы, содержащее вывод о наличии прямой причинной связи между действием и бездействием медицинского работника и наступившими последствиями [10, 19]. Задачи СМЭ качества медицинской помощи состоят в выявлении: механизма медицинского события, связанного с оказанием медицинской помощи определенному пациенту по поводу имевшейся у него болезни или травмы, их характера и тяжести последних; последовательности действий медицинских работников, осуществлявших врачебный процесс в интересах пациента, и их соответствия медицинским правилам; этапа врачебного процесса и (или) медицинского мероприятия, обусловившего наступление неблагоприятного для пациента исхода оказанной ему медицинской помощи; способа допущения дефекта МП (мед.помощи); времени возникновения, развития и обнаружения ятрогении, степени ее тяжести; характера и результативности действий медиков по устранению ятрогенных последствий; влияния на качество оказанной МП (мед.помощи) ненадлежащего исполнения медицинскими работниками своих профессиональных обязанностей; непосредственной причины наступления неблагоприятного исхода оказанной МП (мед.помощи); описании с медицинских позиций причинно-следственной связи между неблагоприятным исходом и действиями медицинского работника; степени тяжести вреда, причиненного пациенту [6, 631]. Лицо, производящее расследование, при получении заключения КСМЭ обязано оценить его с позиций допустимости, достаточности, достоверности и относимости, поскольку даже по делам о причинении вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности, данное доказательство не имеет заранее определенного значения, оно не может заменять собой процесс расследования установления лиц, причастных к совершению преступления; является одним из доказательств, которое оценивается не только само по себе, но и в совокупности с иными доказательствами, с учетом результатов иных следственных действий. Литература: 1. Всеобщая декларация прав человека // Международная защита прав и свобод человека. – М., 1990. 2. Глушков В. А. Ответственность за преступления в области здравоохранения. – Киев, 1987. 3. Квернадзе Р. Некоторые аспекты становления и развития законодательства в области ~ 40 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України здравоохранения \\ Государство и право. 2001. № 8. С. 99-104. 4. Конституція України від 28 червня 1996 р. 5. Концепція розвитку охорони здоров’я населення України. Затв. Указом Президента України від 7 грудня 2000 № 1313\2000. 6. Курс криминалистики: В 3 т. Т.2. Криминалистическая методика: Методика расследования преступлений против личности, общественной безопасности и общественного порядка \ Под ред. О.Н.Коршуновой и А.А.Степанова. СПб. Изд-во “Юридический центр Пресс”. 2004. – 639с. 7. Малеин М.Н. Человек и медицина в современном праве. – М.: БЕК, 1995. 8. Основи законодавства України про охорону здоров”я: Закон України від 19 листопада1992 р. 9. Павлова Н. В. Уголовно-правовое регулирование медицинской деятельности: Автореф. дис. канд. юрид. наук, – М., 2006. – 22 с. 10. Сухарникова Л. В. Особенности расследования неосторожного причинения вреда жизни и здоровью граждан медицинскими работниками в процессе профессиональной деятельности: Автореф. дис. канд. юрид. наук, – СПб., 2006. – 21 с. 11. Уголовный кодекс Украины от 05.04.2001 г.- ВВР, 2001, №25-26, ст.131. С изменениями и дополнениями на 31.05.2005 г. – №2598-ІY. 12. Яковлев М.М. Расследование отдельных категорий преступлений, связанных с профессиональной деятельностью. – М.: Юрлитинформ, 2006. – 128 с. Крецул В.И. ст. преподаватель кефедры правовых дисциплин НУЦ ОНЮА НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ ПРОФИЛАКТИКИ ПРЕСТУПНОСТИ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ. Общество оказалось перед фактом: преступность среди несовершеннолетних катастрофически быстро растёт, коренным образом меняется её структура и характер. Это происходит не только потому, что с развалом СССР, кризисом общества и государственности распалась ранее существовавшая система профилактики, и не только в связи с действием ряда социально-негативных факторов, на что указывали и указывают криминологи, но и потому, что мы не знаем современной подростковой преступности, не знаем, что она собой представляет. Судим о ней поверхностно, на основе лишь ярко бросающихся в глаза признаков. Однако, при всей схожести этих признаков, сегодняшняя преступность несовершеннолетних совершенно иная, чем пятнадцать, десять и даже три года назад. Она количественно и качественно быстро меняется. При этом ни педагоги, ни практические психологи, ни сотрудники правоохранительных органов психологически не готовы к её быстрым изменениям. В результате – серьёзные упущения в профилактической работе [1, с.9]. Обычно уровень преступности сопоставляют с динамикой населения подросткового возраста. Есть такая закономерность, когда рост преступности соответствует приросту или уменьшению населения подросткового возраста – возросло количество подросткового и юношеского населения страны – выросло и количество совершаемых ими преступлений, и наоборот – уменьшилась численно эта категория население – уменьшилось и количество совершаемых преступлений. Тогда пропорция остаётся примерно одинаковой, т.е. коэффициент преступности не изменяется. А сейчас прирост преступности среди подростков и юношей значительно опережает рост подростковой популяции: преступность среди несовершеннолетних за пятнадцать лет выросла приблизительно в два раза. Фактически точные данные получить трудно, поскольку в подростковой преступности высок уровень латентности, когда преступление совершено, но правоохранительным органам об этом неизвестно. Например, не все жертвы изнасилования, рэкета, карманных и квартирных краж, мошенничества заявляют о совершённом на них факте преступного посягательства. Причины высокого уровня латентности самые различные, что зависит от характера УДК 343.85:343.915 ~ 41 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України совершённого преступного посягательства, Так, при изнасиловании действует ложный стыд, нежелание обнародовать о себе компрометирующие сведения, угрозы со стороны насильников, выплата родителями насильников родителям пострадавших “откупных”, чувство неловкости, испытываемое девушкой перед следователем и т.п. При рэкете, карманных кражах, мошенничестве действуют другие причины. Часто – это неверие в возможности органов милиции привлечь к уголовной ответственности преступников, самообвинение (“сам виноват, что обманули”) и т.п. Даже не о всех квартирных кражах пострадавшие заявляют, особенно те, кому есть что-то скрывать из своих неправедных доходов от правоохранительных органов. Сегодня в среднем по стране каждое десятое преступление совершается подростком, а по некоторым регионам – каждое четвёртое. За этой статистикой скрывается прежде всего то, что очень рано значительная часть молодёжи попадает в преступный мир и приобщается к его законам жизни. Отсюда наибольшая вероятность рецидива. Знание динамики преступности несовершеннолетних имеет практическую значимость для более эффективной разработки стратегии и организации системы профилактики, распределения обязанностей и ответственности между субъектами профилактической работы. Вся система мер борьбы с преступностью несовершеннолетних должна быть направлена на устранение причин, способствующих формированию качеств личности, облегчающих вхождение подростка в криминальную группу, и условий, облегчающих сплочение подростков в такие группы. Одной из важнейших причин, которые сегодня необходимо преодолеть или нейтрализовать, является отрицательное влияние семьи. Дефекты семейного воспитания являются в большинстве случаев первопричиной искажённого формирования личности и последующего перехода конкретных подростков на преступный путь. По данным изучения членов групповых преступлений свыше 80 процентов их участников вышли из семей, в которых господствует атмосфера взаимной грубости, притеснений, унижений слабых сильными. Господствующие в социально неблагополучных семьях жестокость, садизм, издевательства вынуждают подростков бежать из дома. Так появилась категория беспризорных детей, которых у нас не было с тридцатых годов. Детей теряют, бросают, воруют, продают. Всё это связано с “коммерциализацией общества”. Нищета, безысходность всегда сопровождалась алкоголизацией населения. Такие семьи не только не выполняют своих, предназначенных им функций воспитания подрастающего поколения, но всё более берут на себя несвойственные семье функции эскалации взрослой преступности и криминализации подрастающего поколения. Семья, где злоупотребляют спиртными напитками, отличается неблагоприятным социально-психологическим климатом, нежеланием и неумением взрослых цивилизованными способами разрешать внутрисемейные конфликты. На этой почве растёт удельный вес так называемых бытовых преступлений (убийств членов семьи, доведение до самоубийства, тяжких телесных повреждений, квартирных хулиганств, развратных действий по отношению к детям и подросткам, спаивание подростков и т.п.). Подростки из неблагополучных семей совершают чаще всего тяжкие преступления (убийства, кражи, грабежи, разбойные нападения, изнасилования), к чему они уже дома психологически подготовлены. Так жестокость в семье порождает жестокость уличных шаек подростков. Особенно быстро растёт преступность со стороны девочек из неблагополучных семей, отличающаяся особой дерзостью, цинизмом, зачастую соединённая с занятием проституцией. Чтобы преодолеть или хотя бы смягчить влияние семьи на криминализацию подростков, нужна государственная программа преодоления всех видов семейного благополучия (экономико-материального, воспитательного, культурно-бытового, нравственно-этического, криминального и т.п.), которая включала бы и такие элементы, как: - выявление всех типов семей, в том числе и латентно неблагополучных и создание в каждом регионе банков данных по таким семьям; ~ 42 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України - своевременное оказание необходимой материальной помощи и поддержки экономически неблагополучным семьям, в том числе устройство членов неблагополучных семей на работу, выдача пособий и пр.; - принятие законов, способных защитить многодетные социально неблагополучные семьи от нищеты и бедности; - своевременное изъятие детей из семей, характеризующихся жестоким обращением с детьми, алкоголизацией, приобщающих детей к пьянству, ведущих аморальный образ жизни, и помещение их в специальные учреждения с последующим лишением родительских прав; - создание мощной службы социальной защиты, включение в работу с социальнонеблагополучными семьями специально подготовленных социальных работников и др. За последние годы в стране распалась ранее существовавшая советская система мер борьбы с преступностью несовершеннолетних. Эта система включала свыше пятидесяти социальных институтов – разнотипных государственных и общественных организаций, учреждений и должностных лиц. Для одних профилактическая работа составляла суть их повседневной служебной деятельности (работников прокуратуры, инспекторов ИДН, других работников правоохранительных органов), другие выполняли эти функции на общественных началах (члены комиссий по делам несовершеннолетних, общественные воспитатели, наставники, шефы и др.). “Очень высокую цену общество вынуждено платить в связи с демонтажем системы профилактики, свёртывания многомиллионного движения общественности за укрепление правопорядка. Лишившись таких её структурных компонентов, как народные дружины, советы профилактики, общественные пункты охраны правопорядка, товарищеские суды, посты народного контроля и т.п. и не создав ничего нового, государство не просто ослабило свой профилактический потенциал, а как бы провело полосу отчуждения между официальной судебно-правовой властью и населением. А ведь применительно к преступности нужен и должен быть широкий общественный контроль, контроль, основанный на заинтересованности всего гражданского общества” [2, c.79]. Таким же неоправданным оказался демонтаж системы правового просвещения и воспитания населения. Такие её звенья, как преподавание основ права на всех ступенях образования, правовые народные университеты, постоянные телепередачи и юридические рубрики в газетах и журналах несли не только нужную правовую информацию, но и формировали нравственность, гражданственность, законопослушание. Нынешняя ситуация с преступностью в Украине требует возрождения системы профилактики преступного поведения и дальнейшее её развитие, создание новых форм профилактической работы. В доперестроечной криминологической литературе подробно были изложены общие требования к организации системы профилактики преступности несовершеннолетних. В учебных заведениях был накоплен богатый опыт профилактики преступности, который сегодня практически не используется, хотя в Российской Федерации, например, наметилась тенденция к возрождению ранее существовавшей государственной системы профилактики преступности, участия в ней общественности и использования ранее накопленного практического опыта [3, c.93]. Исследования показывают, что преступность несовершеннолетних более “чувствительна”, чем взрослая преступность, к мерам борьбы с ней, к профилактическим управленческим решениям. В зависимости от организации профилактической работы в районах, городах, областях со сходной социально-экономической, демографической, психолого-бытовой, этнической характеристикой уровень данной преступности, и особенно групповой, может существенно различаться. Снижение преступности среди несовершеннолетних в ряде школ, училищ и регионов страны достигалось, прежде всего, реализацией на уровне региона (района, города, области) общесоциальных, экономических, организационных мер, осуществляемых местными органами власти. Так, в ряде мест, где уровень преступности учащихся был значительно ниже, чем по другим регионам, существенную роль играли координационные советы, создаваемые в каждой области из представителей правоохранительных органов, общественных организаций и ~ 43 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України системы образования, здравоохранения, которые обеспечивали планомерность и комплексность используемых мер, направленных на устранение условий жизни и воспитания, способствующих возникновению и формированию криминальных групп несовершеннолетних [4, c.125]. Естественно, без принятия глобальных социальных мер, направленных на стабилизацию политической, экономической, социальной, национально-этнической обстановки в стране и их безусловного разрешения о коренном переломе в борьбе с современной организованной преступностью не может быть и речи. Это сфера политики и политиков. Мы же хотим обратить внимание на то, что могут и должны делать должностные лица и общественность на местах, на нижнем уровне профилактической деятельности. Сегодня важно, по опыту прошлых лет, воссоздать систему профилактики в каждом учебном заведении, которая должна включать как общие меры совершенствования учебновоспитательного процесса, так и специальные целенаправленные психолого-педагогические, организационные и специально-криминологические меры предупреждения индивидуальных и групповых преступлений, как на уровне учебного заведения, так и учебных групп. Общие меры включают как повышение качества всего учебного процесса, совершенствование его организации, методического уровня, так и воспитательные меры. Конечно, эти общие и воспитательные меры не принесут результатов, если не будут подкреплены соответствующими социальными и экономическими мерами, связанными с социальной защитой личности, гарантирующими права на труд, отдых, социальное обеспечение. Система профилактики включает также организационно-правовые меры: - воссоздание в каждом учебном заведении соответствующих органов профилактики правонарушений (советов, секций, комиссий профилактики и пр.); - воссоздание общественных формирований из числа взрослых учащихся и педагогов молодёжного возраста (по типу бывших оперативных молодёжных отрядов дружинников); - создание органов профилактики из учащихся, проживающих в общежитиях (советов, секторов, бригад и т.п.); - воссоздание других правоохранительных формирований из числа учащихся (природоохранных, охраны памятников истории и культуры и т.п.). В то же время для успешной деятельности указанных формирований нужна элементарная правовая база. В одних случаях можно воспользоваться не отменёнными нормативными актами о деятельности некоторых формирований, в других – требуется разработка новых документов, соответствующих требованиям сегодняшнего дня. Литература: 1. Пирожков В.Ф. Характеристика асоциальной субкультуры несовершеннолетних правонарушителей. Сб. научн. трудов ВГПИ, т.222. Воронеж, 1982. 2. Скуратов Ю. Переход к рыночным отношениям требует новой системы права. //Щит и меч. 1996, №13. 3. Варченя А. Опять оперотряд! //Вечерняя Москва. 1998. 25 апреля. Ромиков А. ДНД – хорошо забытое старое //Щит и меч. 1998, №16. 4. Миронов Г. Победить преступность невозможно, а не бороться с ней – нельзя. // Подмосковье, 1995. Корольова Т.В. ст. викладач кафедри правових дисциплін МНЦ ОНЮА ПРАВОВІ АСПЕКТИ НАДАННЯ ПЛАТНИХ МЕДИЧНИХ ПОСЛУГ ДЕРЖАВНИМИ ТА КОМУНАЛЬНИМИ ЗАКЛАДАМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я Ст.49 Конституції гарантує безоплатне надання медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я, мережа яких не може бути скорочена. А відповідно до Рішення Конституційного Суду щодо офіційного тлумачення положення ч.3 ст.49 Конституції від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 безоплатність медичної допомоги означає надання її УДК 346.548:614.2 ~ 44 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України громадянам відповідними закладами охорони здоров’я незалежно від обсягу без розрахунку з боку громадян. Дефіцит бюджетних коштів на оплату безоплатної для громадян медичної допомоги у державних та комунальних закладах охорони здоров’я, гарантованої ст.49 Конституції України, зумовлює актуальність постановки питання про правомірність надання платних медичних послуг вказаними закладами. Вирішення цього питання сприятиме легалізації альтернативного бюджету джерела фінансування медичної допомоги і значно поліпшить її якісний рівень. Мова йде про те, щоб надання громадянам медичних послуг на платних засадах здійснювалося б у відповідності до закону та з додержанням прав пацієнтів та медичних працівників. Питання необхідності правової регламентації платних медичних послуг активно обговорюється у фахових медичних виданнях. Проте наукові публікації правознавців із цієї проблематиці практично відсутні. Окремі дослідження у галузі медичного права, яке у теперішній час тільки започатковується в Україні, містять постановку проблеми співвідношення платних медичних послуг і безоплатної медичної допомоги у загальному вигляді. Серед них – роботи З.Гладуна, В.Пашкова, Д.Карамишева, А.Немченко, О.Смотрова. Більше уваги приділяють вказаній проблемі російські дослідники – Н.Б.Найговзіна, М.А.Ковалевський, М.Н.Малеіна, Г.Р.Колоколов та інші, оскільки в Росії введено систему обов’язкового медичного страхування, а тому нагальним стає питання стандартизації та правового забезпечення діяльності з надання медичних послуг. З точки зору медичного права необхідність розробки правових засад надання лікувальнопрофілактичними закладами платних медичних послуг зумовлена такими обставинами: 1. недосконалістю механізму правового забезпечення надання платних медичних послуг; 2. необхідністю для державних та комунальних закладів охорони здоров’я функціонувати в умовах дефіциту бюджетного фінансування та недостатнього надходження фінансових коштів через систему добровільного медичного страхування; 3. необхідністю узгодження конституційних гарантій безоплатності медичної допомоги у державних та комунальних закладах і надання платних медичних послуг цими закладами; 4. відсутністю правового механізму захисту прав та законних інтересів громадян та медичних працівників у правовідносинах з надання платних медичних послуг; 5. необхідністю створення єдиних механізмів правового регулювання надання платних медичних послуг, професійних стандартів медичної діяльності для усіх суб’єктів, що надають подібні послуги. Нормативно-правову базу системи платних медичних послуг складають: Цивільний кодекс України, Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.92р. № 2801-ХII. Зокрема п.6 ст.18 Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19.11.92р. передбачає можливість для всіх закладів охорони здоров’я з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за відповідні послуги. На виконання цієї статті Постановою КМУ від 17.09.96р. № 1138 був затверджений Перелік платних послуг, які можуть надаватися в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти. Але на підставі рішення Конституційного Суду № 15-рп/98 від 25.11.98р. Перелік був визнаний таким, що не відповідає Конституції в частині затвердження платних послуг. Проте практика надання платних медичних послуг вказаними закладами існує, і у зв’язку з цим постає питання, яку саме медичну допомогу держава зобов’язується надати громадянам на безоплатній основі, а що є медичними послугами, які фінансуються за рахунок інших, не бюджетних джерел. МОЗ України у проекті Закону “Про внесення змін до основ законодавства України про охорону здоров’я” вирішує це питання шляхом розмежування категорій “медична допомога” та “медична послуга”. Згідно ст.2 вказаного законопроекту “медична допомога” – це “комплекс медичних заходів, спрямованих на лікування пацієнта у разі загрози його життю і здоров’ю, що здійснюється професійно підготовленими фахівцями, які мають на це право відповідно до чинного законодавства”, а “медична послуга” – це “медичний захід або комплекс медичних заходів, що реалізується чи пропонується для реалізації медичними працівниками в закладах охорони здоров’я, має завершене значення, цінову визначеність та є економічною складовою ~ 45 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України медичної допомоги”. Таким чином, медична допомога є медичним заходом, який здійснюється у стані, коли існує пряма та безпосередня загроза життю та здоров’ю пацієнта. Натомість медична послуга надається при відсутності такої загрози, додатково до гарантованого обсягу безоплатної медичної допомоги. У преамбулі Амстердамської декларації про політику у галузі забезпечення прав пацієнта у Європі, що прийнята Європейською нарадою з прав пацієнта 30.03.94р. і оголошена загальноєвропейською програмою дій у даній сфері, вказано: “концепція медичної допомоги включає увесь спектр послуг, направлених на забезпечення і захист здоров’я, профілактику, діагностику, лікування, догляд та реабілітацію…”[1]. Тобто сучасний підхід до поняття “медична допомога” у наведених нормах Амстердамської декларації передбачає розгляд медичної допомоги як певну сукупність медичних послуг. Із змісту даних норм випливає, що сукупність послуг, які опосередкують надання медичної допомоги, носить не випадковий, а цільовий характер. Тому неможливо однозначно розмежувати медичну допомогу на конкретні базові послуги, частина яких надається у межах безоплатної допомоги при існуванні загрози життю та здоров’ю, а решта – платно – при відсутності такої загрози. Практика надання медичної допомоги і юридичні вимоги визначеності правової норми все ж таки зумовлюють необхідність такого розмежування і відповідного нормативного закріплення. Потрібно затвердити перелік стандартних базових процедур, що надаються державними та комунальними закладами охорони здоров’я пацієнту за рахунок держави як складова безоплатної медичної допомоги, та аналогічний перелік платних медичних послуг, які надаються вказаними закладами. Існуюча у сучасному законодавстві про охорону здоров’я невизначеність правових норм щодо обсягу медичної допомоги та медичних послуг вступає у протиріччя із загальними принципам захисту прав людини і основних свобод, закріплених у Європейській конвенції з прав людини. У противному випадку не виключено необмежене свавілля як у медичній практиці, коли питання про надання у конкретному випадку медичної допомоги на платній чи безоплатній підставі вирішується адміністраторами медичних закладів, так і у правозастосовчій практиці при притягненні до юридичної відповідальності за порушення порядку надання медичної допомоги. До того ж внаслідок об’єктивної нерівності позицій пацієнта і медичного працівника у правовідносинах з надання медичної допомоги, що зумовлено інституціональною перевагою службових обов’язків спеціалістів-медиків, існує необхідність правової конкретизації дій, здійснення яких громадянин, що звернувся за медичною допомогою, має право вимагати від закладу охорони здоров’я і які цей заклад має здійснити платно чи безоплатно. Таким чином, без юридичного закріплення основного обсягу медичної допомоги і переліку медичних послуг, а також стандартних процедур їх надання, будуть відсутні юридичні гарантії, що дозволяють уникнути ситуацій, коли медичний працівник зможе зловживати своїми службовими обов’язками та порушувати конституційні права пацієнта на ефективну та безоплатну медичну допомогу. Вказана правова регламентація медичної допомоги можлива тільки за умов наявності у закладу охорони здоров’я відповідних матеріальних, фінансових та кадрових ресурсів, що опосередкують кожну стандартну процедуру надання пацієнту допомоги. А при наданні безоплатної медичної допомоги відповідне ресурсне забезпечення має конституційне значення, оскільки від цього безпосередньо залежить реалізація конституційних норм про безоплатну медичну допомогу. Цивільний кодекс, як головний нормативно-правовий акт у системі майнових та пов’язаних з ними немайнових правовідносин, є складовою частиною правової бази надання платних медичних послуг, оскільки його положення не виключають право державних та комунальних закладів охорони здоров’я займатися підприємницькою діяльністю. Мова йде про ст.86 ЦК України, яка визначає, що “некомерційні організації можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом, і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню”. Таким чином, некомерційні заклади охорони здоров’я, якими є державні та комунальні заклади, мають ~ 46 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України законне право надавати платні медичні послуги, якщо це не порушує гарантованого конституцією права на безоплатну медичну допомогу. Громадяни мають право на додаткові послуги понад гарантований у межах безоплатної допомоги обсяг на підставі програм добровільного медичного страхування, а також за рахунок коштів підприємств, установ та організацій, особистих коштів та інших не заборонених законодавством джерел. З урахуванням вищенаведеного можна сформулювати основні принципи юридичного забезпечення системи платних медичних послуг: 1. платні медичні послуги надаються додатково до гарантованого обсягу безоплатної для громадян медичної допомоги; 2. надання платних медичних послуг – це один з напрямів реалізації прав громадян на отримання медичної допомоги, вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров’я; 3. правові засади надання платних послуг однакові для закладів державної, комунальної та приватної системи охорони здоров’я; 4. платні медичні послуги надаються лікувальними закладами у межах угод з громадянами на надання таких послуг; 5. державні та комунальні заклади охорони здоров’я можуть надавати платні послуги на підставі спеціальних дозволів відповідного органу управління охороною здоров’я; 6. ціни на платні послуги затверджуються у відповідності до законодавства України; 7. претензії і спори, що виникають між пацієнтами та медичними закладами з приводу надання платних медичних послуг, вирішуються за угодою сторін чи у судовому порядку. З точки зору Н.Б.Найговзіної та М.А.Ковалевського надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних послуг можна вважати конституційним тільки якщо такі послуги надаються за певних виключних обставин[2]. Однак потрібний гласний державний та громадський контроль за тим, чи дійсно мають місце обставини, що є підставою для надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я платних послуг і чи не зловживають вказані заклади наданим їм правом. Ця діяльність має відбуватися під публічним контролем. На думку М.Малеіної, підставою виникнення зобов’язання з надання медичної допомоги є цивільно-правовий договір. За своїми специфічними рисами договір, що виникає між громадянином і лікувальним закладом, ближче всього до цивільно-правових договорів з надання послуг. Зміст цього договору, визначений у ст.901 ЦК України, певною мірою відповідає суспільним відносинам щодо надання медичної допомоги. Але не можна остаточно врегулювати суспільні відносини з надання медичної допомоги, залишаючись у межах цивільного законодавства та дещо змінюючи його норми. Справа в тому, що об’єкт цих відносин (життя і здоров’я) безпосередньо пов’язаний із суб’єктом (пацієнтом). Інший суб’єкт вказаних відносин – медичний працівник – є носієм професійної влади. Він наділений виключною компетенцією вирішувати питання доступу особи до тих чи інших медичних послуг. Тому необхідно встановити такий механізм правового регулювання надання медичних послуг, який би забезпечив як права пацієнта, суверенітет його особистості, так і права лікаря, його професійну владу. Проте, на наш погляд, наявність певних відмінностей у природі цивільно-правових відносин і правовідносин з надання медичних послуг не свідчить про неможливість використовувати норми цивільного права для регулювання відносин з надання медичних послуг, особливо якщо є прогалини у регулюванні цих відносин медичним правом. Пацієнти, які отримують платні медичні послуги, зобов’язані: 1. сплатити вартість наданої медичної послуги; 2. виконувати вимоги лікаря, що забезпечують якісне надання медичної послуги, у тому числі надавати необхідну для цього інформацію. При невиконанні медичним закладом зобов’язань щодо надання медичних послуг пацієнт повинен мати право: - призначити новий строк надання послуги; - вимагати зменшення вартості наданої послуги; - вимагати надання послуги іншим спеціалістом; ~ 47 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України - розірвати договір і вимагати відшкодування шкоди. Для надання платних медичних послуг державні та комунальні заклади охорони здоров’я зобов’язані мати ліцензію на види діяльності, з яких надаються платні послуги. У їх установчих документах повинні міститися положення, які свідчать про можливість надання платних послуг. Також вони повинні отримати дозвіл відповідного органу управління охороною здоров’я на надання платних медичних послуг, мати типові форми відповідних договорів, вести окремий статистичний та бухгалтерський звіт результатів надання платних послуг. Заклади охорони здоров’я повинні забезпечити громадян безкоштовною доступною та достовірною інформацією щодо своєї державної реєстрації, режиму роботи, переліку платних послуг, їх вартості, умовах надання, включаючи відомості про пільги для окремих категорій громадян, про кваліфікацію і сертифікацію спеціалістів. Для того, щоб заклад охорони здоров’я отримав право надавати платні медичні послуги, він повинен мати ліцензію на обраний вид діяльності. Ліцензування медичної діяльності здійснює Міністерство охорони здоров’я України. На сьогодні у законодавстві відсутній механізм регулювання процедури отримання спеціального дозволу на надання платних медичних послуг від органу управління у галузі охорони здоров’я. Проте загальноправові принципи поряд з особливостями юридичної регламентації медичної діяльності дозволяють виділити наступні умови, при наявності яких орган управління охороною здоровя’я зобов’язаний надати дозвіл державному чи комунальному закладу охорони здоров’я на надання платних медичних послуг: 1. наявність ліцензії на здійснення тих видів медичної діяльності, з яких планується надавати платні медичні послуги; 2. наявність права на надання медичних послуг у статутних документах лікувальнопрофілактичного закладу; 3. наявність переліку медичних послуг, які ЛПЗ планують надавати на платних засадах; 4. прейскурант цін на платні послуги, складений у відповідності з нормативними документами; 5. наказ керівника ЛПЗ, що затверджує Положення про підрозділ, який надаватиме платні медичні послуги; 6. типовий договір меж ЛПЗ і пацієнтом на надання платних медичних послуг. Заява керівника ЛПЗ на ім’я керівника відповідного органу управління охорони здоров’я з додаванням перелічених документів повинно бути розглянуто і формальних підстав для відмови у наданні дозволу на організацію платних медичних послуг у такому разі немає. Основні фактори, що потребують пояснення, – це критерій визначення платності чи безоплатності послуг. Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що нормативне закріплення надання платних медичних послуг державними та комунальними закладами охорони здоров’я перш за все передбачає відокремлення платних медичних послуг від безоплатної медичної допомоги, гарантованої Конституцією та встановлення відповідного переліку таких послуг. Діяльність з надання платних медичних послуг у державних та комунальних закладах охорони здоров’я повинна відбуватися під публічним та громадським контролем з метою уникнення зловживань. Регулювання вищевказаної діяльності з огляду на специфіку об’єкту та суб’єктів відповідних правовідносин повинно здійснюватися з позицій медичного та цивільного права. Література: 1. Медицинская этика. Сборник документов / Составитель И.В.Островская. –М., 2001. – С.30. 2. Найговзина Н.Б., Ковалевский М.А. Система здравоохранения в Российской Федерации: организационно-правовые аспекты. – М.: ГЭОТАР-МЕД., 2004 – С. 87. Клеван Н.В. преподаватель кафедры правовых дисциплин НУЦ ОНЮА УДК 343.8 ~ 48 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України ОБРАЩЕНИЕ С ОСУЖДЕННЫМИ, ЛИШЕННЫМИ СВОБОДЫ: СООТВЕТСТВИЕ МЕЖДУНАРОДНЫМ СТАНДАРТАМ Человек, его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются наивысшей социальной ценностью. Государство уважает и охраняет права, свободы и законные интересы осужденных, обеспечивает необходимые условия для их исправления и ресоциализации, социальную и правовую защиту и их личную безопасность (Конституция Украины). Таким образом, права и свободы человека и их гарантии определяют содержание и направленность деятельности государства. В определенной степени именно по состоянию уголовно-исполнительной системы, отношению общества к людям, содержащимся в местах лишения свободы, по условиям их содержания и жизни мировое сообщество оценивает уровень цивилизованности государства, демократии и гуманизма в нем. В связи с этим в последнее время внимание общества сосредоточено на проблемах уголовно-исполнительной системы, деятельность которой тесно связана с соблюдением прав человека во время исполнения уголовных наказаний. Процесс реформирования уголовно-исполнительной системы, вызванный изменениями в системе уголовных наказаний, имплементацией международных стандартов обращения с лицами, лишенными свободы, и стремлением государства и общества к повышению эффективности исполнения наказаний, показателем которой является возвращение лица к законопослушному поведению, ставит проблему обеспечения прав и свобод осужденных на приоритетные позиции. Украиной подписано и ратифицировано ряд международно-правовых документов, которые непосредственно касаются деятельности уголовно-исполнительной службы Украины и, в первую очередь, направлены на соблюдение и обеспечение прав человека. Основными в этой сфере остаются Минимальные стандартные правила обращения с заключенными (30.08.1955 г.), Конвенция против пыток и иных жестоких, нечеловеческих или унижающих достоинство видов обращения и наказания (10.12.1984 г.), Свод принципов защиты всех лиц, подвергнутых задержанию и заключению в любой форме (9.12.1988 г.), Европейская конвенция по предупреждению пыток, нечеловеческого и унижающего достоинство обращения или наказания (1987 г.), Европейские пенитенциарные правила (12.02.1987 г.) и другие. Эти акты содержат стандарты-рекомендации в области обращения с лицами, лишенными свободы, и в управлении пенитенциарными учреждениями и касаются общего руководства такими учреждениями. Проведенный анализ международных нормативно-правовых документов в сфере исполнения наказаний позволил сделать вывод о том, что обращение с осужденными включает в себя следующие аспекты: принципы организации и деятельности пенитенциарных учреждений; подбора и обучения персонала, их компетенцию; прием и распределение осужденных, организацию их быта и досуга, обучения, труда и общения с внешним миром; медицинское обслуживание; порядок предоставления информации; средства сдерживания; а также минимальные гарантии для всех категорий осужденных и лиц, находящихся под следствием и судом. Правила специально сформулированы таким образом, чтобы они могли применяться в рамках различных правовых систем и в то же время устанавливать некоторые минимальные стандарты в обращении с заключенными. Прежде всего, правила обращения с лишенными свободы подчиняются фундаментальным принципам, которые включают понятия гуманности, нравственности, справедливости, уважения человеческого достоинства, социальной ориентированности и эффективности управления, являющиеся предопределяющими для четкого и эффективного функционирования современной пенитенциарной системы. Они придают этой системе все необходимые атрибуты этической социальной организации, играющие важную роль для обеспечения адекватного содержания заключенных, поддержания статуса персонала и оправдания ожиданий цивилизованного общества в современных условиях. Лишение свободы, как одно из наиболее строгих наказаний, сопряженное со значительными ограничениями прав и свобод человека, должно ~ 49 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України осуществляться в таких условиях содержания и моральной атмосфере, которые обеспечивают уважение человеческого достоинства, чтобы избежать дальнейшей деформации личности осужденного преступника. Таким образом, обращение с заключенными преследует цель соблюдения принципа уважения личности, ее верований и убеждений, который должен определять характер специально предпринимаемых мер. При исполнении наказания не допускается сужение правового статуса осужденного. Ограничения прав осужденных определены только законом и установлены приговором суда и не могут содержать жесткие, бесчеловечные или унижающие достоинство виды обращения. Термин “жестокие, бесчеловечные или унижающие достоинство виды обращения или наказания” должен толковаться таким образом, чтобы обеспечить, по возможности, наиболее широкую защиту против злоупотреблений физического или психологического характера, включая содержание лишенного свободы лица в условиях, которые лишают его, временно или постоянно, любого из его природных чувств, таких как зрение, слух, пространственная или временная ориентация. [1] В этой связи спорным представляется такая мера взыскания, применяемая к лицам, лишенным свободы, в соответствии со ст.132 УИК Украины, как водворение осужденных, содержащихся в помещениях камерного типа исправительных колоний максимального уровня безопасности, в карцер без вывода на работу на срок до 15 суток. Поскольку исправление и ресоциализация не всегда дают ожидаемый положительный результат, основными условиями успешного исправления являются готовность и желание самих осужденных и налаживание связей между учреждениями исполнения наказаний и свободным обществом. Цели исправительного воздействия на осужденных заключаются в том, чтобы сберечь их здоровье и достоинство и содействовать формированию у них чувства ответственности и навыков, которые помогут им реинтегрироваться в общество, исполнять требования законности и удовлетворять свои жизненные потребности собственными силами после освобождения. Исправление осужденных нацелено на минимизацию негативного воздействия лишения свободы на личность и их социальное поведение. Европейские пенитенциарные правила, в частности, отражают изменения от применяемого ранее подхода к процессу воздействия на осужденных, “применения режимов, направленных на изменение и исправление их взглядов и поведения, к разработке моделей, ориентированных на развитие социально полезных профессиональных навыков и внутренних ресурсов личности (личных способностей), которые открывают перспективы успешной социальной реинтеграции, помогут заключенным включиться в жизнь общества после освобождения”. [2] Обязательным является также систематический контроль за деятельностью пенитенциарных учреждений, соответствием условий и порядка исполнения наказаний действующим законам, а также целям, стоящим перед уголовно-исполнительный системой со стороны органов, не принадлежащих к пенитенциарной системе, способствует защите личных прав осужденных и заключенных, законности применения дисциплинарных взысканий. Эффективность исполнения наказаний предопределяется, прежде всего, дифференцированностью самих пенитенциарных учреждений, разнообразием используемых режимов и адекватным процессом классификации и распределения осужденных по тем местам лишения свободы, которые наиболее соответствуют их потребностям. При распределении осужденных по различным пенитенциарным учреждениям или выборе режима содержания принимаются во внимание правовое положение лица, требования исправительного воздействия, состояние здоровья, пол и возраст. [3] Однако международные правила в отличие от национального Уголовно-исполнительного законодательства, не требуют строго раздельного содержания различных категорий осужденных. В определенных условиях они могут совместно участвовать в организованной деятельности, включенной в утвержденную для них программу исполнительного воздействия (ст. 11.2 Европейских пенитенциарных правил). Важным является максимальная защищенность их от вредных влияний и учитывание потребностей осужденных. [2] В международных стандартах обращения с осужденными под режимом в местах лишения свободы понимают уклад жизни осужденных, который не является квинтесенцией наказания, а ~ 50 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України должен включать в себя: а) духовную поддержку и помощь, а также возможности для подходящей работы, профессионально-технического, общеобразовательного обучения и профессиональной ориентации, для занятий физкультурой и развития социальных навыков; предоставление советов и консультаций, организацию групповых мероприятий и досуга; б) меры, обеспечивающие такую организацию этой деятельности, которая бы, по мере возможности, способствовала расширению контактов с внешним миром и создавала возможности для облегчения социальной реабилитации заключенных после освобождения; в) процедуры выработки и пересмотра индивидуальных программ исправления и обучения заключенных после проведения подобных консультаций с соответствующим персоналом и, по возможности, с заключенными, о которых идет речь; г) системы контактов и методы руководства, которые способствуют установлению соответствующих позитивных отношений между персоналом и заключенными в целях достижения эффективности и успешной реализации режимов и программ исправления (ст. 66 Европейских правил). [2] В отличие от данного представления в уголовно-исполнительном законодательстве Украины режим определен как порядок исполнения и отбытия наказания, обеспечивающий изоляцию осужденных, постоянный надзор за ними, исполнение возложенных на них обязанностей, реализацию их прав и законных интересов, безопасность осужденных и персонала, раздельное содержание различных категорий осужденных и различные условия содержания в зависимости от вида колонии (ст. 102 УИК Украины). [4] В связи с этим режим выполняет как карательную функцию, так и регулятивную, определяя объем правоограничений, “и функцию обеспечения применения средств исправительно-трудового воздействия”. [5, 50] Одной из основных целей исправительного воздействия на осужденных, как определяют международные правила и стандарты обращения с осужденными, является сохранение их здоровья и достоинства. Поэтому режимы, применяемые в местах лишения свободы, должны быть установлены и использоваться таким образом, чтобы: обеспечить условия жизни, совместимые с человеческим достоинством и нормами, принятыми в обществе; свести к минимуму отрицательные последствия заключения и различия между жизнью в заключении и на свободе, с тем, чтобы заключенный не утратил чувства самоуважения или личной ответственности; поддерживать и укреплять связи с родственниками и общественностью в интересах заключенных и их семей; предоставить возможность заключенным развивать навыки и склонности, которые помогут им успешно включиться в жизнь общества после освобождения (Пояснительная записка к Европейским пенитенциарным правилам, ст. 65). [6] В соответствие с международными стандартами осужденные при любой возможности должны помещаться в отдельные камеры. Минимальные стандартные правила ООН предусматривают, что каждый осужденный должен иметь отдельную камеру или комнату, а при размещении осужденных в общих камерах необходим тщательный отбор, чтобы быть уверенным, что размещенные совместно осужденные могут проживать вместе в таких условиях (ст. 9 Минимальных правил). Европейские правила при размещении рекомендуют учитывать также желание осужденного на отдельное или совместное с иными осужденными содержание. Однако в случае совместного размещения лица, лишенные свободы, должны подходить для общения друг с другом в таких условиях (ст. 14 Европейских пенитенциарных правил). Уголовно-исполнительное законодательство Украины предусматривает совместное содержание осужденных от “размещения в помещениях камерного типа, как правило, по два человека” для осужденных к пожизненному лишению свободы (ст. 151 УИК Украины) до “размещения в жилых помещениях с локальным совместным проживанием” для осужденных к лишению свободы на определенный срок в участке ресоциализации (ст. 96 УИК Украины). [4] Согласно данным официальной статистики Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний по состоянию на 01.09.2006 г. в Украине в 182 учреждениях, включая СИЗО и ЛТП, рассчитанных на 160851, фактически содержалось 165716 лиц (+4865). В действительности не все осужденные обеспечены отдельным спальным местом. Это: Исправительные колонии минимального уровня безопасности с общими условиями содержания ~ 51 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України (мужчины) – 574 человека; Исправительные колонии минимального уровня безопасности с общими условиями содержания (женщины) – 1240 человек; Исправительные колонии среднего уровня безопасности (впервые) – 5354 человека; Исправительные колонии среднего уровня безопасности (неоднократно) – 6389 человек; Исправительные колонии минимального уровня безопасности с облегченными условиями содержания (неосторожные преступления) – 96 человек; Исправительные центры – 818 человек; Специализированные лечебные учреждения – 876 человек; Лечебные учреждения при исправительных колониях – 598 человек. [7] Количество лиц, содержащихся в СИЗО, в некоторых регионах превышает количество мест на 4 тыс. Большинство режимных корпусов, которые построены более 100 лет назад, находятся в неудовлетворительном техническом или аварийном состоянии, малопригодны для дальнейшего содержания лиц, заключенных под стражу, и составляют угрозу жизни и здоровью как осужденных, так и персонала учреждений. В этой связи необходимо также решить вопрос и о размещении осужденных к пожизненному лишению свободы, количество которых растет ежегодно в среднем на 110-125 лиц. Нарушение норм жилой площади и санитарно-эпидемических нормативов в некоторых случаях приводит к распространению инфекций, химиорезистентного туберкулеза, ВИЧ/СПИД и что не менее важно, к возникновению профессиональных заболеваний среди персонала. Выходом из данной ситуации может стать с одной стороны строительство новых учреждений, реконструкция уже существующих, переоборудование общежитий казарменного типа для блочного размещения осужденных, что предусмотрено Государственной программой улучшения условий содержания осужденных и лиц, взятых под стражу, на 2006-2010 годы. [8] Однако указанные меры потребуют много средств и времени, поскольку финансирование из государственного бюджета, предусмотренное вышеуказанной программой, составляет 2262471,8 тыс. гривен. Так, еще в 1994 году Постановлением Кабинета Министров Украины от 26.01. №31 “О программе приведения условий содержания осужденных, которые отбывают наказание в местах лишения свободы, а также лиц, содержащихся в СИЗО и ЛТП, в соответствие с международными стандартами” было предусмотрено возведение 9 новых СИЗО, но из-за недостатка средств работа в этом направлении прекращена. На протяжении последних лет деятельность УИН и СИЗО Государственной уголовноисполнительной службы Украины финансируется в размере около 40% (45,1% в 2006г.) минимально необходимой потребности. Недостаточность финансирования и ученые, и практики называют основной причиной того, что материально-техническая база УИН и СИЗО, условия содержания осужденных и предварительно заключенных не в полной мере соответствуют не только международным стандартам в области прав человека и обращения с заключенными, но и требованиям УИК Украины и Закона Украины “О предварительном заключении”. С другой стороны – это уменьшение количества заключенных за счет применения насколько это возможно без ущерба для безопасности членов общества альтернативных лишению свободы наказаний. Данные обстоятельства, однако, не должны влиять на принятие судами справедливых решений. Международные стандарты однозначно предусматривают, что помещения, в которых содержатся заключенные, и, в частности, спальные места должны удовлетворять требованиям санитарии и гигиены с должным учетом климатических условий, особенно в том, что касается кубатуры воздуха, разумной площади, освещения, отопления и вентиляции (ст. 15 Европейских пенитенциарных правил, ст. 11 Минимальных стандартных правил ООН). Санитарные устройства и доступ к ним должны быть такими, чтобы каждый осужденный мог в любой момент отправлять естественные потребности в условиях приличия и чистоты (ст. 17 Европейских пенитенциарных правил, ст. 12 Минимальных стандартных правил ООН), а не на глазах у сокамерников. Качество и чистота одежды и постельных принадлежностей имеют важнейшее значение для сохранения достоинства и самоуважения для любого человека. Пенитенциарные администрации должны обеспечить удовлетворительное качество и чистоту выдаваемой одежды и постельных принадлежностей, а также эффективные и регулярные процедуры их ~ 52 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України сменяемости. Каждый осужденный обеспечивается отдельной кроватью и индивидуальными постельными принадлежностями, которые содержатся в надлежащем порядке и в хорошем состоянии и обновляются так часто, как это необходимо для поддержания чистоты (ст. 24 Европейских пенитенциарных правил, ст. 19 Минимальных стандартных правил ООН). Международными правилами рекомендуется обратить внимание на качество пищи, ее приготовление и внешний вид, которые могут оказаться решающими при вынесении заключенными оценки того, насколько внимательно и ответственно относится к ним администрация места лишения свободы. Поэтому организация питания также важна для выработки у заключенных положительного отношения ко всему процессу их ресоциализации. Согласно Минимальным стандартным правилам обращения с заключенными (ст. 20) и Европейских пенитенциарных правил (ст. 25) администрация предоставляет заключенным в отведенное для этого время должным образом приготовленную и поданную еду, удовлетворяющую, с точки зрения качества и количества, разработанным нормам питания и требованиям современной гигиены. При этом должны быть учтены возраст, состояние здоровья, характера труда и, насколько это возможно, религиозные и культурные традиции осужденных. По данным, приведенным заместителем Генерального прокурора Украины А. Шинальским, на протяжении 2005 года по всем программам на приобретение продуктов питания Государственным департаментом получено 118 млн. 980 тыс. грн. Таким образом, на ежедневное питание одного лица, содержащегося под стражей, тратится около 2 грн. На медикаменты и перевязочные материалы в 2005 году по всем программам получено 15 млн. 173,5 тыс. грн. – чуть более 7 грн. в месяц на лицо. Притом, что на 1.01.2006г. в учреждениях системы исполнения наказаний пребывало более 9 тыс. больных туберкулезом, более 4 тыс. ВИЧ – инфицированных, из которых 76 лицам установлен диагноз СПИД. [9, 8] На практике является проблемой размещение предварительно заключенных, больных активной формой туберкулеза. Необходимость изоляции от общества обвиняемого, подсудимого, даже если он болен активной формой туберкулеза, и вместе с тем, отсутствие условий для лечения таких лиц в СИЗО создает угрозу распространения инфекции, нарушает права человека на получение медицинской помощи. Эта проблема требует законодательного решения, поскольку лечение предварительно заключенных, больных туберкулезом, не является функцией СИЗО. Необходимы специализированное лечение в надлежащих условиях, штат врачей, оборудование, медикаменты и т.д. Согласно же международным стандартам и осужденному, и задержанному должна предоставляться возможность пройти надлежащее медицинское обследование в возможно кратчайшие сроки после его прибытия в место задержания или заключения. (Принцип 24). [10] Важным является и то, что согласно международным стандартам сотрудники пенитенциарных учреждений имеют такое же право рассчитывать на надлежащее состояние их рабочих мест. Таким образом, без надлежащего финансирования государством мер, направленных на создание в местах лишения свободы минимально необходимых, цивилизованных санитарнобытовых условий содержания осужденных, все иные организационно-практические меры будут малоэффективными или вообще безрезультатными. Кроме того, главными элементами любого хорошо разработанного и эффективного режима содержания являются труд, общеобразовательное и социальное обучение. Несмотря на трудности, существующие в данный момент во многих пенитенциарных системах, и социальные проблемы, связанные с серьезной безработицей, труд заключенных в местах лишения свободы традиционно рассматривается в качестве позитивного элемента исправительного воздействия и профессиональной подготовки. Важность такого труда состоит в том, что он имеет непосредственное отношение к ресоциализации осужденных и дает возможность должным образом использовать рабочую силу для обеспечения самих осужденных. В этой связи заключенным предоставляется достаточный объем общественнополезной работы или, насколько это целесообразно, иной целенаправленной деятельности, с тем, чтобы они были заняты ею в течение нормального рабочего дня. Насколько это возможно, ~ 53 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України программы труда заключенных должны, концептуально и организационно, являться составной частью всего режима наряду с другими видами деятельности, как например, обучением. [6] Предоставляемая работа, по мере возможности, должна быть такой, чтобы поддерживать или улучшать способности заключенного нормально зарабатывать себе на жизнь после освобождения. Организация и методы труда в местах лишения свободы должны быть по возможности такими же, как и применяемые к аналогичному труду в обществе, с тем, чтобы подготовить заключенных к нормальным условиям труда после их освобождения. В отличие от этого, целями труда осужденных в Украине представляются обеспечение хозяйственных нужд учреждения; занятие осужденных каким-либо видом общественно-полезной деятельности как показатель позитивных изменений личности на момент отбытия наказания. Об этом свидетельствуют положения ч. 5 ст. 118 УИК Украины – работы по благоустройству колоний и прилегающих к ним территорий, а также улучшению жилищно-бытовых условий осужденных или к вспомогательным работам по обеспечению колоний продовольствием; ст. 132 УИК Украины – назначение на внеочередное дежурство по уборке помещений и территории колонии в качестве меры взыскания, применяемой к лицам, лишенным свободы. Организация труда в местах лишения свободы, очевидно, не нацелена на будущее. Труд осужденных в соответствие с уголовно-исполнительным законодательством Украины широко используется в качестве составляющей их ресоциализации. Однако существующие проблемы занятости осужденных, что является отражением ситуации с трудовой занятостью населения в целом, не позволяют в полной мере реализовать им свое право на труд. Особенно проблемным является обеспечение работой осужденных к пожизненному лишению свободы, которое связано с ограничениями, предусмотренными ч. 3 ст. 151 УИК Украины. Поэтому создание в учреждениях условий для увеличения количества рабочих мест для такой категории осужденных (с учетом постоянного увеличения их количества), что предусмотрено Государственной программой, является достаточно актуальным и необходимым. Кроме того, Европейские пенитенциарные правила содержат положения, в соответствие с которыми администрация учреждений исполнения наказаний предоставляет возможность осужденным выбирать вид занятий по своему желанию. В Украине же “осужденные привлекаются к общественно полезному труду с учетом имеющихся производственных мощностей, принимая во внимание при этом пол, возраст, трудоспособность, состояние здоровья и специальность” (ч. 1 ст. 118 УИК Украины). [4] Большое внимание следует уделить общеобразовательному и профессиональнотехническому обучению осужденных лиц полезным специальностям. Международными стандартами предусмотрена необходимость разработки и осуществления разносторонних программ обучения, позволяющих им удовлетворять, по крайней мере, некоторые из своих интересов и потребностей. Целями подобных программ должны быть улучшение перспектив на успешную социальную реабилитацию, “поддержание в них (заключенных) силы духа, улучшение их отношения к окружающим и повышение их уважения к самим себе”. [6]. Правила особо подчеркивают, что образование заключенных должно быть интегрировано в образовательную систему страны, чтобы после освобождения они могли продолжать обучение, найти свое место в обществе. Опыт европейских стран подтверждает, что образование является наиболее важной сферой человеческой деятельности, тем социальным институтом, через который передаются и реализуются базовые культурные ценности и цели развития общества. Уголовно-исполнительное законодательство Украины, и в частности, ч. 2 ст. 6 УИК определяет, что общеобразовательное и профессионально-техническое обучение осужденных является одним из основных способов их исправления и ресоциализации. Как и во всей концепции исправительного воздействия лишением свободы, здесь также подходы, основанные на исправительных и дисциплинарных мерах, уступили место концепциям, посвященным обогащению личного опыта и последующего роста личности и социальной компетенции, делающей более реальными перспективы на ресоциализацию. Более того, Правила рекомендуют рассматривать обучение как деятельность в рамках пенитенциарного режима, имеющая такой же статус и оплачиваемая, в основном, так же, как и ~ 54 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України труд, при условии, что оно осуществляется в течение обычного рабочего дня и входит в утвержденную индивидуальную программу исправления. Данное положение не нашло отражения в нашем законодательстве и обучение осужденных возможно в свободное от работы время. Однако общеобразовательное и профессионально-техническое обучение осужденных поощряется и учитывается при определении степени их исправления, а на период прохождения итоговой аттестации обучающиеся осужденные освобождаются от работы без начисления заработной платы (ч. 3-4 ст. 126 УИК Украины). Необходимо заметить, что обеспечение надлежащего обращения с осужденными напрямую связано с подготовкой персонала уголовно-исполнительной системы. При подборе кадров во внимание принимаются, прежде всего, честность, человечность, профессиональные и личные качества, необходимые для такого рода работы (ст. 54 Европейских пенитенциарных правил). Заработная плата сотрудников пенитенциарной системы в соответствие с международными стандартами должна быть достаточно высокой; им предоставляются различные льготы и благоприятные условия службы, учитывающие характер труда и предъявляемые к нему требования. По состоянию на 2006 год заработная плата работников бюджетной сферы уголовно-исполнительной системы профинансирована на 59,3%. [11] Имплементация данных норм в законодательство и реализация их представляется не менее важной. Еще одним важным моментом в уголовно-исполнительной деятельности является то, что персонал не должен прибегать к использованию силы по отношению к осужденным, кроме случаев необходимой самообороны, пресечения попыток побега или при оказании заключенным активного или пассивного сопротивления приказу, основанному на законе или правилах внутреннего распорядка. Таким образом, достижение реальной цели обеспечения прав человека в местах лишения свободы невозможно без ряда организационно-практических и кадровых мер, направленных на формирование у персонала надлежащего отношения к своим функциям, глубокого осознания важности и актуальности наведения порядка в учреждениях исполнения наказаний. Они должны быть психологически готовы воспринимать людей, которые находятся за решеткой, как равноправных членов общества. Снижение темпа прироста преступности и одновременно обеспечение гуманного, человеческого обращения с правонарушителями; защита членов общества от преступных посягательств и недопущение жестокости, необоснованных, чрезмерных лишений и страданий по отношению к преступникам. Трудносовместимые задачи, но соединимы в цивилизованном обществе, где глубоко осознаны реальные закономерности в области преступности, ее объективные причины и научно-практическая несостоятельность неправового и жестокого обращения с правонарушителями. В оптимальном соотношении эффективности и гуманности, свободы и необходимости, свободы и безопасности. Литература: 1. Декларация о защите всех лиц от пыток и иных жестоких, нечеловеческих или унижающих достоинство видов обращения и наказания, принятая Генеральной Ассамблеей 9.12.1975 г.; Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифіковано 26.01.87 // http://zakon1.rada.gov.ua 2. Европейские пенитенциарные правила, объявленные рекомендацией № R (87)3 Комитета министров Совета Европы от 12.02.1987 года // “Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій”, Амстердам-Київ, 1996 р. 3. Минимальные стандартные правила обращения с заключенными, принятые ООН 30.08.1955 года // “Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій”, Українсько-американське бюро захисту прав людини, Амстердам-Київ, 1996 р. 4. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 // Відомості Верховної Ради, 2004, N 3-4, ст. 21 ~ 55 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України 5. Кримінально-виконавче право України / за редакцією А.Х.Степанюка. – Х.: “Право”, 2005. – 253 с. 6. Пояснительная записка к Европейским пенитенциарным правилам // “Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій”, Українсько-американське бюро захисту прав людини, АмстердамКиїв, 1996 р. 7. Довідка про чисельність спецконтингенту в установах виконання покарань станом на 01.09.2006 року // http://www.kmu.gov.ua 8. Державна програма покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки, затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2006 р. N 1090 // http://www.kmu.gov.ua 9. О.Шинальский Права людини в місцях позбавлення волі // Вісник прокуратури, №3. 2006. – с.5-14 10. Свод принципов защиты всех лиц, подвергаемых задержанию или заключению в какой бы то ни было форме, объявленный Резолюцией 43/173 Генеральной Ассамблеи ООН от 9.12.1988 г. / “Права людини і професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах міжнародних організацій” Українсько-американське бюро захисту прав людини, Амстердам-Київ, 1996 р. 11. Інтерв’ю Заступника Голови Державного департаменту України з питань виконання покарань Калашник Н.Г. відомчій газеті “Закон і обов’язок” // http://www.kmu.gov.ua Оборотов И.Г. преподаватель кафедры правовых дисциплин НУЦ ОНЮА ПРАВОВОЕ РАЗВИТИЕ И ПРЕЕМСТВЕННОСТЬ В ПРАВЕ На пути познания и постижения права перед исследователем стоит целый ряд задач, первейшей из которых должно стать рассмотрение генезиса права, поскольку “без историкогенетического подхода к праву немыслимо его теоретическое освоение” [1, с.90]. Под генезисом подразумевают происхождение и развитие, но в данном случае не затрагиваются вопросы возникновения права, а основное внимание уделяется развитию (трансформации) права. Последнему можно дать такое определение – это межвременная преемственность и пространственная аккультурация, связанные с использованием традиций и новаций отдельной правовой культурой, правовой системой или правовой семьёй [2, с.276]. Правовое развитие в целом выглядит как последовательный процесс однонаправленных изменений. Наиболее значимыми категориями, используемыми при исследовании развития в праве выступают традиция в праве, преемственность в праве, правовая аккультурация, правовое развитие, динамика правовой культуры. Часто говорят, что развитие в желательном направлении, по восходящей линии называется прогрессом, по нисходящей – регрессом, упадком. Идея прогресса как всеобщего закона возникла в эпоху просвещения и связывается с именем Г.В. Лейбница, первым сформулировавшего в качестве единого принципа исторической науки принцип возвышения духа, возникающего из природы, обретающего самостоятельность и в силу внутренней необходимости постоянно движущегося вперёд [3, с.119]. При этом различают постепенный (эволюционный) и скачкообразный (революционный) виды социального прогресса; механизмом первого являются реформы, второго – революции [4, с.48-49]. Такой подход видится не соответствующим реалиям. С точки зрения русского философа первой половины ХХ века Л.П. Карсавина, прогресс – такое же оценочное суждение, как и регресс: вера в прогресс – это перенесение идеала в будущее, а вера в регресс – в прошлое. Следовательно, то, что в одной системе ценностей выглядит как прогресс, в другой будет казаться регрессом [5, с.112]. Сходного мнения придерживался и С.Л. Франк, говоривший о прогрессе как об идее, но не как о действительной закономерности: ““Прогресса” не УДК 340.12 ~ 56 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України существует. Нет такого заранее предуказанного пути, по которому бы шло человечество и который достаточно было бы объективно констатировать, научно познать, чтобы тем уже найти цель и смысл своей собственной жизни” [6]. Несколько иначе полагал английский историк Р.Дж. Коллингвуд – он не вполне отрицает прогресс, но выступает против отношения к нему как к некоему закону: “концепция “закона прогресса”, в соответствии с которой ход истории направляется таким образом, что каждая последовательная форма человеческой деятельности представляет собой некоторое усовершенствование предыдущей, оказывается… простой путаницей мысли, вскормленной противоестественным союзом двух верований: верой человека в его превосходство над природой и верой в то, что он не более чем часть этой природы. Если одно из этих верований истинно, то другое ложно. Их нельзя объединять, чтобы делать логические следствия” [7, с.309]. В то же время, прогресс “вообще возникает только благодаря посредничеству исторического мышления” [7, с.319]; т.е. категория прогресса воспринимается в качестве философско-исторического обобщения, но не может претендовать на роль всеобщего закона развития. Не вызывает сомнений, что и прогресс, и регресс – это всегда процессы однонаправленных, то есть необратимых во времени, изменений; а значит, и тот, и другой входят в более широкое понятие развития, но выступают не в качестве его форм, – а лишь его оценочных характеристик. Это же подтверждается и исследованиями антропологов: они отмечают, что эволюция – это, действительно, последовательная смена качественных характеристик системы; но не всегда новое качественное состояние имеет более высокий, по сравнению с прежним, уровень организации. В этой связи, невозможно говорить о прогрессе, как о единственном свойстве эволюции – прогресс и регресс сменяют друг друга в процессе развития. В поддержку этой точки зрения французский антрополог Н. Рулан приводит ряд аргументов. Так, в его труде “Юридическая антропология” говорится о перуанских индейцах амагуака, которые, защищаясь от агрессивного поведения соседних племен, пришли к упрощению социальной организации и церемониала – здесь речь идёт об эволюции не как о прогрессе, а как об адаптивном процессе [8, с.32]. Поэтому, думается, что развитие в целом может идти эволюционным либо революционным путём; а прогресс и регресс – только субъективные характеристики развития. Важно отметить, что эволюция и революция не должны восприниматься как две абсолютно самостоятельные формы развития. Они тесно связаны между собой и неоднократно сменяют друг друга в процессе развития. Изменения, которые претерпевает юридический порядок, носят, как правило, эволюционный, но не революционный характер [9, с.204]. Эволюционный путь наиболее желателен: он позволяет системе развиваться без резких изменений, скачков, и, соблюдая преемственность между прошлым и настоящим, обеспечивать баланс между традициями и новациями. Эволюция – процесс постоянный и непрерывный. Он не останавливается и будет идти до тех пор, пока не прекратит существование глобальная (планетарная) цивилизация – человечество в целом; для цивилизаций локальных он пресекается одновременно с их гибелью. В праве эволюция обусловлена экономическими, политическими, социальными, культурными, этническими и иными факторами, но обладает собственной неповторимой спецификой. Правовая эволюция тесно связана с преемственностью и невозможна без неё, поскольку именно традиция в праве (т.е. совокупность глубоко укоренившихся в сознании людей их исторически обусловленных отношений к роли права в обществе, природе права и политической идеологии, а также к организации и функционированию правовой системы [10, с.41]) создаёт основу и определяет неповторимые особенности каждой отдельно взятой правовой системы. Прежде, чем переходить непосредственно к эволюции права, необходимо взглянуть на исторический процесс с точки зрения философии истории. ~ 57 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України По мнению Ю.В. Павленко, центральной категорией философии истории на современном уровне должна быть именно цивилизация, а сама философия истории может быть конкретизирована в виде теории цивилизационного процесса. Разработка последней представляется возможной на таких методологических основах, как принципы поливариантности, цивилизационной уникальности и автаркийности (хозяйственной обособленности) социальных организмов, как единиц конкретно-исторического процесса, в общей системе экономической, политической, этнической и религиозно-культурной истории человечества [5, с.176]. С таких позиций исторический процесс выглядит как живая динамическая система саморазвития и взаимодействия отдельных цивилизаций, которые имеют собственные пространственно-временные координаты и в своём движении проходят определённые фазы. В качестве “переломных эпизодов общечеловеческой истории, когда передовые культуры, справившись с глобальными по своему эволюционному значению антропогенными кризисами, прорывались в новые исторические эпохи” [11, с.118-120] А.П. Назаретяном рассматриваются: 1) нижний палеолит, когда “протокультурные регулятивы обеспечивали грегарный (групповой естественный – И.О.) отбор путём переноса агрессии на чужаков”; 2) верхний палеолит, или неолитическая революция (X-VIII тыс. до н.э.), когда происходит переход от присваивающего хозяйства к производящему и сменяются нормативные регулятивы; 3) городская революция (V-III тыс. до н.э.), в ходе которой появились крупные центры, началось строительство ирригационных сооружений, а также возникла письменность, а затем и первые писаные правовые нормативы; 4) революция “осевого времени” (середина І тыс. до н.э.), характеризующаяся важными преобразованиями культурной сферы, заменой авторитарного мифологического мышления на личностное, и формированием первых философских концепций; 5) промышленная революция (с XVIII века н.э.), давшая распространение идеям гуманизма, равенства, демократии, правам и свободам личности и международному праву; 6) современный глобальный кризис, когда “выработанный опыт сдерживания не срабатывает, происходит кризис ценностей и регулятивов, ведутся поиски движения и толерантности”. Указанные этапы называют революциями, но представляются таковыми они только при рассмотрении исторического процесса в целом – тогда они кажутся “скачками” в развитии. В действительности же, история характеризуется непрерывностью: развитие идёт постепенно, лишь совершая более или менее сильные колебания, которые и приобретают статус революционных изменений – они, как указывал А. Бергсон, видятся скачками только в сознании наблюдателя. Отсюда и невозможность точного определения хронологических рамок этих “революций”. Эволюция права должна рассматриваться в соответствии с используемой схемой, то есть в контексте истории цивилизаций (локальных и глобальной (планетарной)), и с применением тех же методологических основ: принципов стадийности, полилинейности и цивилизационной уникальности. Будучи нелинейным процессом, эволюция может совершать “витки”, колебания. Здесь наблюдается “синергетический циклизм” – чередование порядка и хаоса. В.П. Бранский отмечает, что богатейший опыт социального развития на протяжении нескольких тысячелетий однозначно свидетельствует в пользу того, что социальная самоорганизация протекает как чередование двух исключающих друг друга процессов – иерархизации и деиерархизации. При этом, спектр направлений, в которых может протекать иерархизация или деиерархизация, отнюдь не произволен: он задаётся природой той системы, которая претерпевает указанную эволюцию [12, с.26]. Иными словами, синергетическую модель социального развития можно представить таким образом: разрозненные элементы, сочетаясь различными способами, создают определённую систему (порядок), которая, достигая апогея своего развития, начинает распадаться, дробиться, т.е. переходить снова в состояние хаоса. Части распавшейся системы, ~ 58 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України приобретая новые качества, в иных соединениях консолидируются в новую систему с более высоким уровнем организации. Такое спиралевидное развитие продолжает осуществляться до окончательного разрушения (гибели) системы. Всё это вполне приемлемо, когда речь идёт о государственных образованиях (например – рождении, расцвете, закате и падении империй), но, говоря о праве, необходимо сделать следующие оговорки. Право не следует безоговорочно за исчезнувшим с политической карты мира государством: как минимум, оно остаётся в виде памятников права. Если все три уровня правовой реальности (идея права, источники права и правовое общение) находились в гармонии между собой, идея права, несмотря на отмену внешней формы её выражения, долго ещё будет влиять на правовую культуру и правовое сознание, а значит – и на правовую активность и общение выходцев из “умершего” государства (и не только их). С распадом великих держав их право не исчезает бесследно: оно в той или иной форме создаёт основу для права новых государств. На месте распавшихся Римской империи, Киевской Руси, Арабского халифата, Британской империи, Советского Союза образуются новые государства, правовые системы которых имеют отпечаток права государства-предшественника (или метрополии). При объединении государств в одно целое, в том числе, и при завоеваниях, соотношение между их правовыми системами не всегда прямо пропорционально их силе (военной, экономической и т.п.). Право менее сильного в военном или экономическом отношении государства, обладающего, однако, более высоким уровнем культуры – в том числе и правовой – зачастую не игнорируется, а в определённой мере входит в правовую систему новой державы и оказывает существенное влияние на всю её правовую жизнь. Такие процессы иллюстрируются, например, образованием Великого княжества Литовского, когда Литва восприняла право покорённой Западной Руси. В то же время, нужно отметить возможность сосуществования нескольких правовых систем в границах одного государства. Так, имея единое государственное право, разные части государства могут обладать собственным частным и значительной частью публичного права, что характерно для федеративных государств. В рамках национальных правовых систем возможны заимствования извне, носящие характер правовой аккультурации и даже рецепции. Одновременно с внутригосударственным правом развивается система международного права. Значительным событием считается подписание в 1648 году Вестфальского мирного договора, ставшего начальным этапом в формировании системы международных отношений. Увеличение роли международного права наблюдается с последней трети ХІХ века и прослеживается в течение всего ХХ века. Принятие международными конференциями, а затем в рамках Лиги Наций и Организации Объединённых Наций целого ряда международных документов, вызвало необходимость внедрения содержащихся в них положений в национальные правовые системы. В обиход входят такие термины, как имплементация, унификация и гармонизация законодательства. Во второй половине ХХ века появляется новая разновидность правовой системы – интегративная (в данный момент наиболее значимыми из них являются Европейский Союз, Латиноамериканская ассоциация интеграции, Евразийское Экономическое Пространство). Подобные системы обладают признаками как международного, так и внутригосударственного права. Таким образом, сейчас можно вести речь о сосуществовании трёх уровней (видов) правовых систем: национальных (территориальных и персональных), интегративных (региональных) и международных. Здесь очевидна полилинейность правовой эволюции: право каждого общества следует собственному сценарию развития; но, вместе с тем, наблюдается сближение национальных правовых систем, которое, однако, в силу их специфики, не может привести к полной замене национальной правовой традиции региональными или международными нормативами. Интересны исследования правовой системы в переходное время, проводимые В.Д. Сорокиным. Он отмечает несовпадение во времени переходного периода в праве с ~ 59 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України переходным периодом в общественных отношениях, поэтому не получается синхронного развития права и общественных отношений. Революции в праве, являются ответами на вызовы правовой жизни, а инициатором реформ в праве выступает государство, следовательно, “коренная трансформация государственного механизма отчасти предшествует глубоким изменениям правовой системы” [13, с.184]. Время переходной правовой системы как длительность её исторического существования отличается повышенной динамикой в сравнении с хронологическими параметрами стабильной правовой системы и обладает такой характеристикой, как разнотемповость. Характерно, что в период коренных социальных преобразований ход правового времени резко ускоряется, и правовые процессы начинают развиваться в непривычном для наблюдателей темпе [13, с.182, 190]. В историческом плане развитие права идёт непрерывно, и такая непрерывность напрямую связана с преемственностью в праве – воспроизведением и использованием устоявшихся правовых ценностей, норм, институтов, процедур, решений, форм и видов юридической деятельности своей правовой системы (семьи). Будучи связующим элементом между этапами или ступенями развития, преемственность состоит в сохранении права как целого при переходе правовой системы (правовой семьи) из одного состояния в другое [2, с.276]. Преемственность в праве видится не только в качестве возможного, но и в качестве необходимого момента в его развитии [14, с.32], то есть, развитие всегда предполагает преемственность. Даже в марксистско-ленинской теории, преимущественно отрицавшей связь между буржуазным и социалистическим правом, признавалось, что кроме связей между базисом и историческим типом права существует связь между самими историческими типами права, связь данного типа права с предшествующими и предыдущими типами права [14, с.33]. Как отмечает В.К. Бабаев, преемственность затрагивает содержание права, форму права и сферу юридической техники [15, с.211]. Преемственность в праве осуществляется использованием как традиционных регуляторов (обычаев, традиций, привычек), так и привлечением рациональных регуляторов (законы, решения, договоры). Преемственность может быть выражена в правовых нормах и институтах, правосознании, правовом поведении. Она может касаться и права, и того, что именуют метаправом – правоведения [2, с.108]. Наиболее детальны исследования преемственности в форме права, получившие отражение в основном в трудах по истории права, для которых в качестве основного предмета исследования выступают источники права. Подобные работы имеют огромное значение, но, зачастую, обладают и рядом недостатков, связанных с упущением из поля зрения иных элементов правовой жизни (реализации и применения права, правовой культуры, правового сознания и юридической науки), что не позволяет получить полную картину правового развития. В этой связи следует упомянуть развернутые российскими учёными в 90-е годы ушедшего века исследования правовой жизни [См.: 16; 17; 18], в которых эта проблематика получила своё отражение. Болгарский правовед Н. Неновски отмечает возможность подхода к преемственности в правовой области через практику применения права. Это связано с накоплением определённого юридического опыта, передаваемого посредством профессионального и научного правосознания. Совершенно естественно, что “преемственность в праве не может не породить известной преемственности в науке о праве”. Преемственность в юридической науке может изучаться с таких точек зрения: а) связей, существующих между нею и другими формами общественного сознания – идеологическими и неидеологическими; б) её тесной связи с идеологической борьбой и движениями в данной эпохе; в) её связи с экономикой; г) внутренней дифференциации юридической науки (то есть с учётом преемственности в отдельных отраслях науки); д) связи между юридической наукой и отдельными элементами структуры её предмета (правосознание, законодательная техника и др.); е) национальных традиций и культурного наследия в области самой юридической науки [14, с.158-161]. Непереоценимое значение со второй половины ХХ века приобрела проблема глобализации. А.Дж. Тойнби писал, что с 1500 г.н.э. человечество объединяется во всемирное сообщество, что знаменует собой коренной перелом в мировой истории. Если от истоков ~ 60 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України истории до XVI века разные цивилизации жили изолированно друг от друга, то теперь они начали “жить под одной крышей”. П. Тейяр де Шарден называет уже конец XVIII века временем, когда народы и цивилизации достигают такого уровня интеграции, что далее могут развиваться только вместе. В контексте ноосферной концепции данного ученого это готовит почву для будущего глобального вселенского синтеза во “время Омега”, когда ноосфера “коллективно достигнет своей точки конвергенции”, – в “конце света” [Цит. по: 5, с.120]. В конце ХХ – начале ХХІ века зашла речь о процессе глобализации, характеризующемся стиранием границ между культурами и цивилизациями и образованием единого пространства – глобальной цивилизации, носящей технократические черты. По определению Г.А. Трофименко, глобализация – это процесс достижения большинством развитых государств мира соответствующих уровней экономического и социального развития, расширения и ускорения коммуникаций и фактического слияния национальных рынков в единый мировой рынок [19, с.75]. В результате создаётся мир финансово-экономического и политического монополизма, что, в свою очередь, ведёт к консервированию существующего деления планеты на “золотой миллиард” и весь остальной мир, выступающий в качестве материально-ресурсовой базы, залога благоденствия первого [19, с.76-77]. Процессы экономической и информационной глобализации существенно влияют и на государственно-правовую сферу и выражаются в последствиях преимущественно отрицательного характера. Глобализация ознаменовала завершение Вестфальской эпохи международных отношений и переход к эпохе Поствестфальской [20, с.64]. Этот переход характеризуется ограничением суверенитета государства: с одной стороны это происходит на международно-правовом уровне; а с другой – изнутри: вместо единого государства в роли акторов международных отношений начинают выступать региональные, национальные, экономические и иные элиты, экономические субъекты и муниципальные образования [20, с.66]. Ограничения государственного суверенитета как изнутри, так и извне влекут изменения в правовой сфере. В первую очередь это связано с расширением практики использования законов Сверхдержавы в качестве международных норм – либо в чистом виде, либо в качестве образца для таковых [19, с.81]. Глобализации сопутствует процесс подрыва установленных и принятых уже институтов, норм и правил. Так, по данным английской газеты “Гардиан” от 6.08.2002г., “с того времени, как Дж. Буш-младший стал президентом, правительство Соединённых Штатов разорвало больше конвенций ООН, чем весь остальной мир за последние двадцать лет” [Цит. по: 19, с.80]. Результатом такого отношения к праву становится правовой нигилизм, выходящий на международный уровень. Кроме того, переходящее разумные пределы заимствование правовых нормативов западных (романо-германской и англо-американской) моделей правовых систем приводит к правовой декультурации реципиентов, обесцениванию их собственной культуры, и как итог, – рассогласованию уровней правовой реальности и снижению эффективности данной правовой системы. Ни в коем случае не идёт речь о вредности аккультурации: говорится лишь о необходимости тщательного отбора при заимствовании каких-либо институтов в конкретную национальную правовую систему и недопустимости диктования каких бы то ни было условий со стороны любой сверхдержавы с её экспансионистской правовой политикой. В этой связи, справедливо замечание С.А. Проскурина, пишущего, что “только сплочение вокруг легитимных и авторитетных международных институтов, таких, как ООН, единство на основе базовых положений международного права может предоставить большинству современных государств и народов возможность достойного будущего, в котором у гражданина любой страны будут не только обязанности, но и права, в том числе на жизнь, свободу и благополучие” [20, с.70]. Второй путь развития, революция – комплексное изменение всех или большинства сторон общественной жизни, затрагивающее основы существующего строя. Она имеет скачкообразный характер и представляет собой относительно быстрый переход общества из одного ~ 61 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України качественного состояния в другое [4, с.50]. В праве революции не так часты, как в политической сфере, – определённая стабильность права неразрывно связана с его функцией “инструмента безопасности, и, следовательно, свободы” [9, с.205], иначе говоря – инструментальной ценностью права. Говоря о революциях в праве, следует подчеркнуть, что под правом здесь подразумевается позитивное, санкционированное государством право. Рассматривая правовую реальность в целом, можно заметить, что в революционный период разные её уровни претерпевают неодинаковые изменения. Так, мир идей практически не подвержен резким изменениям – он постоянно эволюционирует и в момент революциине нуждается в радикальных изменениях. Совсем по-иному дело обстоит с миром знаковых форм (то есть, с нормативными предписаниями): мир идей, ушедший далеко вперед по сравнению с “законсервированным” юридическим порядком вызывает необходимость коренных изменений такой системы. Импульс к революции в праве приходит с третьего уровня правовой реальности (правовой жизни) – он обусловлен правовой активностью, которая, находясь в тесной связи с социальной, экономической, политической, культурной жизнью, ощущает потребность в скорейшем изменении быстро устаревающего юридического порядка. Сказанное подтверждают и слова Л. Фридмэна о том, что правовая система постоянно изменяется, но её части претерпевают изменения с разными скоростями, и ни одна не меняется столь же быстро, как другая. Существуют некие постоянные долго живущие части – принципы системы, которые присутствовали в системе всегда и будут такими же в течение ещё долгого времени [21, с.10]. Поэтому, революции, заходящие слишком далеко и глубоко, сталкиваются с таким сопротивлением со стороны общества, что их заряд быстро иссякает, а результаты рано или поздно нивелируются [9, с.207]. То есть, общество и по пути эволюции, и по пути революции может достигнуть одинаковых результатов, но второй путь гораздо более болезнен и непредсказуем. Революция, как писал Г. Ведель, – это “одновременно разрыв с традицией и использование этой традиции”, следовательно “не бывает полных революций” [Цит. по: 9, с.206-207]. По образному выражению М. Виреля, революции “в некотором смысле обезглавливают юридический порядок”, но “его внутренние органы” они оставляют, как правило “хотя бы на какое-то время в живых” [Цит. по: 9, с.208]. Очевидно, что право обладает статикой и динамикой развития. Статичность, касающаяся, в первую очередь, ценностей права и принципов права, относительна, поскольку даже указанные основы, на которых зиждется каждая правовая система, претерпевают с течением времени определённые перемены. Динамика правового развития (а точнее – динамика правовой культуры, то есть, изменения правовой культуры под влиянием противоречий в правовой сфере, а также в связи с процессами преемственности в праве и правовой аккультурации [2, с.272]) всегда присутствует в качестве характеристики “живого права”. С.С. Алексеев подразумевает под последним не только реально действующее право (как предлагал Е. Эрлих), но и право, способное “обеспечить постоянство, гарантированность принимаемых правовых решений и непрерывно меняющиеся, порой бурно и стремительно, обстоятельства нашего бытия” [22, с.103]. Используя идею живого права, возможным становится объяснение причины постоянного движения в сфере права. Речь в данном случае идёт о “совмещении несовместимого” – жёсткого правового организма и живого права. Оба этих элемента включаются в право и взаимодействуют в его рамках по схеме, определяемой законом единства и борьбы противоположностей: в зависимости от ситуации они различным образом взаимодействуют, доходя иногда до противостояния. Такая борьба обусловливает внутреннее беспокойство, развитие права. С.С. Алексеев относит к числу объективированных структур, способных “совместить несовместимое”, обычное право и судебный прецедент. Первое рассматривается в качестве “рождённого самой жизнью классического образца совместимости… несовместимых качеств права: его свойства жёсткого организма (институционности) и особенностей живого права” [22, ~ 62 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України с.107]. Нормы обычного права являются нормативной основой правовых решений жизненных ситуаций и, в свою очередь, не могут не опираться на исторически сложившиеся и утвердившиеся глубокие основы жизни людей. Многократно повторённые в отношении однотипных ситуаций, основанные на обычае и вынесенные на правосудных началах правовые решения становятся судебными прецедентами – нормами для разрешения всех подобных дел. Судебный прецедент, в отличие от обычая, имеет в основном юридическое содержание, в котором заключается определённая правовая идея, принцип [22, с.107-108]. В правовых системах, где доминирующим источником права выступает нормативноправовой акт, динамический характер права призваны обеспечить два важных механизма: институт аналогии (права и закона) и институт толкования права. Приёмы аналогии и толкования позволяют преодолеть возможные недостатки законодательства, связанные, соответственно, с отсутствием нормы либо несовершенством текста нормативно-правового акта, путём использования общих начал и смысла действующего права применительно к конкретной жизненной ситуации. О том, насколько “живо” право, иначе говоря – насколько действенны нормы и институты данной правовой системы в обеспечении потребностей субъектов права и достижении целей права, свидетельствует уровень эффективности права, указывающий на его способность быть регулятором общественных отношений. В общем виде схема правового развития видится таковой: возникая в качестве мононорм первобытного общества, получающих с возникновением государства его поддержку и обеспечение, право формализуется и обретает внешнюю форму (обычая, религиозного предписания, нормативно-правового акта, прецедента и т.д.), обладающую тенденциями детализации либо, наоборот, упрощения регулирования общественных отношений. Право присутствует в каждой цивилизации и развивается вместе с ней, принимая участие в диалоге с иными цивилизациями, входящими в круг её общения (ведёт так называемый “диалог правовых культур”). Такому диалогу неотъемлемо сопутствует правовая аккультурация – усвоение и использование правовых ценностей, норм, институтов, процедур, решений, форм и видов юридической деятельности других правовых культур, правовых систем, правовых семей. С другой стороны, на межгосударственном уровне существует особая правовая система – международное право, наряду с которым в последнее время выделяют интегративные (региональные) правовые системы. Литература: 1. Сурилов А.В. Теория государства и права. – Киев – Одесса: Выща школа, 1989. – 439с. 2. Оборотов Ю.Н. Традиции и обновление в правовой сфере: вопросы теории (от познания к постижению права). – Одесса: Юрид. літ., 2002. – 280с. 3. Ивин А.А. Философия истории. – М.: Гардарики, 2000. – 528с. 4. Курганов С.И., Кравченко А.И. Социология для юристов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1999. – 255с. 5. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. – К.: Либідь, 2000. – 380с. 6. Франк С.Л. Крушение кумиров // http://www.vehi.net/frank/kumiry.html 7. Коллингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. – М.: Наука, 1980. – 486с. 8. Рулан Н. Юридическая антропология. – М.: НОРМА, 2000. – 310с. 9. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. – М.:Nota bene, 2000. – 574с. 10. Берман Г. Дж. Западная традиция права. – М.: ИНФРА-М – НОРМА, 1998. – 624с. 11. Назаретян А.П. Векторы исторической эволюции // Общественные науки и современность. – 1999. – №2. – С.112-126. 12. Бранский В.П. Синергетический циклизм в истории, культуре и искусстве // Мир психологии. – 2002. – №3. – С.25-40. 13. Сорокин В.В. Право и время: правовая система в переходное время // Правоведение. – 2002. – №1. – С.180-195. 14. Неновски Н. Преемственность в праве. – М.: Юрид. лит., 1977. – 168с. 15. Теория государства и права / Под. ред. В.К.Бабаева. – М.: Юристъ, 2004. – 592с. ~ 63 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України 16. Малько А.В. Категория “правовая жизнь”: проблемы становления // Государство и право. – 2001. – №5. – С.5-13 17. Момотов В.В. Правовая жизнь в эпоху средневековья: историко-правовое исследование // Правовая политика и правовая жизнь. – 2002. – №3. – С.26-32 18. Трофимов В.В. Правовая жизнь: теоретические и социально-философские проблемы исследования // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – №4. – С.124-133. 19. Трофименко Г.А. О глобализации международных отношений // США. Канада. – 2003. – №6. – С.74-85. 20. Проскурин С.А. Международные отношения в поствестфальскую эпоху // Свободная мысль – ХХІ. – 2003. – №5. – С.64-71 21. Фридмэн Л. Введение в американское право. – М.: Прогресс, 1990. 22. Алексеев С.С. Право на пороге нового тысячелетия. – М.: Статут, 2000. – 256с. Обручков Р.І. викладач кафедри правових дисциплін МНЦ ОНЮА НАКОПИЧУВАЛЬНІ ПЕНСІЇ: ПРОГАЛИНИ ТА КОЛІЗІЇ ЗАКОНОДАВСТВА Реформування національного законодавства про пенсії в Україні, що завершилося прийняттям у 2003 році нових законодавчих актів про пенсійне страхування, докорінно змінило сутність уявлення про пенсійне забезпечення. Нові закони ввели багато нових понять, які раніше не використовувалися у практиці призначення та нарахування пенсій. Це насамперед перехід від однієї до двох пенсійних систем: солідарної та накопичувальної; введення поняття страхового стажу (що замінило існувавше до цього часу поняття трудового стажу); виключення соціальних пенсій з тих видів пенсійних виплат, які здійснювалися Пенсійним фондом; введення нових видів пенсій, а саме пенсій з накопичувальної системи: довічної обумовленої пенсії, довічної пенсії з установленим періодом, довічної пенсії подружжю; та інше. Все це потребує більш детального вивчення та роз’яснення як з боку відповідних органів державної влади, так і з боку провідних науковців та практиків. Автором пропонується розглянути більш детально деякі вище вказані поняття, за для можливого більш точного уявлення про нові норми з пенсійного забезпечення в Україні. Перш за все необхідно вказати, що потреба у реформуванні законодавства про пенсії назрівала вже досить тривалий час. Старі норми не відповідали діючий реальності життя та потребували постійних змін та удосконалень з метою втілення принципу справедливості у пенсійному забезпеченні. Багато хто зазначав, що одним з основних показників невідповідності старої пенсійної системи умовам дійсності є особливості демографічного розвитку, у зв’язку з чим збільшується кількість осіб пенсійного віку, та зменшується кількість працездатних осіб – платників пенсійних внесків, на яких за правилами строї солідарної системи (з використанням принципу солідарності поколінь) майже повністю покладалося матеріальне забезпечення пенсійних виплат пенсіонерам [1]. Саме це зумовило введення накопичувальної системи пенсійного страхування, що повинно дещо зменшити фінансовий тягар з утримання працездатними особами громадян пенсійного віку. У випадку залишення попередніх правил формування активів Пенсійного фонду України, як зазначається фахівцями, середні ставки щомісячних пенсійних внесків зросли б аж до 80 відсотків заробітної плати, від чого неминуче постраждали б сьогоднішні працівники, що крім всього іншого можливо потягнуло б за собою зростання показників безробіття в Україні. [2]. Система накопичувального пенсійного страхування базується на використанні даних персоніфікованого обліку платників пенсійних внесків та передбачає, на відміну від солідарної системи, накопичування грошових коштів, що сплачує окрема особа, на відповідних персональних рахунках та наступне їх використання за цільовим принципом лише на виплату пенсії саме даній особі. У зв’язку з цим, згідно норм Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” [3] (далі – Закон), особа, що сплачувала щомісячні внески до УДК 349.3:369.542 ~ 64 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Пенсійного фонду, має право власності на ці кошти і вони можуть успадковуватися спадкоємцями даної особи у визначеному Цивільним кодексом України порядку, що не може не викликати позитивних емоцій від нового Закону. З накопичувальної системи Законом передбачається чотири основних виплати [4], а саме: – одноразова виплата; – довічна пенсія з установленим періодом; – довічна обумовлена пенсія; – довічна пенсія подружжю. За нормами Закону всі ці виплати, за винятком першої, повинні здійснюватися шляхом укладання договору страхування між платником страхових внесків – пенсіонером – та страховою організацією (за вибором пенсіонера), у якому накопичені кошти є платою за договір страхування. Це викликає деяке занепокоєння у зв’язку з тим, що первісним отримувачем пенсійних страхових внесків є не страхова організація, а Пенсійний фонд України (або недержавний пенсійний фонд). У зв’язку з чим, згідно Закону України “Про страхування” та практикою українських страхових організацій, дещо змінюється сутність страхування як виду діяльності. Вона передбачає, що страхувальник укладаючи із страховиком договір страхування зобов’язується протягом певного періоду часу сплачувати встановлені цим договором страхові внески та після настання страхового випадку може отримувати від страховика певне відшкодування – страхові виплати. Однак у накопичувальній пенсійній системі страхові внески отримують не страховики, а Пенсійний фонд, який потім, за заявою пенсіонера (страхувальника), перераховує їх одноразово на рахунок страховика. Крім того, за нормами Закону України “Про страхування”, договір між страхувальником та страховиком повинен обов’язково укладатися до настання страхового випадку; в іншому випадку договір визнається недійсним [5], [6]. А згідно із Законом договори про довічні пенсії пенсіонери повинні укладати зі страховими організаціями після досягнення пенсійного віку, який і виступає страховим випадком, тобто договори про страхування тут повинні будуть укладатися після настання страхового випадку. Все вище вказане свідчить про необхідність доопрацювання чинних норм законодавства з метою усунення розбіжностей між законодавчими актами про пенсійне забезпечення та актами цивільного законодавства України. Однак повернемося до виплат з накопичувальної пенсійної системи. Загальною підставою для всіх виплат є досягнення особою пенсійного віку (ст. 54 Закону). Одноразова виплата застрахованій особі виплачується у наступних випадках: – у разі якщо сума належних застрахованій особі на момент набуття права на пенсію пенсійних активів не досягає мінімальної суми коштів, необхідної для оплати договору страхування довічної пенсії; – в разі виїзду цієї особи за кордон на постійне місце проживання; – якщо застрахована особа визнана інвалідом I або II групи і набуває права на пенсію по інвалідності відповідно до Закону; – визнання особи інвалідом III групи та досягнення нею пенсійного віку – в разі недостатності суми коштів для оплати договору страхування довічної пенсії. Крім того одноразово накопичені особою кошти можуть отримати спадкоємці, у випадку смерті застрахованої особи до досягнення пенсійного віку. Як альтернатива, Законом передбачається, що за заявою спадкоємців накопичені кошти можуть бути перераховані Пенсійним фондом на їхні відповідні персоніфіковані пенсійні рахунки. Таким чином, Законом повністю виключається можливість отримання накопичених пенсійних коштів застрахованою особою лише за її власним бажанням. Це, на думку автора, дещо порушує встановлену законодавством абсолютність права власності та право вільно розпоряджатися належним особі майном та коштами, незважаючи на те, що наявність права власності на накопичені пенсійні кошти просліджується із змісту статей чинного Закону. Саме це може привести до появи у застрахованих осіб “образи” на державу, і ці норми, на думку автора, потребують доопрацювання шляхом включення до норм Закону можливості отримання застрахованими особами всіх накопичених коштів одноразово “за власним бажанням”. ~ 65 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Довічні пенсії з накопичувальної системи передбачаються Законом у трьох різновидах. Всі вони у системі надають право застрахованим особам майже максимально вільно та всесторонньо за власним розсудом використати свої пенсійні активи. Згідно із Законом особа може отримати пенсійні активи протягом певного встановленого строку або довічно (до моменту смерті). Більш того особа може укласти договір, згідно з яким його пенсійні активи після його смерті зможе отримувати дружина (або чоловік), що дуже доцільно, якщо один з подружжя протягом спільного життя не міг сплачувати страхові внески до Пенсійного фонду, наприклад, у зв’язку із веденням домашнього господарства або доглядом за дітьми. Однак, якщо Закон передбачає можливість укладання договору страхування застрахованою особою на користь дружини (чоловіка), то було б доречним передбачати можливість укладання такого договору (на певний строк або довічно) взагалі на користь будьякої третьої особи, причому не обов’язково після смерті застрахованої особи (як це передбачено Законом для подружжя). Аналізуючи передбачені Законом види договорів довічних пенсій логічно можна дійти висновку, що за наявності однакової суми накопичених пенсійних активів особа за різними договорами зможе отримувати різні суми щомісячних пенсійних виплат. Причому найбільшою буде сума виплати у договорі довічної пенсії з установленим періодом, у зв’язку із наявними точними даними про страхову суму та моменти початку і закінчення страхових виплат; а найменшими будуть виплати за договором довічної пенсії подружжю, оскільки страхова організація повинна прорахувати свій підприємницький ризик на період не одного життя (застрахованої особи), а на період двох життів, що є більш ризикованим. Дуже актуальною та правильною, з точки зору загальної теорії права, є вказівка на можливість отримання спадкоємцями пенсіонера (застрахованої особи) залишку пенсійних виплат за договором довічної пенсії з установленим періодом у випадку, якщо пенсіонер помер до закінчення строку договору. За аналогією подібне правило встановлено Законом і при укладанні договору довічної обумовленої пенсії. Якщо сума всіх щомісячних пенсійних виплат на момент смерті пенсіонера буде меншою ніж плата за договір страхування, то різниця може бути успадкована спадкоємцями. Однак незрозумілим залишається відсутність подібного правила при укладанні договору довічної пенсії подружжю. Адже і в даному договорі може виникнути така ж ситуація, що і у попередньому. Тому вважається за доцільне поширити вище наведене правило і на останній вид договору страхування. При аналізуванні норм чинного Закону автором, крім вище наведеного, також вважається за доцільне загострити увагу ще на деяких окремих питаннях: 1. Законом встановлюється, що накопичені пенсійні активи повинні перераховуватися на рахунок страхової організації, як плата за договір страхування. Причому абзац 3 пункту 6 статті 55 Закону встановлює, що вартість оплати за договір страхування довічних пенсій усіх видів не може бути більшою за обчислену Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України. У зв’язку з чим постає питання. Куди саме піде різниця між платою за договір та накопиченими пенсійними активами, якщо сума цих активів буде більшою за встановлений розмір оплати договору? Автором пропонується закріпити цей випадок як ще одну підставу отримання застрахованою особою одноразової виплати з Пенсійного фонду, що встановлені статтею 56 Закону. 2. Недоліком чинного Закону є відсутність вказівки про можливість та порядок перерахунку щомісячної довічної пенсії з накопичувальної системи згідно укладеного договору страхування у зв’язку із інфляційними процесами у державі та індексацією грошових доходів населення. Можливим у даному випадку є використання рекомендацій компанії ПАДКО у рамках проекту технічної допомоги “Впровадження пенсійної реформи в Україні”. Згідно даних рекомендацій пропонується за підсумками фінансового року проведення перерахунку розміру пенсій або щомісячно, або один раз на рік [7]. 3. Доцільним також було б використання досвіду страхових компаній Німеччини із гарантування страхових виплат застрахованим особам. Там, аби не допустити збитків клієнтів страхових компаній зі страхування життя в разі банкрутства страховика, за погодженням Асоціації страховиків ФРН німецькі страховики заснували спеціальне товариство зі ~ 66 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України страхування життя (покровитель), яке перебирає на себе зобов’язання страховиків-банкрутів відповідно до договорів страхування і цим самим запобігає збиткам клієнтів [1]. Подібну установу також необхідно створити і в Україні, яка б займалася гарантуванням страхових виплат застрахованим особам у випадку банкрутства страхової організації, з якою він уклав договір страхування. Крім того можливо, що ця установа також могла б займатися компенсуванням штучних збитків сум пенсійних активів застрахованої особи у зв’язку із необхідністю декілька разів переводити ці кошти з одного рахунку на інший, за що відраховується певна сума комісії за послуги банку. Бажано, щоб така установа була державної форми власності, може навіть покласти функції даної установи на Пенсійний фонд України. Підсумовуючи все вище вказане автор дійшов висновку, що більш доцільним є укладання договорів страхування довічних пенсій з накопичувальної пенсійної системи не зі страховими організаціями, а напряму із Пенсійним фондом (у тому числі і недержавними пенсійними фондами). Із усуненням всіх недоліків це більше захистить інтереси застрахованих осіб ніж та схема накопичувальних пенсійних виплат, яка передбачена нормами діючого Закону. Крім того, автор вважає, що окремого наукового дослідження потребує можливість використання для реалізації накопичувальної пенсійної системи не тільки договорів страхування, а й інших видів цивільно-правових договорів, наприклад, – договору довічного утримання. Однак наявні недоліки не принижують доцільність проведення пенсійної реформи в Україні. Чинні норми законодавства України про пенсійне забезпечення ще потребують доопрацювання у майбутньому шляхом використання практичного досвіду із здійснення накопичувальних пенсійних виплат. Введення додаткових видів пенсійного забезпечення є дуже важливим та актуальним на сьогоднішній час кроком для України. Література: 1. Страхування життя та пенсійне страхування в країнах ЄС // http://pension.kiev.ua/Ukr/ Publications/PADCO/; 2. Грег МакТаггарт. Пенсійне страхування стає реальністю. Якою саме? // http://pension.kiev.ua/Ukr/Publications/PADCO/greg-sots-pol.html; 3. ст.ст. 56, 57 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // ВВР, 2003, №№49-51, ст. 376; 4. ст. 9 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // ВВР, 2003, №№ 49-51, ст. 376; 5. ст. 29 Закону України “Про страхування” // ВВР, 1996, № 18, ст. 78; 6. ст. 998 Цивільного кодексу України // ВВР, 2003, №№ 40-44, ст. 356; 7. Пенсійна схема № 01 (додаток до статуту корпоративного пенсійного фонду): документ підготовлений компанією ПАДКО та розміщений на сайті для обговорення // http://pension.kiev.ua/ Ukr/Publications/PADCO/ Сидоренко О.М. викладач кафедри правових дисциплін МНЦ ОНЮА РОЗСУД У ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙ ДІЯЛЬНОСТІ Важливою умовою розвитку Української держави є зміцнення її правових основ. В нашій державі необхідно вдосконалювати законодавство і правозастосовчу діяльність, зокрема. Ефективність право перетворень знаходиться у прямій залежності від якості застосування нормативно-правових приписів. Тому проблема реалізації права, застосування його норм висовуються на перший план, привертають до себе увагу як юридичної науки, так і практики. Однією з найбільш актуальних проблем сучасного правозастосування є проблема розсуду суб’єктів, які уповноважені впроваджувати в життя юридичні норми. Особливу увагу привертає питання визначення підстав правозастосовчого розсуду. Останні тенденції розвитку чинного законодавства України та міжнародно-правових актів свідчать про збільшення кількості правових положень із відносно визначеним змістом. Тому, все це обумовлює розширення переліку ситуацій, в яких правозастосовчі суб’єкти УДК 340.132 ~ 67 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України користуються розсудом. У зв’язку з цим важливо визначити ті напрямки правового регулювання, де розширення кількості випадків надання правозастосовного розсуду сприятиме підвищенню якості та ефективності правового регулювання, а також вказати на суспільні відносини, щодо яких делегування правозастосовного розсуду є небажаним. Вказана проблема на даний час є недостатньо вивченою. Окремі аспекти цієї проблеми були об’єктом загальнотеоретичного дослідження таких вчених: А. Барак, А. Боннер, В. Гончаров, С. Дунаєвська, Ю. Оборотов, В. Канцір, В. Кожевников, К. Комісаров, Ю. Тихомиров та ін. Проблема підстав розсуду досліджується у правовій літературі з огляду на необхідність визначити сферу існування цього явища, тобто вказати на ситуації, в яких розсуду взагалі не існує. Усі підстави розсуду так чи інакше пов’язані з правовою нормою або з фактом її відсутності. Саме тому обґрунтованим є твердження про те, що вони є правовими за своєю природою. Існування “неправових” підстав розсуду виключається, оскільки в такому випадку розсуд може виникати “поза правом”. Підстави розсуду є об’єктивними категоріями, тому їх наявність чи відсутність не залежить від суб’єктивної волі правозастосовчого органу. В той же час саме на нього покладається обов’язок з’ясувати питання про їх існування, так як від цього залежатиме делегування розсуду при вирішенні конкретної справи. М. Рісний зазначає, що підстави розсуду можна визначити як об’єктивно існуючі елементи правової системи, що безпосередньо зумовлюють необхідність вибору суб’єктом правозастосування одного з дозволених правом варіантів правозастосовного рішення (відносна визначеність змісту правових норм), а також це прогалини у праві та колізії правових приписів [1]. Слід акцентувати увагу та те, що підстави розсуду є одними з найважливіших складників правозастосування, оскільки вони виступають першочерговими об’єктами аналізу правозастосовного органу при вирішенні ним питань про існування у нього розсуду в конкретній ситуації. Відносна визначеність змісту правових норм традиційно розглядається як основна підстава виникнення розсуду в процесі їх застосування. В. Канцір пов’язує існування розсуду виключно з відносною визначеністю змісту правових норм [2]. Норми з відносно визначеним змістом на відміну від абсолютно-визначених положень характеризуються відсутністю вичерпного переліку конкретно визначених юридично-значущих елементів і у зв’язку з цим надають правозастосовчим суб’єктам право вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин справи та інших факторів. Відносна визначеність змісту правових норм на відміну від інших підстав розсуду передбачає існування єдиної конкретної правової норми, яка регулює суспільні відносини, що є предметом розгляду. Однак зміст такої норми недостатньою мірою конкретизовано, що дозволяє відповідному правозастосовчому суб’єкту, враховуючи різноманітні фактори, самостійно встановлювати піднормативне правило індивідуального регулювання. Слід зазначити, що відносна визначеність змісту правових норм може проявлятися як у формі прямої вказівки на певне право суб’єкта правозастосування, так і через використання в тексті норми оціночних понять, зміст яких з’ясовується таким суб’єктом самостійно. Крім того, можливий варіант поєднання вказівки як на право, так і на використання оціночних понять [3]. Правова норма є відносно-визначеною за умови, коли хоча б один з її структурних елементів характеризується відносною визначеністю змісту. Отже, розсуд може виникати на підставі відносної визначеності диспозиції, гіпотези чи санкції правової норми. Усі відносно визначені норми можна класифікувати залежно від ступеня відносної визначеності їх змісту. На підставі цього критерію слід виділяти норми, один елемент яких є відносно визначеним; норми, які містять два відносно визначені елементи, та “абсолютно” відносно визначені норми, всі елементи яких характеризуються відносною визначеністю змісту. Таким чином, можемо констатувати, що відносна визначеність змісту правових норм виступає підставою виникнення правозастосовчого розсуду. Вона обумовлює розсуд, пов’язаний із можливістю вибору одного з дозволених правовою нормою варіантів рішення. ~ 68 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Межі такого розсуду безпосередньо залежатимуть від ступеня визначеності змісту правової норми. Більшість правових систем, визнаючи факт існування прогалин у законодавстві, встановлює різноманітні механізми вирішення такої проблеми. Як відомо, основними способами вирішення справ за умови існування прогалин у законодавстві є аналогія закону та аналогія права. У разі їх застосування постає закономірне питання: а як бути, коли у першому випадку (аналогія закону) існують два чи більше законів, які регулюють відносини, подібні до тих, що стали предметом судового розгляду? Критерії подібності суспільних відносин законодавчо не відпрацьовано, тому їх конкретний зміст залежить від суб’єктивного бачення правозастосовчого суб’єкта. У разі ж аналогії права перед правозастосовчим суб’єктом постають декілька проблем, пов’язаних із здійсненням вибору. Першою з них є проблема визначення принципів права (законодавства), дія яких поширюється на відповідні відносини. Звичайно, ця проблема не виникає щодо окремих принципів (наприклад, принцип законності є універсальним для будь-якої системи права). Однак, коли йдеться про галузеві принципи, питання визначення їх переліку навряд чи може бути вирішене так однозначно. Не менш істотною є проблема неможливості самостійного врегулювання суспільних відносин за допомогою принципів права [4]. Дійсно, регулятивна дія принципів права щодо суспільних відносин проявляється через дію відповідних правових норм, прийнятих на розвиток і деталізацію таких принципів. Відсутність останніх означає наявність прогалини в законодавстві і допускає встановлення під нормативних правил конкретним правозастосовчим органом безпосередньо на основі правового принципу. Зрозуміло, що в останньому випадку правозастосовчий орган володітиме досить широким розсудом, оскільки самостійно визначатиме зміст того чи іншого правового принципу принагідно до конкретних обставин справи. Крім того цілком реальною є ситуація конфлікту основних принципів чи засад права. За такої ситуації на правозастосовчий орган покладатиметься обов’язок вибору більш пріоритетного принципу з поміж наявних. На підставі викладеного, можемо стверджувати про неможливість діяльності правозастосовчих органів щодо вирішення правових питань за умови існування прогалин у законодавстві без реалізації такими органами права на розсуд. Більш того, реалізація правозастосовчими органами належного їм розсуду при вирішенні правових питань за умов існування прогалин у законодавстві не лише не шкодить принципу законності, але навпаки є єдиним можливим за таких обставин засобом впровадження останньої. Попри безспірність, з нашої точки зору, тези про існування розсуду у випадку вирішення справ, що ґрунтуються на суспільних відносинах, стосовно яких відсутня “своя” правова норма, необхідно акцентувати увагу на основних правилах реалізації такого розсуду. До їх числа можна віднести: – реалізація розсуду можлива виключно тоді, коли прогалина у законодавстві дійсно існує і переконання правозастосовчого суб’єкта про її наявність не є хибним; – реалізація розсуду може мати місце лише у процесі вирішення тих питань, які випливають із суспільних відносин, що хоча й знаходяться у сфері правового регулювання, однак не мають “своєї” правової норми; – реалізація розсуду відбувається у процесі застосування аналогії права чи закону, а тому реалізація може мати місце виключно у сфері дії тих інститутів та галузей права, щодо яких застосування аналогії закону чи права є допустимим; – детермінантами розсуду в таких випадках у першу чергу повинні виступати науково вироблені та загальноприйняті тези про “спорідненість” суспільних відносин, врегульованих окремими галузями права, правовими інститутами; – винятково важливого значення при реалізації такого розсуду набуває правозастосовча практика (її врахування є обов’язковим); – реалізація розсуду в разі існування прогалини у законодавстві повинна супроводжуватися особливо детальною і переконливаю аргументацією здійсненого правозастосовчим суб’єктом вибору одного з альтернативних варіантів рішення. Обсяг і недостатній рівень систематизованості системи права обумовлюють виникнення ~ 69 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України правових колізій, коли дві чи більше правових норм прямо або опосередковано суперечать одна одній. Проблема правозастосування у таких ситуаціях виникає не з приводу відсутності належної правової норми, а з приводу “надлишку” таких норм. В таких випадках правозастосовчий суб’єкт отримує можливість вибору однієї із суперечливих правових норм для її подальшого застосування. Слід зауважити, що колізії правових норм обумовлюють розсуд правозастосовчого суб’єкта лише тоді, коли норми, які суперечать одна одній, є однаковими за юридичною силою і не співвідносяться як загальна та спеціальна. В інших ситуаціях вибору як такого не існує, оскільки застосуванню підлягає норма з вищою юридичною силою чи спеціальна. Реалізація розсуду у разі колізії правових норм, зазвичай, не призводить до остаточного вирішення спору (справи), оскільки після визначення правової норми, яка підлягатиме застосуванню, правозастосовчий суб’єкт встановлює зміст цієї норми і кваліфікує на підставі її змісту юридичні факти. На цих стадіях можливе повторне делегування розсуду правозастосовчому суб’єкту, якщо, наприклад, обрана правова норма характеризується відносною визначеністю змісту. Отже, можемо стверджувати, що: а) делегування суб’єкту розсуду при правозастосуванні залежить від наявності низки об’єктивних факторів – підстав розсуду. Відсутність останніх означає існування лише одного варіанта законного вирішення правового питання, а отже, розсуд як право вибору між двома і більше можливими варіантами виключається; б) підстави розсуду можна визначити як об’єктивно існуючі елементи правової системи, що безпосередньо породжують необхідність вибору одного з дозволених правом варіантів правозастосовчого рішення; в) до ознак підстав розсуду можна віднести: - правову природу підстав розсуду. Підстави розсуду є виключно правовими явищами. Виникнення розсуду з не правових підстав неможливе, оскільки в такому випадку сам розсуд втрачає свій правовий характер і перетворюється з делегованого та обмеженого повноваження на суб’єктивну не обмежену правом сваволю; - об’єктивний характер підстав розсуду. Існування таких підстав не залежить від волі суб’єкта, що застосовує норму права; - безпосередність замовлення підставами необхідності здійснення вибору одного з дозволених правом варіантів рішення. Існування хоча б однієї підстави розсуду завжди породжує останній і легітимізує його реалізацію компетентним правозастосовчим суб’єктом. Відсутність підстав розсуду означає відсутність самого розсуду, незалежно від обсягу інших повноважень правозастосовчого суб’єкта. Література: 1. Рісний М. Правозастосувальний розсуд // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – 4(35). – С.29. 2. Канцір В.С. Поняття та основні ознаки судового угляду (розсуду) // Торгівля, комерція, підприємництво. – Вип. 1. – Львів, 1998. – С.61. 3. Господарський кодекс України. – К.: Атіка, 2003. – С.99 (ст.174); Господарський процесуальний кодекс України. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2005. – С.48-49 (ст.83); Цивільний кодекс України: Офіційний текст / Міністерство юстиції України. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – С.6-7 (ст.11). 4. Лазарев В. В. Эффективность правоприменительных актов (вопросы теории). Изд-во Казанского ун-та, 1975. – С.74; Лазарев В.В. Применение норм советского права. – Казань, 1972. – С.127. Шевченко Н.М. викладач кафедри правових дисциплін МНЦ ОНЮА ПІДСТАВА ЗАСТОСУВАННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКИХ САНКЦІЙ УДК 346.9 ~ 70 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Згідно з ч.1 ст.218 ГК підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Фактичною підставою юридичної відповідальності, без якої вона неможлива, є склад правопорушення. Система ознак правопорушення в єдності його об’єктивної та суб’єктивної сторони, необхідних і достатніх для покладання юридичної відповідальності, визначається як склад правопорушення [8, с.410]. Слід погодитися з тим, що склад правопорушення – наукова абстракція, що відбиває систему найбільш загальних, типових і істотних ознак окремих різновидів правопорушення. Ця система ознак необхідна і достатня для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності [4, c.585]. До числа обов’язкових елементів будь-якого складу правопорушень відносять: об’єкт правопорушення, об’єктивну сторону правопорушення, суб’єкт правопорушення і суб’єктивну сторону правопорушення [6, с. 484]. Як і будь-яке правопорушення, склад порушення господарського законодавства включає об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Об’єкт правопорушення – це галузь суспільних відносин, що регулюються та охороняються правом, у якій відбулося діяння та (або) котрій цим діянням заподіяна шкода. Будь-яке правопорушення, навіть якщо воно і не має відчутних шкідливих наслідків, наносить шкоду правопорядку, завдаючи втрату суспільній правосвідомості, вносячи безладдя в урегульовані правом відносини [3, с.306]. На думку деяких учених, об’єкт правопорушень може бути загальним і безпосереднім. Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, що врегульовані та охороняються правом. Правопорушник своєю дією або бездіяльністю руйнує сформований і забезпечуваний правовими нормами правопорядок. Поряд із загальним можна виділити і безпосередній об’єкт правопорушення. Ними можуть бути майнові, трудові й інші права суб’єктів права, державний і суспільний лад, честь, гідність і т.д. [4, с.585-586]. Вважаємо більш розгорнутим і правильним розподіл об’єкта на: загальний об’єкт правопорушень – суспільні відносини, що охороняються правом, тією або іншою його галуззю; родовий об’єкт правопорушення – група однорідних суспільних відносин, на які посягає правопорушник; безпосередній об’єкт правопорушення – це конкретні блага, інтерес, особистість, на які посягає правопорушник [5, с.491]. Виходячи з цих понять, можна сказати, що порушення господарського законодавства посягає на загальний об’єкт – суспільні відносини, що охороняються правом; родовий об’єкт – однорідні суспільні відносини в сфері господарювання; безпосередній об’єкт – конкретні блага конкурентів, споживачів, а також суспільні і державні інтереси у сфері господарювання в Україні. Вважаємо, що родовим об’єктом порушень господарського законодавства є суспільні відносини у сфері господарювання, тобто господарські відносини. При цьому слід виходити зі ст.1 ГК, згідно з якою господарські відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання. До структури об’єкта порушень господарського законодавства включаються наступні відносини: – між окремими суб’єктами господарювання; – між суб’єктами господарювання і державою в особі уповноважених органів; – між суб’єктами господарювання і споживачами. Ці порушення посягають і на правопорядок у сфері господарювання, що суперечить державним і суспільним інтересам забезпечення свободи підприємницької діяльності, підтримки конкуренції. Це стосується і правового господарського порядку, який згідно зі ст.5 ГК формується в Україні на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед ~ 71 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Безпосереднім об’єктом порушення господарського законодавства може бути становище суб’єкта господарювання на товарному ринку, майно суб’єкта господарювання або споживача, поведінка суб’єкта господарювання на ринку. Об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішній прояв протиправного діяння. Вона складається з трьох елементів: протиправне діяння, його суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і наслідками, що наступили. Об’єктивна сторона складів порушень господарського законодавства, що є підставою застосування адміністративно-господарських санкцій, охоплює види діянь, зазначених у законах. Цей перелік має вичерпний характер, виходячи з того, що згідно з ч.2 ст.238 ГК, умови та порядок застосування адміністративно-господарських санкцій визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Перелік способів учинення порушень господарського законодавства включає велику їхню розмаїтість. Діяння – це акт вольової поведінки, що може бути у вигляді дії або бездіяльності. В основному, порушення господарського законодавства відбуваються у формі дії, тобто активного невиконання обов’язку, законної вимоги, а також порушення заборони. При цьому вони порушують зобов’язуючі і заборонні норми, що містяться в законах. Окремі дії не виконують спеціальні заборони, передбачені в законах саме щодо такої дії. Переважна більшість видів порушень, названих у законах, сформульовані як дії. Слід враховувати і той факт, що деякі з видів порушень (наприклад, зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку) можуть відбуватися як у вигляді дій, так і бездіяльності. Так, діями є: встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку; застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причин; обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору; створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання. Разом з тим, зловживання монопольним (домінуючим) становищем може бути і в формі бездіяльності: обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям; часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання. Протиправність порушень господарського законодавства полягає у вчиненні діяння, що порушує норми права. Вона виявляється в порушенні заборони, що міститься в Конституції України, обов’язків і заборон, що містяться в Господарському кодексі та інших законах. Крім протиправної поведінки, суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і його наслідками також відносяться до ознак об’єктивної сторони правопорушення. Шкода, заподіяна правопорушенням – це несприятливі наслідки, що настають у результаті правопорушення. Вона може мати як майновий, так і немайновий характер. Суспільна шкідливість порушення антимонопольного законодавства виявляється в заподіянні шкоди або створенні загрози заподіяння шкоди особистості, суспільству або державі. Ці порушення наносять шкоду суспільним відносинам у сфері господарювання. У законах, де наданий перелік порушень законодавства, за які застосовуються адміністративно-господарські санкції, не зазначені шкідливі наслідки цих порушень. Однак це не означає, що ці наслідки не є необхідними. Для деяких видів правопорушень у законах називаються реальні або потенційні шкідливі наслідки в легальних визначеннях цих порушень. Так, у п.1 ст.6 Закону “Про захист економічної конкуренції” позначені шкідливі наслідки антиконкурентних узгоджений дій як недопущення, усунення чи обмеження конкуренції. Такі ~ 72 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України ж наслідки передбачені у п.1 ст.13 Закону стосовно зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку, однак вони конкретизовані – зокрема, обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку. У легальному визначенні антиконкурентних дій органів влади, місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю вказані в якості шкідливих наслідків недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції (п.1 ст.15 Закону). Протиправне діяння, що порушує господарське законодавство, не завжди призводить до заподіяння реальних майнових шкідливих наслідків. Воно може бути лише пов’язане зі створенням загрози заподіяння тієї або іншої безпосередньої шкоди. Для кваліфікації тієї або іншої протиправної поведінки як правопорушення необхідно установити прямий причинний зв’язок між діянням правопорушника і суспільно шкідливими наслідками, що наступили в результаті вчинення цього діяння. З суб’єктивної сторони всяке правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним відношенням особи до вчиненого [4, с.588]. Господарський кодекс не називає вину в якості необхідного елемента складів порушень законодавства, за які застосовуються адміністративно-господарські санкції. Пункт 2 ст.218 ГК встановлює загальне правило, згідно з яким учасник господарських відносин відповідає за вчинене ним господарське правопорушення, якщо не доведе, що ним вжито всіх заходів для його недопущення. Разом з тим, необхідно зазначити, що існують певні обставини, які звільняють від господарсько-правової відповідальності. Подіями, що звільняють від господарсько-правової відповідальності, є обставини непереборної сили, які ще називають “форс-мажорними” обставинами. Це – обставини, що не залежать від волі учасників господарського зобов’язання, мають надзвичайний та невідворотний характер. Єдиного поняття або вичерпного переліку таких обставин чинне законодавство не містить. Перелік можливих форс-мажорних обставин наведено у Законі України “Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах”, постанові НКРЕ “Про затвердження Правил користування електричною енергією”, Правилах користування тепловою енергією, затверджених спільним наказом Міненерго України та Держбуду України від 28 жовтня 1999 р. та багатьох інших. Вони можуть бути поділені на дві групи: 1) природні стихійні явища (пожежа, землетрус, різкі зміни температури, паводок, замерзання моря, закриття морських проток, інші стихійні лиха); 2) окремі обставини суспільного життя (воєнні дії, блокада, страйк, аварії, епідемії, заборонні акти органів державної влади та управління про оголошення карантину, заборони в’їзду до країни, здійснення торгівельних операцій з окремими країнами тощо). Боржник повинен підтвердити наявність таких обставин відповідними засобами доказування (довідками державних органів, метеорологічних служб, медичних установ тощо) та довести, що зазначені обставини спричинили невиконання зобов’язань. Разом з тим ст. 19 ГК надає можливість учасникам господарських відносин за взаємною згодою встановлювати додаткові, порівняно із законодавством, підстави звільнення від відповідальності. Суб’єкт правопорушення визначають в юридичній літературі як деліктоздатну фізичну особу (людину) або деліктоздатне об’єднання, які вчинили правопорушення. Деліктоздатність – це закріплена законодавством і забезпечена державою здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за вчинене ним правопорушення [7, с.146]. Суб’єктами порушень господарського законодавства є суб’єкти господарювання. Поняття суб’єкта господарювання надане у ст.55 ГК, яка зазначає, що суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають ~ 73 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбаченим законодавством. Слід також враховувати, що у деяких законах міститься дещо інше визначення поняття суб’єкта господарювання. Так, згідно зі ст. 1 Закону “Про захист економічної конкуренції” суб’єкт господарювання – юридична особа незалежно від організаційно-правової форми та форми власності чи фізична особа, що здійснює діяльність з виробництва, реалізації, придбання товарів, іншу господарську діяльність, у тому числі яка здійснює контроль над іншою юридичною чи фізичною особою; група суб’єктів господарювання, якщо один або декілька з них здійснюють контроль над іншими. Суб’єктами господарювання визнаються також органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративногосподарського управління та контролю в частині їх діяльності з виробництва, реалізації, придбання товарів чи іншої господарської діяльності. Об’єднання визначені у ст. 1 Закону “Про захист економічної конкуренції” як об’єднання юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об’єднання підприємств, а також громадські організації. Згідно зі ст.1 Закону “Про захист економічної конкуренції”, органи влади – міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади. Органи адміністративно-господарського управління та контролю – суб’єкти господарювання, об’єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування. Висновки. Підставою застосування адміністративно-господарських санкцій є порушення господарського законодавства – це суспільно шкідливе протиправне діяння (дія або бездіяльність) суб’єкта господарювання, що суперечить вимогам правових норм, заподіює або створює реальну можливість заподіяння шкоди господарським відносинам, порушує публічні інтереси, а також інтереси суб’єктів господарювання і споживачів. Склад порушення господарського законодавства включає об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт і суб’єктивну сторону. Загальним об’єктом порушень господарського законодавства є суспільні відносини, що охороняються правом; родовим об’єктом – однорідні суспільні відносини в сфері господарювання; безпосереднім об’єктом – конкретні блага конкурентів, споживачів, а також суспільні і державні інтереси у сфері господарювання. Об’єктивна сторона складів порушень господарського законодавства охоплює загальний вичерпний перелік видів діянь, зазначених лише у законах. В основному, порушення господарського законодавства вчиняються у формі дії, тобто активного невиконання обов’язку, законної вимоги, а також порушення заборони. Протиправність порушень законодавства виявляється в порушенні заборони, що міститься в Конституції України, обов’язків і заборон, що містяться в Господарському кодексі та інших законах. Суспільна шкідливість порушення господарського законодавства виявляється в заподіянні шкоди або створенні загрози заподіяння шкоди суспільним відносинам у сфері господарювання. Суб’єктами порушень законодавства є суб’єкти господарювання. Література: 1. Господарський кодекс України: Коментар / За ред. Саніахметової Н.О. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2004. 2. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / За заг. ред. В.К. Мамутова. – Київ: Юрінком Інтер, 2004. 3. Общая теория права: Учебник для юридических вузов. Под общ. ред. А.С. Пиголкина. – ~ 74 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України 2-е изд., испр. и доп. – М.: Изд-во МГТУ им. Н.Э. Баумана, 1997. – 384 с. 4. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2000. – 776 с. 5. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.К. Бабаева. – М.: Юристъ, 1999. – 592 с. 6. Проблемы общей теории права и государства. Учебник для вузов. Под общ. ред. проф. В.С. Нерсесянца. – М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА.М, 1999. – 832 с. 7. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – Київ: Атіка, 2001. – 176 с. 8. Теория государства и права. Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М.: Изд. Группа Норма-Инфра-М, 1998. – 570 с. Гордейчук Ю.А. студентка 401 группы НУЦ ОНЮА УДК 343.81:165.742 Научный руководитель: преподаватель Клеван Н.В. РЕФОРМИРОВАНИЕ ПЕНИТЕНЦИАРНОЙ СИСТЕМЫ УКРАИНЫ: ВОПРОСЫ ГУМАНИЗАЦИИ Пенитенциарная система Украины за последние 15 лет претерпела значительные изменения и в настоящее время находится в состоянии последовательного и целенаправленного реформирования, основными заданиями которого являются дальнейшее совершенствование порядка и условий исполнения (отбытия) уголовных наказаний в сторону гуманизации, неукоснительного соблюдения прав и свобод человека, создания необходимых бытовых условий, условий для трудовой деятельности и получения общего и профессиональнотехническое образования, а также улучшения санитарно-медицинского обеспечения осужденных. Основой такого реформирования являются международные акты, определяющие требования и положения в данной сфере. Проблема обеспечения прав и свобод человека и гражданина в Украине, а также их соответствия международным стандартам исследовались в работах таких отечественных ученых, как В.Б. Аверьянов, Л.К. Воронова, С.Л. Лысенков, В.Ф.Сиренко, Е.А. Тихонова, Ю.А. Чеботарева и другие. Вопросы прав и свобод осужденных к лишению свободы рассматривались в работах Л.В. Багрий-Шахматова, О.М. Джужи, О.И. Осауленко, А.Х. Степанюка, В.М. Трубникова и других. Целью настоящего исследования является анализ изменений законодательства в сфере исполнения наказания в сторону гуманизации и влияния международных стандартов обращения с осужденными на этот процесс. Международные стандарты обращения с осужденными – это принятые на международном уровне нормы, принципы и рекомендации в области исполнения наказаний и деятельности органов и учреждений исполнения наказаний. [1, 44] Эти стандарты были согласованы международным сообществом и в их основе лежит Общая декларация прав человека, принятая Генеральной Ассамблеей ООН 10.12.1948 г., принятые 16.12.1966 г. (и ратифицированные Украиной 19.10.1973 г.) Международный пакт о гражданских и политических правах и Международный пакт об экономических, социальных и культурных правах. Кроме этих международных документов универсального характера есть достаточно большой перечень документов, которые дополняют и детализируют общие принципы и непосредственно касаются осужденных. В целом, современные международные стандарты прав и свобод осужденных традиционно принято делить на: - стандарты общего характера, предназначенные для регламентации прав и свобод гражданина в целом, но содержащие отдельные стандарты, прямо или опосредовано касающиеся прав и свобод осужденных; и - стандарты специализированного характера, в которых изложены правила обращения с осужденными к различным видам наказаний, их объем прав и свобод. Идеи, положения и требования, содержащиеся в Общей декларации прав человека и в ~ 75 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України международных документах, содержащих стандарты обращения с осужденными, должны максимально учитываться в национальном уголовно-исполнительном законодательстве и соотноситься с принципами уголовно-исполнительной деятельности. В соответствии с принципами государственной политики Украины в области прав человека, а также согласно Конституции Украины недопустимо сужение содержания и ограничение объема прав и основных свобод человека и гражданина, провозглашенных Общей декларацией. Украина как субъект международного права проводит активную работу, направленную на использование не только национальных, а и международных институтов защиты прав человека. При рассмотрении пенитенциарной системы Украины как составляющей национальной правовой системы важное значение приобретает разрешение проблемы соответствия содержания прав и свобод осужденных международным стандартам. Процесс имплементации международных стандартов обращения с осужденными, их права и свободы определены, прежде всего, ч. 1 ст. 9 Конституции Украины, в соответствие с которой все международные договоры, согласие на обязательность которых дана Верховной Радой Украины, являются частью национального законодательства Украины. Действующий Уголовно-исполнительный кодекс в ст. 2 определяет такие международные договоры в качестве составляющей уголовно-исполнительного законодательства Украины. До провозглашения независимости пенитенциарная система Украины, как и всех других республик бывшего СССР, функционировала в соответствии с законодательными и нормативными требованиями, установленными Уголовным кодексом СССР и его подзаконными актами. На рубеже 1989-1990 годов назрела объективная необходимость пересмотра проводимой исправительно-трудовой политики, глубокого анализа состояния дел, определения соответствия поставленной цели и задач реальным возможностям и результатам. Кризисные явления в местах лишения свободы, обострение оперативной обстановки, которое сопровождалось ростом преступности, захватами заложников, групповым неповиновением осужденных администрации, привели к выводу о том, что в сфере исполнения наказаний нужны коренные изменения. Старые, традиционные меры управления местами лишения свободы, которые базировались на поддержании жестокого режима отбывания наказаний, все меньше содействовали утверждению законности и правопорядка в учреждениях. [2] В то время в обществе набирали силу демократические процессы, шло сопоставление взглядов в наиболее широком спектре политических и социальных вопросов. К тому времени ряд сотрудников уголовно-исполнительной системы имели возможность побывать в служебных командировках за границей и познакомиться с организацией исполнения наказаний в Италии, Германии, Болгарии, Англии, Скандинавских странах. Однако созданные десятилетиями основы и традиции этих стран коренным образом отличались от Украины, поэтому снять копию с тюремных систем одной из этих стран и перенести ее на нашу было невозможно. У нас свой менталитет, свои социальные и экономические условия и, естественно, свой путь развития. Оценив все эти факторы, был сделан первый шаг к гуманизации существующей карательной политики в Украине. МВД с участием ученых и заинтересованных ведомств была разработана и утверждена постановлением правительства № 88 от 11.07.1991 г. Концепция реформирования уголовно-исполнительной системы Украины. В ее основу были положены Декларация о государственном суверенитете Украины, принятые ООН Минимальные стандартные правила обращения с заключенными, Общая декларация прав человека, Европейские стандарты, иные международные соглашения и документы. Реформа, прежде всего, была направлена на социальную переориентацию исполнения уголовных наказаний с учетом международного опыта и актов о правах человека, принципов законности, гуманизма, демократизма, справедливости, дифференциации и индивидуализации воспитательного воздействия на осужденных. С учетом реальной обстановки вносились соответствующие предложения о принятии законодательных и иных нормативных актов с целью усовершенствования деятельности учреждений и нормализации оперативной обстановки среди спецконтингента. Эти усилия нашли поддержку законодательной и исполнительной властей: была снята строгая тайна с системы исполнения наказаний. В настоящее время в соответствии с уголовно-исполнительным ~ 76 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України законом (ст. 24 УИК Украины) учреждения исполнения наказаний могут посещать представители любой зарегистрированной общественной организации, коллектива, средств массовой информации с целью осуществления общественного контроля за исполнением наказаний, соблюдением прав осужденных, а также участия в исправлении и ресоциализации осужденных. [2] В 1990-1991 годах целый ряд нормативных актов, направленных на гуманизацию исполнения наказаний, принят МВД Украины с согласованием с Генеральным прокурором Украины, в том числе 20.12.1991 года изменены “Правила внутреннего распорядка исправительно-трудовых колоний”: осужденным разрешено носить короткие прически, сорочки гражданского образца, отменены нагрудные знаки, расширен ассортимент разрешенных к приобретению и хранению продуктов питания и предметов потребления (в т.ч. наручных часов, спортивных костюмов и т.д.). Постановлением Кабинета Министров Украины от 22.02.1992 г. установлен порядок, в соответствие с которым заработная плата осужденным насчитывается в полном объеме по действующим тарифам, а отчисления проводятся по фактическим затратам на содержание. 6.03.1992 года Верховной Радой принят Закон Украины “Про скасування покарань у виді заслання та висилки” и все лица, отбывающие такое наказание в других регионах бывшего СССР, возвращены в Украину. [3] Предусмотрено строительство в ряде областей следственных изоляторов, исправительно-трудовых колоний, открытие колонийпоселений для создания осужденным надлежащих условий содержания и обеспечения их трудовой занятости. [4] 6.05.1993 г. Верховной Радой Украины принято Постановление о создании при исправительно-трудовых колониях отделений колоний-поселений для осужденных, которые твердо стали на путь исправления. 25.06.1993 г. принята Государственная программа борьбы с преступностью, в которой 6 разделом предусмотрен ряд мер дальнейшего усовершенствования уголовно-исполнительной системы: открытие новых колоний и следственных изоляторов, улучшение коммунально-бытовых условий, предоставление дополнительных льгот по производственно-хозяйственной деятельности и т.д. 30.06.1993 г. принят Закон Украины “Про попереднє ув’язнення”, а 26.01.1994 г. – Постановление Кабинета Министров Украины №31 “Про Програму приведення умов тримання засуджених, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються в слідчих ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність із міжнародними стандартами”. Этими актами Украина утвердила направленность пенитенциарной политики к достижению обеспечения прав и свобод граждан, принятых в прогрессивной практике развитых стран. [5] С целью усовершенствования уголовно-исполнительной системы и создания надлежащих условий отбытия наказаний, настоящая программа предусматривала строительство 9 новых и расширение существующих СИЗО; переоборудование общежитий жилых зон для блочного проживания спецконтингента с необходимыми коммунально-бытовыми условиями с созданием условий для его трудоустройства; создание центров социальной реабилитации в областных центрах; создание надлежащих условий содержания осужденных в функционирующих учреждениях с введением новых норм питания; осуществление переустройства медикосанитарного обслуживания осужденных, обеспечение активной профилактики и лечения социально-опасных заболеваний (туберкулеза, СПИДа, наркомании, алкоголизма, психических расстройств). [6] Законом Украины от 27.07.1994 г. “Про внесення змін та доповнень в законодавчі акти України щодо врегулювання деяких питань, пов’язаних з умовами відбування покарання” введена отсрочка отбывания наказания женщинам беременным и имеющим детей до 3 лет, разрешены краткосрочные выезды для женщин, имеющих детей в возрасте до 3 лет, для устройства детей у родственников или в детских домах; разрешены телефонные разговоры (до 15 минут); некоторым категориям осужденных разрешено приобретать продукты питания за деньги, полученные по переводу; разрешены платные медицинские услуги; некоторым категориям осужденных разрешено работать по их желанию; некоторым категориям неработающих (освобожденных от работы) осужденных предметы первой необходимости и ~ 77 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України коммунально-бытовые услуги предоставляются бесплатно. [7] 2.12.1996 г. Постановлением Кабинета Министров Украины № 1454 “Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі” были намечены меры по обеспечению требований законодательства о привлечении осужденных к труду, приведения условий их содержания в соответствие с требованиями Минимальных Европейских норм и стандартов, стабилизации финансового положения учреждений уголовноисполнительной системы. С получением Украиной членства в Совете Европы эксперты Комиссии Европейских сообществ и Совета Европы в сфере реформы местного самоуправления и правоохранительной системы Украины провели в 1996 г. изучение действующего законодательства и других нормативных актов Украины, регламентирующих исполнение наказаний и практику их применения. В соответствии с решениями Правительства Украины на протяжении 2 месяцев были проверены 22 учреждения уголовно-исполнительной системы в 8 областях Украины. По результатам проверки Совет Европы принял доклад “Оценка тюремной системы Украины” с рекомендациями по приведению ее в соответствие с общеевропейскими стандартами, в котором указывалась необходимость создания пенитенциарной службы как автономной социальной организации. [2] Во исполнение этих рекомендаций в реформирование пенитенциарной системы Украины были внесены соответствующие коррективы, целью которых было усовершенствование законодательства в этой сфере и отмена смертной казни, создание демилитаризованной организационной структуры, уменьшение численности лиц, содержащихся в местах лишения свободы, и исполнение предварительного заключения только пенитенциарной системой, улучшение материально-бытовых условий содержания, питания и медицинского обслуживания осужденных и заключенных, усовершенствование процедуры размещения, социальнопсихологической работы с осужденными, обеспечение осужденных работой, улучшение подбора и подготовки кадров. 22.04.1998 г. на базе Главного управления исполнения наказаний МВД Украины был создан Государственный департамент Украины по вопросам исполнения наказаний как центральный орган исполнительной власти. Законом Украины от 11.12.1998г. “Про внесення змін до деяких законодавчих актів у зв’язку з утворенням Державного департаменту України з питань виконання покарань” было создано правовое поле для самостоятельной работы системы исполнения наказаний. 12.03.1999 г. Государственный департамент был выведен из подчинения МВД и получил самостоятельность. Проведенная реорганизация упростила систему управления уголовно-исполнительной системой, которая стала более гибкой, оперативной, действенной за счет концентрации сил и средств в одном ведомстве, в том числе служб охраны, надзора и безопасности, исключила выполнение несвойственных ей функций и вмешательство в дела должностных лиц, непосредственно не отвечающих за деятельность уголовно-исполнительной системы, в том числе и в ее хозяйственную деятельность. Постановлением Кабинета Министров Украины № 653 от 22.04.1999г. “Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань” были определены источники финансирования уголовно-исполнительной системы, порядок передачи от внутренних войск функции охраны учреждений исполнения наказаний, создание фонда помощи лицам, освобожденным из мест лишения свободы. [8] Следующим этапом в реформировании пенитенциарной системы в Украине можно назвать принятие 11.07.2003 г. Уголовно-исполнительного кодекса и ряда законов и подзаконных актов, регулирующих деятельность органов и учреждений уголовноисполнительной системы и иных государственных органов в сфере исполнения наказаний и оказания помощи осужденным и освобожденным от отбытия наказаний лицам. Так, в ч.1 ст.1 УИК Украины содержится положение, в соответствие с которым способом защиты интересов лица, общества и государства как цели уголовно-исполнительного законодательства является предупреждение пыток и нечеловеческого или унижающего достоинство, обращения с осужденными, что соответствует содержанию Конвенции против пыток и иных жестоких, нечеловеческих или унижающих достоинство, видов обращения и ~ 78 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України наказания. [9] Уголовно-исполнительным законодательством установлены гарантии прав осужденных, расширены возможности дополнительного получения ими продуктов питания, лекарств, литературы, письменных принадлежностей, одежды, обуви и средств личной гигиены, значительно увеличен вес посылок (передач), из перечня мер взыскания исключено лишение осужденного права на получение очередной посылки (передачи). В соответствие с Кодексом обеспечено исполнение новых видов наказаний: ареста, ограничения свободы, общественных работ, пожизненного лишения свободы. Введенная система исполнения наказаний позволяет в зависимости от поведения осужденного, отношения к труду и обучению изменять условия содержания в пределах одного учреждения или путем перевода в колонию другого вида. Значительно расширилось участие в процессе ресоциализации осужденных неправительственных организаций и общественности, с помощью которых проводятся культурно-массовые мероприятия, предоставляется консультативная и гуманитарная помощь осужденным. Во исполнение ст. 25 УИК, закрепляющей принцип осуществления общественного контроля за соблюдением прав осужденных при исполнении уголовных наказаний, принято Положение “Про наглядові комісії”, утвержденное постановлением Кабинета Министров Украины от 1.04.2004 г. № 429. [10] К новеллам относится Закон Украины от 10.07.2003 г. “Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк”, который предусматривает различного вида помощь для лиц, освобожденных из мест лишения свободы: создание жилищно-бытовых условий, размещение таких лиц в домах временного проживания, медицинскую и социальную помощь, организацию образования. [11] В соответствие с данным Законом одним из органов, на которые возлагается осуществление мер социального патронажа, являются центры социальной адаптации, задачи и цели, а также организация работы которых предусмотрена в Типовом положении, утвержденном приказом Министерства труда и социальной политики 14.02.2006 г. [12] В дальнейшем в развитие положений нового УИК Украины были приняты ряд Инструкций ведомственного характера. Так, УИК Украины (Глава 15) ввел положение об определении вида колонии для отбывания наказания осужденных к лишению свободы в компетенцию Государственного департамента, в связи с чем была утверждена Инструкция о порядке распределения, направления и перевода для отбывания наказания лиц, осужденных к лишению свободы. [13] Тенденции к назначению насколько это возможно альтернативных наказаний, как из уважения личной свободы, так и вследствие очевидных недостатков лишения свободы, увеличение альтернативных мер в системе наказаний, а также, принимая во внимание Резолюцию Совета Европы № (76) 10 от 9.03.1976 г. о некоторых мерах наказания, альтернативных лишению свободы, определили необходимость принятия Инструкции о порядке исполнения наказаний, не связанных с лишением свободы, и осуществлению контроля за лицами, осужденными к таким наказаниям. [14] Общая гуманизация пенитенциарной политики Украины проявляется в расширении прав осужденных, в недопущении нечеловеческого или унижающего достоинство обращения, особенно при исполнении наказаний, связанных с лишением или ограничением свободы, улучшении условий содержания таких осужденных, а также условий и оплаты их труда, обеспечении безопасности осужденных. [15] Задания по осуществлению единой государственной политики в сфере исполнения уголовных наказаний были возложены на Государственную уголовно-исполнительную службу Украины, статус и полномочия которой определил Закон Украины “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, принятый 23.06.2005 г. Настоящий Закон обозначил основные принципы и правовые основы деятельности Государственной уголовноисполнительной службы, взаимоотношения с иными органами, учреждениями, предприятими, организациями, общую структуру, персонал, его полномочия и правовой статус, организацию деятельности службы и ее финансирование, а также контроль и надзор за деятельностью данного ведомства. [16] ~ 79 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Введены должности психологов в учреждениях исполнения наказаний, которые проводят психологическую диагностику и дают рекомендации персоналу по организации личностновоспитательной работы с конкретными осужденными и отдельными их категориями. Для проведения с осужденными занятий по психокоррекции, снятию нервного напряжения и стрессовых состояний в учреждениях (в том числе и СИЗО) оборудованы центры и комнаты психоэмоциональной разгрузки. В 2006 г. действие ч. 1 ст. 112 УИК Украины в части получения посылок и передач приостановлено в соответствии с Законом Украины от 20.12.2005 г. и количество посылок (передач) и бандеролей, которые получают лица, заключенные под стражу, и осужденные к лишению свободы, не ограничивается. [17] Законом Украины от 16.03.2006 г. внесены изменения в УИК, в связи с которыми осужденный к пожизненному лишению свободы после отбытия не менее 20 лет назначенного наказания имеет возможность ходатайствовать перед президентом Украины о помиловании. [18] 3.08.2006 г. Кабинетом Министров Украины утверждена Государственная программа улучшения условий содержания осужденных и лиц, заключенных под стражу, на 2006-2010 годы. Таким образом, целью реформирования пенитенциарной системы нашего государства является приведение условий содержания осужденных, лишенных свободы, и заключенных в соответствие с требованиями национального законодательства и международных норм и стандартов в области исполнения наказания и прав человека, гуманизация исполнения наказания, при котором человек, его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность безопасность признаются наивысшей социальной ценностью. Литература: 1. Кримінально-виконавче право України / за редакцією А.Х.Степанюка. – Х.: “Право”, 2005. – 253 с. 2. Історичний розвиток пенітенціарної системи України // http://www.kmu.gov.ua 3. Закон України від 06.03.1992р. Про скасування кримінальних покарань у вигляді заслання і вислання // Відомості Верховної Ради, 1992, N 23, ст. 337 4. Постанова Кабінету Міністрів України від 5.08.1992р. № 446 Про поліпшення діяльності установ кримінально-виконавчої системи // http://zakon1.rada.gov.ua 5. Закон України від 30.06.1993р. Про попереднє ув’язнення // Відомості Верховної Ради, 1993, N 35, ст.360 6. Постанова Кабінету Міністрів України від 26.01.1994р. N 31 Про Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально–трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними стандартами // http://www.kmu.gov.ua 7. Закон України від 27.07.1994р. Про внесення змін і доповнень до законодавчих актів України щодо врегулювання деяких питань, пов’язаних з умовами відбування покарання засудженими // Відомості Верховної Ради 1994, № 37, ст.342 8. Постанова Кабінету Міністрів України від 22.04.1999р. N 653 Про заходи щодо забезпечення діяльності Державного департаменту з питань виконання покарань // Офіційний вісник України від 07.05. 1999 р., № 16, стор. 83 9. Кримінально-виконавчий кодекс України від 11.07.2003 // Відомості Верховної Ради, 2004, N 3-4, ст. 21 10. Положення “Про наглядові комісії”, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 1.04.2004 року № 429 // http://zakon1.rada.gov.ua 11. Закон України від 10.07.2003р. Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк // Відомості Верховної Ради, 2004, N 6, ст.39 12. Типове положення про центр соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, затверджене наказом № 31 Міністерством праці та соціальної політики України від 14.02.2006р. // http://zakon1.rada.gov.ua ~ 80 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України 13. Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 16.12.2003 N 261 // http://zakon1.rada.gov.ua 14. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджена спільним Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань і Міністерства внутрішніх справ 19.12.2003 N 270/1560 (№ 16/8615) // http://zakon1.rada.gov.ua 15. Див.: Закон України від 1.12.2005р. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення права засуджених і осіб, які тримаються під вартою, на листування з питань, пов’язаних з порушенням прав людини // Відомості Верховної Ради України, 2006, N 12, ст.103; Закон України від 1.12.2005р. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк // Відомості Верховної Ради України, 2006, N 12, ст.104; Інструкція з оплати праці засуджених до обмеження та позбавлення волі, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 04.10.2004 N 191; Інструкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді обмеження волі, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 16.02.2005 N 27; Інструкція про порядок здійснення заходів щодо забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, в установах кримінально-виконавчої системи, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 04.04.2005 N 61; а також Державна програма про покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на 2006-2010 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів від 3.08.2006р. N 1090 // http://zakon1.rada.gov.ua 16. Закон України від 23.06.2005р. Про Державну кримінально-виконавчу службу України // Відомості Верховної Ради, 2005, N 30, ст.409 17. Закон України від 20.12.2205р. Про Державний бюджет України на 2006 рік // Відомості Верховної Ради України, 2006, N 9, N 10-11, ст.96 18. Закон України від 16.03.2006р. Про внесення зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України // Відомості Верховної Ради України, 2006, N 35, ст.302 Левочкина Т.В. студентка 301 группы НУЦ ОНЮА УДК 343.97 Научный руководитель: преподаватель Клеван Н.В. СОЦИАЛЬНОЕ И БИОЛОГИЧЕСКОЕ В АНТИОБЩЕСТВЕННОМ ПОВЕДЕНИИ “Изучайте личность преступника – не отвлеченно, не абстрактно, не в тиши вашего кабинета, не по книгам и теориям, а в самой жизни в тюрьмах, больницах, в полицейских участках, в ночлежных домах, среди преступных обществ и шаек, в кругу бродяг и проституток, в условиях их материального существования”. Чезаре Ломброзо Проблема соотношения социальных и биологических факторов в генезисе преступного поведения имеет в криминологии принципиальное значение. Решение этого вопроса имеет непосредственный практический смысл, так как определяет цели и методы работы правоохранительных органов в предупреждении преступлений. Более того, криминологические исследования дают возможность изучить специфическую сферу общественных отношений, складывающиеся по поводу совершения преступлений и ведения характерного для преступного поведения образа жизни, формируют совершенно определенный тип личности, называемый в криминологии личностью преступника. Для того чтобы родившийся человек стал деятельной личностью, он должен пройти соответствующие стадии природного (биологического) и социального развития. ~ 81 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Научный вклад в биосоциологическое направление в криминологии сделали такие известные всему миру ученые, как Адольф Кетле, Поль Лафарг, Франц Лист, и другие. Создание этого направления связано с именем Ф.Листа, которого по праву считают основоположником биосоциологической школы. Он утверждал, что “преступление следует изучать и как индивидуальное явление, и как явление общественной жизни. По его мнению, преступление является результатом одновременного воздействия биологических и социологических факторов”.[1, 69] В своих произведениях ученый пишет о нищете, безработице, кризисах, алкоголизме, проституции и др. Все это, по его мнению, так называемые вторичные социальные явления. Уменьшить их можно в результате социальных реформ. Вывод, исходит таков, что преступность – это естественный и неустранимый спутник общества, необходимый атрибут человеческой жизни. Преступность, по мнению Листа, вечна. Рассматривая взаимосвязь биологического и социального в антиобщественном поведении выделяют следующие аспекты ее развития: 1) развитие человеческого организма; 2) процесс формирования личности; 3) возникновение и реализация конкретного преступного поведения. Первое звено охватывает период рождения и процесс развития человеческого организма. Это звено лежит ближе всего к биологическим явлениям и вместе с тем оно очень далеко от преступного поведения. Важно установить, действуют ли на данном этапе какие-либо биологические факторы, которые могут в последующем послужить причиной преступного поведения человека. По современным представлениям биологическое развитие индивидуального существа (онтогенез) определяется сложным взаимодействием трех групп факторов: генетических (наследственность), экологических (влияние внешней среды) и индивидуальных, которые сами являются продуктом взаимодействия первых со вторыми. Один из наиболее существенных вопросов для криминологии заключается, прежде всего, в признании или отрицании наследственных факторов преступности. Несмотря на достижения в области биологии и генетики, наука еще не все знает о тех свойствах человеческого организма, которые передаются генетическим кодом по наследству. Однако, если исходить из того, что достигнуто наукой, для криминологии можно уже сделать достаточно определенные выводы. Главный из этих выводов – отрицательный: современной наукой не доказано существование каких-либо прирожденных программ антисоциального поведения человека, а стало быть, и наследственных признаков преступности. “Хотя биологическая наследственность, конечно, существует и на уровне человека, – отмечал А.Н. Леонтьев, однако ее действие прямо не распространяется на те приобретения в сфере психологического развития, которые человечество сделало на протяжении последних тысячелетий, т.е. после того, как современный тип людей биологически окончательно сложился и человеческое общество перешло к историческому развитию, полностью управляемому действием объективных общественных законов”. [2, 29] Не вызывает сомнения, что преступная деятельность как и всякое сознательное поведение – продукт деятельности коры головного мозга. Но столь же бесспорно, что от рождения “в высших этажах коры, присущей человеку, нет моделей программ, готовых к переработке информации”. [3, 7] Это подтверждается, в частности, хорошо изученными случаями развития детей в условиях полной изоляции от людей. Как известно, эти 4-8- летние дети, найденные и выращенные животными, совершенно уподоблялись четвероногим, в их поведении не проявлялись никакие “прирожденные социальные программы”, более того, даже обучить их элементарным человеческим навыкам оказалось уже почти невозможным. Современными исследованиями в области психологии доказано, что даже способности человека не являются в полной мере врожденными. От рождения “мозг заключает в себе не те или иные конкретные специфические человеческие способности, а лишь способность к формированию этих способностей”. [3, 39] Имеющиеся неблагоприятные наследственные признаки могут быть “нейтрализованы”. Не исключено также, что генетическая информация подвержена некоторому воздействию социальной среды. Во всяком случае, бесспорно то, что многие биологические свойства человеческого организма меняются при соответствующем ~ 82 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України изменении социальных условий. Вторым звеном в соотношении биологического и социального является процесс формирования личности. Биологический элемент выражается в этом звене значительно слабее, социальный – сильнее, а само это звено уже теснее связано с будущим преступным поведением. Наиболее существенным образом на формирование личности влияют возрастные особенности организма. С увеличением возраста человека в качестве мотивов поведения ведущую роль начинают играть социальные факторы. Такие мотивы, например, могут быть обусловлены устойчивыми чувствами отрицательного характера, возникающими при длительном воздействии неблагоприятных жизненных условий. У подростков в возрасте 12-16 лет психологические источники их антиобщественного поведения имеют ярко выраженный характер конфликтов с социальными нормами, хотя, разумеется, эти конфликты преломляются через недостаточно еще зрелую психику подростка. В процессе нравственного формирования личности имеют значение не только общие (возраст, пол), но и индивидуальные особенности человека, как физические, так и психические. Они также сказываются на формировании личности опосредованным образом, изменяя некоторые условия восприятия данным человеком воздействий внешней социальной среды. К индивидуальным особенностям человека относятся также физические и психические недостатки. Физическое нездоровье, будучи само по себе биологическим явлением, которое иногда определяет, во взаимоотношении с внешними условиями, особенности формирования личности. Физические недостатки человека, например уродство, хроническая болезнь и т.д. – тот фактор, с которым он вынужден считаться в своем поведении, как и со своими экономическими, бытовыми и иными социальными возможностями. Этот фактор, как и другие условия, может оказать благоприятное или неблагоприятное воздействие на формирование жизненных взглядов. Ребенок с врожденным уродством, подвергаясь систематическим насмешкам, может вырасти озлобленным, нервным, отношение к окружающим у него может сформироваться иным, чем у других детей. Следует подчеркнуть, что в таком случае связь между биологическим фактором и антиобщественным поведением не является прямой: она опосредована социальными факторами: общественным мнением, предрассудками и т.п. Более сложная проблема возникает в связи с врожденными особенностями психики лица. Особенности психики играют существенную роль при формировании личности человека. В работах ряда советских психологов показано, как различные психические особенности человека во взаимодействии с внешними факторами приводят к образованию различных характеров и типов поведения. Неблагоприятное формирование личности может заключаться в том, что внешние условия развития человека не соответствуют его способностям и другим психическим качествам. Это может породить конфликты с окружающими, равнодушие к общественным интересам, чувство неполноценности, эгоизм и т.д., откуда недалеко и до преступления. Рассматривая данное звено, можно сказать, что биологический фактор играет роль условий, способствующих или затрудняющих правильное нравственное формирование личности. Учитывание этих условий с криминологической точки зрения должно состоять, прежде всего, в том, чтобы обеспечить дифференцированный личностно-ориентированный подход к воспитанию детей, подростков и молодежи. Особенности возраста, пола, физического развития, если они правильно учтены при организации воспитательной работы, могут сыграть значимую роль в формировании личности. Третье звено связи социального и биологического охватывает зарождение преступного намерения, планирование и совершение преступления. В этом звене взаимодействуют два социальных фактора: конкретная жизненная ситуация, играющая роль повода к совершению преступления, и личность с ее антиобщественными качествами, сложившимися, как правило, ранее, под влиянием социальной среды. Тем не менее, взаимодействие этих факторов не исключает биологических моментов, ибо оно опосредовано психической деятельностью мозга, которая имеет физиологическую основу. Очевидно, к числу постоянных биологических факторов в этом звене относятся те же, что действовали и при формировании личности: пол, индивидуальные способности физиологического и психического ~ 83 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України развития. Кроме того, здесь добавляются еще некоторые факторы биологического порядка: естественные потребности и основанные на них мотивы поведения, а также временные физические и психические состояния (например, утомление, усталость, болезнь, опьянение и др.). Что касается постоянных биологических факторов, то и в данном звене они играют ту же роль внутренних условий, через которые преломляются внешние воздействия. Это относится, например, к возрасту. Уголовная статистика свидетельствует, что большинство преступлений, главным образом насильственного характера, совершаются лицами молодого и среднего возраста. Здесь отчасти, по-видимому, сказывается повышенная активность, свойственная молодому возрасту, что можно рассматривать в известной степени как проявление физиологических свойств. Но эту активность нельзя, конечно, считать причиной преступности, так как она может быть и социально полезной, и социальной вредной. Главное состоит в том, на что направлена активность. А это, в свою очередь, определяется социальными причинами, связанными с формированием личности. Сам факт общего количества антиобщественных поступков с повышением возраста имеет социальные причины. Известно, что люди разного возраста в большинстве случаев занимают в обществе различное положение, имеют место неодинаковые жизненные цели, различный опыт, несходные представления, навыки и взгляды. В более зрелом возрасте социальные связи становятся обычно более прочными более устойчивыми и разветвленными. Это объясняется условиями жизни людей. Не случайно и преступления конфликтного, ситуативного характера у таких лиц встречается значительно реже. Большой жизненный опыт дает возможность выбрать специально правильную линию поведения даже в сложных ситуациях. Биологические свойства человеческого организма не являются в полной мере причинами преступления. Они лишь условие для всякого человеческого поведения, в том числе и антиобщественного. Как таковые они проявляются в различных аспектах связи организма со средой, причем находятся с социальными факторами в различных и весьма сложных соотношениях. В тех случаях, когда биологические факторы начинают играть несвойственную им роль причин опасного для общества поведения (например, при недостаточном возрастном развитии, в силу болезненных изменений психики, врожденных дефектов в сознании и т.д.), уголовное законодательство не рассматривает такое поведение в качестве преступного (вследствие невменяемости или недостижения возраста для уголовной ответственности). В других случаях особенности внутренних условий психической деятельности человека учитываются с помощью уголовно-правовых институтов вины (умысел и неосторожность), соучастия (эксцесс исполнителя), обстоятельств, смягчающих или отягчающих ответственность (совершение преступления в состоянии сильного душевного волнения, совершения преступления с особой жестокостью) и др. Таким образом, наиболее существенную роль биологические особенности организма играют в период формирования взглядов, привычек, жизненной установки личности в целом. Это необходимо учитывать как в педагогической, так и в юридической практике. Литература: 1. Долгова А.И. Криминология. – М. – 1999. – 272с. 2. Иншаков С.М. Зарубежная криминология. М. – 1997. – 383с. 3. Леонтьев А.Н. О социальной природе психики человека //Вопросы философии. 1961. – №1 – с.29. 4. Лурия А.Р. Теория развития высших психических функций в советской психологии // Вопросы философии. – 1966. – №7 – с. 7. 5. Криминология / Под редакцией В.Н. Бурлансова и В.П. Сальникова, – СПб. – 2000 Левочкина Т.В. студентка 301 группы НУЦ ОНЮА Научный руководитель: к.ю.н., доцент КозаченкоА.В. УГОЛОВНО-ПРАВОВАЯ ПОЛИТИКА ЗАРУБЕЖНЫХ СТРАН ОТНОСИТЕЛЬНО УДК 343.575 ~ 84 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України НЕЗАКОННОГО ОБОРОТА НАРКОТИЧЕСКИХ СРЕДСТВ Актуальность данной темы заключается в том, что проблема наркотизма затрагивает интересы всего человечества и требует объединенных усилий иностранных государств, для разработки единых методов противодействию незаконному обороту наркотических средств. Борьба с преступностью в целом, а также с наркотизмом является одной из важнейших задач уголовно-правовой политики зарубежных стран. Поэтому проблема борьбы с наркотизмом сегодня приобретает глобальный и транснациональный характер, затрагивает жизненно важные интересы человечества и требует для ее разрешения объединения усилий всех сил мирового сообщества. О зарубежной политике иностранных государств акцентировали свое внимание в научных работах Э.Г. Гасанов, А.П. Дьяченко, Л.И. Романова и другие. Объектом исследования данной темы является антинаркотическое законодательство зарубежных стран. Целью исследования данной темы является: - сравнительный анализ антинаркотического законодательства зарубежных стран; - анализ национальных моделей зарубежных стран направленный на противодействие незаконному обороту наркотических средств. Проблема незаконного оборота наркотических средств уже давно переросла из национальной в международную, в связи, с чем на международном уровне этот вопрос нашел отражение в многочисленных международно-правовых актах. Одним из важнейших методов противодействию наркотизма явилось принятие странами ООН международных соглашений: в 1961 г. – наркотическим средствам, в 1971 г. – психотропным веществам, в 1988 г. незаконному обороту и отмыванию денег, 2000 г. – транснациональной организованной преступности. [1, 403] Особая наркоопасность в настоящее время исходит от так называемых стран “третьего мира” (Афганистан, Бирма, Колумбия, Пакистан и др). Нередко в этих государствах все социальные институты, призванные организовывать внутреннее обустройство и защиту прав и свобод всех слоев населения, а также их безопасность, настолько слабы, что не в состоянии противостоять ни внутренней, ни внешней экспансии наркотиков. К таким государствам в полной мере можно отнести, например Афганистан, который для выживания в условиях длительного внутреннего государственного конфликта, нестабильной социальноэкономической обстановки, бесконечных конфликтов на национально-религиозной почве, все эти годы использовал и средства, поступающие от торговли и других незаконных операций с наркотиками. Здесь наблюдается рост преступности, коррумпированность практически всех структур, обеспечивающих жизнедеятельность общества, бездействие законов, незащищенность населения. В такой обстановке государство не способно гарантировать безопасность своим гражданам от терроризма, уличных конфликтов, противостояний на национальной почве, распространения наркотиков, вовлечения в различные незаконные операции с ними. Сегодня наркомафия вышла на новый рубеж противодействия. Она создает свои разветвленные сети в различных государствах, сотрудничает с организованной преступностью, прорывается к структурам власти, лоббирует принимаемые законы, направленные на борьбу с наркоманией. Все чаще и настойчивее высказывается мнение некоторых “специалистов” о необходимости легализации отдельных видов наркотиков в России. Главные аргументы сводятся к тому, что сейчас контроль над наркотиками осуществляют только криминальные структуры и наркомафия, получая огромные при этом доходы. Угроза распространения наркобизнеса побудила около 30 стран мира ввести смертную казнь за преступления, связанные с наркотиками. Данная мера наказания предусмотрена в законодательстве: США, Франции, Великобритании, Египта, Вьетнама, Южной Кореи, Ирака, Ирана, Турции, Индонезии и в ряде других стран. Среди государств – участников СНГ смертная казнь за продажу наркотических средств в небольших размерах, может быть назначена по УК Узбекистана (ч. 2 ст. 272). Исключительная мера наказания предусмотрена в УК Таджикистана (ч. 3 ст. 200) – за незаконные действия с наркотиками с целью сбыта при ~ 85 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України наличии особо отягчающих обстоятельств. Уголовное законодательство других стран СНГ, в том числе Украины и России, не содержит за незаконный оборот наркотиков столь строго наказания. [2, с. 14] Каждое государство стремится принять такие запретительные меры, чтобы они были максимально эффективными, прежде всего в борьбе с распространением наркомании. Поэтому в первую очередь строгие уголовно-правовые санкции применяются к торговцам наркотиками. Например, за незаконное владение наркотиками в Норвегии предусмотрено тюремное заключение сроком от 12 до 18 месяцев, в Швейцарии – 12 месяцев, в Дании – всего 2 –3 месяца лишения свободы. Устанавливают государства и такие виды уголовного наказания, как штраф, конфискация имущества. Страны, которые желают сдержать стихию распространения наркотических веществ, чаще всего полагают, что это возможно только с помощью самых жестких видов наказания. Так, в 1995 г. в Пакистане была введена и применяется смертная казнь с конфискацией имущества к торговцам героином. Установлена смертная казнь и по Сингапурскому законодательству к лицам, у которых обнаружены крупные дозы героина, морфина или каннабиса. Введена смертная казнь в Саудовской Аравии и Объединенных Арабских Эмиратах. В Таиланде к торговцам наркотиками применяется наказание в виде лишения свободы сроком от 20 лет и выше (включая пожизненное заключение) либо смертная казнь. Среди зарубежных государств достаточно либеральным подходом к анализируемой проблеме отличается испанское уголовное законодательство. Так, по ст. 368 УК Испании выращивание, производство или торговля, а также побуждение, способствование или облегчение незаконного потребления наркотиков наказываются тюремным заключением сроком от 1 до 3 лет. Если же эти деяния были совершены с веществами, причиняющими тяжкий вред здоровью, максимальный срок лишения свободы составляет от 3 до 9 лет. При построении основных направлений уголовно-правовой политики отдельных государств необходимо подчеркнуть, что противодействие наркотизму определяется международными нормами, а степень “жестокости” уголовно-правовых методов определяется на основании национальных программ борьбы с незаконным оборотом наркотических веществ и его дальнейшее воздействие на общество. Существуют различные национальные модели борьбы с распространением и потреблением наркотиков, а также лечения и реабилитации наркоманов от болезненной зависимости, которые условно можно разделить на четыре группы. [3, 29] Первая группа – “группа сверх жестокой политики”. Азия традиционно рассматривается субъектом наркобизнеса как дешевый источник наркосырья. Намерения государств азиатского региона выйти из-под влияния наркосиндикатов, деятельность которых сопровождается криминализацией всех сторон социально-экономической жизни общества отдельных государств, детерминизирует применение жестких уголовно-правовых мер. Правительства таких стран, ведут борьбу с незаконным оборотом наркотиков самыми жестокими средствами, и законодательство в отношении распространителей наркотиков максимально ужесточено (широко применяется самые суровые наказания – смертная казнь, пожизненном лишение свободы). К ним относятся в первую очередь Малайзия, Иран, Пакистан, Афганистан, Китай, Сингапур и др. Так, например, в Китае выносятся и проводятся в исполнения смертные приговоры за определенные незаконные операции с наркотиками. Вторая группа – “группа жесткого контроля”. Здесь осуществляется жесткий контроль, за всеми видами наркотиков, идет активное противодействие наркомафии, но крайние меры не предпринимаются. В эту группу входят, в частности, США, Великобритания, Франция. В США, например, в большинстве штатов существует наказание не только за хранение и употребление, но и даже за попытку приобретения наркотиков. В Англии и Франции наркоманов в судебном порядке отправляют на принудительное лечение. Одновременно в этой группе стран, прежде всего в США борьба с наркотиками с помощью уголовно-правовых мер сочетается с мощной информационно-пропагандистской работой, направленной, прежде всего на наиболее уязвимые категории населения – безработных, учащихся школ и студентов. Это связано, в частности, с осознанием того, что наркомания способствует гигантским потерям нации для общества. ~ 86 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Третья группа – “группа умеренной политики”. В данную группу относятся европейские государства такие как: Германия, Польша, Россия, Украина и др. Особенности, которые позволяют объединить их в одну классификационную группу, состоят в том, что в случае совершения преступления связанного с незаконным оборотом наркотических средств, психотропных веществ, их аналогов и прекурсоров, законодательством не предусматривается возможность назначения наказания в виде пожизненного лишения свободы, а устанавливается возможность назначения наказания не связанного в лишением свободы вообще. Четвертая группа – “либеральная группа”. Наиболее известными представителями являются Голландия, а также Швейцария. Особенность уголовной ответственности за наркотизм в этих государствах состоит в том, что она непосредственно зависит от вида наркотического средства или психотропного вещества, который является предметом незаконный действий. Все наркотические средства и психотропные вещества, с учетом их степени вредности для потребителей, на основании наркогенного способа или вещества можно условно поделить на две группы – так называемые “легкие и “тяжелые”. В Голландии, например, пошли по пути легализации потребления так называемых “легких” наркотиков, в частности марихуаны и гашиша. Так, в Роттердаме существует сеть объединившихся наркодилеров, получивших полуофициальное разрешение на торговлю наркотиками в специальных клубах или подвалах, в которых продаются не только “легкие” наркотики, но и героин. Так, начиная с января 1994г., в Швейцарии проводился научный эксперимент, в рамках которого ограниченное число наркоманов систематически получают героин в виде инъекций в сочетании с приемом метадона. По инициативе “Врачи без границ” больным бесплатно раздаются новые шприцы в обмен на использованные. Отмечено некоторое сокращение смертности среди наркоманов. Однако по прошествии времени стало ясно, что эксперимент, проводимый в Швейцарии и Голландии, имеет и ярко выраженную негативную сторону. Сюда, как пчелы на мед, стали слетаться наркоманы, торговцы и прочие распространители наркотической отравы. Само же голландское правительство считает, что их страна имеет ряд особенностей, позволяющих ей своим путем следовать к цели преодоления наркомании. В частности, в стране нет собственных “сырьевых запасов” и баз для производства наркотиков. В тоже время здесь существует достаточно возможностей для обеспечения эффективного контроля за наркоманами и создания мощной системы благотворительности и медицинской помощи для лечения и реабилитации всех нуждающихся. Так, например, Испания, проводя в 1985г. “голландский эксперимент”, за последующие десять лет получила увеличение роста числа только зарегистрированных наркоманов с 200 тыс. до 1,6 млн. человек. В рамках формирующейся “Европы без границ” Голландия укрепляет свое положение как центр распространения наркотических средств, и это вызывает более чем беспокойство многих государств, прежде всего Франции, где рост преступлений, связанных с “голландским следом”, составил за последние три года 20%. [4, с.14] Либеральная политика в отношении наркотиков проводится в ряде европейских стран, например, в Бельгии, Дании, Португалии, Италии и др. С апреля 1993 г. нет уголовной ответственности за личное хранение и применение наркотиков в Италии. С апреля 1994 г. отменено наказание за потребление и хранение конопли в небольших количествах и в личных целях в Германии. В Бельгии потребителю одурманивающего зелья, задержанному с небольшим количеством наркотика, грозит всего лишь устное предупреждение. Опыт стран, проводящих политику по отношению к наркомании, имеет свои преимущества и недостатки. Конечно, полученные результаты положительной борьбы с наркоманией в одной стране по ряду причин не всегда можно применить в другой, но, тем не менее, они подлежат изучению и усовершенствованию. Предупреждение наркомании – это очень трудная многоплановая проблема, решение которой возможно только при тесном взаимодействии и координации сил и средств, задействованных в этом деле. Борьба с наркоманией – это международная, межгосударственная, межнациональная проблема. Внутри каждого государства она должна строиться на основе разработанной, материально и концептуально обоснованной программы, включающей меры политического, социального, экономического, медицинского, нравственно- ~ 87 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України воспитательного и правового характера. Литература: 1. Романова Л.И. Наркомания и наркотизм. – СПБ., 2003. -С.403 2. ДьяченкоА.П., ЧетвертаковаЕ. Ответственность за незаконный оборот наркотиков по УК зарубежных стран. //Уголовное право. 2001 №1.С.14 3. Мирошниченко Н.А., Козаченко А.В. Кримінально правові проблеми боротьби розповсюдженням наркоманії.- О., 2004.-С. 4. Караганов С.А., Малашенко И.Е., Федоров А.В. Наркомания в России: угроза нации. Аналитический доклад Сонета по внешней и оборонной политике. С.14 Бакуліч В.Г. студент 34 групи МНЦ ОНЮА Науковий керівник: к.ю.н., доцент Достдар Р.М. ВИКОНАВЕЦЬ ЗАПОВІТУ ЯК УЧАСНИК СУЧАСНИХ СПАДКОВИХ ПРАВОВІДНОСИН. Зрозуміло, що динамічний розвиток українського суспільства суттєво впливає на всі сфери діяльності людини. Чимало змін стають на місце випробуваних відносин. Але водночас з появою нових можливостей, стрімкого розвитку науково-технічного прогресу, зміни культурного напрямку, виникає потреба в вдосконаленні в правовій сфері. Великі зміни в українську цивілістику вніс новий Цивільний кодекс (далі ЦК), який набув чинності з 1 січня 2004 року. Зрозуміло, що кожен інститут цивільного права зазнав певних змін. Ці зміни торкнулися й спадкового законодавства. Так був уведений новий інститут спадкового права – виконавець заповіту. Ці переміни викликали значний інтерес серед юристів, адже зміни в регулюванні відносин у сфері спадкування назрівали давно. Певний внесок у висвітлення даного питання зробили такі фахівці як Н.М. Баранник, Н.О. Саніахметова, Ю.О. Заіка, Є.О Харитонов, Т.Є.Харитонова, С.Я. Фурса, Н.С. Коров`яковська, О. Кухарєв, Р.А. Майданник, та інші. Метою даної статті є визначення особливостей правового регулювання виконання заповіту згідно з сучасними вимогами суспільства. Дане питання законодавець виділив у окрему главу ЦК і одразу зазначив, що виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю чи юридична особа яка має правоздатність на виконання певних функцій. У володіння майно спадкодавця виконавець заповіту отримує після його (спадкодавця) смерті. Повноваження виконавця заповіту в ЦК характеризується лише майновими правовідносинами. На нашу думку, це є недоліком, оскільки варто додати немайнові права. Наприклад, забезпечення гідного ставлення до тіла померлого, забезпечення поховання, тощо. Згідно статті 1290 ЦК виконавець заповіту зобов’язується вжити заходів щодо охорони спадкового майна; вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини; вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов’язань; управляти спадщиною; забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті; забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов’язкову частку у спадщині. Судячи з переліку прав та обов’язків виконавця та можливість нести відповідальність за свої дії, щодо виконання волі спадкодавця, можна вважати, що виконавцем повинна бути особа, яка добре орієнтується в правовій сфері, а також має організаторські здібності. Від виконавця повинні ще вимагатись спеціальні знання, для вибору варіанту поведінки, яка спрямована на виконання волі спадкодавця. Адже у володіння можна отримати складні майнові комплекси, грошові внески, цінні папери, монетарні метали, боєприпаси, зброю, харчові продукти, земельні ділянки, частки в статутному капіталі. Така різноманітність потребує особливого правового регулювання, догляду та контролю для запобігання втрати майна чи зменшення його ціни. Перелік обов’язків у статті 1290 ЦК є вичерпним, окрім випадків, якщо спадкодавець УДК 347.676 ~ 88 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України вказує в заповіті певне коло обов’язків які покладаються на виконавця. До того ж при призначенні виконавця заповіту недостатньо одного лише волевиявлення спадкодавця. Необхідно, щоб особа, яку спадкодавець бажає назначити виконавцем заповіту, дала на це свою згоду (ч. 1 ст. 1289 ЦК). Згода повинна бути оформлена а нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини письмово; або шляхом здійснення відповідного напису на заповіті; чи шляхом подачі спеціальної заяви, яка додається до заповіту. Поряд з чималим обсягом повноважень і прав виконавця, законодавець водночас захищає інтереси спадкоємців. Щоб запобігти можливим відхиленням та зловживанням з боку виконавця заповіту. Ст. 1292 ЦК передбачає право контролю за його діями при виконанні повноважень. Таке право належить спадкоємцям, а якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, право контролю за виконання заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування. Для ефективного контролю на виконавця заповіту покладено обов’язок надати на вимогу спадкоємців, їх законних представників та органу опіки та піклування звіт про дії вчинені щодо виконання заповіту. Після виконання заповіту виконавець зобов’язаний надати остаточний звіт спадкоємцям або їхнім законним представникам. Можливі ситуації коли спадкодавець не призначив виконавця заповіту чи особа, ним указана, відмовилась від виконання заповіту чи була усунена від виконання заповіту (ст. 1287 ЦК). В такому випадку спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців чи призначити виконавцем заповіту іншу особу. При недосягненні згоди між спадкоємцями, щодо питання призначення виконавця заповіту, по вимозі одного з них, виконавець може бути призначений судом. Також на підставі вищезазначених умов виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Нотаріус вчиняє дії по охороні спадкового майна до появи всіх спадкоємців. ЦК (ст.1291) вказує право виконавця заповіту на плату за виконання своїх повноважень. Дане право може бути реалізовано наступними шляхами. Спадкодавець може визначити в заповіті те майно (в натурі чи в грошах), яке виконавець заповіту має право отримати зі складу спадщини в якості винагороди за виконання своїх обов’язків. Якщо спадкодавець не вказав розмір винагороди, він може бути встановлений за домовленістю між виконавцем і спадкоємцями, а у випадку недосягнення згоди – судом. Поряд з цим варто відмітити те, що чинність повноважень виконавця заповіту не обмежується певним строком, вони тривають до повного здійснення волі спадкодавця. Тому чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами. Припинення повноважень виконавця заповіту є підставою для повернення нотаріусу документа, який був виданий йому на підтвердження його повноважень. У ст. 1295 ЦК закріплено право виконавця заповіту відмовитись від здійснення своїх повноважень. На жаль, закон не містить підстав для такої відмови. Варто обмежити право на відмову від здійснення своїх повноважень необхідністю вчинення невідкладних дій, зволікання яких може спричинити нанесення збитків спадкоємцям. Після відмови від здійснення своїх повноважень виконавця заповіту законодавчо слід зобов’язати негайно повідомити спадкоємців та осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії. Порушення виконавцем заповіту вимог про необхідність вчинення ним невідкладних дій та про негайне повідомлення зазначених осіб про його відмову від здійснення повноважень по виконанню заповіту повинно тягнути за собою відповідальність за завдані збитки. Варте уваги те, що законодавством Російської імперії був передбачений обов’язок надати звіт спадкоємцям і що розпорядження спадкодавця про беззвітне розпорядження майном з сторони виконавця заповіту було незаконним. Також в Російській імперії мав місце певний порядок передачі майна юридичним особам: благодійним організаціям, церквам. Важливим було те, яка церква отримує спадщину. Для кожної церкви (православної, лютеранської, римокатолицької) окремо був визначений порядок отримання спадщини, який регламентувався окремим нормативно-правовим актом. ~ 89 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України На відміну від українського законодавства спадкове законодавство країни Ізраїль передбачає заставу майна виконавця заповіту чи іншу гарантію для забезпечення виконання виконавцем заповіту своїх функцій за вимогою суду до його призначення чи після. Дану норму закону “Про спадкування” держави Ізраіль 1965 року можна запозичити для того щоб український виконавець заповіту більш ефективно виконував волю спадкодавця. Поряд з цим, варто відмітити, що виконавець заповіту в Ізраїлі, якомога швидше, але не пізніше 60 днів з моменту призначення його в якості виконавця заповіту, подає Генеральному опікуну звіт, який містить відомості про перелік майна, яке входить у склад спадщини, і про борги, якими спадщина обтяжена. Такий підхід сприяє належному виконанню виконавцем заповіту своїх повноважень. Дану норму також варто використати в українському законодавстві. В підсумку, можна впевнено стверджувати, що виконавець заповіту є тією особою, яка виступає своєрідним гарантом здійснення волі заповідача. На нього покладається виконання дій по охороні спадщини, управління нею. Для повного здійснення волі спадкодавця виконавець заповіту має бути не тільки наділений достатніми повноваженнями, а й діяти відповідно до вимог закону, що встановлює порядок здійснення ним зазначених повноважень. Література: 1. Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ “Одіссей”, 2003. – 856 с. 2. Гражданское законодательство Израиля / Сост., предисл. пер. с иврита члена Адвокатской палаты Санкт-Петербурга и коллегии адвокатов государства Израиль М.С. Хейфец; науч. ред. – директор Института независимых правовых и экономических исследований “Юридический центр – Наука” Н.Э. Лившиц. – СПб.: Изд-во “Юридический центр Пресс”, 2003. – 633 с. 3. Баранник Н.М., Синельник А.П., Наследство. Наследники. Наследование: Учебнопрактическое пособие. Изд. 2-е, перероб. и доп. – Харьков: Эспада, 2005. – 216 с. 4. Кухарєв О. Повноваження виконавця заповіту та їх здійснення за новим Цивільним кодексом України // Вісник Академії правових наук України.- 2005.-№3.-с.90 5. Победоносцев К.П. Курс гражданского права: В трех томах. Том 2 / Под редакцией В.А. Томшнова. – М.: Издательство “Зерцало”, 2003.-656 с. 6. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ О.В. Дзери (кер. авт. кол.), Д.В. Довгерт, та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецової.- 2-е вид., допов. і переб. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Кн. 2. – 640 с. Лазарєва В.О. студентка 35 групи МНЦ ОНЮА УДК 347.951.3 Науковий керівник: ст. викладач Ахмач Г.М. ОСОБЛИВОСТІ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ Актуальність вибраної теми безпосередньо пов’язана з проведеною в Україні судовою реформою. Реформування цивільного процесуального законодавства України передбачає пошук шляхів оптимізації і раціоналізації правосуддя, підвищення його ефективності. В умовах обмеженого фінансування і настільки ж обмеженого числа штатних одиниць у судовій системі значну роль може зіграти зменшення навантаження на суддів. З іншого боку актуальною є проблема процесуальної економії та своєчасного розгляду цивільних справ. Саме реалізації цих цілей служить судовий наказ – інститут, включений до процесуального законодавства новим Цивільним процесуальним кодексом України, що став результатом тривалого законотворчого процесу й увібрав у себе новітні досягнення вітчизняної та зарубіжної цивільно-процесуальної юридичної наукової думки та судової практики. Головна мета дослідження: порівняти судові накази сучасної України та судові накази, що застосовувались у римському праві та дореволюційній Росії; зазначити необхідні підстави для видачі судового наказу; дослідити судовий наказ, як виконавчий документ; співвідношення судового наказу та виконавчого напису нотаріуса. Будучи новим для сучасного процесуального законодавства, судовий наказ має глибокі історичні корні. Прообрази наказного провадження дослідники знаходять у римському праві. В ~ 90 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України римському праві судовий наказ існував у формі преторського захисту, а розпорядження претора про негайне припинення будь – яких дій, що порушують громадський порядок та зачіпають інтереси громадян, називалися інтердиктами або інакше – заборонами. При цьому претор видавав інтердикти після розгляду фактів, на які посилалася особа, яка звернулася до претора. Оскільки фактичні обставини справи перевірялися до надання інтердикту прохачеві, інтердикт був безумовним та категоричним наказом, що був санкціонований штрафами та заставою. Інтердикти видавалися претором на прохання однієї зі сторін з метою найшвидшого вирішення приватноправового спору [1, C.299]. Спочатку інтердикт мав характер прискореного, однак лише тимчасового адміністративного акту (без вислуховування свідків та детального дослідження справи). Передумовою видачі інтердикту була вимога позивача, яку претор попередньо визнавав правдивою або хоча б правдоподібною. Наприклад, однією з передумов для видачі інтердикту був інтерес кредитора у забезпеченні позики, що виник з причини виявленої майнової неспроможності боржника. Провадження по видачі інтердиктів, наряду з особливою формою преторського захисту, іноді називають також інтердиктним провадженням. Воно відрізнялося від звичайного позовного порядку розгляду приватних спорів тим, що судовий магістрат (претор) тут виступав виключно носієм вищої влади, який видавав накази щодо громадян. Отже, інтердиктне провадження було виявом адміністративної влади претора та за своєю природою було адміністративною формою захисту суб’єктивних цивільних прав. У ХІХ ст. у процесуальному праві деяких країн Європи з’являються інститути стягнення за безспірними документами. Наказне провадження існувало і в дореволюційному цивільному процесі, однак у вигляді так званого “спрощеного порядку судочинства”, що був введений законом 1891 р. за двома категоріями справ: 1) справи про вимогу платежу певної грошової суми засновані на письмових зобов’язаннях; 2) справи про стягнення квартирної або орендної плати та про виселення орендаторів або мешканців за спливом строку найму. Справи у спрощеному порядку вирішувалися суддею одноособово, процесуальні строки були скорочені, а відповідач викликався відразу до розгляду справи, сторони могли посилатися лише на письмові докази, надані у справі, та завжди мали право звернути справу до загального порядку. Однак, як зазначав Т. Яблочков, на практиці це провадження не виправдало покладених на нього надій [2, с. 195]. Воно не гарантувало абсолютної швидкості процесу, оскільки потребувало виклику відповідача та дебатів, перспектива нового загального провадження у двох інстанціях остаточно позбавляла процес його вигод, тому надалі став використовуватися аналогічний спрощеному провадженню інститут примусового виконання, введений ще законом від 29 грудня 1889 р., що застосовувалося лише у земських начальників та міських суддів. За своєю суттю порядок примусового виконання являв собою комбінацію позовного процесу з порядком виконання рішень, але, на відміну від позовного провадження, він мав факультативне значення, тобто закон не приписував, а лише дозволяв суду, за клопотанням позивача, розглядати деякі справи у примусовому порядку. Примусове виконання того часу вельми нагадувало сучасне наказне провадження, зокрема характером заявлених вимог (вимоги про сплату грошових сум, повернення рухомого майна), акт суду, який мав силу виконавчого листа, не підлягав оскарженню у апеляційному порядку. Дієвість спонукального виконання по актах визначила закріплення аналогічного інституту в першому ЦПК УРСР 1923 р., але застосовувався судовий наказ недовго, оскільки стягнення в безперечному порядку було передано до компетенції нотаріату, де здійснювався у вигляді виконавчого напису нотаріуса. Прообразом судового наказу в недалекому минулому послужила процедура безперечного стягнення аліментів на неповнолітніх дітей, введена Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1987 р. “Про деяку зміну порядку стягнення аліментів на неповнолітніх дітей”. Цим Указом була проведена чітка грань між безперечними справами і тими, у яких виникав спір про право [3, с. 154]. Перші фактично були виключені з числа справ, які розглядалися у порядку цивільного судочинства, і передані для одноособового розгляду суддею з дотриманням визначеної процедури, але поза рамками цивільно – процесуальної форми. Другі – залишилися серед справ позовного провадження. ~ 91 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Спираючись на доцільність та практику застосування судового наказу, в першу чергу в Російській Федерації, які показали його належну ефективність, врахувавши цілий ряд недоліків, що виявилися, законодавець у новому ЦПК України закріпив процедуру наказного провадження. У новому ЦПК України норми про судовий наказ містяться в дванадцяти статтях (95-106), об’єднаних у другому розділі “ Наказне провадження ”. Процедура видачі судового наказу має спрощений характер, проте в ній можна виділити три етапи: 1) відкриття наказного провадження; 2) видача судового наказу; 3) скасування судового наказу. Загальні правила порушення наказного провадження відповідають принципу диспозитивності – провадження розпочинається за ініціативою зацікавленої особи – кредитора, який в новому ЦПК називається стягувачем. Суб’єкт до якого адресована вимога заявника, називається боржником ( ст.103 нового ЦПК ). Позивача та відповідача в наказному провадженні немає. Відповідно до ст. 95 нового ЦПК судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить таке право. Заява про видачу судового наказу може бути подана особисто заявником (його представником) до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості або надсилається поштою. У заяві про видачу судового наказу повинно бути зазначено: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; 3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 4) вартість майна у разі його витребування; 5) перелік документів, що додаються до заяви. У статті 96 ЦПК України зазначені підстави для видачі судового наказу, який може бути виданий, якщо: – заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині, вчиненому у письмовій формі; – заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; – заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. Водночас редакція ч. 2 цієї статті ЦПК України викликає суттєві зауваження з огляду на невизначеність та невичерпність підстав для видачі судового наказу. Так, у ній зазначено, що “судовий наказ може бути видано і в інших випадках, встановлених законом”. Проте, на думку Фурси С., перелік підстав для видачі судового наказу повинен мати вичерпний характер з метою недопущення зловживань як учасниками процесу, так і органом судової влади [7, с. 102]. Враховуючи те, що до ЦПК РФ глава 11 “Судебный приказ” була введена ще 27 жовтня 1995 р., та закріплена й у новому ЦПК РФ, а практика видачі судом та виконання судового наказу судовим приставом-виконавцем пройшла апробацію, її порівняльний аналіз із розділом II нового ЦПК України “Наказне провадження" матиме наслідком запозичення позитивного досвіду деяких норм, що виправдали себе у практичному застосуванні. Мається на увазі насамперед ч. 2 ст.96 ЦПК України. На відміну від ЦПК України, у російському ЦПК перелік вимог, за якими видається судовий наказ складається з семи пунктів, які є вичерпними. Тому, на нашу думку, ч.2 ст.96 ЦПК України підлягає виключенню з кодексу, оскільки її чинна редакція викличе цілий ряд спорів щодо можливості чи неможливості видачі судового наказу з тих чи інших підстав. Метою наказного провадження є не лише прискорений розгляд окремих категорій цивільних справ, але й розвантаження судів загальної юрисдикції, в тому числі і шляхом наказного провадження, а не навпаки, штучне створення ситуацій, що призведуть до ~ 92 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України додаткових судових спорів. Заява про видачу судового наказу може бути подана особисто заявником (його представником) до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості або надсилається поштою. У заяві про видачу судового наказу повинно бути зазначено: – найменування суду, до якого подається заява; – ім’я (найменування) заявника та боржника, а також ім’я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; – вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; – вартість майна у разі його витребування; – перелік документів, що додаються до заяви. Заява підписується заявником. До заяви, підписаної представником заявника, має додаватися документ, що підтверджує його повноваження. За подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі п’ятдесяти відсотків ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення в суд з позовом у порядку позовного провадження. Другим етапом наказного провадження є видача судового наказу. Якщо заява про видачу судового наказу подана з додержанням всіх вимог ЦПК України, що до неї пред’являються, сплачено судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, до заяви додані документи, що підтверджують обґрунтованість вимог заявника (стягувача), суд приймає заяву, після чого у триденний строк видає судовий наказ по суті заявлених вимог. Для вирішення питання про видачу судового наказу стягувач та боржник не викликаються. Суд видає судовий наказ одноособово без розгляду справи по суті. А також суд досліджує лише надані стягувачем письмові докази, не допитує свідків, не досліджує висновку експерта та не заслуховує пояснень стягувача та боржника. Судовий наказ складається зі вступної та резолютивної частини та за своїм змістом повинен відповідати вимогам ст.103 ЦПК України. У судовому наказі зазначаються: 1) дата видачі наказу; 2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; 3) ім’я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження; 4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; 5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником, яке майно присуджено та його вартість; 6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь боржника. Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили. Для боржника виготовляється копія судового наказу. Водночас з редакції розділу II “Наказне провадження” випливає висновок про те, що судовий наказ є виконавчим документом. Про це свідчить ч.2 ст.103 ЦПК України, де зазначено, що “судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України “Про виконавче провадження”, ч.2 ст.95 ЦПК України – “судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом”, а також ст.105 ЦПК України – “...суд видає його стягувачеві для пред’явлення до виконання”. Крім того, як вважає Щербак С., у зв’язку з появою нового виконавчого документа та з метою дотримання законності процесуального порядку відкриття виконавчого провадження виникає необхідність внесення доповнень до ст.18 “Виконавчі документи”, а також до ст.З “Рішення, що підлягають виконанню державною виконавчою службою” Закону України “Про виконавче провадження”. Новий ЦПК України у своїх “Перехідних положеннях” про таку необхідність не згадує [7, с. 116]. Після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржнику рекомендованим листом із повідомленням, разом з чим боржник отримує й копію заяви ~ 93 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України стягувача з копіями доданих до неї документів. При цьому боржнику письмово роз’яснюється його право на подачу заяви про скасування судового наказу в разі, коли боржник не погоджується з вимогами стягувача, протягом десяти днів з дня отримання копії судового наказу. Законом не передбачена можливість оскарження судового наказу в апеляційному та касаційному порядку, проте процедура його скасування значно спрощена. Боржнику достатньо висловити лише свою незгоду із судовим наказом, його доводи при цьому значення для суду не мають, оскільки в результаті скасування судового наказу стягувач (в подальшому – позивач) вправі звернутися до суду з позовом з тотожною вимогою, тоді справа і буде вирішуватися по суті з ухваленням судового рішення. Скасування судового наказу є останнім, третім етапом наказного провадження, однак така необхідність виникає не завжди, тому він є факультативним. Поява у цивільному процесуальному законодавстві судового наказу неминуче ставить питання про співвідношення судової та нотаріальної функцій та, відповідно, про перерозподіл компетенції різних юрисдикційних органів з приводу захисту прав, свобод та інтересів громадян та юридичних осіб та вплив при цьому на виконавче провадження. Зокрема, мається на увазі така нотаріальна дія, як вчинення виконавчого напису нотаріусом, що також є виконавчим документом. Отже, з метою вибору найбільш ефективної форми захисту, однією зі складових якої є визначення способу захисту права та інтересу, виникає необхідність вирішення питання щодо виконання державою правозахисної функції щодо конкретної особи. Так, за ЦПК України (ст.1) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Якщо розглядати зазначені документи в призмі виконавчого провадження, то як судовий наказ, так і виконавчий напис нотаріуса для державного виконавця матимуть однакову юридичну силу з огляду на те, що вони обидва є виконавчими документами, які закріплені у ст.18 Закону України “Про виконавче провадження” (щодо судового наказу такі зміни готуються). Для особи, яка звернулася із заявою про відкриття виконавчого провадження, це означає відсутність будь-яких переваг щодо вчинюваних виконавчих дій, передбачених законодавством про виконавче провадження, відносно того чи іншого виконавчого документа. Більше того, при примусовому виконанні виконавчого документа про витребування майна, слід звернути увагу й на схожість виконавчих дій, оскільки в разі відсутності у боржника такого майна постає питання про стягнення суми, визначеної у виконавчому документі (судовому наказі або виконавчому написі нотаріуса). Порівнюючи підстави видачі судового наказу та перелік документів, на яких нотаріус вчиняє виконавчий напис, слід зазначити, що це питання регулюється Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою КМ України від 29 червня 1999 р. № 1172, згідно з чим стягнення заборгованості здійснюється: – за нотаріально посвідченими угодами; – що випиває з відносин, пов’язаних з авторським правом; – з батьків або осіб, що їх заміняють, за утримання дітей у закладах освіти; – з батьків або осіб, що їх заміняють, за утримання дітей і підлітків у загальноосвітніх школах і професійно – технічних училищах соціальної реабілітації; – за диспашею; – з військовослужбовців, звільнених з військової служби, і військовозобов’язаних після закінчення зборів; – повернення об’єкту лізингу; – з орендної плати за користування державним та комунальним майном; – за чеками; – за векселями, опротестованими нотаріусами в установленому законом порядку. Отже, зважаючи на мінімальний перелік підстав видачі судового наказу в новому ЦПК, не ~ 94 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України може йтися про скасування такого нотаріального провадження, як виконавчий напис нотаріуса. Таким чином, можна зробити висновок, що судовий наказ є рішенням суду, винесеним суддею одноособово на підставі заяви про видачу судового наказу з питань, визначених ст. 95 відповідно до вимог нового ЦПК. Судовий наказ має істотну особливість, що відокремлює його від інших судових актів. Адже він одночасно є як актом, що виноситься органом судової влади, та процесуальним документом, так і виконавчим документом, що виконується органами державної виконавчої служби відповідно до процедури виконавчого провадження. При вивченні цього питання на увагу заслуговує законодавче визначення судового наказу, дане у ст. 95 ЦПК України: судовий наказ є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. З цим визначенням не можна погодитись, оскільки поняття “судовий наказ” і поняття “судове рішення” не збігаються, маючи різний зміст і різне значення. Слід зазначити, що в науці цивільного процесуального права як сьогодення, так і минулого, а також у цивільному процесуальному законодавстві взагалі нема такого терміна, як “форми судового рішення”. ЦПК України 1963 р. не містив загальної назви рішення суду та його ухвали, однак у підручниках українських та російських процесуалістів вони поєднуються під загальною назвою “постанови суду першої інстанції”. На такій позиції стоять процесуалісти і при аналізі відповідних положень нового ЦПК України, вважаючи сумнівною доцільність запозичення в цивільний процес родового поняття “судові рішення” з кримінального судочинства [4, с. 440 ]. Також випливає висновок про те, що судовий наказ є виконавчим документом. Про це свідчить ч.2 ст.103 ЦПК України, де зазначено, що “судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України “Про виконавче провадження”. Однак такий висновок є лише теоретичним, і для виконання судового наказу за правилами виконавчого провадження в ЦПК України має міститися чітко сформульоване положення, що судовий наказ є виконавчим документом. Я вважаю, що ч. 1 ст. 96 може бути доповнена новим пунктом наступного змісту: “справи про стягнення квартирної або орендної плати”, цей пункт містився ще у дореволюційному цивільному процесі. Література: 1. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково – практичний коментар./ За ред. Тертишнікова В.І. – Харків. – Консул, 2002.-408с. 2. Шевчук П. Судовиц наказ в цивільному судочинстві / Право України. 1988р. – №5. 3. Чорнооченко С.І. Цивільний процес: Вид. 2-ге, перероб. та доп. Навчальний посібник. – Київ, 2005. [ 3 ] 4. Підопригора О.А., Харітонов Є.О. Римське право: Підручник.-К.:2003.[1] 5. Яблочков Т.М. Учебник руського гражданського судопрррроизводства.- Ярославль, 1912.[ 2 ] 6. Стефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для студ. юрид. спеціальностей вищих закладів освіти. – 2001. [ 4 ] 7. С.Фурса, С.Щербак, О.Євтушенко Цивільне право України. Проблеми, перспективи. Науково – практичний посібник –К.: КНТ, 2006, – 448с. Шатохіна А.Б. студентка 35 групи МНЦ ОНЮА УДК 347.93 Науковий керівник: ст. викладач Ахмач Г.М. ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЗАОЧНОГО ПРОВАДЖЕННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Конституція України проголошує найвищою соціальною цінністю людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ст. 3 Конституції України). У зв’язку з ~ 95 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України цим головним завданням держави є створення державного правового механізму реалізації цих конституційних положень. Елементом цього механізму є система органів правосуддя у державі. Реформування системи цивільного судочинства підпорядковане цілям практичної реалізації задач розвитку цивільних правових відносин та покращенню механізму вирішення спорів між їх суб’єктами, що виникають у зв’язку з цим. Сучасний етап реформування судового механізму захисту цивільних прав характеризується удосконаленням існуючих і створенням нових інститутів, які мають на меті забезпечити реальність здійснення конституційних прав і охоронюваних законом інтересів громадян, організацій і їх об’єднань, правильність і своєчасність розгляду і вирішення заяв, які надходять до суду. Новий ЦПК регулює інститут заочного розгляду справ з метою розширення судового захисту громадян та організацій, свободи їх розсуду (принцип диспозитивності), а також усунення можливості зловживання суб’єктивними процесуальними правами і встановлення певної відповідальності за їх зловживання. Заочне провадження з’явилося ще у римському процесі, тривалий час використовується світовою юридичною практикою і зарекомендувало себе ефективним правовим засобом у руках правосуддя. Інститут заочного провадження давно існував також й у дореволюційному російському процесі (який діяв й на території сучасної України). У радянській період українське законодавство також використовувало цей порядок розгляду справ. Положення щодо заочного провадження містилися у ЦПК УРСР, який був прийнятий З вересня 1924 р., та проіснували до 5 листопада 1929р., тобто до того часу, коли була затверджена нова редакція ЦПК УРСР. Відмова від цих положень була зумовлена появою соціалістичного права, побудованого на концепції правосуддя, в основу якого був покладений принцип об’єктивної істини. У відповідності з цим принципом на суд покладався обов’язок всебічно і повно дослідити обставини справи та ухвалити рішення, яке б являло собою відображення об’єктивно існуючої дійсності. Вирішення справи за відсутності відповідача розглядалося як наявна перепона у встановленні істини і захисту прав та інтересів особи, яка звернулася до суду. Безсумнівно, новий ЦПК України також містить принцип об’єктивної істини. Однак сьогодні він є більш гнучким. Суть його зводиться до всебічного і повного з’ясування обставин справи, обов’язку суду роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки та попередити про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, а також обов’язку суду сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених ЦПК України (ч. З ст. 10 нового ЦПК України). Необхідність введення цього процесуального інституту у національному законодавстві викликано змінами економічних, політичних та соціальних умов життя, українського суспільства, зокрема, необхідністю фіксації додаткових гарантій реалізації принципу змагальності цивільного процесу, та розширеного тлумачення поняття принципу об’єктивної істини, підвищення рівня відповідальності сторін за свої дії (бездіяльність), запобігання тяганині та зловживанням процесуальними правами з боку відповідача. Відповідач повинен усвідомлювати, що його пасивність, ухилення без поважних причин від участі в процесі сприяє задоволенню судом заявленої позивачем до нього вимоги. Заочне провадження має на меті спонукати відповідача до активної участі у цивільному судочинстві, використання всіх наданих йому законом процесуальних прав, причому з самого початку провадження у справі. У той же час, аналіз положень гл. 8 “Заочний розгляд справи” нового ЦПК України дозволяє зробити висновок про наявність недоліків, які під час практичного застосування цього виду провадження ускладнять можливість захисту охоронюваних прав і законних інтересів громадян у порядку цивільного судочинства. Так, гл. 8 нового ЦПК України не містить визначення заочного розгляду справ, а ст. 224 нового ЦПК України передбачає лише умови, за наявності яких цивільна справа може бути розглянута, а суд може ухвалити заочне рішення. До підстав заочного розгляду справи законодавець відносить: неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло повідомлення про причини неявки; неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений, від якого надійшло повідомлення про причини неявки, але зазначені ним причини судом ~ 96 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України визнані неповажними; якщо позивач не заперечує проти заочного вирішення справи. Водночас ст. 169 нового ЦПК України встановлює випадки відкладення розгляду справи та залишення заяви без розгляду, а також передбачає можливість розгляду справи у заочному провадженні. Глава 6 нового ЦПК України містить обов’язкові та факультативні підстави зупинення провадження у справі (статті 201, 202), підстави для закриття провадження (ст. 205) та підстави для залишення заяви без розгляду (ст. 207). Всі ці обставини – “ускладнення цивільного процесу” мають одну спільну ознаку – відсутність у судовому засіданні сторони. Новий ЦПК України передбачає можливість розгляду справи в заочному провадженні та можливість відкладення розгляду справи за відсутності відповідача у справі залежно від визнання судом причин неявки відповідача у судове засідання поважними або невизнання такими. Вирішення на законодавчому рівні питання про підстави, які будуть визнаватися судом поважними, а відповідно й які не можуть бути визнані такими, має практичне значення, оскільки в одному випадку неявка відповідача у судове засідання є підставою для відкладення розгляду справи, а в іншому випадку – підставою для розгляду справи у заочному провадженні. Законодавче визначення юридичних фактів, наявність яких впливає на розвиток цивільно-процесуальних правовідносин під час заочного провадження припинить практику вільного тлумачення суддями понять “поважних причин неявки” та “неповажних причин”. Практика іноземних держав, законодавство яких передбачає заочне провадження, свідчить, що інституту заочного провадження притаманні не лише позитивні риси, а й існують проблеми в його застосуванні, які пов’язані з недостатнім його розробленням, відсутністю єдності у питаннях тлумачення норм, що регламентують заочний порядок розгляду справ у процесі їх застосування. Урахування національним законодавцем існуючої практики заочного провадження у інших країнах світу може сприяти підвищенню рівня ефективності цього виду провадження на національному ґрунті. Так, наприклад, ст.2131 ЦПК Російської Федерації підставою для заочного провадження визначає неявку в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений про час та місце судового засідання та за відсутності заперечень проти цього з боку позивача. Тобто, законодавець Російської Федерації обійшов стороною суб’єктивізм суду у визнанні причин неявки поважними або неповажними. Як справедливо зазначає С.Фурса, що враховуючи досвід Росії, доцільно виключити з ст.224 нового ЦПК України таку підставу, як неявка в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого надійшло повідомлення про причини неявки, але зазначені ним причини судом визнані неповажними [6,с.233]. У гл. 8 Розділу III нового ЦПК України законодавець використовує поняття “заочний розгляд справи” та “заочне рішення”. Так, ст.224 нового ЦПК України називається “умови проведення заочного розгляду справи”, в якій іде мова про визначення умов проведення заочного розгляду справи, де застосовується вже термін “заочне рішення”. Усі інші норми гл.8 нового ЦПК України також присвячені саме “заочному рішенню”, однак “заочний розгляд” та “заочне рішення” є різними за своїм змістом поняттями. Заочний розгляд справи – це порядок розгляду цивільних справ, яким властиві процесуальні особливості. Термін “заочний” у словнику-тлумачнику визначається як такий, що відбувається за відсутності будь-кого з заінтересованих осіб. Історія розвитку інституту заочного провадження наглядно демонструє, що на етапі його становлення поняття “заочний” використовувалося буквально та механічно переносилося на порядок розгляду цивільних справ. Заочним називалося рішення, яке було ухвалене на підставі факту неявки відповідача. Результат такого розгляду справи був передбачуваним, виходячи з того, яке значення надавалося факту неявки відповідача. Так, у римському праві існувало положення, відповідно до якого претор надавав позивачу mission in bona – право користування майном відповідача, який ухиляється від суду [1,с.284-288]. Здебільшого суддя задовольняв вимоги сторони, яка була присутня, не маючи уявлення про спірне право, оскільки сама неявка тягнула за собою осуд. Таким чином, римське приватне право містило у собі ухвалення заочного рішення, але безпосередньо заочного провадження не передбачало, оскільки була відсутня така його обов’язкова ознака, як дослідження обставин справи з метою вирішення спору. ~ 97 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Організація заочного провадження стала досягненням римського когниційного процесу. Позивач, за відсутності явки відповідача, допускався до доведення своїх прав, рішення ухвалювалося на підставі розгляду аналізу спірних правовідносин на підставі доказів, які були у справі [2,с.50]. Але й при такій організації порядку вирішення спору була відсутня така обов’язкова ознака заочного провадження, як можливість оскарження ухваленого рішення в спрощеному порядку. Вперше можливість скасувати заочне рішення з’явилася завдяки Ордонансу 1667 р. у Франції. Таке рішення скасовувалося відкликом відповідача і його заявою про готовність з’явитись до розгляду справи [3,с.162-163]. В історії національного цивільного процесу можна простежити подібний розвиток заочного провадження. Перше згадування про наслідки відсутності сторони при розгляді справи міститься у “Руській Правді”, згодом, норми “Руської Правди” отримали своє закріплення та розвиток у джерелах права, які діяли на Лівобережній Україні в другій половині XVII–першій половині XVIII ст., а саме: “Права, по которым судится малороссийский народ” 1743 р., Литовський статут 1588 р., “Саксон” 1581 р., “Порядок” 1764 р. Усі вищезазначені джерела права містили норми, згідно з якими відповідач мусив прийти до суду або відрядити свого представника (повіреного). Свою неявку він міг виправдати тільки важливими причинами. В разі неявки відповідачеві надсилався повторний виклик. Коли відповідач чи його представник і втретє не з’являвся до суду, або коли з’являвся, але не сплачував збитків, а також не хотів перебувати під арештом, тоді він втрачав своє право, а позивачу присуджувалося все те, чого той вимагав на підставі доказів. Таке рішення приймалося заочно. Суд задовольняв позов і в тому випадку, коли відповідач на суді створював тяганину, не захищався по суті справи або самовільно залишав зал засідання, не доручивши продовжувати справу своєму повіреному. У тих випадках, коли відповідач ухилявся від суду і йому не можна було вручити позовний виклик, позивач міг схопити його і доставити до суду, використавши допомогу сторонніх [4,с.124-125]. Норми, які існували у зазначених джерелах права, свідчать не про наявність заочного провадження, а про прийняття заочного рішення. Таке становище збереглося й у “Экстракте малороссийских прав” 1767 р. після проведення судової реформи 1763 р. Проте, як свідчать історичні обставини, українські землі в період з 1648 по 1654 рр. перебували під впливом Заходу, а після возз’єднання України з Росією в 1654 р. – під впливом Росії. У Росії, на відміну від України, лише у 1864 р. Статутом цивільного судочинства, в основу якого була покладена модель французького статуту цивільного судочинства, вводиться інститут заочного рішення. Проте норми, які встановлювалися цим Статутом, поєднували правила про заочне рішення та правила про заочне провадження – спір розглядався на основі дослідження односторонніх пояснень позивача, а заочне рішення могло бути відкликане відповідачем через суд, який ухвалив рішення, або оскаржене у вищестоящу інстанцію. Порівнюючи положення вказаних джерел права з сучасним цивільним процесом, можна зробити висновок, що розуміння терміну “заочний”, тобто такий, що відбувається за відсутності кого не будь із заінтересованих сторін(відповідача), є досить вузьким, оскільки поняття “заочне” повинно наділяти даний вид провадження особливими властивостями порівняно із звичайним порядком розгляду справ. Так, наприклад, Статут цивільного судочинства 1864 р. містив виключний перелік справ, які могли бути розглянуті у заочному провадженні, та щодо кожної з них були закріплені деякі властивості, які характеризувалися особливим строком явки сторін, обов’язковістю письмової форми, більш коротким строком оскарження. Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що існуючі положення гл.8 нового ЦПК України є менш досконалими, ніж норми Статуту 1864 р., оскільки, сучасний цивільний процесуальний закон не містить норм щодо строків та порядку розгляду справ у заочному провадженні. Такий розгляд проводиться за загальними правилами (ст. 225 нового ЦПК України), а існуюча різниця полягає у тому, що заочне рішення може бути переглянуте судом, який його ухвалив (ст. 228 нового ЦПК України), або оскаржене в загальному порядку (ст. 232 ЦПК). Гл. 8 нового ЦПК України закріплює таке становище відповідача, яке має певні недоліки, зокрема ст. 224 ЦПК України передбачає, що причини неявки відповідача до суду можуть бути визнані поважними ~ 98 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України за суб’єктивною думкою суду, що в певній мірі порушує права відповідача. Тому, на мою думку, цей недолік слід ліквідувати. На підставі вищевикладеного можна стверджувати, що заочний процес являє собою спосіб здійснення цивільної процесуальної форми, що використовується для реалізації права на судовий захист особи, яка звернулася до суду за вирішенням спору, у тих випадках, коли відсутня можливість додержати стандарти змагальної форми. Беручи до уваги той факт, що заочне провадження характеризується однобоким сприйняттям судом обставин справи, це безперечно може відобразитись на ухваленому рішенні. Цей момент врахував національний законодавець. Керуючись принципом рівності сторін у процесі, у ст. 228 нового ЦПК України законодавець надав відповідачу право на перегляд та скасування заочного рішення, у спрощеному порядку, за умови додержання ним деяких умов. Як свідчить практика Російської Федерації, суди застосовують здебільшого заочне провадження при розгляді справ, що виникають з адміністративно-правових відносин [5,с.222]. Враховуючи ту обставину, що в Україні йде процес проведення судової реформи, в результаті якого в окремий вид судочинства виділяються з цивільного судочинства справи з адміністративно-правових відносин і порядок їх судового розгляду регламентується не ЦПК України, а Кодексом адміністративного судочинства України, визначення категорій спірних правовідносин, які розглядаютьсь у заочному судочинстві вимагають свого вирішення. З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що заочному провадженню притаманні наступні риси: по-перше, спір має бути вирішеним на підставі дослідження обставин справи, матеріалів, які надані особами, що беруть участь у справі, а також усних пояснень присутнього відповідача; по-друге, у дослідженні обставин справи бере участь лише позивач; по-третє, при розгляді справи відсутня усна змагальність сторін; по-четверте, відсутньому відповідачу надається право вимагати скасування заочного рішення у спрощеному порядку. В результаті проведених теоретичних досліджень автор приходить до висновків що: 1) інституту заочного провадження притаманні не лише позитивні риси, тому що існують проблеми в його застосуванні, які пов’язані з недостатнім розробленням, відсутністю єдності у питаннях тлумачення норм, що регламентують заочний порядок розгляду справ у процесі їх застосування. Безпосередньо він потребує більш детальнішого законодавчого доопрацювання щодо проблем ефективного захисту інтересів відповідача; 2) національним законодавцям необхідно враховувати практику заочного провадження в інших країнах світу, що сприятиме підвищенню рівня ефективності цього виду провадження на національному ґрунті. Література: 1. Знгельман И. Е. Курс гражданского производства. – Юрьев, 1912. – С. 370. 2. Римское частное право / Под ред. И. Б. Новицкого, И. С. Перетерского. – М., 1994. – С. 79 3. Хрестоматия по гражданскому процессу / Под ред. М. К. Треушникова. – М., 1996. – С. 453 4. Пашук А. Й. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в XVII–XVIII ст. (1648–1782). – Львів, 1967. – С. 376 5. Гражданское процессуальное право России / Под ред. М. С. Шакарян. – М., 1996. – С. 432 6. Фурса С., Щербак С., Євтушенко О. Цивільне право України, “Проблеми і перспективи: Науково-практичний посібник. – К.: КНТ, 2006. – С.448 Міняйло О.М. студент 202 групи МНЦ ОНЮА Науковий керівник: ст. викладач Данильченко О.В. ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА ГРОМАДЯН НА БЕЗПЕЧНЕ ДЛЯ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ`Я ДОВКІЛЛЯ УДК 347.122:504 ~ 99 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Цивільний кодекс України в ст. 293 закріпив право фізичної особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля, що поєднує в собі цілу низку прав: 1. Фізична особа має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення. 2. Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності. Діяльність фізичної та юридичної особи, яка завдає шкоди довкіллю, може бути припинена за рішенням суду. 3. Фізична особа має право на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту). 4. Фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання, навчання тощо [1]. Необхідно зазначити, що конструкція цієї статті побудована таким чином, що охоплює значно більший спектр, ніж природне середовище людини, на відміну від звичної для нас норми про навколишнє природне середовище. Конституція України, зокрема ст. 50, гарантує кожному громадянину України право на безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, юридичних осіб про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на природне середовище; компенсацію в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров’ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища. У ст. 68 Закону “Про охорону навколишнього природного середовища” встановлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність осіб, винних у порушенні прав громадян на екологічно безпечне природне середовище; передбачена відповідальність за порушення норм екологічної безпеки тощо. Так, ст. 69 Закону визначає особливості застосування цивільної відповідальності-шкода, заподіяна внаслідок порушення даного законодавства, підлягає компенсації, як правило, у повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від плати за забруднення оточуючого природного середовища і погіршення якості природних ресурсів. Разом з тим вказано, що особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров’я, тощо. Одночасно особи, які володіють джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зобов’язані компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи умисних дій потерпілих [2]. На керівників підприємств покладено обов’язок здійснювати систему заходів із забезпечення виконання умов і вимог, передбачених Законом “Про охорону атмосферного повітря” [3]. Так, у ст. 12 цього Закону “Обов’язки підприємств, установ і організацій по охороні атмосферного повітря” визначено такі обов’язки керівників: “підтримувати в належному стані апаратуру для очищення викидів і зменшення рівня іншого шкідливого впливу, здійснювати контроль за об’єктом та складом забруднюючих речовин та вести їх постійний облік”. Разом з тим зазначається, що виконання заходів з охорони атмосферного повітря не повинно призводити до забруднення грунтів, вод та інших природних об’єктів. Мова йде про екологічно чисті технології. Правове регулювання рівнів шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів на атмосферне повітря здійснюється на основі нормативів викидів. Так, у ст. 18 цього Закону зазначається, що юридичні особи відповідно до міжнародних угод “зобов’язані скорочувати і припиняти виробництво і використання хімічних речовин, що негативно впливають на озоновий шар”. Закон, зокрема ст. 44 “Порушення законодавства по охороні атмосферного повітря”, встановлює детальний перелік правопорушень. Так, у ній зазначено, що особи, винні у порушенні законодавства про охорону атмосферного повітря, несуть відповідальність відповідно до актів законодавства України. Юридичні та фізичні особи за порушення законодавства про охорону атмосферного повітря зобов’язані відшкодувати шкоду в порядку і ~ 100 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України розмірах, встановлених законодавством України. При цьому вказується на заподіяння шкоди довкіллю, а людський фактор залишається поза увагою законодавця. Проте заподіяння шкоди особі необхідно розглядати керуючись нормами перш за все нормами ЦК України. Аналіз законодавства, зокрема Закону “Про охорону атмосферного повітря”, свідчить, що економічний механізм забезпечення охорони атмосферного повітря спрямовано на організаційно-економічні заходи із забезпечення охорони та використання атмосферного повітря. Такі заходи передбачають встановлення нормативів плати і розмірів платежів за викиди у атмосферне повітря й інші впливи на нього, а також встановлення нормативів плати за перевищення лімітів викидів (ст. 33 Закону). Однак, як зазначено у ст. 35 цього Закону, “здійснення платежів не звільняє від відшкодування шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону атмосферного повітря”. У п. 2 ст. 13 Цивільного кодексу України “Межі здійснення цивільних прав” вказується, що при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю. Цим самим Цивільний кодекс обмежує певні дії юридичних осіб та зобов’язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень, визначених Конституцією, забезпечувати реалізацію фізичною особою своїх особистих немайнових прав. Прогалини у системі екологічного законодавства, ігнорування керівниками підприємств та місцевих органів влади основних вимог чинного законодавства, зволікання з вживанням радикальних заходів з охорони атмосферного повітря, почасти відсутність належного контролю державних органів, підприємств, громадських організацій призводить до погіршення екологічної ситуації у багатьох регіонах України, рівня захворюваності, втрати працездатності та смертності населення. Законодавче забезпечення повинно відбуватися не лише шляхом заборон щодо порушення цими органами тих чи інших особистих немайнових прав фізичних осіб, а й через покладення на них обов’язку здійснювати відповідні діяння, спрямовані на допомогу в здійсненні ними вказаних прав. Окрім покладення на дані органи повноважень, повинні бути передбачені спеціальні процедура чи правила, які впорядковують забезпечення здійснення фізичною особою її особистих немайнових прав. Все це дає можливість констатувати, що більшість вчених (В. Андрейцев, Хвесик та інші) зосереджують свою увагу на дослідженні питань екологічної безпеки, порушенні екологічної рівноваги, спричиненої незаконними діями юридичних осіб, та заподіянні шкоди навколишньому середовищу. Однак поза увагою дослідників залишаються питання реалізації екологічних прав громадян, оскільки у центрі уваги означеної проблеми повинна знаходитися особа. Аналіз юридичної літератури дозволив виявити наступні протиріччя: між недосконалістю інструментів економічного стимулювання та мотивами реалізації екологічних, соціальних і економіко-правових інтересів суспільства та суб’єктів господарювання; між потребами суспільства у задоволенні матеріальних благ і погіршенням екологічної ситуації у країні; між необхідністю повноти реалізації екологічних прав громадян і недосконалістю організаційноправового механізму екологічної відповідальності; між об’єктивною необхідністю екологізації суспільного виробництва, раціоналізації природокористування і еколого-економічною кризою господарювання, недосконалістю правової бази. Стаття 1165 ЦК “Відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи” встановлює засади виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози здоров’ю фізичної особи. З положення норми випливає, що умови виникнення зобов’язань з відшкодування шкоди є: виникнення шкоди; протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди; причинний зв’язок між протиправною дією або бездіяльністю, якими створено небезпеку, і шкодою, що її зазнала зацікавлена особа; вина особи, що створила небезпеку заподіяння шкоди. Важливо зазначити, що посягання на немайнове благо (немайнові права) тягне поряд з ~ 101 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України немайновою матеріальну шкоду і навпаки. Протиправність є юридичним вираженням шкідливості дії (бездіяльності) правопорушника. Дії загрози здоров’ю людини шкідливі (суспільно небезпечні) тому, що посягають на інтерес, а також протиправні (порушують правову охорону цього інтересу). У даних зобов’язаннях умовою відповідальності особи за створення небезпеки заподіяння шкоди є “подвійний” причинний зв’язок між протиправною дією заподіювача шкоди (бездіяльністю) і небезпекою виникнення шкоди, причинний зв’язок між створеною небезпекою і шкодою, що виникла. У цивільному праві діє презумпція винності правопорушника. Розмір та обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначаються відповідно до правил гл. 82 ЦК. Зобов’язання, що виникають не з договорів, а із заподіяння шкоди, називають деліктними. Невиконання цих зобов’язань тягне деліктну відповідальність за заподіяння шкоди особі. Деліктні зобов’язання ґрунтуються на принципі генерального делікту, згідно з яким кожному заборонено будь-яке заподіяння шкоди особі. Поняття “протиправна діяльність” включає невчинення дії, що вимагається законом. На особу, яка не вчинила певні дії, законом покладається відповідальність за таких умов: наявність у особи обов’язку вчинити позитивні дії (випливає з прямої вказівки закону, договору), а також з випадків, створених самою особою, можливість здійснити їх за цих умов. Обов’язковою підставою деліктної відповідальності є також причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою. У разі ушкодження здоров’я фізичної особи необхідно встановити причинно-наслідковий зв’язок між протиправною поведінкою і втратою професійної чи загальної працездатності. Суб’єктивною підставою деліктної відповідальності є вина. Згідно зі ст. 614 ЦК вина може проявлятися у формі умислу та необережності. Остання відрізняється від умислу тим, що особа не передбачає можливість заподіяння шкоди за обов’язку її передбачити. Можна сказати, що особа, яка не дотримується мінімальних вимог обережності, допускає грубу необережність. Необхідно звернути увагу на те, що у випадках, передбачених законом, може бути покладено обов’язок відшкодувати завдану шкоду й за відсутності вини її заподіювача (наприклад, якщо шкоду завдано джерелом підвищеної небезпеки). Під поняттям “джерело підвищеної небезпеки” слід вважати діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною. Отже, особливість правил відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, полягає у наявності таких підстав для виникнення відповідальності: дійсна шкода; протиправність дій заподіювача шкоди; наявність причинного зв’язку між протиправною дією та шкодою. На володільця джерела підвищеної небезпеки покладається обов’язок відшкодувати завдану шкоду, причому правила ч. 2 ст. 1187 ЦК зачіпають дві ознаки володільця джерела підвищеної небезпеки – юридичну (володіння певним правом, наприклад, правом власності) і матеріальну (володілець, який використовує, утримує і зберігає це джерело). У ст. 1191 “Право зворотної вимоги до винної особи” зазначено, що особа, яка завдала шкоди, відповідає за свої дії перед особою, котра відшкодувала шкоду (за наявності вини). Діє презумпція її вини згідно з ч. 2 ст. 1166 ЦК. Однак ч. 3 ст. 1191 ЦК передбачає також виняток, згідно з яким застосовується презумпція невинуватості (зворотні вимоги держави до посадової особи) тільки у разі встановлення у її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, котрий набрав законної сили. Поняття “інше ушкодження здоров’я” охоплює будь-яке, не пов’язане з каліцтвом, ушкодження здоров’я, що настало внаслідок загального захворювання, спричиненого викидами хімічних речовин у атмосферу. Дане захворювання є видом ушкодження здоров’я внаслідок недотримання заподіювачем шкоди встановлених правил та норм. Специфіка такої шкоди полягає у тому, що вона не може бути відшкодована у натурі та оцінена у грошовому вираженні. Об’єктом відшкодування у даному разі будуть майнові втрати. До таких законодавець відносить додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, ~ 102 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України санаторно-курортного лікування, придбання ліків тощо. Цей перелік є орієнтовним. Разом з тим варто зазначити, що у разі заподіяння ушкодження здоров’ю фізичної особи вона має право на відшкодування моральної шкоди. Це зумовлено тим, що діяння, спрямоване на ушкодження здоров’я людини, презюмується протиправним, оскільки за нормами Конституції України (ст. 3) життя та здоров’я фізичної особи визнаються найвищою соціальною цінністю, а правовідносини, які опосередковують вищі блага людини, мають абсолютний характер. У деліктних зобов’язаннях причинно-наслідковий зв’язок між протиправним діянням та завданою шкодою має складний характер, що зумовлено специфікою завданої шкоди. Тому необхідно доводити наявність причинно-наслідкового зв’язку не тільки між протиправним діянням та ушкодженням здоров’я, а й названий зв’язок між даним ушкодженням здоров’я та зазначеними майновими втратами. Необхідно зазначити, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини заподіювача у випадках, коли вона завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК) та у інших випадках, встановлених законом (п. 3 ч.2 ст. 1167 ЦК). Відшкодування шкоди за ст. 1195 ЦК, що є загальною нормою, стосується усіх без винятку випадків завдання шкоди життю та здоров’ю людини. Аналіз ст. 1195 дає підстави стверджувати, що у процесі відшкодування заподіяної шкоди акцентовано увагу на тому, що обов’язковою умовою відшкодування майнових втрат є погіршення працездатності особи. На наш погляд, норми даної статті є недостатньо врегульовані, оскільки громадяни України щоденно зазнають постійного впливу на їх здоров’я забруднюючих речовин промислових підприємств, і ці наслідки можуть не обов’язково призводити до видимих симптомів захворювання (наприклад, зниження імунітету). Корисними в удосконаленні зазначених правових норм були б пропозиції з боку Міністерства охорони здоров’я з даного питання, що загалом сприяло б зміцненню демократії в Україні. Як правило, відшкодування зазначеної вище шкоди важко здійснити, тому вона відшкодовується у грошовій формі. Визначення шкоди проводиться за спеціальними таксами, спеціальними методиками відшкодування шкоди (у разі порушення законодавства про охорону атмосферного повітря) та нормами цивільного законодавства. У затвердженій Верховною Радою України постанові “Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” у розділі 33 “Організаційні засади охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України” зазначається, що забезпечення ефективної державної системи охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів України має на меті створення умов для ефективної дії правового забезпечення політики екологічної безпеки. Література: 1. Цивільний кодекс України: Офіційне видання:. Атака,-2003. 2. Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” // Відомості Верховної Ради України – 1994 – № 1 – Ст. 1 3. Закон України “Про охорону атмосферного повітря”// Відомості Верховної Ради України – 1992 – №50 – Ст.678 Севрюкова В.М. студентка 202 группы НУЦ ОНЮА Научный руководитель:ст. преподаватель Данильченко Е.В. ЛИЧНЫЕ НЕИМУЩЕСТВЕННЫЕ ПРАВА ФИЗИЧЕСКИХ ЛИЦ В ГРАЖДАНСКОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ УКРАИНЫ: ПРАВО НА ЖИЗНЬ Современная кодификация Украины была завершена в 2003 году, когда после долгих дискуссий Верховной Радой Украины был принят новый Гражданский кодекс, который представляет собой третью по счёту кодификацию гражданского законодательства Украины. УДК 347.121.2 ~ 103 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Однако новизна указанного кодифицированного акта состоит не столько в относительно недавнем сроке его принятия, сколько в концептуальной новизне его положений. Большинство этих положений основаны на достижениях мировой цивилистической мысли и практики применения норм гражданского законодательства. Особое место среди указанных положений занимает Книга 2 ГК Украины, которая посвящена личным неимущественным правам физических лиц. Включая её положения в структуру новейшей кодификации гражданского законодательства Украины, разработчики исходили из необходимости гуманизации отношений между людьми, осознанию места человека как наибольшей ценности в обществе, поднятию уровня регулирования личных прав к общеевропейским стандартам прав человека [1; 219]. Книга 2 ГК “Личные неимущественные права физических лиц” создает прочное основание в становлении гражданского общества в Украине, признавая превосходство человека и его духовных ценностей в системе социальных приоритетов. Её статьи логично разделены законодателем на три основные главы. Первая глава книги (Глава 20 ГК Украины), следуя традициям пандектной системы, посвящена проблемам общих положений о личных неимущественных правах. В ней в частности указывается на понятие и признаки личных неимущественных прав. Так, по определению законодателя, к личным неимущественным правам следует относить права, которые принадлежат каждому физическому лицу с рождения либо по закону, не имеющие экономического содержания, тесно связаные с физическим лицом, вследствие чего, оно не может отказаться от этих прав, и не может быть лишено их. Моментом окончания личных неимущественных прав признан момент смерти физического лица. Определяя виды личных неимущественных прав, ГК Украины исходит из того, что физические лица имеют личные неимущественные права, которые закреплены в Конституции Украины, включая, право на жизнь, право на охрану здоровья, право на безопасную для жизни и здоровья среду, право на свободу и личную неприкосновенность, право на неприкосновенность личной, семейной жизни, право на уважение к достоинству и чести, право на тайну переписки, телефонных разговоров, телеграфной и иной корреспонденции, право на неприкосновенность жилища, право на свободный выбор места проживания и на свободу передвижения, право на свободу литературного художественного, научного и технического творчества. Может показаться, что в ГК Украины механически перенесены конституционные нормы, и это даёт основание некоторым авторам предполагать, что отраслевая природа личных неимущественных прав должна сводиться к исключительно конституционно-правовой [2; 48]. Позволим себе не согласиться с таким суждением – ГК Украины не просто перенёс указанные права из Конституции. Он обогатил эти права, выделив и детализировав их частноправовой аспект, а также предоставил им характерный гражданскому праву метод регулирования и охраны указанных личных неимущественных отношений. Конституция Украины закрепляет основы государственного строя и соответствующего правопорядка. И поэтому нет ничего удивительного в том, что некоторые права могут быть закреплены на конституционном уровне. Однако отраслевая природа субъективных прав и проявляется в том, что они получают соответствующее развитие в конкретной правовой отрасли и поэтому приобретают характерный для этой отрасли правовой оттенок. Правильность этих слов дополнительно подтверждается тем, что указанный перечень не является исчерпывающим. ГК Украины предоставляет возможность расширения перечня личных неимущественных прав, как на законодательном уровне, так и на иных уровнях, подчёркивая естественное происхождение личных неимущественных прав. Общие положения о личных неимущественных правах содержат нормы регулирующие вопросы содержания личных неимущественных прав, и осуществления, а также обеспечения и ограничения такого осуществления. Остальные положения о личных неимущественных правах разделены на две основные части. По предложению одного из разработчиков ГК Украины, профессора А.А. Пушкина было выделено две основные сферы интересов физических лиц: сфера естественного существования и сфера социального бытия. В первой части (Главе 21 ГК Украины) содержатся нормы, которые закрепляют личные неимущественные права, обеспечивающие естественное существование человека. ~ 104 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Личные неимущественные права, которые обеспечивают естественное существование физического лица, призваны в своей совокупности гарантировать носителю указанных прав возможность реализовать свои интересы, направленные на обеспечение своего биологического и психического начала. Так, к первой категории законодатель относит право на жизнь и право на здоровье физического лица. Право на жизнь включает в себя возможность быть признанным в качестве носителя такого неимущественного блага, как жизнь, возможность использовать свою жизнь, а также абсолютный запрет на лишение жизни физического лица, кроме случаев самообороны. Любое другое лишение жизни в Украине считается незаконным (смертная казнь, эвтаназия, доведение до самоубийства и т.д.) В соответствии с Конституцией Украины человек, его жизнь и здоровье, честь и достоинство, неприкосновенность и безопасность признаются наивысшей социальной ценностью [3]. Право человека на жизнь защищается международными актами и Конституциями большинства демократических государств. Международный пакт о гражданских и политических правах, Конституция Украины считают право на жизнь принадлежащим к неотъемлемым правам каждого человека, то есть право на жизнь “это благо, неотъемлемое от человеческой личности”. Сколько бы мы не говорили об уважении чести и достоинства, о праве неприкосновенности и тайне личной жизни, о важности других личных неимущественных прав, вместе с тем одному из прав человека предоставляется бесспорное преимущество, и оно занимает первое место – это право на жизнь. “Как ни были важны другие права, все они утрачивают смысл и значение в случае гибели человека” [4]. Существуют разные понимания жизни с точки зрения философии, религии, биологии, химии, физики и других наук. Не менее важным является определение жизни с позиции права. Известно, что рождение и смерть человека являются юридическими фактами – событиями, с которыми закон связывает возникновение и прекращение права на жизнь, а также другие имущественные и неимущественные права. Жизнь можно охарактеризовать как наивысшее неимущественное благо, что появляется с момента разлучения жизнеспособного ребенка от организма матери и длится на протяжении функционирования его головного мозга. Дискуссионным остаётся в науке гражданского права мысль относительно возможности признания началом жизни не момент рождения человека, а момент его зачатия. Однако законодательное закрепление такой ситуации привело бы за собой целый ряд неразрешимых проблем, начиная с необходимости индивидуализации такого “субъекта” и заканчивая возможностью осуществления им своих прав. Считается, что нет никакой практичной необходимости считать субъектом права того, кого реально в жизни не существует, и неизвестно появится ли этот человек на свет вообще (случаи рождения мертвых детей или их смерть во время родов). К тому же это привело бы к изменению положений уголовного права – искусственное прерывание беременности нужно было бы признать убийством. ГК Украины в ст.25 определил, что способность иметь гражданские права и обязанности возникает у физического лица в момент его рождения, а интересы зачатого, но еще не родившегося ребёнка охраняются в случаях, установленных законом (наследование имущества умершего, назначение пенсии в случае потери кормильца) [5]. Ст. 281 ГК Украины регулирует право на жизнь с разных сторон его проявления: 1. Физическое лицо имеет неотъемлемое право на жизнь. 2. Физическое лицо не может быть лишено жизни. Физическое лицо имеет право защищать свою жизнь и здоровье, а также жизнь другого физического лица от противоправных посягательств любыми средствами, не запрещенными законом. 3. Медицинские, научные и прочие опыты могут проводиться лишь относительно совершеннолетнего дееспособного физического лица при его свободном согласии. 4. Запрещается удовлетворение просьбы физического лица о прекращении его жизни. 5. Стерилизация может состояться лишь по желанию совершеннолетнего физического лица. 6. Искусственное прерывание беременности сроком, если она не превышает 12 недель, ~ 105 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України может осуществляться по желанию женщины. 7. Совершеннолетняя женщина имеет право по медицинским показаниям на искусственное оплодотворение и перенесение зародыша в её организм [5]. Большинство прав справедливо получили закрепление в Гражданском кодексе. Вопрос – почему в состав субъективного гражданского права на жизнь входят права на стерилизацию, искусственное прерывание беременности, искусственное оплодотворение, вживление зародыша? То, что отмеченные права входят в состав права на жизнь, даже на первый взгляд, не совсем логично, и объясняется, возможно, тем определением понятия “права на жизнь”, которое приводится разработчиками второй книги проекта ГК Украины и определяется ими как право жить самому и предоставлять жизнь другому лицу [6; 158]. Однако вряд ли можно говорить, что, реализуя право на стерилизацию или искусственное прерывание беременности, человек даёт возможность жить или давать жизнь другому лицу, наоборот, в таких случаях он отказывается от своего права (а в случае стериализации можно даже говорить об ограничении своей правоспособности) относительно отцовства или материнства, но никоим образом не связывать свои действия с имеющимся правом на жизнь. То же можно сказать и об искусственном оплодотворении и вживлении эмбриона. Когда человек соглашается на такие действия, он делает это не для того, чтобы просто дать кому-то жизнь, а именно для того, чтобы стать отцом или матерью, реализовать свои права. Думается, что закрепленный в ГК Украины перечень прав, что составляют содержание права на жизнь, необходимо уточнить и считать права на стерилизацию, искусственное прерывание беременности и искусственное оплодотворение, принадлежащим к праву на отцовство (материнство), а также частично к праву на здоровье. Литература: 1. Цивiльний кодекс України: Науково-практичний коментар / А. С. Довгерт, Н. С. Кузнецова, В. В. Луць та iн. / Пiд ред. розробникiв проекту Цивiльного кодексу України. – К: Iстина,- 2004. – С. 219. 2. Воеводин Л. Д. Содержание правового положения личности в науке советского государственного права. // Советское государство и право. – 1965. – N2 2. – С. 48; 3. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. –№30. –Ст. 141. 4. Бахин С.В О классификации прав человека, провозглашенных в международных соглашениях.// Правоведенье- 1991. -№2.- с.41-51. 5. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №40-48. – Ст. 356. 6. Кодификация частного права Украины/ Под редакцией. Проф. Довгерта.- К.: Укр. Центр правовых студий. – с. 158 Гришина М.В. студентка 24 групи МНЦ ОНЮА Науковий керівник: ст. викладач Грічук О.І. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ДОГОВОРУ ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ Актуальність теми полягає в проблематиці договору довічного утримання, так як тут можуть дуже суттєво порушуватися права людини. Перш за все існує потреба надати увагу таким проблемам – характеристиці суб’єктивної сторони договору, його майна та форми. За основу статті були покладенні праці таких вчених як О.А. Підопригори, О.В. Дзери, О.С.Іоффе та інших вчених-правознавців. За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Згідно ЦК України відчужувачем за договором довічного утримання може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров’я (ст. 746). Зазначене положення кардинально змінило УДК 347.45/.47 ~ 106 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України суть самого договору довічного утримання, не лише розширивши коло осіб, що можуть бути відчужувачами, а й надавши таке право усім фізичним особам. Набувачами майна можуть бути повнолітні дієздатні фізичні особи. Крім того, ЦК України розширив коло осіб, які можуть бути набувачами майна за договором довічного утримання, визнавши право бути набувачами також за юридичними особами. І саме це є найбільш виразнішою проблемою цього договору, яка потребує, на наш погляд, змін. Виходячи з такої характеристики сторін договору, закон – охоронець інтересів людини, ставить їх у небезпечне становище. В договорі сторони обговорюють найтонкіші обставини і за рахунок цього відчужувачі також інколи використовують догляд набувачів, а потім звинувачують їх у невиконанні своїх зобов’язань, які ледве обумовлені в договорі. У сторін договору довічного утримання можуть виникнути з правової точки зору різні проблеми. Через деякий час набувач може стати неспроможним виконувати умови договору довічного утримання. Тоді відчужувач має право розірвати договір в судовому порядку. Витрачені набувачем кошти за договором у випадку раптової загибелі майна, що є предметом договору, наприклад, внаслідок стихійного лиха не повертаються. При цьому за законом набувач має виконувати свої зобов’язання відповідно договору. Також можливо, що відчужувачу є на що поскаржитися, на виконання умов договору довічного утримання і того, як набувач поводиться з відчужувачем – це повинно, на наш погляд, постійно контролюватися. Можливі випадки, коли відчужувач знаходить людину, яка обіцяє йому більш принадні умови утримання, і тоді він починає відмовлятися від послуг та допомоги набувача і звертається до суду, щоб розірвати договір та укласти його з іншим набувачем. Якщо суд задовольнить такий позов, то витрачені кошти до першого набувача не повернуться, а якщо не задовольнить, то взаємовідносини все одно вже будуть зіпсовані, і обом надалі підтримувати їх буде важко. Взагалі існуюча практика договорів довічного утримання потребує суттєвого вдосконалення, бо предметом багатьох судових спорів є саме договори довічного утримання. Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання. Згідно ЦК України договір довічного утримання укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а щодо відчуження нерухомості –державній реєстрації. Для нотаріального посвідчення договору довічного утримання (догляду) необхідно подати документи, що підтверджують право власності відчужувача на майно та інші документи (паспорт громадянина України, інші документи, що посвідчують особу, для юридичних осіб – установчі документи; ідентифікаційний код). Проте зазначена стаття, не визначає правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, а відтак можливий висновок, що невиконання сторонами цієї вимоги не є підставою визнання нотаріально посвідченого договору недійсним – це також є правовою проблемою. ЦК України має розширений перелік об’єктів, що можуть відчужуватися за договором довічного утримання. Зокрема, відповідно до ст. 744 ЦК України такими можуть бути: житловий будинок, квартира, їх частина, інше нерухоме майно, рухоме майно, яке має значну цінність. У зв’язку з тим, що нормами ЦК України не дано вартісного вираження значної цінності такого майна та примірного його переліку, зазначене положення може неоднозначно тлумачитися, а відтак мати проблематичне вирішення на практиці. Можна припустити, що таким рухомим майном може бути транспортний засіб, антикварні речі, твори мистецтва та ін. Оскільки договір довічного утримання спрямований на передачу права власності на перелічені об’єкти, то відповідно зазначене майно повинно належати відчужувачу на праві власності, що має підтверджуватися відповідними правовстановлюючими документами. Ці проблеми мають бути, на наш погляд, врегульовані. Тому пропонується: по-перше надати в законі, серед перелічених в договорі об’єктів, вартісного вираження значної цінності майна, що може відчужуватися; по-друге наділити детальними характеристиками сторони договору і зазначити, що лише певні категорії населення можуть бути відчужувачами за договором довічного утримання; і по-третє зазначити в законі які саме правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, можуть наступати. ~ 107 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Література: 1. Конституція України від 28.06.1996. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141. 2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356. 3. Актуальные проблемы гражданського права: Выпуск 6. / Под ред. О.Ю.Шилохвоста. – 2003г. 4. Договір довічного утримання // Юрид. Вісник. – 2005. – 19-25 бер. С.9. 5. Харитонов Є.О. Забовя’зальне право. Окремі види договорів забовязання. / Інтернет ресурс. 6. Цивільне право України: Підручник у 2-х т. Т.2. / за загальн. Ред. В.І. Борисової. – К. Юринком Інтер. 2004р. 7. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн./ За ред.. О. В. Дзери, Н. С. Кузнецової. – К.: Юрінком Інтнр, 1999. – Кн.. 2. Евдокимов А.Н. студент 24 группы НУЦ ОНЮА Научный руководитель: ст. преподаватель Гричук А.И. PROTECTION OF THE RIGHTS OF THE CONSUMER “Храни порядок, и порядок сохранит тебя” [3; 329] Латинское изречение Защита прав потребителей – понятие, которое недавно вошло в нашу действительность. Работу по ее правовому и организационному осуществлению ставит себе за цель экономическая политика Украины. В настоящее время в Украине длятся экономические реформы, целью которых является получение статуса страны с рыночной экономикой. При этих условиях первоочередной задачей для государства является необходимость обеспечения надежной защиты прав человека и, в частности, прав потребителя. Мировая история потребительского права имеет давние традиции, так 15 марта мировое сообщество отмечает Международный день защиты прав потребителей. 15 Марта 1962 года президент США Джон Кеннеди обратился с призывом признать четыре основных права потребителя: на безопасность товаров и услуг; на информацию; на выбор товаров и услуг; право быть услышанным. Именно эти права стали фундаментальными, а на их защиту в наше время ориентированы правительства государств мирового содружества. В 1973 году Евросоюз на 25 сессии Консультативной ассамблеи принял Хартию защиты прав потребителей, а с 1983 года по решению ООН 15 марта отмечается как Всемирный день защиты прав потребителей. В 1985 году Генеральная Ассамблея ООН приняла руководящие принципы для защиты интересов потребителей, которые положены в основу законодательства многих стран [5; 47]. Украина стала первой из республик бывшего Союза, где в 1991 году был принят Закон “О защите прав потребителей”, а через год организован первый государственный орган по защите прав потребителей – Государственный комитет по вопросам технического регулирования и потребительской политики. Украина была признана равноправным членом Международной организации по стандартизации. Актуальность данного вопроса на сегодняшнем этапе развития нашей страны не вызывает сомнений. Государству надлежит выработать четкую и слаженную политику в сфере защиты прав потребителей, гарантируя тем самым наше потребительское право. Исследовали проблематику защиты прав потребителя много практиков и теоретиков права, а именно: Белоусов Е.Н., Бойко М.Д., Палиюк В.П., Школьник Л.С. и многие другие. Защита прав потребителей – это одна из ведущих задач каждого цивилизованного государства. Перечень нормативных актов открывает Конституция Украины, которая УДК 366.54 ~ 108 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України закрепляет права граждан на отдых, охрану здоровья, жилище, образование и т.д., а также устанавливает гарантии осуществления этих прав. Например, ст. 42 Конституции Украины регламентирует, что государство защищает права потребителей, осуществляет контроль за качеством и безопасностью продукции и всех видов услуг и работ, содействует деятельности общественных организаций потребителей [1]. В ст. 2 Закона Украины “О защите прав потребителей” указано, что законодательство о защите прав потребителей состоит из самого Закона, Гражданского кодекса Украины, Хозяйственного кодекса Украины и других нормативно-правовых актов, содержащих положения о защите прав потребителей [2]. Около 15 законов и более 100 постановлений правительства касаются и регулируют отдельные его сферы. Исходя из этих документов, а также двух указов Президента, принятых за последние годы (“О мерах по усилению государственной защиты прав потребителей” и “О принятии программы защиты прав потребителей на 2006 – 2010 годы”) – защита прав потребителей стала основной задачей нашего государства. Сегодня программный курс деятельности государства направлен на: - повышение уровня защиты и безопасности потребителей; - усовершенствование государственной системы защиты прав потребителей; - гармонизацию законодательства Украины в сфере защиты прав потребителей в соответствии с законодательством Европейского Союза; - создание реальных условий для реализации гражданином-потребителем своих законных прав и интересов на территории Украины. Также предусмотрено усиление государственной защиты прав потребителей, удовлетворение требований потребителей в сфере торгового обслуживания населения, производства товаров и оказания услуг на основе безусловного соблюдения требований по их качеству и безопасности и постоянного контроля за ними со стороны государства. С момента вступления в силу Закона Украины “О защите прав потребителей” от 12.05.91г. прошло 16 лет. Согласовать положение Закона с требованиями нынешнего времени призван Закон Украины “О внесении изменений в Закон Украины “О защите прав потребителей” от 01.12.05 г. №3161-IV, который действует с момента опубликования 13 января 2006 года [4; 30]. Данный Закон регулирует отношения, которые возникают из: - договоров купли-продажи; - имущественного найма ( в том числе найма (аренды) жилого помещения). - перевозки граждан и их грузов; - комиссии и т.д. Закон Украины “О защите прав потребителей” регулирует отношения между потребителями товаров, работ и услуг, производителями и продавцами товаров, исполнителями работ различных форм собственности, устанавливает права потребителей, а также определяет механизм их защиты и основы реализации государственной политики в сфере защиты прав потребителей. Впервые в новой редакции Закона в статье 4 определены не только права, но и обязанности потребителей. В пункте 3 статьи 4 указано [4; 33], что потребители обязаны: 1) перед началом эксплуатации товара внимательно ознакомится с правилами эксплуатации, изложенными в предоставленной производителем (продавцом, исполнителем) документации на товар; 2) при необходимости разъяснений условий и правил использования товара – до начала использования товара обратиться за разъяснениями к продавцу (производителю, исполнителю) или другому указанному в эксплуатационной документации лицу, выполняющему их функции; 3) пользоваться товаром согласно его целевому назначению и соблюдать условия (требования, нормы, правила), установленные производителем товара (исполнителем) в эксплуатационной документации; 4) в целях предотвращения негативных для потребителя последствий использования товара – применять предусмотренные производителем товара средства безопасности с соблюдением предусмотренных эксплуатационной документацией специальных правил, а при ~ 109 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України отсутствии таких правил в документации – соблюдать обычные разумные меры безопасности, установленные для товаров такого рода. То есть, исходя из вышеизложенного, на потребителя возлагается определенная ответственность и обязанность при приобретении товаров, заказа работ и услуг. Для защиты своих прав потребитель должен знать не только свои права, но и обязанности. На практике зачастую бывает так, что потребитель приобретает товары, заказывает услуги, не ознакомившись с инструкцией по эксплуатации, не потребовав документа подтверждающего факт приобретения товара, оказание услуги, выполнения работы. В статье 4 Закона [4; 33] определено, что потребители во время приобретения, заказа или использования продукции реализуемой на территории Украины, для удовлетворения своих личных потребностей имеют право на: - защиту своих прав государством; - надлежащее качество продукции и обслуживания; - безопасность продукции; - информацию о товарах (работах, услугах), а также о ее производителе (исполнителе, продавце); - возмещение вреда (убытков), нанесенных дефектной или фальсифицированной продукцией или продукцией ненадлежащего качества; - обращение в суд и другие уполномоченные органы государственной власти за защитой нарушенных прав; - объединение в общественные организации потребителей (объединения потребителей). Однако, на практике “потребительское” право нарушается. Сегодня мы не можем быть уверены в качестве товаров и услуг, которые приобретаем. Процент рассматриваемых дел в судах по защитите прав потребителей – остается довольно низким. На наш взгляд, с помощью правовых средств можно реализовать законные права потребителей, через системный подход к решению данной проблемы, а именно: − проверять у субъектов хозяйствования сферы торговли и услуг, в том числе ресторанного хозяйства, качество продукции, соблюдение обязательных требований относительно безопасности продукции, а также соблюдение правил торговли и предоставления услуг, а в случаи выявления грубого нарушения законодательства − применять соответствующие гражданско-правовые санкции; − проводить контрольные проверки правильности расчетов с потребителями за реализованную продукцию; − запрещать субъектам хозяйствования реализацию потребителям продукции: а) на которую отсутствуют документы, удостоверяющие ее соответствие требованиям нормативных документов; б) на которую в нормативно-правовых актах и нормативных документах установлены обязательные требования относительно обеспечения безопасности жизни, здоровья, имущества потребителей и охраны окружающей природной среды, если продукция внесена в перечень продукции, подлежащей обязательной сертификации, но не имеет сертификата соответствия (свидетельства о признании соответствия); в) ввезенной на территорию Украины без документов, подтверждающих ее надлежащее качество; г) на которую срок годности не указан или указан с нарушением требований нормативных документов, а также товаров с истекшим сроком годности; д) которая является фальсифицированной; − также необходим комплекс мер по совершенствованию деятельности правоохранительных органов; − нацеленность государственных мер на формирование гражданской позиции в области потребительского права и ряд других мер, которые на наш взгляд необходимы для разрешения данной проблемы. ~ 110 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Таким образом, до недавнего времени (1991 г.) нормативные акты, как правило, отображали интересы производителей и продавцов, что и привело к уменьшению прав потребителей. Но Закон Украины “О защите прав потребителей” позволил изменить такую практику. Важным для потребителя является понимание механизмов реализации своих прав. Правовая осведомленность в вопросе защиты потребительского права, формирует не только компетентного потребителя, но и качественного продавца и изготовителя. Литература: 1. Конституция Украины № 254 // Ведомости ВРУ № 30.– 1996. – ст. 117; 2. Закон Украины “О защите прав потребителя” N 1023-XII // Ведомости ВРУ № 30. – 1991. – 379с.; 3. Большая энциклопедия Кирилла и Мефодия. – М. – 2003. – 329 с.; 4. Новая жизнь Закона “О защите прав потребителей” // Все о бухгалтерском учете. – К. – 2006. – №11.; 5. Палиюк В.П. “О защите прав потребителей”, том 1, МП “Возможности Киммерии”. – Николаев, – 1996. – С. 47. Наумова А.Ю. студентка 24 группы НУЦ ОНЮА Научный руководитель: ст. преподаватель Гричук А.И. ПРОБЛЕМЫ ПРАВОВОГО РЕГУЛИРОВАНИЯ ИМУЩЕСТВЕННЫХ ПРАВООТНОШЕНИЙ СУПРУГОВ (РАЗДЕЛЬНОЕ ИМУЩЕСТВО) Семейное законодательство, регулируя семейные отношения, исходит из определения понятия семьи. Часть 2 ст. 1 СК указывает, что регулирование семейных отношений осуществляется Семейным кодексом с целью укрепления семьи как социального института. Термин “семья” употребляется в ч. 3 ст. 2 СК – это первая законодательная попытка дать нормативное определение семьи. СК определяет семью как первичную и основную ячейку общества, указывает признаки семьи: совместное проживание лиц, связанных общим бытом, имеющих взаимные права и обязанности. В ч. 2 ст. 3 СК дано определение понятия семьи в юридическом смысле. В ч. 4 ст. 3 СК указаны основания возникновения семьи: брак, родство, усыновление, а также другие основания, не запрещенные законом и не противоречащие моральным устоям общества. До недавнего времени подавляющее большинство ученых, занимающихся проблемами семейного права, считали, что в семейном праве на первый план выступает регулирование личных неимущественных отношений в семье. Эту точку зрения высказывали как авторы, утверждающие, что семейное право является самостоятельной отраслью права (Е.М. Ворожейкин, Г.К. Матвеев, ВА. Рясенцев, Е.А. Суханов, Ю.К. Толстой, В.Ф. Яковлев), так и авторы, утверждающие, что семейное право является составной частью, подотраслью гражданского права (Иоффе ОС, Маслов В.Ф., Пушкин А.А.). В настоящее время отдельные авторы, М.В. Антокольская, Н.Д. Егоров утверждают, что в семейном праве на первый план выступает регулирование имущественных отношений. Свое мнение они обосновывают не только тем, что большинство статей Семейного кодекса посвящено регулированию имущественных отношений что, как отмечает Н.Д. Егоров, не имеет решающего значения, но и тем, что личные неимущественные отношения в семье регулируются государством постольку, поскольку они тесно связаны с имущественными отношениями и оказывают на них определяющее влияние. Данная проблема является актуальной, так как требует подробного изучения многих мнений, разногласий ученых. УДК 347.626.6 ~ 111 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Имущество может принадлежать супругам на праве раздельной или обшей собственности. Имущество, которое принадлежит на праве собственности каждому из супругов, называется раздельным имуществом. Вопрос о раздельной частной собственности супругов регулируется главой 7 СК. Ст. 57 СК не указывает признаки, которые дали бы возможность отграничить раздельную частную собственность супругов от общей совместной собственности. К раздельному имуществу относится: а) имущество, приобретенное супругами до вступления в брак; б) имущество, полученное в период брака в дар; в) имущество, полученное в период брака по наследству; г) вещи индивидуального пользования каждого из супругов (за исключением предметов роскоши); д) имущество, нажитое каждым из супругов во время их раздельного проживания при фактическом прекращении брака (только по решению суда). К личной частной собственности супругов относят не только имущество, приобретенное каждым из супругов до брака, но и приобретенное каждым из них в период брака на основании договора дарения или в порядке наследования, так и имущество, приобретенное каждым из супругов во время брака на средства, которые принадлежали каждому из них лично. Семейный Кодекс Украины закрепил, что премии, награды, полученные за личные заслуги, надо относить к раздельной собственности, но существуют до сих пор дискуссии относительно этого спорного вопроса. Плоды и доходы, приносимые вещью, принадлежащей одному из супругов, составляют его собственность. Однако ст. 189 ГК является диспозитивной нормой и указывает, что иное может быть предусмотрено законом или договором. Говоря об имуществе, полученном по договору дарения, следует различать, кому подарена вещь – одному из супругов или обоим. Например, вещи, подаренные супругам в связи с их свадьбой, принадлежат супругам на праве общей совместной собственности, за исключением вещей индивидуального пользования каждого их супругов. Согласно ч. 7 ст. 57 СК суд может признать раздельной частной собственностью каждого из супругов имущество, приобретенное женой, мужем во время их отдельного проживания в связи с фактическим прекращением брачных отношений. Раздельным имуществом супругов следует также признать приватизированную на имя одного из супругов квартиру. Часть 7 ст. 57 СК также предусматривает, что если в приобретение имущества вложены кроме общих средств и средства, принадлежавшие одному из супругов, то доля в этом имуществе, в соответствии с размером взноса, является его раздельной частной собственностью. Имущественные отношения, регулируемые семейным правом, имеют ряд особенностей, отличающих их от имущественных отношений, регулируемых гражданским правом. Общим для имущественных отношений, регулируемых гражданским правом, и для имущественных отношений, регулируемых семейным правом, является то, что эти отношения носят имущественно-стоимостный характер. Имущественными отношениями, как было сказано, являются налоговые и другие финансовые отношения, а также отношения по выдаче зарплаты, пенсий. Однако они не регулируются гражданским правом. Кроме того, для имущественных отношений, регулируемых семейным правом, характерно, что участники этих отношений выступают не как самостоятельные товаровладельцы, а как члены семьи. Они не опосредствуют обмен товара на деньги и товара на товар. Поэтому они не носят эквивалентный и возмездный характер. Имущественные отношения, регулируемые гражданским правом, как было отмечено, связаны с производством, обменом и распределением материальных ценностей. В то время, как имущественные отношения, регулируемые семейным правом, направлены на укрепление семьи, на выполнение семьей ее функций. При этом присутствует не только хозяйственная функция, но и воспитательная. ~ 112 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України В брачном договоре супруги самостоятельно определяют режим имущества. Содержание брачного договора могут составлять разные имущественные вопросы. Решение таких вопросов до брака или даже в браке предопределяет стабильность семейных отношений при необходимости решения имущественных и денежных проблем. Содержащиеся в законе положения позволяют сделать вывод о специфичности отношений между супругами как особого вида правоотношений, составляющих предмет семейного права. Будучи основанными на браке, они связывают двух специальных субъектов, не прекращаются полностью с прекращением брака и утратой супругами своего статуса по отношению друг к другу, а это предполагает необходимость более детального урегулирования тех отношений, которые сохраняются, несмотря на прекращение брака. Литература: 1. Конституція України, – К.: Право, – 2006. – 46 с. 2. Семейный кодекс Украины. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 2002, № 21-22, ст. 135. 3. Гражданский кодекс Украины, – К.: Аттика, – 2005. – 416 с. 4. Закон Украины “О собственности” от 07.02.1991г. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 1991, N 20, ст.249. 5. Закон Украины “О страховании” от 04.10.01г. – Ведомости Верховной Рады (ВВР), 1996, N 18, ст. 78. 6. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – X.: 1997г. – 236с. 7. Жилинкова И.В. Право собственности супругов. – Х.: 2001г. – 128с. 8. Жилинкова И.В. Брачный контракт (договор) X.: “Ксилон”, – 2001г. – 128с. 9. Семейное право Украины: Учебник / Ю.С. Червоный, Г.С. Волосатый, О.М. Калитенко, В.И. Труба; Под общей редакцией Ю.С. Червоного – X.: “Одиссей”, – 2004г. – 520с. 10. Новохатская Я. Некоторые аспекты правового регулирования имущественных отношений супругов – предпринимателей // Підпр., госп. і право. №11 с.31 -37. Редька М.Р. студентка 24 групи МНЦ ОНЮА Науковий керівник: ст. викладач Грічук О.І. ПРОБЛЕМА НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ Актуальність проблеми набуття права власності на землю проявляється в існуванні в цій сфері цілого ряду проблем, які, на наш погляд, не достатньо врегульовані в сучасному законодавстві України. Особливості права власності на землю полягають у тому, що згідно зі ст.14 Конституції земля є основним національним багатством і перебуває під особливою охороною держави, а право власності на неї гарантується Конституцією. Висвітленню проблеми набуття права власності на землю присвячені праці таких вчених, як: Андрейцев В.І., Говорецький Б., Запша І., Іванюченко А.Б., Макаренко Г., Паліюк В., Саєнко, Саніахметова Н.О., О. Харитонов Є.О., Червоний Ю., Юрчишина В., М.В.Шульга та інших. Особливості правового режиму землі полягають у тому, що відповідно до ст.9 ЦК положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері використання природних ресурсів (у тому числі землі), якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Отже, пріоритет при вирішенні конкретних питань здійснення права власності на землю надається нормам актів спеціального законодавства, а положення ЦК застосовуються субсидіарно. Проте загальні положення права власності (у тому числі ті, що застосовуються у цій сфері) встановлюються ЦК. Поняття власності на землю в загально правовому аспекті слід розглядати в економічному та юридичному аспектах. Земельна власність в економічному аспекті являє УДК 349.412 ~ 113 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України собою систему суспільних економічних відносин з приводу присвоєння землі, перетворення її на благо, що належить окремій особі. Як юридична категорія земельна власність являє собою результат закріплення правовими нормами економічних суспільних відносин щодо присвоєння землі, тобто відносин володіння, користування та розпорядження землею особами, які юридично визнані власниками відповідних земельних ділянок. Таке закріплення має вираження у праві власності на землю. Право власності на землю є інститутом земельного права, норми якого регулюють суспільні відносини належності землі визначеним законом видам суб’єктів цього права. [12;61]. Згідно Земельного кодексу України земельна ділянка – це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Також це право розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідну для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Відповідно до цих положень власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення, а також може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Вказівка ч.4 ст.373 ЦК на те, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення містить певне внутрішнє протиріччя, оскільки йдеться про розсуд, обмежений цільовим призначенням земельної ділянки. Іншими словами, розсуд власника є вторинним щодо розсуду суб’єктів публічної влади, які визначають цільове призначення ділянки. Але це протиріччя пояснюється необхідністю врахування і приватного, і публічного інтересів, що, природно, спричиняє певне обмеження права власності. Отже, розсуд власника тут є категорією приватного права, а цільове призначення – категорією права публічного. Згідно цивільного законодавства суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності; б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності[2;79]; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності (ст.374 ЦК, ст.80 ЗК). Проте це положення, як випливає з наступних частин ст.374 ЦК та норм ЗК, слід тлумачити обмежувально. Зокрема іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності лише на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об’єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню. Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні організації можуть бути суб’єктами права власності на землю лише у випадках, встановлених законом. А. В. Венедиктов відзначав, що для суб’єктивного права власності на землю характерне здійснення власником правомочностей, що належать йому, своєю владою і в “своєму інтересі”. Проте “свій інтерес” не може бути специфічною ознакою права власності на землю. Будь-яка уповноважена особа здійснює суб’єктивне право, що належить йому, в своєму інтересі. Д. М. Гсикин вважає, що для суб’єктивного права власності на землю характерне те, що власник здійснює правомочністі, що належать йому, незалежно від інших осіб. Як відзначає А.В.Дзера, визнання народу України суб’єктом права виняткової ~ 114 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України власності на землю ніяк не означає існування самостійної форми власності, оскільки за своєю економічною природою вона фактично є також державною. Отже, повною мірою реалізувати право бути власником землі можуть лише громадяни України або юридичні особи України. Слід зазначити, що Господарський кодекс, на відміну від Цивільного кодексу, передбачає право колективної власності на землю. У юридичній літературі немає єдності з питання про існування права колективної власності. Одні автори (Ю.З. Шемчученко, В.І. Семчак, В.У. Луць, В.З. Янчук, Ц.У. Бичкова) вважають, що право колективної власності, в тому числі і на землю, існує. Інші (А.У. Дзера, А.А. Підопригора, Я.Н. Шевченко, Н.Т. Пукшин, В.У. Янчук) вважають, що права колективної власності немає, а є право загальної приватної власності. Відповідно до них громадяни України набувають права власності на землю на підставі: а) придбання за цивільно-правовими договорами; б) безоплатного передання із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; д) виділення у натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Будь-який працівник колективного сільгосппідприємства /далі – КСП/, має право і можливість отримати сертифікат на володіння земельним паєм. Право на отримання земельного паю гарантоване ст. ст. 13, 14 Конституції України, Указом Президента України “Про невідкладні реформи у сфері сільгоспвиробництва” від 10.11.94, Указом Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільгосппідприємствам і організаціям” від 08.08.95, Постановою Кабміну від 12.06.96 “Про стан реформування земельних відносин”. Із 1992 року в Україні приватизовано 15,9 млн. земельних ділянок площею 3,4 млн. га. Видано 2,9 млн. державних актів, що становить лише 25,4 відсотка від кількості громадян, які приватизували свої земельні ділянки, та 22 відсотки ВІД кількості громадян, які мають право на таку приватизацію. Однак, лише 47 відсотків громадян одержали можливість обміняти земельні сертифікати на державні акти на право приватної власності на землю. З того часу, коли в Україні почалася земельна реформа, минуло десять років. Однак питання щодо успадкування земельної частки (паю) продовжує бути актуальним, оскільки до його вирішення уповноважені на те судові й несудові органи підходять по-різному [15;48]. Діючий Земельний кодекс України (ЗК) не містить такого поняття, як “землі загальнодержавної власності” – лише “землі державної власності” [10;20]. Хоча права та обов’язки землевласників визначаються земельним законодавством, проте деякі правомочності власника землі, пов’язані з правом власності на жилий будинок, спеціально регламентовані у ЦК. Зокрема ст.375 ЦК встановлює, що власник земельної ділянки має право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Якщо таке право здійснюється з додержанням архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням, власник ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене: добровільно (за волевиявленням власника), примусово (за рішенням суду) та з об’єктивних причин (смерть власника, припинення юридичної особи) у випадках, встановлених законом (гл.22 ЗК). Припинення права власності на землю за волевиявленням землевласника можливе у ~ 115 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України випадках: а) добровільної відмови власника від земельної ділянки (яка може бути здійснена лише на користь держави або територіальної громади); б) добровільного відчуження земельної ділянки власником, у тому числі надання згоди на вилучення ділянки для її наступного надання іншій особі з правом одержання відповідної компенсації. Примусове припинення права власності на землю охоплює: а) викуп (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; б) вилучення не відчуженої у встановленому порядку земельної ділянки іноземними особами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами; в) вилучення земельної ділянки, яка використовується не за цільовим призначенням або з порушенням законодавства; г) конфіскацію земельної ділянки як санкцію за вчинення кримінального злочину або адміністративного порушення [17;295]. Література: 1. Конституція України, – К.: Право, – 2006. – 46 с. 2. Цивільний кодекс України, – К.: Атіка, – 2005. – 416 с. 3. Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2007. 4. Господарський кодекс України від 16.01.2003. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст.144. 5. Бюджетний кодекс України від 21.06.2001 – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 37-38, ст. 189. 6. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997.Відомості Верховної Ради (ВВР), 1997, N 24, ст.170. 7. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10.11.1994. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2006. 8. Указ Президента України “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 08.08.1995. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2006. 9. Постанова Кабінета міністрів України “Про стан реформування земельних відносин” від 12 лютого 1996 р. N 187. // Нормативні акти України: комп’ютерна правова система, 2006. 10. Андрейцев В.І. Механізм гарантування права власності на землю.//Конкуренція. – 2003. – № 2. 11. Говорецький Б. Дійсний господар землі – власник.//Конкуренція. – 2003. – № 1. 12. Земельне право України: Підручник/За ред. М.В.Шульги. – К.: Юрінком Інтер, 2004. 13. Іванюченко А.Б. та інші.Земельний пай. – М.: 1999. 14. Макаренко Г. Земля: сподівання і реальність.//Юрид. Вісник. – 2003. – № 16. 15. Паліюк В. Врахування справедливості, добросовісності та розумності при вирішенні судами спорів з успадкування земельної частки (паю).//Підпр., госп., і право. – 2003. – № 3. 16. Саєнко О. Реалізація права власності на землю: окремі проблеми нотаріату. //Право України. – 2003. – № 5. 17. Харитонов Є.О., Саніахметова Н.О. Цивільне право України, Підручник. – К.: Істина. – 2003. 18. Червоний Ю. Деякі проблеми правового регулювання відносин власності за ЦКУ і ГКУ // Економіка та право. – 2004. 19. Юрчишин В., Запша І. Розвиток відносин власності на селі: концептуальні основи ~ 116 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України становлення і утвердження приватного сектора.//Економіка України. – 2003. – № 11. ~ 117 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України Н А Ш І А В Т О Р И : Kowolik Piotr – dr, Górnośląska Wyższa Szkoła Pedagogiczna im. Kardynała Augusta Hlonda w Mysłowicach; Pindera Michał – prof. dr hab., Akademia Świętokrzyska w Kielcach Filia w Piotrkowie Trybunalskim; Достдар Руслана Миколаївна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Ємельянова Людмила Василівна – кандидат юридичних наук, доцент, заступник директора з навчально-виховної роботи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Козаченко Олександр Васильович – кандидат юридичних наук, доцент, завідувач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Козляковський Петро Андрійович – кандидат педагогічних наук, доцент, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Ахмач Ганна Михайлівна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Гричук Олександр Іванович – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Данильченко Олена Валентинівна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Кіян Тетяна Миколаївна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Корольова Тетяна Валентинівна – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Крецул Віктор Іванович – старший викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Кльован Неля Василівна – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Оборотов Ігор Гариславович – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Обручков Роман Іванович – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Сидоренко Олена Михайлівна – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Шевченко Наталія Михайлівна – викладач кафедри правових дисциплін Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Бакуліч Віктор Геннадійович – студент 34 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Гордейчук Юлія Олександрівна – студентка 401 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Гришина Марія Вікторівна – студентка 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Євдокимов Андрій Миколайович – студент 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Лазарєва Вікторія Олегівна – студентка 35 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Лєвочкіна Тетяна Володимирівна – студентка 301 групи Миколаївського ~ 118 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України навчального центру Одеської національної юридичної академії; Міняйло Олександр Миколайович – студент 202 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Наумова Олександра Юріївна – студентка 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Редька Маргарита Романівна – студентка 24 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Севрюкова Вікторія Михайлівна – студентка 202 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії; Шатохіна Алла Борисівна – студентка 35 групи Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії. ~ 119 ~ Сучасні тенденції розвитку держави та права України З М І С Т Ємельянова Л.В. Договірні зобов’язання – один з основних інститутів римського права ........................................................................................ Козаченко О.В. Пеналізація в умовах різних історичних епох розвитку кримінального права на українських землях ................................................... Козляковський П.А. Спільність та відмінність моралі й права ...................................................... Достдар Р.М. До питання дослідження традицій у праві: рецепція греко-римського права в Цивільному Уложенні .................................................... Michał Pindera, Piotr Kowolik Kryminologia nauką multidyscyplinarną (w walce z patologiami społecznymi) .......................................................................................... Ахмач А.М. Правовые проблемы отдельных видов обязательственных отношений между членами семьи ............................................................................................ Гричук А.И. Проблемы правового регулирования личных прав и обязанностей супругов .................................................................................................. Данильченко Е.В. Виды и формы гражданско-правовой ответственности .................................. Киян Т.Н. Особенности расследования преступных нарушений профессиональной деятельности медицинскими работниками ..................................................................................................... Крецул В.И. Некоторые проблемы профилактики преступности несовершеннолетних. ........................................................................................ Корольова Т.В. Правові аспекти надання платних медичних послуг державними та комунальними закладами охорони здоров’я ..................................................................................................... Клеван Н.В. Обращение с осужденными, лишенными свободы: соответствие международным стандартам .............................................................................. Оборотов И.Г. Правовое развитие и преемственность в праве ..................................................... Обручков Р.І. Накопичувальні пенсії: прогалини та колізії законодавства ................................ Сидоренко О.М. Розсуд у правозастосовчій діяльності ................................................................ Шевченко Н.М. Підстава застосування адміністративно-господарських санкцій ....................................................................................................................................... Гордейчук Ю.А. Реформирование пенитенциарной системы Украины: вопросы гуманизации .............................................................................................................. Левочкина Т.В. Социальное и биологическое в антиобщественном поведении ............................................................................................. Левочкина Т.В. Уголовно-правовая политика зарубежных стран относительно незаконного оборота наркотических средств ............................................... Бакуліч В.Г. Виконавець заповіту як учасник сучасних спадкових правовідносин. ....................................................................................................... Лазарєва В.О. Особливості наказного провадження ..................................................................... Шатохіна А.Б. Історія і перспективи розвитку заочного провадження в цивільному процесі ........................................................................................ Міняйло О.Н. Гарантії реалізація права громадян на безпечне для життя та здоров’я довкілля............................................................................................... Севрюкова В.М. Личные неимущественные права физических лиц в гражданском законодательстве Украины: право на жизнь ............................................... Гришина М.В. Проблемні питання договору довічного утримання ........................................... Евдокимов А.Н. Protection of the rights of the consumer ................................................................. Наумова А.Ю. Проблемы правового регулирования имущественных правоотношений супругов (раздельное имущество) ............................................................ Редька М.Р. Проблема набуття права власності на землю ........................................................... НАШІ АВТОРИ ............................................................................................................................... ~ 120 ~
